ЛИЦАРСЬКИЙ (КУРТУАЗНИЙ) РОМАН

ЛИЦАРСЬКИЙ (КУРТУАЗНИЙ) РОМАН (фр. roman chevaleresque, roman de
chevalerie) поряд з жанр, формами лицарськоï лiрики один з основних
жанрiв cep-вiч. куртуазноï л-ри, який сформувався в сер. XII ст. на
пн. Ф ранц iï в феодальному середовишi в перiод розквiту лицарства.
Генетично тiсно повязаний з героïчним епосом, вiд якого успадкував
iдеали честi, доблестi, геройства. Але якщо епос регламентується
почуттям колективноï свiдомостi i васального обов'язку (Роланд,
Сiл), то в Л.р. домiнує iндивiдуалiзована особистiсть та
ïï психологiя. На вiдмiну вiд епосу Л.р. орiєнтований на
зображення самодостатньоï особистостi, шо вже не так органiчно
повязана з етнiчним колективом, тобто особистостi, якоюсь мiрою
емансипованоï. Як справедливо вказував О.Веселовський, Л.р.
передбачає вiдособлення поета вiд нар. спiвця, послаблення
iнтересу до заг. епiчного переказу, пошук нов. слова, нов. тем i форми
вислову… Ланцелот, Повен, Трiстан та Iзольда та iн. стали…
носiями особистого лицарського iдеалу (Iсторiя чи теорiя роману?).
Притаманне героïчному епосу почуття родовоï спiльноти не
вiдiграє в Л.р. майже нiякоï ролi. Часто герой навiть не
знає свого роду-племенi (Трiстан виховується в сiм'ï
васалу Парсеваль виростає в лiсi, про Ланцелота дбає в
дитинствi фея озера). Гол. iнтерес Л.р. iïолягає в особистiй
долi героя, в зображеннi його внугр. переживань, шо сприяє
розвитковi психол. аналiзу. Л .р. вiдрiзняється вiд епосу також
своïм нарративним елементом його сюжет здебiльшого вигаданий. Це
тв. про пригоди i подвиги лицаря, шо належить перу iндивiдуального
автора, який з гордiстю стверджує своï права на власну творчу
продукцiю. Сюжетну основу Л.р. складають авантюрнi та любовнi мотиви,
незрiдка з фант, або екзотичним забарвленням, Ио були iдеалiзованим
вiдображенням придворно- лицарськоï культури. Це спорiднює
Л.р. з казкою, мiфологiчними переказами дохрист доби, але зображення
духов. i внугр. конфлiктiв разом з тим i виводить його за ïï
межi. Нiм. дослiдник Е.Ауербах (Мiмесiс) вважає, шо Л.р. не
охоплює реальноï дiйсностi в усiй повнотi, а обмежує
ïï становими рамками лицарства, темою подвигiв i кохання,
причому поет, iдеал нерiдко заступає собою реальну сусп. функцiю
даного стану, шо зовнi виглядає як втеча в казку. Тяжiння до
казковостi торкається не тiльки суто зовн. сфери (неймовiрнiсть,
фантастичнiсть подiй), важливiшою є обставина, шо Л.р., як,
зрештою, i вся сер-вiчна л-ра, не пiдлягає, на думку
.Мелетинського, арiстотелiвському постулату «наслiдування природи,
i якщо Л.р. реалiст. , то передусiм в дусi сер-вiч. фiлос. реалiзму,
який приписував реальнiсть заг. поняттям. Для Д.р. характерне введення в
дiю уособлень абстрактних понять, а обстановка, подiï, зовн. та
внутр. властивостi героïв часто дiстають алегоричне тлумачення
(алегоричнi опис грота, в якому ховаються Трiстан та Iзольда в романi
Готфрiда Страсбурзького). Стихiя казк. фантастики пронизує Д.р.:
зачарованi замки й чудеснi сади, оточенi незримими стiнами,
таємничi острови, иiлгошi джерела, феï, карлики, велетнi, перевертнi-
вовкулаки, люди-птахи це його типовi ознаки. Героï Л.р. визволяють
мiста й краïни вiл ворожих сил, здобувають скарби й талiсмани,
захищають слабких, нещасних, несправедливо ображених, завойовують серия
коханих красунь, виявляючи нелюдську стiйкiсть, хоробрiсть,
витривалiсть. Тi казк. мiфiчнi образи, якi у попередньому фольклорi були
об'єктом безпосередньоï вiри, виступаючи первинною формою
усвiдомлення природних i сусп. сил, в Л.р. набувають зовсiм iн. смислу i
ролi: вони слугують власне естет, цiлям, створюючи чарiвно-поет.
