Бригантина

страница №6

... своєю, недитячою ношею на плечах... Ноги не витягнеш з багнюки, i снаряд той аж до землi тебе гне, а з неба ллє i ллє безконечним потопним дощем. I коли, знесиленi втомою, попадають десь пiд лiсосмугою просто в грязюку, на короткий спочинок, тодi круглi мiни та снаряди кладуть пiд голови i миттю засинають, тулячись до матерiв. Десь там мiж ними й вона, майбутня мама твоя, в драних чоботях лежала серед поснулих на снарядах дiвчаток та хлопчикiв, i на все життя ïй запам'ятається, як раз у раз нервово здригаються ввi снi дитячi блiдi обличчя пiд ударами холодних дощових крапель...

XVIII

— Сила може народжуватись, сину, i вiд страждання, — так сказала одного разу мати Порфировi, i це йому мiцно запам'яталось.
Переболiвши ганьбу поразки, перестраждавши потай пiсля невдалоï втечi, Кульбака знов набирав духу для життя, для долання крутих життєвих бар'єрiв.
У майстернях — ось де, виявляється, Порфир мiг найбiльше розкритися своïми талантами. До всього з цiкавiстю приглядавсь, на все накидався з жадiбними розпитками, сто професiй, здавалось, хотiв би набути за день, щоб одразу все вмiти — i по дереву, й по металу. Зовсiм iнакше почуваєшся, коли не з iграшковим, а зi справжнiм iнструментом маєш справу або коли пiдпустять тебе до мотора й ти сам уже можеш його ввiмкнути. Це тобi не забавки, а справжнє: джик — i пiшло! З'являється внутрiшнє переможницьке почуття вiд цiєï влади над технiкою, над моторами та моторчиками, бiля них мовби дорослiшаєш одразу, схожим стаєш на тих, хто, вiльно поклавши руку на стерно, швидше од вiтру вилiтає на раннiх зорях iз Комишанки, щоб десь на лиманах, на просторiй розлийводi зустрiчати своï росянi блакитнi свiтанки.
Порфировi на розлийводи ходу нема. Пiд час перерви можеш хiба що вибiгти до надбрамноï арки (арка — то єдине, що зосталось вiд колишнього монастиря) й крiзь пруття брами виглянути в потойбiчний пiщаний, аж бiлий вiд сонця свiт... Ще можеш галаснути тут щодуху, випробувати свiй голос, бо пiд аркою чудова акустика, хоч концерти влаштовуй... Увечерi по той бiк муру солов'ï витьохкують, повно ïх там у вербах, в ïхнiх зелених тучах, що вiттям аж на мур налягають. На вечiрнiх лiнiйках, коли хлопцi виходять з рапортами, солов'ï, нiби навмисне, перебивають ïх своïми шаленими витьохками, i коли котрий зiб'ється з рапорту, то причиною вважається солов'ïне втручання.
Весна тут недовго триває. Вiдцвiв воронець, облетiли на вiтрах маки польовi (рано вони зацвiтають i швидко гаснуть), i вже лiто смагляве виглядає з-за кучугур. Одного дня з радгоспу надiйшло термiнове замовлення на ящики для черешень. У майстернях тепер цим живуть, усi на черешню працюють. Операцiя в Порфира нескладна: пiдхопивши ящик, що пропливає перед тобою, маєш загнати в нього цвях i вiдправити далi сусiдовi. Декому робота ця здається нудною, одноманiтною, а Порфир i в нiй знаходить для себе смак, бо тут вiн уже нiби серед черешень, в садах, iнструктор по працi спозирає збоку на хлопця з явним задоволенням, приємно йому дивитись, як спритно, просто-таки артистично орудує молотком лобатий комишанець, як вiн, пiдхопивши цвях, легким i несхибним ударом, аж з прицмаком, заганяє його в дерево.
I доки на педагогiчних радах у дискусiях ламають списи над тим, який шлях доцiльнiший: через працю — до знань чи через знання — до працi? — Кульбака з молотком в зiркiй зосередженостi стоïть на потоцi, i пильнує пролiтаючу мить, i дає по пiвтори, а то й по двi норми щодня.
— Вислужуєшся? — глузливо кине iнодi Бугор, проходячи поза спиною. — Медаль вирiшив заробити?
Кульбаку зараз мало доймає це глузування, йому не до розмов, вiн весь у ритмах працi, молотком стук та стук! А уява його тим часом уже наповнює цi ящики мелiтопольською ранньою та соковитою жабуле, що ïï — свiжою, ще в ранковiй росi! — буде в цих ось ящиках перевантажено в лiтаки з адресами кудись аж за Полярне коло. Заодно виписує щедра уява безкоштовнi плацкарти i самому Порфировi, i вже опиняється хлопець серед арктичних льодiв, у товариствi суворих полярникiв чи з рибалками на сейнерах, а звiдти залюбки перекинеться в синi тропiчнi води, на учбовiм паруснику йде хлопець пiд напнутими вiтрилами, перетинає екватор, i виринають перед ним острови з пальмами та отим дивовижним хлiбним деревом, що чубукiв з нього вiн i в Комишанку на станцiю привезе, закладе шкiлку, — має ж таки вирости хлiбне дерево й тут, у цих ïхнiх спекотних кучугурах!..
Iнодi трудовий артистизм Кульбаки раптом вiдчував потребу що-небудь встругнути в лише йому властивому дусi, i тодi Порфир звертається до Гени, свого пiдсусiдка на потоцi:
— Хочеш, покажу фокус?
