Парабола
ПАРАБОЛА (вiд rpeu. parabole порiвняння, слово, шо стоïть яоруч якогось поняття, слово в якому це поняття загадується (з paraballeirt кинути поруч) оповiдний тв.. у основi якого лежить iсторiя, що є прикладом, моральним уроком. У сх-слов'ян. мовах, у тому числi й укр., iснують два термiни: П. i притча; в багатьох зх - європ. лише один П. Слова парабола i «притча, параболiчний i «притчевий» часто виступають як синонiмiчнi, або рiзницю мiж ними вбачають у тому, шо притча тяжiє до алегорiï, а П. до символу. Першопочатково П. мала значення зiставлення, подiбностi. Ст- давн. оратори iнколи називали П. простi порiвняння. Але переважно в давн. риторицi пiд П. розумiли спецiально пiдiбраний з дидактичною метою приклад i його пояснення, з допомогою яких стверджувалися певнi морально- рел. думки. В такому сенсi деякi автори (напр., рум. поет i лiт-знавеиь Т.Вiану) визначали П. як приховану алегорiю. Дидактично-худож. параболiчнi структури досить часто зустрiчаються в Бiблiï, надто в Нов. Завiтi. Популярними були П. в укр. проповiдницькiй л-рi 2-оï пол. XVII-XVIII ст. Цьому сприяла барокова традицiя насичувати казання цiкавими риторичними прикладами. Джерелом сюжетiв для них часто с/iужили зх- європ. зб. Римськi дiяння», Велике зерцало та iн. У давн. укр. л-рi було два способи алегоричного .освоєння сюжету це фабулярний i параболiчний. Будь-який оповiдний тв. мiг стати П., якщо вiн набував ознак риторичного прикладу. Сюжетна частина П. запозичувалась з iн. жанрiв, а потiм творилася наново з метою параболiчного тлумачення. Один i той самий сюжет мiг мати рiзне значення. Прикладами можуть бути П. Антонiя Радивиловського XVII ст. про те, як лев вiдкусив голову приборкувачевi, про Розимунду i Грацiю Плену, про убогого слугу, про царя, який нiколи не смiявся i його необачного брата, про двох ворогуючих братiв та iн. П. належить до фiлос. тв., має двочленну структуру: фабулу i тлумачення, у якому розкривається алегоричний змiст тв. Тлумачення може реалiзуватися i по ходу розповiдi. Для П. характерною є яскравiсть сюжетних подiй та образiв, надто тих моментiв, якi пiдлягають алегоричному тлумаченню. Вся ïï структура спрямована на пробудження зацiкавлення читача чи слухача. Проблемним є питання про самостiйнiсть П. як жанру. Вона швидше пов'язана з визначенням жанр, рiзновидiв групи алегорично-повчальних тв., таких як притча-П., оповiдання- П., казка-П., байка-П.. анекдот П , драма-П. тошо. Часто ïï виникнення є наслiдком застосування параболiчного прийому викладу худож. матерiалу. Скажiмо, П. є вставне оповiдання про гоiв та магоiв у працi I.Франка 3 останнiх десятилiть XIX в. (1901). Юрiй Клим'юк
