Мiф
МIФ (вiд греи. оповiдь, байка) творiння, в якому у виглядi конкретно-чуттєвих персонiфiкацiй i одухотворених iстот постає
узагальнено вiдображена первiсною свiдомiстю дiйснiсть. М. виникають як
результат колективних твор. зусиль загальнонар. фантазiï. М.
мiстить в с о б i о б єм людських знань п ро свiт. Хоча М.
буквально озн ачає розповiд ь, М . не є жанр, форм ою
словесного мист-ва, б о його синкреппна свiдомiсть мiстить не лише
слово, але й дiю (обряд, ритуал), шо завжди супроводжується
танцем, iпснею, музикою толю. Така ф орм а побуïуванга М
вимагає визначення його як певного комплексу уявлень, у термiнах i
категорiях якого атртмаєiься i описується модель космосу.
Всi форм и сусп. свiдомостi, шо вiдмежувалися вiд мiфологiï (мист-
во, наука, л-ра, релiгiя тощо) мiстять первпi та моделi М ., якi
переосмислюються, адаптуючись в нов. структурах вiдповiдно до специфiки
самостiйного, вiдокремленого вiд заг мiфал. контексту, статусу ïх
побуïування. Т.ч., М. продовжують свос життя, утримуючись в тiй
чий. ф орм i сусп. свiдомостi. Особливе зацiкавлення м iф ол огiя
викликає в зв'язк у з генетично спорiдненими з нею фольклором i
л-рою (Мафв я лiтературi) Помилковою з методологiчного погляду е
усталена думка про те, шо мiф це вигадка, фант, вимисел, ф iкц iя тощ о.
Дiй сно, М . виступав вигадкою i вимислом, якщо його розглядати з
позицiй рацiоналiстичноï науки. Правильне розум iння м iф ол
огiï полягає в тому, щоб М. аналiзувався i сприймався з
погляду самого М., а не з т. а наук., худож , рел., сусп. i т.д.
свiтогляду. М. є те, чим вiн є сам для себе. Й ого
змiстовнiсть в ньому самому й тiльки ним пояснюється. Лише за
таких умов аналiзу М. постає таким, яким вiн с. Тобто, для мiфол.
свiдомостi мiфiчна реальнiсть у жодному разi не може бути названа
фiкцiєю, фант, вимислом або вигадкою. Ритуальнi дiйства багатьох
народiв в епоху поганства вимагали вiд ïх учасникiв дiй, що часом
були причиною ïх смертi: принесення людських офiр мiфiчним
божествам у гш.-амер. древнiх культурах або вбивство челядi та
ïï поховання при померлому в гиптi, Китаï, у давн. словян
тощо. Цi приклади переконують, шо в мiфiчнiй свiдомостi М. є
максимально напруженою та згушеною реальнiстю. Це не вигадка i гра
фантазiï, а об'єктивна реальнiсть, в межах i за законами
якоï регламентується життя субєкта. Ця реальнiсть
є категорiєю мислення та буття, в якому все закономiрне,
логiчне та необхiдне, позбавлене свавiльноï випадковостi. Iн.
усталеною помилкою є твердження, що М. це наук, або примiтивно-
наук. форма пiзнання дiйсностi. Цей погляд започатковано О.Контом,
Г.Спенсером, Е.Б.Тейлором. Вiн iснує й у суч. науцi. Наук,
мислення за своєю природою є абстрактно-логiчним, iдеально-
числовим. Його завдання полягає в побудовi закономiрностi, якiй
пiдпорядковується хаотичний плин життя. Тому наука є строго
логiчною iдеальною системою. На цiй пiдставi можна стверджувати, шо М. i
первiсна наука не можуть ототожнюватись, бо мiф нiколи не зводить життя
до абстрактних схем i формул. М. описує його за участю живих
особистостей, в емоцiйнiй та iнтимно-вiдчутнiй формi вирiшує долi
особистостей. Наука в своєму обєктивiзмi прагне досягти
збiгу ïï абстрактного закону чи формули з плином процесiв
буття, виключаючи при цьому емоцiйнiсть, художнiсть тошо. Мiфiчна
свiдомiсть загальнозрозумiла, наïвна i безпосередня. Наук.
вимагає абстрактних навичок та досвiду в своïй логiчно-
послiдовнiй закономiрностi звязкiв мiж операцiональними елементами. Iн.