атмосферу, героïзуючи образ всепереможних лииарiв, вiдзначає
В.Кожинов. Життя героïв Л.р. регламентується правилами
придворного етикету i законами честi, врiвноваженостi (мiра) i служiння
дамi. Iдилiчнi елементи часом домiнують над героïчними, шо
приводить до iдеалiзацiï iснуючих порядкiв, сусп. стосункiв. У
формальному вiдношеннi це виявляється у вилученнi грубих i комiч.
рис. гармонiзацiï» й облагородженню мови, стилю тошо. Аналiз
переживань героïв спричиняє численнi монологи й дiалоги,
автор, вiдступи, якi вносять в куртуазний епос елемент дидактизму. У
мовi спостерiгаються пурист, тенденцiï. Особливо наочно це
виявляється, якшо порiвняти близькi за своєю структурно-
жанр. природою явища, як ле i фабльо. Шляхетна витонченiсть лексики i
стилю ле вже далеко вiдiйшла вiд заснованого на нар. смiховi й
просторiччях грубого комiзму фаблiо. Поряд iз соцiальним вирiвнюванням
стилiстики Л.р. вiдбувається й територiально-географiчне
вирiвнювання, шо приводить в рядi краïн до створення подоби
унiфiкованоï куртуазноï мови. Куртуазний свiтогляд
вимагає для свого вiдображення певноï стилiзацiï
зображуваноï дiйсностi. Так створюється своєрiдна
топiка певний запас постiйних епiтетiв, ситуацiй, словесних формул.
Перенесення конфлiкту на переживання особистостi дає змогу вводити
в оповiдь описи iнтерєрiв, вбрання, звичаïв та обрядiв,
етикету придворного життя (урочистi учти, сцени полювання, турнiри).
Неприхована радiсть реабiлiтованоï плотi звучить в описах любовних
побачень, детально зображених в Л.р. Рiст самосвiдомостi особистостi
виявляється в еротичнiй iнтерпретацiï культу дами i форм
служiння ïй, у свiдомому уславленнi подружньоï невiрностi.
Композицiйна структура Л.р. вiдзначається стрункiстю i має,
як правило, двочленну будову: у вступнiй частинi, яка нагадує
богатирську казку, герой проходить через численнi випробування, якi
приводять його до досягнення власне казк. цiлей (здобуття принцеси,
«королiвства, утвердження своєï слави тошо), а в
основнiй, власне романнiй частинi, розкривається внутр. колiзiя,
ядром якоï є iнтроспективний» психол. аналiз душевних
станiв. Незважаючи на переобтяженiсть сюжету подiями (вел. кiлькiсть
подвигiв, пригод), композицiя Л.р. легко проглядається, вона
єдина й цiлiсна, i лише в епiгонiв перетворюється на
хаотичне нанизування авантюр. Спочатку Л.р. виникають у вiрш, формi,
здебiльшого це силабiчнi восьмискладовi вiршi з парним римуванням i
чiтко усталеною строфiкою (в нiм. куртуазних епопеях ïм
вiдповiдає чотириакцентний вiрш з обмеженим заповненням
ненаголошеними складами). Iнколи використовувався 12-складовий вiрш з
цезурою пiсля 6-го складу, який уперше зустрiчається в
«Романi про Александра» (Алексанлрiйськнй вiрш). Цi метр,
форми були так типовими, шо робилися спроби покласти ïх в основу
перiодизацiï деяких сер-вiч. л-р. Тематика Л.р. також зумовлена
його заг. казк,- фант. тенденцiями. В пошуках матерiалу, спiвзвучного
нов. часовi, Л.р. звертається до далекоï античностi, до
багатого на екзотику Сх., що вiдкривався європ. лицарству пiд час
хрестових походiв, до старовинних кельт, переказiв i легенд.
Визначаються три осн. цикли: ант. цикл, шо охоплює сюжетику
Александр, Енеïди, Троянського й Фiванського ареалу мiфiв i
спирається на пiзньолат. переробки невiдомих Сер-вiччю грец.
авторiв (Роман про Александра, Роман про Енея», Роман про Трою ,
Роман про Фiви); сх.-вiзант. цикл, куди вiдносяться сюжети
орiєнтального, переважно грец.-вiзант. та араб, походження (Флуар
i Бланшефлер», Окассен i Нiколетт, Клiжес): найхарактернiший
бретонський цикл, шо розпадається, в свою чергу, на 4 групи-,
бретонськi ле (зб. англо-нормандськоï поетеси Марiï
Французькоï); романи про Трiстана та Iзольду; романи
артурiвськоï групи т.зв. романи Круглого Стола» (див.
