Бригантина
страница №8
...ити (ось так слава його пiшла по свiту пiд цим прiзвиськом). I тому вiн, торкнувши вуса, вiдповiв молодицi з спокiйною статечною гiднiстю;— Лева по кiгтях впiзнають... А ви що хотiли?
— Та син мiй тут у вас... Кульбака Порфир...
— Знаєм такого... На черешнях зараз, повернуться на обiд. Так що доведеться зачекати.
Жiнка озирнулась, де б сiсти, i Антон Герасимович аж тепер дотямив, що дав маху, вчинив не як лицар, i, щоб виправити свою похибку, досить браво пiдскочив, подав жiнцi стiльця. Сiв i сам бiля столу з телефоном, з металевою шпичкою, на якiй були понаколюванi якiсь папiрцi, мабуть, перепустки. Руку Антон Герасимович поклав на розгорнутий фолiант.
— Тритузний я. Нiякий я не Саламур, — незлобиво пояснив вiдвiдувачцi. — Начальник режиму. А Саламуром став з ласки вашого синочка, це вiн — семибаламут! — мене так охрестив!
. — Це на нього схоже, — вдавано посуворiшала мати, хоча в душi тiльки усмiхнулась з затаєною гордiстю. — Чи не хворiв вiн тут у вас? Чи не бешкетує?
— Сам розкаже... У нас, правда, побачення тiльки по вихiдних, але для вас зробимо виняток як для знатноï виноградарки... Я теж вдома виноградом займаюсь, ну в мене рiзносортиця, бiльше напiвдикi, не те що вашi
сенсота
карабурну...
А вiдвiдувачка знов за синочка:
— Це правда, що отряха мiй став тут у вас ударником працi?
— Що не лацюга, то не лацюга, — визнав Антон Герасимович. — Хапкий до всякого дiла, а це вже неабиякий плюс... Можна надiятись, що вилюднiє, обере чесну трудову путь... Праця, вона-таки лiкар найкращий!
Оксана, слухаючи Тритузного, була згодна з ним: так, вся мудрiсть людини — в працi. З нею почуваєш, що живеш недаремно на свiтi, дає вона певнiсть тобi й шану людську, приносить навiть у самотностi радiсть, iнодi майже насолоду, яку, може, й називають щастям...
— Але тiльки праця обрана, улюблена...
— Авжеж. У нас вона саме така. Черешню збирати — що може бути приємнiше для дiтвори? Учора ваш на лiнiйцi вже серед правофлангових стояв, — це в нас честь така для тих, хто перед веде... Трудяга, нiчого не скажеш...
Слухаючи цi похвалки, мати аж цвiте:
— А дома ж був такий шалений!
— Вiн шалений i тут... Прямо скажем, трудний хлопець, але є в ньому й таке, що хоч-не-хоч викликав симпатiю... I що роботи не боïться. I взагалi... смiлива, хвацька душа! Одне слово, з живчиком, з перчиком хлопець. — Антон Герасимович i незчувсь, як скористався примовкою директора, що ïï сам свого часу висмiював.
— Спасибi ж вам, — тихо, з почуттям вимовила молодиця. — Така я вдячна вашiй школi... Хiба я не розумiю, що було б зi мною, матiр'ю-одиначкою, в iншi часи, яка доля ждала б i його, i мене? А тут, бач, сама Батькiвщина взяла малого пiд свiй прихисток, щоб не пiшов по безпутнiй дорозi...
— Вiрно, мiг би хлопець зовсiм розпоганитись, а зараз вiн у надiйних руках, — запевнив Тритузний. — Тут до нього увага, тут за ним догляд i вдень i вночi. Звiсно, нам, персоналовi, це не минається безслiдно, декому передчасно здають нерви, зношується органiзм... Одначе щадити себе не доводиться, бо — треба...
— Спасибi, спасибi, — знов повторила жiнка душевно.
— Можете уявити, яких сюди нам направляють... Понiвеченi вже та покрученi, як отой карагач у пустелi... Так уже його крутило та викручувало життєвими бурями... А мусимо приймати, братись за його формування. Ох, не просте це дiло — формувати людину...
— I не кожному воно дається, потрiбен хист i до цього, — узгiдно каже вiдвiдувачка. — Та ще хто як ставиться до своєï роботи... Вiзьмiть хоч i в нас, коли вийдемо навеснi на виноградники обрiзати кущi... Один робить це швидко та якiсно, а iнший — особливо з гастролерiв перелiтних — женеться лише за заробiтком, ганебний слiд кидає позад себе: цiлiсiнькi кущi, якi йому здалися трудними, геть повикидав, бо легше вiдразу зрiзати цiлий кущ, анiж думати над тим, як правильно його сформувати.
— Так то ж просто кущi, — вигукує Антон Герасимович, — а нашi кущi — це живi людськi душi! Юнi ще та незаскорузлi, куди його спрямуєш, так воно й ростиме... Сьогоднi дiти — завтра народ!
— Чомусь погане до дитини само липне, а добре так важко доводиться прищеплювати, — з сумом сказала Оксана.
— А прищеплюєм! — вигукнув начальник режиму. — Хай навiть воно i кричить, i вiдборсується, бо ще не тямить, що добро йому щеплять... Беремо сюди найтруднiтих, тих, що вже пройшли Крим i Рим, — iнший i дорослий не бачив того, що воно вже встигло пережити.
— I звiдки в них ця пристрасть до бродяжництва?
— А звiдки — до безглуздого руйнування? Ти зробив, ти цi лiхтарi поставив, засвiтив, а я поламаю, потрощу, бо менi так хочеться. А якщо до автобуса, то вскакую першим, захоплюю мiсце бiля вiкна, бо там моïй особi приємнiше сидiти, вона хоче вiтерцем обвiватися, а ви грубi, черствi, бо вимагаєте, щоб я встав, поступився мiсцем перед кимось старшим... Говоримо все про пережитки, а воно й нажитки нашi нiчим не кращi... Скiльки ïх таких розвелося, котрим пошанувати старших здається принизливим. Iнодi навiть у добропоряднiй сiм'ï воно раптом стає бездушним вимагачем, шкурником без совiстi й честi. А батькам? Нема ж тяжчоï кари, нiж кара дiтьми! Жорстокими, невдячними... Ще на свiтi не жило, а вже набралося звiдкись диких понять, хамства, нахабства, а нам усе це треба вичавити з них, як отому письменнику, що по краплi вичавлював iз себе раба. Тiльки вiн сам iз себе, а цi ще самi не вмiють, мусимо допомогти. Бо нiкому ж не байдуже, якими вони виростуть, оцi потомки, оцi, що завтра мають нас замiнити... Дивишся на нього й думаєш собi: ким же ти будеш? Бур'яниною, шкурником безсовiсним чи людиною, якою пишатиметься народ?
Дедалi бiльше розпалювався Антон Герасимович, i вiдвiдувачцi до душi був цей його щирий пал, звертався до неï вже не просто один з вартових, що стережуть хлоп'ят, а наметикований педагог, який багато чого спостерiг у життi i близько приймає до серця долю цих трудних малолiткiв, що потрапили за браму. Вже чула вона вiд нього мудреннi слова про агресивнiсть натури пiдлiтка, i про дисгармонiю поведiнки, i про те, як обережно треба торкатись до пуп'янка ще не розквiтлоï дитячоï душi... Мабуть би, занiмiла в подивi педагогiчна рада, почувши, якими термiнами тут оперує зараз Антон Герасимович...
