ДЕКАДАНС, ДЕКАДЕНСТВО
ДЕКАДАНС, ДЕКАДЕНСТВО (вiд франц. decadence, вiд пiзнолат. decaderttia занепад) трад. визначення кризових явиш у фiлософiï, естетицi, л-рi та мист-вi кiн. XIX поч. XX ст., хоча термiн виник вже в кiн. XVIII ст. як визначення мист-ва рококо. Д. свiтогляд, характерними рисами якого вважаються субєктивiзм, iндивiдуалiзм, зневiра, недовiра до можливостей людини змiнити свiт i самому змiнитись на краще. У теор. аспектi це явище вперше намагався осмислити Ф.Нiцше (1844- 1900), що схарактеризував термiном Д. занепад ку/iьтури, вбачаючи його вiддаленi джерела в зруйнуваннi традицiй ант. культури пiсля Франц. революцiï 1789 i в омасовленнi» мист-ва (Сутiнки кумирiв, Антихрист», «Ессе homo). Розглядаючи Д. як форму самовираження iнтелiгенцiï i як спосiб виробництва панiвноï iдеологiï занепадницького соц. устрою, Нiцше пропонував його подолання за допомогою поглиблення, посилення та перекинення» Д. У гуманiстичному мисленнi нiм. фiлософ вбачав ахiлесову пяту споглядально- спокiйну спостережливiсть. Але розповсюдженням термiну вропа зобовязана кн. М.Нордау Декаданс: в нiй автор тлумачив все нове мист- во як Д. з фiлос.погляду. Широке використання термiну Д. у лiт- знавствi та мист- вознавствi повязане з дiяльнiстю франц. символiстiв у журн. Декадент (1886- 1889), Перо (1889-1913), Бiлий огляд (1891- 1905). Виступивши проти натуралiстичноï одноманiтностi позитивiстського реалiзму, теоретики символiзму П.Верлен, С.Малларме, Ж.Мореас, Я.Пападiамандопулос розглядали його як засiб проникнення в сферу суб'єктивного i пiдсвiдомого з метою пiзнання таємниць вищого свiту. Частiше за все пiд цим свiтом виявлялись глибини власноï душi, вiдчуженого вiд сусп. буття митця. Але Д. є лише одним iз рiзновидiв символiзму, тим, де знайшли виявлення душевна спустошенiсть, страх перед життям, почуття загубленостi в ворожому свiтi. Це проявилося також i в модернiстських течiях поч. XX ст. (акмеïзмi, футуризмi, дадаiзмi, сюрреалiзмi). Але як характерне явище епохи Д. не пiддається закрiпленню за якою-небудь течiєю або митцем. У Францiï риси Д. зявились у поезiï Верлена, Малларме, А.Рембо, прозi П.Валерi, А.Жiда, П.Клоделя, Ж.К.Гюïсманса. В Англiï ознаками занепаду позначена творчiсть прерафаелiтiв i Г.Россетi, близьких до них прибiчникiв естетизму i гедонiзму В.Пейтера, О.Вайдда, А.Ч.Суйнберна. В Iталiï настроï Д. найбiльшою мiрою виявились у ґ.дАннунцiо з ïх героями у дусi надлюдини Нiцше i естета-iморалiста. В Нiмеччинi в гуртку поета С.Георге виникає культ песимiзму сили» i мiфотворчостi. В Австрiï риси Д. помiтнi в поезiï Р.М.Рiльке i прозi А.IÏIнiцлера. Свiтоглядницькi та худож. явища Д. тою чи iн. мiрою виявились майже в усiх краïнах Сх. вропи. В рос. символiзмi настанови нiцшеанськоï естетики (Зло i благо два шляхи до єдиноï мети), вiдчуття краю культури», почуття насолоди трагiзмом були притаманнi окр. тв. Д.Мережковського (1866-1941) (Символи», 1894; Новi вiршi, 1896); М.Мiнського (1855- 1937) (Старовинна суперечка, 1894); З.ґiппiус (1888-1945) (Новi люди, 1907). Разом з тим на рос, грунтi спостерiгається чiтке розмежування Д. як такого (старшi» символiсти) та символiзму (теурги, молодшi» символiсти, якi цуралися аморалiзму» своïх попередникiв). У поль. л-рi мотиви Д. позначились у прагненнi С.Пшибишевського (1868- 1927) до зображення патологiчних душевних станiв, еротичних екстазiв (Передоднi, 1894; Синагога Сатани, 1897). Теоретиками чес. Д. були Й.Карасек (1871-1951) та А.Прохазка (1869-1925), редактори журналу Сучасний огляд (1894- 1925). Риси Д. виявились i в поезiï В.Дика (1877- 1931). Вiдчуттям катастрофiчностi свiту, анархiчного бунту охоплена поезiя сербiв С.Пандуровича та В.