Фiгури

ФIГУРИ (лат. figura образ, вигляд) iнтонацiйно-синтаксичнi
конструкцiï, шо заснованi на порушеннi правил унормованоï мови
задля надання текстовi бiльшоï виразностi та емоцiйностi, створення
ефекту незвичностi, пiднесеностi, озлобленостi чи ясностi. Цей ефект
досягається саме тим, шо такi порушення руйнують автоматизм
сприйняття тексту, У поет, текстi Ф ., крiм того, виконують структурно-
архiтектонiчну та римотвiрну функцiï. Вчення про Ф. було грунтовно
розроблено ант. авторами (Арiстотель, Цiцерон, Квiнтiлiан,
александрiйськi риторики). З погляду риторики, граматики та поетики Ф.
розглядалися як необхiднi складники ораторського мист-ва та поезiï,
але невластивi поточнiй буденнiй мовi. В усiх пiдручниках i трактатах з
риторики та поетики наводилися запозиченi в зразкових авторiв приклади
Ф. як обов'язковi для наслiдування. Призводило це до парадоксального
явиша: Ф. втрачали свою засадничу ознаку незвичностi, перетворюючись на
штампи. Систематизовано i скласифiковано Ф. рим. автором Квiнтiлiаном,
який визначив чотири засади створення Ф.: 1) per adiectionem (додання
складника), тобто рiзнi види повторень: анафора, антиклiмакс.
багатосполучниковiсть, епiстрофа, епiфора, клiмакс, симплока; 2) per
detractionem (вiдкидання складника): безсполучниковiсть, елiпс, зевгма;
3) per transmutatiomem (переставлення): iнверсiя, хiазм тощо); 4) per
immutationem (замiна одного складника iн.) це тропи, якi з погляду суч.
поетики не належать до Ф . Окр. групу складають риторичнi Ф.: ритор,
заперечення, ритор, запитання, ритор, звертання, ритор, ствердження,
ритор, оклик (вигук). Унаслiдок скрупульозних класифiкацiй видiлено бiля
ста рiзних Ф.; часом ïх розмежування є неточним, умовним,
навiть непотрiбним. Практично число Ф. дорiвнює приблизно сорока.
У пiзнiшi часи теоретики (французи абат Ш.Батте, Ж.Ф. де Ла Гарп; нiмцi
Гайнце, Бен) пропонували заснованi на iн. засадах класифiкацiï. Цi
класифiкацiï є заскладними та переважно заснованими на
другорядних ознаках. Очевидна однобiчнiсть ант. розумiння Ф. як
притаманних винятково виробленiй професiйнiй та поет. мовi. З од. боку,
Ф. дуже часто вживаються у фольклорi, бiльшою мiрою в пiсенних жанрах,
але зустрiчаються й у нар. прозi (казки). З iн.. в щоденнiй мовi, напр.,
коли мовець схвильований i висловлюється в пiднесеному тонi.
Франц. теоретики твердять, шо на базарi протягом дня створюється
бiльше Ф., нiж у академiï за рiк». З цього приводу часто-густо
наводять монолог, який франц. письменник 2-оï пол. XVIII ст.
Ж.Ф.Мармонтель, iмiтуючи мову селянина, шо свариться з жiнкою, склав
суцiльно з Ф.: Коли я кажу так, вона каже нi; вранцi й увечерi, вночi й
удень (антитеза) вона тiльки знає, шо лається. Нiколи,
нiколи (повторення) нема з нею спокою. Скажи, нещасна (ритор,
звертання), чим я тобi провинив (ритор, запитання)? О небо, шо за
дурiсть було одружуватися з нею (ритор, оклик)! Краще менi було б
втопитися (побажання)… О, вона заводить я винуватий, як бачите
(iронiя)… Всiм вiдомо, шо я поганий, шо я харцизяка, що я
збиткуюся над тобою, шо я вбивця (клiмакс)». Анатолiй Волков