ФОРМАЛЬНИЙ МЕТОД

ФОРМАЛЬНИЙ МЕТОД олин з дослiдницьких напрямкiв у лiт-знавствi та мист-
знавствi, шо вважає вивчення худож. форми найважливiшим i нерiдко
єдиним принципом цих наук. Склався на межi ХIХ-ХХ ст. як реакцiя
на методи позитивiстського, соцiологiчного лiт-знавства та
iмпресiонiстськоï критики, як прагнення розглядати худож. форму в
ïï iмманентному розвитковi згiдно з внутр. законами.
Вiддаленим джерелом Ф.м. є теза I.Канта про те, шо естет, вiдчуття
безкорисливо зводиться до чистого милування предметом, який є не
шо iнше, як форма. Засади Ф.м. було сформульовано в Нiмеччинi в кiн. XIX-
на поч. XX ст. К.Фiдлер (1841-95) вважав, шо справжньою сферою мист-ва
є царство видимих барв, формальних спiв вiдношень свiтла й тiнi
при повнiй байдужостi до категорiй змiстовностi. Теоретик та iсторик мист-
ва Г.Вьольфлiн (1864-1945) вбачав у формi гол. твор. першопричину в мист-
вi, пiдпорядкував худож. iндивiдуальнiсть певнiй iст. формi бачення.
Ренесансному стилю в малярствi властивi лiнiйнiсть, площиннiсть,
замкнутiсть форми, абсолютна ïï яснiсть та потяг до
дєталювання (Рафаель. А.Люрер); бароковому мальовничiсть, глибинна
побудова композицiï, вiдкрита форма, прагнення до пiдкорення частин
цiлому, затемнення абсолютноï ясностi (Рубенс, Рембрандт). I хоч
Вьольфлiн визнавав вплив зовн. обставин на форму, але вважав дiю картини
на картину чинником стилю набагато значнiшим, нiж результати
безпосереднього спостереження природи». Раннiм проявом Ф.м. в лiт-
знавствi можна вважати положення франц. критика Ф.Брюнетьєра (1849-
1906): Вл-рi.. пiсля впливу особи найважливiшим є вплив одних тв.
на iн.. Найвизначнiшими теоретиками i практиками Ф.м. були нiм. лiт-
знавцi О.Вальцель (1864-1944) i ВДiбелiус (1876-1923). Перший прагнув
виявити вишу математику форми гол. чином в лiнгв. аспектi. Його цiкавили
розташування частин, переважання тих чи iнших морфологiчних i
синтаксичних граматичних форм. Дiбелiус встановлює типологiю
романних форм, видiляючи як основу роман пригод i роман
характерiв», з яких розвиваються всi iн. типи, дослiджує
особливiсть звязкiв сюжетних мотивiв, характерiв та подiй, форми вияву
автор, свiтогляду. Наступною модифiкацiєю Ф.м. в краïнах Зх.
вропи та США стає лiт-знавча методологiя т.зв. нов. критики,
найбiльш раннiм виявом якоï була праця iтал. фiлософа, iсторика i
лiт-знавця Бенедетто Кроче (1866-1952) Естетика як наука про вираження
та як загальна лiнгвiстика» (1902) з ïï основним
положенням про неприпустимiсть змiшування вимог мист. з вимогами
iсторiï й тезою про єднiсть школи нов. критики. А. Рiчардс
утверджував психол. аспект вивчення худож. тексту, його емотивну функцiю
(тобто здатнiсть викликати спрямований ефект у читача). Його
послiдовники в США Д.Р.Ренсом, А.Тейт, К.Брукс бачили мету аналiзу тв. у
вiдшуканнi способу iснування його структури. В поезiï цим способом
оголошена ритмiка, метрика, фонiка, в прозi точка зору, органiзацiя часу
i простору, побудова сиен. Франц. нова критика спиралась на досвiд рос.
формальноï школи та англо-амер. критикiв. ïï засновник
Г.Башляр (1885-1962) в хулож. текстi прагнув виявити стародавн. форми
пiдсвiдомих уявлень (архетипи) на основi не стародавн, мiфологiï, а
тв. зрiлого мйст-ва. В 50-60-х рр. XX ст. розвивається нова галузь
франц. неокритицизму, шо орiєнтується на структурнi та
семiотичнi способи дослiдження. Вона втiлилась у працях Р.Барта,
Ц.Тодорова, Ю.Крiстевоï (див. Структуралiзм). Iнакше за генезою i
методологiєю розвивалось формальне лiт-знавство в Росiï. В
передре волюцiйнiй науцi суто технiчне вивчення словесного мистецтва
було представлене в працях символiстiв А.Бєлого, В.Брюсова, Вяч.
