Царiвна

страница №3

и думаєте?
— Я би хотiла, щоб ви менi самi сказали, що я маю думати!
— Ви — добрi! — сказав вiн з поглядом щироï подяки. — I я недармо повiрив у вас зараз з першого разу. Повiрив у якусь щирiсть у вас, як вiриться в поворот весни! А щодо лассальства, то рiч мається так: якимось наслiдником Лассаля я не є; лише та справа, для котроï працював вiн i для котроï боровся, займає й мене, так як i багато-багато других. Але мiй план життя iнший. Перше хочу осягнути независиме становище i здобути собi способи до борби, а опiсля стану боротися з тим, що менi буде здаватися найтяжчим лихом нашого народу. Нинi не можу означити ясно, на що кинуся вперше. Кождий час має своï рани — i я би кинувся на все лихо, задавив би все вiдразу, якби до того було в однiм чоловiцi досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що менi до того потрiбне!
Тут промовчав хвилину, стягнувши грiзно брови, i по нiм було видно, що бореться з думками.
— Боже мiй! — промовив опiсля з якогось наглого зворушення здавленим голосом. — Коли подумаю, скiльки в нас працi потрiбно, скiльки сили й науки, який той час короткий, в котрiм можна щось зробити, а яке життя приготовлюють менi моï кормильцi, то приходиться хiба збожеволiти!
З його грудi вирвався мов стогiн, а по менi холодом пробiгло. Вiн затиснув уста, силкуючись успокоïтися, а мiй погляд опинився на його лицi. Вiн був сильно зворушений, але й я не мусила в тiй хвилi спокiйно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показався на його устах гiркий усмiх.
— Бачите? — промовив впiвголос. — Я дiйсно пристрасний, але я не винуватий тому, що в моïх жилах не пливе зовсiм бiла кров i що вiд часу до часу пробивається в менi — як дядько каже — квiнтесенцiя мого люду!
Саме в цiй хвилi надiйшов до мене якийсь молодик i попросив до танцю.
Я вiдказала, дякуючи. Вiн видивився зчудовано на нас i вiддалився, звиняючись. Може, уразився? Нехай i так! Менi байдуже!
— Ви наразилися задля мене! — промовив Орядин. — А чи я заслужив на це?
— З пустих поговiрок не роблю собi нiчого! — вiдповiла я зневажливо.
— Але коли б вони не були пустi (вiн дивився на мене дожидаюче, гаряче), — тодi що?
— Тодi терпiла би! — вiдповiла я мимоволi покiрно, покраснiвши вiд його погляду. — Але це не важне, — додала я гордо, — лучче скажiть менi, яке життя приготовлюють вам.
— Моя родина приневолює мене йти на теологiю.
— Отже, це правда?
— Правда, правда! Наука, котру вибрав, вимагає бiльше грошей, а я... знаєте самi! Я розумiю, чому вони бажають одного, а не хотять другого! Я для них чужий, а тепер, коли ще домагаюся свого, т. є. того, що мiй дiд оставив менi на студiï, став я аж недолюдком! Це огiрчує мене до крайностi. Лучче були би зробили, якби були мене вiддали моєму батьковi зараз першоï доби по смертi матерi, як вiн цього добивався. Я би, може, ходив нинi зi скрипкою пiд пахою, проживаючи життям простого селянина, не сумуючи по образованому нi холодом, нi голодом. Або нехай би вiддали братовi батька, як обидва того хотiли. Але тепер посилати мене. до них, коли один не хоче про мене нiчого знати, бо з мене зробився панич, а другий, хто знає, чи й живий?.. Тепер, коли свiтло знання й iншого життя розкрилось передо мною, коли стою так близько до свого полудня, оставити мене на ласку й неласку недолi — це не впору жарт! Впрочiм, я не домагаюся ïх добра, лише свого. Прикро це лише настiльки, що я на те спустився. Якби не це, то я робив би собi мало що з того; жив би так, як досi. З своєï школярськоï працi, а не ïх хлiбом.
— А на стрийка зовсiм не надiєтесь? — спитала я.
— Нi. Це темний чоловiк. Вiн каже або йти на мужика, або як вже в пани, так iти на попа. Iнший стан в нього пiдлий. Каже: висисає мужикiв!
Вiн замовк роздразнений, а я не могла здобутися на якiсь його настроєвi вiдповiднi слова. Менi було його жаль, i я була цiлком перенята його долею. Вона була подiбна до моєï, мов одна крапелька води до другоï, i лучча лиш тим, що вiн яко мужчина мав вартiсть, а я яко женщина нi!
Перед нами уставлялися пари до кадриля й декотрi з них, оглянувшись поза себе i побачивши нас побiч себе, споглядали на нас цiкаво. Вiн замiтив це i звернувся заклопотаний до мене.
— Я поганий самолюб! — сказав. — Оповiдаю вам бог зна що за себе i не бачу, що ось тут твориться. Ви би, може, й гуляли, якби... — Вiн не вспiв докiнчити речення. Перед нами з'явилася, наче вкопана, наче з землi виросла — тiтка.
Один-однiсiнький погляд на ïï ледянi очi, на ïï лице з устами, згiрдливо стисненими — i я спiзнала, що вона у воєннiм настроï. На вершку ïï високоï, модноï фризури4343 дрижали кiнцi стяжок фiолетового чепчика, що стирчали догори, а страусове перо, що по довгiм вiдпочинку на днi ïï найдорожчоï скринi опинилося цього вечора на такiм високiм становиську, дрижало i хиталося сумно з причини надто енергiчних рухiв голови.
— Ти тут сидиш? — спитала холодно.
— Тут, тiточко.
— Ангажована?
— Нi...
— Прошу уважати мене за свого дансера! — вмiшався чемно Орядин, склонившися передо мною. — Я сам в цiй хвилi хотiв просити вас о цього кадриля.
Тiтка мов не добачувала його.
— На тобi Ленину мантильку i вiднеси ïï до побiчного салону або до гардеробу! — розказувала, випрямившись, мов свiчка.
I я ïï надто добре зрозумiла.
Мене не гуляючоï не смiв нiхто бачити, а в товариствi Орядина не хотiла вона мене бачити. Те мусила я зрозумiти, а зрозумiвши, мусила виконати ïï розказ, коли не хотiла викликати своєю впертiстю гiркоï бучi дома.
Краснiючи з упокорення аж пiд волосся, я пiднялася, щоб сповнити ïï приказ, але Орядин заступив менi дорогу.
— Невже ж би ви дiйсно трудилися сама задля цеi дрiбноï справи? — обiзвався, усмiхаючися якось дивно. — Дайте менi! Я передам ïï якомусь слузi, щоб мав нагоду цього вечора сповнити свiй лакейський обов'язок! Ми маємо прецiнь танцювати!
У тiтки заiскрилися очi, i вона пiдняла гордо голову.
— Ти чула, Наталко, що я говорила?
— Чула, тiточко, я йду.
— Пiдете самi? — звернувся Орядин до мене, й я налякалася його погляду. Його очi запалали наглим гнiвом, а його смагляне лице поблiдло.
— Я вернуся зараз, пане Орядин, — замiтила я, вiдповiдаючи йому благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!
— Ну, коли хочете самi вiднести, так я вас проведу. — I, незважаючи на тiтчину смiшну, розказуючо-зарозумiлу поставу, подав менi рам'я й, забравши вiд мене нещасне соrpus delicti4444, пiшов зi мною. Вона осталася, мов скаменiла, на своïм мiсцi. Я не оглядалася за нею. Але менi здавалося, що i всi прочi гостi почули, так як я, слiвце, що вона просичала: Scan-da-los!4545
У великiй притикаючiй кiмнатi було багато гостей. Деякi грали в карти, деякi в шахи, а iншi знов балакали свобiдно при скляночцi.
В однiй частi кiмнати, коло великого, квiтами заставленого вiкна вiдкрив Орядин ще вiльне мiсце, i майже незамiченi пiшли ми обоє туди. Менi пiдсунув вiн фотель, а сам притягнув для себе крiсло.
Я не сiдала. Вiдвернувшись до вiкна, старалася опанувати зворушення, котре заволодiло мною так сильно, що я трохи не плакала. Нiколи не вiдчувала я так глибоко упокорення i зневаги, як цього вечора, i нiколи не болiло воно мене так сильно, як в цiй хвилi!
— Чи ви боронитесь завсiгди так? — спитав вiн, приступаючи ближче до мене i стараючись ухопити мiй погляд.
Я не могла вiдповiсти. Затявши зуби й силуючись здержати сльози, що тиснулися насильно в очi, я поступилася вiд нього за групу густих олеандрiв, що стояли тут, немов жива стiна, та вiдлучали нас вiд прочих гостей, i втерла крадькома сльози.
Але вiн це вже замiтив i зараз спинився бiля мене.
— Ви плачете, — сказав зворушеним голосом. — Бачу, що це я виновником цiлоï пригоди, менi це страшно прикро!
Я заперечила мовчки головою.
— Нi? О, так, я ж це вiдчув! Вже з початку цього вечора вiдчув я. Менi це тим прикрiше, що, стрiнувши вас...
Вiн не докiнчив речення. З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло наново, немов могутня, довго здержувана хвиля, закрила я скоро лице руками так, як чинила це вже дитиною, коли мене сильний бiль або смуток обгортав — i тихий, ледве чутний стогiн вирвався крiзь затисненi уста.
— I ви кажете, що нi? — промовив голосом, тремтячим вiд зворушення. — Але я знаю... успокойтеся! Прошу вас, успокойтеся!.. Цей раз, цей однiсiнький раз зробiть це для мене! — I вiн стягнув лагiдно моï руки з лиця i притис ïх щиро до уст. — Я вас прошу! Прошу вас так, як проситься того, кого любиться! Чуєте, кого любиться, любить!
Цього було забагато на одну хвилину. Вiн притягнув мене гарячим рухом до себе, i я мимовiльно склонила лице на його груди.
Чи я плакала?
Я вже не знаю. Жалем, зворушенням i якимсь несказанно гарним, перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам'яталася. Я знаю лише, що вiн гладив моє довге ненависне волосся лагiдно-лагiдно, мов мати, нiжною, люб'ячою рукою i що говорив тихим здавленим голосом якiсь успокоюючi, добрi, а заразом — боже! — i чудно роздразнюючi слова. Слова, якими говориться до малих, пристрасно люблених дiтей...
Опiсля я почула край чола його уста, почула ïх на руках, на волоссi; почула, як билося сильно його серце, вiдчула його зворушену душу — i я схаменулася. Обгорнена гарячою струєю сорому i переляку, я подалася взад, вiдвертаючи паленiюче лице в тiнь, щоби не бачив!
Але вiн був мов оп'янiлий.
Обвивши мiй стан рукою, впився своïми гарячими очима в мiй вид.
— Пожди ще, русалко! — шептав пристрасно. — Ще хвилину, одну-однiську! Хвилину ще! Я люблю тепер! Досi не любив ще нiколи. Ти також нi? Скажи, пташко, ти також нi?
— I я нi, досi нi!
— Так любiмося! — шептав вiн...
Вiн цiлував нечутно кiнцi пальцiв моïх (лице я ховала), голубив до себе. — Нехай, — казав, — насичуся цею хвилиною за цiлий час, в котрiм мене нiхто не любив... i — на довгий, довгий час! Завтра я вiд'ïжджаю!
— О боже! Це не може бути!
— I я би не хотiв.
— Так останься!
— Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу!
— Тепер, Орядин?
— Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би нiколи з рук, коли тебе любив би й упивався твоєю любов'ю!
Я сидiла в фотелю, байдужна на голосне сусiдство, i слухала з широко створеними гарячими очима уважно його слiв. Вiн також, окрiм мене, не бачив нiкого. Сидiв близько мене i говорив упiвголос, що не бачив нiколи такоï людини, як я. Що полюбив мене з першоï хвилi, коли побачив мене, i що не забуде мене нiколи. Вiн не знав, що моє положення таке безвiдрадне, що моє окруження таке невiдповiдне. Вiн ненавидить ту, що зветься моєю тiткою; вiн задавив би ïï, ту мегеру, ту препогану жiнку! Нi, нема на цiлiм свiтi гидшого з'явиська, як жiнка без чуття, без тонкостi, з сухими, чисто практичними поглядами... А я, прегарна русалка його, царiвна його, з сумлiнням, нiжним, мов павутина, я виростала пiд ïï безпосередньою опiкою i доглядом i мала годуватися ïï любов'ю! Нехай я стопчу ту любов i нехай анi не корюся, не пiддаюся нiчиïй властi, нiчиïй! Чи я це чую? Лиш (вiн усмiхнувся гарно), лиш його!.. А я подала йому руку.
— Будучнiсть наша, — мовив з сяючими очима, — i коли вже дiб'юся до цiлi, тодi я прийду! А до неï дiб'юся! Вже який я непостiйний i вiроломний, але в дечiм я й вiрний! Ти будеш бачити, пташко!
Справдi, я хотiла, бачити й я знала, що побачу, я це вiдчувала цiлою душею, всiма нервами. О боже, як все гарно складалося! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше4646 забратися звiдси, дiждатися полудня... Ах, я була така щаслива, була така упоєна, перенята ним, його iстотою, кождим його словом i духом, що — як те море з берегiв, так виступила з себе.
— Коби лише скорше, Орядин! — заговорила я, вп'яливши очi в його гарне iнтелiгентне лице (щоби насититися також, говорячи вже його словами). — Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим життям. О, ти не знаєш, ти не можеш знати! Чому це так, — шептала я в поспiху, — що ти не можеш в тiй хвилi мою душу чути? Ти почув би таку пiсню, якоï не чув досi нiколи в життi. О Орядин! — i розсмiялася з якогось щастя. — Я тебе дуже люблю! — Його рука звисала з поруччя крiсла, нiжна, бiла, в пальцях тонка, майже жiноча; я ïï вхопила так, як чинила це в превеликiй, розкiшнiй радостi з рукою бабуниною, i притисла ïï бурливо до себе. — Як ти будеш вже у цiлi, тодi ти прибудеш! О, яка я горда!.. Але я твоя царiвна... не правда ж? Твоя, Орядин! — I знов смiялася, мов та пустотлива дитина.
— Моя! I як то дивно, дивно, що ми досi не зналися!
— А тепер нараз так добре пiзналися! О Орядин, я аж тепер вiдчуваю, яке життя прегарне!
— А я, — що любов така могуча сила!
— Ми якраз шiсть разiв бачилися, а нинi... подумай лише! — I веселий, майже свавiльний усмiх завмер на моïх устах, слова урвалися... На порозi нашоï кiмнати появилися двi статi: Лена з ще одною дамою. Обидвi пiдходили до нас. Стара дама прижмурила очi, нiби не розпiзнавала мене добре, а опiсля звернулися ïï очi на його. Лена несла голову на тiтчин лад.
— Де моя мантилька? — кликнула грубо. — Дай ïï тут i ходи додому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекає повiз пана М.!
Зi мною враз пiднявся й Орядин, i я глянула на його. На його устах грала лиха усмiшка, а очi його спинилися ворожо на розiгрiтiм лицi моєï кузинки.
— Таки зараз мусить iти панна Верковичiвна? — спитав з нетаєним насмiхом.
— Повiз чекає!
— Ага, повiз!
Мов пiдтята одним замахом, мов зiв'яла, звернулась я до нього. Завтра, т. є. за кiлька годин, вiд'ïде вiн! Моє щастя скiнчилося! Мовчки подала я йому руку, а вiн стиснув ïï так само мовчки. В нього горiли очi, а я чула, як зi мною заходила змiна. Справдi, моє щастя скiнчилося! Опiсля розсталися ми. Як увi снi, оглянулась я ще раз за ним. Вiн стояв на тiм самiм мiсцi, не звертаючи з мене очей... О, того погляду я нiколи не забуду! Шалена розпука пiрвала мене, а з грудей вирвався зойк. Чому я не мала при нiм остатися? Чому? Я ж його любила, любила, любила! Я — його царiвна!..
III

