МЕНТАЛЬНIСТЬ ОРДИ
страница №4
...>.(У своïх вiдомих
Записках про московитськi справи, С. Герберштейн так писав про його дiда, великого князя Iвана III:
Во время обеда он по большей части до такой степени предавался опьянению, что его одолевал сон, причем все приглашенные были меж тем поражены страхом и молчали... для женщин он был до такой степени грозен, что если какая из них случайно попадалась навстречу, то от взгляда его только что не лишалась жизни).
У сiчнi 1570 року, увiйшовши каральним походом у Новгород, Грозний вiдбув богослужiння в соборi Софiï, потiм — урочистий обiд у палатах архiмандрита, де Iван IV разом з опричниками добре набив утробу та добре захмелив мiзки та й скомандував своïм головорiзам:
Гайда!— i почалася вiкопомна новгородська рiзня... Ох уже ця загадкова душа, яка, бачте, й не накинеться на iншу, не менш загадкову душу, поки не помолиться та не поб'є поклони в святому храмi, а потiм ще ж i нажереться в гостях душа хазяйськоï дармовинки, а вже далi, на десерт, i подавай ïï вурдалачому єству ще й гарячоï братньоï кровi з перетятого горла, а потiм вона знов, стражденна, проситься до святого храму, щоб там ревно молитися й бити земнi поклони, о, загадкова душа — що царська, що холопська!
А хiба на схилi свого вiку цар-параноïк Iван не каявся у грiхах? Каявся, бо ж добре усвiдомлював, що його життя — це не тiльки постiйнi нiчнi оргiï з непомiрними питтям, жертям та вбивствами, а й життя його — це безумна кривава оргiя; усвiдомлював, що винен в
объядении и пьянстве, а також в
убивстве,
душею осквернен,
разумом растлен и скотен умом,
Каинового убийство прешед, вiдзначився
граблением неситного богатства. Та, мабуть, не всi грiхи можна було вiдпустити царевi, то сказано йому було ходити до храму Божого, i збудували йому на Кремлiвськiй стiнi навпроти входу до Храму Василя Блаженного невеличку
башенку, сидячи в якiй i слухав порфироносний прихожанин богослужiння. На схилi ж свого вiку вiн навiть хотiв не те що втекти, а виïхати — як полiтичний емiгрант — до Англiï, мав з цього приводу таємнi перемови з англiйською королевою Єлизаветою. Та чи можна втекти вiд скоєного, вiд Росiï? Вiн би скоєне i Росiю носив би з собою i в Англiï. Не можна емiгрувати вiд самого себе.
Життя Iвана IV — таки як нiчна безумна й п'яна оргiя. Помер вiн — як на теперiшнi мiрки — доволi молодим: лише 54 роки. Жив — як пив, i пив — як жив. При ньому царство-государство було як велика п'яна обитель, а не якiсь там окремi п'янi обителi, а не якийсь там один Звенигородський Савво-Сторожевський монастир, який вiн красномовно бичував:
А на Сторожех до чего допили! Тово и за творити монастиря некому, по трапезе трава растет. Хiба ж не без знання реальноï дiйсностi, хiба ж не без щирого таланту сказано:
по трапезе трава растет!I це батькував вiн, п'яний маньяк — настоятель великоï п'яноï обителi-Русi, котрий, як уже згадувалося, хворобливо каючись перед безоднею небуття i все ж таки по-християнському сподiваючись на порятунок душi, i сам себе бичував, будучи винним в
объядении и пьянстве... Помер, а вiд усiєï iсторiï Росiï таке враження — наче то впродовж столiть тривало й тривало терористичне правлiння Грозного-Лютого, що то iсторiя з одного, здавалося б, неправдоподiбного монолiту, ото хiба що невiдомо, з якоï причини мiнялися iмена правителiв-самодержавцiв, якi камуфлювалися то перуками, то кринолiнами, то клинцюватими борiдками, то френчами.
Слово про ХмiльКирила, фiлософа словенського, iснує в давньоруськiй лiтературi давно, помiж iнших
слiв(
Слово про рахманiв,
Слово про погибель Руськоï землi,
Слово про князiвi т. д.). Можна сказати, що це монолог непоборного Хмелю — до всiх i завжди, хоч, звинайно, це
словопроголошувалося в конкретний час до конкретних людей. У своєму монолозi Хмiль звертається до священикiв, до князiв, до бояр, до слуг, до купцiв, до багатих, до бiдних, жiнкам також радить — не водитися з ним, бо вiн сильнiший вiд усiх плодiв на землi, бо вiн вiд племенi великого i багаторiдного, мати ж його — богом створена. Хмiль застерiгає — п'янство князям та боярам землю спустошує, а людей достойних i вiльних та майстрiв у рабство повергає, а якщо хто п'яний помре, то сам собi ворог i вбивця, i причастя його ненависне богу.
Звучав та звучить вiчний i справедливий монолог Хмеля, i цей монолог виголошують не тiльки непитущi, а й питущi, причiм, цiлком можливо, питущi проголошують ще з бiльшим пафосом та знанням справи, бо ж садомазохiстська хiть трохи посамобичуватися, щоб потiм — еге ж, очищеному! — знову впасти у блуд п'янства, а далi — знову в блуд самобичування, i т. д., а все те — загадкова душа, що нiяк ïï не впросиш i не вблагаєш, не навернеш на путь iстини нi заклинаннями, нi молитвами, нi такими от химерно своєрiдними очищеннями.
Як то мовиться, говори хоч до гори!.. Оце по-нашому
говори хоч до горицiкаво потрактовано як акт самоусвiдомлення в
Братах КарамазовихФ.Достоєвського. А саме — у обвинувальнiй промовi прокурора Iпполита Кириловича на судовому процесi. Зокрема:
Платить мы ужасно не любим, зато получать очень любим, и это во всем. О, дайте, дайте нам всевозможные блага жизни (именно всевозможные, дешевле не помиримся) и особенно не препятствуйте нашему нраву ни в чем, и тогда и мы докажем, что можем быть хороши и прекрасны. Мы не подлы, нет, но, однако же, подавайте нам денег, больше, больше, как можно больше денег, и вы увидите, как великодушно, с каким презрением к презренному металлу мы разбросаем их в одну ночь в безудержном кутеже... мы натуры широкие, карамазовские — я ведь к тому и веду, — способные вмещать всевозможные противоположности, и разом созерцать обе бездны, бездну над нами, бездну высших идеалов, и бездну под нами, бездну самого низшего и зловонного падения. Вспомните блестящую мысль, высказанную давеча молодым наблюдателем, глубоко и близко созерцавшим всю семью Карамазовых, господином Ракитиным:Ощущение низости падения так же необходимо этим разнузданным, безудержным натурам, как и ощущение высшего благородства, — и это правда: именно им нужна эта неестественная смесь постоянно и беспрерывно. Две бездны, две бездны, господа, в один и тот же момент — без этого мы несчастны и неудовлетворены, существование наше неполно. Мы широки, широки, как вся наша матушка Россия, мы все вместим и со всем уживемся!
