Царiвна

страница №2

, щоби вiн сам прийшов?
— Сам.
— Але ж бо ви не знаєте, який вiн не раз несмiливий.
— Я не знаю, але дайте спокiй!
I вона дала спокiй, вiн не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволення...

Я дивлюся кождим разом за ним, коли переходить попри наш дiм. А йде вiн звичайно мiж п'ятою й шостою вечором. Недавно казала тiтка вiдчинити одно фронтове вiкно; я вiдчиняю, а вiн наче з землi вирiс — надiйшов! Як же я сполохалася! Я не тямлю добре, як воно склалося, але вiн поздоровив мене. Менi здалося, що, здоровлячи, спаленiв. Впрочiм, справдi не знаю. Менi самiй зробилося гаряче, мов полум'ям обдало лице, i я сама змiшалась. Тепер вiдступаю вже вiд вiкна, коли бачу, що вiн iде. Вiн не смiє мене видiти. Не смiє!
Оногди, вже по тiм поздоровленню, замiтила я, як вiн, переходячи попри наш дiм, повернув ледве-ледве замiтно голову легесенько саме до того вiкна, де я тодi стояла.
Пощо вiн мене здоровив? Адже ми собi незнайомi, а то й зовсiм незнайомi...

Одна наша знайома, вдовиця по якiмсь суддi, оповiдала тiтцi, що Орядин дитя любовi якоïсь своячки надлiсничого, доньки украïнського православного священика, й якогось музиканта.
— Але не думайте, дорога панi професорова, — оповiдала вона, — що вiн був з тих славних угорських циганiв-музикантiв, межи котрими стрiчається не раз справжнiх князiв щодо багатства! О, нi! Вiн був украïнський циган i походив з Глиницi. Це сiльце на Буковинi вам звiсне, там бiльше циганiв, як мужикiв. Украïнських циганiв, панi професорова, на те кладiть увагу! Граючи, видобувся вiн на капельмейстра глиницькоï банди1616, а що був добрим украïнцем, то ïï батько, священик, приймав його з патрiотизму частiше в себе i з часом, дорога панi, з часом... — Тут вона урвала, закiнчивши оповiдання злобним, придавленим смiхом...
Не знаю, з якоï причини прокинулося в моïм серцi чувство ненавистi супроти оповiдаючоï вдовицi, ïï вважали всi знайомi доброю жiнкою. Вона, може, й була справдi доброю, та я почула нараз ненависть до неï. ïï спосiб оповiдання викликав в мене жаль до неï, чого я ïй нiколи не забуду.
— В циганi! Помiркуйте лише собi, дорога панi професорова, в простiм якiмсь музикантi! Таже я би... Матiнко божа!.. I то, бачите, — говорила вона дальше, — донька чесних людей, донька священика! О неï мав старатися1717 якийсь заможний купець, але вона про його й чути не хотiла. Вкiнцi був вiн ще настiльки зухвалий, що ставився перед панотця й просив о руку доньки. Тодi мала збутися страшна сцена. Однi оповiдали, що проступника вигнали таки зараз кудись, другi, що мати вступалася дуже за донькою i що вiн з нею одружився, лише що вона скоро померла, давши дитинi життя. Iншi кажуть, що вона його сама просила покинути ïï, а потiм i отруïлася сiрниками. Ат! хто ïх там знає, де правда? Вона була ще дуже молода. Мала ледве дев'ятнадцять рокiв. Боже, боже! — додала згодом згiрдливо. — Таке молоде, а вже таке зiпсоване! Хто знає, що з неï було би ще зробилося, якби була жила; а так смерть зробила одним замахом всьому кiнець.
— А чиє ж вiн iм'я має? — спитала тiтка цiкаво.
— Таже бачите: iм'я батечка свого гiдного.
— Отже, мусили-таки побратися?
— А бог ïх там знає! Щодо мене, то я гадаю, що справдi побралися й що вона його опiсля просила покинути ïï, а сама взяла та й отруïлася сiрниками. Це, бачите, я тому так думаю, що вiн зараз по ïï смертi кудись забрався. Без причини був би не забирався.
— Та куди забрався? — спитала тiтка.
— Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що вiн зiбрав собi нову банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.
— I не вернувся вже?
— Не вернувся до нинiшньоï днини.
— А дитина?
— Дитина росла коло дiда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба було вже доконче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездiтний мужик-Ґазда, наперся взяти дитину за свою. А надлiсничий, свояк небiжки, i собi намiгся взяти хлопця. Воно, — казав, — менi ближче, як тобi. Врештi ти кажеш, що не зробиш з нього пана, лише Ґазду; ну, а менi, може, бог допоможе вивести його на щось лiпше, як на простого Ґазду. Той собi, а цей собi! Брат музиканта, розказують, був тодi дуже лютий. Тобi, — каже, — сиротинського гроша забагається, що йому панотець оставив, а не дитини. Тебе цiлий повiт знає, який ти захланний! Ти виховаєш його так, що вiн буде своєï родини соромитися, що буде так само кров з мужикiв ссати, як ти i тобi подiбнi. А я не так хотiв його повести. Та нехай дiється божа воля! Час покаже, хто мав лiпшi намiри, чи я, простий селянин, чи ти. Розлютився та й вiд'ïхав. А надлiсничий взяв справдi хлопця до себе, виховував, посилав до школи...
— А той що?
— Мужик той? Бог його знає, що. I не приïздив бiльше й не питав. От дурний мужик, хотiв щось перед свiтом показати. Стара попадя теж не хотiла йому дитини дати, тому що вiдразу сказав, що не випровадить хлопця в пани. Казала, що не дасть дитини своєï доньки на пастуха. От таке-то, люба панi професорова. Цiла комедiя!
— Ну, це вже правда, — обiзвалася тiтка, — що це дуже поетична легенда.
— Але видите! — почала знов по хвилi вдовиця. — Менi все здається, що вони, нiби надлiсничий i Орядин, не дуже-то любляться. Через цiлий час, як Орядин пробував на Моравi, не приïздив анi раз його вiдвiдати. Впрочiм, це знаєте й самi, бо живете з ними в сусiдствi i як одна родина.
— Та нi, не приïздив! Це вже може бути, що не любляться. Надлiсничий i Зоня майже нiколи про його й не згадували. Лише стара гувернантка розпадається над ним, — розповiдала якось ще давнiше Зоня. Я цiлу тоту панну Марiю, правду сказавши, не дуже-то зношу, ласкава панi. З тими ïï нервами... ïй-богу! не раз мене чорт бере! Бувши на мiсцi Маєвського, я була би ïй вже давно за всю тоту ïï науку подякувала!
— А ви нiби як думаєте, люба панi професорова, що надлiсничий як, буде ïï вiчно в себе держати? — вiдповiла вдовиця. — Вiн мав навiть десь казати, що скоро лише доньку замiж вiддасть, то зараз жениться вдруге. Пощо ж йому тодi старого толуба дома держати та пусто й дурно годувати? Нинi на свiтi гiрко жити, а вона й так не займається дома нiякою роботою. От залежить той цвiкер1818 на нiс, прижмурить очi та й зiгнеться то над одним столом, то над другим, а там часом нiби й до пекарнi загляне. Справжнiм господарством займається Зоня сама.
— Ну, так до чого ж йому гувернантка? — спитала тiтка.
— Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби нiби якась старша женщина дома була. Уже чого вiн для Зонi не зробить, не стерпить, — так ïï любить, що боже! Але-бо й є за що! Вона жвава й розумна дiвчина; мабуть, скоро навинеться ïй жених.
— Авжеж! — Тут тiтка зiтхнула.
— Тодi нехай панна Марiя йде до свого любимця, — докинула вдовиця.
— Та так! Бо й куди ж ïй подiтися? Хто вiзьме на службу стару гувернантку? А вiн, як чую, й так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замiтили, панi, як вiн гордо голову носить?
— О, гордо, гордо! Вiн знає, що є гладкий хлопець.
— Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуєте добре, панi!
— Ну, щодо того, то, може, й справдi старi очi не довиджують добре. Але я чую, що надлiсничий хоче, аби вiн покинув студiï юридичнi та й вступив на теологiю. Воно й не було би зле, — фiлософувала стара. — Нехай вступить в стан божий i молиться за грiхи своïх родичiв. Йому, правду сказавши, i нема iншоï будучностi; по нiм видно на перший погляд, що вiн мiшаноï раси. Боженьку, боженьку! — зiтхнула. — Якi ж то не раз люди на свiтi бувають! I при порядних родичах виросте, i вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й розум утратить! — Тут i урвала вдовиця, зiтхнувши протяжно, глибоко. Опiсля поправила окуляри на носi, уста знизились в кутиках, i вона почала так скоро плести панчоху, що дроти лише мигтiли.
Тiтка пiдвела голову, погляд ïï спинився чомусь проникливо на менi.
I до сьогоднiшньоï днини не можу я догадатися, що той погляд мав менi сказати.
Пам'ятаю лише, що моï уста мимоволi затремтiли згiрдливо й що я вийшла з кiмнати. Переступаючи через порiг, повернула я ще раз голову за доброю вдовицею. ïï погляд стрiтився з моïм. Глибокий, чигаючий погляд. В тiй же таки самiй хвилi опустила вона руки з панчохою на колiна, присунулася ближче до тiтки — i я чула iнстинктивно, що тепер почнеться обмова моєï особи...