Вiд'ïхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собi... його нема! Нi в чiм нема! Нiде нема! Хвилями шалiю, i товкла би головою об стiну. До послiдньоï сльози ридала би за ним! Нi, кривавими слiзьми ридала би за ним!
Понурi маси мряк тягнуться над горами, вiтер гуде лиховiсно. Смереки на горах хиляться, потрясуванi ним, мов у шаленiм болю. Я тут, у долинi, сиджу сама i прислухаюся вихровi своєï душi...
Дика, невгомонна туга розриває моє серце. Моє щастя скiнчилося...
— Ти виглядаєш, Наталко, — каже тiтка, — так, якби ïла саму крейду, а твоï очi дивляться так, якби перед ними ставали щохвилi iншi мари!
Лена усмiхнулася двозначне.
— Може, й стають мари, мамочко; адже послiднiй концерт викликав ïх! — I ïï уста викривилися насмiшливо. Тiтка пiдняла очi вгору i, зiтхнувши, сказала гiрко:
— Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих Славних людей, бо менi й без них гiрко!
— Знаєш, мамочко, що вiн таки не вступив на теологiю?
Я сидiла мовчки над шитвом.
— Так куди забрався?
— До В., мамочко! Хоче таки права кiнчити чи якiсь iспити здавати. Бог його знає! Хоче таки в адвокати йти. Так оповiдала Зоня, мамочко, бо мене тото нiчого не обходить, так як i вiн не обходить мене нiчого. Заким то вiн чого дiб'ється! А ще тим бiльше, що має лише з лекцiй удержуватися. Перед своïм вiд'ïздом сварився страшно з Маєвським. Казав йому, що вiн лихвар i що не соромиться сирiтськими грiшми добувати знов чуже добро! Але що вiн, Орядин, буде паном йому на злiсть, всiм своïм ворогам на злiсть! Таке там було, мамочко. Вiн вiд'ïхав тому так несподiвано скоро, бо йому прислав якийсь товариш його, якийсь син багатого шляхтича, грошi, i вiн до нього поïхав! Бог знає, мамочко, як вiн буде крутити або вже й крутить, мене то нiчого не обходить. Зоня така рада, що вiн вiд'ïхав! Каже: через нього дома лише сцени. I все через грошi! Врештi, якось жили би, казала, але через грошi... Тепер ïм усiм мов камiнь iз серця спав.
При ïï послiднiх словах я тихо засмiялася.
— Чого ти смiєшся? — спитала тiтка.
— Що ïм камiнь iз серця спав. Вiн упоминався за спадщину по своïм дiдовi, за грошi, випозиченi Маєвським, i через те стався каменем...
— Це вiн тобi певно оповiдав, коли ви сидiли в поетично украшенiм кутi, а я мало що з сорому в землю не запалася, що кревнячка мого мужа вдається в розмову з соцiалiстом! — I ïï зимнi очi спинилися проникливе на менi.
— Оповiдав менi! — вiдповiла я, зворушена вже.
— Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобi також, що тебе любить? — Тут Лена засмiялася вголос.
— Ви не годнi менi вже болю завдавати, тiточко, нi! — Це промовила я цiлком спокiйно, але заразом перелякана своïм змiненим голосом.
— Чому ти так побiлiла, коли невинна?
— Чому? Мабуть, тому, що я слаба, що безнастанна боротьба з вами нищить моï сили. Ви, певно, не гадали нiколи над тим, що струна, натягнена над мiру, вривається.
Вона усмiхнулася холодно.
— Отже, слаба! Дивно лише, що виросла в тiй безнастаннiй боротьбi, мов тополя. Але ти, певно, о нервах думала?
— О нервах!
— Ну, видиш, я зрозумiла тебе зараз. Бiда лише, що якраз я в нiякi нерви не вiрю. Тому не вiрю, що дiждалася вже майже п'ятдесятьох рокiв, а не мала нагоди пiзнати ïх впливу. В тебе суть нерви, а, я, бувши в твоïм вiку, мала замiсть нервiв соромливiсть. Розумiєш мене? Соромливiсть! З соцiалiстами я не вдавалася, а писати також не бралася. Я бралася за голку, за варення, за прятання4747, за молитвеники — за тото бралась я, але за нiякi питання та iдеï... Ха-ха-ха! Нехай мене питали би, я вже знала би що вiдповiсти. Ну, в тебе воно iнакше. Погляди вже iншi — тому, мабуть, твоя кров винна. Ти вдалася в твою матiр, а, вона походила з вiйськових. Якi вiйськовi люди — то ми знаємо. Чи це було, напр., в порядку, що вона була з твоïм батьком п'ять рокiв заручена? Що заручилася ще з гiмназистом? Я те все знаю i для того тримаю тебе в руках; для того стараюся неустанно зломити й направити твою натуру, бо я знаю, що то значить легка кров. Звiдки бралась би у тебе зухвалiсть говорити з мужчиною, коли це я вважала невiдповiдним? Звiдки береться в тебе кокетерiя? Я ïï тебе не вчила! Я тебе не вчила, саме тодi спускати очi, коли мужчина при тобi, щоби вiн подивляв довгi вiï!.. Це вроджена кокетерiя. Яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Ти донька твоєï прегарноï матiнки, котра бавилася в аристократку i завела велику бучу, що ïï брат жениться з донькою чесного купця, i котра опiсля сама вийшла за попа! Тямлю, що по тих ïï словах я спинилася бiля неï.
— Обиджайте мене, зневажайте, як хочете, — промовила я дрижачими устами, — коли це дає вам якесь вдоволення i має бути помстою за мою матiр, але ïï саму оставте в спокою! Не вам годиться згадувати менi о нiй, не вам, що ви, мабуть, так само ненавидiли ïï, як i мене. Я знаю це з уст моєï бабунi!
Ïï очi заiскрилися, i вона змiряла мене зневажливим поглядом.
— Але не тобi годиться давати науку менi, що з моєï ласки живеш, те собi запам'ятай! А щодо бабунi, то ïï словами не зiб'єш мене з толку. Я лiпше знала обох, як ти. Одноï ти не знала зовсiм, а друга розвезла тебе i впоювала вже з дитинства панськi забаги. Тим-то i не могли ми нiколи погодитися. А що я властиво хотiла сказати, то було це, що нехай би менi офiцер станув перед очi, нехай би менi на мою дитину вiдважився поглянути, то ж то почув би своє! А коли тобi хочеться вийти за шабельку або за соцiалiста, то — про мене! Я своï руки обмию i не буду нiякому скандаловi винна! Моє сумлiння чисте, я досить навчала i говорила!
Я хотiла щось вiдповiсти, але саме в цiй хвилi створила мала Катя дверi i, звертаючи головку в тiтчин спосiб до мене, закликала:
— Ходи, Наталко, покажи менi, як задачу робити! Не знаю, як ïï писати, ту дурну задачу!
— Зажди хвилину, прийду пiзнiше!
— Ждати? Я не хочу ждати. Я мушу тепер написати задачу, пiзнiше хочу бавитися та й вже. Ходи! — вона тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.
— Катя! Коли кого о що-небудь проситься, то чиниться це в спосiб чемний! — упiмнула я.
Дiвча дивилося менi через хвилину серйозно в очi. Опiсля глипнуло скоро на матiр i, закопиливши спiдню губку, сказало:
— Ти не смiєш менi розказувати, розумiєш?..

