МЕНТАЛЬНIСТЬ ОРДИ

страница №8

...рцен: Нам хочется, как четырнадцатилетним мальчикам, не только напиться, но и показать всему свету: Вот, мол, как я нализался. А весь свет рассуждает иначе, — он, глядя на то, что русские обнажают, думает, качая головой, что же после этого скрыто-то у них? А там — ничего, как в ранце солдатском на параде, только вид, что туго набито.
Ну, хiба ж не та сама буслаєвщина, коли чомусь весь час хочеться скакати не вздовж каменя, як скачуть усi i як радила скакати рiдна мати, а неодмiнно впоперек каменя, як не скаче нiхто й мати рiдна не радила?
Про цю саму буслаєвщину О. Герцен мiркує й далi. Мовляв, дворянство, зрiкаючись ладу життя народного, водночас уперто зберегло усi грубi панськi звички — та ще й татарську неповагу до себе й до iнших, не прищепилось аристократичне поняття честi, нi громадянське поняття честi, самобутностi, а поза службою дворянин перетворювався з битого денщика в Петра I, який б'є; у селi йому була повна воля, тут сам вiн ставав капралом, iмператором, вельможею i батьком вотчини. Из этой жизни волка и просветителя вместе и вышли все колоссальные уродства — от Бироновых заплечных мастеров и Потемкиных большого размера до Биронов-палачей и Потемкиных в микрометрическом сокращении; от Измайлова, секущего исправников, до Ноздрева с оборванной бакенбардой; от Аракчеева всея России до баталионных и ротных Аракчеевых, заколачивающих в гроб солдата; от взяточников первых трех классов до голодной стаи пернатых, записывающих бедных мужиков в могилу, — со всеми неистощимыми вариациями пьяных офицеров, забияк, картежных игроков, героев ярмарок, псарей, драгунов, секунов, серальников. В их числе там-сям изредка попадался помещик, сделавшийся иностранцем для того, чтобы остаться человеком, или прекрасная душа Манилов, горлица-дворянин, воркующий в господском доме близ исправительной конюшни.
Зi знанням справи змальовано нацiональнi типи, нацiональнi характери, нацiональну вдачу — яка вражаюча картина (звичайно, ж, неповна), який iконостас (звичайно ж, тут не вичерпаний до краю, бо вичерпати нiкому не до снаги)! Так що, все це вiдiйшло в минуле, позначає вiдшумiле море часу? Нi ж бо, те самiсiньке море часу шумить i сьогоднi, з його безоднi-прiрви живими воскресають тi самi релiктовi типи й характери, творячи ту саму релiктову ментальнiсть у своïй незглибимостi й незмiнюваностi, й так само бачимо якого-небудь лiберала-демократа, воркующего в господском доме близ исправительной конюшни, ото хiба що вся краïна виглядає як исправительная конюшня.
Цивiлiзацiя исправительной конюшни з лiбералом-демократом, воркующем в господском доме, — чи не цю самiсiньку трагедiю й частково фарс бачимо ми й сьогоднi на неоглядних просторах iмперiï?.. Ото хiба твоя свiдомiсть вiдмовляється вiрити, що жива iсторiя може бути водночас i трагедiєю, i фарсом, але це так, i якщо фарсом, то кривавим, коли iсторiя уже бодай частково не фарс, а багатократна трагедiя.

VII

Росiйський учений В. Єгоров, дослiджуючи iсторичну географiю Золотоï Орди в ХIII-ХГУ столiттях, акцентує, що за 58 рокiв свого iснування в XIII ст. Золота Орда була найсильнiшою державою в Європi й Азiï. По всьому периметру своïх кордонiв вона не припиняла воєнних дiй. Будь-якi конфлiкти розв'язувалися силою зброï, й Золота Орда була джерелом цих будь-яких конфлiктiв. Вона ходила в походи, якi мали грабiжницький характер. Ходила в походи, щоб посилити полiтичний тиск i данницьку залежнiсть, водночас чинячи грабунки й забираючи полонених. Ходила в походи, щоб захопити новi територiï.
Таку саму полiтику Золота Орда проводила й щодо Русi: захопити якомога бiльше територiï i мати якомога бiльшу данину. Як засiб — перiодичнi вiйськовi експедицiï й впровадження системи баскакiв. Таке монгольське владарювання унеможливлювало накопичення значноï вiйськовоï сили у великого князя й пiдживлювало мiжусобицi. За подiбних умов хани з Золотоï Орди, здавалося б, уже не агресори й грабiжники, а третейськi суддi, якi залагоджують непорозумiння мiж руськими князями. Iсторики особливо пiдкреслюють, що якби хтось i iз князiв не кликав, то золотоординське вiйсько не появлялося б на Русi. Але ж бо рiч у тому, що золотоординськi хани проводили таку полiтику, що руськi князi змушенi були кликати ïх, i ïхня поява була не причиною, а наслiдком, як пiдкреслює у своïй роботi В. Єгоров.
Князi Галицько-Волинськоi Русi не запрошували золотоординських ханiв розв'язувати ïхнi внутрiшнi конфлiкти, вони самi доволi успiшно протистояли ïхнiй експансiï. То до якоï полiтики вдалася Золота Орда? Нав'язувала Галицько-Волинськiй Русi насильницьке союзництво, прагнучи полiтичного пiдкорення й ослаблення князiвськоï влади, а й залучаючи князiвськi сили до походiв на Литву, Польщу та Угорщину, ослаблювала цi сили, створювала мiжрегiональне напруження, унеможливлювала ïхнє об'єднання проти нашестя ординцiв i водночас сприяла черговому пограбуванню i розбою на всiх руських територiях, по яких проходили ханськi вiйська.
Згодом Московiя, дедалi формуючись як сильне державне утворення, вбираючи в себе, перетравлюючи, асимiлюючи тюрксько-монгольськi елементи, все бiльше та виразнiше витворюючи свiй ординський — специфiчно московський — менталiтет, не могла не вдатися до тих прийомiв ведення зовнiшньоï полiтики, до яких традицiйно вдавалася Золота Орда. Скажiмо, ось iз стосунками з Украïною ще й такий приклад: кремлiвськi верховоди створили в Харковi так званий украïнський уряд (ще при iснуючому украïнському урядi в Києвi) — й на iнспiрований заклик харкiвського уряду послали своï орди на Украïну. Скажiмо, вже договорившись iз Гiтлером, щоб анексувати держави Балтiï, тут однаково було кремлiвськими верховодами створено народнi уряди, на заклики яких начебто й послано сталiнськi дивiзiï.
А подiï в Чехословаччинi? Хiба не було сфабриковано лист трудящих празького ЧКД — i на прохання начебто самих чехiв i окуповано Чехословаччину? А подiï в Афганiстанi? Хiба кремлiвськими верховодами не було створено марiонетковий уряд, на прохання якого начебто й зреагували брежнєвськi десантно-штурмовi загони, захопивши Кабул? А про специфiчну золотоординську полiтику Кремля щодо Захiдноï Украïни, себто Галицько-волинськоï Русi, й говорити не доводиться.
Так само як не станемо говорити й про всiлякi добровiльнi входження iнших народiв до складу Росiï, бо як то гарантувався ïм вихiд зi складу Росiï i сувереннi права кожного народу, бачимо сьогоднi на численних кривавих подiях. Нинiшня Чечня — постiйно тиражований приклад. Полiтика Золотоï Орди в аранжуваннi Москви нiяк не модифiкувалася, хiба що трохи змiнилася риторика, але — не суть.

