Гомiлетика
ГОМIЛЕТИКА христ. риторика, шо ставить за мету витлумачення Св. Письмачерез проповiдь чи повчальну бесiду. Термiн походить з ант. культури
так, в Застiльних бесiдах Плутарха Г. є правила бесiди за чаркою,
за якими не можна, напр., зловживати жартами, слiд уникати сварки тошо.
Слово гомiлiя (грец. homilia) означає буквально промову перед
народом, або ж бесiду з кiлькома людьми. Звiдси й вираз homiletice tehne
технiка, мист-во спiлкування чи бесiди. У Церквi слово гомiлiя стало
означати храмову проповiдь пресвiтерiв, що, не мудруючи, щиросердно
пояснювали змiст Св. письма. Коли ж було встановлено єдиний
лiтургiйний чин, виникла потреба в коментарях пiд час лiтургiï
(об'єктом пояснення тут були перiкопи назначенi для читання вголос
мiсця Нов. Завiту; часом виникла й потреба у тлумаченнi певних мiсць Ст.
Завiту, як це робив сам Христос, напр., у синагозi Назарету (Лк. 4). За
найдавн. христ. гомiлiю вважають послання Климента, єп. Рим., до
коринфян (прибл. 97 р. н.е.), учня апостола Павла, котрий закликав до
миру в Коринфськiй церквi в дусi апостольських послань Нов. Завiту
(текст Климента й деякi подiбнi, шо приписувалися йому, раннi християни
об'єднували спочатку навiть з апостольськими посланнями та
апокрифом Дидахе (повчання 12 апостолiв). Тут автор порiвнює людей
безчесних», якi творять роздори в Коринфськiй церквi, з бiбл.
Каïном, наводить iн. приклади заздростi; цiкаво, шо тут-таки
згадується, шо вiд заздрошiв потерпали й Данаïди з ант.
мiфологiï. Вважає за можливе Климент цiлком процитувати 50-й
псалом покаянний Давида, аби вплинути на свiдомiсть читачiв. З часом
почав вживатися термiн гом/лет, тобто майстер Г. Але поняття
майстерностi було умовним: перевага вiддавалася духу любовi, про який
апостол Павло твердив як про основу христ. особистостi. Фiлос. й лiт.
витончена, але внутр. байдужа, як правило, до свого предмету ант.
риторика сприймалася як облуда: ритора, напр., не допускали до хрешення,
якщо вiн не зречеться своєï професiï. Спершу панував
погляд, шо будь- яка проповiдь натхненна безпосередньо Св. Духом,
мислилося, шо це було започатковано ше в апостольськi часи, на свято
Пятидесятницi, коли Дух зiйшов у виглядi вогнених язикiв на апостолiв,
якi стали говорити рiзними мовами (глосолалiя) на знак майбутньоï
мiсiï проповiдi слова Христа свiтовi (Дiï, 2). Це було
заперечено бiблеïстом II-III ст. Орiгеном, котрий пiдкреслив
суб'єктивнiсть проповiдника i потребу в спецiальнiй освiченостi.
Орiген започаткував проповiдь виключно як коментар до Св. Письма, хоча
залишав мiсце й для ‘самовиразу проповiдника. Розвинуте було
вчення Орiгенове (в якого були й єретичнi думки) Августином (IV-V
ст. н.е.). який вчився на ритора, про шо згадує в Сповiдi як про
справу, натхненну цiлями негожими та легковажними. Свiй погляд на Г.
Августин виклав у Християнськiй доктринi: тут. по-перше, вiдзначено, шо
досвiд ант. риторики є корисним, хоча й не обовязковим; по-друге
вiд хисту красномовства важливiшi знання Св. письма та мудрiсть (тобто,
змiст важливiший вiд форми); по третє, гарно говорити не є
грiх, ба. навiть бажано; по-четверте, варто дотримуватися системи 3-х
стилiв, вiдомоï з ант. часiв; по-пяте: якшо в апостольськi часи
проповiдник дiйсно говорив вiд iменi Св. Духа, то тепер можна
сподiватися хiба шо на допомогу благодатi Божоï (тобто, в церквах
здебiльшого проповiдують не святi, а звичайнi люди). До цього в V ст.