Менi осталися лише книжки по його вiд'ïздi. Читаю дуже багато. Хочу станути духово на рiвнiм степенi з ним: хочу, щоб не хилився до мене. З ним враз хочу здiйматися почерез усi перепони, усi труди, почерез увесь бруд життя, хочу летiти, дiбратися до щастя, до полудня...
Передумую цiлу його iстоту, почавши вiд поодиноких поглядiв його, аж до його характеру, до його натури. Раз сказав вiн:
Менi закидують, що я не постiйний; це може бути, але в двох речах я консеквентний4848, а то — в ненавистi до ворогiв мого народу, i в ненавистi до тих, котрi мене вразять свiдомо. Гай, гай, який я тодi консеквентний! Ви не повiрили б.
А в любовi чи буде вiрний? О, вiн буде вiрний, адже вiн упоюється сам любов'ю! Нi, я остануся вже на цiле життя царiвна його, прегарна русалка його! Я це вiдчуваю. Вiн же дiб'ється до мети, любов до мене буде йому додавати сили. О, так! Адже вона та сила, що творить. Чи не так? Любов усе переможе. Я лише журюся, як вiн буде жити, з чого жити?.. Вiн ненавидить тiтку, але вiн не знає, як я ненавиджу того, що зветься йому дядьком. Це правда, що вiн лихвар, поганий, скупий чоловiк; про те натякнула менi панна Марiя сама в однiй гiркiй хвилинi. На жадання Орядина, щоб видав йому хоч дещо з його маленького капiталу, вiдповiв вiн, що капiтал той лежить в домi, в котрiм i вiн, Орядин, пересиджує. Нехай позичає на дiм, у кого хоче, вiн не має нiчого проти того. Так, а дiм записаний на Зоню, за котру одну дав би собi i голову стяти. Такий вiн!
Але я вiрю в Орядина, в його здатнiсть, в його волю, i тому успокоююся. Молилась я рiдко досi, але за його буду молитися. На горi, в тихiй глибинi лiсу буду молитися. Над сиротою бог з калитою, — так бабуня казала!