VIII

Росiя стояла на рабствi й на будь-яких формах закрiпачення — й так само стоïть на рiзних формах закрiпачення сьогоднi. I чи не дивно, що розкрiпачуватись вона не хоче, весь ïï державно-народний органiзм чинить опiр цьому вкрай потрiбному для неï ж, як i для iнших, розкрiпаченню? Мабуть, дивно для iнших, але для неï не дивно, бо чого 6 ото аж дуже дивуватись з себе самоï...
Професор Московського унiверситету по кафедрi росiйського права I. Бєляєв у 1860 роцi захистив докторську дисертацiю Крестьяне на Руси, є в нього Лекции по истории русского законодательства. Я звернувся до його книги Крестьяне на Руси, Москва, 1903. Коли i як постало закрiпачення? Професор I. Бєляєв пише, що пiсля смертi царя Iвана Васильовича, в першi роки царювання Федора Iвановича, податки в царську казну не могли значно не зменшитися, бо дiла з Кримом, Литвою i Швецiєю були в такому станi, що московський уряд мав постiйну потребу утримувати величезне вiйсько i тримати в запасi великi суми грошей та iнших засобiв, на випадок вiйни з тим чи iншим iз трьох немирних сусiдiв. А тому селяни й далi терпiли крайнi утиски, й далi поселення бiльше порожнiли, нiж заселялися, й далi землевласники та общини постiйно турбувалися про те, щоб бiльше заявляти спорожнiлих земель в ущерб казнi або ж на лихо сусiдам, якi не встигли заявити своï землi спорожнiлими. Такий вкрай розладнаний стан фiнансових справ i отягощение народа нарештi спонукали московський уряд до нового, досi небувалого заходу — до загального прикрiплення вiльних селян до землi. Коли саме, в якому роцi вiдбувався цей новий захiд, який зовсiм змiнив життя росiйських селян, ми не знаємо (можливо, в 1592 чи 1593 роцi). I. Беляєв пише: ...неизвестно и то, в какой форме первоначально была введена эта новая мера, способствовавшая в последствии грустному развитию рабства в России.
Що правда, то правда: грустное развитие рабства в России.
Хочеться в даному разi акцентувати причину тотального пораблення в Росiï, коли Росiя з власноï необхiдностi в iм'я такого самого русского дела i власноï волi стає рабою, коли ïï народ стає народом-рабом в iм'я того самого русского дела, в iм'я тiєï самоï месiянськоi ролi Росiï: дiла з Кримом, Литвою i Швецiєю були в такому станi, що московський уряд мав постiйну потребу утримувати величезне вiйсько й тримати в запасi великi суми грошей та iнших засобiв на випадок вiйни з тим чи iншим iз трьох немирних сусiдiв. Тобто намагання загарбати чужi землi й уярмити iншi народи, привело з жорстокою iсторичною неминучiстю до уярмлення народу власного. I я тут ще раз повертаюся до своєï суперечки з iсториком Соловйовим, що росiйський так званий євроазiйський простiр творився тiльки в невигiдному для Росiï напрямку на схiд. Та нi ж бо! Як ще раз бачимо, творився вiн i начебто у вигiдному для Росiï напрямку на Захiд, але не завжди тут очiкувалися вiкторiï, бо цьому Заходу з незрозумiлих для росiйських iсторикiв причин не хотiлося, щоб його споконвiчнi терени стали раптом исконно русскими землями, росiйськими провiнцiями, тiєю жаданою землею-матiр'ю, де можна було б нарештi творити iсторiю-матiр.
Цiлком очевидно, не треба мати велику фантазiю, щоб Росiю-рабу побачити i в недавньому Радянському Союзi, який теж був Союзом-рабом, обернувши весь радянський народ на народ-раб, усi народи Росiï на народи-раби колосального вiйськово-промислового комплексу Радянського Союзу — раба, i з допомогою грандiозноï збройноï потуги цього вiйськово-промислового комплексу наша iнтернацiональна держава народiв-братiв уже змагалася не з якимись там Кримом, Литвою, Польщею, а по сутi з усiм свiтом, нав'язуючи всьому свiту русскую идею, русское дело пiд виглядом чи то соцiалiзму, чи то комунiзму. Коммунизм победит во всем мире! Не перемiг, а зазнав краху. Але це зовсiм не означає, що зазнала краху русская идея, i ми бачимо, як вона мiмiкрує i в яких способах виражається ïï самовиживання, неодмiнно — за рахунок iнших.
Тодi (можливо, у 1592 чи 1593 роках) вiдбулося закрiпачення-пораблення-уярмлення не просто всiх селян, хоч би й на яких землях вони жили — на двiрцевих чи чорних, на помiщицьких чи вотчинних, не просто було заборонено переходити вiд одного помiщика до iншого, — ця акцiя, безумовно, свiдчила ще й про те, що прагнулося в такий спосiб якось укоськати славнозвiсну бродячу Русь, славнозвiсну вольницю, на якiй Русь трималася i яка була ïï характерною рисою. Чи можна було домогтися якогось ефекту? Лише ефемерного. Бо, як то вже мовлено, бути за своєю природою рабом, який потребує пораблювати когось iншого, — це непереборна властивiсть, i закрiпачений народ однаково залишився бродячою Руссю, крiпость не змiнила цiєï особливостi, так само, скажiмо, як закрiпачення в колгоспах уже в сталiнський i в наш час теж не здатне змiнити цю особливiсть. I тут хiба що хочеться акцентувати на цьому послiдовному iсторичному намаганнi самого народу (не тiльки ж, звичайно, самих правителiв) уярмлювати, пораблювати самого себе, оцю мазохiстську необхiднiсть перебувати в крiпостi — i водночас рватися з цiєï крiпостi, будучи за своïм душевним ладом бродячою Руссю, та ще з допомогою соцiалiзму чи комунiзму намагатися уярмлювати свiт. Фантастичний Сiзiфiв клопiт!
Лишень послухайте, як сьогоднi в Державнiй Думi Росiï чи в Верховнiй Радi Украïни дебатується в рiзних аспектах проблема волi, скажiмо, — давати чи не давати своєму народовi право вiльного економiчного iснування, а чи й далi тримати, як бидло, в державно-соцiалiстичному ярмi, самим собi присвоïвши роль наглядача-визискувача.
Рабство наше теперiшнє, ми це добре знаємо, й рабство вчорашнє неодмiнно супроводжується й супроводжувалося грабiжництвом та здирництвом власть iмущих. Ось iз указу царя Бориса Федоровича вiд листопада 1602 року: ...и во крестьянской бы возке промежи всех людей боев и грабежей не было и сильно бы дети боярские крестьян за собою не держали и продаж бы им ни которых не делали. А кто учнет крестьян грабили и из за себя не выпускати; и тем от нас быти в великой опале. Еге ж, видно в такiй самiй великiй опалi, як то в великiй опалi Звягiльський в Iзраïлi.
Свiдоме пiклування про рабський стан кожного в так званiй суспiльнiй iєрархiï — навiть у височайшому рескриптi на iм'я мiнiстра народноï освiти Шишкова (вiд 19 серпня 1827 року), де цар, почитая народное воспитание одним из главнейших оснований благосостояния Держави, от Бога Мне врученной, вважав, що учень-вихованець ...также не стремился через меру возвыситься над тем, в коем, по обыкновенному течению дел, ему суждено оставаться. Тобто генеральний чиновник держави стояв за коснiсть, за якоï потенцiйному Ломоносову перекривалася дорога в науку й таким чином височайшим рескриптом закрiплювалася думка, що умственность вредна для России.