було додано вчення про казуïстику св. Григорiя Двоєслова (вiд
лат. casus ситуацiя, випадок). Це означало, шо треба враховувати, яка
аудиторiя перед проповiдником. Одночасно аудиторiя вимагає вiд
проповiдника святостi життя, як за часiв апостольських, й ученостi. На
тому призупинилося формування зх. Г. Навали варварiв та майже повна
руйнацiя ант. цивiлiзацiï на Зх. загальмували проповiдницьку
дiяльнiсть. У бiльш цивiлiзованiй й безпечнiй Вiзантiï, ле з ант.
часiв вiддавалася шана красномовству. Г., навпаки, переживав пiднесення.
Успадкована Вiзантiєю вiд античностi теорiя риторики - важливiша й
змiстовнiша система, нiж звичайно гадають» (С. Аверiниев). Але гору
тут узяв азiанiзм. i наслiдування стилю Бiблiï. Вiдраза ло
примiтивного койне перших христ. писань змiнилася пiєтетом до
слова правди, але одночасно з цими двома чинниками iснує третiй-,
наслiдування стилю вишуканоï фiлос, прози Платона й Арiстотеля, шо
своïми вченнями про т е оп (потойбiчне) та метафiзику» немовби
торували шлях христ. спiритуалiзму. Виникає й опора на власне
христ. традицiю. Слiд зазначити, шо, з бiбл. погляду, красного
письменства як такого не має бути, бо Слово є те, шо робить
людину подiбною до Бога, бо й Сам Бог Словом творить свiт. Отож, гра
словом е грiх. Слово є знаряддям пошуку iстини. Тим самим було
приречено, по сутi, красне письменство у Вiзантiï (хоча воно
iснувало, але повторювало архаïчнi ант. форми. Спроби застосувати
його для прославлення христ. вартостей (єпископ Мефодiй. учень
ант. риторiв; єретик Аполiнарiй. шо у вiршах оспiвував шлюб»
Христа та Його Церкви), успiху не мали. Поет, енергiя вiзант.
лiтераторiв вилилася у створення молитов, а иерк. словеснiсть стала зажанровою домiнантою риторичною (хронiка, житiєтошо). Новi ритори-
гомiлети розмiрковують про Бога та святiсть життя, про чернецтво, про
єресi, з якими боролися на перших Вселенських Соборах. Ортодоксiя
знайшло талановитих оборонцiв в особах Афанасiя Алєксандрiйського,
Василя Вел., Григорiя Назiанзiна та Iоана Златоустого (IV ст.). ïм
довелося боронити право користуватися традицiями ант. риторики й
освiченостi, коли iмператор Юлiан Вiдступник спробував був заборонити
християнам користуватися плодами ант. вченостi. Згаданi Отцi Церкви були
за освiтою риторами, й узяли на озброєння прийоми й методи
своïх предкiв-поганцiв Василь Вел. змалку, як i Августин, готувався
стати ритором i отримав блискучу освiту у кращих майстрiв красномовства
ло того, як навернутися до християнства. Його проповiдi за формою не
поступаються ант. зразкам, хоча позбавленi духу софiстичноï
«розумовоï гри». Тв. св. Василя сповненi посилань на
митцiв i фiлософiв старовини, але поруч з Гомером та Гесiодом, Солоном
та Перiклом вiн згадує бiбл. героïв; з поганськоï
культури радить брати «тi мiсця, де вони ухваляли чесноти й
засуджували пороки, мов бджоли, шо беруть мед не з усякоï квiтки;
вихваляння ж пороку не слiд слухати, як Одiссей не слухав спiву сирен.
Був дуже популярний (зокрема в Киïв. Русi) Шестоднев св. Василя,
ле. на рiвнi тодiшнiх знань, коментувалася бiбл. Книга Буггя (6 днiв
творiння), шо й було яскравим застосуванням принципiв Г. в сферi
писаного слова. Написано було св. Василем i 15 Бесiд на Псалтир, котру
вiн вважав найкориснiшою з кн. Бiблiï (бо тут є й закони, й
пророцтва, й iсторiя» тошо). Йому приписували й коментарi на iн.