справа, шо наука може бути мiфол., якщо при цьому мати на увазi ступiнь
обєктивiзму первiсноï науки в описаннi навколишнього свiту./В
кiнцевому визначеннi мiфол. свiдомiсть можна сприймати як прагнення
людини вписати в космос себе, а науку як прагнення описати космос
навколо себе. Треба визнати, шо цi двi форми свiдомостi завжди iснували
паралельно, i мiфологiя не вiдноситься до науки як стадiя попередня до
наступноï. Наука не перемагає мiфологiю, але вона завжди
є мiфол. ОЛосєв наводить приклад геометрiï Евклiда, що
сама по собi не є мiфологiчною за змiстом, але ïï
мiфологiчнiсть полягає в переконаннi, шо крiм простору
Евклiдовоï геометрiï не iснує iн. просторiв. Такою ж
мiфологiчнiстю характе ризується механiка Ньютона, шо
базується на гiпотезi однорiдного та безконечного простору, або
вчення про безконечнiсть прогресу сусп-тва i культури, в якому кожна з
епох не має самостiйного сенсу, а виступає тiльки як грунт
для майбутнього i т.д. Отже, наука мiфол., але мiфологiя не є
наукою./ Свiдомiсть М. не базується на наук, досвiдi, тому вона не
може заперечуватися або стверджуватися з наук, погляду. Наука може лише
усвiдомлювати мiф на його логiчному, числовому i т.п. рiвнях. / «На
особливу увагу заслуговує проблема спiввiдношення релiгiï i
мiфу. Трад. i усталеною є думка про те, шо М. це релiгiя. На
позiрний погляд може здатися, шо це дiйсно так. Вiн неможливий без
релiгiï, але М. не є спецiальним рел. творiнням. Мiфологiя
дiалектично повязана з релiгiєю тим, шо в нiй вiдбувається
вiдображення чистого почуття i об'єктивацiя останнього в формi
худож. образу в сферi релiгiï. Поза межами релiгiï i питань
субстанцiйного самоутвердження особистостi в вiчностi (хоча б i частково
субстанцiйного i в частковiй вiчностi) мiфологiя неможлива (Лосев).
Релiгiя створює форми, в яких фактично вiдбувається такесамоутвердження. В цих формах полягає сама суть релiгiï. А
цiєю суттю є таïнства, якi, в свою чергу, є
формами субстанцiйного утвердження особистостi в вiчностi. Таïнство
в християнствi iснує завдяки Церквi, шо є Тiлом Христовим.
Христос же Боголюдина, тобто одна i єдина субстанцiя Бога як
субстанцiï i людини як субстанцiï. Вiдтак стає
зрозумiлим таïнство як вселенська еманацiя боголюдства основа i
безперервна можливiсть субстанцiйного утвердження людства в вiчностi.
Враховуючи цю основну рису релiгiï, слiд зауважити, шо мiфологiя
стоïть, ближче до поезiï, нiж релiгiя. Мiфологiя в звязку з
цим сама по собi не є релiгiєю, тобто вона не є
спецiальним рел. творiнням, як i релiгiя не є просто
мiфологiєю. Т.ч., вiдсутнiсть у М. субстанцiйного i абсолютного
самоутвердження особистостi вiд рiзняє мiфологiю вiд релiгiï.
В мiфологiï субстан- цiйне самоутвердження присутнє як
дiалектично i логiчно необхiдний момент, але воно не подається
очевидно i безпосередньо. Iнакше кажучи, самоутвердження особистостi
завжди мається на увазi, але воно в М. виступає тiльки
своïм смислом, своєю iдеєю, своïм зображенням, а
не самим собою. М. по вiдношенню до субстанцiйного самоутвердження
особистостi виступає як картина, зображення останнього, а не як
вирiшення проблем i вiдтворення субстанцiйного буття особистостi. В
остаточному формулюваннi спiввiдношення М. i релiгiï Лосєв
визначає богослiвя як рел. науку, обряд як рел. поведiнку, а
мiфологiю як рел. поезiю та мист-вс^ За тематикою, структурою,
проблематикою М. подiляються на космогонiчнi, антропологiчнi,
етiологiчнi та есхатологiчнi. Крсмогонiчнi М. посiдають особливе мiсце,
бо описують просторово-часовi параметри Всесвiту, тобто умови, в яких
проминає життя людини i розмiшується все, шо стає
обєктом мiфоутвiрного процесу. Особливоï уваги
придiляється описуванню актуального стану Всесвiту, його
структури: первням i частинам, з яких вiн складається,
взаємодiï мiж ними, а також ïх кiлькiсним властивостям.