Я його вже два днi не бачила. А нинi так хотiла його побачити!
Надворi прегарна, ясна, зориста нiч, що своïм чарiвним спокоєм викликає дивну тугу з усiх закуткiв серця; i саме перед моïм вiкном завис мiсяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видиться: рукою би його досягнув.
Орядина не дуже люблять дома.
Менi здається, що я мала би йому багато що оповiдати.
Мене обняла нетерпеливiсть, туга; я смiюся сльозами, а плачу радiстю... перенятим плачем!
Чому це так? Боже мiй, чому!
Але я не чуюся нещасливою, як перше, о нi! Я щаслива!
Я знаю, як вiн зветься. Вiн зветься — Василь.
Василь! — це гарне iм'я.

Ми ходили вчора з Леною за орудками1919 для тiтки в мiсто, i нам лучилося бачити його. Чим ближче вiн до нас надходив, тим менше могла я говорити. Думки розлiталися менi в головi, мiшалися чомусь; а коли надiйшов уже зовсiм близько, то я замовкла цiлком. Певна, що поздоровить нас, я пiдвела очi, i вiн справдi нас поздоровив. Його погляд спинився на менi так... сама не знаю, як! Я вiдчула його так, як не вiдчула ще нiякого погляду досi.
Вiн минав по моïй сторонi, а менi навинулась думка, що вiн змiнився в тiй самiй хвилi. Який же вiн гарний!