Iванова та акмеïстiв (М.Гумiльова). Провiдна роль, однак, належала
Товариству для вивчення поет, мови (ОПОЯЗ), яке виникло i функцiонувало
в 10-20-i рр. XX ст. у складi В.Шкловського, Ю.Тинянова, Б.Ейхенбаума,
Р.Якобсона, Л.Якубинського та iн. Основнi положення теорiï ОП ОЯЗу
були сформульованi Шкловським в брошурi Воскресiння слова (1914), в якiй
висувалась iдея т.зв. очудиеиия слова, його психол. оновлення. Це
положення стикалося з гаслами футуристiв про «самоцiнне слово. В
кн. Про теорiю прози (1925) Шкловський твердив, шо нов. форма
зявляється не для того, шоб виразити нов. змiст, а для того, щоб
замiнити ст. форму. У конкретних дослiдженнях теоретики ОПОЯЗу досягли
продуктивних результатiв. Такими є працi Шкловського про
сюжетоскладання, Ейхенбаума про поет, синтаксис та iнтонацiю,
В.Жирмунського про риму, метрику та композицiю вiрша, Б.Томашевського
про ритм i метр, Якобсона про поет, фонологiю, стилiстику та семантику.
В сер. 20-х рр. XX ст. серед опоязiвцiв вiдбувається розмежування.
У працях Тинянова, Жирмунського висувається функцiональне вивчення
формальних елементiв, ïх змiстовного значення. В книзi Проблема
вiршованоï (поетичноï) мови (1924) Тинянов встановлює
зв'язки мiж семантичними значеннями слова й ритмiко-iнтонацiйними
чинниками вiрша. Жирмунський у зб. Питання теорiï лiтератури (1928)
повязує поет, прийоми з певним худож. завданням, з вiдображенням
поет, почуття життя поета та епохи. Iдею функцiональних стилiв
висуває /I.Якубинський (1923). Подальша еволюцiя поглядiв
провiдних теоретикiв ОПОЯЗу вела ïх до пiзнання форми i змiсту в
ïх єдностi. Уявлення про поет, мову як про функцiональну
систему стало програмою Празького лiнгвiстичного гуртка»
(створеного 1926). Празький гурток широко використовував порiвн. метод,
принципи синхронного та дiахронного аналiзу. В 50-60-х рр. Ф.м. в Зх.
вропi та США еволюцiонує до структуралiзму, доповнюється у
рядi течiй соцiологiзмом. Авторами Теорiï лiтератури (1949) амер.
вченими Р.Уеллеком та О.Уорреном уже визнається зовн. пiдхiд до
вивчення л-ри за умови, шо вона не зобов'язана пiдмiняти соцiологiю та
полiтику». В монографiï про Гьоте швайц. iсторик i теоретик
л-ри Е.Штайгер прагне зрозумiти особистiсть поета, виходячи тiльки з
тлумачення його текстiв. Франи. лiт-знавеиь Л.Гольдман, долаючи
вузькiсть формалiстичного i структуралiстського аналiзу, наголошує
на взаємодiï структури i функцiï, зводить економiчнi,
полiт., соц. i естет, взаємозвязки людини з природою i сусп-вом до
психол. першооснови. Рацiональнi положення рiзно манiтних течiй Ф.м. в
20-70-i рр. не набули в радянському лiт-знавствi значного розвитку через
панування соцiологiчного методу, представники якого в перманентнiй
дискусiï про вади буржуазного формалiзму часто наклеювали
прихильникам Ф.м. полiт, ярлики. /I.Троиький вважав, шо «формальна
школа є гелертерськи препарованим недоноском iдеалiзму в питаннях
мист-ва. А.Луначарський характеризував цей метод як «живий залишок
старого, довкола якого ведеться оборона буржуазно-європ.
мислячоï iнтелiгенцiï. Взаємнi докори прихильникiв
вивчення л-ри перш за все як явиша словесного мист-ва i адептiв
соцiологiчного пiдходу не йшли на користь формуванню наук, лiт-знавства.
Про наук, цiннiсть та перспективнiсть ряду методологiчних проблем, якi
висунули й теоретики ОПОЯЗу. свiдчить широка популярнiсть ïхнiх
праць у суч. лiт-знавствi. Наук, продуктивними є методи
формального аналiзу, шо виходять за межi iманентностi. Такими є
iнтерпретацiï худож. текстiв нiм. iсториком культури Е.Ауербахом в
пiдсумковiй працi Мiмесис (1946). шо наочно показала вел. можливостi
текстуального аналiзу для виявлення глибин iдейного змiсту. Продуктивною
модифiкацiєю Ф.м. є т.зв. функцiональний структуралiзм
Тартуськоï наук, школи (Ю.Лотман), яка вивчала елементи худож.
форми з використанням досягнень науки про знаковi системи (семiотики),
теорiï моделювання та iнформацiï (Структуралiзм). На рiзних
етапах розвитку Ф.м. його прихильники активно використовували мето
дологiю порiвн. та типол. аналiзу. Це було характерним для дослiдження
еволюцiï жанр, форм Брюнетьєром. трад. сюжетних конструкцiй
Шкловським. типол, лексичних та синтаксичних конструкцiй адептами
«нов. критики, худож, моделей та типiв бiнарних опозицiй у
структуралiстiв. Микола Нефьоаов