АНТИЧНА ЛIТЕРАТУРА

АНТИЧНА ЛIТЕРАТУРА (франц. antique вiл лат. antiquus давн., ст-давн.)
л-ра культ, ареалу басейну Середземноморя доби рабовласницькоï
формацiï, шо включає в себе словесну творчiсть Ст-давн.
Грецiï та Риму протягом понад тисячолiтнього перiоду, починаючи з
VIII ст. до н е., коли з'являються першi писемнi пам'ятки грец. л-ри
(«Iлiада», Одiссея) i до V ст. н.е. часу падiння Зх. Рим.
iмперiï (476). Термiн «античнiсть» виник на поч. XVIII
ст. у Францiï i означав спочатку всякий худож.-мист. об скт ст-
давн. епох, шо належав до раннiх iст. перiодiв культури (Бл. Сх..
Iндiï, Китаю). Однак, в силу виняткового значення для розвитку
європ. цивiлiзацiï саме греко-рим. культ, спадщини, даний
термiн почали трактувати вужче як сукупнiсть культ досягнень клас, ст-
давностi, тобто л-ри i мист- ва Геллади i Риму. Особливу ролю
вiдiгравала грец. мiфологiя. Ïï сюжети, мотиви., об рази
пронизують героïчний епос i хорову лiрику, трагедiю,
александрiйську поезiю, грец. роман, лiр., епiч. та драм. тв.
представникiв рим. л-ри. З появою християнства грец. мiфологiя
втрачає сакральне значення, проте продовжує живити свроп.
мист-во i л-ру до наших часiв як невичерпна скарбниця сюжетно-образного
матерiалу. Поняття лiтература, шо лежить в основi ант. писемностi, було
значно ширшим, нiж суч. значення цього слова: воно мiстило в собi всi
форми писемностi iсторiю, фiлософiю, рiзногалузевi науки. За винятком
роману, який був представлений в А.л.. але не дiстав чiткого жанр,
оформлення, А.л. створила всi осн. види i жанри, а також величезну
кiлькiсть поет, структур, форм, метрiв європ. л-р. У вiдповiдностi
з перiодизацiєю давн-греп. iсторiï, л-ра подiляється на
такi перiоди:
I. Архаïчний (VIII-V ст. ло н.е.): героïчний епос (Гомер),
дидактичний епос (Гесiод), кiклiчнi поеми. гомерiвськi гiмни,
комiч. («Маргiт) i пародiйнi ГБатрахомiомахiя) поеми:
декламацiйна (елегiя, ямби. Солон. Каллiн. Тiртей, Мiмнерм,
Архiлох, Гiппоиакт. Сiмонiд Семорґський, Феогнiд), пiсенна,
або мелiчна поезiя (сольна: Алкей, Сапфо. Стесiхор. Анакреонт,
Iвiк; хорова: Алкман, Сiмонiд Кеоський. Вакхiлiд, Пiндар); байка
(Езоп): наук, i фiлос. проза (Пiфагор. Гераклiт. Фалес.
Анаксiмандр).
II. Аттичний, або клас. (V-IV ст. до н.е.): трагедiя (Есхiл, Софокл,
Еврiпiл), ст-давня» аттична комедiя (Арiстофан), iст.
(Геродот. Фукiлiл, Ксенофонт), ораторська проза (Лiсiй, Iсократ.
Демосфен). фiлос. проза (Платон. Арiстотель). ПI. Геллiнiстичний
(IVT ст. до н.е.): нова» аттичi iа комедiя (Менандр),
александрiйська поезiя (iдилiя, епiграма: Феокрiт. Каллiмах), епос
(Аполлонiй Родоський), сатира (Менiпп).
III. Римський (I-IV ст. н.е.)-. наук, проза (Полiбiй. Дiодор
Сiцiлiйський, Дiонiсiй Галiкарнаський. Страбон. Йосиф Флавiй,
Апгiiан, Павсанiй. Дiоген Лаерцiй, Посiлонiй), фiлософiя i
бiографiя (Плутарх), сатир, дiалог (Лукiан), грец. роман (Харитон,
Ахiлл Татiй, Лонг. ґелiодор). З часiв Вiдродження рим. л-ру
прийнято дiлити на перiоди, що вiдповiдають етапам розвитку лат.
мови (архаïчна», класична, або «золота, срiбна i
пiзня» латина).