— Який ще тут фокус?
— Iз зав'язаними очима гвiздки забиватиму.
— Пальцi пооббиваєш.
— Зав'язуйте очi.
Зацiкавлене товариство, кинувши дiло, мiцно зав'язує умiльцевi очi ганчiркою, i вiн, розпалений своïм незвичайним бажанням, на диво всiх, справдi починав заганяти цвях за цвяхом в дерев'янi планки ящика, влучав наослiп кожного по голiвцi, а по пальцях себе — один тiльки раз.
Отакий майстер. З присутнiх тiльки Гена догадується, на чиє мистецтво Порфир рiвняється в цей час, на кого вiн хоче бути схожий ось такий — бог працi з зав'язаними очима! Дiдусь Порфирiв ще коли працював виноградарем у радгоспi, зайшов у сутичку з якоюсь комiсiєю при сортуваннi лози. Приïжджi йому: Ви ж глядiть, не переплутайте, на кожен сорт чiпляйте бирку!, а Кульбака-старший ïм: Навiщо бирка? Я вам iз зав'язаними очима скажу, де який сорт: Для жарту вирiшено було зробити експеримент, i виноградар справдi з зав'язаними очима, самим тiльки доторком пальцiв визначив ïм сорок сортiв i жодного разу не помилився! Це родинне мистецтво й мамi передалось, вона теж це вмiє, показує, як фокус, дiвчатам, коли буває у доброму настроï... Для незнайки виноград увесь однаковий, а вмiлець по самiй корi пальцями чує, який сорт, бо кора у кожного сорту своя: то нитчаста, то гладенька, то ребриста, то на нiй луска, мов на рибi... I що порiвняно з отим виноградарським хистом цвях у дошку загнати слiпма? Та ще коли ïх безлiч у день заганяєш в одне й те саме мiсце.
Кiнчається Порфирiв фокус, i вже знову стоять, працюють хлоп'ята, а в цей час на порозi майстерень з'являється Валерiй Iванович i з ним ще хтось: у дорожнiм плащi, високий, сивочубий. Проти вiкна чiтко виступає профiль незнайомця, гордовитий, карбований, мов на давнiх монетах. Зустрiнутi посиленим стукотом-грюкотом, обидва зупинились, вiд порога оглядають робiтню, когось вишукують поглядами серед стрижених малюкiв, що, витягнувшись уздовж потоку, зосереджено гамселять молотками по дереву. Уста в хлопцiв стиснутi, лоби схмуренi, — серйознi всi, жодного усмiхненого. I гатять, гатять молотками, виказують перед директором свою трудову ревнiсть. Закошлачена лижна курточка на кожному й лижнi шаровари — це тут робочий одяг, спецiвка, вона надає юним майстрам однаковостi, — i з-помiж них не одразу знайдеш, кого шукаєш... Стриженi голови, схиленi пози — все однакове для стороннього ока, кожне старається з невiдривною увагою, з нахмуреним лобом кожне: стук та стук!
Iнструктор наблизився до Гени Бутиевича, що стояв спиною до дверей:
— Гено! Батько до тебе!
Хлопець рвучко озирнувсь: так, батько стоïть на порозi поруч з директором. Якусь мить Гена тривожним поглядом дивився на батька, мовби впiзнаючи його в цьому високому сивочубому чоловiковi, що всмiхнувся навстрiч, губенята хлопцевi пересмикнулися, як перед плачем, здавалося, цiєï митi вiн кинеться до приïжджого, пiдбiжить, у нiжному забуттi впаде в його обiйми... Але з хлопцем нiби щось сталося: хмара чужостi враз оповила його, вiн знову згадав про молоток i, вiдвернувшись, якось аж люто почав гамселити по цвяхах, нiби нiчого важливiшого за це не було зараз для нього в життi.
— Гено! Чого ж ти? Бiжи! — штовхнув товариша пiд ребро Порфир.
Проте Гена ще нижче схнюпивсь над ящиками, яких до нього чимало набiгло, i навiть коли й директор окликнув, хлопець голови не пiдвiв. Вважайте, мовляв, що не почув за гуркотнявою, чи не маю часу вiдриватися вiд роботи, чи й просто не хочу йти на розмову з тим, хто мене на мачуху промiняв!.. Вважайте, як хочете! I спересердя гатив, гатив молотком, що здавався бiльшим i важчим, нiж був насправдi, — може, тому, що затиснуто молоток у маленькiй тендiтнiй руцi, зовсiм-бо тоненьке дитяче рученя його тримає!
— Гаразд, хай згодом, — з почуттям нiяковостi мовив Валерiй Iванович до приïжджого. — Звернiть увагу, як працюють. Яка зосередженiсть, доцiльний кожен рух. Смак до роботи вiдчули. Ось куди, ми вважаємо, слiд спрямовувати ïхню агресивнiсть.
Батько намагався приховати свiй стан, однак почувалося, був тяжко ображений, що син не побажав до нього пiдiйти, вiдверто зневажив його при всiх. Навiть Кульбака покосився на товариша осудливо: рiдний батько приïхав, iнший танцював би, а воно... Ах ти ж, деспот малий, тиран нещасний! — випаявся вiн у думцi.