Рабство, крiпацтво в своïй позiрно полярнiй структурi неодмiнно передбачає деспота-самодержця, так само як комунiстична кабала неодмiнно передбачає комунiстичного диктатора, й ми тепер є свiдками, як материнське лоно Росiï, яке в рiзний час iз неминучою запрограмованiстю народжувало i самодержцiв i диктаторiв, сьогоднi з того самого незмiнне живородящого лона намагається випродукувати чергову сильну руку — хай то юний монарх з династiï Романових, чи хай то психопатична гiлка з якогось кривого юридичного древа. Чи був Ленiн тираном i деспотом? Безумовно. Чи був Сталiн деспотом i тираном? Безумовно. У всеподданнейшем докладе мiнiстра народноï освiти Уварова вiд 1843 року на iм'я царя: Самодержавие составляет главное условие политического существования России... Спасительное убеждение, если Россия живет и охраняется духом самодержавия сильного, человеколюбивого, просвещенного... I все це, звичайно, щоб поєднати все выгоды нашего времени с преданиями прошедшего и надеждами будущего. Зрозумiло, що цi надежды будущего — це ми з вами, царський мiнiстр i нам обiцяв райськi втiхи вiд iменi росiйського самодержавства, а якi то втiхи — з народноï пам'ятi не зiтреться нiколи.
Авжеж, не повинно стертися. Але ж, знову таки, iсторiя вчить того, що вона нiчого не вчить, i, як той сказав, ще живе черево, яке здатне народжувати гада, й ми бачимо не такi вже й фальшивi потуги-позиви.
Повернуся ще до всеподданнейшего доклада графа Уварова. Вiдстоюючи засади православия, самодержавия и народности, вiн розумiв: ...направление... и его тройственная формула — должны были восстановить... все, что носило еще отпечаток либеральных и мистических идей: либеральных — ибо министерство, провозглашая самодержавие, заявило твердое намерение возвращаться прямим путем к русскому началу, во всем объеме. Як бачимо, побиваючи противникiв величия России, мiнiстр освiти граф Уваров твердо й послiдовно вказував намерение возвращаться прямым путем к русскому началу, во всем объеме. I тут ми вкотре повертаємося, як у казочцi про бiлого бичка, як у зачарованому колi до одного й того самiсiнького — до русской идеи, до русского дела, до русского начала, во всем его объеме, а що всi цi поняття означали для росiйського народу i для народов России, ми знаємо тяжким своïм iсторичним досвiдом i злободенним побутом. А хiба сьогоднi не кричать про ту саму велич Росiï, яку начебто втрачено i яку, звичайно, слiд повернути, а яким способом повернути — всiм вiдомо, iнших способiв не iснує в природi: фенiкс може вiдродитися лише в полум'ï, вiн святкує лише очищальну силу полум'я.
Як вiдомо, колись у Росiï зачитувалися тим, що граф де Кюстiн написав про Росiю. Зокрема, йому належить i таке: Должен ли подобный народ иметь деспотическое правление, или же жестокое правление создает столь негодный народ?
Запитання не випадкове, а закономiрне, й граф де Кюстiн лише сформулював запитання, окресливши реальну проблему, яка завжди iснувала й iснує. I якщо виходити з цiєï проблеми, яка видається вiчною, можна сказати, що в нiй усе взаємопов'язане, тут не можна вiдповiсти або-або, а можна вiдповiсти i те — й друге. Подiбний етнос повинен мати деспотичне правлiння, вiн потребує такого правлiння, як наркоман потребує наркотикiв, таке деспотичне правлiння з природи подiбного етносу, це по-перше, а по-друге, деспотичне правлiння автоматично спонукає подiбний етнос перебувати в тому станi та виглядi, в якому вiн перебуває, органiчно потребуючи, знову ж таки, деспотичного правлiння.
Ще в тi часи, коли на Заходi дебатувалося — вважати Русь азiйською державою чи європейською i вважати ïï державою християнською чи нехристиянською, англiєць Д. Флетчер написав книжку Про державу росiйську¹⁵⁹¹, де стверджував, що ця екзотична держава є тиранiчною державою, в котрiй живуть варварськi московити. У своïй працi Росiя очима Європи Дiтер Гро писав, що в фiлософсько-iсторичнiй лiтературi кiнця XVI i початку XVII столiть згадки про Росiю зустрiчаються часто... Джованнi Ботеро у своïх Всесвiтнiх вiдносинах¹⁵⁹⁶ приймає Москву в число європейських держав, але ставить ïï поряд iз Туреччиною. Вiн також вважає можливим друге нашестя народiв, i протиставляє благородну й дорогоцiнну волю — вражденному рабству московитiв. Джон Барклi у своïй працi¹⁶⁰⁷, що є джерелом звичаïв європейських народiв, так характеризує Москву: плем'я, народжене для рабства, вороже всякiй свободi, воно не бунтує, тiльки якщо його пригнiчують. Дiтер Гро також посилається на акцентовану вiдмiну мiж Росiєю i Європою в планi антитурецькоï лiги, в цьому планi рiшуче виключається членство Росiï, а також у творi мiнiстра Генрiха IV Сюллi, де говориться, що московити — це варвари, з якими не можуть спiвробiтничати цивiлiзованi християнськi народи. I як тут ще не послатися на працю Росiя очима Європи! З кайзерськоï канцелярiï Фердинанда I в 1560 роцi в резиденцiю в Римi направлено циркуляр, у якому говорилося, що Московський великий князь пiдкорить собi всю Лiфляндiю i матиме панування над усiм Балтiйським морем. Вiн нападе на Германiю, Нiдерланди, Англiю i таким чином захопить у своï руки всю морську торгiвлю. В кiнцi документа проводиться аналогiя з нашестям народiв: готи, мовляв, теж, очевидно, прийшли з Пiвночi, й навiть римляни не могли ïм протистояти. Дiтер Гро: знаменний сам факт, що в 1560 росiйська загроза вже порiвнювалася з нашестям народiв!
Схiдна деспотiя, де рабство сидить на рабствi i рабством поганяє... Йоганн Бальтазар Шупп казав про московита, що той скрiзь, де в нього є можливiсть, пригнiчує сильнiше, нiж турок. А якщо виходити з фiлософськоï антропологiï, яка проголошує незмiннiсть людськоï природи? Звичайно, важко й гiрко академiковi Д. Лихачову виходити з незмiнноï людськоï природи московита, тому-то вiн i декларує необхiднiсть уйти от самих себя, водночас вiдчуваючи фатальне — нельзя уйти: хочеться нового самопiзнання, але ж — грiхи старого самопiзнання не пускають у сподiваний рай самопiзнання нового, та ще ж i фiлософiя iсторiï не пускає. То що — опустити руки й не прагнути, не декларувати? Нi ж бо, звичайно, прагнути й декларувати нiкому не заборонено, але тут ми з остобiсiлою приреченiстю знову виходимо на вiзiï Бiлоï Арапiï...