— Буває, розводять дискусiï, чим краще виховувати: любов'ю чи страхом? — дедалi збудженiше вiв Антон Герасимович. — А по-моєму, i тим, i тим... Бо плакатиме наша педагогiка, коли тiльки по голiвцi гладитимем, так само як i тодi, коли тiльки ремiнь над ним свистить... Адже воно тодi скритним стає, ховається, причини його настроïв уже для нас невiдомi... Крик, сльози, лють, тiкав свiт за очi, а ми й не здогадуємось, чого воно казиться. А його, може, хтось покривдив, може, мати його замiж вдруге або втрете виходить, i воно страждає вiд цього, ревнує, — у такому вiцi дитячi ревнощi страшнi, воно на все здатне...
А я ж його, як доведе, теж лякаю, що вийду замiж, виïду кудись, — з жалем подумала Порфирова мати i знову з надiєю i пошаною дивилась на Антона Герасимовича. Адже цей чоловiк, здавалося ïй, у спромозi дати щодо сина справжню пораду, видно, вiн наскрiзь бачить своïх пiдопiчних, читає, мов розгорнуту книгу, ïхнi дитячi правопорушницькi душi. З вигляду простий, навiть грубуватий, не одразу вгадаєш у ньому аж он якого вченого чоловiка, що, як на ïï думку, мiг би бути й доктором вiдповiдних наук. Недарма ж ото бiля нього книга така серйозна, у шкiрi... Анiтрохи зараз не шкодувала Оксана, що вiддала коханого синочка сюди, на вишкiл цим досвiдченим, терплячим i вимогливим людям.
— У вас, мабуть, теж дiти? — запитала.
— У мене й онуки, — з гордiстю посмiхнувся Тритузний. — Так, знаєте, швидко все змигнуло. Життя, воно не стоïть на однiй нозi, мчить i мчить вперед, мов поïзд пасажирський: одних висадить, iнших набере, та й далi, далi... Мало хто й помiтить, кого лишили на цiм полустанку, а хто новий сiв... Ще наче вчора був молодим, до дiвчат лицявся... Бо хоч i бiднi були, зате веселi, спiвучi, виходимо, було, увечерi в плавню, на човнах катаємось, купальськi розводимо вогнi... До пiзньоï ночi спiви та гуки... Ех, не спiвайте, пiвнi, не вменшайте ночi!.. А тепер уже й плавнiв тих нема, i русалок усiх рiчковi ракети розполохали, не гойдаються на вербах ночами...
Говорив це Анiон Герасимович з настроєм, бо чомусь хотiлося постати йому в очах вiдвiдувачки людиною, якiй поетичнiсть не чужа i думки якоï сягають далеко поза цi мури.
— А я ж вашi плавнi сама корчувала, — сумовито всмiхнулася жiнка. — Може, якраз тi, де ваша молодiсть зi спiвами при мiсяцi ходила...
Промовчав Антон Герасимович, задумливо дивився в принишклий на столi телефонний апарат.
— Є люди, — сказав нарештi, — що мало чим цiкавляться, я ïх дрiбнодухами чи й зовсiм пустодухами назвав би... Одним днем живе, як та качка: ряски нахапавсь, воло набив i чого йому ще... Наïдений, напитий, пiвлiтра на столi, а в кутку телевiзор з футболом, можна цiлий вечiр сидьма сидiти до нього прикутим... А ми б не хотiли, щоб нашi вихованцi такими виростали. Людинi замало качиного щастя!..
Голос Тритузного лунав гучно, пiднесено, i таким його й застала Марися Павлiвна, що зненацька влетiла до прохiдноï чимось збуджена, розхвильована, напалена сонцем польовим. Десь була, десь ïздила, вбрана по-святковому, в мiнi-спiдничцi, хоч така вiльнiсть i суперечить шкiльним правилам... Вона вже, видно, бiльше почуває себе десь там, на своïй
Бригантинi, якою зараз тiльки й живо. З вiдвiдувачкою привiтно перекинулась словом, Порфира, мовляв, ви тепер не впiзнаєте, i пiсля цього одразу до Антона Герасимовича з своєю радiстю:
— На аеродромi була! Ïздила з Ганною Остапiвною сина ïï зустрiчати!.. А лiтак затримався, десь у Прибалтицi нiбито гроза не пускала...
I за кожним словом оченята ïй яскрiлись, блищали, i голос бринiв незвично, як буває тодi, коли людину переповнює почуття якоïсь потаємноï радостi, почуття велике й нестримне...
Так наче своє щастя зустрiла, — з присмутком дивилась на неï Оксана, що одразу мовби пригасла в присутностi вчительки, мовби злиняла перед ïï яскравою молодiстю. Щось сталося, це ж видно по нiй, хоч вона, може, й сама ще не розгадала свого почуття... А вiд нього й красива... Чому кохання завжди красиве? Чому злоба завжди потворна?
Марися, рiшуче вiдсунувши телефон, присiла на край стола, виставивши стрункi своï ноженята, i все щебетала до Антона Герасимовича. Яська, сина Ганни Остапiвни (Ясько — iм'я яке чудне!), вона вже, виявляється, запросила виступити бiля вогнища на вiдкриттi лiтнього табору, хай про ту свою конвенцiю розповiсть, про шторми та айсберги, таке юним бригантинцям тiльки подай, вони будуть у захватi!.. Збуджено дзвенiв, переливався той щебет молодого щастя, а вiдвiдувачка, схилившись, сидiла з пучечком волошок притихло, i, якби дано було читати Марисi ïï думки, мабуть, прочитала б:
З усiх краïн найкраща краïна — Юнiсть. Але хто вiдплив вiд ïï сонячних берегiв, тому назад нема вороття. Нема таких кораблiв, нема таких бригантин, щоб туди повернули... Хiба що пiсня iнколи занесе людину в той край на своïх нестарiючих крилах...
З сумовитим усмiхом простягнула волошки Марисi:
— Це вам... За те, що клопочетесь моïм розбишакою... Чи, може, вiн уже чемнiший став? Який вiн зараз? — допитувалась мати з надiєю.
Марисi, видно, не легко було на це вiдповiсти. Протягом останнього часу рiзним бачила хлопця: i бешкетно-веселим, що ладен очi виштрикувати, i до слiпоти озлобленим, грубим, а зараз частiш усього бачить... задумливим. Iнодi ïï аж тривога бере: про що вiн? Чого ото лоба схмурює? Просто посерйознiшав? Адже це якраз той перiод, коли дитина починає узагальнювати явища, починав вловлювати якiсь доти ïй не доступнi закономiрностi життя... А може, є й iншi причини тих його задумувань... Дехто з колег вважає, що треба ïм не давати замислюватись у цьому кризовому переростковому вiцi, бо думка пiдлiтка неодмiнно шугатиме вбiк, кудись у пороки, вади, в грiхи!.. Адже таке ïх чимось принаджує, викликав нездорову цiкавiсть... Останнiм часом хлопець трохи присмирнiв, вiд думки про втечу вже, здається, вiдмовивсь, змирився з долею. Виховательку така упокоренiсть аж непокоïть: чи не надломилось щось у ньому, чи не перестарались, бува, у спiльному педагогiчному натиску на його дитячу волю та психiку, чи не став притуплюватись у ньому самий iнстинкт свободи, чи як там його назвати? Але про цi своï сумнiви Марися не стала говорити матерi, навпаки, приспокоïла ïï, що Порфир вирiвнюється, особливо в працi, тут вiн просто вiртуоз!..