Артурiана); романи про святий Грааль. Бiля джерел Л.р. стоïть
творчiсть франц. трувера Кретьєна де Труа (друга пол. XII ст.),
бiльшiсть романiв якого була заснована на артурiвських легендах (Ерек i
Енiда, Iвейн, Парсеваль, Ланселот). Як правило, всi вони порушують морально-
етичну проблематику про сумiснiсть лицарськоï честi i любовного
почуття, доблестi i служiння дамi, психол. перипетiй шлюбних вiдносин.
Сюжет про Трiстана та Iзольду також належав до репертуару Кретьєна
де Труа, однак його версiя до нас не дiйшла. Дану легенду пiсля нього
розробляли франц. поет Беруль i нормандець Тома. На поч. XX ст. франц.
вчений Ж.Бедьє здiйснив реконструкцiю роману (укр. пер.
М.Рильського). Родоначальником Л.р. в Нiмеччинi вважається Г
айнрiх фон Фельдеке («Енеïда, 1189). На рубежi ХИ-ХIII ст.
зявляються нiм. переробки романiв Кретьена-. «Ерек (1190) та Iвейн
(1200) Гартмана фон Ауе, Ланцелот (бл. 1194) Ульрiха фон Цацiкгофена,
Парцiфаль (бiля 1204) Вольфрама фон Ешенбаха. Концепцiю Тома
розвиває ґотфрiд Страсбурзький (Трiстан та Iзольда, 1210).
На франи. зразках заснований Флуар i Бланшефлер (XIII ст.) Конрада
Флека. Оригiнальним взiрцем iсп. Л.р. можна вважати анонiмний тв. Лицар
Сiфар (бл. 1300). В Англiï найпопулярнiшими були романи
«Круглого Стола (Артур, Артур i Мерлiн, Ланселот Озерний,
‘Сер Гавейн i Зелений лицар (XIV ст.). У XV ст. з'явився роман
Томаса Мєлорi Смерть Артура», який заклав багату традицiю
переробок даного кола сюжетiв. Починаючи з XIV ст. сюжети Л.р.
проникають й у слов'ян, краïни. Вiрш. Александрiя вiдома в болг.,
серб., чес., давн-укр. л-рах. Популярнi i поеми про Троянську вiйну
(болг. Троянська притча, давн-укр. Троянськi дiяння» тошо), про
Трiстана та Iзольду. В Познаньському зб. XVI ст. збереглася поль.-бiлор.
Повiсть про Тришана, опублiкована 1888 О.Веселовським. В XVI ст. в поль.
л-рi зявляються переклади Л.р. Форгунат, Магелона, Мелюзина».
Iмператор Отон (Октавiан»), заснованi назх.-європ. (франц.,
нiм., пал. зразках). Майже синхронно з розвитком зх-європ. Л.р. i
незалежно вiд нього аналогiчнi тв. виникають у сх. л-рах. Щоправда,
ïх прийнято називати не романами, а романiчними поемами, однак
ïх спорiднюють з Л.р. якраз тi елементи, якi складають сутнiсть
останнього: куртуазно-аристократичний характер, численнi пригоди-
авангюри, казк.-фант. атмосфера, любовнi переживання i тонкий
психологiзм у зображеннi внутр. свiту. Сюди належать передусiм «Вiс
i Рамiн (бл. 1050) перс, поета Фахрiддiна Гурганi, груз, тв.: Амiран
Дареджанiянi (кiн. XI ст.) поета Moce Хонелi, Вiсрамiанi» (XII ст.
проз, вiльний переклад Вiс i Рамiнi»), знаменитий Вепхiс тхаосанi
(Витязь у тигровiй шкурi ) Шога Руставелi, япон. придворна повiсть Гендзi-
моногатарi (IХ-Х ст.) Сiкiбу Мурасакi, Пятериця азерб. поета Нiзамi
Гянджевi (2-а пол. XII ст.), де для нас найцiкавiшi поеми Хосров i
Ширiн, Лейлi i Меджнун, Iскандер-наме (про ïхню популярнiсть у сх.
свiтi свiдчить хоча б той факт, шо пiсля Нiзамi було створено рiзними
мовами бл. 40 наслiдувань (.назiре) його поем., в тому числi такими
авторами, як Амiр Хосров Дехлевi, Алiшер Навоï, Абдурахман Джамi).
Вже в ХШ ст. зявляються пародiï на Л.р., а ло кiн. XV ст., разом iз
занепадом лицарства як сой. класу, вiн немовби втрачає свою
життєву силу. Але очевидно, шо даний жанр мiстив у собi ряд
елементiв, суголосних не тiльки добi розвинутого феодалiзму, але й нов.