IX

Чи знаєте ви, що государ Микола I прекрасно грав на флейтi? Так, Микола Палкiн. I, мабуть, не гiрше, нiж Б. Клiнтон на саксофонi. Крiм того, цар любив грати в карти — в баккара, хоч шеф жандармiв Бенкендорф i заборонив таку гру. Проте смiливий цар не боявся самого Бенкендорфа, якого боялися всi. Без царського вiдома i його дозволу в Росiï не зводилась — навiть не перебудовувалась жодна громадська будiвля. Це був, як сказав О. Герцен, час наружного рабства И внутреннего освобождения. Прес деспотичноï влади пораблював i пораблював народ. Фанатичний доктринер, Микола I — наче КПРС — вважав себе вiдповiдальним за все, що дiялося в Росiï, i є свiдчення, що вiн був утаємничений навiть у кожну сварку будь-якого губернатора з будь-яким предводителем дворянства, керував побудовою будь-якоï караульнi у вiддалених повiтових мiстах. Чим бiльше вiн боровся з казнокрадством, злодiйством i службовою несумлiннiстю, — тим пишнiше вони розцвiтали, а всю офiцiйну Росiю душив формалiзм. Цар вимагав слiпого послуху, намагаючись загнуздати невмирущий хаос, постiйно вдаючись до зброï жорстокостi. Все смiливе й чесне заслано в сибiрськi рудники, а все рабське й пiдле склало основу народонаселення. Як говориться в однiй книзi, видання 1910 року: на фронтонi iмперiï красувались лише загибель, люта реакцiя, нелюдськi переслiдування i подвоєний деспотизм; царський двiр став головною гауптвахтою iмперiï, а iнквiзицiйна армiя, схожа на таємну органiзацiю полiцейських масонiв, вiд Риги до Нерчинська мала своïх братiв-шпигунiв i сищикiв; конала розтерзана й розбита Польща i вiйна на Кавказi ковтала вiйсько за вiйськом — пiд орудою бездарного та жалюгiдного уряду.
Чи не нагадує ця картина (звичайно ж, неповна) нашу вчорашню i сьогоднiшню дiйснiсть, яку ми так добре спiзнали? А чи не те нинi казнокрадство i злодiйство, що й за Миколи I?
I якщо вже такий жорстокий цар не змiг впоратися (а вiн був украй послiдовний у своïй жорстокостi, не поступався принципами), то вже в наш час якийсь новiтнiй диктатор, новiтня тверда рука змогла б упоратися? Якими ж методами? Випробуванi методи вiдомi. Як i конечний результат (М. Горбачов).
Як iлюстрацiï — ось приклади боротьби з вiтряками — корумпованим чиновництвом — за часiв Миколи I, цього неудобоваримого тормоза. За редакцiєю М. Гершензона в 1910 р. у Москвi вийшла книга Эпоха Николая I. Ось деякi приклади з неï. За губернаторства в Казанi генерал-лейтенанта Стрекалова два сенатори, граф Сантi i Крушников, ревiзували Казанську губернiю, i всiх (!) чиновникiв вiддано пiд суд. Слiдство тривало вiсiм рокiв, зрештою, з'ясовано, що чиновники начебто не винуватi, й усiм ïм повернуто жалування за вiсiм рокiв... Чи не нагадує це й нашi часи, коли високого казнокрада беруть пiд варту, ведуть слiдство — й злодiя випускають на волю за недостатнiстю доказiв, бо спрацьовує кругова порука скорумпованого клану, але ж начебто й досягнуто певного ефекту в очах суспiльства: боротьба ведеться!
(До речi, в книзi М. Гершензона розповiдається не про такi вже й курйознi ситуацiï, якi засвiдчують квалiфiкацiю i компетентнiсть урядовцiв. Це хто до мене пише? — запитає, бувало, петербурзький губернатор Ессен, коли правитель канцелярiï подасть йому заяв). Це ви пишете. А, це я пишу. Про що? Довiдавшись, про що вiн пише, державний муж вiзував папiр. Або iнший приклад — про ериванського губернатора князя Андронникова, якому здавалось, що його обманює правитель канцелярiï, i вiн вигадав спосiб пересвiдчуватись, що його не обманюють. Скажи правду, це вiрно? — запитував вiн правителя канцелярiï, який пiдносив йому папiр на пiдпис. Вiрно, ваше превосходительство. Глянь на iкону, перехрестись! Той подивиться на iкону, побожиться, — й тiльки тодi князь Андронников перехреститься й пiдпише.).
Губернатор Стрекалов любив слабку жiночу стать, яка йому, старому й лисому, вiддячувала взаємнiстю, бо добре знала про щедрiсть генерал-лейтенанта: родичiв жiнок, якi зiгрiли любов'ю, вiн нагороджував теплими мiсцями iсправникiв.
За десять тисяч рублiв даних йому хабарiв мiсцевi вiдкупщики грабували обивателiв так, як ïм хотiлося. Губернiя скидалася на озеро, в якому велика риба жерла дрiбну. Приватна особа була безсила проти цiлого корпусу хабарникiв — пустих, нiкчемних, неосвiчених людей, але сильних єднiстю, натхненних одним спiльним бажанням грабiжництва, мiцно спаяних для захисту один одного. Кiлька рокiв у Казанi лютував полiцмейстер Поль — рiдкiсний чиновницький виродок, рiвних якому не було. Поль чинив зло заради самого задоволення чинити зло, закон i право для нього не iснували, зажерливо любив чужi грошi, що було загальною слабкiстю в ту пору, мав патологiчний потяг до тiлесних покарань i катував обивателiв зовсiм невинних. Полiцейському чину варто взяти живим зовсiм непричетну до якоï-небудь провини людину й доповiсти наступного дня полiцейському, що його затримано за п'янство та буйство, як Поль без будь-якоï перевiрки наказував його при собi ж розпластати й вишмагати. (Ох, це понуроностальгiчне В. Золотухiна: Какую Россию мы потеряли?)