— Однак трудове умiльство — це для нас iще не все, — говорила Марися Павлiвна. — Наша мета — щоб син повернувся до вас внутрiшньо оновленою людиною, щоб не глухим був до матерi, не безсердечним... Ми вiримо, що вiн за все оцiнить вас, пройметься чи, може, й пройнявся вже почуттям синiвськоï вiдданостi, почуттям гордостi за матiр... А будуть глибокими цi почуття, то буде й здатнiсть iти на подвиг...
— Дивлюся на вас i думаю; така ви молода i згодились пiти на чужих дiтей, взяти на себе клопоти з найтруднiшими...
— А вони вже менi не чужi, — всмiхнулась Марися. — Тут волi-неволi порiднишся... Тепер можу зiзнатися: не раз до слiз доводив, думалось навiть часом: геть кину школу, до дiдька всiх вас! В очi штрикаєте, пiд партами лазите, витiвками своïми до краю вимордовуєте... Ну, а потiм втяглася... мабуть, загартувалась, — додала iронiчно.
Ще й ще могла б розповiсти, як почувалась, коли воно тебе ображає, геройствує перед тобою, ïжиться, колючиться, а ти мусиш терпiти, стримувати себе, бо за всiм цим уловлюєш дитячу його невлаштованiсть, шукаєш способу знеболити його прихований бiль... Уже i вночi стоïш над його лiжком, слухаєш дихання неспокiйне, стогiн якийсь, i серце твоє розшарпується вiд невiдання та невмiння допомогти... Ось тодi, здається, й вiдчула вперше в собi не просто випускницю, яка прийшла дослiджувати звихнутих, найтруднiших, вистежувати, якою виростає людина в режимi напiвсвободи, гiршою чи кращою стає (щось таке блукало в головi, коли подалася сюди), нi, серед цих терзань та нервувань якраз i прийшло до тебе педагогiчне прозрiння, i ти справдi вiдчула в собi вияви того, що звуть покликанням, вiдчула в собi не службiстку казенну, а вчительку майбутнiх громадян, виховательку з серцем, з душею, з пристрастю, з темпераментом...
Сидячи на рiжечку стола, Марися раз у раз ловила на собi погляди вiдвiдувачки i сама уважно розглядала ïï, бо хотiлось би ïй глибше проникнути в душу людини, котра знала Вiльну Любов, знала спалах шаленства i зараз, може, й потерпає за це... Свiдомо знехтувала умовностi, з власноï волi пiшла! Цим вона тепер найбiльше й зацiкавлювала Марисю.
Вона пiшла за своïм почуттям, за силою пристрастi, а ти? Ти — чи змогла б?
Щоб зробити якусь приємнiсть виноградарцi, сказала ïй:
— Ми й вас запросимо на вогнище до наших табiрних...
— А мене за що? За якi айсберги?
— За що? — примружилась учителька. — Завдяки вам однiєю пустелею буде менше на планетi! Саму природу робите досконалiшою, вносите в неï розум i душу, а ви питаєте за що... Росте там, де не росло, родить там, де не родило — хiба ж про це не варто буде нашим послухати? Те, чим ви сьогоднi займаєтесь, завтра взагалi, може, буде найважливiшим у життi...
З черешень мали ось-ось повернутись. Антон Герасимович, глянувши на годинник, повiдомив про це.
Мати в нервовiй напрузi стала прислухатися, чи не пiд'ïжджає шкiльний автобус до брами. Радiсно й бентежно уявлялося ïй, як вискочить з автобуса ïï ненаглядний тиранчик, лобатий, засмаглий на тому черешневому сонцi, — цiкаво, яку мiну вiн скорчить з несподiванiм, коли загледить бiля прохiдноï поряд з учителькою i свою мамусю, таку принаряджену ради сьогоднiшнiх вiдвiдин.
Може, й хлопцiв не посоромиться, кинеться до неï i, як маленький, припаде, обiв'є теплими рученятами шию. I що може бути дорожчим за цю безмовну його ласку, в якiй буде й каятьба за минуле, i надiя на майбутнє, i шалена безпам'ятна радiсть зустрiчi з нею тут, бiля брами... Все те мати вiдчує до найтоншого поруху, на все вiдповiсть рiднiй дитинi нiжнiстю й своïм безмежним материнським прощенням!
Задзвонив телефон, i Тритузний одразу виструнчився бiля апарата, самою поставою даючи зрозумiти учительцi й вiдвiдувачцi, що вiн зараз тут на посту, що вiн i вiком, i службою — старший серед них.
— Хто? Хто? — суворо перепитував вiн у трубку. — А ви ж де були? Оце новина... Оце порадували, розгильдяï ви такi!..
Обличчя начальника режиму збуряковiло, цупкий вус його сердито нащетинився, i вже був Тритузний як нiч, коли обернувся до Марисi Павлiвни:
— Чули?.. З саду — втеча! Групова! I серед заводiïв Кульбака ваш, — глянув вiн на вiдвiдувачку так, нiби в цьому найперша вона була винувата.
XXVII
Багато ïх розбiглося, аж незручно було показувати цифру у зведеннi, проте надвечiр першi втiкачi почали приблукуватись, далi iншi позбродилпсь, хто вiдкiль... Не було трьох: Бугор не вернувся, Кульбака та Гена Буткевич. ïхнi лiжка й пiсля вiдбою зостались неторканi.
— Мiй промах, мiй! — виправдовувався того дня перед Ганною Остапiвною Тритузний. — Надало ж менi послати з ними того телепня. А вiн, виявляється, з тих, що тiльки й умiють конфлiктувати, оздоблювати проти нас... Духу ж тепер його не буде в нашому закладi!
Антон Герасимович, почуваючи свою провину за цей недогляд, пiд гарячу руку ладен був подати навiть у вiдставку, але Ганна Остапiвна вiдставки не прийняла, залишила питання вiдкритим до повернення директора.
Як водиться в таких випадках, було оголошено розшук, повiдомлено куди слiд, названо прикмети втiкачiв. Одначе наслiдкiв це поки що нiяких не дало. Зникли маленькi пiрати, збезвiстiïлись...