Ми познайомилися. Воно склалося так: вiд кiлькох днiв пробував у нас один товариш вуйкiв, професор з Р., на iм'я Лорден. Бажаючи його з своïми тутешнiми товаришами познайомити, велiв вуйко нам всiм надвечiр зiбратися й пiти в мiський город2020. Туди сходились всi знайомi. Вечiр був прегарний, воздух свiжий; в городi грала добра музика i, увiйшовши туди, застали ми вже велику громаду гостей.
Я була нинi — як Лена казала (вона була в незвичайно ласкавiм настроï) — неприступна. Якась томляча туга загнiздилася менi в серцi.
Зi входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушення. Цiкаво обвiв мiй погляд групи людей: першi, другi; стрiв знайомих; звичайнi лиця, а нинi начеб нуднiшi, як звичайно.
Пiшли далi, — я все роздивляюся. Нараз стиснула мене Лена за руку.
— Ходiм туди! — кликнула втiшно. — Он туди, близько альтани! — I, звернувшись живо до тiтки, шепнула ïй кiлька слiв до вуха. Менi причулося iм'я Зонi, i я глянула на вказане мiсце. Пiд величезною, добре менi знайомою липою сидiв надлiсничий зi своïми жiнками, а бiля них один молодий судовий практикант, Ленина i Зонина тайна. Тiтка звернулася туди, а ми обi за нею.
Дуже живо й дуже галасливо вiдбулися привiтання. Не побалакавши ще як слiд, найшли десь уже й причину до найсердечнiшого смiху. Роздiлились коло двох столiв i посiдали. Лена немов знов зрослася з Зонею, а молодий урядник i собi сiв бiля ïх, веселий i ласкавий до Зонi, хоч Лена горнеться бiльше до його.
Побачивши мене, що стою ще нерiшена, до кого прилучитися, Зоня обзирнулася довкола себе.
— Де Василь дiвся? — спитала бистро. — Василю! — кликнула нетерпеливо, а трохи згодом вiддалилася вiд нас, розглядаючися на всi сторони живо.
Вiдчувши, о що рiч iде, менi стало нiяково, i я була готова пiдiйти до панни Марiï, але тут схопила мене Лена за руку.
— Пожди, — мовила, — не бачиш? Зоня хоче тебе познайомити з Орядином. З ним лучче забавишся, як з панною Марiєю, вiн i так казав менi колись-то, що рад би тебе пiзнати. Панна Марiя розбесiдувалася так живо з професором Лорденом, що було би нечемно переривати ïм бесiду!
— А я таки пiду до неï, — вiдповiла я холодно. Я вже зрозумiла, чому й вона бажала мене позбутися, бажала знайомства мого з Орядином. Вона не любила мене коло себе, коли який мужчина зближався до неï. Зонi вона не боялася, бо була гарнiша вiд неï. Тепер вона держала так сильно мою руку, мов клiщами.
— Яка ти! — смiялася насилу. — Мабуть, нинiшнiй комплiмент Лордена, що подобаєш з твоïм волоссям на Лореляй, сподобався тобi так, що ти хотiла би його ще раз почути? А от дивись, там вже iде Зоня. — I справдi почувся десь Зонин голос бiля нас.
— Я би лише рада знати, — гомонiла вона, — чому ти нас покинув!
— Невже ти за моïм товариством скучала? — чути було вiдповiдь трохи iронiчну.
— Ет! що ти плетеш! Я хочу тебе познайомити з панною Наталiєю Верковичiвною. От що! З нами ти й так нудишся.
I в тiй-таки хвилi станула з ним передо мною й познайомила нас. За хвильку й заки ми ще вспiли промовити до себе хоч слово, зникли всi троє так скоро, якби в землю запалися.
Ми осталися самi.
Я була змiшана й не знала, що промовити. До того здавалося менi, що тiтка, котра недалеко сидiла, пiдслухує кожде моє слiвце, слiдить за кождим моïм рухом i загомонить кождоï хвилi по-свому на мене. Та цим разом я, мабуть, помилилася. Саме в цiй хвилi розлягся вимушений смiх ïï, а з ним злилося i вуйкове добродушне, широке ге-ге-ге!. Забава лилася там, очевидно, веселою струєю, й менi не було чого боятися.
— Не погуляти б i нам трохи по саду? — спитав вiн, запинаючи своï рукавички надто скоро.
— Добре! Ходiм!
I ми пiшли вiльною ходою вперед, бiльше розглядаючись, як бесiдуючи. Переходячи попри наших, задержався вiн на хвильку, бо панна Марiя хотiла йому щось сказати.
— Вiдшукайте, Василечку, Зоню, бо я ïï нiде не бачу. Як забралися всi троє, так i пропали. Я боюся, щоби не перестудилася в своïй легкiй одежi.
— Лишiть ïх, панно Марiє! — перебила тiтка скоро. — Лишiть ïх! Не знаєте? Молодiж чується свобiднiшою, коли не бачить надзорцiв над собою. Нехай бавляться! Лишiть ïх, пане Орядин!
Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на котрi закрався насилу усмiх. Менi говорила тiтка неустанно, що оставатися дiвчатам без старших в товариствi молодих мужчин — то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут...
— Еге! пане studious2121! — почувся десь за моïми плечима немилий голос професора Лордена. — Це справдi ви, Орядин?
— А я, я! — вiдповiв цей, обзираючись з немалим зчудуванням i мов немило вражений.
— Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте ïй (вiн кивнув головою на мене), тiй Лореляй, рам'я2222?
— Якi вже в вас дивнi вигади, пане професоре! — вмiшалась тiтка. — Вже цiлком перехрестили нашу Наталочку... ха-ха-ха.
— Еге, гм, еге! — воркотiв вiн пiд носом, пiдкручуючи своï сивiючi вуса i не зводячи з мене анi на хвилину своïх блискучих малих очей.
Вiдопхана тiтчиним смiхом i тим його поглядом, вiдвернулась я вiд цiлого товариства i пiшла звiльна вперед. За кiлька хвилин опинився й Орядин бiля мене.
— Iй-богу! — говорив, ступаючи скоро поруч мене. — I не надiявся нiколи побачити тут оцеï мумiï з Р. Що вiн тут робить?
— Вiн у нас. Приïхав на кiлька днiв до вуйка. А ви знали його теж давнiше?
— Чи я знав! Вiн був моïм професором. Ми ненавидiлися — страх! Я його за те, що пiк за греку2323, а вiн мене, як говорив, за мою зухвалiсть. Як же вiн вам подобається? — I при цих своïх послiднiх словах розсмiявся сам.
— Несимпатичний. Робить враження причаєного; впрочiм, не люблю оставатися з ним сама.