Одкровення Iпполита Кириловича близькi до iстини, вони близькi до одкровень самого Ф. Достоєвського — i в тому, що стосується
безоднi. Волею невситимоï долi ми маємо давно й невдячну можливiсть судити про цю росiйську
безоднюне збоку, послуговуючись умовиводами стороннiх спостерiгачiв, а таки з
безоднi, яку нам даровано з ласки старшого брата — русифiкатора, хоч ми туди начебто не просилися, а тепер не просимося тим паче. I як то ведеться в цiй самiй
безоднi, ми добре знаємо, i, звичайно ж, не хотiли б знати, нам i своïх проваль у своєму менталiтетi вистачає, самi собi ради не дамо, а тут iще оцi чужi постiйно дiючi вакууми у стосунках мiж етносами, а тут iще торрiчелевi пустоти в мiждержавних зв'язках, а тут iще чужi космiчнi чорнi дiри, що зi смертельною невiдворотнiстю затягують споконвiчне витворений лад нашоï душi!.. Як то впливає на нас, як то позначається на нас московсько-росiйська
бездна высших идеалов— судити вкрай важко, бо ïх, здавалося б, нами не помiчалося, й, очевидно, ця
бездна высших идеаловнам як не загрожувала, так i не загрожує, отож нам, ясна рiч, так i не вдасться звiдати вкрай запаморочливих i таких необхiдних для самоствердження росiйського менталiтету польотiв помiж
безднами, а нам, з усього видно, судилося звiдати лиш одну московсько-росiйську
бездну самого низшего и зловонного падения, але ж такi обставини прирiкають i нас — помимо нашоï волi та бажань — на спiвiснування з речами страхiтливими, на прищеплення нам дiï чужого наркотичного зiлля, на необхiднiсть iснування в убивчих мiазмах:
ощущение низости падения так же необходимо... нужна эта неестественная смесь постоянно и беспрерывно.
Гаразд, хай так, вам це потрiбно — це ваша проблема. Але навiщо всi цi
бездныздалися нам, чи будь-яким iншим народам теперiшнього так званого СНД? Хай Господь порятує нас, хай Господь порятує всiх, хай Господь порятує i вас, хоч i iнтелiгент-патрiот з усiєю академiчною гiркою (?) обiзнанiстю й заявив, що
нельзя уйти от самих себя...Не можна — й водночас, здається, не треба, що ж дiяти, як порятуватись?
Iпполит Кирилович знав, що казав:
Платить мы ужасно не любим, и это во всем. I хоч би яке усвiдомлення необхiдностi розплатитися за векселями в рiзнi iсторичнi моменти навiдувало бодай окремi голови в родинi
старшогобрата, але ж — не розплачувався нiхто й розплачуватися не хоче. Бо не в природi. Бо якби розплачувалися, то вже була б iнша природа, перед якою проблема розплачуватися нiколи б не поставала в такiй нерозв'язнiй формi, нерозв'язнiй — бо ж не в особливостях нацiонального характеру.
...и это во всем. А хто ж заперечує?!
Кутеж... як то мовиться, в
Братьях Карамазовых.
III
В славнозвiсну Волгу впадає рiка Сура, у Сури є притока П'яна — це пiвденнiше Нижнього Новгорода. В Симеонiвському лiтописi збереглася розповiдь про побоïсько на рiчцi П'янi. Власне, йдеться про 1377 рiк, про сутичку росiйських оружних сил з ординцями. Вiддамо належне хоробростi московитiв, але в
Повiстi про побоïсько на рiцi П'янiмовиться не так про ïхню хоробрiсть, як про iнше. Царевич на iм'я Арапша перейшов iз Синьоï Орди за Волгу, замисливши похiд на Нижнiй Новгород. Великий князь володимирський i московський Дмитро Iванович (вiн же пiсля Куликовськоi битви Дмитро Донськой) послав проти ворогiв рать володимирську, переяславську, юр'євську, муромську, ярославську.
И собралось великое войско, и пошли они за реку за Пьяну. И пришла к ним весть о том, что царевич Арапша на Волчьей Воде. Они же повели себя беспечно, не помышляя об опасности: одни — доспехи свои на телеги сложили, а другие — держали их во вьюках, у иных сулицы оставались не насаженными на древко, а щиты и копья не приготовлены к бою были. А ездили все, расстегнув застежки и одежды с плеч спустив, разопрев от жары, ибо стояло знойное время. А если находили по зажитьям мед или пиво, то пили без меры, и напивались допьяна, и ездили пьяными. Поистине — за Пьяною пьяные! А старейшины, и князья, и бояре старшие, и вельможи, и воеводы, те все разъехались, чтобы поохотиться, утеху себе устроили, словно они дома у себя были.
Цю розкiшну розлогу цитату з Симеонiвського лiтопису наведено з тiєю лише метою, що лiтописна розповiдь органiчно лягає у контекст розмови про росiйський нацiональний характер. Тут усi деталi, всi подробицi точнi й правдивi, тут мальовничi штрихи до народного портрета, тут дiагнози-присуди, що цiлковито виявляють так звану душу, котра, очевидно, нiяк не є загадковою душею, а лише здається загадковою в силу своєï алогiчностi й абсурдностi (бо ж i
беспечная, як справедливо зазначає патрiот-академiк Д. Лихачов). Але ж тут коронною деталлю, котра насправдi є не такою вже й деталлю, навiть з епiтетом — коронна, є оце вiдчайдушно-молодецьке, що не осягається глуздом i виходить за межi будь-якого глузду:
пили без меры!
Звичайно ж,
поганые князья мордовские подвели тайно рать татарскую из мамаевой Орды на князей наших. Зав'язався бiй, у якому
великое войсконе змогло чинити опiр, вдалося до втечi. У рiчцi П'янi потонув князь Iван — син Дмитра Донського. Татари перемогли, вчинили страхiтливi розбоï та погроми, взяли Нижнiй Новгород, тут
людей перебили, а город весь, и церкви, и монастыри сожгли, и сгорело тогда в городе тридцать две церкви, а волостi спалювали,
и бесчисленное количество женщин, и детей, и девиц повели в полон.