Хоч iнформацiя, яка надходила до спецшколи, й не вважалася дуже точною, проте, за деякими ознаками, можна було схилятись до думки, що втiкачi не забiгли кудись на околицю всесвiту, що хтось, схожий на них, десь блукає тут поблизу, визиркує, вистежує звiдти, як вистежують, хай поки що в уявленнi фантастiв, позаземнi загадковi спостерiгачi життя нашоï планети. Присутнiсть утiкачiв якось почувалась i в довколишнiх виноградниках, i в степах, i в рiзних чутках, навiть якщо й виплодженi вони були тiльки уявою. Ночами Марисi здавалося, нiби за верандою щось шелестить у кущах, i вона схоплювалась, тихцем виходила на обстежини, бо чомусь була певна, що це нишпорить у темрявi ïï маленький лицар, замучений докорами сумлiння. Одначе в кущах пошелестiло та й перестало. Ще котрiсь рибалки запевняли, нiбито бачили втiкачiв у плавнях, шурхнули в шелюги, i зi стрижених стали такi вже зарослi, що аж патлами зачiпалися за вербове вiття. I заïжджий археолог докинув напiвжартома, що хтось невiдомий уночi нiбито ходив довкола ïхнiх наметiв, мабуть, приваблений скiфським золотом, що його археологи, звичайно ж, лопатами гребуть та пiд голови собi в наметах складають. Бiльше того, прибиральниця з виноградарського радгоспу, яка наглядає за директоровою квартирою, доки господар перебуває у вiдрядженнi (а дружина разом з ним), клялась, що одного вечора в директорськiй квартирi хтось телевiзор дивився, не iнакше — новоз'явлений домовик! (Мабуть, тепер уже й домовики без телевiзора не можуть). Нiчого не взяло, а стiльцi попереставляло, i телевiзор увiмкнутий, важкi плюшевi портьєри опущенi, щоб на вулицю не видно було... То хто ж це мiг бути?
I, може, й недалеко вiдступилися всi цi чуткарi вiд iстини, бо таки ж знаходили в лiсосмугах то тут, то там кубла, де хтось ночував, i слiди хлоп'ячих нiг помiчали на розпушених виноградниках...
Як ота червона планета Марс, що то наближається до нас пiд час протистояння, то знову вiддаляється кудись на околицi сонячноï системи, так i ангелочкiв наших щось то наближало ледве не до самого муру спецшколи, то знов вiдкидало геть, несло, як перекотиполе, кудись у степи.
А вночi в степах справдi, як у всесвiтi, всюди вогники, вогники плавають, наче планети ходять по своïх орбiтах: почалися жнива! Тож i ночами степ не спить, живе, вiн мовби перемовляється тими вогниками, що там зустрiчаються, там розминаються, посуваються то швидко, то поволi, рухаючись i шляхами, й полями (швидко — то на близьких полях, а якщо поволi — то це комбайни ходять десь далеко, далеко). Подiбно до того, як ходять зорi та планети у всесвiтi, так тут зараз прокладають своï орбiти володарi нiчного степу — механiзатори; перемовляються вогнями, паче мовою маякiв, уся темрява розкреслена ïхнiми орбiтами, весь степ i вночi ще пахне зерном, свiжою соломою, курявою, хоч ïï й не видно в темрявi, i заночувати тепер можеш будь-де, зарившись з головою в кучугуру щойно скинутоï комбайном соломи, ще повноï денного сонячного духу.
Вранцi, коли ангелочки схоплюються, то скорше на чортенят схожi: невмиванi кiлька днiв, замурзанi, закiптюженi, ще й солома стирчить iз-за вух. Тiльки проклiпався — вже маєш думати про якесь промишляння, бо кухнi тут для тебе нема, однiєю ж свободою не проживеш, хоч яка вона солодка...
Усе далi несло наших ангелочкiв в обiйми волi, несло на рiзнi випроби, ризики та пригоди.
Одного разу по них навiть стрiляли, коли вночi кружляли довкола польового табору, обсадженого тополями. Сторож стрiляв з дробовика, маючи намiр, певне, полякати, бо не вiрилось, щоб усерйоз вiн хотiв пiдстрелити, як зайця, котрогось iз них, — кому ж охота, казав Гена, мучитися потiм цiле життя, вiдчуваючи себе вбивцею.
А загалом на польових станах ïм якраз i всмiхалася доля в образi щедрих та жалiсливих тiток-кухарок. Досить було тiльки виповiсти проникливу легенду про те, як ïхали вони зi своïм ремiсничим училищем десь на екскурсiю та ненароком вiдстали, вiдбилися вiд своïх без копiйки в кишенi... Досить було цю Порфирову музику передати в майже плаксивому виконаннi Бугра, як перед хлопцями вже з'являлася миска гарячого борщу i хлiб бiлий, мов сонце, нарiзаний великими скибками, i можна було вволю трапезувати, доки прийдуть до кабички тi, про кого написано гаслом на арцi польового стану:
Слава рукам, що пахнуть хлiбом!Але хоч ïм i слава, та зустрiчей з комбайнерами блукачi уникають, надто ж пiсля тою, як один з механiзаторiв прискiпався був до них i пробував навiть затримати. Добре, що в хлопцiв ноги для втеч нагренованi...
Ось так i живеться ïм, як птахам небесним: там поклюють, там подзьобають i далi у свiт-галасвiт... А одного разу вирiшили навiть культурно розважитись, скориставшись тим, що в директора винрадгоспу марнується, пилюкою припадає у квартирi телевiзор
Електрон. З директором у Порфира свого часу були нормальнi дипломатичнi стосунки, допомагав хлопець йому навiть ставити телевiзiйну антену, тож не вбачав Кульбака особливого грiха в тому, що вони, набiгавшись, трохи спочинуть, вiдведуть душу перед екраном, адже господарiв нема, i новiсiнький телевiзор однаково гуляє, марнується без роботи. Тiльки рiшуче попередив Бугра, що у квартирi нiчого не чiпати. Бугор обiцяв, одначе не втримався, прихопив-таки кухонного ножа, i, коли вже вони залишили будинок, нахилився бiля веранди, чогось шарячи рукою мiж листям.
— Ти що там шукаєш? — в тривозi зашепотiв Порфир.
— Та треба ж йому виноград пiдрiзати!
— Навiщо?
— Щоб повсихав!
Перед тим вiн уже розповiдав хлопцям, як, будучи в мiстi, заохотки це робив: фiнкою лозу при землi чик! i вже вона повисла, як перерiзаний кабель телефонний... I хай тепер па верхнiх балконах ждуть, коли вiн до них дотягнеться. Ось таке й тут вiн збиравсь проробити. Цього Порфир допустити не мiг. Але ж не вiднiмеш у нього силою нiж, тому вдався до хитрощiв:
— Дай я сам перерiжу!
I коли нiж опинився в його руцi, Кульбака розмахнувся й наослiп пошпурив його в темряву.
Тiєï ночi вони знов посварилися, ледве до бiйки не дiйшло, насилу Гена ïх помирив.
Брели кудись навмання, аж доки в степу наполохала ïх скiфська баба, що несподiвано виринула з темряви, бовванiючи на невисокiй, за довгi вiки дощами розмитiй могилi. Спершу наполохала, а потiм притулок цим блукачам дала, розташувались бiля неï осiдлищем на ночiвлю. Пробували розгледiти в темрявi загадкову усмiшку староï скiф'янки чи половчанки та узори на ïï кам'яному вбраннi, а потiм пiд захистком ïï лежали в духовитiй теплiй травi й вiдчували, як ще не зовсiм вичахлий камiнь диха на них теплом вiдлетiлого дня. Дивились, як грають у небi зорi, мабуть, на спеку, на суховiтрицю.