IV. Архаïчний (240 — 81 рр. до н.е.. вiд перекладу
Лiвiєм Андроником Одiссеï» до поч. лiт. дiяльностi
Цiцерона): трагедiя (Лiвiй Андроник. Невiй, Еннiй, Пакувiй,
Акцiй), комедiя (Плавт, Теренцiй), епос (Лiвiй Андроник. Невiй.
Еннiй), сатира (Луцiлiй), iсторiографiя (Катон Старший).
V. Золотий вiк рим. л-ри: а) Золотий вiк рим. прози (81 — 31
рр. до н.е. вiд Цiцерона до Августа): ораторська (Цiиерон), iст.
(Цезар. Саллюстiй. Корнелiй Непот), наук. (Варрон) проза, поезiя
неотерикiв (Катулл), фiлос. епос (Лукрецiй). б) Золотий вiк рим.
поезiï(31 р. до н.е. — 14 р. н.е. епоха Августа):
елегiя (Галл. Тiбулл, Проперцiй, Овiдiй), буколiка (Вергiлiй),
дидактичний (Вергiлiй. Овiдiй). героïчний (Вергiлiй), мiфол.
(Овiлiй) епос; сатира, ода, послання (Горацiй). iсторiографiя (Тит
Лiвiй).
VI. Срiбний вiк (14 — 117 рр.н.е. вiд смертi Августа до смертi
Траяна): iст. (Лукан), героïчний (Стацiй. Сiлiй Iталiк),
мiфол. (Валерiй Флакк). дидактичний (Манiлiй) епос; трагедiя
(Сенека), байка (Федр), сатира (Персiй, Ювенал), епiграма
(Марцiал), iсторiографiя (Тацiт). ри тори ка (Квiнтiлiан. Плiнiй
молодший), бiографiя (Светонiй). роман (Петронiй. Апулей).
VII. Перiод занепаду (117 — 476 рр.н.е. вiд смертi Траяна до
падiння Зх. Рим. iмперiï): поезiя (Авсонiй, Клавдiан), епос
(Рутiлiй Намацiан). ораторська (Сiммах), фiлос. (Аммiан Марцелiн.
Боецiй) проза; педагогiка (Кассiодор); христ. л-ра (Тертулiан.
Мiнуниiй Фелiкс, Кiпрiан. Лактанцiй. ронiм, Августин, Венанцiй
Фортунат. Прудениiй). юриспруденцiя (Корпус громадянського права
Юстiнiана). У всесвiтньо-iст. аспектi iсторiя А.Л. не може
розглядатися у вiдривi вiд бiльш раннiх i пiзнiших дотичних до
неï ст-давн. культур (пунiчна, гебр., арамейська, а згодом
сирiйська. коптська i ефiопська, вiрм., груз.), бо вони впливали
на греко- рим. л-ру або ж самi зазнавали такого впливу. Як
єднiсть А.л. не осягнута ше й сьогоднi: грец. i рим. л-ри
трад. розглядаються окремо, незважаючи на те, що вони розвивалися
впродовж вiкiв у тiсному взаємозвязку. З розпалом ант. сусп
формацiï i втратою державностi лiнiï розвитку обидвох
л-р роздiлилися: продовжувачем грец. л-ри стала вiзантiйська
лiтература i новогрец. л-ра. рим сер-вiч. лат. (починаючи з В
iдродж ення i гуманiзму новолат.) л-ра. Освоєння ант
спадщини вiдбувалося в рiзнi епохи i в рiзних народiв по-рiзному
наïвпо-некрит. в простих переказах тв. А.л. або глибоко
усвiдомлено у високохудож. перекладах. Запозичення з А.л.
пiддавались критицi як втрата нац. самобутностi або ж захищалось
як спiльна культ, спадщина Зх. Свiдома рецепцiя А.л. сягає
вiд раннього Сер-вiччя до сучасностi i має декiлька
рiзнопланових аспектiв:
1. Використання образiв, мотивiв i сюжетiв в трад. або ж
переосмисленому тлумаченнi. 2. Запозичення i перенесення в новi
умови ант. структурних i форм. лiт. елементiв. 3.Полемiка з духов,
свiтом античностi, що протиставлявся християнству як нов.
свiтогляднiй, фiлос. та етич. системi, а також сой.-полiт, та естет,
постулатам нов. часу. Пiсля падiння Риму i розповсюдження
християнства А.л. продовжує життя спочатку в переписах i
глосарiях монастирських шкiл раннього Сер-вiччя, перекладах i
переспiвах. Лат. мова зберiгає офiцiйний статус, нею пишуться
хронiки про дiяння варварських королiв, закони i право герм, племен
(т.зв. варварськi правди). Сер-вiч. педагогiка звертається до
текстiв А.л., вдаючись до ïх коментування, переказiв,
компiляцiй. Зразками для христ. риторики слугують тв. Цiцерона.