(Дев'ять мiсяцiв пiзнiше).
Гу! Як мене переняло холодом! Грiюся i не можу розiгрiтися... Ха-ха-ха! I чи я все добре зачула, добре зрозумiла? Все? Боже мiй, боже! — i аж нинi дiзналась я о тiм всiм!..
Перед п'ятьма мiсяцями писав Орядин до Маєвського, щоб йому прислав його грошi. Благав на чiм свiт стоïть. Писав, що млiє з голоду, що лекцiй, на котрi числив iз певнiстю, не може дiстати, а товаришi, що спомагали його дотепер, бiднi, i вiн не може приймати вiд них нiчого, давиться ïх данинами. I много, много такого! А Маєвський вiдписав йому на те, що коли медведевi дiється добре, то нехай не йде на лiд гуляти. Що вiн йому нiколи хлiба не жалував, дверей перед ним не зачинював. Що був йому завсiгди щирим дорадником i заступав радо мiсце батька; що останеться таким i на будуче. Однак вибраний Орядином завiд не для його. .Не для бiдного сироти, котрому батько оставив лише скрипку, а мати золоту обручку. Що дiдом оставлений грiш має бути на випадок хороби або iншого нещастя. Дiд його бажав собi також, щоб вiн вступив на теологiю, в ïх родинi були з роду в рiд самi священики. Вiн, такий сирота, повинен придержуватися традицiï i звичаïв родинних i, яко син селянина, звертатися до народу й жити з ним. Нехай тому не фантазує про бог зна що, а вертає хутко додому та й вступає на теологiю, бо час уходить i не вертається. Це вiн пише йому зi щирого батькiвського серця i яко старий досвiдчений чоловiк, котрий вмiє з життям числитись, хоч був також колись сам молодим, гарячим молодцем...
П'ять мiсяцiв пiзнiше, значить тепер, писав знов.
Сивiє, каже, з гризоти та впослiднє просить о своï грошi. Йому ведеться просто, як собацi. Не пiшлете менi моïх власних грошей, пише, то удамся до суду! Схаменiться, коли не хочете мати людськоï душi на сумлiннi. Не пхайте мене в погань i не забувайте, що викликає нужда в людськiм серцi!
А вiн, Маєвський?
— Отже, судовi хоче вiддати мене мiй син, — казав. — I дiждався я з бiдноï, на смiх полишеноï сиротини на старi лiта пiдпори! — I розсмiявся гiрко. — Га! Нехай вiддає; це вже наслiдки нинiшньоï модноï фiлософiï; i я покорюсь ïй. Я лише спитаюся: чи має вiн свiдкiв на це, як менi дiд його передав грошi? Якi грошi? Скiльки ïх було? I що вiн, дiд його, справдi передавав менi ïх? I пiд якою умовою? Врештi, кiлько разiв казав я йому, що та дрiбниця, яка осталась йому по дiдовi, лежить ось тут у домi, що не пропаде! Досi вiн i не питався про те докладно, що властиво осталось йому вiд його родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось iнше, — казав дальше. — То пахне чимось iншим; пахне вже юридичними штучками, яких не видумала його голова. Але нехай! Вже який я собi й є незначний i простий чоловiк, але останнього кусника хлiба не зречуся через його! В мене є i своя дитина! Нинi-завтра я замкну очi, i хто тодi стане про неï дбати? Менi би вже й не ходило о тих бiдолашних кiлька ринських, але менi ходить о те, щоб його чортiвську зухвалiсть зломити. Зi своєю загорiлiстю вiн заженеться в нещастя. Вiн слухає модних принципiв, а знаєте, пане професоре, душу тих принципiв? Вона ось в тих немногих словах: Що твоє, то й моє, але що моє, то не твоє! Зрозумiли, куди стежка в горах? Але най-но (шепотiв злобно), я заграю йому iншоï пiсеньки! Заграю ïï, лише най ще трошки зажде! Я лагiдний, доки лагiдний, але як раз страчу терпеливiсть, тодi не ручу за себе!..
I пiшов. Ще дзвенить менi його масний, фарисейський голос в ушах, ще хата мов тремтить досi, як трiснув сiнними дверми за собою. Як я його ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Iсусе Христе!
Таким самим солодким, жалiсним, рiвним голосом обманює вiн i мужикiв, видирає в них грошi за найменшу провину, за дрiбку сухого ломаччя або за те, як здибле кого в лiсi...
Я перешукувала судорожне тремтячими пальцями всi висувки свого комоду, всi пуделка в нiй. Думала найти хоч щось, на грiш подобаюче. Але я найшла лише кiлька старих, продiрявлених монет, якi дiстала раз вiд бабунi...
Глуха, несказанна розпука обгорнула мене.
Що дiяти?
Передумую раз у раз те, що почула.
— Посилайте грошi на дорогу i пишiть, най вертає! — радив вуйко щиро.
— I побачили б ви його, якби я пiслав грошi на дорогу! — смiявся надлiсничий. — Поверне вiн сам! Лише най поживе там ще трошки, най поживе! Не знаєте? До часу збанок воду носить!..
Я закрила очi руками, а вiн з'явився перед моєю душею.
З'явився блiдий, з тлiючими очима, в старiй одежi, голодний!
Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силi тобi помогти! Я, царiвна твоя!
I я наче зiв'яла вiд двох годин.

Минають днi, минають ночi,
Минає лiто, шелестить
Пожовкле листя... гаснуть очi;
Заснули думи, серце спить.
I все заснуло — i не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по свiтi волочусь,
вже й не плачу й не смiюсь...
Т. Шевченко
Чи моя душа з утоми завмерла? Чи вбiйча, безнадiйна одностайнiсть зробила мене байдужною? Я вже не розумiю себе. Живу вiд рана до вечора, бо вечора дiждатися треба, а нiч пересплю, бо за нею наступає ранок. Менi однаково, що завтра буде, а позавтра? теж байдуже!
Деколи обзивається в менi голос, що життя винно менi ще багато. Тодi згадую його i розум трачу. Плачу, аж доки не успокоюся. А супокiй цей, то ледоватий, тупий сум.
Не раз знов в гарячих днях, коли воздух аж жаркий, опадаю зовсiм iз сил. Тодi кидаюсь де-небудь у траву i придивляюся малесеньким, ледве видним мушкам, як кружляють у воздусi. Часом засипляю, а вiн — немов лише того ждав — присниться. Завсiгди палкий, веселий... смiється з мене, що в мене сумлiння нiжне, мов павутинка...