Буткевич-старший усе ж не спiшив показати синовi спину, як цей показав йому свою. Погамувавши образу, стояв, спостерiгаючи, як трудиться рiдне дитя. Просто неймовiрно: вдома не знало, з якого кiнця той цвях забивати, а тут, бач, взялося за розум, старається з усiх сил. Школа, суспiльство примусили, коли батько не змiг! I, мабуть, це єдинi лiки для таких, iншого, певне, нема порятунку. Бо хоч зовнi й тихе це створiння, нiжне, оранжерейне, але скiльки натерпiлися з ним! Зв'язався з компанiєю маленьких волоцюг, навiть взимку десь у цистернах ночував... Одначе який вiн худенький порiвняно з iншими, завжди вiн був кволий здоров'ям... Дивишся на те рученя, що злилося з важезним молотком, i серце обливається кров'ю...
— Я розумiю, вам шкода його, — сказав Валерiй Iванович. — Та нiчого не вдiєш: iншого виходу нема, тiльки праця. До того ж вони беруться за це охоче, з класу до майстерень наввипередки бiжать...
Порфир, працюючи, час вiд часу зацiкавлено позиркував на чужого батька й нiяк не мiг виправдати жорстокоï впертостi, що ïï зараз виявляв такий нiби завжди Податливий Гена Буткевич. Ех, дурне ти створiння. Та хай би до Порфира оце з'явивсь той, кого маєш право назвати татом. Хлопець, мабуть би, збожеволiв вiд радостi! Нiхто б тодi не посмiв тебе байстрюком обiзвати... Просто не знає Гена свого щастя. Та ще ж такий батько: архiтектор, мiста будує, власною Волгою привозив сюди Гену здавати i зараз пригнав хтозна-звiдки, хiба це не доказ, яке почуття має до сина в душi! Шкода дивитись, як той нещасний батько терпляче стоïть на порозi в запорошенiм плащi, передчасно посивiлий, сумовито пригорблений, а синочок нiяк не може над ним змилосердитись... Дорожчою за всi вiдзнаки йому була б одна привiтна синова усмiшка, порух любовi, але цього нема, Гена кроку не хоче зробити назустрiч своєму щастю. Отак затявся, не може власну образу, озлобленiсть в собi перемогти. Бо вважає, що пiсля смертi матерi (вона загинула в автомобiльнiй катастрофi) батько вiдступився вiд нього, на мачуху промiняв. I хоч як молода мачуха намагалася його приручити, хоч як задобрювала, добираючи ключик до його душi, в ресторани водила, на американських гiрках катала, а вiн не спромiгся подолати в собi неприязнь до неï, перенiсши неприязнь заодно i на батька. Вiд першого класу був зразковий, самi п'ятiрки приносив додому, а тут збунтувавсь, вийшов з-пiд контролю, почав з дому тiкати, ще й на батькову роботу перенiс свою дитячу лють. Одного разу, заслiплений ворожiстю, дiйшов навiть до того, що з дружками вiтрини потрощив у новому кiнотеатрi, якраз у тому, що батько проектував. А батькiвська любов великодушна, зла довго не таïть, усе йому прощає, цiй любовi вичерпу нема...
Стояв, ждав, надiявся, видно, що син таки схаменеться, одумається, серце таки ж не кам'яне...
Одначе, так i не дочекавшись уваги вiд сина, приïжджий змушений був рушити з директором до виходу. Тiльки батько переступив порiг, як Кульбака накинувсь на Гену:
— Ти що, здурiв? Бiжи! Доганяй! За поли хапай! Поïде й не приïде бiльше!
— Хай ïде! Хай не приïжджа! — аж вискнув iстерично Гена й, пошпуривши геть молоток, впав на купу стружок у кутку i в безсилому горi розридавсь.

XIX

— Дожитись, що рiдний син тебе не хоче бачити... Як же це так, товаришу директор? Чому вiн не побажав пiдiйти? Чому починає життя розривом з людиною, для якоï вiн найдорожче створiння на свiтi?
Повнi очi слiз були в архiтектора, коли вони вийшли з майстерень на подвiр'я. Всяких сцен надивився Валерiй Iванович при зустрiчах з батьками, але найтяжче бачити суворi сльози чоловiчi, отакi сльози горя й розпуки... I людина ж перед ним мужня, вольова. Людина, що вмiв володiти собою.
— Розумiю вас, бо... теж маю сина.
— Невже вiн справдi переконаний, що я йому ворог? — приголомшений щойно пережитим, не мiг заспокоïтись архiтектор. — Я, власне, знав, що вiн не бажає моïх вiдвiдин, вiн менi написав про це, i все ж я повинен був приïхати. Слово почути, хоч глянути на нього, так чомусь захотiлося — сам не знаю чому. I ось така зустрiч. Ви ж друг Сухомлинського, в Павлишi були, школа ваша має таку добру репутацiю, тож пояснiть менi; звiдки взялася ця прiрва мiж мною i ним? Невже нiчим не повернути його, не розтопити лiд?
Вони сiли на лавцi пiд гiллястим платаном, що був посаджений кимось давно i чудом зберiгся, дає тiнь, розкинувши крону посеред подвiр'я.
— Не забувайте: це ж дiти, — заспокiйливо мовив Валерiй Iванович. — У хлопцiв зараз кришталевий вiк, як ми кажемо... Тонкий неустояний свiт... I якщо вiн сьогоднi не прийняв ваших вiдвiдин, не вiдгукнувся вам, то це
зовсiм не означає, що в нього назавжди; зникло синiвське почуття.