Таке описування Всесвiту вiдповiдає синхронiчному аспектовi його
осмислення. В дiахронiчному аспектi пояснюється виникнення
Всесвiту. Цi два аспекти взаємозвязанi як два прояви
однiєï сутi: все, з чого складається космос, є
наслiдком його творiння i розвитку. Т.ч. дiахронiчний аспект стосовно
синхронiчного виступає як причина до наслiдку. Мiфол. свiдомiсть в
космогонiчному М. охоплює дуже широку сферу осмислення та
пояснення космосу, бо ототожнює або однозначно повязує
природу (макрокосм) та людину (мiкрокосм). Цей процес реалiзується
як створення людини з первнiв Всесвiту або створення Всесвiту iз тiла
першолюдини. Людина подiбна до Всесвiту i є елементом
космогонiчноï схеми. Профанiчний рiвень життя людини не входить до
системи виших цiнностей мiфопоет. свiдомостi. Життя соиiуму, його
структура i дiяльнiсть (мезокосм) пояснюється мiфопоет. свiдомiстю
за принципами та аналогiями космологiчних знань та уявлень. Основною
iдеєю є перехiд вiд неорганiзованого хаосу до упорядкованого
космосу. Це стосується не тiльки М., де йдеться про органiзацiю
всього космосу, шо є характерним для розвинених мiфологiй, але й
найархаïчнiших М. про походження тих чи iн. тварин, явиш природи,
звичаïв, ритуалiв тошо. Операцiйнi прийоми та уявлення
космологiчного свiтогляду впливали на форму вання власне немiфол.
матерiалу, виступаючи шодо нього як взiрець. Пiд впливом космогонiчних
М. та уявлень формувалася структура iн. мiфiв, якi пояснюють походження,
причиннiсть i т.п. (етiологiчнi мiфи), а також багатьох фольклор, жанрiв
(л еген д а, с а г а , п е р е к а з та iн.). Космогонiчнi М. та
уявлення притаманнi бiльшостi мiфологiй свiту. Найхарактернiше вони
представ ленi в сканд.. ведiйськiй, шумерськiй, аккадськiй,
юдаïстськiй, грец, сибiрськiй, полiнезiйськiй, iн. мiфологiях.
Антропологiчнi М. оповiдають про походже ння, а також створення людини.
Вони є складовою частиною космогонiчних М. Описується
походження людини, першоï людськоï пари, в деяких випадках
сотворiння людини рiзниться вiд сотворiння ïï душi, шо
iснує як окрема ïï частина або частини. До
антропологiчних М. належать i тi, в яких iде мова про походження окр.
людських органiв (очей, серця тощо). При цьому момент творення органiв i
самi органи для мiфол. свiдомостi є важливiшими, нiж момент
видiлення людей, напр., з тваринного свiту, iстот, предметiв та явиш.
Антропоморфнiсть Всесвiту в усiх його складових частинах та властивостях
є основною ознакою багатьох М.: людина, всi iн. iстоти та природнi
явиша i всi предмети походять (створенi) з рiзних частин тiла
першолюдини». Людина створюється богами, демiургами та культ,
героями з рiзноманiтних матерiалiв: iз кiстякiв птахiв, тварин та риб
(М. пн.-амер. iндiанцiв алгонкiнськоï мов. сiм'ï), горiхiв
(меланезiй. М.), дерева (М. зх.-сибiрських кетiв, деяких народiв
Океанiï та пн.-амер. племен); землi i глини (мiф iрокезiв, один iз
варiантiв шумерського М., в якому Енкi i Нiнмах лiплять iз глини людей,
в аккалському варiантi антропологiчного М. Мардук разом з богом Ейя
робить людей з глини, перемiшуючи ïï з кровю вбитого ним
чудовиська Кiнгу. Бог Хнум в єгип. мiфологiï робить людей на
гончарному крузi, Прометей в грец. М. лiпить ïх з глини, як i
Ульчень в алтайському М. Епiтет земна людина має пряме вiдношення
до створення iз землi людського племенi згiдно з iндоєвроп. та
семiтськими мiфологiями). М., в яких iде мова не про створення людей, а
про те, як ïм вдалося вийти на землю, в земний свiт (без пояснення
ïх появи до цього моменту) складають особливий тип. Першi двi жiнки
в М. племенi акома (Пн. Америка) у снах дiзнаються, шо люди живуть пiд
землею. Вони викопують яму, випускаючи людей на поверхню. В М.
