ЛИЗАВЕТИНСЬКА ДРАМА

ЛИЗАВЕТИНСЬКА ДРАМА умовна номiнацiя явиша в культ.-мист. життi
Англiï 2-оï пол. XVI ст. та 1-го десятилiття XVII ст. Це
найменування не повязане анi з естет., анi з худож. пошуками митцiв.
Утворене воно вiд iменi королеви лизавети (1533-1603), останньоï з
династiï Тюдорiв, яка правила Англiєю майже 50 рокiв (1558-
1603). ïï царювання ознаменувалося небаченим злетом i
розвитком л-ри, драматургiï зокрема, тому цей перiод звично та
зручно повязують саме з ïï iмям. Вiн охоплював другий та
третiй етапи доби Вiдродження в Англiï), а видатних драматургiв
того часу iменують єлизаветиниями». Це Дж.Лiлi (1554-1606),
К.Марло (1564-93), Р.Грiн (1560-92), Т.Кiд (1558-94), В.Шекспiр (1564-
1616), Б.Джонсон (1573-1637), Дж. Флетчер (1579-1625), Ф.Бомонт (1584-
1616) та iн. Англ. драма 2-оï пол. XVI ст. становила таке вел.
розмаïття, якого, мабуть, не мав нiколи жоден театр свiту. Тут були
моралiте, сер-вiч. мiстерiя, нар. ф арс, кривава драма, перероблена з
Плавта чи Теренцiя комедiя, перекладена з iтал. пастораль, драматична
хронiка, напiвпобутова комедiя з сюжетом, побудованим на iтал. новелi
тошо. Коло єлизаветинських драматургiв було також дуже
неоднорiдне, Однi (Флетчер, Бомонт) звертали увагу виключно на придворне
життя, iн. (Джонсон, Шекспiр) на зображення реального побуту народу.
Джерелами драматургiï одних (Дiлi) були ант. мiфи, iн. (Грiн) англ.
перекази та легенди. Певна частина авторiв (Джонсон) сатир, зображувала
дiйснiсть, деякi (Флетчер) проповiдували iдею божественностi
монархiчноï влади. Бiльшiсть драматургiв були дворянами Бомонт,
Флетчер, Дж.Шерлi (1596-1666), Дж.Марстон (1575- 1634), Т.Мiдлтон (1520-
1627) та iн. Марло був сином швеця, Грiн трактирника. Дехто навчався в
Оксфордi чи Кембриджi, iн. не мали жодноï освiти. Були серед
драматургiв такi, шо писали для театру, але були людьми iн. професiй:
Марстон священником, Мiдлтон адвокатом. Драматургiв-єлизаветинцiв
можна згрупувати у два напрями, якi мали рiзнi пiдходи до мист-ва: нар.
та придворно-академiчна драма. Нар. драма репрезентована iменами
Шекспiра, Марло, Грiна, Джонсона та iн. через те, що вона виросла на
нар. фунтi, з глибоких нар. джерел, з реалiст, побутового елементу
мiстерiï, з фарсу. На противагу ïй, придворно-академiчна
драма, шо склалася при дворi та в унiверситетах (вчена лрама), свiдомо
вiдмежовувалася вiд нац. традицiй та нар. драми, вважаючи ïх
вульгарними та негiдними нов. часу, й усi своï симпатiï
звертала до ант., точнiше лише до рим. драми: в трагедiï взiрцем
був Сенека, у комедiï Плавт i Терениiй. Незважаючи на досить
суттєвi вiдмiнностi .д. на загал властивi спiльнi риси: 1) сюжети
здебiльшого складалися на тему кохання чи дружби; 2) фабула сповнена
дiï та подiй, несподiваних перипетiй, зфектних сцен; 3) подiï
часто були неправдоподiбнi; 4) розвязка збирала майже всiх дiйових осiб
i мала досить недбалий характер, нiби автор утратив iнтерес до
пєси i намагався якомога швидше покiнчити з нею; 5) дуже часто
використовувалися двi, а то й три фабули, якi мали досить слабкий,
випадковий зв'язок, а часом взагалi не мали; 6) пєсам властива
вед. кiлькiсть анахронiзмiв майже завжди чужому та вiддаленому надаються
риси свого та суч., шо нагадує про англ. дiйснiсть. Ф.В.Шеллiнг,
один з кращих знавцiв .д. вважав це найхарактернiшою ïï рисою;
7) для посилення реалiзму, а також для створення комiч. ефекту, дiйовi
особи говорять iнколи на дiалектi чи на чужоземнiй мовi; 8) характери
дiйових осiб були статичнi i мали одну домiнуючу рису; 9) .д, властивi
певнi типи, своєрiднi маски: блазень, простак, хвалькуватий
воïн, педант, куртизанка та ïï звiдниця, злодiй тощо; 10)
стиль вражає багатством порiвнянь, метафор, та iн. засобiв
образностi. Виявом посиленоï уваги до образностi є
евфуïзм Дж.Дiлi, стиль, який вiдрiзняється риторичнiстю,
чисельнiстю метафор i порiвнянь, паралелiзмами, частими посиланнями на
приклади з ант. iсторiï та мiфологiï; 11) в основi .д. лежить
вiрш, який поєднується з прозою; 12) англ. драма цього
перiоду складається з низки сцен, iнодi дуже вiддалених одна вiд
одноï за часом та мiсцем; 13) однiєю з особливостей .д. е
моралiстичний характер. .д. як лiт. феномен почала пiдупадати при
Стюартах, а надто з 20-х рр. XVII ст. до закрита театрiв рiшенням
парламенту Англiï у 1642. Андрiй Близнюк