Вiн усмiхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.
— Причаєного, кажете. Це було би ще о нiм лагiдно сказано. Вiн чоловiк без серця, без душi, мстивий, а до того консерватист до смiшностi. Не знаєте, чи живе ще його жiнка?
— Живе. Але вiн жалiвся, що дуже хора i що пробуває вже довший час з дитиною у своïх родичiв.
— Бiдна! Вона була така гарна й така лагiдна. Вiн коли тiльки прийшов зi школи в злiм настроï, то все починав з нею сварку. Ми, хлопцi, всi о тiм знали. Вже замучив ïï, мабуть, зовсiм; ïй i так не було багато потрiбно, вона була нiжна, мов та паутинка...
— Вона має бути далеко молодша вiд його, споминав вуйко.
— Молодша. Вiн оженився трохи пiзно. Чи ви розмовляли з ним довше?
— Нi, а потiм...менi не хочеться того слухати, що вiн менi говорить!
— Вiн зве вас Лореляй, — закинув Орядин.
— I не мав що лiпшого придумати! — вiдповiла я, мимоволi сердито. — От... нiмець!
Вiн усмiхнувся.
— Не говорити б нам лiпше о чiм iншiм? — спитала я.
— I я так думаю. Не люблю про його згадувати. Може би, ми де-небудь сiли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.
Саме проти нас, пiд кущами турецького бозу, стояла лавка, з свiтлом поруч. Там ми усiли, — замовкли.
Довкола нас гамiр, музика, розмови, смiхи, а ми наче понiмiли. Вiн зняв мовчки капелюх з голови i вiдгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собi.
— От що тепер сказав би я до хвилини... — обiзвався вiн.
— Що? — я глянула на його спокiйно, вижидаючи.
— Сказав би: тривай ще, ти така гарна!
— Чим гарна?
— Тим, що переживаю ïï з вами. Я не вiдзивалася, а вiн, потрохи зворушений, говорив далi:
— Другий просив би вас в тiй хвилi о прощення, а я, користаючи з кождоï хвилини...
— Чому о прощення? — перебила я йому, здивована.
— Ну, за моє здоровлення колись-то, коли я вас не пiзнав перше по законах етикетальних, а так лише.
— З чутки? — Це слово вимовила я мимоволi гiрко. Завдяки любовi моєï тiтки, я не тiшилася найлiпшою славою мiж знайомими. .
Мов переляканий, пiдвiв вiн голову й видивився на мене.
— Ви мене не зрозумiли, — сказав опiсля лагiдно. — Менi, правда, лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довiряю, то не повiрив i тим про вас i не виробляв собi нiякого суду про вас, т. є.2424 аж до цiï хвилини, коли я мiг оце прочитати. За це також вибачте менi.
З тими словами виняв хутко з грудноï кишенi свого пальта малий зошит, котрий я з першого погляду пiзнала, i менi з лиця зникла потiм вся кров. У його находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла...
— Це вам Зоня передала? — були одинокi моï слова.
— Зоня. Але вам це прикро?
— Прикро!
— Не гнiвайтеся! — просив вiн. — Праця ваша не находиться в негiдних руках.
— Але йшла через негiднi руки!
— Забудьте це!
— Хiба можна?
— Можна. — I вiн усмiхнувся. — Я аж опiсля, значить, по прочитанню розвiдки, довiдався, яким способом вона дiсталася в Зонинi руки. Менi впала вона припадкове в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як вашi очi говорили об чiмсь, чого посеред бездушноï товпи не було, я знав, що кожде мною почуте слiвце було неправдою, i я зрозумiв вас. Я знаю, що ваша праця була писана кров'ю вашого серця, i я вiдчув, що мушу вас пiзнати; але тодi я не мiг до вас пiдiйти, мусив вiдложити це на другий раз. Лише одного (додав по хвилi, коли я мовчала) не розумiю: чому це ви, мабуть замiсть mottо2525, поклали стишок над працею:
Еs кlingt mir oft im Herzen
Wie ein verlorener Klang,
Der sich vergebens sehnet
Zu tonen im Gesang
Ich kann das Lied nicht finden
Zu dem er taugen mag,
Er wird wohl still verklingen
Im letzten Herzenschlag...2626
Слiв не знайду я, щоб вилить
Душу палкую свою.
Мабуть, ця пiсня зi мною
Ляже в могилу мою.
— Вiн, правда, перечеркнений цiлком, однак ви хотiли його покласти?
— Я хотiла, — вiдповiла я, — я мусила хотiти, хоч вiн i не має нiчого спiльного з темою розвiдки. У мене бувають не раз дивнi, дивнi чуття; не чуття, — поправилась я мимовiльно, — лише поодинокi почуття, справдi, немов якi згубленi, заблуканi в людськiм серцi тони, котрi не знають, до котроï мелодiï приналежнi, де ïм пристати. Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсiгди задоволенi? — звернулась я живо до його. — Завсiгди? Чи вас не мучить часами туга статись ще iншим? Мене мучить! Тодi звуки томлять мене. А вiдтак здається менi, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачникiв, котрi нiби до всього мають хист, а проте не доводять до нiчого! Це пересвiдчення обнiмає мою душу якоюсь лиховiсною намiткою. Хто менi докаже, що я не одна з тих безталанних?
— Ваша праця! — вiдповiв вiн, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом.
— Яка праця? — спитала я iронiчно. Вiн зчудувався.
— Ну, я маю на увазi писання.
— Справдi? Не що iнше?
— Нi.
— Так я мусила би цiлком потонути в тiй працi, щоби здобути собi такий доказ; цiлою душею, не розриваючись!
— То потонiть!
— Я би хотiла.
— Зробiть це якимсь обов'язком для себе.
— О, цього не треба, в мене є досить волi i я люблю писання так само, як напр., i музику, лише що...
— Що?
— О нiчо, нiчо! — i тут я урвала.
— Що? — домагався вiн цiкаво.
— Я зроблю це якимсь обов'язком, — вiдповiла я з притиском, але я думала щось iнше. Iменно думала я, що менi годi тонути в уподобаннях, що дома слiдять за мною, мов за злочинницею. Що тiтка майже брутальним способом заборонила менi культ примх i романтики. А коли ще Лена розповiла ïй раз, що якийсь там пан кепкував собi з моïх iдей, розкричалася, що я вiдстрашую женихiв вiд ïï дому. Що люди готовi подумати, буцiмто вона впоïла в мене тi легенди, i що ïï донька теж така...