немає пояснення нi появи рятувальниць людського роду, нi його
виникнення. Бог Енкi в шумерському М. теж робить дiрку в землi i
випускає людей на землю, бо до цього вони, як трава, росли пiд
землею. Окр. групу складають М. тотемiч. характеру, згiдно з якими
людина походить вiд тварин i свого часу не вiдрiзнялася вiд них. Напр.,
селькупи (Зх. Сибiр) мають М., в якому перша людина покрита шерстю. В
тiбетському М. й у племенi хадзапi (Пд. Африка) людина походить вiд
мавпи. Протилежне трактування походження людей i тварин знаходимо у
бушменiв. Вони оповiдають про те, шо мiфол. Цагн за вбивство свого сина
перетворює винуватцiв у мавп (бабуïнiв). Про те, шо шимпанзе
є давн. народом, який пiшов у лiси, шоб уникнути постiйних утискiв
та обманiв з боку пiгмеïв, розповiдається в мiфi афр. народiв
бамбугi й ефе. Етiологiчнi М. пояснюють в уособленiй формi причини
виникнення явиш природи або соц. життя. Так чи iнакше в широкому
розумiннi причинностi всi М. без винятку є етiологiчними. Але пiд
етiологiчними розумiють насамперед тi, якi прямо вказують на причину
походження. Тому такi М. можна об'єднати в окр. тип, а термiн в
звязку з цим набуває вужчого, обмеженого змiстом тiльки таких М.,
значення. Найпоширенiшi етiологiчнi М. у аборигенiв Австралiï,
папуасiв, жителiв Андаманських островiв, бушменiв та iн. народiв, шо
донедавна (а деякi й дотепер) знаходились на дуже низькому рiвнi
розвитку цивiлiзацiï. Наïвними поясненнями зовн. вигляду
тварин обмежується змiст М. австралiйських аборигенiв. Напр.,
кажан не бачить вдень тому, шо свого часу зазирнув у -дупло i вибив собi
очi, наштовхнувшись на сучок, а сумчастий ведмiдь тому безхвостий, шо
коли пив воду з водоймиша, кенгуру йому цього хвоста вiдкусив.
Складнiшими є М., в яких пояснюється поява тварин взагалi. В
них, як правило, розповiдається, шо тi чи iн. тварини були людьми,
або людиноподiбними iстотами. Пояснення появи тих тварин, шо згiдно з
тотемiчними вiруваннями певного народу (австралiйцi, папуаси тошо),
займають важливе мiсце в його мiфологiï. Етiологiчнi М. про
походження тварин вiд людей є не тiльки у народiв ранньоï
стадiï розвитку, але й у народiв з високим розвитком культури.
Напр., за давньогрец. уявленнями дельфiни це жорстокi тиренськi
корабельники, яких покарав Дiонiс; павук дiвчина Арахна, яка теж була за
самовпевненiсть у ткаиькiй справi покарана Афiною. М., шо пояснюють
походження землi, неба, гiр, рiчок, моря, озер i т.п.. вiдповiдають
бiльш високому рiвню розвитку. Всi народи свiту мають М., шо пояснюють
походження Сонця та його добового руху, Мiсяiiя i його фаз, небесних
свiтил, сузiрь тошо. Явиша соц. дiйсностi теж знаходять пояснення. Як
правило, це М. про походження смертi, про обряд iнiцiацiï, про
походження вогню та рiзних ремесел, царськоï влади i влади взагалi
тощо. До етiологiчних можуть бути вiднесенi також культовi М., якi
сакралiзують i узаконюють тi чи iн. обряди. Есхатологiчнi М. оповiдають
про прийдешнiй кiнець свiту на вiдмiну вiд бiльшостi мiфiв з оповiдями
про минуле. В космогонiчних та етiологiчних М., якi власне не є
есхатологiчними, припускалася можливiсть свiт, катастрофи (потоп,
пожежа, загибель велетнiв, нартiв, онарiв). В iндуïстськiй
мiфологiï есхатологiчний мотив про космiчнi цикли загибелi та
оновлення свiту реалiзувався найбiльш яскраво та послiдовно: коли
настає нiч Брагми, i вiн засинає, всесвiт гине.