кн. Бiблiï (не збереженi або недостовiрнi). Св. Григорiй Назiанзiн
(або Богослов), шо був також поетом-лiриком. бiльш тяжiв до самовиразу й
рефлексiï; в полемiчних трактатах вiн пiдтримав вимогу християн
користуватися набутком ант. вченостi. Вiдомi його 45 слiв, тобто
проповiдей (з них 5 ' проти Юлiана Вiдступника). Св. Григорiй Нiсський
слiдом за Орiгеном, стверджує алегоричний пiдхiд до Св. Письма (шо
в свою чергу базується на екзегезi Фiлона
Алєксандрiйського). Архiєпiскоп Константинопольський Iоан
Златоуст, як свiдчить уже його прiзвисько, був Генiальним проповiдником.
Вiн навчався риторицi у вiдомого поганського ритора Лiбанiя. практикував
аскезу у Сiрiï, а на престолi царгородського святителя проявив себе
як блискучий iмпровiзатор. Iоан повчав, полемiзував i викривав,
наслiдуючи безстрашних ст-завiтних пророкiв, зокрема не злякавшись
увiйти в конфлiкт з самою iмператрицею (за шо його було заслано у
провiнцiю, де вiн i знайшов смерть). Наведемо зразок стилю Iоановоï
проповiдi як найвиразнiший приклад вiзант. Г.; «Отож ми. як я
сказав, мусимо шукати самiтництва не лише в якихось там мiсцях, але й у
самiй своïй волi, i найперш душу свою вести в саму нiким не
заселену пустелю. При такому настроï i блаженний Давид, шо жив у
мiстi, керував царством i був обсаджений клопотами без лiку, перебував
оточений любов'ю Христовою бiльше, нiж тi, шо живуть у пустелях. Таких
слiз, зiтхань та ридань вдень i вночi навряд чи хто побачить у когось iз
тих, хто нинi розiпявся, якшо такий справдi знайдеться. Поривання
проповiдника поєднується з фiлiгранною технiкою слова. В
т.зв. екзегетичних гомiлiях (продиктованих скорописцям як iмпровiзацiя,
причому вони ледь встигали записувати), св. !оан сполучає
буквалiзм у трактуваннi Бiблiï, властивий антiохiйськiй школi, де
вiн вчився, з формою невимушеноï бесiди; оперує цитатами,
вдається до текстологiчних питань. Теми його проповiдей полемiка з
юдейським вченням та з єретиками, але основне тема любовi як сутi
християнства. Наприкiнцi iснування вiзант. культури виникає
вiдраза до ант. прийомiв, шо мiстили елементи театральностi в риторськiй
практицi. Так. Михайло Хонiят (ХII-ХШ сг.) писав; Той, хто має
нахил до публiчностi й театральностi, стає подiбним до мавпи й
вчиняє смiхотворне… вiн раб чужих смакiв i, дивись, ше й
пiде навприсядки, якшо це буде на догоду тим, перед ким вiн
виставляється. За вiзант. традицiєю (зокрема за правилами
св. Василя Вел.) встановлюється 3 типи риторико-гомiлетичних тв.:
1) як екзегетика (тлумачення мiстичного змiсту Св. Письма); 2) як
настанова (для простого люду); 3) як богословська Г. (проти
єретикiв). Гомiлети раннiх вiкiв християнства усвiдомили
своє завдання як витлумачення Бiблiï, бо виникає
потреба в бiбл. науцi, в знаннi тексту й суми коментарiв. Перекладач
Бiблiï латиною св. ронiм (Вульгата, V ст.) не без гiркоти
писав: «Рiльники, мулярi, столярi, рiзьбярi… всi вони не
можуть стати майстрами без якогось учителя, а тiльки розумiння св.
Письма всi собi приписують. Старенька бабця язиката, здитнiлий
старушек, балакуни всi беруться зухвало до Св. Письма: роздирають
його, пояснюють його, навчають iн. про нього, хоч самi нiчого не
вчились». З сер. III ст. Церква забороняє проповiдь
мирянам, хоча б i вченим, залишаючи право проповiдувати лише за
священниками, аби тлумачення Писання не перетворювалося на
рiзноманiтнi свiтськi й субєктивнi балачки. Згодом, в сер.