Аж надмiрно широка та безпечна росiйська душа — чи не вiд цiєï безпечностi й широти страждає вона дуже часто значно бiльше, нiж вiд пiдступностi своïх явних, а то й вигаданих супротивникiв? Та й коли вже виходити на новий щабель вiдвертостi, то загадкова росiйська душа нi вiд кого так не страждає, як сама вiд себе, що чи не всi ïï болi та страждання йдуть таки вiд себе самоï; в нiй таки криються, в нiй зосередженi, ïï колотять, споконвiчне прирiкаючи на страждання, i як тут зарадити справi, як порятуватися, як вирватися з зачарованого кола — й чи можливо вирватися, чи доцiльно так запитувати? Як то в генiального украïнця Гоголя, який зачудовано торопiв, намагаючись збагнути незбагненне:
Русь, дай ответ!... Не дает ответа...Здавалося б, не душа, а якась посейбiчна скарбниця потойбiчноï мiстики (а яка й чия душа не є мiстичною скарбницею?), здавалося б, у всiх своïх iндивiдуальних вираженнях вона iрреальна й iррацiональна (а яка й душа не iрреальна й не iррацiональна?).
До речi, з повiстi про Мамаєве побоïсько довiдуємося, що звiстка про наближення незчисленних ординських сил заскочила великого князя Дмитра Iвановича пiд час пиру, коли вiн пив чашу за свого брата Володимира Андрiйовича.
IV
В
Описании земли Камчатка, сочиненное Степаном Крашенинниковым, видання 1755 року, знаходимо розповiдь про камчадалiв. Як вони зловживали мухоморами,
...мочат его в кипрейном сусле, и пьют оное сусло, или и сухие грибы свернув трубкою целиком глотают, который способ в большем употреблении. Помiрковане вживання — чотири гриби, чи й менше, а для повного оп'янiння ïли до десяти грибiв. Перша й значна прикмета, що мухомор дiймає, це
дергание членов, яке наступає десь через годину, й тодi п'янi марять, як в огневицi-лихоманцi, ïм увижаються жахливi видива або ж веселi — залежно вiд темпераменту: однi скачуть, другi танцюють, третi плачуть, кого переймають великi страхи, кому шпарка видається дверима, хто ложку води має за море. Вдаренi меншою дозою вiдчувають легкiсть, бадьорiсть, веселiсть, вiдвагу. Вважалося, що всi цi аномалiï — за наказом мухомора. Якби за п'яними не було нiякого нагляду, вони б наклали на себе руки. Хтось там розпоров собi живiт, а хтось роздушив яйця — й помер. П'яному вiд мухомора не давали мочитися на долiвку, пiдставляли посуд, мочу його випивали — й так само казилися, як i тi, що ïли гриби.
Отже,
туземцiвмiли довести себе до кондицiï на мiсцевому матерiалi, вдаючись до своïх традицiй. Проте росiяни, звичайно, принесли й своï традицiï, i ïхньою зброєю теж заходилися русифiкувати край. С. Крашенiннiков свiдчить:
Что касается до питья, то камчадалы не знали кроме воды до самого свого покорения: для веселья пивали они мухомор в воде настоянный... а ныне пьют и вино, как и тамошние жители, и совсем на нем пропиваются. Значить, цивiлiзацiя алкоголю разом з росiйською експансiєю повинна була прийти — й цивiлiзацiя алкоголю таки неминуче прийшла до всiх
народiв Росiï— хай то
малi народиСходу чи Пiвночi; хай то
дикуниПiвдня, а насправдi — багатовiковi мусульманськi цивiлiзацiï, хай там язичництво чи буддизм.
У 1913 роцi В. Налiвкiн у нарисi
Туземцы раньше и теперь, пишучи про Туркестан, про колонiзацiю краю та примусову русифiкацiю мiсцевого населення, зокрема, зупиняється на такому аспектi. Вiдомо, що згiдно iз законами ширiату вживання алкоголю переслiдувалося й осуджувалося, але ж — у край прийшли росiяни! В. Налiвкiн пише, що п'янство серед туземного населення стало доходити до неймовiрних розмiрiв. У святковi днi не можна було вийти на вулицю, не наштовхуючись майже щохвилинно на п'яних i пiдпилих туземцiв, що носилися по росiйських i туземних мiстах, розвалившись у звозчицьких екiпажах, з голосними й не завжди пристойними пiснями, очевидно, наслiдуючи росiйських п'яних майстрових та солдатiв. Тi самi п'янi валялися на лавках мiських бульварiв. Повсюдно посилювалося злодiйство, торговi обмани i загальна, так би мовити, розпуста... Люд, який недавно голосно вiтав свободу вживання гарячих напоïв, уволю накуражившись, перебував у станi тiєï вибитостi з колiï, того морального похмiлля i невдоволення самим собою, за якого достатньо одного вмiлого окрику для того, щоб погнати це стадо в будь-якому напрямку.
Як результат тотального оп'янiння — атрофовано розум, волю, нацiональну гiднiсть, як результат — людське стадо, яке можна гнати будь-куди й будь-якими засобами, бо це людське стадо вже не здатне вiдiбрати батога чи канчука для власного поганяння.
М. Шелгунов у книзi
Очерки русской жизни, видання 1895 року, пишучи про росiйську колонiзацiю Кавказу, не може не помiтити того самого, що й В. Налiвкiн у Туркестанi:
Являясь на Кавказ в качестве культурной силы, русский вносил и свой обиход, и свои привычки, и свои деревенские и общественные порядки. Кабатчик, поэтому, должен был играть на новом месте важную роль и выдвигаться в качестве первого пионера русской цивилизации. Вместе с кабатчиком развивалось и пьянство, а за ним шли традиционный русский волостной писарь и старшина (атаман). Кабатчик устанавливал основы легкой наживы, а писарь и атаман — основы гражданских отношений.
I тому подiбне. Стомливо наводити незчисленнi цитати й свiдчення, як споювались племена й народностi в тундрi чи в лiсотундрi — аби шляхом споювання i обману вiдiбрати плоди трудящих рук, забрати в наложницi ïхнiх жiнок i дочок, вiдiбрати багатства землi — ïхньоï таки справдi землi обiтованоi. Цивiлiзацiя алкоголю несла виродження та зубожiння — як колись, так i тепер, спричинялася i спричиняється до виродження та зубожiння,
а нагому-босому шумить разбой, як мовлено в
Повести о Горе-Злосчастии, i там же:
не быть бражнику богату.
Ми знаємо, яким скаженим п'яницею був Петро I — гордiсть росiйськоï iсторiï, i як водночас вiн боровся з п'янством. Знаємо про сухi закони, про монопольне право держави на продаж горiлки, про
монопольки. Знаємо, як Сталiн з допомогою горiлки i споювання народу будував соцiалiзм. Знаємо, як в iм'я побудови свiтлого майбутнього Горбачов та Лiгачов боролися з п'янством — i в зв'язку з цим у яку прiрву впав державний бюджет, бо на горiлцi та п'яному народi цей бюджет i тримався, як трималися й п'янi вiзiï про свiтле майбутнє.