Наступає день, i Бог наново творить землю. Крiм цього, в
iндуïстськiй мiфологiï є мотив загибелi всесвiту
внаслiдок падiння моралi, вибуху жорстокостi i розбешенностi, заг.
занепаду. З дна океану пiднiметься вогонь i спалить землю, настане
кiнець свiту. В європ. М. есхатологiя втiлилась в концепцiï
змiни чотирьох вiкiв (Гесiод, Овiдiй). Есхатологiчними концепцiями
сприйняття всесвiту є егип. Книга Мертвих i буддiйська Нiрвана,
iранська, юдаïстська та христ. мiфологiï, якi спрямованi на
очiкування кiнця свiту як спасiння вiд нужденного земного буття. В
перiоди соц. криз i потрясiнь есхатологiчнi мiфи та мотиви стають
актуальними. Так, це мало мiсце в пророцтвах Манi та в коментарях
Талмуду. Розкол i Реформацiя, суч. сектантськi вiрування та
iнтерпретацiï канонiчних христ., мусульман., та iн. вiр, фiлос. та
культурологiчнi доктрини (М.Бердяєв, О.Шпенглер, П.Сорокiн i т.д.)
так чи iнакше (iнодi зi свiдомою спекулятивною орiєнтацiєю)
актуалiзують есхатологiчнi мiфи й мотиви. Мiфiчна реальнiсть з усiма
ïï особливостями основних параметрiв фiксацiï земного
буття (час та простiр), зi своєрiднiстю зв'язкiв мiж складниками
мiфопоет. моделi, зi своïм донаук., дологiчним мисленням, яке по
сутi своïй протистоïть iст. та природничо-наук. мисленню (пор.
дослiдження КЛевi-Строса, М.Елiаде, Г.Франкфорта та iн.), не стала
фактом далекого минулого. Мiфотворчiсть варто вважати постiйною
властивiстю людськоï свiдомостi, людського мислення. Переплiтаючись
iз зовнi зрозумiлими людям фактами сусп. життя, з явишами природи тошо,
М. народжуються, розквiтають i змiнюються, iнколи заперечуються i
руйнуються, але, як правило, знову ж таки нов. мiфом або мiфами.
Прикладом, зокрема, може бути М. про СССР, про Ленiна та Сталiна. Такими
є М. про Америку для самоï Америки, М. про Америку для вропи
тошо. При широкому розумiннi мiфотворчостi ми можемо говорити, шо кожна
епоха людськоï цивiлiзацiï творить про себе саму М. зi
своєю мiфопоет. моделлю, картиною свiту. Крiм цього, кожна окр.
людина творить про себе М., живе в мiфологiзованiй нею реальностi. Ця
реальнiсть в найзагальнiших рисах збiгається iз заг. контекстом
мiфопоет. моделi ïï часу i доповнюється в деталях
своєрiднiстю ïï особистостi. Причини перманентноï
мiфотворчостi людськоï свiдомостi залежать, на наш погляд, не вiд
освiченостi чи розумових здiбностей, а вiд того, що можна назвати уявою
про змiст часу минулого (iсторiя родини, племенi, етносу, нацiï),
часу теперiшнього (результат засвоєння минулого), часу
майбутнього, який в своєму прогнозуваннi вже сам по собi
передбачає явну мiфологiзацiю. З уявою про змiст часу тiсно
пов'язанi т.зв. архетипи, якi формують заг. змiст культ, коду. Позаяк
актуальнiсть М. як такого вiдчувалася людьми в усi часи, вiн завжди був
продуктивним як жанр у л-рi (Мiфи в лiтературi), його вивчали i
дослiджували фiлософи (Платон, Ф.Бекон, Вольтер, Д.Дiдро, Ф.Нiцше та
iн.), фiлологи (бр. ґрiмм, А.Кун, Ф.I.Буслаєв, О.М.Афанасьєв
та iн.), лiнгвiсти (О.О.Потебня, М.Мюллер, В.В.Iванов, В.Н.Топоров та
iн.), етнологи (Е.Тейлор, Е.Ланг, Д.Фрезер, Е.Станнер, Б.Малиновський та
iн.), психологи (В.Вундт, З.Фройд, К.Г.Юнг, Дж.Кемпбелл, М.Елiаде та
iн.). Iгор Зварич