вiки мирянам навiть буде заборонено на Зх. не лише коментувати, але
й читати Ст. Завiт, бо його можна невiрно зрозумiти в силу
складностi та вiддаленостi персонажiв вiд христ. доби. Виникає
поняття т.зв. фундаментальноï Г. Але на Зх. надто з розвитком
вiльноï думки та ренесансного процесу, самi священники все
частiше вiдхилялися вiд основного завдання коментувати Св. Письмо,
дедалi частiше замiняючи це власними роздумами та сентенцiями. З
поширенням єресей в еру хрестових походiв Зх. Церква
переживає чималi трудношi. шо позначається на станi Г.
Вiд VII до XIII ст. спостерiгається занепад
проповiдницькоï культури. красномовцi, шо можуть надихати
навiть на хрестовий похiд, вирiзняються окр. iмена на зразок Алана
/Нiльського чи Бонавентури, але назагал священники, котрi мусять
проповiдувати, не можуть вiд себе сказати анi пiвслова. Справу
рятують гомiлiарiï, зб. вибраних тв. зх. та сх. гомiлетiв, про
котрих йшлося више, й зх. проповiдники тi кн. просто читають вголос.
У пору Високого Сер-вiччя, коли сусп-во Зх., консолiдуючись у формах
молодих нац. держав, почало створювати високу передренесансну
культуру, й Рим. Церква фала вел. ролю як духов, координатор
багатонац. спiльноти, починається певне вiдродження ант.
традицiй. Пiсля того, як Тома Аквiнський оголосить про рiвнiсть прав
вiри й науки, а вропа покриється мережею ун-тiв, в них
почнеться вивчення риторики як обов'язковоï дисциплiни. Щодалi,
то частiше свiтсько- секуляризацiйне начало починає брати гору
над духов., риторський момент над власне гомiлетичним. В добу
Вiдродження, коли навiть кардинали починають листи закликанням
благословiння Венери й Вакха, Г. починає розчинятися в
усiляких розумуваннях. Захоплення ант. авторитетами та
фiлософiєю доходить до того, що сам предмет Г. Св. Письмо
починає нехтуватися. За свiдченням Вiклiфа. архiєпiскоп
Кентерберiйський не посоромився, напр., виголосити проповiдь на
слова вуличноï соромiтницькоï пiсеньки про якусь там Алiсу
(XVI ст.). М.Лютер з гнiвом казав, шо часом в церквах стали начебто
соромитись називати iмя Христа (XVI ст.). Проповiдники роздумували
над мiстичним змiстом букв iменi Марiя i т.п. Все це закiнчилося.
Реформацiєю, котра однiєю з вимог проголосила права
кожного самостiйно читати й тлумачити всю Бiблiю (Лютер
демонстративно переклав ïï нiм, мовою, почавши еру най.
Бiблiй»), В протестантизмi кожен має право на проповiдь i
тлумачення Св. Письма, а священство» обирається громадою.
Отже, ситуацiя, про яку з тривогою писав св. ронiм у V ст.,
поновилася з нов. розмахом. Протестантська Г. зовсiм не одразу
звернулася власне до Бiблiï, як було встановлено в першi вiки
християнства. Аж до XVIII ст. в, напр., Нiмеччинi вважалося, шо гомiлет-
протестант мусить замiсть iстин християнства викладати…
новiтню фiлософiю (Райнгардт). Та й у кат. Францiï напередоднi
й пiсля революцiï 1789 проповiдi становили собою скорiше полiт,
агiтацiï, а часом й памфлети, анiж пояснення Слова Божого.
Виникає й вирiшується питання: шо мусить бути нормою
проповiдi? Як емансипована протестантська думка, так i
традицiоналiський. католицизм погоджуються з тим, що Г. має
бути лише поясненням Бiблiï й бiльше нiчим. У протестантизмi
(кiн. XVIII ст.) остаточно утверджується iдея життя в
Писаннi» й долається нахил до абстрактних розумувань.
Кат. думка бiльш розмаïта. В XVII ст. ми бачимо, напр., поруч
двi характернi постатi: порт, єзуïта Б.Грасiана та поль.
