ДЕКАДАНС, ДЕКАДЕНСТВО

ДЕКАДАНС, ДЕКАДЕНСТВО (вiд франц. decadence, вiд пiзнолат. decaderttia
занепад) трад. визначення кризових явиш у фiлософiï, естетицi, л-рi
та мист-вi кiн. XIX поч. XX ст., хоча термiн виник вже в кiн. XVIII ст.
як визначення мист-ва рококо. Д. свiтогляд, характерними рисами якого
вважаються субєктивiзм, iндивiдуалiзм, зневiра, недовiра до
можливостей людини змiнити свiт i самому змiнитись на краще. У теор.
аспектi це явище вперше намагався осмислити Ф.Нiцше (1844- 1900), що
схарактеризував термiном Д. занепад ку/iьтури, вбачаючи його вiддаленi
джерела в зруйнуваннi традицiй ант. культури пiсля Франц. революцiï
1789 i в омасовленнi» мист-ва (Сутiнки кумирiв, Антихрист»,
«Ессе homo). Розглядаючи Д. як форму самовираження
iнтелiгенцiï i як спосiб виробництва панiвноï iдеологiï
занепадницького соц. устрою, Нiцше пропонував його подолання за
допомогою поглиблення, посилення та перекинення» Д. У
гуманiстичному мисленнi нiм. фiлософ вбачав ахiлесову пяту споглядально-
спокiйну спостережливiсть. Але розповсюдженням термiну вропа зобовязана
кн. М.Нордау Декаданс: в нiй автор тлумачив все нове мист- во як Д. з
фiлос.погляду. Широке використання термiну Д. у лiт- знавствi та мист-
вознавствi повязане з дiяльнiстю франц. символiстiв у журн. Декадент (1886-
1889), Перо (1889-1913), Бiлий огляд (1891- 1905). Виступивши проти
натуралiстичноï одноманiтностi позитивiстського реалiзму, теоретики
символiзму П.Верлен, С.Малларме, Ж.Мореас, Я.Пападiамандопулос
розглядали його як засiб проникнення в сферу суб'єктивного i
пiдсвiдомого з метою пiзнання таємниць вищого свiту. Частiше за
все пiд цим свiтом виявлялись глибини власноï душi, вiдчуженого вiд
сусп. буття митця. Але Д. є лише одним iз рiзновидiв символiзму,
тим, де знайшли виявлення душевна спустошенiсть, страх перед життям,
почуття загубленостi в ворожому свiтi. Це проявилося також i в
модернiстських течiях поч. XX ст. (акмеïзмi, футуризмi, дадаiзмi,
сюрреалiзмi). Але як характерне явище епохи Д. не пiддається
закрiпленню за якою-небудь течiєю або митцем. У Францiï риси
Д. зявились у поезiï Верлена, Малларме, А.Рембо, прозi П.Валерi,
А.Жiда, П.Клоделя, Ж.К.Гюïсманса. В Англiï ознаками занепаду
позначена творчiсть прерафаелiтiв i Г.Россетi, близьких до них
прибiчникiв естетизму i гедонiзму В.Пейтера, О.Вайдда, А.Ч.Суйнберна. В
Iталiï настроï Д. найбiльшою мiрою виявились у ґ.дАннунцiо з
ïх героями у дусi надлюдини Нiцше i естета-iморалiста. В Нiмеччинi
в гуртку поета С.Георге виникає культ песимiзму сили» i
мiфотворчостi. В Австрiï риси Д. помiтнi в поезiï Р.М.Рiльке i
прозi А.IÏIнiцлера. Свiтоглядницькi та худож. явища Д. тою чи iн.
мiрою виявились майже в усiх краïнах Сх. вропи. В рос. символiзмi
настанови нiцшеанськоï естетики (Зло i благо два шляхи до
єдиноï мети), вiдчуття краю культури», почуття насолоди
трагiзмом були притаманнi окр. тв. Д.Мережковського (1866-1941)
(Символи», 1894; Новi вiршi, 1896); М.Мiнського (1855- 1937)
(Старовинна суперечка, 1894); З.ґiппiус (1888-1945) (Новi люди, 1907).
Разом з тим на рос, грунтi спостерiгається чiтке розмежування Д.