Вогняна вода— як напалм! — котилася й котиться по однiй шостiй земноï кулi, де, як сказав у минулому столiттi американець Г. Кеннан, усе тримається на церквi й на кабаку. О, п'яна
Русь-тройка!.
Русь, дай ответ! Не дает ответа. Ну чим не тотальний ефект мухомора?!
Москва-Петушки— як писав проникливий i мудрий В. Єрофееєв.
V
Вiдомий американський письменник Георг Кеннан побував у Захiдному Сибiру в 1885 роцi — щоб познайомитися з системою тюрем i становищем в'язнiв. Його книга
Сибiр!зажила гучного розголосу, ïï було перекладено на мови всiх європейських держав. Iз живого конгломерату його вражень, що цiкавi й сьогоднi, виберу лише окремi — в планi розмови. Неспроста, звичайно, вiн говорить про
два великi росiйськi заклади — церкву й кабак, ставлячи церкву на перше мiсце, хоча цим зовсiм не звеличує аж так мiсце церкви, й аж так не применшує мiсце кабака: поставлено ж поряд, як рiвновеликi величини! Й спостережливий американець не помиляється — до такого вiдкриття доходили як до нього, так i пiсля нього.
Не можна, не жахаючись, читати про сибiрськi тюрми й сибiрську каторгу, але водночас не можна, не жахаючись, читати в Георга Кеннана про сибiрську волю, про сибiрське село, яке страшенно схоже на тисячi й тисячi iнших.
Села... складалися, звичайно, з двох рядiв iзб, що тягнулися на двi-три верстви вздовж брудноï сiльськоï вулицi, без будь-якоï прикмети рослинностi. Єдиною зеленню була ялинова гiлка, яка висiла над входом до кабака. Кабаки цi, що носять масу всiляких назв, являють для держави дуже важливе джерело прибутку, а мужикiв доводять до торби; вони однi виною цього запустiння й злиднiв, якi кидаються спостерiгачевi в очi при виглядi села на великому сибiрському трактi. У Захiдному Сибiру припадає на одну школу 30 кабакiв, а в Схiдному Сибiру — навiть 35. У краïнi, де мiж можливiстю вчитися i нагодою напитися iснує таке спiввiдношення, не можна вимагати порядностi, охайностi i благополуччя.
Книга
Сибiр!Г. Кеннана i
Архiпелаг ГУЛАГО. Солженiцина перегукуються, об'єднуючи начебто двi несумiснi дiйсностi — царську й секретарську, та насправдi це одна каторжна дiйснiсть, що належить одному народу, який породжує деспотизм зi свого нутра, i який потребує деспотизму на своï голови. Уже з прикiнцевих сторiнок цього
ГУЛАГуминулого столiття хочеться переказати один розкiшний епiзод — тут якраз i йдеться про двi такi рiвновеликi величини, як
кабакi
церква: я помiняв ïх мiсцями, бо i в розповiдi американця так.
Не доïжджаючи до Чити миль п'ятдесят, у селi Туриново-воротному, ïдучи на перекладних, не могли помiняти коней, бо всi жителi цього села без винятку були п'янi. По вулицях лiтали сани з парубками та дiвчатами, що в спiвах надривали горлянки. Поштова iзба — переповнена розпашiлими вiд горiлки людьми. Нiде нi поштмейстера, нi ямщика, а староста був такий п'яний, що не мiг триматися навiть з допомогою костура. Г. Кеннан довiдався, що мiсцевий священнослужитель стiльки
заклав за галстух, що його вiдправили додому на санях. Усi жителi села були п'янiсiнькi в дим — хто ж запряже коней? Крiм гостей i якогось грудного маляти, не було жодноï тверезоï iстоти. Батько цiєï дитини, молодий офiцер, був п'янiсiнький — i збирався в дорогу. Вiн зняв зi стiни свою шаблю й передав ïï урочисто своïй дружинi з проханням покласти в сани. П'янiсiнька його дружина вiдмовилась, то вiн театральним жестом притиснув шаблю до грудей i сказав, що покладе ïï сам — свою
першу наречену— та й зразу ж випустив шаблю з рук i навряд би чи пiдняв без допомоги
другоï нареченоï.
Нарештi, вдалося знайти п'яного старосту, якому довго довелося втовкмачувати, що потрiбнi конi. Той записав Г. Кеннана як людину з
Сусiднiх Штатiв. Вийшли надвiр, староста закричав:
Андрiю! Коней!У вiдповiдь — дикий смiх п'яного натовпу. Староста поскаржився:
Вони всi п'янi! Це кара Божа!.
Минав час, нарештi молодий офiцер перецiлував усiх жiнок у кiмнатi i подався до саней, за ним — жiнка з дитиною i шаблею в руках. Появилися два п'янi священики, пересiли з дрожок на поштовi сани, до божевiльне п'яних мужикiв, та й поïхали. Вже було втрачену всяку надiю виïхати, коли появився один, цiлком тверезий ямщик i сказав, що коней знайдено. П'яний чиновник, увiйшовши в чиновницький раж, накинувся з лайкою на нещасного ямщика й оштрафував на 50 коп.:
напевне, за його тверезiсть або за те, що вiн осмiлився запрягти коней!Зрештою, виïхали з села, яке втратило глузд. Що ж тут сталося? <з>- Тут освячували нову церкву, — сказав ямщик серйозно.
— Освячували церкву! — вкрай здивувався американець. — Хiба тут скрiзь отак освячуються церкви?
- Я не знаю... П'ють iнколи. Пiсля молебну було гуляння, дехто напився.
- Дехто? Ви хочете, напевне, сказати, всi. Ви єдиний тверезий чоловiк у всьому селi. Як це пояснити?
— Я не християнин, — вiдповiв вiн холодно, — я бурят. I Г. Кеннан так завершує цей епiзод:
Єдиний тверезий чоловiк на все село з населенням у 300-400 чоловiк був язичник, i цього язичника присудив християнський чиновник до штрафу в 50 коп. за те, що вiн не напився п'яний, як iншi добрi громадяни i не виявив цим своєï поваги до новоï будiвлi i досвятоï православноï церкви.