Щоб ти не посмiла поводитись пiсля свого розуму, коли тобi добре! — казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватiсть2727 своєï рiднi i за те, що я жила в таких зависимих, майже негiдних обставинах. Негiдних тим, що я переживала рiзнi степенi упокорення.
— Я буду про те все добиватися свого, — сказала я, — доки не доб'юся.
— Не пiддавайтеся нiяким впливам, — обiзвався вiн, мов вiдчитав, що в моïй душi дiялося, — i крiпiть вашу душу, значить, — не будьте надто вразливi на щоденщину!
— Чи так можна? — спитала я його вдруге з нетаєним зчудуванням.
— Можна.
— А тепер... тепер прошу вас, звернiть менi мiй зошит! — просила я. — Вiн дiстався без мого вiдома в Зонинi руки...
— Оставте менi його, вiн не має тепер для вас вартостi!
— Для вас може вiн ïï ще менше мати.
— Противно2828. Менi дає вiн знов доказ, що iснує рiд iнтелiгенцiï, котра виробляється дiйсно сама з себе й котра викликає поступ.
Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Менi здавалося, що я вже з ним давно знайома i лиш говорити з ним не мала нагоди.
З його бесiди дiзналася я, що вiн був соцiал-демократом i загорiлим2929 поклонником Маркса. Що ожидав спасiння вiд соцiалiстiв; що признавав лише одну справу, а то справу соцiалiстiв. — Все iнше, — говорив, — тоне в тiй однiй великiй могучiй iдеï, є злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв'язками. — Вкiнцi спитав мене, що я про те думаю.
Я не думала нiчого певного, не мала досi жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучностi, котрий немов вiдчувала, боялася царювання ще грубшоï безогляднiшоï сили, як досi.
— В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумлiння, — вiдповiв вiн нетерпеливо на моï слова, — але перше всього питаю вас: чи ви вiрите в силу людськоï iнтелiгенцiï?
— Вiрю; але вiрю так само i в силу пристрастi, що потягає iнтелiгенцiю в свiй вир, вiрю в силу самолюбства, вiрю в нетривкiсть людськоï натури.
— Щоби бути досконалим, — вiдповiв вiн, — треба бути фiлософом. Але об тiм ви не думали, що чоловiк не винуватий тому, яким став? Не думали, що вiн завдячує свою iстоту тому грунтовi й тiй землi, на котрiй виростає, тому сонцю й теплу, що його вигрiває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тiм, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людськiй душi скорше злi, як добрi прикмети, що борба за iснування деморалiзує? Я вiрю в те й для того вiрю, що з царством соцiалiстичних догм зросте правдивий поступ, що свiтло знання й краси поллється широкою струєю скрiзь, i що аж тодi виб'є для всiх досi гнетених, невислуханих i слабих година дiйсно людяного щастя, розвинеться цвiт правдивоï любовi! Дорога до такого життя проста. Оскiлько буде меншати визискування одиницi одиницею, оскiлько буде меншати визискування народу народом, остiлько будуть марнiти й ослабати зароди зла, буде змiнюватися, перетворюватися людська натура, а головне нашi теперешнi iдеали, цебто: багатство, високi становиська i т. д. Ви, може, вiрите так само, як ще й багато iнших, мильно3030 в якийсь подiл власностi, тому боïтеся хаосу в будучностi? — спитав Орядин. — Або вiрите, може, в цiлковите знесення приватноï власностi? Тодi помиляєтеся. Характеристичним у соцiалiстiв є не змагання до знесення власностi взагалi, а змагання до знесення форм власностi буржуазноï. Цебто спосiб присвоювання, котрий дозволяє бiдному лише тому жити, щоби працювати на других, i то лише до того часу, доки це владолюбнiй верствi потрiбне. Годi менi розводитись тут о цiй квестiï3131 бог зна як, але хто вiрить в iдею поступу, той мусить пiзнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й працi, i що всiх причин суспiльного перевороту або змiн не шукати нам в людських головах, в ïх зростаючiм пiзнаннi вiчноï правди або неправди i справедливостi, але попросту в змiнах продукування й замiни; не в релiгiï й фiлософiï, лише в економiï дотичноï3232 епохи, — i що соцiалiзм не є нiякою хоробою й нiяким з'явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.
Вiн замовк i дивився на свою сигару, що тлiла мiж пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесiдою.
Задумана й уражена палкiстю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Вiн, мабуть, вiдчув мiй погляд. Звернувся живо до мене i, всмiхаючись якось iронiчно, сказав:
— Я, може, не повинен був об тiм говорити?
— Чому? — спитала я спокiйно.
— А тому, що... але нi, — поправився зараз, — з вами можу я об тiм говорити, ви звертаєтесь самi на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвiдчила менi провiдна думка вашоï розвiдки i лише ви ще того не свiдомi. З часом переконає вас власне положення у всiм. — Трохи згодом сказав: — Родичiв у вас нема, це знаю; але не маєте кого, хто би вам по душi був близький?
— Не маю.
— I не мали нiколи?
— Дитиною мала я бабуню...
Вiн засмiявся тихо, однак так, що менi стало жалко, так жалко! Опiсля глянув менi в очi, що мимовiльно зайшли слiзьми, i я бачила, що його ще перед хвилиною спокiйне лице змiнилося.
— Ми ступаємо одною дорогою, — сказав змiненим голосом i встав, мовби хотiв над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас пiдiйшла панна Марiя з тiткою, i вiн, стиснувши крiпко мою руку, вiддалився...
Високо на небi миготiли, блищали зорi, свiтив мiсяць. Звуки гарноï угорськоï музики розливались — далеко...
Я сидiла вже бiля моєï тiтки, що голосно бесiдувала, сидiла в чуднiм настроï. Чим дужчий гамiр зростав довкола мене, тим бiльша тишина змагалася в менi...
Пiвгодини пiзнiше виходили ми з городу. Саме тодi навинувся й вiн, немов вирiс iз землi коло мене.
— Хотiв ще з вами попрощатися, — сказав i подав удруге руку.