Сьогоднi по обiдi сидiли ми обi з тiткою в городi i пороли якусь стару сукню. Вуйко, повернувши iз школи, запалив собi люльку i сiв коло нас.
— Ну i що ж, Мiлечку, що ж там нового? — питала тiтка, котра не любила довших хвиль мовчанки.
— А що ж би там нового, Павлинко? От все однаково: дiтвора пустує, не вчиться. Школа для них — то кримiнал. Лучче би по горах, по дворi гуляла! Га, молодiж! В молодiжi, звiсно, думки бог зна де...
— А дальше, Мiлечку?
— Ну, вiдтак, Павлинко, я зголоднiв. Оце найновiше! — Вiн засмiявся добродушно i глядiв за густими клубами диму в воздусi.
— А мене сердить, Мiлечку, що Лена нiчого з Л. не пише, — казала тiтка. — Як поïхала, то якби в воду пiрнула. Я не розумiю, чому тепер дiти так скоро забувають на родичiв. А вона також!
— Ну, що ж? Добре ведесь ïй там у тiтки i тому мовчить!
— Це правда, що ïй у моєï сестри буде добре вестися, але все-таки я рада би знати, як i що.
— Що ж би ти хотiла знати, Павлинко?
— Ей, Мiлечку, тобi треба зараз все як на лопату класти, — вiдповiла тiтка нетерпеливо. — Ти нiколи не здогадаєшся сам того, що треба!
— Мабуть, чи доволi гуляє, Павлинко? — спитав вуйко, потрохи заклопотаний, що знов раз не здогадався. Тiтка усмiхнулася гiрко.
— Ти гадаєш, Мiлечку, що двадцятитрьохлiтню дiвчину висипається задля гуляння в свiт? Ну вже що, але на полiтицi не розумiвся ти нiколи.
— Ти вгадала, Павлинко! — сказав вуйко, пiдносячи високо брови. — Вгадала. Я держався завсiгди супроти полiтичних змагань байдуже або здалека. Це не добре, як всi полiтикують. Для мене мiй завiд — полiтика. Ти гадаєш, Павлинко, що з пiдростаючими хлопчиськами не треба також деколи полiтикувати? Ой, ще й як! Але я завсiгди за спокоєм. Найкраща хвиля в життi — то хвиля, прожита в спокою. Мене моï ученики розумiють i люблять через те. Я i вчу ïх любити спокiй, i тому, Павлинко, я не бавлюся в полiтику, котра веде до нарушування спокою. Нi, боротьба за царську бороду не обходила мене нiколи.
— За царську бороду! Але коли тут iде о будучностi твоєï дитини?
Вуйко стривожився.
— Так що ж з нею, Павлинко? Може, ïй грошей треба, а ти не хочеш менi прямо сказати? Тiтка зiтхнула.
— О Мiлечку, коли б вона грошi мала, то мала би i все, що ïй треба. Тодi я би не посилала ïï в свiт мiж люди....
— То кажи ïй додому вертати, Павлинко! Всюди добре, але, щоправда, дома все-таки найлiпше.
— Що вона дома пiчне? Хто ïï побачить? З ким зiйдеться? Пропаде, та й годi; а лiта не вернуться назад. Вуйковi наче свiтло зiйшло в головi. Здогадався.
— Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь час, там, мабуть, бiльше молодiжi, як тут!
I вуйко знов наложив люльку; всi замовкли.
Я скiнчила свою роботу. Поклавши ïï коло себе, я сперлася вигiдно об спинку лавки. Погляд звернувся мимоволi на захiд. Сонце спускалося за темно-синявi гори, лишаючи жаристу полумiнь на небi. Зубчаста скала, що рiзко вiд червоно-золотистого неба вiдрисовувалася, прикувала мiй взiр. Там царював дуб-великан.
Ще стояв.
Нi вихор, нi блискавицi не зламали його. Навiть не зiгнули. Сильний, та й годi! Вдивляючись в ту гарну, як в казцi, картину, я забула на хвильку цiле окруження. Так само жарiло раз i в моïм серцi, так само вiдбивався i вiн на золотистiм тлi моєï молодоï, любовi жадiбноï душi. Прегарнi фантастичнi мрiï окружали його так само, як он тут на небозводi окружають дуба нiжно-рожевi хмари.
Тепер вже все здавлене. Понура тьма вiдречення облягла бажання, i вони завмерли. Бiльше як рiк минуло з того часу, i нiяка згадка, нiяке слово вiд його не вiдсвiжило ïх.
— Але чому i хлопцi нiчого не пишуть? — обiзвалася знов тiтка. — Передвчора святкувала своï iменини, а з них жоден анi не писнув. Це вже негарно. Я заслужила собi за свою любов i тяжку працю на iншу подяку i на iншу увагу. Але вони пишуть лиш тодi, як ïм грошей треба; а як дiстануть ïх, то i знов мовби позникали з землi. Ти написав би коли до них гострiше, Мiлечку. Ти занадто добрий. Тим ти ïх псуєш, Мiлечку; гостре слово не пошкодить ïм нiчого, i не пошкодило ще нiколи.
— Ет! що ти хочеш, Павлинко, вiд твоïх дiтей? Вони добрi, послушнi, рахуються з грiшми, розсудливi — так i чого ж ще вiд них жадати? Глянь на других родичiв, що тi мають зi своïми дiтьми клопоту! А ми — що?
— Що мене другi обходять, Мiлечку?
— Мусять обходити, адже ми живемо з людьми! От глянь хоч би i на надлiсничого, а Орядин i не його дитина!
— Нашi дiти, Мiлечку, не пара Орядину. Врештi, пiшов собi з дому i на тiм скiнчилося!
— Ха-ха-ха! На тiм скiнчилося! Нi, Павлинко, на тiм не скiнчилося!
— Маєвський не посилав йому жодних грошей, — вiдповiла тiтка. — Правду сказавши, вiн не обiйшовся з ним гарно. Вже як було, так було, але нехай би був йому капав по кiлька ринських; але вiн — нi — та й годi! Я не кажу, вiн чесний i добрий чоловiк, але коли йде о те, щоби видобути з нього який грiш, то вже не дай господи! Перекинеться вмить у змiю! Так чим же терпить вiд хлопця?
— То ти не чула нiчого?
— Що ж мала я чути? Сам знаєш, то не в моïй натурi плентатися по хатах i вивiдуватися.
— Так я тобi скажу, чого не чула. Орядин розiгрався шалено в карти. Тим пробував, мабуть (мiркуй лиш), здобувати грошi на науку. Вигравати було добре, але чим програне вiддавати? Отже, заскаржив Маєвського через якогось лихваря, котрому записався, правдоподiбно з цiлою душею, о своє майно (вiн мав вiд дiда якiсь льоси4949), i Маєвський мусить тепер давати грошi, хоч не знати вiдки бери!
— I що ж Мiлечку?
— Одну половину заплатив цими днями, а за другу випросився на якийсь час.
— Дурак, Мiлечку.
— Чому дурак? Нащо йому клопотiв? А може, ще й фантування5050? Льоси Орядина вiн зужив, це правда, але ïх вартiсть була би для його не пропала, т. є. вiн би був йому грошi вiддав. Вiн все казав: як вiддасть Зоню. А хоч би i не вiддав, так боже мiй! за що годував його, виховував? Божим духом вiн же не жив; Маєвський також гiрко працює, не сидить iз заложеними руками.
— Що я завсiгди говорила, Мiлечку? Що я завсiгди говорила, що скупий два рази тратить! Якби був йому часом пiслав який грiш, був би лiпше на тiм вийшов. Тепер буде приневолений все вiддати. Добре йому так!
Дурних i скупих я не жалую. Але Орядин, Мiлечку, Орядин, кажеш, розiгрався?
— Грає, оповiдають, так, що страх!
— Хто, кажеш, оповiдає?
— Молодий М. Вiн бачився чи раз з ним в В.
— Вiн бреше, Мiлечку. Я би йому не повiрила у всiм.
— Так вiрмо лише в половину того, що говорить, то все останеться якась правда. М. говорив, що колишнiй реформатор, соцiал-демократ зiйшов на пси. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить. Так казав. Скiльки на тiм правди, менi байдуже! Славити бога, що моï дiти не реформатори: були би, може, також з часом показилися.
— Ха-ха-ха! Я знала, що Орядин авантюрник. Я завсiгди казала i кажу, що яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Вiн унаслiдив тi нещаснi примхи, певно, вiд свого батька, а тотi — гонять чоловiка неустанно вiд щастя до нещастя; змiняють часто настрiй душi. Це я знала!