Церква i шинок — двi пiдвалини нацiональноï свiдомостi. Ось зiСлова про бражника:Быть неки бражник и зело много вина пил вовся дни живота своего, а всяким ковшом господа бога прославлял и часто в нощи богу молился. Як то мовиться украïнською — скляний бог.VI
Звичайно, були й спiвцi начебто помiркованого всенародного зловживання: мовляв, хоч i п'ють, але мало, знають мiру, не втрачають голови, та й випите йде лише на користь. Петербурзький професор (у Петербурзi вiн перебував бiля самого джерела, щопроливалоагрономiю на Росiю) Олександр Енгельгардт волею долi опинився в селi, де заповзявся до втiлення своïх iдей господарювання. Менi потрапила до рук його книжкаИз деревни. 12 писем. 1872-1887, видання Суворiна, 1897. Професор-практик зiзнається, що в столицi перед вiд'ïздом у село йому передрiкали: зiп'ється неодмiнно. У селi ж вiн:Выпиваю рюмку, другую за обедом, нужно же что-нибудь пить, когда настоящего вина нет; випиваю и за ужином, но все-таки не спился, потому что никогда не опохмеляюсь, а отпиваюсь по утрам чаем. Отже, потрохи пив, але з розумом. Ось як iз розумом, на його переконання, п'є росiйський мужик.
О. Енгельгардту вiдомо, що коли хто в Росiï втратить службу й опиниться в селi, то з нудьги починає пити — й неминуче спивається. За звичайвсiпочинають з того, що випивають тiльки за вечерею, потiм звикають випивати й за обiдом, потiм потрохи звикають похмелятися вранцi — горiлку натщесерце. Це так вiдбувається з тим, хто не працює. Але професор впевнений:Работающему мужику нипочем, даже полезно выпить стакан водки в пять часов утра перед завтраком.
Мабуть, важко сперечатися з професором про користь склянки горiлки о п'ятiй ранку, вкрай важко... <з>При случае мужики, бабы, девки, даже дети пьют, шпарко пьют, даже пьяные напиваются (я говорюдажепотому, что мужику много нужно, чтобы напиться пьяным — два стакана водки бабе нипочем), но это не пьяница... Мне случалось бывать и на крестьянских сходках, и на съездах избирателей землевладельцев — право, не могу сказать, где больше пьют. Числом полуштофов крестьяне, пожалуй, больше выпьют, но необходимо принять в расчет, что мужику выпить полуштоф нипочем — галдеть только начнет и больше ничего. Проспится и опять за соху. Я совершенно убежден, что разные меры против пьянства... суть меры ненужные, стеснительные, бесполезные... пишется в газетах о непомерном пьянстве... мужик, даже и отпетый пьяница — что весьма редко — пьющий иногда по нескольку дней без просыпу, не имеет того ужасного вида пьяниц, ведущих праздную и сидячую комнатную жизнь, пьяниц с отекшим лицом, дрожащими руками, блуждающими глазами, помраченным рассудком... Выпьют по два стакана подряд (чтобы скорей в голову ударило)... Костик у него из-за пояса топор вытащит и тотчас пропьет, да еще угостит обкраденного...
I т. д. Так О. Енгельгардт спiває панегiрикинепитущомуросiйському селу, захоплюючись злодiєм Костиком, який не просто злодiй, не просто пияк, а ще й широка натура, й. не просто широка, а ще ж артистична, в цiй артистичностi й виявляється народ: Костик сокиру вкраде, зразу проп'є — та ще й обкраденого пригостить! Артистизмбезоднi, що тут iще можна не розумiти, i як не захоплюватися артистизмом...
Отак, бачте, спростовується i заперечується ефект мухомора на росiйському грунтi.VII
Ще зi шкiлькоï лави пам'ятається твiр невiдомого атора XVII столiттяПовесть о Горе-Злочастии. (Менi ось трапило до рук видання 1985 року, пiслямова академiка Д. Лихачова). Тут мовлено:Человеческое сердце несмысленно и неуимчиво. Цитати звiдси так i просяться.Не ходи, чадо, в пиры и братчины, не садися ты на место болшее, не пей, чадо, двух чар за едину, не прелщайся, чадо, на добрых красных жен.Не думай украсти, ограбити, и обмануть, солгать, и неправду учинить. Не прелщайся, чадо, на злато и серебро, не збирай богатства неправого...Не безчествуй, чадо, богата и убога, а имей всех равно по единому. А знайся, чадо, с мудрыми и с разумными водися, и з другими надежными дружися, которые бы тебя злу не доставили. Це з порад батька-матерi своємудобру молодцу. Але ж коли це який-небудь Васька Буслаєв та слухав свою матiр, а не святкував свою споконвiчну буслаєвщину! Коли це вiн слухав голос тверезого глузду! Коли виривався з моделi!.. I ось якийсь незваний брат —зазвал его на кабацкий двор, завел его в избу кабацкую, поднес ему пару зелена вина и крушку поднес пива пьянова... хошь и упьешся, братец, допьяна, ино где пил, тут и спать ложился... принимался он за питья за пьяныя испивал чару зелена вина, запивал он чашею меду сладкова, и пил он, молодец, пиво пьяное, упился он без памяти и где пил, тут и спать ложился. Долю свою й конем не об'ïдеш, що бiльше конем правитьГоре-Злочастие:а гнездо мое и вотчина во бражниках. Воно, Горе, розбило йому весiлля, постало в кабак —сошел он пропивать свои животы, i так глумиться й знущається Горе з цього блудного сина, що й не втямиш: поневiряється вiн волею Горя, чи Горе тому незнищенне, що на його вiк-перевiк вистачало, вистачає i вистачить бражникiв (а гнездо мое и вотчина во бражниках). I ще довго невiдчiпне Горе править героєм (молодец пошел пеш дорогою, а Горе под руку под правую, научает молодца богато жить, убити и ограбить, чтобы молотца за то повесили или с каменем в воду посадили) — аж поки той постригся в монастир. Амiнь.
У пiслямовi, аналiзуючиПовесть о Горе-Злочастии, академiк Д. Лихачов пише про те, що в руськiй книжностi XI-XVI ст. вiддзеркалились переважно iдеï вродженоï долi, долi роду. А з пробудженням iнтересу до людини вже кристалiзується нове уявлення про долю — iндивiдуальну, коли доля прив'язується до людини в силу випадку чи з ïï особистоï волi. I, мовляв, молодця явлено в повiстi жертвою власноï долi, i цю долю персонiфiковано якГоре-Злочастие. I, мовляв, коли в родовому суспiльствi народнi уявлення просудьбу-долюнеодмiнно пов'язано з родовою, вродженою судьбою, й цi уявлення виникли у зв'язку з культом предкiв, то вони мiняються в нових умовах, з розвитком iндивiдуалiзму, iдеєю особистоï долi, яка iндивiдуально властива тiй чи iншiй людинi, долi не вродженоï, а начебто навiяноï збоку, i в характерi цiєï долi винуватий сам ïï носiй.