— Ти говорила що з Орядином? — питала мене тiтка пiд час повороту додому.
— Говорила.
— I що вiн за чоловiк?
Менi не конче хотiлося розповiсти, що я про нього думаю, i я сказала лише, що вiн поступовець3333.
— Гай, гай! — загомонiла тiтка. — Поступовець! Бiда лише, що зраджує своïми зубами своє поетичне походження.
— I я мав честь говорити з ним, — обiзвався вуйко з колючою iронiєю. — Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своïм розумом чи властиво тим, що бачив i читав много, а з того виходило, що ми тут нiби й не чуємо i не знаємо, що дiється справдi деiнде! Це не злий iнтерес! Це зовсiм так, мовби такий молодик поступив вiд нас, в котрих стiльки практики на спинi, в культурi дальше! Не так, товаришу?
— Ха-ха! — смiявся стиха професор Лорден. — Я знаю цього пташка. Ще з гiмназiï знаю його. Замiсть при толкуваннi3434 держати перед очима Гомера або Вергiлiя, читав собi росiйськi або французькi новелки. Ну, та за те й дiставав вiн вiд мене своï добре заслуженi ноти3535. Як крейда бiлий ставав в таких хвилях, дурiв, лютився, як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum3636 на цiле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурi, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому мiсце в Моравi, вступився за ним, а всi прочi панове мов показилися i перепустили.
— Чую, що вiн соцiалiст! — замiтив вуйко голосним шепотом, а тiтка в тiй же хвилi оглянулася.
— Мене це зовсiм не дивує, — вiдказав професор. — Пролетарi такi, як вiн, множаться в страшенний спосiб, а вiн, напр., то саме вiдповiдне medium3737 до соцiалiстичних експериментiв. I ви, Лореляй, мовите, що вiн поступовець? — звернувся до мене, вдивляючись в мене своïми немилими очима.
— Кажу, пане професор.
Вiн засмiявся знов, а тiтка закашляла.
— Знаєш, Наталочко, — обiзвався вуйко, — що я об таких поступовцях-соцiалiстах думаю?
— Що, вуйку?
— Я думаю, що то авантюрники. В них нема вiри, нема характеру. Вони не спосiбнi вiддатися якому-небудь сталому заводовi, видержати в тiм, як цього вимагає закон. Вони — духовнi потвори, зродженi нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторiв i спускаються на чуже добро. Смертi вони не бояться, бо в них нема бога. Так я об них думаю!
— А що найприкрiше в цiлiй справi, — докинув професор, — це те, що ïх поступовання заразливе, мов чума!
— Справдi, заразливе! — кликнула тiтка гiрким тоном i поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досi поруч неï, остався цiлком позаду.
Опрiч мене, мабуть, i вiн вiдчув, що тiтчин окрик справдi заразливе тичився мене, бо, догонивши ïï, сказав голосно:
— Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замiсть соцiалiстичних книжок, Чoковi Stunden der Andacht3838. Оце пристоïть жiнкам лiпше, пiдносить духа, я сказав би навiть — чистить душу.
— Амiнь! — шепнула менi Лена в ухо, смiючись стиха.
— Коли собi бажаєте, — звернувся до мене, — то я можу вам цими творами служити. Маю ïх у своïй бiблiотецi. Моя жiнка мусила ïх також читати.
— Дякую, — вiдповiла я, — але я тепер читаю Шекспiра.
— То я буду просити о тi книжки, пане професор! — кликнула тiтка. Вона була з незвiсних ще менi причин розсерджена на мене до крайностi.
— Нехай би менi виïхав котрий з моïх синiв з новомодними iдеями, я би ïм дав! Побачили б! Я ïм забороню й найменших зносин iз тим паничем. Не дурно i його дядько незадоволений з його, але вiн чесний собi чоловiк, отже, мовчить, а може, й боïться! — замiтив вуйко.
— Певна рiч, що лише боïться, — пiдтвердила тiтка. — Адже нiгiлiстичнi замахи звiснi всiм. Менi саме в тiй хвилi приходить на думку, що Зоня оповiдала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ вiд своєï кiмнати, так що вони не можуть туди нiяким чином дiстатися, а його куфер3939 подорожнiй запертий завсiгди обережно!
— Ну, вже вiн впадає кожному в очi, — додав вуйко. — Для мене вже доволi цього, що кепкує собi з нашоï балаканки й полiтики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критикiв, а особливо таких, що не мають ще жодного становища i живуть з ласки других. Побачимо, де вiн опиниться за двадцять рокiв! Чи не буде i для нього рiч важна дбати передусiм про себе, а опiсля про народ. Я рад би то побачити. Вiн каже, що в нас iнтелiгенцiя замало працює для народу, що деiнде бачив вiн iншу силу, що яка праця, така й будучнiсть, що все лиш вiд нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!
— Але ж, тату! — запротестувала нараз Лена, що досi заховувалася цiлком пасивно. — Чому вже цiлком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб вiн мав в дечiм слушнiсть? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що вiн здiбний i не такий вузькоглядний, як нашi тутешнi люди! Врештi, що це має нас обходити або гнiвати, як хто думає, або як мильно поступає? Ми цього не робимо — i на тiм справа скiнчена! А що рiч певна i чого не можна заперечити, це те, що вiн елегантний хлопець i за ним можна пропадати. Вiн подобається менi, тату!
— Лено! — скрикнула тiтка.
Але Лена вже й так мовчала.
Я також замовкла.
В моïм умi товпились чуднi думки, змагалися рiзнi голоси, а промiж них виринав вiн раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловiка то, чим вiн є.
Я би вiрила йому; ах, я би вiрила йому!..