— Чогось так довго татко не озивається, — почав було Гена. — А що, коли приïде, а мене нема?
— Не скiмли, тонкосльозе, — обiрвав його Бугор.
А Порфир, який часто бачить товариша зажуреним I розумiє причини його журби, знайшов i зараз для Гени слово пiдтримки: зрозумiй, зайнятий вiн, твiй татко... В архiтекторiв клопотiв по горло... Та ще, може, термiново проектує павiльйон для всесвiтньоï виставки, ти ж казав, що вiн мрiє про це...
Зоряно, тихо, просторо. Серед цiєï природи Порфирова душа почуває себе на мiсцi. Лежиш серед степу, вiльний та незалежний, слухаєш, як шаленiють коники в травi, цiлу нiч не вщухатимуть цi завзятi трав'янi оркестранти. А там уже тобi зорiє свiтанок. Пружиною перший схопився Порфир, бо душа його не хоче проспати цi росянi блакитнi свiтанки, бо, як мама каже,
раннi пташки росу п'ють!. Порфировi кортить пiдгледiти, як п'ють росичку жайворонята, як спивають вони ïï з кожного листочка своïми маленькими дзьобиками. А роса, вона ж найчистiша з усього на свiтi, тiльки сльоза людська ще така чиста! Кажуть, у росi є навiть пенiцилiн, певне, тому нею дiдусь пiд час недуги очi вранцi промивав.
Уявляється Порфировi, як уже й зорянки, попрокидавшись у комишанських плавнях, спивають рясну росу з очерету та з листатоï папоротi. На островах, там роса як вода, просто купаєшся в нiй, як тодi, коли наукова станцiя була влаштувала на островi свiй пiкнiк на День Перемоги, i гуляли допiзна, i мама з росинками на вiях при мiсяцi спiвала свою улюблену
Ой чорна я си, чорна. Спiваючи, зовсiм вiдмолодiла, стала як дiвчина, здається, й про Порфира забула, жила десь в iнших, в дiвоцьких своïх небесах. Дуже красива тодi була, красивiша, нiж будь-коли. Тiльки жаль, що про нього забула. Нiхто з присутнiх про Порфира теж не згадав, не погукав, не спитали — вечеряв вiн чи нi, чи ряскою тiльки й живився, як каченя, що цiлий день шубовскає у водi, всiма забуте, нiкому не потрiбне. Ревнощами мучився того вечора, з очеретяноï засiдки визирав, стежив, як мамуня, повна вечiрньоï краси, пiдхмелена та весела, катається з залицяльниками в човнi, i смiх ïï чути, i далеко потiм над водами лягає ïï зболений спiв... Ой чорна я си, чорна... А Порфир, бач, русявий удався. Де ж вiн, той, у кого вiн вдався? Чи коли-небудь перетнуться ïхнi дороги? Чи станеться коли, що життя поставить ïх очi в очi: це ось Порфир, уже юнак у морськiй безкозирцi з стрiчками, розвiяними на вiтрi, а це той, невiдомий батько його, майже нереальний, нафантазований, мов снiгова людина
Як i щоразу при таких думках, озиваються у ньому всi його душевнi врази, йому стає до слiз шкода себе, i хочеться комусь виповiсти свою журбу, але знає, що не виповiсть, вимовчить у собi, бо не догукнеться до тих, до кого хотiв би догукнутись, з високостей на нього байдужiстю вiє цей зоряний невiдкличний свiт.
— Розкажи, Гено, ще про снiгову людину. Так лежать вони, блукачi, i зорi грають над ними по всьому небу, великому, як океан, i снується Генi про когось давнього, про лицаря, що пролежав заморожений в Гiмалаях тисячу лiт чи й бiльше, в нерухомому станi пробув у вiчних снiгах, а тепер, у двадцятому вiцi, в зв'язку з потеплiнням вiджививсь i йде по планетi, мов Уленшпiгель, через свiти i краïни, йде, додивляється, здивований, до теперiшнього життя. Зовнi вiн цiлком як сучасна людина, але на що не гляне, то все бачить уперше: i комбайни, i лiтаки, i свiтлофори в мiстах, бо як поринав у сплячку, цього ще нiчого на свiтi не було, i товаришами йому були тi, що ходили звiдси походами на персiв, що цiлi лавровi гаï несли на своïх списах. Той тисячу лiт проспав заморожений серед льодовикiв, а iнших, теж давнiх, тепер викопують археологи. Гена пропонує, щоб ïм, утiкачам, пристати до котроïсь партiï археологiв, що всюди зараз риються в степах, вони для допомiжних робiт набирають нiбито й пiдлiткiв — ото було б цiкаво!..
— Лопатою цiлий день? — злiнька озивається Бугор. — Вiд роботи конi дохнуть.
Вiн вважає, що краще податися в Бахчисарай, там у нього старший брат десь м'ясникує, рубає баранiв на шашлики та чебуреки. А чебуреки там — як лапоть завбiльшки.
Стугонiння чути в степу. З темряви з'являється летючий вогняний дракон з довжелезним хвостом, згрiзна гуркочучи, перемiщається в просторi.
— Експрес!
Хлопцi схоплюються, вдивляються в те чудисько, далеке, мимойдуче, що вогнями з пiтьми та залiзним двигтiнням протинає степ, розруйновує цей тихий, зоряний, кониковий свiт.
— Ах, змiюка...
Бугор замишляє вчинити напад на один з тих нiчних експресiв, що вони йому чогось ненависнi, зокрема тим, що курортникiв до моря везуть та рiзних маминих синкiв товстоногих, у коротеньких штанцях, якi хоч зростом вищi за матерiв, а ïх за ручку ще водять, тортами та морозивом запихають. Бугор не розумiв, чому хлопцi не пiдтримують його войовничостi. Отi чебуреки, що десь не для нього шкварчать, йому, видно, пiддають завзяття, вiн жадає нападу, йому б оце бити, трощити, просто звiдси б кинутись навперейми тому експресу, де освiтленi вiкна пролiтають, змигують, як летюче видиво чийогось благополуччя, комфорту, затишку, життєвоï влаштованостi. Фiраночки там у них на вiкнах, вхопити б каменюку в-пiд насипу, та ось вам по фiраночках, по склу, щоб тiльки брязь! та брязь! на друзки. Його охоплює екстаз зло-веселого божевiлля, вiн, зiрвавшись на ноги, мерщiй шукав грудок, рве сухогруддя, з лайкою шпурляє й шпурляє по тих недосяжних вiкнах, i, мабуть, йому вчувається, як дзенькає розтрощене скло, бо вiн аж сатанiє, викрикуючи:
— Нате ж вам! Нате! Ось вам фiраночки! Коди не стало летючого вогняного дракона, коли зник вiн за обрiєм, аж тодi Бугор, зазнавши цього похмурого вдоволення, присiв коло хлопцiв, задиханий, нiби пiсля справжньоï битви з експресом. Знайшов сигарету, почав прикурювати, сiрники в його руцi обламувались, ледь спалахнувши, i видно було, як тремтять йому руки, аж Порфир не втримався:
— Руки трусяться, наче курей крав!
— Заткнись.