— А була ж мiж нами взаємодовiра, дружба яка була...
Архiтектор сидiв у задумi, в прибитостi. Валерiй Iванович ще вiд першоï зустрiчi перейнявся симпатiєю до цiєï людини Довелось тодi. порушити навiть деякi формальностi, коли архiтектор сам привiз здавати синка, вичерпавши всi власнi засоби впливу. Вже тодi хлопець виказував свою черствiсть до батька: коли його вiдправляли в карантинi, вiн навiть не попрощався i, нiби навмисне, залишив на стiльцi в'язанi домашнi рукавички, як здачу батьковi за все.
Довго слухав того вечора Валерiй Iванович сповiдь архiтектора, i боляче було чути, як раз у раз зривається в стражданнi голос цiєï мужньоï людини. У вiйну був пiлотом, лiтав на винищувачах, пiсля вiйни взявся будувати, хотiв, щоб i син змалку пройнявся його пристрастю. Батькiвськi зусилля архiтектора викликали тiльки повагу, про такого не скажеш, що вiн недостатньо боровся за своє дитя. Коли дiзнався, що хлопця затягує злочинне товариство, не вагаючись, пожертвував посадою, становищем, сам попросився перевести його па периферiю, хоч для столичного архiтектора, зв'язаного, крiм того, роботою на факультетi, пiти на такий крок не так було просто... Обрав для мешкання одне з пiвденних мiст, сподiваючись, що, змiнивши мiкросередовище, убереже сина вiд згубного впливу. Одначе батькова жертва виявилася марною, бо й на новому мiсцi заявилися протоколи про розтрощенi вiтрини та непоясненне дитяче бродяжництво, яке спонукало хлопця й тут змiнювати тепло домiвки на ночiвлю десь по шкiльних горищах та в залiзничних цистернах. Звiсно, теплом батарей не замiниш тепло сердець, якого шукає маленька людина. Та хiба ж бракувало йому батькiвського тепла, турботи, уваги?
— Були в: нас хвилини iнтимностi, взаєморозумiння, — тихо зiзнався архiтектор i почав згадувати про ту золоту пору життя, коли син, ще зовсiм маленький, перед сном, бувало, кличе, йди ляж бiля мене, татку, розкажи, якi ти мiста збудуєш та в яких будинках житимуть люди майбутнього... I хiба ж не для нього жив, думав, проектував? Усi найкращi пориви душi були доти нього, на всiй батьковiй працi мовби лежала йому мовчазна посвята...
— Нам, поколiнню, за яким фронти i нестатки, хiба де природно було бажати, щоб хоч дiти нашi виростали серед краси й комфорту, щоб i душею були вони кращi за нас! Якщо я проектую кiнотеатри, стадiони, житловi масиви, якщо день i нiч думаю про отi самi, по-газетному кажучи, сонячнi мiста майбутнього i навiть беруся зводити ïх, то найперше це для нього, для таких, як вiн, адже в ньому моє майбуття, моя людська безконечнiсть... А виявляється, все це йому нi до чого, вiн чимось iншим живе. Хто мiг сподiватись, що з нiжних дитячих рук камiнюччя летiтиме у вiкна батькових новозбудованих кварталiв? Звiдки цей потяг завдати найболючiшоï рани самiй найближчiй людинi? Звiдки вона взялася, саме ця ваша диявольська проблема пiдлiтка?
Валерiй Iванович посмiхнувсь.
— Проблема ця iснує тисячолiття. Ленiн колись зауважував, що виховання — категорiя вiчна... I цi нашi клопоти, вони старi як свiт... — У напiвжартливому тонi Валерiй Iванович почав цитувати когось: — Ти, який бродиш без дiла по людних майданах... через те, що ти поводишся не так, як личить людинi, серце моє мовби обпалено алим вiтром... Своïм непослухом ти довiв мене на край могили... Думаєте, хто нарiкає на свого безпутного сина?
— Хто?
— Вiд .шумерiв долинає такий зойк. На ïхнiх глиняних табличках знайдене цей навiки закипiлий батькiвський стогiн... Давнi єгиптяни теж нарiкали, що молодь нiкудишня i що вона погубить свiт. А ви питаєте, звiдки наша проблема пiдлiтка.
— Чому ж ми так недалеко пiшли вiд шумерiв? Чому цих трудних дедалi бiльшає, i то повсюдно, по всiй планетi?
— Я дивлюсь на ще не так песимiстично. Цi труднi, прикрi, нестерпнi, вони все ж тiльки винятки серед легiонiв наших славних школярчат. Розумiю, що батькам трудних вiд цього не легше...
— Ну, а причини? Якiсь таки ж є? Може, причиною вiк електронний, вiк стандартiв, що намагається стандартизувати й нас самих? Може, це вiн викликає таке сум'яття духу i цей здебiльшого навiть неусвiдомлений спротив юних душ — душ, з-помiж нас найтонших i найвразливiших?
— Причини вiдхилень вiд норми щоразу бувають конкретнi. Батькiвське невмiння чи небажання знайти з дитиною душевний контакт — вiд цього найчастiше зароджуються всi бурi конфлiктiв та правопорушень...