На заходi, саме над Чорним яром i над великанською горою, подобаючою на пiрамiду й зарослою лiсом, палало небо червонявим золотом. А там далi, де Зубчаста Лиса злучалася з бiлявою скалою, там стелилися по небi прозорi, зеленяво-синi пасма хмарок...
Воздух напоєний пахучою свiжiстю, а земля ще дише вогкiстю, викликаною коротким наглим дощем...
В моïм серцi немов весна прокинулася; сама дивуюся своïй веселостi, любуюся сама веселим смiхом своïм.
Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмiнялася знов думками з ним... Ах, я тому така весела!
Але чому вiн при Зонi так здержується, а Лену чому майже iгнорує? Зо мною вiн знов iнший. Весело-зворушений, слiдить за кождим рухом i словом моïм. Часом мiшається. Тодi й менi стає нiяково i я паленiю...

Iнтелiгенцiя нашого мiстечка давала на добродiйну цiль концерт (у користь убогих дiтей), i на бажання вуйка ми мусили всi на нiм явитися.
— Концерти снуються людям в головi, — нарiкала тiтка сердито, — i то не скорше або пiзнiше, лише саме в той вечiр, коли я мала собi ладити бiлля до прання! Що менi до того? Якого лиха менi там iти?
Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав'язати святочну краватку по-людськи. Я сидiла неспостережена в тiй самiй кiмнатi й пришивала щось до сукнi.
— Скажи сам, Мiлечку, що має мiй дiм при тiй аферi шукати? Чи я маю тут у школах дiти, чи що? Впрочiм, концертовий комiтет забув, що й Лена грає на фортеп'янi та спiває. Ти, правда, не завважав того, тобi взагалi було i є байдуже, що свiт гадає про талант i прикмети твоïх дiтей. Коли подумаю, що такий зарозумiлець, як он той (вона повела згiрдливо головою в сторону, де мешкав надлiсничий), нинi виступає, а про моïх дiтей, зовсiм не таких, як вiн, з цiлком iншою генеалогiєю, забули, — коли подумаю це, то мене зараз корчi беруть!
I мовби тi корчi справдi брали ïï, притисла руку пiд серце, а уста викривила болiсно.
— Годi ж бо, годi, Павлинко! — успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. — Чого iритуватися без потреби? Нехай вiн виступає собi i сто разiв по концертах, все ж таки вiн останеться тим, ким є, сином простого музиканта, все ж таки вiн не рiвня нашим дiтям. Мене лише гнiває, що на нього звернули зараз увагу, i що тим чином скрiпили його зарозумiлiсть. Я був би його не запросив до участi в концертi. Нехай би грав i так, як сам Паганiнi! Я би його тим покарав за зарозумiлiсть. Але нашi людиська добрi, вважали вже на старого Маєвського та й, певно, тому запросили.
— I мене лише тото одно помиряє з ними, — вiдповiла тiтка вже спокiйнiше i, приступивши до вуйка, зав'язала святочну краватку сама, як звичайно.
— По концертi будуть i танцi, мамочко! — кликнула Лена з побiчноï кiмнати. — Правду сказавши, мене то обiйшло зовсiм мало, що я не буду брати в концертi участi. Могла би ще дiстати трему4040, помилитися в грi — нащо менi сорому?
— Чуєш, Мiлечку, що за скромна дитина?
— Добра i учтива дитина, — вiдповiв вуйко голосним шепотом.
Тiтка зiтхнула, пiднявши журливо чоло вгору.
— Вона мусить десь конче виïхати, Мiлечку.
— А то чого? — спитав вуйко з нетаєним зчудуванням. Тiтка усмiхнулась гiрко.
— Чого? Хiба ти й сам не здогадуєшся, чому? Хто ïï тут побачить?
Вуйко зрозумiв ïï вмить.
— Як гадаєш, Павлинко, зовсiм так, як ти гадаєш! — вiдповiв скоро. — Обi мусять виïхати, показатися свiтовi!
— Обi? I чого ти так кричиш, Мiлечку? Ти, мабуть, забув зовсiм, що в мене суть нерви! — З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом, — вона замiтила, що я чула ïх розмову.
— Наталко, щоб ти менi не посмiла з Орядином розмовляти! — гукнула до мене гострим тоном i поглядом.
В менi забилося серце з наглого переляку, i я видивилася на неï великими очима.
— Чого видивилася на мене? Я говорила прецiнь виразно. Впрочiм, можу своï слова i повторити. Щоб ти менi не посмiла з ним говорити! Лена менi оповiдала, що вiн ïï iгнорує, i тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався хто з ним!
— Тiточко! Я не знаю... я не можу вам цього напевно приректи4141, — вiдповiла я, мiшаючись.
— Що?
— Не можу приректи напевно. Вiн для мене завсiгди такий привiтний i ласкавий, що це було би нечемнiстю вiдповiдати йому грубiстю. Вiн... вiн нiколи мене не образив анi словом, анi поведенням...
— Ха-ха-ха! — розсмiялася вона своïм звичайним смiхом; а того смiху було доволi, щоби мене вивести з рiвноваги.
— I ти справдi така наïвна, може, гадаєш, що вiн любиться в тобi, тому що з тобою балакає, i що вiн може тому з тобою й ожениться?
— Тiтко! — вирвалися з жахом слова з моïх уст, i гаряча полумiнь обiлляла мене. — Тiточко, я цього нiколи, нiколи не гадала!
— Ага? Не гадала? Хто би тобi повiрив! Чому ж ти почервонiла, як буряк, коли не гадала? Скажи: чому?
Я чула, як спаленiла ще бiльше i як слова оборони застрягли менi в горлi.
Видиш? — глумилась вона. — Я знала, що говорила!
Тiточко, ви не маєте нiколи надi мною милосердя!
— Що? — скричала. — Ти говориш менi такi слова? Менi, що власне я змилосердилася над тобою i стала тобi другою матiр'ю? Що було би нинi з тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навiть не знаєш, що ти говориш!
— Чому би не знала, тiточко? Знаю!
Вона засмiялася так, як перше, а вуйко обiзвався журливо:
— Ти все лiпше знаєш вiд тiточки, Наталко, все що до крихiтки. Тому завдаєш ïй неустанно жалю твоïм премудрим поведенням. Не знаю, звiдки набралося в тебе стiльки того розуму. Iди! Iди й поглянь в дзеркало, щоби ти знала, як злiсть i впертiсть окрашають дiвоче лице. Ти гадаєш, що то добре, що ти слухаєш тiльки свого власного розуму, що робиш тiтцi все наперекiр? Ти повинна йти наслiпо за ïï приказами, не повинна й писнути! Все, що вона робить, робить з планом; а тепер iди й принеси менi з кишенi моєï буденноï камiзельки оленеву шкiрку до окуляр. Але нi, погоди!.. Чи ти знаєш, хто Орядин є? Знаєш, напр., що то таке соцiалiзм? Доки вiн нiчого певного в руках не має, доти вiн нуль, i доти не повинен анi женитися, анi дiвчинi про любов говорити. Це теж якiсь передчаснi зворушення, котрi я зовсiм не похваляю. Як буде вже мати свiй кусень хлiба, тодi най приходить; а тепер — iди!
Я пiшла.
— Ти бачив ïï очi, Мiлечку? — чула я ще. — Бачив, як побiлiла? Iмпертинентне4242, завзяте сотворiння!
Орядин брав дiйсно участь в концертi. Грав на скрипцi якусь чудову угорську фантазiю в супроводi фортеп'яна.
На мене має музика ще з дитинства сильний вплив, i я була би найщасливiшою людиною в свiтi, коли би мене були музики вчили. Та ба!
Але я любуюся i грою других. П'ю-упоююсь нею, мов любощами живоï iстоти. Плачу з незглибимого смутку i крiпшаю. Справдi, я крiпшаю, почувши голос музики. Вiдчуваю, як з нею враз пiднiмаються якiсь голоси в моïй душi i, злившись з нею в одно, дзвенять одною пiснею. Тодi здається менi, що це пiсня моєï iстоти... Я не могла пiд час його гри вiдiрвати вiд нього погляду.
Як же прегарно грав вiн, а й сам який був гарний!
Моє серце рвалося до нього, обнiмало його! Чи його? Чи ним викликану прекрасну гармонiю? Цього я вже не знала виразно. Знала лише те, що серце моє було переповнене чимсь сильним i що тому вiн був винен! А вiн, мабуть, вiдчув мiй погляд, вiдгадав. Раз мусив через хвилину в грi станути. Пiд час того звернув голову саме в ту сторону, де я сидiла, i його погляд спинився на менi — так гарно! Менi станула вся душа, всi думки в очах, а вiн усмiхнувся очима. Поздоровляв мене так. Опiсля здавалося менi, що вираз його лиця змiняється, так мовби вiдкрив що в моïм лицi.
