Дiалог
ДIАЛОГ (вiд грец. iïiаiодоь розмова, бесiда) .Термiн Д.
вживається для позначення кiлькох явиш.
1. Форма усного спiлкування двох або кiлькох осiб, один з основних
(поряд з монологом) типiв мовленнєвоï комунiкацiï.
2. Частина тексту, шо вiдтворює словесне спiлкування персонажiв.
У цьому значеннi особливостi Д. значною мiрою зумовленi родом та
жанром л-ри: в драмi Д. є гол. засобом розкриття характерiв i
розвитку дiï; в епiч. жанрах Д., як правило, спiвiснує з
автор, мовою. Проз. те., де переважає дiалог,
наближується до драм, форми (напр., Гаркуша Г.Квiтки-
Основяненка, ‘З мiста iдучи В.Стефаника) Найрiдше Д.
зустрiчається в монологiчнiй за своïм характером лiрицi.
Виняток складає т.зв. амебейна композицiя, приклади якоï
можна знайти у фольклорi, а також у Лесi Украïнки (Мамо, iде
вже зима), I.Виргана (Розмова), М.Лермонтова, Ю.Левiтанського та iн.
В ускладненому варiантi в О.Олеся.
3. Самостiйний жанр переважно фiлос., крит. чи публiцистичноï л-
ри, в якому автор, iдеï викладаються у формi спiвбесiди чи
диспуту. В залежностi вiд мети Д. може бути дослiдницьким,
дидактичним, сатир, та iн. Д. уперше зявляється в єгип.
(Дiалог розчарованого зi своєю душею) та iнд. Г Бхагавадгiта,
упанiшади, пiзнiше Мiлiнлапаньха' ) л-рах: окремi дiалогiчнi роздiли
мiстить Бiблiя та деякi тексти л-ри раннього буддизму. Клас, форми
Д. набув у Грецiï IV ст. до н.е. у творчостi учнiв Сократа
Платона. Ксенофонта, Антисфена та iн. (Сократичний дiалог).
Сократiвська дiалогiчна традицiя в подальшому була сприйнята М
енiпповою сатирою, дiатрибою, лукiанiвським дiалогом та iн. З часу
виникнення менiппєï (ПI ст. до н.е.) можна говорити про
розпад синкретичного Д. на фiлос., лiт., а пiзнiше публiцистичнi,
лiт.-крит. та iн. Паралельно одразу пiсля Платона Д. починає
використовуватись з дидактичною метою (Арiстотель, перипатетики).
Пiд впливом Платона (надто на рiвнi тематики) та Арiстотеля
створює Д. Цiцерон, наповнюючи ïх, звичайно, i власним
риторичним змiстом. В ранньохрист. л-рi Д, використовувався як засiб
апологiï, полемiки та настанови (Юстин, Ориген, Мефодiй
Олiмпський, Августин та iн). Ця ж тенденцiя закрiплюється й у
фiлос. Д. Сер- вiччя (Абеляр, Ансельм Кентерберiйський та iн.), де
сократична дiалектика використовується як технiка диспуту.
Нов. розквiт дiалогiчних форм вiдбувається у добу Вiдродження
i пов'язаний перш за все з дiяльнiстю iтал. гуманiстiв (Д.Брунi,
Д.Валла, К.Ландiна та iн.). Значне мiсце посiдав Д. у творчостi
П.Аретiно, У. фон Гуттена, Еразма з Роттердаму. Починаючи з Миколи
Кузанського, Д. виступає як форма викладу фiлос. iдей, до
якоï часто звертаються мислителi платонiвськоï
орiєнтацiï (Дж.Бруно, Н.Мальбранш, Б.Паскаль, Дж.Берклi
та iн.) Дiалогiчна форма як засiб зближення людей, як можливiсть
усунення iєрархiчних вiдносин мiж автором i читачем чи мiж
спiврозмовниками, була популярною у просвiтителiв, особливо у
Д.Дiдро (i фiлос., i ест. праиi, i драм, трактат, i худож. тв.).
Неодноразово до Д. зверталися Й.Г.Гердер, Й.В.ґьоте та iн. В XIX ст,
Д. високо цiнувався багатьма фiлософами i письменниками як форма
адогматичного мислення (А. та Ф. Шлегелi, Ф.Шеллiнг, К.Зольгер,
Ф.Достоєвський, В.Соловйов).В XX ст. Д. втрачає значення
як фiлос. жанр, але продовжує використовуватися в худож.-
публiцистичних та лiт.-крит. тв. (А.Луначарський, А.Жiд, П.Валерi,
П.Клодель, Ж.Бернанос та iн.) В укр. л-рi своєрiднi Д. XVII-
XVI1I ст, передували шкiльнiй драмi. Д. писалися на побутовi та iст.
теми, а перш за все розробляли бiбл. традицiйнi сюжети
(А.Скульський, П.Беринда, I.Волкович, С.Дiвович,
I.Некрашевич), Фiпос. дiалог був гол. жанром i в творчостi
украïнського Сократа» Г.Сковороди (Наркисс та Книга Асхань
Д. сократичноï традицiï про пiзнання самого себе;
Двоє, Дiалог про давнiй свiт(1772), Потоп Змiïн (1791) та
iн.). Олександр Бойченко