Незаперечним авторитетом користується ‘ християнин до
Христа Вергiлiй (завдяки месiанiстичному тлумаченню 4-оï еклоги
Буколiк ). Стил. вiдточенi оди, сатири i послання Гораиiя впливають
на вироблення канонiв поет, майстерностi. А.л. з ïï
чуттєвiстю, емпiричним свiтосприйманням протиставляється
христ. аскезi. Тв. Овiдiя, Плавта, Теренцiя, сповненi
життєдайноï сили i оптимiзму, таємно переписуються
i поширюються серед освiчених людей. Найiнтенсивнiше займались А.л.
у придворнiй академiï франкського короля Карла Вел.
(.Каролiнґське вiдродження, VIII ст.), а також при дворi герм,
iмператорiв Оттона I i Оттона II (Оттонiвське вiдродження, X ст.).
Сер-вiч. лат. л-ра успадкувала вiд А.л. вел. кiлькiсть прийомiв i
жанрiв, якi наповнюються нов. змiстом. Так, Ейнхард у
Життєписi Карла Великого спирався на бiографiï Светонiя,
анонiмний автор поеми «Валтарiй на Енеïду Вергiлiя.
Гросвiта Гандерсгаймська у житiйних драмах на ‘серйознi»
комедiï Теренцiя. В лицарських ром анах ант. циклу воскресають
героï ант. мiфологiï та iсторiï, подвиги яких
оспiвуються i в сер-вiч. л-рi слов'ян, народiв. Творчiсть
трубадурiв, мiннезiнгерiв i вагантiв спирається на любовну
поезiю Овiдiя (напр., кансони Бернарта де Вентадорна або фривольно-
вiльнодумнi вiршi Архiпiïти). Багата лат. л-ра Сер-вiччя
своєю появою завдячує А.л. Протягом ХII-ХIII ст. Зх
вроґiа дозрiла до сприйняття ант. науки i фiлософiï.
Поряд з Евклiдом i Архiмедом з араб, перекладiв були перетлумаченi
на лат. мову Платон та Арiсготель, а ïхнi фiлос. системи стали
основою схоластичноï теологiï Томи Аквiнського. Але христ.
духiвництво заперечує авторитет ант. фiлософiï: ант.
штудiï монахiв були пiдпорядкованi теологiчним завданням, так
шо тв. ант. авторiв доходять до читача лише у фрагментах.
iiНезважаючи на багатограннiсть зв'язкiв, контакти раннього Сер-
вiччя з А.л. мали спорадичний характер. Справжня реабiлiтацiя
античностi почалася в добу Вiдродження, сама назва якоï
програмно втiлила нов. етап глибокого осягнення ант. культури в
умовах розкладу феодально-клерикальноï системи i зародження
капiталiстичних вiдносин. Воно характеризується надзвичайно
активною рецепцiєю античностi у рiзних сферах дiяльностi
архiтектурi, малярствi, рiзьбярствi, в фiлософiï та естетицi,
моралi та полiтицi, науцi та педагогiцi г^Якщо в Каролiнгському
вiдродженнi плекали переважно формальнi елементи античностi, надто
рим. дидактичну спадщину, якщо сер-вiч. схоластику не можна уявити
без ант. фiлософiï i риторики, то в добу Вiдродження сприйняття
А.л. засноване на виробленнi нов. iдеалу людини iдеалу
гуманноï, всебiчно розвинутоï особистостi. Ренесанс, бiля
джерел якого стоять iтал. гуманiсти, розширив межi рецепцiï
античностi за рахунок грец. ст-давностi. Гуманiсти наново вiдкрили
клас, перiоди л-ри i мист-ва Грецiï та Риму i подолали
вироблену христ. церквою сер-йiч. картину свiту. Поряд iз
здiйсненими вже в Сер-вiччi перекладами лат. авторiв зявилися
переклади грец. л-ри. Iтал. гуманiсти (П.Браччолiнi та iн.)
вiднайшли в монастирських бiблiотеках багато тв. ант. авторiв i дали
ïм нове життя. Данте Алiгєрi i Ф.Петрарка пишуть низку
тв. лат. мовою. Дж.Боккаччо, окрiм лат., опановує i грец.