В Русской старине, 1880 рiк, червень, надруковано записки I. Селiванова, а в цих записках iдеться, скажiмо, про край Пензенський. Автор сам не вiрить, що там дiялось у 1830-1840 рр. Становi пристави, iсправники були просто на жалуваннi у злодiïв, особливо конокрадiв. Тому-то I. Селiванов вважає себе цiлком правим, коли в однiй iз статей своєï книги Конокрадство в Росiï пише, що для знищення чи зменшення конокрадства треба насамперед знищити комiсарiв, настановлених власне для знищення конокрадства, точно так само треба знищити чи значно зменшити число лiсних чиновникiв, створених для зберiгання лiсiв, якщо справдi хочуть зберегти цi лiси. Чи можна, наприклад, повiрити, що один становий пристав (пристави тодi проводили слiдство), розшукуючи вкрадених коней, почав ïх шукати в скринi у попа й знайшов — не коней, звичайно, а 800 рублiв, якi й конфiскував, розумiється, на свою користь.
Чи розказане не є злiпком з нинiшньоï дiйсностi? Злiпок. Тi самiсiнькi чиновники, тi самiсiнькi злодiйство, грабiжництво, беззаконня, безкарнiсть. Ось хiба що коней не крадуть, бо так догосподарювалися, що конi перевелися. Але замiсть коней — нафта, цiннi метали, особливо стратегiчнi — плутонiй, цезiй, уран та iн. Хто краде? Звiсно, тi, хто зобов'язаний ïх оберiгати.
В. Золотухiн: Какую Россию мы потеряли?
Та схаменiться, патрiоти-вболiвальники, бо нi в Росiï ви ïï не загубили, нi ми тут, в Украïнi, ïï ще не загубили, вона була й залишилася такою самiсiнькою на так званому новому iсторичному витку, який так нагадує усi ïï попереднi витки, якi комусь хочеться в сув'язi бачити спiраллю, тобто — розвитком, але вкотре можна нагадати у зв'язку з таким розвитком слова О. Герцена: ...опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом русского развития. Таки невмирущий сфiнкс — вигляньте лише через вiкно надвiр: Какое, милые, у вас, тысячелетье во дворе? (Б. Пастернак). I знову викликаємо для порятунку тiнi монархiв — хай то Микола I з флейтою, хай то Микола II... або хай то буде свiжокоронований монарх — iз учорашнiх комунiстiв-тенiсистiв: нельзя уйти от самих себя...
Ох, цi всенароднi iлюзiони! Всенароднi iлюзiони — це, мабуть, єдине, що постiйно функцiонує.
Мабуть, далi розповiдає I. Селiванов, до Петербурга, нарештi, дiйшли чутки про всiлякi зловживання в Пензенськiй губернiï, було призначено ревiзiю на чолi з сенатором. Сенатор приïхав увечерi неждано, й коли звечорiло, вийшов з готелю, сiв на звощика й наказав везти на набережну. На яку набережну? — запитав звощик. Як на яку! — здивувався сенатор. — Хiба у вас ïх багато? Адже одна тiльки й є. Та нiякоï нема! — вигукнув звощик... Виявилось, що на паперi набережна прокладалась уже два роки, й що на неï витрачено було кiлька десяткiв тисяч рублiв, а насправдi ïï й не починали. Правда ж, мало не з комунiстичноï нашоï дiйсностi картина? Скiльки сказано про демонтаж комунiзму в Украïнi, а насправдi демонтажу й не починали, й ми все ще вглядаємося за свiтлий обрiй — де там ще й сьогоднi обiцяна набережна комунiзму? А там, у Пензi!
Какую Россию мы потеряли? Та не будемо грiтися втiхою, що втратили, є вона, сердешна, й нiде не подiлася. Хiба ж не актуально звучить i сьогоднi ось ця поезiя О. Блока?
Русь моя, жизнь моя, вместе ль нам маяться?
Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма!
Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться —
Вольному сердцу на что твоя тьма?
Знала ли что? Или в бога ты верила?
Что там услышишь из песен твоих?
Чудь начудила, да Меря намерила
Гатей, дорог да верстов столбовых.
Лодки да грады по рекам рубила ты,
Но до Царьградских святынь не дошла —
Соколов, лебедей в степь распустила ты —
Кинулась из степи черная мгла...
За море Черное, за море Белое,
В черные ночи и в белые дни
Дико глядится лицо онемелое,
Очи татарские мечут огни —
Тихое, долгое, красное зарево
Каждую ночь над становьем твоим —
Что же маячишь ты, сонное марево?
Вольным играешься духом моим?
Як то вже говорилось, i Ф. Достоевський мислив протоками й Константинополем, але, як зауважує О. Блок у цьому вiршi — но до Царьградских святынь не дошла.
Отже, ця жадана окраïна залишилася неосвоєна.
А саме на цiй окраïнi марилося Москвi утвердитись як... третьому Риму!