єзуïта П.Скаргу, котрi дотримуються майже протилежних
позицiй. Грасiан не стiльки тяжiє до коментування Св. Письма,
скiльки вiльнодумствує, викликаючи навiть пiдозру з боку
iнквизицiï; вiн активно використовує життєву
мудрiсть, досягнення науки або й ант. мiф: Так, лукавi хмари Пiфона
борються зi свiтоносним промiнням Аполлона» (Кишеньковий
оракул»). Натомiсть Скарга спирається виключно на
стилiстику Ст. та Нов. Завiту, прагнучи тим доконалiше змалювати
трагiзм й напруженiсть внугр- полiт. життя у Польщi й закликати до
покаяння: '7 узявши глечик глиняний, i покликавши вас усiх, вдарив
би його мiцно об стiну на очах ваших, кажучи: Так вас розтрощу, каже
Госполь Бог, як той глечик, якого черепки дотулити й скласти вже не
можу (Казання 8 ). Висока традицiя Г. збереглася в Польщi й у XX ст.
Серед видатних поль. гомiлетiв кардинали С.Вишинський i Войтила
(папа Iоан Павло II). Пiсля XVIII iст. зростає рiвень й кат.
Г.. хоча вона й базується аж до XX ст. переважно на прийомах
трад. церк. риторики. Але щодалi, то поглиблюється наук.-
теологiчна насиченiсть проповiдi (пастирськi послання Рим.
Первосвяшенникiв 2-ï пол. XX ст.). Протестантське богослiвя
дiйшло до iдеï не тiльки бiбл. критики, але й можливостi
вiдсутностi Бога, притому одночасно намагається грунтуватися
на мiцному наук, апаратi. Шляхи Г. у Сх.-Правосл. свiтi були
непростими й вiдбили складнiсть iст.-культ, умов регiону.
Найвизначнiшим явищем духов, життя Вiзантiï епохи ïï
занепаду був iсiхазм (XIV ст.), тобто мовчальництво. За часiв
Киïв. Русi входить в ужиток жанр «слова», запозичений
з Вiзантiï й покладений в основу таких епохальних тв., як
«Слово о полку Iгоревiм». У найдавн. тв. укр. л- ри,
напр., в князiвських житiях чи лiтописах щедро представлена дидактика-
повчання. Уславилися такi проповiдники, як перший киïв,
митрополит з русичiв Iларiон («Слово про закон та благодать).
Вiдомi з тих часiв iмена таких книжникiв, як Климент Смолятич,
котрому навiть дорiкали, шо вiн бiльше спирається на Платона,
Арiстотєля й Гомера, нiж Отиiв Церкви (XI ст.). До Киïв,
школи належить i славетний гомiлет Кирило Турiвський, автор святково-
урочистих проповiдей, вiдомих й серед болгар i сербiв. Вiн вдало
використовує символiку природи, вперше в Л-рi запроваджуючи
весняний пейзаж (Слово на Антипаску). В дусi Г. витримано дидактичне
Повчання Володимира Мономаха, адресоване його дiтям (и придавайте
сироте, и вдовицю оправдите сами…). Духов, красномовство було
центр., чи не виключним за своєю результативнiстю й
експресiєю, лiт. явишем в Украïнi-Русi. По монг. навалi
погребним плачем прозвучали Слова Серапiона Володимирського (XIII
ст.), шо у Владимирi на кафедрi був один передсмертний рiк. цiлком
належачи до рiдноï Киïв, гомiлет. школи: «Страшно
єсть, чада, впасти в гнев Божий… Какiя казни от Бога не
воспрiяхом? Це пленена ли бьïсть земля наша ? Не взяти ли были
гради наши?». Створення укр. Греко-Кат. церкви викликає
спалах лiт.-богословськоï та полiт, полемiки, шо органiчно
переростала у проповiдь (напр., тв. I.Вишенського), яка часом
набувала прекрасного лiт. оздоблення (Тренос» Смотрицького, XVI
ст.). Та вiзант. традицiï програвали на тлi блискучоï
бароковоï культури Зх. Оновлення настало завдяки дiяльностi
братств та особливо митрополита П,Могили, фундатора Киïв.