Мене обняло холодом, i я сидiла недвижно. Зовсiм недвижно! Очi дивилися кудись в далечину, руки лежали на колiнах обезсиленi, а уста немов засохли... Нараз засмiявся вуйко якось чудно.
— Чому ти смiєшся, Мiлечку? — спитала тiтка. — Що я кажу, то правда.
— Я не сумнiваюся в тiм, Павлинко. Я лиш собi щось пригадав. — I, звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: Поступовець!
Я здвигнула мовчки плечима. Все було менi байдуже, i лиш одного на свiтi хотiла я дiзнатися, а то, як йому взагалi ведеться. Хотiла бiльше свiтла в тiй справi мати.
— I чому ти так тихо сидиш, Наталочко? А брови, бач, як болiсно стягнула. Жалуєш?
— Чого?
— Жалуєш?
— Чого мала би жалувати?
— Чого? Ну, тепер наче й не знаєш? Адже торiшньоï оборони, котра, правду сказавши, вiдбувалася без слiв, але вiд того чуттям не менше гаряче. Ти не згоджувалася нiколи з нашим судом про його; але пригадай собi, що я вiщував поступовцям i соцiал-демократам.
— Пригадую собi, вуйку!
— Так видиш, я мав слушнiсть, коли остерiгав перед його iдеями.
— Чи ви не знаєте чогось бiльше про його? — спитала я, майже не зважаючи на його послiднi слова.
— Та що там! Я такими речами не дуже цiкавлюся. Упав морально, i на тiм кiнець; бо вiддатися спокусi якоïсь страстi i не могти опануватися супроти неï — значить вложити на себе моральний дефект. Боже, боже! розбурхана страсть в людськiй грудi — це щось страшного! Це те саме, що взяти пiстоль i покалiчитись навiки — так на мою думку. Другi задивляються на такi речi менше строго, але для мене це найстрашнiше в свiтi! Нехай господь кожного боронить вiд таких духовних недуг! Лiпша смерть.
— Лiпша смерть, вуйку.
Вiн поглянув на мене, зчудований, може, моïм безтонним голосом, а я чула, що в мене горiли очi дивним вогнем.
— Як ти казала, Наталко?
— Я казала: лiпша смерть, як життя, опутане немiччю i брудом.
— Що за дивна змiна в поглядах, — обiзвалася тiтка глумливо i, заходячи в хату, змiрила мене насмiшливо очима.
— Вуйку, — обiзвалась я, оставшись з ним сама, — це не може бути, щоб вiн зараз спершу пiддався тiй убiйчiй пристрастi. — I ожидаючи пояснення, здавалося менi, що його вiдповiдь не останеться без впливу на моє дальше життя.
— Ну, так, зараз спершу нi. Мене вразило в тiй iсторiï те, що вiн хотiв тим способом прийти до грошей. Наталко, це пiсля мене дуже нечесно. Те, що вiн не може в пристрастi погамуватися, менше огидне. Те я злучив би з його палкою натурою.
— То все певна правда, вуйку, тото, що вiн хотiв таким способом до грошей прийти?
— Правда. Вiн не таïв того. Хвалився зневажливо, що на нiм мстяться обставини убогих, i що те, що вони вибрали собi i його за оруддя, не важне. Що в нього сильне, невразливе сумлiння i вiн обграє маючих спокiйно.
— Вуєчку, тепер я вiрю! — зойкнула я тихо, i моï уста викривились до якогось усмiху. Тому що в нього сильне, невразливе сумлiння!
— Ти могла i так повiрити, а що найважнiше, не потребувала взагалi одушевлятися ним. Коли би в його була гордiсть, то повинен був без надумування вступити на теологiю i навiть не просити Маєвського о грошi, коли цей вже такий скупар. А так що? З ким вiн провадить борбу? Зi своïм дядьком чи з обставинами? Боюся, щоб вiн не спiткнувся назавсiгди в тiй борбi. На мою думку, це цiлком байдуже, котрий завiд подає чоловiковi кусник хлiба, нехай лиш буде чесний i для других корисний. Стан духовний неабиякий; освiчених людей треба i мiж народом. Хто хоче дiйсно працювати, найде всюди нагоду. Лиш волi треба, Наталочко, а не слiв!
— Вiн не любить стану духовного; каже, що не годиться з його природничо-науковими поглядами i що духовенство не має будуччини.
— Так? Вiн це вже знає? Га, може, воно й справдi так. Може, й не має будуччини. Щоправда, епоха безбожностi настала. Але я тебе запевняю, Наталко, що погляди природничо-науковi можна з наукою Христовою погодити. Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Вiн мiг, отже, цiлком добре вступити на теологiю. Був би мав нагоду працювати для народу в найширшiм значеннi слова. А хоч би i був толкував мужикам по-свому, що бог — природа, а учив ïх при тiм любовi ближнього, чесноти, правдолюбностi, учив правдi, був би все бiльше зробив, як так!
— Мабуть, не мiг, вуєчку! — сказала я тихо.
— Бо фантаст! Бо напоïвся iншими iдеями!
— Вуйку, його погляди про те все не суть, наскiльки я ïх пiзнала, як ви не раз казали: хоробливi.
— Не хоробливi! То не доказує ще нiчого. Але замiсть того я спитаю тебе, що поможе думання i старання одиниць, коли загал не приймає того? Нехай чоловiк буде умний i розсудливий скiльки хоче, але коли вiн цiєï фiлософiï не вмiє приноровити до життя, то ця фiлософiя неправедна. Вона навiть шкiдлива, мутить талановитi уми i викликує хоробливий настрiй. Ти також так, як i вiн, перенята тим духом будуччини: бажаєте чогось, а самi не знаєте чого. Горе тому, хто бiльше жадає, нiж сам в силi дати; хто будить голод, а не заспокоює його. Що задумує такий Орядин або йому подiбнi? Яка в них провiдна думка? Хотять долю народу полiпшити, усунути хиби суспiльностi? Горстка одна? Ха-ха-ха! Бачиш, на чiм зачепився вiн один, заки зайшов вiн до мети? Яка сила його характеру й яка в його мораль? Такi вони всi, отi моднi фiлософи i реформатори, що не хотять узнавати долi й недолi — i то, що всi однаково не можуть жити i не будуть жити! Така моя думка, а менi здається, що й думка бiльшостi.
— Я думаю iнакше, вуйку! Менi здається, що обов'язок кожного чоловiка є противитися тому, що показалося неправим i погубним, а зате приймати те, що подає здiбний ум. Допровадити оту упряму бiльшiсть до пiзнання правди й обов'язкiв. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку, покуса вашого принципу занадто могуча i занадто принадна, щоб ïм мало що не всi не корилися, хоч душа його — то самолюбство. Хотiвши йому вiчно коритись, ми не вийшли би нiколи з темряви i з брехнi!
— Так Орядин каже?
— Може, i вiн каже.
— I ти вiриш в те?
— Вiрю. Так само, як в iснування iдеальних вимог життя.
Вiн помовчав хвилину.
— У кождого своï думки, — сказав опiсля з притиском. — Я тобi бажаю щастя, щиро бажаю тобi його, бо ти одинока дитина моєï дорогоï сестри, однак ти лiтаєш занадто високо думками, а лiпше було би держатися землi i йти давнiм убитим шляхом. Держись, щоби не поховалася в життi, як Орядин. Щоб не поплуталась в iдеях i не взяла, замiсть моралi добра, моралi зла в серце.
Замовк i пiднявся з мiсця.
I я замовкла та поволiклась за ним у хату.
Побачившись наостанку сама в своïй кiмнатi, я кинулась безмовно на постiль. О, нi, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо. Зломився, зломився! — була одинока думка, що томила неустанно мою душу. Боже, боже, боже! чи не лучче смерть, як пiрнути в бруд i погань?
Лучче вмерти...