На мою думку, i так — i не так, бо це таки винуватий носiй, з нього знiмати вину не можна, але ж... нiяк не забувається стаття академiка Д. Лихачова з ж.Новый мир, надрукована через десять рокiв пiсля статтi проГоре-Злочастиепiд назвоюНельзя уйти от самих себя..., i в цiй статтi автор пише не про те, що нинiшнi великороси-iндивiдуали повиннi б вiдiйти вiд своєï iндивiдуальноï ментальностi (звичайно, i про це теж), а пише все-таки про те, що народовi годилося б бодай трохи позбутися своєï споконвiчноï ментальностi. Отже, перечитуючи його статтю десятирiчноï давностi, я так само вписую героя повiстi в контекст тотального народного характеру, як вписую Ваську Буслаєва чи Єрмака, бо, звичайно, геройПовести о Горе-Злочастииiндивiдуал, але ж вiн мiцно i знайоме вмонтований у контекст народного характеру — таки тяжить докульту предкiв, i тут етнос i його окремий представник, як завжди, приречено єдинi...нельзя уйти от самих себя...та вже бодай трiшки обнадiйливе, що задумуємося над цiєю бiганиною вiд себе — в iм'я самих себе... знову ж таки — тiльки в iм'я самих себе... чи не тiльки?VIII
З давньоруськоï лiтератури добре вiдомий жанр усiляких повчань-звернень до простолюдинiв, якi можна б назвати морально-етичними напучуваннями-бичуваннями. Скажiмо, вiдомеПовчання Мойсея про надмiрне п'янство.
Мойсей — новгородський iгумен, помер у 1187 роцi. Iгумен Мойсей гнiвно осуджує пороки (якi, звичайно, не дають увiйти в царство небесне), пропагуючи:сну свое время и мера, желанию пищи и время, и мера, и питью свой срок и умеренность, потребности женщин время и мера... насколько больше нас кони, насколько быстрее нас пес, а каждый из этих животных, как видим, в еде и в питье пренебрегает обжорством... а на избыток желанья узду налагать воздержания...
Зрозумiло, не було б предмета розмови — не було 6 i самоï розмови, не було б порокiв — не було б пророкiв для ïхнiх бичувань, не було б порiвнянь пастви з тваринами на користь таки тварин, помiж яких i не треба проповiдуватиузду воздержанья.
ОсьПовчання мудрого єпископа Бiлгородського, яке начебто належить єпископу-фiлософу Григорiю з пiдкиiвського Бiлгорода, жив приблизно тодi ж, що й новгородський iгумен Мойсей. Мудрий пастир Григорiй — вiн рече й мудре повчання, сказати б, непроминального значення, i, знову ж таки, не було б предмета розмови — не було б самоï розмови, та що дiяти пастиру, коли паства не своïй людськiй подобизнi належить, а пороку, з непередаваною щирiстю i втiхою служить пороку, себто дияволу? I єпископ Григорiй викриває та звинувачує з традицiйним — з часiв сивих по нинiшнi часи — пафосом, який i в даному разi так i хочеться порiвняти з бiблiйним бiсером. Актуальне повчання — як для Росiï Єльцина, так i для Украïни Кучми....и вы же все, сколько вас душу имеет человеческую и еще не совсем звероподобны... Как же я, видя не один лишь дома, но весь город... но и окрестности его погорающими, полностью сожженными, и не как от огня дерево, но от пламени погибающих, — то не восскорблю ли душою и, насколько есть во мне силы, не попытаюсь ли загасить пламя? Что же это за пламень? Скажите вы мне: не тот ли, которым ви наполняетесь, когда пьете вино и мед или иные безмерно, так что как-будто от какого огня выгораете?.. в вас бесы ликуют и сатана торжествует в вас и радуется пьянству, чтимому вами; все будто богом неким захвачены им, и детям своим вы велите поклоняться пьянству. И тот лишь считаете праздник славный, если лежат все, будто мертвые спьяну, как идольд, — с разверстыми ртами, но языками безгласными, с очами открытыми, но не видящими, с ногами, которые не могут ходить!.. плоть лишь у пьяниц там, где должен быть дух... пьяница духа святого прогонит... пороков исполнен и нечистот, пьяница ни о каком благе не помышляет... Я рыдаю и плачу от того, что больше Христа вам угоден дьявол, ибо ему вы творите радость. Когда вы упьетесь, тогда вы блудите и скачете, кричите, поете и пляшете, и в дудки дудите, завидуете, пьете чуть свет, объедаетесь и упиваетесь, блюете и льстите, злопамятствуете, гневитесь, бранитесь, хулите и сердитесь, лжете, возноситесь, срамословите и кощунствуете, вопите и ссоритесь, море вам по колено, смеетесь, крадете, бьете, деретесь и празднословите, о смерти не помните, спите много, обвиняете и порицаете, божитесь и укоряете, доносите... Да и плясунья жена — сатанина невеста, супруга дьяволу... Ведь ясно, что пьяного, смрадом рыгающего, бог так же не любит... И совсем того не стыдящихся, но даже гордящихся!.. продаетесь пьянству, которое идолов хуже... чем отличаетесь вы от неверных, когда напиваетесь до опьянения?.. И говорите:Тогда только праздник хорош, если на несколько дней мы упьемся!..выплачьте, каясь в ваших излишествах, иначе закроется царство небесное... будут вас мучить бесконечное время в негасимом огне!
Хiба ж прислухалися до iгумена Мойсея та до єпископа Григорiя, до тисяч i тисяч iнших єпископiв, iгуменiв, рiзних священослужителiв, заплакали й покаялися, — чи горять, як i горiли, в геєнi огненнiй? Не прислухалися, не покаялися, горять — як i горiли. Й горiтимуть. I рiч у тому, що самi ж бо розпалюють той непогасний вогонь, про який так вражаюче мальовничо говорив єпископ Григорiй ще у XII ст. I нi самi не беруться погасити, нi пастирi не в змозi погасити, бо ж була, бо ж постiйно є оця бiсiвська необхiднiсть пекельного полум'я, необхiднiсть самопiдпалювання, необхiднiсть самоспалювання — i ця предковiчна риса додає один з найвиразнiших штрихiв до народного портрета (вона i є джерелом жахливоï енергiï), додає до творення вiковiчноï садомазохiстськоï колективноï акцiï...Тогда только праздник хорош, если на несколько дней мы упьемся!Якби ж то хотiлося тiльки на кiлька днiв. А то ж хочеться вiдчувати життя не просто як свято, а життя може стати святом лише з допомогою випитоï горiлки, отож i хочеться пити усе своє життя, хочеться пити iз столiття у столiття — i що там до всiляких моральних табу чи християнських заборон, коли ïхня цiннiсть — така iлюзорна, а цiннiсть п'яного свята — цiлком реальна, а вселенська цiннiсть свого п'яного єства на цьому п'яному святi — ще реальнiша, ще необхiднiша, бо ж — гуляє душа, яка й здатна почуватися душею лише гуляючи!