Прикуривши нарештi, Бугор кинув сiрник, не затоптавши, довелося це зробити Кульбацi. Бо з вогнем у степу не жартуй. Колись Порфир бачив улiтку, як горiв хлiб. Нiчого страшнiшого нема за степову пожежу, коли люди кидаються в полум'я, в хмаровища гарячого диму, бiжать з вiдрами, з шлангами i плутаються й падають в палаючих пшеницях, а потiм когось з попеченими руками, обгорiлого до невпiзнання, вiдправляють в лiкарню. Колись i дядько Iван був попiкся, обсмалився на такiй пожежi, викликанiй всього лиш iскрою вiд комбайна.
Важкою для хлопцiв була ця нiч. То один, то другий схоплювався, вглядався в темiнь, бо вчувалося, що хтось до пих пiдкрадається. Бугор аж здригався ввi снi, певне, й увi снi не вщухала безглузда його битва з нiчними експресами, що, побiльшенi сном та уявою, виростали в безконечну низку освiтлених гуркотливих вагонiв, якихось уже мовби абстрактних поïздiв, що без нiкого iдуть i йдуть, протинаючи степ, оперiзуючи планету.
А свiтанкова пора, отой час, коли над степом зорiє i раннi пташки росу п'ють, застала ïх бiля траси, де було сухо й безросно. Хоч нiякого руху по трасi, проте хлопцi все ж трималися насторожi, нi на мить не забуваючи, що вони втiкачi, що за ними полюють. Напередоднi з лiсосмуги бачили, як гасав по степу мотоцикл, може, то був ïхнiй добрий знайомий Степашко, ловець мiчених дитячих душ. А одного разу прокушпелив польовим грейдером i шкiльний автобусик, напевне, розшукуючи ïх, — над ним можна було тiльки посмiятися, визираючи з соняшникових джунглiв, на якi важко осiдала хмара пiднятоï автобусом пилюки.
— Найкраща пилюка — та, що здiймається з-пiд колiс вiдбуваючого начальства, — пожартував тодi Кульбака.
Нинi ïх прибило до цiєï ось безiменноï степовоï зупинки. Навкруги нiкого. В один бiк потяглися величезнi поля рицини, а в другий — пiщанi кучугури з чубами й без чубiв, може, якраз тi, що ïх мама залишила Порфировi для майбутнiх трудових звершень. А помiж цього безлюддя — траса, магiстраль, вона вдень аж плющатиме асфальтом, а зараз ще по-ранковому прохолодна пiсля ночi. Бiленька будочка стоïть бiля траси, кимось невiдомим побiлена, ще й квiтами розмальована, хтось подбав, потурбувавсь, щоб було де знайти притулок подорожнiй людинi вiд дощу чи вiд спеки. Прилiпились i вони, ангелочки, до цiєï зупинки, ждуть, пильнують автобус, хоч ïм то, власне, однаково, куди ïхати: чи в той край. чи в протилежний. Колiс би ïм тiльки, швидкостi, рейсу хоч будь-якого! Не самi вирiшують, все за них вирiшить автобус: звiдки перший прийде, на той i вчепляться, в ту сторону й зашумлять. Звичнi вже до таких безцiльних катань. Заб'ються в автобус, де тиснява та духота, де репродуктор аж розривається, i тiтки сидять над своïми корзинами, кожна незворушна, як Будда, i дядьки-чабани в пiджаках, хоч як тут жарко. Дiвчата якiсь поблизу пересмiхаються, кривляться, — корзина чималенька ïм ноги вiддавлює,
тiтко, посуньте, — не чує тiтуся, спить... Проïдуть отак вiд зупинки до зупинки зайцями, як сiли в степу, так i встануть у степу, тiльки подеколи Бугор з кривим осмiхом виймає з пазухи щось пiдживитися: хлопцi й не помiтили, коли воно, оте чуже ïстиво, з корзини до нього в пазуху перекочувало.
Зараз Бугор сердитий никає побiля будки, — куриво кiнчилось, тому й злиться. А Кульбака та Гена, перевтомленi неспокiйною нiччю, сидять край дороги поникло, i Порфир, знiчев'я дивлячись на грядочку чорнобривцiв та струнких рож бiля будки, марно намагається розгадати: хто ж ïх посадив? Поблизу нi села, нi хутора, а будочка стоïть, дбайливо так причепурена, i чорнобривцi бiля неï вже розкриваються пуп'янками, i рожi малиновi, жовтi та рожевi випустили цвiт з-помiж шорсткого листя. Мали б вони бути в росi такого ранку, але нема сьогоднi роси, на листi пилюка, нiчого пити пташкам польовим, нема де напитись i цим заблуканим ангелочкам, що ïм аж у ротi пiсля ночi попересихало... Одначе хтось ïх таки посiяв, отi невибагливi квiти, що спеки не бояться, не самi ж вони посiялися в степу? Якась добра душа зробила проïжджим людям втiху. При цих думках виринає перед Порфиром мамин образ; ось вона з таких, що не за плату, не по наряду, а просто так, вiд душi, могла б посiяти, щоб краса з'явилася чиïмось очам i порадувала когось, хай навiть i незнайомого...
А Бугор, помiтивши, на чому зосередилась Порфирова увага, пiдвiвся знехотя з лавки, пiдiйшов до квiтника:
— Яка ж тут для мене росте?
I став поволi в'язи скручувати найвищiй, облiпленiй цвiтом рожинi.
— Не чiпай! — аж кинувсь Кульбака.
А той, навiть не глянувши на Порфира, iз знущальницькою посмiшкою далi мучив стебло, крутив, обшмульгував.
Кульбака зiрвався з мiсця, в безтямi пiдскочив до нього:
— Не чiпай, гадино! Ти ïï садив?
Бугор, ще бiльше пiд'юджений наскоком Кульбаки i на зло йому, дав собi волю: стрибнувши на самий квiтник, вiн вихилясом, з похмурою радiстю пустився танцювати по ньому, чорнобривцi так i трiщали пiд його розбитими черевиками:
— Лап-тап-туба!..
Заслiплений люттю, Порфир кинувся на нього, щоб вiдiпхнути або за руку вкусити. Гена, здолавши вiчну свою нерiшучiсть, теж прискочив на пiдмогу, i саме Генi першому й дiсталося вiд Бугра, вiд його залiзного кулака: ударив так, що кров цвiркнула хлопцевi з носа. Кульбака, успритнившись, зненацька почепився на Бугра ззаду, встиг перегнути, повалити його, i тодi вже вони разом з Геною насiли, накiрчили свого недавнього кумира, стали люто товкти його пикою в землю — хоч роси не напивсь, так землi наïжся! Бугор геть заïдений землею був, коли, випручавшись, з лайкою вiдскочив до будки.
— Жаль, що фiнки нема при менi! — процiдив, втираючись долонею. — Ну, та ми ще зустрiнемось — нема миру пiд оливами...
Це, власне, була ïхня розлука. Бо коли автобус пiдiйшов, Бугор рвучко скочив на приступку, i дверi за ним зачинились автоматично, — помчав безплатний пасажир мiж корзинами кудись, мабуть, на Бахчисарай, де чебуреки, як лаптi.
Гена, впоравши носа, усмiхнувсь до Порфира:
— Ох, i дали ж ми йому... То все вiн верхи на нас, а це й ми на ньому покатались...