X

Як сказав поет про Росiю:
В судах черна неправдой черной
И игом рабства клеймена.
Чи не вражаючий колос-монумент: чоло Росiï тавровано iгом рабства, а таврували ж, як вiдомо, каленнм железом, й таврувати — це не татуювати, тавро не виведеш, тавро назавжди. I сказано не якимось недоброзичливцем, а тим, хто це рабське тавро вiдчуває, як своє власне, — й не хоче цього тавра, але не може його нi позбутися, нi порятуватись вiд нього.
Лише винятковi одиницi здатнi були об'єктивно, з болем та спiвчуттям проаналiзувати безрадiсну картину, яку являла собою iмперiя. До таких виняткiв належав О. Герцен, i в 1858 роцi вiн писав за кордоном, звiдки iмперiя бачилася ще виразнiше й контрастнiше: Дворец превращается в смирительный дом, везде дребезжит барабан, везде бьют палкой, бьют кнутом, тройка летит в Сибирь, император марширует, учит эспонтоном, все безумно, бесчеловечно, неблагородно; народ по-прежнему оттерт, смят, ограблен, дикое своеволие наверху... рабство, дисциплина, молчание, рунд и высочайшие приказы. И в то же время Суворов на Альпах, под Требией и Нови, завязывает ту борьбу, которая привела всю континентальную Европу в Кремль, а нашу армию в Париж. Дикий розгул деспотiï — i водночас весь народ на дибi рабства, на цiй дибi рабства конає все i, не забуваймо, конають i мертвi, i живi, i ненародженi земляки моï, себто конали в минулому й ми з вами, наша свобода, й наша нинiшня суверенна Украïна теж конала в страшних муках, тому-то ïй, Украïнi-мученицi, тому-то нам, народу-страднику, так нелегко сьогоднi сходити з диби, позбуватися психологiï рабськоï диби, вона ж впилася в кров i плоть усiх поколiнь, визначивши нашi мрiï та надiï таки за мертвотним образом диби. То як же ми вилюднюємо — вчорашнi й нинiшнi раби? Немає в нас бiблiйноï Сiнайськоi пустелi, щоб там блукати сорок лiт, позбуваючись рабськоï психологiï, та й проводирiв таких немає, як Мойсей, а є Сiнайська пустеля нашоï iсторiï та нашого буття i надто реальна недоброï пам'ятi комуно-соцiалiстична пiфiя, або ж — Янус на два лики — Симоненка та Мороза, якi зi шкури вилузуються, щоб знову вести Украïну в єгипетську неволю iмпер-комунiзму. Коли навчимося не по-рабськи мислити про демократiю та ринок, про незалежнiсть? Коли ми навчимося мислити, як вiльнi люди, а чи дух наш розтерзаний так i не захоче зiйти з диби, призвичаïвшись до ïï висоти як до висоти пiднебесноï? Господи, сохрани й помилуй.