I згадаймо Ф. Достоєвського: росiйська людина потребує ще й таких страждань — як самоочищення? I знову ж таки — яке вже тут самоочищення, а в такiй фiлософiï — на тлi столiть i столiть — чомусь бачиться лише фiлософiя самовиправдання, коли, незважаючи нi на що — невситимо хочеться самозамилування, самоiдеалiзацiï i — дозволю собi словотвiр — самомесiанства, бо ж чомусь без цього нiяк не хочеться iснувати просто та ясно, поряд з iншими, здавалося б, простими i ясними, не месiанського самопокликання й месiанського самозвеличення.IX
У прекраснiй тетралогiï Ф. АбрамоваБрати й сестризустрiчаємо Єгоршу-баляндрасника й шалапута, залицяльника й п'яницю, не позбавленого чоловiчого шарму, не позбавленого i рис типовоï росiйськоï людини взагалi й особливо — колгоспноï епохи. Побурлакувавши по свiтах, нарештi повертається в рiдне Пекашине до друзiв-алкашiв.... балачка на якийсь час пiшла на суто чоловiчий манiр. Скрiзь побував Єгорша, весь Сибiр уздовж i впоперек об'ïздив i жiнок усяких перебрав — не злiчити.
- А сибiрячки... вони як? З яких бiльше нацiïв? — уточнював запитання за запитанням Фiля (вiн розхвилювався так, що заïкатися почав).
— А всяких там нацiïв вистачає. I росiяни, i казахи, i чукчi, i корейцi...
- I ти це... — у Фiлi голос вiд заздрощiв затремтiв.
- Еге, еге, це...
А богобоязливому Овсiю Мошкiну вiн у п'яному захватi розповiдає:Ух, скiльки я цих жiнок та дiвок перебрав! У всi нацiï, у всi народи залiз. Таке собi завдання поставив, щоб усi взнати. Казашки, нiмкенi, корейки, якутки... Бухгалтерiю треба заводити, щоб усiх перелiчити... Одна святенниця менi на Сахалiнi трапилася — ну стерво! Без молитви та без хреста на це дiло нiяк!..
П'яний Єгорша, оця простонародна безпосереднiсть, вихваляється, гордий — у всi нацiï, у всi народи залiз, таке собi завдання поставив, а скiльки й де позалишав байстрюкiв — i не згадає, i не скаже... А мiльйони таких алкашiв, як Єгорша?.. Щира, вiдкрита душа росiйськоï людини, якiй не дано нi осмислити, нi усвiдомити. Ось така собi запрограмованабезодня!
Ще не можу не згадати й одне чудове оповiдання В. Астаф'єва — забулася назва. Машина, що взимку роз'ïждженою-розгаслою дорогою везла в сiльську лавку повний кузов ящикiв зiшмурдякомнайнижчоï якостi, перевернулася, пляшки з вином розбилися, все це позамерзало в снiгу. Як тiльки про аварiю довiдалися мужики, всi рвонули за село, авжеж, не для того, щоб пособити в аварiï. Всi. накинулися на товар — пили з уцiлiлих пляшок, з розбитих, ïлип'янийснiг, ведучи принагiднi п'янi балачки та дурiючи мiзками доти, доки вистачилобою. Ось така оргiя. Колоритна? Здавалося б, колоритна, але ж — таки буденна, коли помiркувати. Абрамовського Єгоршi, звичайно, там не було, хоча цiлком мiг бути.
Хiба оповiдання росiянина В. Астаф'єва про село кiнця XX столiття не перегукується з розповiддю американця Г. Кеннана про п'яне село кiнця XIX столiття? I таких документальних чи художнiх свiдчень можна наводити сотнi й тисячi, вiдмiннiсть може бути в деталях, тiльки не в сутi, суть — незмiнна в усi столiття що при царях, що при секретарях.
Ефект мухомора i нинi, й прiсно, й на вiки вiчнi.X
Основоположним у творчостi Ф. Достоєвського, засадничим у його реалiзмi було:Что в целом народе, то и в отдельных типах, говоря, впрочем, лишь вообще. Сприймати це можна як аксiому — i не тiльки щодо одного народу. У передмовi доБратiв Карамазовихавтор заявляє про необхiднiстьобъединить частности и найти хоть какой-нибудь общий толк, толк во всеобщей бестолочиросiйського буття. Розказуючи про Федора Павловича Карамазова, письменник акцентує:именно бестолковость, да еще какая-то особенная, национальная. Пiдкреслено особлива, нацiональна безтолковiсть — це вже з метафiзичнихбезоденьросiйського менталiтету, змертвого домужорстокоï дiйсностi, яку вiн спiзнав власною шкурою. За чаркою коньяку Федiр Павлович проголошує:А Россия свинство. Друг мой, если бы ты знал, как я ненавижу Россию... то есть не Россию, а все эти пороки... а пожалуй, что и Россию. Старець Зосима повчає в романi:...у бедных неутоление потребностей и зависть пока заглушаются пьянством. Но скоро вместо вина упьются и кровью, к тому их ведут. Петро Iллiч мiркує в творi:Напьются и подерутся, подерутся и помирятся. Разве это люди дела? Что это за.устранюсь,казню себя— ничего не будет! Тысячу раз кричал этим слогом пьяный в трактире. Теперь-то не пьян.Пьян духом— слог любят подлецы
Отже, п'яний дух — чи то з допомогою горiлки, чи то без допомоги горiлки, але — п'яний дух, i вiн потребує хмелю, п'яностi, сп'янiння, iнакше вiн уже не спроможний бути не те що п'яним духом, а навiть просто духом, перетворюється на нiщо, на якусь прямо протилежну, на самогубну субстанцiю, i як тiльки звiльнитись вiд неï, як повернутися до самого себе?Началась почти оргия, пир на весь мир. Грушенька закричала первая, чтоб ей дали вина.Пить хочу, совсем пьяная хочу напиться...А далi — розгул, оргiя, дикi пристрастi, циганщина, всiлякi смертовбивства й кровопускання, злодiйство.Одним словом, началось нечто беспорядочное и нелепое, но Митя был как бы в своем родном элементе, и чем нелепее все становилось, тем больше он оживлялся духом
Оргiя — вона оргiя i є, i не було б самих оргiястiв, то не було б оргiï, але в тiм-то й рiч, що п'яний дух, дух-безодня, потребує ще й безоднi оргiï — для свого нескiнченного поглиблення, для виходу свiдомостi за межi, в iрреальнi потойбiччя, а коли дiйснiсть прибирає iрреальних форм, а iрреальнi форми прибирають форм дiйсностi, i людська наркотично збуджена психiка є як ïï всеможним продуцентом, так i ïï щасливо-трагiчним споживачем, i весь довколишнiй свiт з його реалiями та пристрастями немов бере участь в оргiï, теж стає свiтом-оргiястом, наче й весь цей стан є станом найбажанiшого, найблаженнiшого озарiння-осяяння, котрий начебто увiчнює душу, даруючи ïй сподiване безсмертя!.. а будь-яке протверезiння не те що не передбачається, а цiлковито виключається...