Неустанно дзвенить менi в ушах початок так званоï Моndscheinsonate5151 Бетховена, неустанно дзвенить. У тiєï сонати цiлком така сама пристрасна краса, вона так само нездужає на тугу, як i мiсячна нiч перенята чимсь демонiчним, от як хоч би й моя душа тепер!
Справдi, в менi прокинулось щось невмолимо строге. Наприклад: я не вагалась сказати вголос: Лiпша смерть, нiж життя, опутане немiччю i брудом. I я вiрю в це. Хто знає, може б, я була в силi подати йому i пiстоль, коли б зажадав того вiд мене?
Але, може, вiн iншим стане? Лiпшим, може? Чи, може, впаде ще нижче? Чи, може, стане буденним чоловiком? Iменно буденним чоловiком. Так воно й буде. Час все затре i все буде добре.
Ух! що це за добро, на, котрiм лише час затре бруд!
Нi, моє серце вiдвернулося вiд його. Брудом своïм завдав менi такого болю, якби вмер; однак смерть має в собi щось помиряючого, коли не дразнить i розриває душу. I чому не вмер уже радше!
Чим бiльше думаю над ним, тим бiльше нездужаю. Я цiлком утомлена. Всi моï думки впились у його поступування супроти себе i других, i висновки ïх нищать мене. Чому знеславився! ах! i чому упадає тепер передо мною!
Та що! Вiн бив мене тими своïми вчинками. Це ж кiнець нашоï iсторiï. Тихий, беззвучний, вiдчутний кiнець.
I чому пiддався тiй бруднiй силi, споганив себе безсильнiстю; чому забув, що я — його царiвна?
Якась ненависть прокидається хвилями в менi проти нього... Чи справдi проти нього, чи проти немочi? Цього я не знаю напевне. Часом маю таке почуття, якби вiн перейшов через мене важкими грубими кроками, мов звiр...
IV