— Я приймаю це як докiр, — сказав архiтектор, i обличчя його пересмикнулось, але тiльки на мить, далi йому знов повернувся мужнiй, переболений спокiй. — Ви маєте право зараз говорити менi будь-що, i я не зможу вам заперечити. Адже я зазнав поразки. Бiльше того, я сам прийшов до вас iз цiєю поразкою. Так, не зумiв. Єдину дитину змушений передати на довиховання вам, по сутi, стороннiм людям...
Якi ж ми стороннi! — хотiв був заперечити Валерiй Iванович. — Коли вашi драми нам спати не дають... До того ж i в нього вдома теж, здається, поступово, та все ж назрiвав оця клята проблема пiдлiтка. Син уже такий, що не вiзьмеш його на коська, не понесеш у себе на шиï в степ надвечiрнiй, щоб запам'ятав, щоб душею вбирав, як палає за Днiпром трояндовий захiд. Чомусь дедалi частiше уникає твого товариства, кудись бiжить, спiшить, матерi за всi турботи вiдповiдає грубощами... А ти повинен ось тут давати рецепти, поради iншим... I чим цю людину втiшити в ïï, може, найтяжчому горi?
— Скажiть, Валерiю Iвановичу, — нахилившись, зазирнув йому в вiчi архiтектор, — це криза тiльки вiкова? Чи справдi вiн це переросте? Чи таким i зостанеться — втраченим назавжди?
— Наша професiя велить нам вiрити й надiятись, — сказав пiсля паузи Валерiй Iванович. — Бо навiть якщо перед тобою iстота дрiбна й нiкчемна, ти й тодi подумай, що ïï знiкчемнило, спотворило i яка може бути рада. Але ваш до таких не належить. Гена чутливий, багато в що вмислюється, вiн не може бути безнадiйним. Та ось хай вихователька скаже...
До них розгонистою ходою саме наближалась Марися Павлiвна. Пiдiйшла сердита, рiзко звернулась до вiдвiдувача:
— Це ви батько Гени Буткевича?
— Так, я.
— Чого ви приïхали? Ще бiльш травмувати? Пiсля минулих ваших вiдвiдин у нього температура пiднялась...
Обличчя архiтектора враз пересмикнулось, як вiд удару, i за мить знов оповилось спокоєм витримки. Марися мимоволi задивилась на це обличчя — блiде, чисте, одухотворене... Є в ньому щось мужнє, шляхетне, воно позначене карбом величi... Не дратував ïï навiть цей сивий чубчик, пiдстрижений на юнацький манiр... А надто очi: великi, виразистi, вони були повнi синьоï краси й незникаючоï туги, тiльки вони й виповiдали Марисi глибоке внутрiшнє страждання цiєï людини. Так, ти маєш право говорити зi мною навiть таким тоном, — нiби чула вiд нього, — маєш право й вигнати мене звiдси, бо я переможений...
— У нас розмова якраз про Гену, — сказав Валерiй Iванович. — Йому, здається, найбiльше зашкодила на певнiй стадiï слiпа любов батькiв, зокрема, те, що його вважали вундеркiндом...
— Вiн справдi щедро обдарований, — сказала Марися Павлiвна. — Ви ж чули, як вiн Шопена виконував, скiльки вкладав душi! — I, запалившись, розповiла, як уважно стежила за його натхненною грою, за такою багатою гамою почуттiв, що пiд час концерту то хмарили, то осявали блiде, одухотворене обличчя ïï вихованця. — Вiн пiсля того концерту став мовби добрiший, самозаглибився, вiдтанув у своïх почуттях, — очевидно, це музика так дiє на людину... Тепер знов доведеться починати з азiв. Те, що вдалось досягти, ви знов руйнуєте своïм вiзитом, пробачте менi цю рiзкiсть...
— То що накажете менi робити?
— Ïдьте й не приïздiть, доки вас не покличуть. Адже i тут, як у шпиталi: маємо справу з людьми обраненими, з потерпiлими, дарма що iм'я кожному з них: правопорушник.
— Ще одне: яка ваша думка про мого сина?
— Надто вiн пiддається впливам, легко опиняється пiд рукою в тих, кого психологи називають неформальний лiдер, iнакше кажучи — заводiй... А загалом Гена — славний хлопчик, тонка натура, я вiрю в нього. Вiн здатен на неабияке. Хто знає, може, в ньому зрiє новий Шопен!.. Бо ж мiряти людину маємо не по ïï падiннях, а по ïï висотах — отам буде ïï справжнiсть.
Категоричнiсть ïï тону викликала усмiшку Валерiя Iвановича. А коли Марися вже попрямувала до корпусу, поблискуючи тугими своïми литочками, Валерiй Iванович з веселою гордiстю пояснив архiтекторовi:
— У нас в колективi про неï кажуть: В малому тiлi— великий дух... — I додав примирливо:— Не ображайтесь, що вона так налетiла на вас. Зрештою — з добрих намiрiв. Вдача.
— Вдачею вона, по-моєму, й сама правопорушниця, — мовив серйозно архiтектор.
А коли вiн зiбрався зовсiм залишити територiю школи, бiля прохiдноï пiд аркою його ще раз наздогнала Марися Павлiвна. I не сама — за руку тримала Гену Буткевича, свого вихованця... Пiдвiвши, рiшуче штурхнула хлопця батьковi навстрiч:
— Вибачся!
I Гена, слова не кажучи, спрагло припав, притулився щокою до батьковоï руки.
