Коли потяг у даль загуркоче
Категории
Оригинал
Коли потяг у даль загуркоче,пригадаються знову менi
дзвiн гiтари у мiсячнi ночi,
поцiлунки й жоржини сумнi...
Шум акацiй... Посьолок i гони...
Ми на гору йдемо через гать...
А внизу пролiтають вагони,
i колеса у тьмi цокотять...
Той садок, i закоханi зори,
i огнi з-пiд опущених вiй...
Од промiння i тiней узори
на дорозi й на шалi твоïй...
Твоï губи — розтулена рана...
Ми хотiли й не знали — чого...
Од кохання безвольна i п'яна,
ти тулилась до серця мого...
Ой ви, ночi Донеччини синi,
i розлука, i сльози вночi...
Як у небi ключi журавлинi,
одинокi й печальнi ключi...
Пам'ятаю: тривожнi оселi,
темнi вежi на фонi заграв...
Там з тобою у сiрiй шинелi
бiля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно,
хоч i ворог — на нашiй путi...
Патронташ мiй патронами повний,
тихi очi твоï золотi...
Днi пройшли... Одлетiла тривога...
Лиш любов, як у серцi багнет—
Ти давно вже дружина другого,
я ж — вiдомий вкраïнський поет.
Наче сон... Я прийшов iз туману
i промiнням своïм засiяв...
Та на тебе, чужу i кохану,
я i славу б , свою промiняв.
Я б забув i образу, i сльози...
Тiльки б знову iти через гать,
тiльки б слухать твiй голос — i коси,
твоï коси сумнi цiлувать...
Ночi тi, та гiтара й жоржини,
може, сняться тепер i тобi...
Синi очi в моєï дружини,
а у тебе були голубi.