Петковича-Диса (1880- 1917), популярна у прихильникiв нац- патрiотичноï органiзацiï Млода Босна. У болг. л-рi — в прозi письменникiв, шо згрупувалися навколо журналiв Мисъл», Звено» (Т.Траянов (1882-1945); Н.Райнов (1889-1954); Г.'Мiлєв (1895-1925) та iн.). В укр. л-рi мотиви Д. були притаманнi декотрим тв. М.Вороного (1871-1942) (цикли Тiнi, За брамою раю, альманах З-над хмар i з долин. 1903) з ïх естетизмом, iндивiдуалiзмом i скорботним настроєм, галицьким модернiстам з обєднання Молода муза» П.Карманського (1878- 1956), Б.Лепкого (1872-1941), В.Павловського (1878-1942), С.Чарнецького (1881-1944) та iн. ïхнi естет, погляди зазнали впливу Нiцше i кракiвськоï групи модернiстiв «Молода Польша, очолюваноï Пшибишевським. У низцi ïхнiх тв. виявились настроï безнадiйного суму, вiдчуження, антидемократизму, палкоï мiстики. Декадентськi мотиви помiтнi в письменникiв, об'єднаних довкола киïв, часопису Украïнська хата» (1909-1914): М.Срiблянського (Шаповала), М.вшана, А.Товкачевського. З часу виникнення Д. зазнав численних крит. оцiнок. Найгострiша критика Д. мала марксистську орiєнтацiю, соцiологiзований та полiтизований характер (Г.Плеханов, В.Воровський, А.Луначарський). Луначарський вiдзначав усунення декадентiв вiд багатьох гуманiстичних цiнностей життя: здоровя, сили, свiтлого розуму, переможноï волi, могутнього почуття…. захоплення життям» (Молода французька поезiя», 1913). Злободеннi полiт, i сой. проблеми епохи вимушували представникiв марксистськоï критики принижувати значення особистого в мист-вi i перебiльшувати ролю сусп, iдеологiчного чинника, про небезпечнi наслiдки чого попереджали багато декадентiв. Явно перебiльшувалась консервативна роля ïхнього прагнення до мист-ва для мист-ва, формальних пошукiв символiстiв, акмеiстiв та футуристiв. Бiльш диференцiйований пiдхiд виявили письменники-реалiсти. М.Горький цiнував ювелiрне мист-во слова Вайлда, Рембо, Верлена, Рiльке, Георге. I.Франко, хоча i виступив проти занепадницьких тенденцiй Д. у вiдомому вiршi Декадент (1896), разом з М.Коцюбинським i О.Кобилянською не вважав поет, принципи М.Вороного манiфестом укр. Д. З критикою занепадницьких тв. виступили також Л.Толстой, В.Короленко, Р.Роллан, Г.Манн, Т.Драйзер, Дж.Голсуорсi. Особливий аспект критики складає сатир, пародiювання образiв та етил, експериментiв декадентськоï л-ри. Такими є зображення мист- ва» фейлетонноï епохи» в романi Г.Гессе Гра в бiсер, сторiнки експериментальноï прози в романi Е.Гемiнґвея Мати i не мати, карикатурнi образи декадентських лiтераторiв та художникiв в романах Р.Олдiнгтона Смерть героя» та Семеро проти Рiвза», в сатир, прозi Сатирикону (А. Аверченко, Н.Теффi). Доконечною умовою для суч. наук, оцiнки Д. повинно бути спiввiдношення ïï з принципами високоï духовностi, гуманiзму та заг- людських цiнностей, вiдмова вiд спрощеного соцiологiзування та полiпшування. Розглядаючи з цих позицiй суч. л-ру, можна виявити риси Д. в масовiй лiтературi з ïï жанрами кримiнального, побутового та чорного романiв, апологетикою насилля, бездуховностi, споживацтва, вульгарноï еротики. Т.ч., Д. може розглядатись не тiльки як специфiчне лiт. явише кiн. XIX поч. XX ст., але й як процес перманентного розвитку, шо має на рiзних часових етапах естет, вiдмiнностi. Значна роля у вивченнi Д. тут повинна належати порiвн.-iст. методу. Аспектами такого вивчення можуть бути: переоцiнення та виявлення дiйсно занепадницьких, антигуманiстичних тенденцiй в худож. течiях, ранiше позначених рисами Д.; виявлення раннiх проявiв Д. в л-рi i встановлення типол. принципiв цього явиша; вивчення худож. новацiй Д, в аспектi iст. розвитку поетики; аналiз явиш суч. Д. Микола Нефьоаов