(Геть-геть пiзнiше).
У нас знов перебуває професор Лорден. Вiн повдовiв. I то вже давно повдовiв. Я ненавиджу його, особливо коли зачне критикувати Орядина. Орядин слабодух, але ще нижчi вiд його нехай не критикують його. Найлiпше про Орядина говорить ще Зоня. Вона каже, що в нiм перемогла його гаряча натура.
Завтра Лорден вiд'ïжджає.
Чого вiн слiдить неустанно за мною своïми хитрими блискучими очима? I все Лореляй i Лореляй прозиває мене, а на самотi, мов на глум, каже менi, що я гарна!

(Знов пiзнiше).
Цього вечора прикликала мене тiтка до себе. Мала щось сказати. Я пiшла.
Вона сидiла коло столу i держала якийсь лист у руцi. Видалася менi чомусь прибитою.
— Що вам, тiточко? — спитала я, занепокоєна. — Може, сталося з вами що немиле? Чи, може, одержали яку лиху вiстку вiд Лени або вiд братiв?
Вона усмiхнулася насилу.
— Нi, — вiдповiла. — Нiчого такого нема. Цим разом... то єсть, нинi йде про... тебе.
— Про мене?
— Так! Подумай собi лише! Професор Лорден хоче з тобою женитися!
— Зi мною!.. — I усмiхнувшись якимсь безвиразним усмiхом, дивилась я на неï широко отвертими очима. — Лорден, тiточко?
— Лорден! Але ти, бачу, здивована. Думала, мабуть, про кого iншого? (Послiднє слово вимовила з притиском, i ïï очi вп'ялися ще гострiше в мене).
Я глянула на неï.
— Про нiкого я не думала, а про це вже нiколи.
— Ну, бачиш, не одно дiється несподiвано. I я цього не надiялася. Нiколи в свiтi не надiялася цього. Лист прибув ще нинi зранку, але я... я... не мала часу з тобою говорити об тiм. Вiн просить о скору вiдповiдь. Впрочiм, тут нема що багато думати. Ти чей приймеш його, те розумiється само собою!
При ïï послiднiх словах обгорнуло мене несказанно гiрке чуття, але заразом з тим пiднялася вся гордiсть моєï iстоти. Я чула, як в мене очi заiскрилися.
— А коли я цього не вчиню?
У тiтки очi замиготiли.
— Як?
— Тiточко, я не хочу за його йти!
— Ти не пiдеш за його?
— Я, тiтко, я... я не пiду за його!
— I вiльно спитати, чому?
— Я не хочу його! Тiточко — я за його? Я не можу!
— Ага! Ти хочеш тим певно сказати, що його не любиш? — Вона сказала це з холодним усмiхом i зовсiм спокiйно. — Ну, щодо того, то вiн твоєï любовi i не жадний...
— Так?
— Так, моя кохана! Вiн вправдi пише, що бажає для своєï хатини голубки-господинi, але це, розумiється, лиш гарна фраза. Певна рiч, вiн, чоловiк старший i статечний, не буде мрiяти вже про любов. Це й не личило би йому. Вiн подає замiсть любовi щось лiпше i щось таке, що може дiвоче серце наповнити дiйсною вдячнiстю. Вiн подає бiднiй сиротi хлiба, гарне становисько, поважання i значення. А ти? Застановися лише, що таке ти? Що внесеш ти йому в дiм? Коли ти на це сама не прийдеш, чого я при твоïй зарозумiлостi i надiюся, то я тобi сама скажу.
— Лишiть, тiточко, не кажiть! Я сама знаю. Я — то величезний нуль, котрий, крiм кiлькох срiбних ложечок, не внесе йому нiчого бiльше в дiм. Але я вам щось iншого скажу, тiтко. Я не калiка, щоби без любовi приймати дарунки ласки. Тому нехай вiн обглянеться завчасу за iншою голубкою. Вiн менi не пара, а я йому. Про любов я вже й не говорю; я його й не поважаю!
— Так? Навiть i не поважаєш? — почувся нараз голос вуйка десь за моïми плечима, i вiн з'явився в цiй хвилi в кiмнатi. — Ти думаєш, що коли чоловiк не цiлком молодий, не плете небилиць, не скаче коло дiвчини, як комедiант, так його через те годi вже й поважати, i через те вiн не здатний на мужа? А на мою думку, то саме вiн, Лорден, вiдповiдний для тебе муж. Вiн чоловiк немолодий... з дозрiлими пересвiдченнями, з досвiдом, розважний... може, йому вдалося б твiй звихнений ум повести на рiвну дорогу, зробити з тебе праведну, нормальну людину, жiнку, як бог приказав. Нам це, на жаль, не вдалося!
— Впрочiм, — перебила тiтка скоро, — впрочiм, на кого ти думаєш ждати? Я не вiдповiла зараз.
— На кого iншого або й на нiкого! — вiдповiла я опiсля.
— Знамените! — кликнув вуйко i почав зворушений ходити по свiтлицi.
— Я рада би знати, хто той iнший? — обiзвалася знов тiтка. — Коли б лише хутко з'явився! Твiй час дорогий, Наталко, i може, на мою думку, лиш тепер хосен5252 принести. Послiднiй рiк лишив на тобi якiсь слiди; ти — даруй вже за мою одвертiсть — схудла й споганiла!
Я усмiхнулася i вiдвернулася до вiкна, що було вiдчинене.
Надворi стояла тепла осiнь.
На небi блистiли незлiчимi зорi, а з-за темно-синявих гiр виринав мiсяць, мов огняний кружок. Я вихилилася далеко вниз. Менi здавалося, що спокiй, який розлягся в природi, перейде i на мене, вплине на мою в тiй хвилi сильно зворушену душу.
— Хочеш, може, з зiрок вичитати, коли з'явиться той iнший? — почала тiтка

Страницы

Подякувати Помилка?

Дочати пiзнiше / подiлитися

Зараз читають у роздiлi

Читають online