мову. В поемi Данте Божественна комедiя зявляються Гомер, Горацiй,
Овiдiй, Лукан, мiфол. героï Одiссей. Дiдона, Еней, а вождем в
потойбiчному свiтi виступає поет Вергiлiй, спiвець рим.
цезаризму, який символiзує iдею Рим. iмперiï. Античнiсть
для Петрарки духов, вiтчизна, в своïх лат. трактатах вiн
вiдтворює життєписи видатних дiячiв ( Про знаменитих
мужiв»), його лат. еклоги, поема Африка, за яку вiн був
увiнчаний лаврами на Капiтолiï, написанi в наслiдування
Верґiлiю, а поема Трiумфи пiдказана любовними елегiями Овiдiя.
Лат. тв. Боккаччо засвiдчують глибоку обiзнанiсть з А.л. рiзних епох
вiд мiфол. космогонiй до Плутарха i Светонiя. Його Амето
вiдроджує традицiï ант. iдилiï, поеми
Фiлострато» i Тезеïда» заснованi на мiфол. сюжетах, а
Декамерон, також насичений ант. ремiнiсиенцiями i мотивами, в свою
чергу став джерелом для багатьох поетiв. Енеïда Вергiлiя була
взiрцем для епiч. поем Л.Арiосто (Несамовитий Роланд) i Т.Тассо
(Звiльнений русалим). Пастораль Тассо Амiнта» немислима без
традицiï, закладеноï Вергiлiєм, Теокрiтом, Лонгом.
Iмпульси, що йшли з Iталiï, незабаром були сприйнятi в iн.
європ. краïнах. У Францiï прекрасними знавцями А.л.
були Маргарита Наваррська, Ф .Рабле, М. де Монтень, у тв. яких
знайдено немало ант. образiв, ремiнiсценцiй, алюзiй. Для перенесення
форм А.л. на франц. нац. грунт багато зробили П. де Ронсар'i поети
«Плеяди. В Iспанiï традицiï А.л. були пiдхопленi М.
де Сервантесом та Лопе де Вега, в Португалiï Л.Камоенсом,
Лузiади» якого написанi пiд впливом Одiссеï та
Енеïди, а Амфiтрiон використовує сюжет однойменноï
комедiï Плавта. Iдеями ант. авторiв проникнугi тв. нiм.
гуманiстiв У. фон Гуттена, Г.Райхлiна, Й.Сакса. Ними надихався у
своïй багатограннiй лат. творчостi енциклопедист Еразм з
Роттердаму. Англ. Ренесанс поставив античнiсть у центр уваги, щоб
виховувати за ант. взiрцем нову людину. Моральна проблематика
домiнує в поемi Дж.Чосера Троïл i Крессiда»,
створенiй на основi троянського циклу мiфiв. Т.Мор в Утопiï
змальовує образ iдеальноï держави, приєднуючися до
iдей Платона. Ант. мiфологiя та iсторiя дає теми й сюжети
драматургам англ. Вiдродження. Свого апогею, як змiстовно, так i
формально, англ. ренесансна л-ра досягла у тв. Щекспiра, який у ран.
поемах i особливо в драматургiï щедро запозичує сюжети i
образи ант. мiфологiï, iсторiï та л-ри. Палких
прихильникiв знайшла А.л. в XVII ст. серед представникiв франц.
класицизму, якi проголосили Тi зразком для наслiдування i прагнули
змагатися з ант. поетами. В боротьбi за централiзацiю краïни i
змiцнення королiвськоï влади франц. класицисти висували
запозичену ними з античностi iдею громадянськостi, звертаючись
переважно до традицiйних сюжетiв та образiв рим. л-ри та
iсторiï. Класицисти розробляли рiзнi жанри, успадкованi ними
вiд А.л.: героïчну оду, байку, моралiзаторську прозу, трагедiю,
комедiю, епiч. поему. На поетологiчних трактатах Арiстотеля та
Горацiя заснована нормативна поетика теоретика франи. класицизму
Н.Буало («Поетичне мистецтво). На формальних i сюжетних ант.
зразках виросла висока класицистична трагедiя П. де Корнеля i
Ж.Расiна. Продовжувачем традицiй ант, байки виступив Ж. де Лафонтен.
Кн. Ж.Лабрюйєра «Характери розвиває психол.
дидактику грец. моралiста Феофраста. Ж.Б.Мольєр незрiдка
запозичує сюжети i художнi прийоми для комедiй у рим.