...Нескоро, нескоро дiзнається вiн, що це була ïхня остання зустрiч. На високому крутогорi, що його скiльки лiт уже пiдмивають хвилi штучного моря, та все не можуть розмити, на самiй вершинi степового пагорба, звiдки видно пiвсвiту, буде знайдено надвечiр сивочубу людину, навiки застиглу за кермом автомобiля. Навкруги степ буде, i води сяючi, i небо в багряних вiтрилах заходу... I нiхто нiколи й не скаже, вiд чого могло розiрватися серце: вiд гнiву? вiд туги? вiд любовi?
Гену пiсля цього ще довго триматимуть у невiданнi, в смутку поглядатиме вiн на браму, i вiд нього чутимуть деколи:
— Чомусь татко так довго не приïздить...

XX

Ожив, ожив Кульбака!
Хто б мiг сказати, що мине зовсiм небагато часу, i вже нова слава черкне комишанця своïм крилом, i вся школа зверне на нього захопленi погляди: Кульбака вийшов у чемпiони! Здобув першiсть у тому рiдкiсному й напiвзабутому видi спорту, який тiльки з чийогось недогляду не зайняв досi належного мiсця на олiмпiйських iгрищах.
Був вихiдний, ганяли м'яча, бiгали стометрiвку, виважувались на кiльцях бiля старого платана, брались тягти — навперетяги — канат, а потiм Кульбака запропонував ще оце: навперегiнки... в мiшку!
Чули ви про таке?
Ходьба в мiшку чи навiть бiг у мiшку — такого виду спорту нiхто в школi не знав, окрiм Тритузного, який признався, що й вiн колись-заколись у таких кумедних перегонах брав участь i навiть перемагав.
— Згадаймо молодiсть, — звеселився Антон Герасимович. — Напрактикуватись можна в усьому... Є така пташка колiбрi, вона здатна лiтати хвостом наперед, то чому ж людинi не вмiти ходити в мiшку?
Всiх захопила нова спортивна гра, вже й тi, хто, роздiлившись на команди, тягали канат, кинулися сюди, щоб подивитись чи й помiрятися спритнiстю, — ану ж бо, хто в цiй дивнiй ходьбi буде найвдатнiший, найвправнiший, хто тут сягне чемпiонства! Тритузний, запалившись, викликав на змагання самого iнiцiатора, комишанець виклик прийняв, i це пiддало особливого жару всiй грi. Кульбака, звичайно, приховав, що вiн у цьому дiлi мав уже певний навик ще з Комишанки, де не раз влаштовувались такi турнiри. Було, було! Ходив вiн i в мiшках з-пiд цукру, i в лантухах з-пiд крупи, в жалив'яних i полiетиленових, навiть i в цупких паперових з-пiд суперфосфату. А ще ж бряжчав вiн до фiнiшiв i в путах конячих на ногах — були в плавнях у них i такi перегони.
Мабуть, Тритузний теж мав за спиною неабиякий досвiд цiєï складноï ходьби, бо почувався аж надто впевнено, наперед похвалявся:
— Головний приз буде мiй, це вже як собi хочте. Кухарi в бiлих ковпаках винесли той приз з великою помпезнiстю: на тацi алюмiнiєвiй щось вкрите було прозорою плiвкою, дехто думав, що це буде торт, а виявилось, що несуть смаженого пiвня. Чим не приз? Понесли його аж у кiнець двору, примостили на п'єдесталi, i не в одного з учасникiв змагання аж слинка текла вiд самого духу смаженини, що для учасникiв турнiру була не останнiм стимулом до перемоги.
Тож коли принесли оберемок порожнiх лантухiв зi складу, ïх розхапали миттю, ще й не вистачило на всiх, Викладач фiзкультури, призначений керувати грою, перемовився з Тритузним i навiть Кульбаку залучив порадитись щодо правил, яких слiд дотримуватись у цьому видi змагань. Зрештою дистанцiя була визначена, групи розподiленi, й настала та мить, коли пролунав з iграшкового пiстолета стартовий пострiл. Почалось!
Любительська кiноплiвка Берестецького збереже й для наступних правопорушницьких поколiнь славетну подiю цього дня, напружений турнiр шкiльного лицарства.
Чiтко буде видно на нiй, як виходять на дистанцiю люди в мiшках, бiжать, плутаються, падають, а суддi — вчительки та шефи з морського порту вмирають зо смiху. I таки є чого: видовище — як у цирку.
З першоï стартовоï секунди Кульбака знапружив себе, хижо прицiлився й кинувся вперед. Дух суперництва опанував його, i хоч ноги були десь там у мiшку, хлопець пiшов аж з пiдлетом. Спритнiсть, натренованiсть, воля до перемоги — все було за те, щоб так iти!
— Вперед, вперед, до смаженого пiвня! — пiдбадьорювали з бокiв глядачi, теж розпалюючись.
Товстоногий Синьйор Помiдор, що водночас iз пострiлом суддi одразу був вихопився вперед, пiсля кiлькох крокiв уже зловив сторчака, так воно й мало бути: поспiшиш — людей насмiшиш...
Найнебезпечнiшим конкурентом Кульбаки справдi виявився Тритузний. Ще коли вiн тiльки вступав до мiшка, та пробував, та примiрявся, хлопець завважив, що досить вмiло вiн це проробляє, видно, знається на такiй ходьбi, йтиме не вперше, — отже, цього стережись! Близький надсадний подих Тритузного Кульбака весь час почував на собi. Ось вiн iде майже притульма, майже нарiвнi з тобою, сопе, плутається, але не падає, навiть погукує молодцювате:
— Давно не ходив, а таки ж згадав!