XI

Справжня iсторiя i замовчувалася, i подавалася в кривому дзеркалi. В одному з цензурних приписiв 1848 року строго рекомендувалося: Сочинения и статьи, относящиеся к смутным явленням нашей истории, как-то: ко временам Пугачева, Стеньки Разина и т. п., и напоминающие общественные бедствия и внутренние страдания нашого отечества, ознаменованные буйством, восстанием и всякого рода нарушением государственного порядка, при всей благонамеренности авторов к самых статей их, неуместны и оскорбительны для народного чувства, и оттого должны быть подвергаемы стражайшему цензурному рассмотрению и не иначе быть допускаемы в печать, как с величайшею осмотрительностью, избегая печатания оных в периодических изданиях.
Що царська цензура — що недавня радянська: однi й тi самi приписи, одне й те саме криве iсторичне дзеркало, яке не повинне вiдображати буйство, бо це ж образливо для народного чувства.
Вiдомий цензор Нiкiтенко у своєму щоденнику розповiдає про цензора Мехелiна, який у 1849 роцi викреслив iз древньоï iсторiï iмена всiх великих людей, якi боролися за волю батькiвщини або ж дотримувалися республiканських поглядiв — у республiках Грецiï й Римi, вiн викреслив без балачок, по сутi ведучи хрестовий похiд проти науки... Професор Давидов вимагав, щоб у пiдручнику iсторiï Смарагдова було вилучено все, що стосується Магомета, тому що вiн, мовляв, негодяй i основатель ложной религии... Цензор Єлагiн вилучив у фiзицi вираз силы природы, а в однiй географiчнiй статтi не пропустив мiсце, де говорилося, що в Сибiру ïздять на собаках, мотивуючи останню заборону необхiднiстю, щоб цю вiстку неодмiнно пiдтвердило мiнiстерство внутрiшнiх справ... Цензор Ахматов зупинив друкування однiєï арифметики, бо мiж цифрами якоïсь задачi побачив якiсь крапки: вiн запiдозрив лихий намiр упорядника арифметики... Голова таємного цензурного комiтету Бутулiн навiть хотiв вирiзати деякi вiршi з акафiста Покровi Божоï Матерi, вбачаючи в них небезпеку: Радуйся, незримое укрощение владык жестоких и зверонравных, i Советы неправедных князей разори, зачинающих рати погуби.

XII

Вам не забулося iм'я П. Кропоткiна, — це iм'я колись так гримiло! Беру до рук його Речи бунтовщика, видання 1906 року, С.-Петербург. Навмання розгортаю — ось що вiн пише про державу: ...содержит целую армию чиновников, пауков-взяточников, смотрящих на мир сквозь грязные стекла своих канцелярий, теряющих здравый смысл среди бесконечной путаницы канцелярских бумаг. Это — шайка, имеющая одну религию — религию медного гроша, одну заботу — скорее примкнуть к той партии, будь она черная, лиловая или белая, которые гарантируют максимум оклада при минимуме работы.
Самодурство чиновникiв не знало меж, i, звичайно, це було самодурство в iм'я величия России. Скажiмо, у 1848-49 роках Захiд спiзнав усiлякi рухи та заворушення, зовсiм чужi iмперiï зла, що нагадувала вiдомий крижаний дiм, i вже в березнi 1848 року заборонено вiдпускати у вiдрядження за кордон тих осiб, якi працювали в мiнiстерствi народноï освiти: аби не привезли європейськоï зарази! Обмежено виписувалися з-за кордону без цензури книги i перiодичнi видання.
Припинено викладання права європейських держав. Вилучено фiлософiю з унiверситетського викладання, i князь Ширiнський-Шахматов, який став мiнiстром освiти, пояснював мету вилучення так: ограждение от мудрований новейших философских систем. Чи не нагадує це все наше життя — буття за залiзною завiсою упродовж правлiння всiх генсекiв, коли ми були надiйно вiдгородженi вiд мудрований, а охочих помудровать, себто любомудрiв-дисидентiв запроторювано до психушок чи до таборiв?! З 1850 року викладачi перед початком курсу повиннi були пред'являти точнi програми викладання з перелiком творiв, якими користуватимуться, чтобы в содержании программы не укрылось ничего, несогласного с учением православной церкви или с образом правлення й духом государственных учреждений. У цьому драконiвському наказi, скажiмо, замiсть учення православноï церкви написати учення марксизму-ленiнiзму, а замiсть духу державних закладiв написати радянська влада й комунiзм — i ми один до одного побачимо одну й ту саму машину терору й нищення будь-яких проявiв вiльноï думки в iм'я самодержавства, тобто саме такого, а не якогось iншого величия России.
Росiя була краïною рабiв, а ми сьогоднi — раби рабiв.
Лiтератор князь П. В'яземський писав лiтератору декабристу М. Тургенєву у 1818 роцi з Варшави: ...мы на все смотрим, ни во что не всматриваемся. Черт знает, чем мы заняты! Нам все как будто недосужно. Поглядить на нас, подумаешь, что мы думаем думу: ничего не бывало. На нас от рождения нашел убийственный столбняк: ни век Екатерины, со всею уродливостью своею, век, много обещавший, ни 1812 год — ничто не могло нас расшевелить. Пошатнуло немного, а тут опять эта проклятая медузина голова, то есть невежество гражданское и политическое окаменило то, что начинало согреваться чувством.
П. Чаадаєв у Автобиографическом введении¹⁸⁷⁸ писав: Гоголь, хотя и малорос, то есть человек осторожный и себе на уме, бывал подчас чистокровний великорос, то есть кидался в крайности... Мы любим напролом и наудалую. Запой русскому человеку есть не только физическая болезнь, она и нравственная. Мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем.
Хтось, може, й захоче посперечатися з П. Чаадаєвим спростувати, навести контраргументи (мовляв, що це за таке беззастережне твердження — i вiд свого iменi, i вiд iменi народу, й вiд iменi iнтелiгенцiï — мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем), та менi сперечатись не хочеться, а хочеться згоджуватись, бо так було — й не змiнилося.