комедiографiв Плавта i Терениiя, переважно орiєнтуючись на
технiку останнього. В трагедiях Ж.Ротру Вмираючий Геракл та
Антiґона, написаних в руслi класицистичного методу, появились
водночас барочнi тенденцiï. Роман Фенелона «Пригоди
Телемака немовби продовжує сюжетно Гомера, але й
розгортає оригiнальну полiт, програму. Знаменна i лiт.
полемiка, яка виникла у Францiï в кiн. XVII ст, пiд назвою
«Суперечка про древнiх i нових i засвiдчила кризу
класицистичного методу. Противником естетики класицизму ше ранiше
виступив П.Скаррон, який у бурлескних вiршах i травестiях пародiював
преиiозну л-ру, рiзко знижуючи образи ант. богiв та героïв. У
звязку з iдеологiчною пiдготовкою революцiï у XVIII ст. на
перший план вийшли такi сторони античностi, як ïï полiт,
та громадянський змiст. Це стосується насамперед трагедiй
Вольтера (Брут, «Смерть Цезаря) та В.Альфєрi (Аганемнон,
БругI», «БругII). Представники просвiтницького класицизму
намагаються наслiдувати форми А.л.: Генрiада Вольтера була спробою
вiдтворити героïчний епос ст-давностi, в «Полi i
Вiргiнiï Б.де Сен-П'єра або «Пасторалях»
А.Поупа зображено зворушливу iдилiю на зразок ант. буколiки,
переклади Поупом гомерiвських поем мали на метi пристосувати грец.
епiку до вимог естетики класицизму, теорiя мiщанськоï драми
Д.Дiдро i ґ..Лессiнга сформувалась пiд впливом сльозливоï»
комедiï Теренцiя. Прокидається зацiкавлення рим. правом,
ораторською спадщиною Цiцерона, який стає кумиром
республiканцiв, бiографiями Плутарха. iсторiографiєю Тацiта й
Тiта Лiвiя. Дешо в iн. напрямку розвивався ваймарський класицизм у
Нiмеччинi, серцевиною якого було освоєння естет, досвiду
Геллади (И.Вiнкельман, Й.В.ґьоте, Ф.Шiллер). В рос. класицизмi, що
розвивався пiл безпосереднiм впливом зх.-європ.
класицистичноï л-ри, античнiсть вiдiгравала значно меншу ролю,
нiж у Францiï або Нiмеччинi, переважала нац.-iст. тематика.
Однак i для рос. класицистiв А.л. виконувала функцiю взiрця при
становленнi лiт. форм i жанрiв вiрш, сатири (А.Кантемiр), оди
(В.Тредiаковський, М.Ломоносов, Г.Державiн). байки (I.Хемнiцер),
героïчноï поеми (Телемахiда Тредiаковського). Низку
сюжетiв з ант. мiфологiï втiлила рос. класицистична трагедiя.
XIX ст. з його тверезим конкретно-iст. пiдходом та всебiчним
дослiдженням античностi поклало край ïï нормативнiй
абсолютизацiï (вiдкриття геллiиiзму Й.Дройзеном, обгрунтування
грец. мiфологiï як вiдображення боротьби матрiархату i
патрiархату Л.Бахофеном, роботи з iсторiï ант. свiту
Т.Моммзена, Е.Курцiуса та iн.). Ставлення романтизму до А.л.
змiнюється з розвитком цього напряму: якшо на раннiх етапах
романтики захоплюються античнiстю, то вже на поч. XIX ст.
спостерiгається гостре неприйняття ïï iдей i форм.
Однак успадкування романтиками ант. тяжiння класицистiв носило
цiлком органiчний характер, незважаючи на полярнiсть ïхнiх худож.-
естет, принципiв, бо обидва напрями були iдеалiзуючими. Т.зв.
романт. геллiнiзм, шо висунув теоретикiв Ф.Щлегеля i Ф.В.Шеллiнга,
орiєнтувався на греи. архаïку, Тi розкованiсть i
волелюбнiсть. В Гелладi романтики шукали вже не нормативне, а
орфiчне, стихiйне (I.Х.Ф.Гьольдерлiн, Г. фон Кляйст, Ф.Грiльпарцер,
А.М.Шеньє, М.Шеллi та iн.). Образи, форми i жанри А.л.