Поєдинок мiж ними одразу опинився в центрi уваги, прикував зацiкавленi погляди вболiвальникiв. Змагання, власне, й вилилось у перегони двох — Тритузного та Кульбаки, якi з перших крокiв iшли нерозлучно, в однаковiм темпi ринулися вперед, в напрямку пiвня, здiймаючи лантухами кушпелу i з кожною секундою все далi вiдриваючись вiд загалу. Вродиться ж отаке кляте, — не раз казали про Кульбаку односельцi, i ця клятiсть аж он як зараз виявила себе. Лопну, а не здамся, — поклав собi Порфир i просто з себе вискакував, щоб не вiдстати вiд суперника, бiльше того — щоб таки вибороти честь першостi!
Та ще публiка заохочує, стрижена братiя аж реве, мов десь на коридi, по криках Порфир почуває, що в нього бiльше уболiвальникiв, нiж у Тритузного, з усiх бокiв екзальтоване глядацтво пiддає духу, а шкiльний фотограф Федя в тюбетейцi та довготелесий Берестецький з портативною кiнокамерою, перебiгаючи, як фотокори на парадi, вибирають позицiю найзручнiшу, квапляться увiчнити наиразючiший момент спортивноï подiï. Морськi шефи i вчительки, забувши про свою солiднiсть, регочуть, верещать, бо справдi ж таки смiхота дивитись, як люди, нагадуючи спутаних коней, з усiх сил натужаться перегнати одне одного в цiй, мабуть, найкомiчнiшiй у свiтi ходьбi, коли ноги, звичнi до нормального кроку, безладно дрiбушать у мiшковинi, перечiпляються та заламують одна одну, аж поки ходак, геть i зовсiм заплутавшись, втративши рiвновагу, падає, щоб за мить знову пiднятись i кинутись доганяти переднiх. Публiка найбiльш i заохочує лiдерiв в особi Тритузного та Кульбаки, котрi, вiдiрвавшись вiд iнших, подались першими до фiнiшу, долаючи вiдстань з такою спритнiстю, нiби зроду вони тiльки й ходили в мiшках по землi!
Був момент, коли Тритузний опинивсь попереду одинцем. Розчервонiлий, нiби щойно з лазнi, вiн аж просяяв: нарештi конкурентiв поруч немає! Та, видно, рано порадувався, бо вiдчув, що Кульбака знову наступає йому на п'яти, озирнувсь, весело переполоханий, i дорого ж йому обiйшовсь цей озирк! Збився з ходи претендент, зашкопиртав, ловлячи руками повiтря, i за мить публiка побачила вже його на чотирьох, знаменитий картуз покотився геть, а Берестецький, вчасно надбiгши, встиг ще й клацнути, увiчнюючи на плiвку неповторний момент, сенсацiю сезону!
Кульбака ж тим часом досягнув фiнiшного прапорця, i суддя змагань величавим жестом ще й руку йому пiдняв, як роблять це з переможцем на рингу:
— Ось вiн, герой дня!
— Вiдчинiть йому браму, вiн до самоï Комишанки в мiшку дострибає, — сказала весело Марися Павлiвна, а герой, втираючи зрошене потом, щасливе обличчя, пiдтвердив:
— I дострибаю.
Ось такi лаври принiс Кульбацi цей день, дарма що ухекався комишанець неабияк. Збоку дивитися легко, одначе не так воно просто бiгти, коли почуваєшся стриноженим, бiгти, та ще й перемогти. I все ж, бач, успритнився, проскакав через подвiр'я, нi раду не впавши, першим прийшов до фiнiшу, до того смаженого пiвня, якого йому, згiдно з правилами, урочисто пiднесли на тацi.
— Подiлимось, Антоне Герасимовичу, чи як? — тримаючи пiвня перед собою, виявив щедрiсть переможець.
— Hi, приз належать тобi, — вiдповiв Тритузний. — Твiй кiнь виявився кращий.
Велике дiло почути визнання вiд свого найгрiзнiшого суперника. Окрiм того, це була заслужена вiдплата Тритузному за його намовки, i за те, що вiн руки тобi викручував на пристанi (Порфировi здавалось, що таке було, хоч такого й не було!), помстився нарештi байстрюк комишанський за тi принизливi лови! Але помста його була весела, i вже й помстою нiби не була, — сама себе потопила в радощах перемоги.
— Не журiться, Антоне Герасимовичу, духом не падайте, — сказав великодушно комишанець. — За вами друге мiсце! Срiбло!
— Бувають поразки, важливiшi за перемогу, — сказав директор школи й дружньо-iронiчно поздоровив Кульбаку з пiвнячим трiумфом, а Ганна Остапiвна додала:
— Добре, що ти знайшов у собi й для суперника крихту великодушностi. Бо людинi з осколками в ногах не просто добувати призи...
Порфир уперше почув про цi осколки, йому стало навiть трохи нiяково, що пiд час змагань вiн виявив до старого таку нещаднiсть.