Iстинно, що в цiлому народi — те й в окремих типах, але ж iз такою самою неминучiстю, навпаки: що в окремих типах — те й у цiлому народi.
Не хотiлося б, мабуть, говорити про росiйську iсторiю, як про оргiю, але коли вдивишся в неï, коли вдумаєшся в думки бодай одного Ф. Достоєвського (а вiн же далеко не один!), то ця аналогiя напрошується сама собою, i, будучи правильною настiльки, настiльки може бути будь-яка аналогiя, вона i унаочнює, i пояснює, i лякає — не самих лише нас, а й того ж таки Ф. Достоєвського, хоч у нього тут значно складнiшi почуття, не без замилування, не без iдеалiзацiï:страданием своим русский человек как бы наслаждается;мы должны преклониться перед народом и ждать от него всего, и мысли, и образа;богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят, уже закутил. Рассказывают и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие.
Хто заперечить, що сказане не вiддзеркалює наш нинiшнiй день, який i Ф. Достоєвському, не тiльки комунiсту М. Хрущову, уявився свiтлим майбутнiм, котре так красномовно перегукується з неминущим темним минулим?
Ефект мухомора...
ГУСЯЧI БАГНЕТИ,
або ж Г. Державiн:Поля и грады — стали гробыI
Князь П. Вяземський (1792-1878) у своïй книзiФон-Вiзiнвисловив мiркування цiкавi й сьогоднi:Общество наше, гражданственность наша образовались победами. Не постепенными, не медленными успехами на поприще образованности; не долговременными, постоянными, трудными заслугами в деле человечества и просвещения, — нет: быстро и вооруженною рукою заняли мы почетное место в числе вооруженных держав. На полях сражений купили мы свою грамоту дворянства. Громы полтавской победы провозгласили наше уже бесспорное водворение в семейство европейское. Сии громы, сии торжественные, победные молебствия отозвались в поэзии нашей и дали ей направление. Следующие эпохи, более или мене ознаменованные завоеваниями, войнами блестящими, питали в ней сей дух воинственный, сию торжественность, которая, может быть, в последствии времени была уже более привычка и подражание и потому неудовлетворительна; но на первую пору была она точно истинная, живая и выражала совершенно главный характер нашего политического быта. Воинственная слава была лучшим достоянием русского народа: упоенные, ослепленные ею, радели мы мало о других родах славы. Военное достоинство было почти единою целью, единым упованием и средством для высшего звания народа, которое должно было вначале сосредоточивать в себе исключительно лучи просвещения, медленно разливавшегося по нижним ступеням общества. Военная деятельность удовлетворяла честолюбию народному и потребностям возникающего гражданства. Торжественные оды были плодами сего воинственного вдохновения. Лира Ломоносова была отголоском полтавских пушек... Ломоносов, Петров, Державин были бардами народа, почти всегда стоявшого под ружьем, народа, праздновавшего победы или готовившого к новым..Тебя Бога хвалим!— была ода их воинственных песнопений. Они поэты присяжные, поэты-лауреаты — победы еще более, нежели двора
Цiкаво, чи не правда? А хтось там буде пасталакати про незаангажованiсть мистецтва, лiтератури! Ось вам явно заангажованiсть у цiлковитому блиску мiлiтаристського пафосу, причiм дуже по-росiйському — й тiльки по-росiйському. Гадаєте, що В. Маяковський був якимось вiдкривачем, коли глашатайствував:Я хочу, чтоб к штыку приравняли перо? Попередникiв, усiляких одописцiв, у нього — цiлi iсторичнi лави, мало не з кожного рядка ïхнього стирчатьколющий штык, бо ж —гром победы раздавайся. Яке тампоприще образованности, якi тамтрудные заслуги в деле человечества и просвещения, — нет, нам та нашiй лiтературi подавайзавоевания,войны блестящие,громы полтавской победы,дух воинственный,воинственную славу,военное достоинство,военные песнопения, ось що потрiбно вiд своïх бардiв длянарода, почти всегда стоявшего под ружьем, народа, праздновавшего победы или готовившегося к новым. Я буквально зациклююся на повтореннi цитат, бо такi вони розкiшнi, стiльки в них гордостi й самозамилування, стiльки щироï негацiï долучей просвещения— й водночас так захоплено провоинственное вдохновение.
I як усе це знайоме — з учорашньоï чи позавчорашньоï дiйсностi, коли в радянськихмобилизованных и призванныхтак само мало не з кожного поетичного рядка стирчавколючий штык,штык молодец! Традицiйне мислення багнетами — куди вiд нього подiтися Ломоносову чи Державiну, та й нiхто так не ставив питання, щоб кудись подiтися, все це в кровi, а разу кровi — значить кровне, ввiбране з молоком матерi.II
Г. Державiн уСтихах на покорение Дербента графом В. А. Зубовымславить полководця, чий мечобагрится кровью противных Россам Персиянi без недомовок заявляє, що метою цiєю вiйни, зокрема, є розбiй та грабiжництво:
О радость!
Се валят уж к нам
Слоны, богатством нагруженны,
Коврами Инда покровенны!
Народ по стогнам, по домам!
Сребро и золото лиется,
Как с неба благотворный дождь!
(Навеснi 1796 року В. Зубов, брат фаворита Катерини II, на чолi росiйського вiйська вторгся в перськi володiння в Дагестанi, 10 травня взяв фортецю Дербент). У нього ж, в одописця Державiна, у творiПеснь на победы Суворовачитаємо:
Пошел, — и где тристаты злобы?
Чему коснулся, все сразил.
Поля и гради — стали гробы;
Шагнул — и царство покорил!
Но ты, народ, подобно грому
Которого мечи в дали звучат!
Доколе тверд, единодушен,
Умеешь смерть и скорби презирать,
И с ним по вере поборать
По правде будешь лишь войною:
Великий дух!
Твой Бог с тобою!
На что тебе союз?
- О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна.
Як сказав Пушкiн про Державiна:И, в гроб сходя, благословил. Можна не сумнiватися, що благословив i на вiршКлеветникам России. Бо ж бачте, як лаконiчно, карбовано мислив:По правде будешь лишь войною. Як упевнено радив:На что тебе союз? — О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна. А на самому початку цiєïпiснi пiсеньяк ото росiйський народ умiєшагать:Шагнул — и царство покорил! Поля и грады — стали гробы. За логiкою велик...