використовують Г.Гайне, А.Платен, А.Г.Еленшлегер, А.Мiикевич,
Ф.Прешерн, Дж.Леопардi. М.Емiнеску, В.Жуковський, О.Пушкiн,
П.Вяземський, К.Батюшков, М.Лермонтов, Ф.Тютчев. О.Фет. У
Францiï нов. етап захоплення античнiстю повязаний з дiяльнiстю
«парнасцiв (Ш.Леконт де Лiль, А.Сюллi-Прюдом, Ж.М. де Ерелiа та
iн.). Вiдмовившись вiд романт. бунту, парнасцi культивують вишуканi
лiт. форми, звертаючись до образного арсеналу А.л. Ще романтики
почали розрiзняти в античностi двi лiнiï еволюцiï:
дiонiсiйську i аполлонiчну. В роботi Народження трагедiï з духу
музики Ф.Нiцше розвиває iдею про iснування двох типiв культури
дiонiсiйськоï, оргаïстично буйноï, що
вiдображає стихiйнiсть i трагiзм життя, i аполлонiчноï.
споглядально- врiвноваженоï. шо вiдзначається яснiстю,
гармонiйнiстю i контролюється тверезим розумом. Неоромантики i
символiсти (С.Малларме, Е.Верхарн, А.Г. фон Гофмансталь, Р.М.Рiльке,
С.Георге. С.Пшибишевський. С.Виспяньський, Я.Врхлiцький, К.Бальмонт,
Вяч.Iванов, В.Брюсов, О.Блок, I.Анненський, М.Волошин та iн.),
сповiдуючи культ абсолютноï краси, схилялися до
аполлонiзму». вiдточуючи майстернiсть на строгiй, яснiй формi
А.л., вдаючись ло фiлос. узагальнень. В експресiонiзмi, навпаки,
домiнує дiонiсiйство, екстатично-ексцентричне начало. Бiльшою
мiрою це стосується поезiï, хоча й у драматургiï
експресiонiсти охоче звертались до античностi (В.Газенклевер.
Г.Кайзер. Ф.Верфель: Ф.Ведекiнд). В XX ст. мiфол. сюжети й образи
втiлюються досить iнтенсивно, зокрема, в авангардистськiй та
модернiстськiй прозi та драматургiï (Дж.Лжойс. Ж.Ануй, Ж
.П.Сартр, А.Камю, Ж .Кокто. Ж.Жiроду, Ю.О'Нiл, Ф .Дюрренматт).
Надзвичай активне освоєння ант. спадщини на всiх рiвнях
тематичному, образному, формальному, асоцiативному характерне i для
поезiï XX ст. (Г.Аполлiнер, П.Елюар, В.Б.йтс. Т.С.Елiот,
Г.Бенн, Й.Р.Бехер, Г.Маурер, Е.Арендт, С.Гермлiн, Я.Рiцос. Л.Стафф,
IО.Тувiм, К.I.ґалчиньський, М.Бенюк, Дж.Келiнеску, А.Ахматова,
О.Мандельштам, М.Кузмiн. В.Ходасевич, М.Цветаева, В.Луговськой,
Б.Пастернак, М.Заболопький. А.Тарковський). Твор. контакти л-ри XX
ст. з ант. спадщиною у найрiзноманiтнiших проявах як сюжет, й
образнi запозичення, переробки, переосмислення, асоцiацiï,
ремiнiсценцiï, алюзiï, травестiï, пародiï,
формальнi наслiдування i т.д. так iнтенсивнi й багатограннi, шо
майже не пiддаються нiяким описам, а всiлякi спроби ïх
систематизацiï чи класифiкацiï мають досить умовний
характер. За iст. свiдченнями, першi вiдомостi про А.л. з'являються
в Украïнi ще в Киïв. Русi. Джерелами ïх поширення
були вiзант. та болг. рукописнi кн.. ‘Хронiка' сирiйня Iоана
Малали мiстила найважливiшi перипетiï греп. мiфiв. Хронiка
ченця Георгiя Амартола давала моральну оцiнку пантеону олiмпiйцiв 3
окр. легендами i мiфами ст-давн. геллiнiв знайомили також
«Шестоднев» Iоана Екзарха. Iзборники Святослава. Пiзнiшi
iмпульси йшли з Iталiï. Юрiй Дрогобич, видатний вчений, шо мав
прямi контакти з iтал. Вiдродженням (ректор Болонського ун-ту 1481-
82), творець вченолатинськоï поезiï», смiливо вволить
в кн. «Прогностична оцiнка поточного 1483 року мiфол. образи,
вiн першим з украïнцiв застосовує ант. строфiку
(елегiйний дистих). Павло Русин, викладач ант. словесностi у
Кракiвському ун-тi. видавець ант. авторiв, прищеплював укр. л-рi
iдеï гуманiзму. У зб. Пiснi Павла Русина з Кросна (1509)
зустрiчаються Алкманова, Алкеева. Сапфiчна. Асклепiадова строфи,
такi жанри, як елегiя, ода, епiграма, iмена персонажiв ант. мiфол.