— Тварюка! Вiн ще погрожує... Та ти менi в чистiм полi краще не попадайся!
Наче гора з плечей скинута в хлопцiв. Збадьоренi були обидва, почувались героями, бо, нарештi, поквиталися з давнiм своïм тираном. Дiстав своє: i за глуми, i за брутальнощi, i що на черешнях фальшував, зваливши вину на Порфира... I, може, десь пiдсвiдоме навiть за те, що пiдбурив ïх на цю втечу... Обтрушувались та шукали Ґудзики, що пiд час баталiï кудись порозскакувались, комiчнi моменти бою ще звеселяли ïхнiй дух, на якийсь час забулося й про небезпеку, а вона ж не зникла! Як образ ïï, раптом виджухнув десь iз-за кучугур мотоцикл, i вже замелькав понад рициновим полем грiзний iнспекторський кашкет. Вiтром здмухнуло хлопцiв з траси, слiпма летiли кудись, миттю змалiвши обидва до розмiрiв горобцiв! Стали навiть ще меншi, стали як отi трав'янi оркестранти, що тiльки ступиш, а вони так i бризнуть з-пiд нiг, щоб безслiдно зникнути, збезвiститись у травi...
XXVIII
Є на лиманi людина, безстрашний такий, що його безлiч разiв убивали, топили, а вiн знов повертається до життя.
Осiнь, нiч (бо всi його пригоди вiдбуваються переважно вночi), темрява — не прозирнеш, а вiн з товаришем чи й сам у човнi без страху йде на браконьєрiв Знав, куди йти, й ночi не боïться, просто в неï свiтить лiхтариком.
— Не свiти, бо як засвiтимо...
А вiн, нехтуючи погрозою, таки дає промiнь, i тодi у вiдповiдь — зблиск, удар! То пострiл по ньому — з дробовика. Добре, що у ватянцi, — позастрявав у нiй дрiб. Не розгублюється й пiсля пострiлу, кидається до ïхнього човна, а вони веслом б'ють його по руках (побитi руки потiм назавжди зостануться вузлуватi).
А то ще кидають йому вогонь у човен, щоб спалити.
Ще iншим разом — налiтає вiн серед ночi на таких, що встигли вже побувати в мiсцях, де козам роги правлять. Вiдбуде своє такий тип, повернеться, влаштується десь на роботу про людське око, а насправдi нiчним життям живе, у гирлi щонiч промишляє, хай там хоч яка заборона.
Мотор на човен ставить таких сил, щоб iнспектор його не догнав, хiба що спересердя вистрiлить йому вслiд або ракету пошле... А iнодi серед бiлого дня, коли наздоганяєш зловмисника, вiн сiтки разом з рибою, та ще й з каменем, ранiш приготованим, на очах у тебе викидає за борт, ще й глузує:
Вiзьми тепер мене!..Бо знає, що слiдчий без прямих доказiв справи не заведе... I яка ж спокуса для них у цьому браконьєрському заняттi! На ризик iде, про кару забуде, щойно з тюрми прийде — та й знов за своє. Намагається влаштуватись десь ближче до води, замiсть реквiзованого ранiше човна, в нього вже дюралька з'явилась, самодерiв наробив — однорогих, дворогих, трирогих! — i як нiч, так i на рибця. А то ще острогу-сандолю бере, нею, як вилами, б'є. Рибохвати ненаситнi, немає меж ïхнiм апетитам. Пiд час нересту риби насолюють цiлi бочки, повнi горища нав'ялюють, щоб потiм з-пiд поли — на базар.
Ось на компанiю таких рибохватiв i налетiв дядько Iван однiєï осiнньоï ночi. Певне, наперед готувалися злодюги до зустрiчi з ним, бо й не тiкали, i в рукавi переднiй мав уже заздалегiдь приготовану трубку, налиту свинцем. Ах, це ж вiн, гроза лиману, безстрашник Кульбака Iван, це той комунiст, що йому бiльше всiх треба, — ану ж пiдходь, пiдходь!..
Вiн один, а ïх троє...
По головi старалися влучити в темрявi тим залiзом, свинцем налитим, щоб череп йому проломити. Збити у воду старались, а вiн, хоч уже й закривавлений, усе тримався в човнi, кричав передньому, найлютiшому:
— Однаково я тебе бачу! Я тебе впiзнав!
— А не побачиш бiльше!
З жорстокiстю садистiв намагалися бити по обличчю так, щоб очi повибивати, зоровий нерв пересiкти, навiк щоб ослiпнув цей ïм ненависний Iван-iнспектор!
Нарештi збили, скинули у воду. Нема його, не буде, амiнь йому, пiшов на дно ракiв годувати! А той, що його топлено, вбивано, що його нiби навiк ослiплено й пущено на скiн у крижану воду, — вiн — хоч i на милицях, хоч i з пальцями, пооббиваними браконьєрським веслом! — таки з'являється потiм на судi, щоб посвiдчити, щоб кинути ïм у вiчi своє iнспекторське:
— Тебе я впiзнав i тебе! Думали, на дно пiшов, а я знову є! Бо люди мене з води вирятували... Не дали загинути, щоб i далi я вам, гадам-браконьєрам, спуску не давав!
Вродливець смаглявий, як i сестра Оксана, чорнобровий, з усмiшкою слiпучою, що все навкруг осяває, а чорнi очi весело iскряться — такий цей лиманець-iнспектор, старший материн брат, що для Порфира зблизька й здалека живе як потаємний його взiрець. Бо не просто мужнiй та хоробрий (охоронцями голубих полiв тiльки людей мужнiх i набирають), а ще й справедливий, а ще й товариський, у якому гуртi не з'явиться, з першоï хвилини викликає до себе симпатiю. Коли прибуде до своєï сестри на дiдизну в гостi, тодi в хатi стає тiсно вiд його друзiв, тож сiдають надворi пiд абрикосом, i там годi келешками дзень! пiд веселе дядькове Йванове слiвце-заклик:
— Вогонь!
I потiм з усмiшкою пояснить: по браконьєрах вогонь...
А зараз вiн сидить з хлопцями в порту i весело дивиться, як вошi всухом'ятку булки наминають. По очах впiзнав, що голоднi обидва, i при зустрiчi найперше дав ïм по булцi, яких у нього повна авоська, i навiть вибачився жартома, що до ресторану не поведе, нема коли та й зачiпки не бачить вiдповiдноï.
З неабиякими труднощами добулися хлопцi до порту. Пiсля бiйки з Бугром та ганебноï втечi вiд випадкового автоiнспектора кiлька годин проблукали вони, як дикунчата малi, в кучугурах безчубих, що ïх призначала мати Порфировi пiд майбутнi його виногради. Потiм у Гiлеях були, де з кучугурних пiскiв вигнались у небо акацiï щогловi (є порода й таких), прикривши своïм розкотистим гiллям вулики радгоспних пасiк, що потаборилися всюди з куренями, з бджолярами похмурими, якi не квапились, не поспiшали хлопцiв пригощати медом, бо вiн, мовляв, ще молодий, ще вiн — як вода... А один зовсiм грубо вiдрубав:
— Своïх трутнiв вистачає...