Академiï, в котрiй навчання риторицi й. природно, Г.,
поставлено було на рiвень тодiшнiх свроп. ун-тiв. В Острозi
старанням кн. Константина Острозького було видано першу повну Бiблiю
церк.-словян. мовою, яка у словян, свiтi залишалася багато в чому
основою духов,- культ. життя аж до поч. XIX ст. Укр. Г. цього часу
мас власний грунт, але й широко засвоює стиль та прийоми
бароко. Тлумачаться Св. Письмо, догматика й моральнi норми,
збагачуючись переживанням актуальних полiт, проблем («казання
або повчення» Л.Барановича Мечь духовный, Трубы словесь пропов-
ьдныхъ; С.Яворського В-ьнецъ Христовъ, Рука риторична», та
особливо, И.Галятовського Ключъ разум-ьнiя). Укр. Г. XVI-XV]I ст.
розвивалася, використовуючи досягнення кат. Зх., зокрема риторичних
посiбникiв Сарабевського, Квяткевського, Орiховича тошо. Але
основним джерелом були тв. грец. патристики. В архiвах Києво-
Могилянськоï Академiï є 127 друкованих та 183
рукописних посiбники риторично- гомiлетичного характеру, найчастiше
латиною Кононовича-Г орбацького, С.Озерського, Й.Кроновського,
П.Калачинського та iн. Найяскравiшою постаттю є
Й.Галятовський, ректор Києво-Могилянськоï Академiï.
Згаданий Ключъ разум'бнiя, перший друкований пiдручник з Г. в
Украïнi є зб. проповiдей, i трактат Наука короткая альбо
способ зложенi казаня… виклад правил Г. Пiсля приєднання
Украïни до Росiï видатна роля належить киïв.
митрополиту Ф.Прокоповичу, котрого вивозить з Києва Петро I,
роблячи його своєю правицею в сферi Церкви, культури й освiти.
Щоправда. Прокопович бiльше сприяв с е к у л я р и з а ц iï
культури й утискуванню Церкви на догоду царевi, нiж розвою трал,
начал. Але вiн був бездоганним стилiстом й талановитим ритором, i
його панегiрики царям (Епiкон) є свiдченням нов. тенденцiй в
церк. красномовствi. Прокопович фундує в Росiï
класицистичний стиль, шо став базою для звершень М.Ломоносова.
Проповiдi Прокоповича на моральнi теми лягли в основу образiв Сатир
А.Кантемiра. Чимало уваги придiлив Прокопович етицi та зовн. вигляду
оратора, котрий не мусить хизуватися своïми талантами, ридати
або реготати, хитатися вельми, иначе веслом гребе тошо. Вiдомий указ
Петра I шодо заборони сенаторам читати за папiрцем, щоб дурiсть
кожного всiм явна була, написаний слiдом за Духовним регламентом
Прокоповича, в котрому той вимагає мовлення живого й
невимушеного. Укр. гомiлети аж до кiн. XVIII ст., як i iн. дiячi
культури, перетягалися до Росiï, де ставали визначними дiячами
(напр. Ст.Яворський чи Д.Туптало). Вони принесли до Росiï
практику проповiдi, до того тут не знану. Але поступово
занепадає дух проповiдi, примусово секуляризується
культура, й посiбники з Г. починають набирати формального характеру
(трактується про види проповедей, правильне розташування
ïхнiх частин тошо), напр., лат. трактат Анастасiя
Братьковського Tractatus de conlionum dispositionibus bormandis
(1806). Пiдсумовує все скiльки-но живе в цiй галузi
М.Ломоносов, котрий дiлить слово священное на похвальне та напучуюче
(перший тип проповiдi прославляє Бога та святих, свята тошо;
друга повчає жити богоугодно). Ломоносов наполягає на
тому, аби проповiдь тримался Св. Письма, але мала б мiстила iст. й
iн. матерiали, шоб «штиль Г. був важен, великолепен, силен .
Згодом рос. Г. знала вел. особистостi напр., Iоана Кронштадського.
Укр. Г. XX ст. розвивалася переважно в єкзилi, вiдзначаючись
такими постатями, як митрополит Iларiон (I.Огiєнко) та
митрополит Мстислав (Скрипник); особливо слiд вiдзначити як
гомiлетiв Прелстоятелiв Греко-Кат. церкви митрополита Андрея
(Шептицького) й кардинала Йосипа (Слiпого). Семен Абрамович