Юпiтера i Церери, Аполлона i Вакха, Ахiлла i Гектора, Енея i Дiдони.
Ясона i Медеï, ант. поетiв Катулла, Вергiлiя, Овiдiя, Тiбулла,
Проперцiя, Стаиiя, Валерiя Максима та iн. Вел. ролю в рецепцiï
А.л. в XVI-XVII ст. вiдiграли тогочаснi школи (Острозька Академiя,
Школа Львiвського братства, Києво-Могилянська академiя та
iн.), в яких вивчали давн.-грец. i лат. мови, в оригiналi читали i
коментували ант. авторiв. Численнi пiiтики й риторики виникали пiл
впливом трактатiв Арiстотеля, Горацiя, Цiцерона. Л-ра укр. бароко
шедро використовує мiфiчнi образи як символи, алегорiï,
емблеми в комплiментарних вiршах (на герб, на клейнод), ляментах,
плачах, тренах, епiч. поемах латиномов. Роксоланiя (1584)
С.Кльоновича. Поезiя Герасима Смотрицького, Андрiя Римшi. Лаврентiя
Зизанiя, Христофора Фiларета, Демяна Наливайка, Мелетiя
Смотрицького, Касiяна Саковича, Софронiя Почаського, Феофана
Прокоповича рiєнтована на ант. зразки, проникнута мiфол.
образами й ремiнiсценцiями, демонструє глибоку начитанiсть в
А.л. Вел. вплив мала А.л. на Г.Сковороду: Басни Харьковскiя тiсно
примикають до традицiï ант. байки; трактати, фабули, притчi
сповненi мiфол.-iст. мотивiв та образiв i часто написанi в дусi
платонiвських дiалогiв (Наркiс. Разглагол о том-, узнай себе).
Сковородi належить низка тв. лат. мовою, ним зробленi переклади i
переспiви Езопа, Горацiя, Овiдiя та iн. ант. поетiв, тлумачення
фрагментiв з Плутарха, Вергiлiя, Теренцiя. У XVIII — 1-й пол.
XIX ст. засвоєння А.л. вiдбувається шляхом
травестування, пародiювання видатних памяток ант. епохи. Зразком
слугує Енеïда [.Котляревського, яка бурлескно вiдтворила
основнi перипетiï однойменноï поеми Вергiлiя. або
Жабомишолракiвка К. Думитрашка переспiв анонiмноï греи. поеми
Батрахомiомахiя, шо пародiювала гомерiвський епос. При цьому
спостерiгається тенденцiя до онаиiональнення ант. тв., надання
ïм суто укр. рис: переклали та переспiви П.ґулака-Артемовського
(Гараськовi оди), П.Нiшинського (гомерiвськi гiмни, Антiгона
Софокла), С.Руланського (украïнiзована «Iлiада»). З
романтикiв до арсеналу ант. мiфологiï та iсторiï
звертаються також М.Костомаров (вiршi Еллада», Давнина, iст.
драма Еллiни Тавриди). П.Кулiш (вiршi Томер та Шекспiр, Титани,
переспiви балад Гьоте i Шiллера на ант. тематику «Корiнховська
молода княгиня. «Грецькi боги, оповiдання Орися»,
засноване на епiзодi з Одiссеï. Античнiсть органiчно увiйшла у
життя i творчiсть Т.Шевченка. Худож. спадщина поета ряснiє
iменами полiт, дiячiв (Август. Нерон), фiлософiв (Сократ, Гераклiт).
поетiв (Гомер. Гсхiл, Вергiлiй, Горацiй, Овiдiй) ант. свiту. Ло
нього вiн звертається у повiстi Художник, поемi Неофiти.
Величний символ нескоренностi духу втiлено в образi Прометея
(Кавказ). Активно розробляють жанр ант.байки такi поети, як
Л.Боровиковський. .Гребiнка, Л.Глiбов, Олена Пчiлка, Руданський.
