АНТИНIГIЛIСТИЧНИЙ РОМАН

АНТИНIГIЛIСТИЧНИЙ РОМАН жанр явише в рос. л-рi сер. XIX ст. В коло тв.,
шо об єднанi цiєю жанр, назвою, входять Скаламучене море
О.Писемського, Нiкуди М.Лескова, Кривавий пуф» В.Крестовського,
Сучасна iдилiя та Вiяння В.Авенарiуса, Злочин i кара
Ф.Достоєвського та iн., полемiчний пафос яких спрямований проти
iдеологiï нiгiлiзму, шо набула найбiльшого розголосу в
Бiблiï» нов. поколiння 60-х рр. романi М.Чернишевського Що
робити? (1863). Як нiгiлiстичний роман, так i його жанр, опонент є
симптоматичним продовженням перехiдноï доби в суч. iсторiï,
коли, за висловом Л.Толстого, все перекинулося i тiльки-но
вкладається», тобто коли усталенi звязки людини з навколишнiм
свiтом руйнуються. Вiдчужена вiд них особа опиняється в
ситуацiï вимушеного вибору цiннiсних орiєнтирiв та
екзистенцiйноï поведiнки. Колiзiя вибору передбачає три
стратегiчнi вiдповiдi на питання шо робити?: або зберiгати прихильнiсть
до минулого, шо минає, або пристосуватися до суч. мiнливоï
дiйсностi, або, нарештi, стати прибiчником майбутнього. Шодо граничних
варiантiв вибору, то обидва вони мiстять в собi тенденцiю до
iдеалiзацiï своïх часових пристрастей, шо призводить
вiдповiдно до мiфологiзацiï минулого (сон Обломова з роману
I.Гончарова «Обломов) та угопiзацiï майбутнього (четвертий
сон Вiри Павлiвни з роману Чернишевського Що робити?). Саме з позицiй
цих протилежних за своïм змiстом iдеалiв i здiйснюється
взаємна критика традицiоналiстiв та нiгiлiстiв шодо
дiагностування суч. ïм iсторiï перехiдноï доби та
ïï ймовiрних наслiдкiв. Ця умовна схема, пiдкреслюючи певнi
типол. ознаки лiт. тв. 60-х рр. XIX ст., лише в першому наближеннi
впорядковує тогочасну лiт. практику. Зокрема, жанр, поняття
нiгiлiстичний роман зводить до «спiльного знаменника тв.,
рiзноманiтнi за тематичними розробками, жанр.-компози цiйними
особливостями, iдейними акцентами тощо. Напр., на противагу
апологетичному ставленню Чернишевського до своïх, спорiднених
авторовi за походженням, долею, свiтосприйманням i т. д.. героïв
[.Тургенев (Батьки i дiти) зберiгає споглядальну позицiю щодо
iст. постатi нiгiлiста, внаслiдок чого в читача виникає
подвiйна реакцiя на гол. героя Базарова, шо вiдбилося в полемiцi мiж
лiт. критиками Д.Писаревим та М.Антоновичем пiсля першоï
публiкацiï роману (1862). Нiгiлiзм в романi Лескова Нiкуди
набуває досить виразних рис памфлетного зображення. В Обривi
Гончарова образ нiгiлiста Марка Волохова, незважаючи на пасивiстичний
х-р худож. темпераменту письменника, не спромiгся уникнути дешо
карикатурного зниження i т.д. Особливу вагу як предмет
кореспондування романiв мала висунута Чернишевським етич. концепцiя,
заснована на засадах розумного егоïзму», або розумних
вигод, за якими намагаються жити новi люди героï Що
робити?». Це спричинило пiдвищену дiалогiчнiсть лiт. процесу. З
тою чи iн. мiрою опосередкованостi в обговореннi проблем, пов'язаних
з етич. засадами екзистенцiйноï поведiнки та нормами
життсвоï моралi взяли участь усi визначнi тв. 2-оï пол. XIX
ст.. навiть якщо вони з хронологiчних причин i не могли бути
безпосереднiм вiдгуком на роман Чернишевського (напр., Батьки i дiти
Тургенева). Найгрунтовнiше дослiдження нiгiлiзму повязане з iм'ям
Достоєвського, романи якого, починаючи з Записок iз пiдпiлля
(1864), не обмежувалися тематичним висвiтленням цiєï
iдеологiчноï течiï, але й мiстили крит. пафос, пiдживлений
вiчною етикою вангелiя i спрямований проти нiгiлiзму та його
логiчного породження соцiалiзму, iст. наслiдки яких мають, на думку
письменника, деструктивний вплив на людську особистiсть, що дало
пiдставу вважати деякi романи, насамперед, Злочин i кара та Бiси, романами-
попередженнями. При усвiдомленнi жанр, визначення А.р. треба зважати
на те, шо його крит. пафос був нацiлений проти перебiльшення значення
розуму, особливо в його просвiтницькiй змiстовностi, тобто як
унiверсального iнструменту пiзнання та тлумачення персоналiстичних
проявiв людськоï життєдiяльностi, що приводило до
спростування «дiалектики душi (Чернишевський), до
профанацiï людських взаємостосункiв, до позитивiстичного
iгнорування iррацiональних iмпульсiв внутр. людини (М.Бахтiн)тощо.