XIII

Фiлософ Карл Ясперс, котрому, як вiдомо, так багато завдячує пiслявоєнна Германiя за своє постання економiчного i культурного фенiкса з мертвого попелу гiтлерiвського тоталiтаризму та за сьогоднiшнє своє становище в народiв вольнiм колi, говорив про те, що завданням є те, що народи, якi вже не такi неосвiченi, ставали б якомога розсудливiшими, розумнiшими, вiдповiдальнiшими. Над цим працюють письменники i публiцисти, а також i фiлософи — щоправда, не дiєю, а радою. Народ не може стати народом-фiлософом, так само цiлi народи не можуть стати народами-фiлософами, а хiба б цього — неможливого! — не хотiлося б? I в такому разi вiдбулося б якнайповнiше злиття фiлософiï з полiтикою, а полiтики з фiлософiєю, бо таке ïхнє поєднання було б найоптимальнiшим для iсторiï, яка сьогоднi твориться на живу — й дуже часто криваву — нитку. На жаль, полiтики — не такi вже й фiлософи, далеко не фiлософи, полiтики- державцi хворi якщо не на всевладдя, то на прагнення всевладдя, яке позбавляє ïх вiдповiдальностi, а мова про контроль над ними — лише словоблуддя i демагогiя для тих, хто не вмiє чи не хоче бачити й чути. Чи можна сказати, що народ украïнський чи росiйський є народами-фiлософами?
Чи можна сказати, що в президентовi Б. Єльцину щасливо поєднався полiтик i фiлософ? Де ж таке скажеш, коли його фiлософськими постулатами є бомби, ракети, смерть дiтей i матерiв, пролита кров чеченського народу, i цiєю кров'ю вiн нажлуктується в якомусь параноïдальному запоï, й нiхто не здатен зупинити його, а сам вiн тим бiльше не здатен зупинитися... I в якiй ролi тодi виступає свiт, i в якiй ролi виступаємо ми — як свiдки, як мимовiльнi спiвучасники апокалiптичноi вакханалiï, i якою мiрою ми полiтики чи фiлософи, або ж полiтики-фiлософи?.. I як тут не згадати безсмертного Тараса, його безсмертне слово — Кавказ:
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип'є
Живущоï кровi, —
Воно знову оживає,
I смiється знову!
Але скiльки можна пити оту чеченську кров? Майже два столiття. Чи це вже похмiлля, яке не минає, бо нiколи не мине? А пiсля гарячоï чеченськоï кровi чиєю ще гарячою захочеться впитись, бо ж не можна обiрвати безперервний процес кривавого похмiлля?

XIV

4 листопада 1908 року О. Блок у вiршi Россия писав:
Россия, нищая Россия,
Мне избы серые твои,
Твои мне песни ветровые —
Как слезы первые любви!
Тебя жалеть я не умею
И крест свой бережно несу —
Какому хочешь чародею
Отдай разбойную красу!
Пускай заманит и обманет,-
Не пропадешь, не сгинешь ты,
И лишь забота затуманит
Твои прекрасные черты...
Отже, як пише поет, какому хочешь чародею отдай разбойную красу... пускай заманит и обманет, — не пропадешь, не сгинешь ты. Знаємо, всяким чародiям вiддавала вона свою розбiйну красу .Знаємо, заманювали й обманювали, та ще ж рiч i в тому, що вона сама собi на голову кликала всiлякого штибу заманювачiв та обманювачiв, така вже ïï особливiсть, що зi свого нутра народжувала ïх — i хiба це не було перманентним станом ïï пропадання i вiчно триваючим станом ïï загибелi? Й так само, здається, сьогоднi вiдбувається, що на авансценi ïï новiтньоï iсторiï, як завжди, е гострий попит на ïï розбiйну красу, й фалангу цих заманювачiв та обманювачiв вона спородила зi свого живородящого лона, й укотре ми є свiдками ïï розкладу й руйнацiï, якi... комусь хотiлося б сприймати за нове становлення, бо ж завжди хочеться сподiватися цього конструктивного становлення, прогресу... але чи iдея нового прогресу знову не обернеться iдеєю викривленого, спотвореного прогресу, й вираз доброзичливого очiкування на наших обличчях перетвориться на конвульсiйну гримасу жаху та болю?

Страницы

• #
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8