I.Франковi належать поеми 3 Плутархового Життя Солона, «Геракл i
Евандер. Ант. образи i ремiнiсценцiï розсипанi також у лiрицi
та фiлос. тв. Франка. Прагнучи збагатити укр. л-ру свiт, образами,
долучити iï до європ. культури, Леся Украïнка
створила низку поезiй i драм, заснованих на ант. сюжетно-образному
матерiалi (Сафо,»Нiобея», Орфеєве чудо, Iфiгенiя в
Таврiдi, Кассандра та iн.). Через усю творчiсть поетеси проходить
прометеïвський мотив. До ант. жанрiв, метрiв незрiдка
вдається В.Самiйленко (цикли Елегiï, Ямби, поема
Герострат). Вiн переклав також першу пiсню Iлiади. Особливо щедру
данину вiддали ïй поети неокласики, якi вiдроджували ант.
форми, теми й образи, iнтенсивно перекладали ант. поетiв. Напр.,
М.Зеров культивує александрiйськi вiрш i i елегiйнi дистихи,
створює цикли сонетiв Мотиви Одiссеï, Образи вiкiв1,(
Хiрон, Тесей, Навсiкая». Вергiлiй та iн.), перекладає
Лукрецiя, Катулла. Вергiлiя, Горацiя, Тiбулла, Проперцiя, Овiдiя,
Стацiя, Лукана, Ювенала, Марцiала, Авзонiя, Клавдiана, Пентадiя та
iн. М.Рильський пише навiянi А.л. поезiï Прометей, Сафо до
Афродiти», «Як Одiссей, натомлений блуканням.
«Анхiзiв син, вклонившися богинi…», «У теплi
днi збирання винограду…». Формальна викiнченiсть
поезiï неокласикiв, строга лаконiчнiсть вислову, лексичне
розмаïття, пластичнiсть образiв вел. мiрою пояснюються ïх
«ант. штудiями. До ант. метрики звертаються Рильський
(логаеди), П.Тичина (гекзаметр, пеон). Прекраснi статуï
олiмпiйцiв стали символом гуманностi i культури в поемi М.Бажана
Боги Еллади». Образи ант. мiфологiï зустрiчаються в
поезiï Д.Первомайського («Прозерпiна), А.Малишко (поема
Прометей),
II.Драча («Прометеïвська балада», Жiнка i море»,
Монолог Афродiти), Л.Костенко (Скiфська Одiссея), Д.Павличка (Дедал
та Iкар, «Рембрандтова Даная»), а лiт. та iст. персонажi
знайшли втiлення в прозi Ю.Мушкетика (Суд над Сенекою, Смерть
Сократа); П.Мисника («Цiцероновi лаври), В.Шевчука (Навчитель
iстини), В.Чемериса (Скандал в iмператорському сiмействi),
С.Шморгуна (Дорога до Iлiона). На матерiалi iсторiï заснований
роман (.Немировича Син раба. З грец. мiфологiєю знайомлять
кн. К.Гловаиькоï Мiфи давньоï Грецiï», Крилатий
кiнь ‘ I.Козовика та О.Пономарiва Словник ант. мiфологiï
(1989), наук.-популярнi кн. А. Содомори Жива античнiсть»
(1983), Г.Пiдлiсноï Свiт античноï лiтератури (1989),
довiдник I.Лiсового «Ант. свiт у термiнах, iменах i назвах
(1988), Н.Корж i Ф.Луцькоï Iз скарбницi ант. мудростi (1988).
Вийшли переклади Iлiади й Одiссеï Гомера, Iсторiï
Геродота, трагедiй Есхiла i Софокла, комедiй Арiстофана,
Порiвняльнi життєписи» Плутарха, Вiдлюдник»
Менандра, Енеïда» Вергiлiя, тв. Горацiя, Метаморфози
Овiдiя, Про природу речей Лукрецiя, зб. Ант. лiтература:
Хрестоматiя (за ред. О.Бiлецького). Давньогрецька трагедiя»,
антологiï ант. новели Дамоклiв меч» та ант. поезiï
Золоте руно. Серед перекладачiв А.л. В.Щурат, Зеров, Б.Тен.
А.Бiлецький, М.Бiлик, В.Маслюк, В.Свiлзiнський.
A.Содомора, Ф.Самоненко, Й.Кобiв, Г.Кочур,
B.Литвинов, Ю.Цимбалюк та iн. Проблеми А.л. в Украïнi
дослiджували Г. Шульц, I.Огоновський, Ф.Слюсаренко, I.Франко,
М.Драгоманов. О.Бiлецький, А.Бiлецький, М.Бiлик. В.Пашенко,
М.Чубач, Н.Сахарний, IО.Шанiн та iн. Див.: Античнi розмiри, Античнi
строфи, Античнi сюжети. Петро Рихло