як такого (старшi» символiсти) та символiзму (теурги, молодшi»
символiсти, якi цуралися аморалiзму» своïх попередникiв). У
поль. л-рi мотиви Д. позначились у прагненнi С.Пшибишевського (1868-
1927) до зображення патологiчних душевних станiв, еротичних екстазiв
(Передоднi, 1894; Синагога Сатани, 1897). Теоретиками чес. Д. були
Й.Карасек (1871-1951) та А.Прохазка (1869-1925), редактори журналу
Сучасний огляд (1894- 1925). Риси Д. виявились i в поезiï В.Дика
(1877- 1931). Вiдчуттям катастрофiчностi свiту, анархiчного бунту
охоплена поезiя сербiв С.Пандуровича та В.Петковича-Диса (1880- 1917),
популярна у прихильникiв нац- патрiотичноï органiзацiï Млода
Босна. У болг. л-рi — в прозi письменникiв, шо згрупувалися
навколо журналiв Мисъл», Звено» (Т.Траянов (1882-1945);
Н.Райнов (1889-1954); Г.'Мiлєв (1895-1925) та iн.). В укр. л-рi
мотиви Д. були притаманнi декотрим тв. М.Вороного (1871-1942) (цикли
Тiнi, За брамою раю, альманах З-над хмар i з долин. 1903) з ïх
естетизмом, iндивiдуалiзмом i скорботним настроєм, галицьким
модернiстам з обєднання Молода муза» П.Карманського (1878-
1956), Б.Лепкого (1872-1941), В.Павловського (1878-1942), С.Чарнецького
(1881-1944) та iн. ïхнi естет, погляди зазнали впливу Нiцше i
кракiвськоï групи модернiстiв «Молода Польша, очолюваноï
Пшибишевським. У низцi ïхнiх тв. виявились настроï
безнадiйного суму, вiдчуження, антидемократизму, палкоï мiстики.
Декадентськi мотиви помiтнi в письменникiв, об'єднаних довкола
киïв, часопису Украïнська хата» (1909-1914):
М.Срiблянського (Шаповала), М.вшана, А.Товкачевського. З часу виникнення
Д. зазнав численних крит. оцiнок. Найгострiша критика Д. мала
марксистську орiєнтацiю, соцiологiзований та полiтизований
характер (Г.Плеханов, В.Воровський, А.Луначарський). Луначарський
вiдзначав усунення декадентiв вiд багатьох гуманiстичних цiнностей
життя: здоровя, сили, свiтлого розуму, переможноï волi, могутнього
почуття…. захоплення життям» (Молода французька поезiя»,
1913). Злободеннi полiт, i сой. проблеми епохи вимушували представникiв
марксистськоï критики принижувати значення особистого в мист-вi i
перебiльшувати ролю сусп, iдеологiчного чинника, про небезпечнi наслiдки
чого попереджали багато декадентiв. Явно перебiльшувалась консервативна
роля ïхнього прагнення до мист-ва для мист-ва, формальних пошукiв
символiстiв, акмеiстiв та футуристiв. Бiльш диференцiйований пiдхiд
виявили письменники-реалiсти. М.Горький цiнував ювелiрне мист-во слова
Вайлда, Рембо, Верлена, Рiльке, Георге. I.Франко, хоча i виступив проти
занепадницьких тенденцiй Д. у вiдомому вiршi Декадент (1896), разом з
М.Коцюбинським i О.Кобилянською не вважав поет, принципи М.Вороного
манiфестом укр. Д. З критикою занепадницьких тв. виступили також
Л.Толстой, В.Короленко, Р.Роллан, Г.Манн, Т.Драйзер, Дж.Голсуорсi.
Особливий аспект критики складає сатир, пародiювання образiв та
етил, експериментiв декадентськоï л-ри. Такими є зображення
мист- ва» фейлетонноï епохи» в романi Г.Гессе Гра в
бiсер, сторiнки експериментальноï прози в романi Е.Гемiнґвея
Мати i не мати, карикатурнi образи декадентських лiтераторiв та
художникiв в романах Р.Олдiнгтона Смерть героя» та Семеро проти
Рiвза», в сатир, прозi Сатирикону (А. Аверченко, Н.Теффi).
Доконечною умовою для суч. наук, оцiнки Д. повинно бути спiввiдношення
ïï з принципами високоï духовностi, гуманiзму та заг-
людських цiнностей, вiдмова вiд спрощеного соцiологiзування та
полiпшування. Розглядаючи з цих позицiй суч. л-ру, можна виявити риси Д.
в масовiй лiтературi з ïï жанрами кримiнального, побутового та
чорного романiв, апологетикою насилля, бездуховностi, споживацтва,
вульгарноï еротики. Т.ч., Д. може розглядатись не тiльки як
специфiчне лiт. явише кiн. XIX поч. XX ст., але й як процес
перманентного розвитку, шо має на рiзних часових етапах естет,
вiдмiнностi. Значна роля у вивченнi Д. тут повинна належати порiвн.-iст.
методу. Аспектами такого вивчення можуть бути: переоцiнення та виявлення
дiйсно занепадницьких, антигуманiстичних тенденцiй в худож. течiях,
ранiше позначених рисами Д.; виявлення раннiх проявiв Д. в л-рi i
встановлення типол. принципiв цього явиша; вивчення худож. новацiй Д, в
аспектi iст. розвитку поетики; аналiз явиш суч. Д. Микола Нефьоаов