часовi (авантюрний дух, розкрiпачення людських пристрастей, психол.
глибина в аналiзi душевних станiв). Початок європ Вiдродження,
розвиток гуманiстичних iдей, поява друкарського верстата створюють
сприятливi умови i викликають до життя нов. тип Л.р., який Кожинов
називає ренесансним жанром. Вiн продовжує традицiï сер
.-вiч. л-ри, але водночас звертається i до попереднiх форм
героïки, зокрема в ант. епосi та cep-вiч. поемах chansons de geste.
Найбiльшого розквiту цей жанр досягає в Iспанiï та
Iталiï, де вiн гармонує з героïкою далеких мандрiв,
навколосвiтнiх плавань, географiчних вiдкриттiв, з iдеями
реабiлiтацiï людськоï плотi i гедонiстичними мотивами насолоди
життям. Першi зразки зявились на рубежi XV-XVI ст. у творчостi
каталанських авторiв Дж.Мартуреля та Дж. де Гальби (Тiрант Бiлий»,
1490, iсп пер. 1511) та iсп. письменника Г.О. де Монтальво (Амадiс
ґальський, 1508). Цi романи були вже написанi прозою i мали величезний
успiх у найширшоï читацькоï публiки. Пiзнiше постала цiла
серiя продовжень i п ереробок , шо поступово вироджуються в епiгонство
(наочно це можна продемонструвати на прикладi розбухання» Амадiса
Гальського», первинний варiант якого складався спочатку з 4-х кн.,
потiм був доведений до 12-ти, а у франц. та нiм. перекладах i переробках
сягав уже 24-х i навiть 30-ти кн.). Саме цi романи висмiював у Дон
Кiхотi» М. де Сервантес. Однак вершиною розквiту ренесансного Л.р.
стали iтал. лицарськi поеми Морганте (1480) Л.Пульчi, Закоханий Роланд
(1506) М.Боярдо, «Шалений Роланд (1516) Л.Арiосто, Рiнальдо
Т.Тассо. Третiй етап Л.р. галантно-героïчний. Вiн починається
в XVII ст. у Францiï i за декiлька десятилiть повнiстю
вичерпує себе, оскiльки був тiсно повязаний з придворно-
аристократичним середовищем епохи абсолютизму, коли франц. дворянство
вже не вiдiгравало самостiйноï сусп,- iст. ролi, зберiгаючи лише
зовн. блиск та iлюзiю колишньоï могутностi. Пригоди i подвиги
героïв тут також iлюзорнi: це свiт галантно-любовних переживань i
вишуканих манер з гiпертрофованим культом благородства i краси. Такий
роман дiстав згодом назву прецiозного, яка пiдкреслює його
салонний дух та iдеалiзований характер. Вiн представлений iменами
Гомбервiля (Полександр), Да Кальпренеди («Клеопатра»), М. де
Скюдерi (Артамен, або Великий Кiр) у Францiï, Д.К.Лоенштайна
(Армiнiй), Ф.фон Цезена, Г.А.Цiглера в Нiмеччинi. Своєрiдний
вiдгомiн Л.р. знайшов у XVIII-XIX ст. в т.зв. нар. л-рi. Популярнi
народнi книги ‘Тюон Бордоський, Магелона, Мелюзiна».
«Трiстан та Iзольда, «Флор i Бланшефлер»,
Вiгалоïс», Ланцелот сягаютьсвоïм корiнням Л.р. Як
правило, вони трансформують вiрш. Л.р. в проз, форму, нерiдко спрощуючи
i ïхнiй iдейний змiст, композицiю, стилiстику. Така форма
рецепцiï Л.р. мала мiсце i в Росiï та Украïнi в лубочнiй
лiтературi. Кн. про Бову-королевича була перекладена з серб, мови (через
бiлор. посередництво) i переказувала iтало-франц. Л.р., а Iсторiя про
лицаря Петра Золотi Ключi» є переробкою франц. роману
«П'єр П ро вансальський i прекрасна Магелона» або,
вiрогiднiше, якогось нiм. посередника, шо ïх з захопленням читав ше
в дитинствi Й.В.Гьоте. Iснували в Росiï й автор, лубочнi переробки.
Сюжети й мотиви Л.р. знайшли вiдображення в л-рi. та мист-вi нов. часу,
особливо продуктивним виявився бретонський цикл, проблематика якого
мiстила своєрiднi моделi соц. й моральноï поведiнки, фiлос.
осмислення буття, потенцiйнi можливостi психол. аналiзу. Тому данi
сюжети й образи знову й знову оживають у творчостi видатних митцiв ХIХ-
ХХ ст., надто розробляється артурiана. Петро Рихло