Усе хотiлось Порфировi матiр побачити хоч оддалiк, i, як йому здалося, одного разу й загледiв-таки ïï постать легку, гордовиту голову, косинкою вив'язану, коли вона в гуртi iнших сiдала до автобуса, — його щодня висилав станцiя забирати робiтниць з виноградникiв. За всiма ознаками, то таки була вона, але й до неï, найрiднiшоï в свiтi людини, син не посмiв з'явитися в своєму становищi, не дав знати про себе, так i зостався лежати на узбiччi, млiючи в шелюгах вiд важкоï надвечiрньоï спеки. Бо нащо ж ти ïй здався тепер, заблуканець, утiкач нещасний, що тiльки й можеш бути для матерi соромом та ганьбою!
З останнiм рiчковим трамваєм щасливо добулися зайцями до порту, хоча в самiм порту ледве не потрапили дружинникам до рук. У скверику портовому в кущах тамариску нiч провели, аж почадiли вiд духу тамарискiв та терпкого запаху каучуку, що його крани цiлу нiч вивантажували на причалi. Охопленi смутком, бачили вранцi, як покидає порт ïхня мрiя мрiй, бригантина ïхня недосяжна — учбовий вiтрильник, що пiшов у кiлькамiсячну плавбу з морськими курсантами. Саме на той даленiючий вiтрильник дивилися, ажурно-легкий та високий, коли за спиною в них з'явився хтось i лагiдно поклав Порфировi вузлувату руку на плече. Злякано обернувшись, комишанець побачив над собою смагле, повнощоке обличчя дядька Iвана, його очi, переповненi чорним iскристим смiхом. Топлений та не втоплений, вбиваний та не вбитий... Стоïть з авоською в руцi, посмiхається:
— Чи далеко зiбралися, мореходи?
— Ми... ми... на лиман у гирло... — промимрив Порфир якось пискляво, аж сам не впiзнав свого голосу.
В усмiшцi iнспектора з'явилося щось хитрувате. Якщо, мовляв, лиман ïх вабить, то це добре, бо тут груди Днiпра. Груди широкi, могутнi...
Сидять тепер з ним на лавцi серед розiмлiлих тамарискiв та завзято булки гризуть. Дядько Iван розповiдає, що сiм'я його зараз на лиманi, там, де iнспекторський пост. Дружина кухарює, а маленька Наталочка допомагає матерi, а деколи — й батьковi, бо зiр у неï гострий, — окинувши поглядом акваторiю, одразу помiтить, де чеснi рибалки, а де порушник... Щодо хлопцiв дядько Iван не надокучливий, може, й здогадується про все, однак не доскiпується, звiдки та як тут опинилися, це його мовби зовсiм не обходить. А якби запитав, то почуває Порфир, що не змiг би йому збрехати, не змiг би його частувати вигадками, як це з iншими поробляв; вiдкрився б йому з першого слова, виклав би чистiсiньку правду про все: як завiвся на черешнях iз тим Крокодилом i як пустився з хлопцями в це пiратське життя, вiд якого перед тим, здавалося, вже назавжди вiдмовивсь. Усе б дядьковi Йвановi виповiв без брехнi, бо є такi люди, що ïм сказати неправду просто не зможеш, язик не повертається. Однак не питає. Натомiсть чують хлопцi, як доводиться йому час вiд часу ганяти безбiлетникiв на примiських лiнiях, — на правах громадського контролера...
— Стоïть нечесане дитя вiку перед тобою, пiдпарубчак уже, патли аж на шию вiдпустив, а квиточка забув узяти. Та чого ж ти забув? Грошi витягли чи поспiшав дуже? Та кажи ж, хоч що-небудь, голубе! А вiн стоïть, бовдур бовдуром й на слово не спроможеться. Збрехати i то не вмiє!
— Ну й що ж ви з ним? — запитує Гена.
— З яким як: iндивiдуальний пiдхiд. По очах визначаєш, чи в ньому хоч трохи проблискує совiсть, чи нi. Все ж таки хочеться вiриш в людину.
— А отим, що очереги з весни палили, коли вже й птахи гнiздились, — нагадує Порфир, — тим, мабуть, все безгарно зiйшло?
Далися йому цi очерети... ïх, щоправда, випалюють щороку, це дозволяється комишитовим заводам, але ж тiльки ранньоï весни, до певного числа. А цього року, запiзнившись, загаявшись, плавню палили справдi з порушенням строкiв, коли перната дичина вже почала була гнiздуватись. Птахiв там розполохали тьму. Спробуй тепер винуватого дошукатись! Кiнчилось нiчим, дядько Iван знає про це, i хмарка пробiгав по його крутому чолу...
— Притягаєм до вiдповiдальностi, та всiх не притягнеш, — каже вiн з притамованим гнiвом. — Браконьєрське плем'я, воно ж, як фiлоксера, живуче i хоч у рiзних личинах постає, а суть одна — хижацька... Той рибу б'є, цей птахiв разом з очеретами випалює, а скажи йому, вiн ще й державними iнтересами прикривається... Слiпа душа, вiн про завтрашнiй день не думає, йому навiть невтямки, навiщо цю природу так уже треба берегти, навiщо ради неï цiлi штати iнспекторiв держава тримає...
— I рiчки та повiтря забруднюють по всiй планетi, — сказав Гена... — А планета ж наша одна, другоï такоï нема...
— Ото-бо й воно, — нахмурюється дядько Iван. — Кожному слiд би думати, що господар планети — це ти — людина, що, крiм нас, на планетi — нiкого... Не лев, не тигр, а людина в природi найстарша! Тож по праву старшого мусиш захистити i дерево, i пташине гнiздо, i комаху. Можемо все тепер, все нам пiд силу. Лiси на безлiссi розводимо, рiчки повертаємо, живлющу вологу даємо в степ, це ж здорово, правда? Тiльки ж, проектуючи греблю, скажiмо, подумай i про те: а що з гирлом буде? Чому очерети в гирлi починають висихати, нерестилища гинуть? Чому не турбує тебе, що птиця розлiтається i солона вода пiдступає з моря вгору аж так, що дельфiнчуки вже мало не до Комишанки заходять... Про це хай дядя думає? За долю гирла хай тiльки iнспекторам болить? — Помiтивши, що хлопцi присмутилися, дядько Iван усмiхнувся: — Ну, та ми не з тих, щоб духом падати, нам це рiшуче заборонено нашими iнспекторськими правилами... Охоронець голубих полiв мусить бути завжди на висотi. Бо наш брат не тiльки свiй лиман береже — турбується вiн про всю свiтову акваторiю! Iде в такi мiсця, де мiжнародний лов ведуть, iнспектує судна рiзних краïн, не дозволяє й своïм порушувати. Iнодi вiн аж надто причепливим здається... Був випадок: своï ж радiограмою скаржаться на такого причепу, мовляв, сусiди ловлять, а цей нам план зриває, що з ним робити?
Зв'яжiть його та в трюм, а самi ловiть!..Тiльки ж чорта з два! Зв'язати себе не дам, i в трюм мене не закинеш, якщо за правдиве дiло стою!
Це, виявляється, в характерi в них таке, у Кульбак: родове, фамiльне,...