З моєï пам'ятi виринули нараз тiтчинi й вуйковi болiснi слова, i мiй вид затемнився сльозами. Я опустила повiки, а вiн потягнув рiзко смиком по струнах...
Коли скiнчив грати, посипалися грiмкi оплески. Вiн склонився потрохи змiшаний i, вiдгорнувши волосся з чола, зiйшов, утомлений, в залу.
По концертi почалися танцi. Цим разом обходили вони мене мало. Я шукала його. Моя цiла iстота розумiла тепер лиш його одного, линула до нього в дивнiй сумiшi горя i втiхи. Вiн стояв з другими молодими людьми посеред зали й дивився на тих, що танцювали.
I я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледве дотикаючись помосту. Панок мiй шептав менi раз по раз до вуха, що гуляю знамените i що я прегарний мотиль!
Я смiялася. Я смiюся завсiгди, коли менi приходиться таке слухати. Лена каже, що це негарно — смiятися панам в лице, але ж я не можу ïх за те подивляти! Насмiюся з них добре, насмiюся й поверну спокiйна додому.
Минаючи в танцi Орядина, я уникала його погляду. Боялася з ним стрiнутись, хоч хотiла того. Ах! я не розумiла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! Мов перебралася в якийсь цiлком новий препишний стрiй!
Пiд час малоï паузи в танцях надiйшов i вiн до мене. — До вас годi добитися, — говорив, усмiхаючись. — Я жду вже пiвгодини й дивлюся, коли лишать вас в супокою, та ледве дiждався.
З тим подав менi рам'я й ми пiшли, як багато iнших пар, проходжуватися по залi. Вiн говорив менi щось про танцi i що не танцює, а я завважала з зачудуванням, що на нас звернулися всi погляди й слiдили цiкаво. I чому ж дивилися так всi на нас? Чим рiзнилися ми вiд других пар? Може, я справдi така велика, як Лена не раз мовила, i впадала при нiм в очi? Але нi! Я лише трошки вища i тонша вiд Лени — так це не могла бути та причина; а вiн був гарний i елегантний, ростом трохи вищий за мене — i я не могла так страшно при нiм виглядати!
Чи вiн не спостерiг, як за нами зверталися голови поважних матрон i мужчин? Я не сказала би, що зверталися зi злим виразом! Нi! Але все ж таки зверталися!
Вiн не бачив нiчого.
Ступав собi так свобiдно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що вiн бiля мене, була й собi не менше гарно настроєна. Раз стрiнули ми й Лену з якимсь панком, i вона усмiхнулася до мене значущим усмiхом.
В тiй самiй хвилi глянув менi Орядин допитливо в очi.
— Я й забув спитатися в вас, — казав вiн, — як вам подобалася концертова музика?
— Добре, — вiдповiла я, але я вiдчула, що вiн хотiв щось iнше почути, напр., чому на моïх очах були хоч i як слабi ознаки плачу?
— Я люблю музику, — говорила я далi, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, — i жалую досi лише того одного, що не вчилася ïï.
— А в iншiм ви щасливi? — спитав вiн жартома.
— На такi питання треба багато вiдповiдати. Передусiм треба мати й дар бути щасливим.
— А в вас того дару нема?
— О, противно! — вiдповiла я живо. — Я би навiть важилася сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях вiдчуваю так виразно, що я властиво натура страшно жадiбна життя! Берусь за все надто гарячкове, так мовби менi не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра i зла життєвого! Що це таке?
— Це вже вдача така, — вiдповiв вiн, i його очi промайнули палко по менi. — Я не можу цього об собi сказати. Менi чогось зовсiм не спiшно знати, що дарує менi доля, хiба дещо рад би я знати. — Нараз спитав живо, вп'яливши в мене своï великi чорнi очi (ми вже сидiли) : — Ви знаєте, хто був мiй батько?
— Знаю!
Мовчанка.
— Моя мати вмерла цiлком молодою, я навiть i не пам'ятаю ïï...
— I я свою ледве пам'ятаю, — замiтила я пiвголосом.
— Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, вiд тих нема менi чого доброго надiятись. Скiльки то зароду зла в менi, — iронiзував, — а скiльки легкодушностi! Ви би не повiрили!
— Ви самi в то не вiрите, ви, певно, лиш огiрченi!
— О; в цiй хвилi зовсiм нi! — вiдповiв майже весело. — Тi, що пересвiдчували мене об тiм, то люди практичнi, розважнi — i може, й не помиляються. Врештi я й сам вiрю, що можна унаслiдити, напр., характер i т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостiйний, навiть пристрасний, а деколи то нi з цього, нi з того не додержу вiри, мов та собака! — i засмiявся тихо.
— О! Чому ви так говорите?
— То не говорити вам того?
— Нi!
— Коли менi хочеться вам це сказати!
— То ви справдi такi?
— Справдi.
— Я не вiрю. Не вiрю, що ви вiроломнi супроти себе!
Вiн поглянув на мене зчудованим поглядом. — Супроти себе? Нi, над тим я не думав. Я думав об вiроломностi супроти других, а це знов щось iнше.
— Ну, це щось майже звичайне, — сказала я. — Чому лише одну картину любити в своïм життi, коли ïх так багато?
— Тепер ви iронiзуєте...
— О, зовсiм нi. В мене суть своï погляди на вiрнiсть.
— Але деякi картини зостаються нам прецiнь майже на цiле життя в пам'ятi, — промовив потiм зниженим голосом. — Примiром: котрi роблять на нас своєю красою або своïм сюжетом сильне враження. Ви не вiрите? . — Чому нi? Я любила свою бабуню з цiлоï душi, любила надi все, а проте люблю майже так само i свою матiр, хоч ïï майже не знаю. Дивуюся сама, з якоï хвилi остався образ ïï в моïй пам'ятi i чому саме з тоï хвилi! Я мала ледве три чи чотири роки i, захорувавши раз, переплакала тодi цiлу нiч, а вона не спала зi мною також цiлу нiч. Другого дня винесла мене в город. День мусив бути прегарний, бо я надворi переслалася. Проснувшися, менi хотiлося бавитись. Вона встала — ах, ïï мусила болiти голова, бо вона була така втомлена! Довге, довге волосся ïï було цiлком розплетене i вкривало ïï стать золотим плащем майже до землi. Вона пiднялася на пальцi, щоб уломити менi галузочку цвiтучоï акацiï — i так бачу я ïï донинi, так, як спинається на пальцi, з пiднятими вгору руками, в якiйсь яснiй легенькiй одежi... Тоту картину, чи лiпше сказати: тоту хвильку, зберегла я донинi у своïй пам'ятi i задля того образу, виритого в моïй душi, я люблю ïï. Чому вбилося те все в тiй хвилi в мою пам'ять? Чому не в iншiй, напр., в такiй, коли давала менi щось, на що я була дуже ласа? Чи це не цiкаве?.. I до цього образу з тоï хвилини нав'язує моя уява рiзнороднi iншi картини, рiзнороднi подiï, i я так люблю ïï! Той образ мiг на мене лише своєю красою зробити враження на цiле життя — не правда ж?
— Правда, правда! — вiдповiв вiн iз сяючим поглядом. — I ви мусите бути цiлком до неï подiбнi...
— Бабуня казала!
— Лорден зве вас Лореляй. Я би вас також так звав, якби не вiн перший ужив того прiзвиська.
Я усмiхнулася.
— Але вiн менi надто ненависний, — говорив Орядин, — щоби я повторяв те, в чiм вiн любується, i тому я надам вам iнше iм'я.
— Наприклад: яке?
Вiн подивився на мене якось так чудно-чудно, що я, спаленiвши, опустила очi.
— Не знаю, чи ви згодилися би з тою назвою, — спитав зворушений.
Я не питала бiльше. А вiн мов боявся, щоб слово те не вирвалося йому самовiльно з уст, i також замовк. Через хвилину обiзвався:
— Вiн змалював мене не дуже гарно перед вашою рiднею, як я довiдався, а до мого дядька донеслося вже, що я споганюю свою будучнiсть, бавлячись в Лассаля.
— Це й я чула.
— А що в

Страницы

Подякувати Помилка?

Дочати пiзнiше / подiлитися

Зараз читають у роздiлi

Читають online