Основним об єктом крит. пафосу А.р. знов-таки став тв.
Чернишевського, гол. героï якого за допомогою розумовоï
рефлексiï намагалися сконструювати своє життя, зокрема,
розвязати трад. конфлiкт любовного трикутника. Роман Чернишевського
лише спровокував актуалiзацiю досить усталеноï
антирозумовоï тенденцiï, що притаманна рос. нац. свiдомостi
взагалi з ïï постiйним потягом до iнтуïтивноï
фiлософiï життя. Невипадково розум гол. героя Злочину i
кари» Раскольникова, протиставлений рел. вiрi Сонi
Мармеладовоï, призволить його до морального банкрутства та
карного злочину; невипадково дух вiйська», в який вiрить Кутузов
(Вiйна i мир Л.Толстого) спричинив моральну перемогу рос. армiï
над вiйськами Наполеона, генералiтет якого зi всiєю розумовою
стараннiстю розробив план бойових дiй i т.д. Критика розуму
спрацьовує не тiльки в iдейнiй, але й у жанр, та композицiйнiй
концепцiï антинi- гiлiстичного тв. Iнтелектуальному за
своïм жанр, характером роману Чернишевського Л.Толстой
протиставляє роман-епопею з властивою йому стихiйною довiрою до
життя, шо є свiтоглядною основою цього жанру. На противагу
розумовiй пiдготовцi героями Чернишевського з характерною для його
твор. мислення розумовою парадоксальнiстю будуються на випадковостях
(часто фатальних), i ця сюжетна непередбаченiсть у романах
Достоєвського поряд з iн. ознаками дозволила квалiфiкувати
ïх як романи-трагедiï (Л.Г россман). Нарештi, слiд
розглядати А.р. у контекстi слов'янофiльськоï симпатiï до
сх. та неприйнятностi зх. способу життя та мислення, який на той час
був синонiмом буржуазного (невипадково антигерой iз Злочину i кари
Лужин з повагою ставиться до нов. теорiй натяк на нiгiлiстiв,
справедливо вбачаючи в них можливiсть обгрунтування своïх
буржуазних мети, моралi та поведiнки). Культивованi нов.
формацiєю шестидесятникiв такi складовi життєдiяльностi
людини, як розум, праця, життєва iнiцiатива, практична воля
тощо, с характерними для зх. людини на вiдмiну вiд сх. споглядального
характеру. Показовим стає сонне життя гол. героя роману
Обломов, яке треба вважати полемiчною вiдмовою вiд позитивноï
вiдповiдi на висунуте iсторiєю питання шо робити7″, а
також алюзiєю щасливих ледарiв з рос. нар. казок, шо
надає романовi поряд з iн. жанр, прикметами (сон Обломова)
певноï мiфол. забарвленностi. У цiлому, А.р. набув жанр,
самостiйностi завдяки низиi чинникiв як суто ситуативних, так i
наскрiзних, трансiст. Вони зумовили вiдносну подiбнiсть проблемно-
тематичноï та iдейноï структури тв., об'єднаних цим
жанр, поняттям. ïх можна розглядати як єдиний метароман,
покликаний усвiдомити визначальну парадигму нац. iсторiï
Росiï. Борис Iванюк