Маньризм

МАНЬРИЗМ (iт. manierismo, maniera засiб, манера) течiя європ. мист- ва XVI-XVII ст. (малярство, скульптура, архiтектура, музика, л-ра), який знаменує собою вiдхiд вiд свiтоглядноï та естет, цiлiсностi Високого Вiдродж ення i характерiзується стильовою надмiрнiстю (плеоназм). М. виникає в 20-тi рр. XVI ст. у Флоренцiï та домiнує в мист-вi Зх. вропи до 50-х рр. XVII ст. Перш за все М. проявився в пластичних мисг-вах. Його риси вiдчуваються в пiзнiй творчостi Рафаеля Сантi та Мiкеланджело Буонароттi, ïх учнiв Я.К. де Понтормо та Б.Бандiнеллi, а також у Л.Бронзiно, Ф.Пармiджанiно, М.Караваджо. Ф.Приматгiччо, Нiколо дель Аббате, П.Тiбальдi, Ель Греко та iн., у скульптурi Б.Амманатi, Б.Челлiнi, в архiтектурi Буонтодентi, Дж.Вазарi, який ввiв в обiг термiн М. У М. на перший план висувається iндивiдуальна манера митця, його власне бачення людини та свiту, в якому сполучається конвульсивна краса, примхлива елегантнiсть, потяг до дисгармонiï та деформацiï, хворобливоï фантастики та абсурду, вигадливий еротизм. Для малярства характернi колористичнi та свiтлотiньовi дисонанси, експре сивнiсть, подовженiсть пропорцiй фiгур, вiртуозний малюнок. Iнакше кажучи, митець прагне емансипуватися вiд природи, вiд життєподiбностi, хоче проникнути в глибинний, символiчний змiст явиш. Вiдроджується iнтерес до iдеалiстичних та мiстичних учень минулого платонiзму, неопiфагорейства, кабали, сакральних чисел, ем бл ем атики. В образному рядi М. часто зустрiчаються мiфол. фiгури Леди, Нарциса, Гермафродита, характерним є символ-мотив лабiринту, який втiлює невизначенiсть, хисткiсть, багатозначнiсть людськоï долi. У л-рi М. домiнує духов, напруга, пошук внугр. iдеï, самовiддана несамовитiсть (Дж.Бруно). Вiдповiдно стиль М. вiдрiзняє гранична метафорична насиченiсть часто в поєднаннi з навмисно зниженою мовою, словесна еквi лiбристика, плеоназм, наявнiсть оксюморону та антитези, гiпербол и та гротеску, складна композицiя тв., фрагментарнiсть. М. Перегрiнi у програмному маньєристичному трактатi Про засоби проникнення (1639) називає сiм джерел iстинно поет.: неймовiрне, двозначне, суперечливе, темна метафора, перебiльшення, дотепнiсть, софiзм. Б.Грасiан-i-Моралес вiдзначає в трактатi Дотепнiсть та мистецтво витонченого розуму (1642) такi риси М.: протиставлення та дисонанс, езотерична метафора королева словесних фiгур; ключовим поняттям М. є, за ґрасiаном, внутр. словесний образ акт розумiння, який пояснює звязок мiж предметами». Прагнення до рiзнобiчного худож. зображення iдеï» (М.Бахтiн) привело до пiдсилення амбiвалентного начала в тв., що сприяло появi нов. жанрiв та жанр, зрощень. Маньєристи започаткували пасторальний роман, трагiкомедiю; iсторiя опери починається з тв. iтал. маньєристiв Еврiдiка (1600) Я.Перi та Орфей» (1607) К.Монтевердi. М. проявився в творчостi Т.Тассо. М. де Сервантеса, П,Каль дерона, де ла Барка, К.Марло, В.Шекспiра, Сiрано де Бержерака. Центр, фiгура в поезiï М. Дж. Марiно (звiдси назва iтал. варiанту М. марiнiзм). В Англiï М. пронизує творчiсть поетiв- метафiзикiв Дж.Донна, Дж.Герберта, Р.Крешо, А.Марвела, якi значною мiрою заклали традицiï англ. лiрики. У Францiï риси М. наявнi в творчостi драматурга Р.Гарнє, поетiв М.Сева, Ж. де Спонда, Ж.Пелет'є дю Манса, автора однiєï з перших маньєрисгичних поетик Поетичне мистецтво» (1555). Найвидатнiшi франи. маньєристи XVII ст. Т. де Вiо, Д. де Нефжермен. В Iспанiï видатним представником М. був Л.ґонгора-I-Арготе. Вiд його прiзвиша утворилася назва iсп. варiанту М. гонгоризм. В Нiмеччинi значного впливу М. зазнали Гофман фон Гофмансвальдау, Д.К. фон Лоенштайн, ґ.Ф.Гарсдьорфер автор Поетичного самовчителя». М.ґуковський видiляє перiод М. в рос. мист-вi XVI ст. (храм Василiя Блаженного, 1561 архiтектори Барма та Постник, листування Iвана Грозного з кн. А.Курбським). Однiєю з центр, проблем лiт-знавчих дискусiй XX ст. є розмежування понять М. та барок о явиш багато в чому подiбних, шо викликає труднощi в ïх диференцiацiï. Деякi дослiдники обмежують М. лише сферою образотворчих мист-в, шо видається неправомiрним. Iн. гостро вiдокремлюють М. вiд бароко, мотивуючи рiзною свiтоглядною спрямованiстю ЦИХ ЯВИШ: М. просякнутий духом соц. та рел. нонконформiзму (невипадково Трилентськии Собор засудив цей стиль), в той час як бароко надихалося кат. iдеєю та стало естет, iнгредiєнтом Контрреформацiï. Найбiльш прийнятним є погляд, згiдно з яким М. є сполучною ланкою мiж мист-вом Вiдродження та мист-вом XVII ст., тобто вiн є ранньою стадiєю бароко. Так, В.Сiфер розглядає розвиток мисг-ваз 1400 до 1700 як єдиний процес, видiляючи в ньому 4 стадiï: Ренесанс, маньєризм, бароко, класицизм. Е.Курцiус визначає М. як форму класики, шо виродилася, як доповнююче явище» до «класики всiх епох», тобто збiрне поняття для всiх напрямiв, протилежних класицi. Р.Хоке ше бiльше розширює межi М.. знаходячи його риси в мист-вi гелленiзму, в пiзн. Сер-вiччi, в рококо, аж до свроп. декадансу та авангарду кiн. XIX поч. XX ст. Вiн знаходить паралелi в поезiï Д.Гонгори та Ф. Гарсiя Лорки, Дж.Марiно та Дж.Унґареттi. Т. дОбiньє та А.Рембо. Слiд, мабуть, визнати, шо в мист-вi постiйно присутнiй маятниковий рух вiд iнтеграцiï до дезiнтеграцiï, i кожний вел. стиль епохи завершується тенденцiєю до розпаду (Ренесанс маньєризм, бароко рококо, романтизм символiзм та естетизм, модернiзм постмодернiзм). Безперечна заслуга митцiв М. полягає в тому, шо вони першими в вропi ввели поняття власного оригiнального стилю, вiдвоювали право на особливе, iндивiдуальне бачення свiту саме те. шо домiнує в мист-вi XX ст. Юрiй Попов