За шарварком спортивного свята не помiтили, як хмара зайшла десь iз степу, i дощ, такий рiдкiсний та жаданий у цих краях, дзвiнко вдарив першими краплями по шиферу шкiльного даху. Густо припустив, летить, бiжить, аж спiвав цей дощ, вода з ринв, пiнячись, весело гуркоче, старий платан, пiд яким збилася цiла купа вихованцiв, досхочу купається у веснянiй купелi, i Кульбацi так нестримно кортить пiдставити пiд теплi небеснi струменi свою стрижену правопорушницьку голову... Одначе не можна й цього, вчительки занепокоïлись, Марися Павлiвна, заганяючи своïх гололобих до корпусу, прилякуе:
— Не бiгайте пiд цим дощем! Може, вiн радiоактивний?!
Але шибайголови, нехтуючи осторогою, з радiсним вереском, з дикунськими вилясками кинулись гасати по дощу, i довелось таки повоюватись, доки позаганяли ïх до помешкання.
Не завжди проносяться майськi дощi над цим краєм, але вже як пройде ось такий, то люди зiтхнуть полегшено, бо все навкруги одразу завруниться, яро зазеленiє, i солов'ï та зозулi вiдгукнуться з плавнiв на весь свiт.
Прошумiв рясний та теплий, щедро скупав школу й дiтлахiв скупав, i знову тут свiтить сонце, й листя молоде на платанi переблискує кожною завислою крапелинкою — безлiччю малюсiньких сонць... Пiшов i пiшов далi той дощ, величезним вiтрилом сивiє над рiчкою, змiшаний iз сонцем, аж бiлий, а над плавнями серед синьоï хмари вже райдуга так соковите цвiте! Вигнувшись семибарвною дугою, дiстає одним кiнцем десь широких плес лиману, а другим опустилась якраз над комишанськими очеретами i там з-помiж них воду бере. З шкiльного вiкна рукою можна тоï райдуги дiстати — так близько. Прислухайся, чи не почуєш, як шумить вона, женучи, немов помпою, комишанську воду в отi сивi тучi!.. Над школою небо вже чисте, а десь над гирлом синьо, аж темно, i серед тоï темноï синяви цвiте кольорами надбрамна небесна арка, заваблює Порфирiв погляд, розбентежує дух. I якщо зараз хто, мов цирковий акробат, мов матрос десь на вантах чи верхолаз найчiпкiший, подерся й подерся по стовпу тiєï небесноï арки, якщо хто вже на самiм вершечку опинивсь, осiдлав ïï, верхи на райдузi сидить, — то це, звичайно ж, Порфiр Кульбака, сьогоднiшнiй чемпiон, для якого нема нiчого зараз неможливого, недосяжного!

XXI

Єдиний, хто сьогоднi не брав участi в спортивному святi, був Гена Буткевич: лежав з температурою в кiмнатi медпункту. Неясно було, звiдки й температура, справдi, може, аж так перенервувавсь пiд час батькових вiдвiдин...
По обiдi Порфировi дозволили навiдати товариша. Гена лежав змучений, з синцями пiд очима, вiд учора наче ще бiльше схуд, спав з лиця. Цiлу нiч горiв вогнем, хоча не чхає й не кашляє. Порфир, ще збуджений пiсля змагань, сiв по-татарському просто на пiдлозi перед лiжком i з властивою йому запальнiстю та жестикуляцiями взявсь одразу малювати, як вiн скiк! та стриб! та верть! та круть! обiгнав Саламура, зловив смаженого пiвня за хвiст.
— Шкода, Гено, що тебе не було, я б i тебе навчив...
— Я не змiг би, — тихо заперечив Гена. — Нiколи не ходив у мiшку...
— Змiг би, — запевнив його Порфир. — Чого в водi один тоне, а другий пливе? Бо навичку має, знає, як треба ногами молоти...
Зараз вiн був щедрий, великодушний, усi своï таємницi вiдкрив би товаришевi, аби б тiльки пiдбадьорити Гену. Навчив би його не лише ходьби в мiшку, а й мистецтва рибальського лову, тiльки — чесного, бо то ж не штука сандолею, як вилами, риби нахапати, коли вона потомство закладати йде. Вона ж тодi зовсiм безвольна, небоязка, бити ïï в цю пору тiльки бездушний може, який-небудь жлоб, жадюга браконьєр...
— Або взимку: дивитись гидко, коли вони, отi жлоби, з гаками-самодерами вийдуть промишляти... Риба в цей час напiвсонна на ямах лежить, повкладалась на зиму — знизу бiльшi соми, далi меншi й меншi сомчуки та соменята... От вiн, рибохват товстомордий, стане на ямi i гаком-самодером якого за живiт, якого за око... Та я таким не знаю, що робив би!
Одначе Гена, видно, був заполонений зовсiм iншими переживаннями. Без кiнця думав i думав про батька, тяжко переживав свою з ним жорстокiсть.
— Ти правду казав, Порфире, — мовив вiн кволим голосом, — мiг би я бути до нього добрiший... Для нього я все, а сам йому чим вiдплачую? Може, й справдi, як Ганна Остапiвна каже, тiльки експлуатую його батькiвську любов?
— Ти напиши йому листа. Вибачення попроси. Це ж батько, найрiднiша людина... Ти просто не вмiєш цiнувати те, що маєш!
— Знаю, знаю, що нi для кого не буду дорожчим. Але щось таке сидить у менi, зло якесь, i при зустрiчi воно одразу своï пазурi випускає. Потiм каюся i мiсця собi не знаходжу, здається, вже нiкому-нiкому я не потрiбний, всiма забутий... Наче один-однiсiнький зостався i так уже й буде...
— А ти не пiддавайсь. Заповiдь: Не журись! — хiба забув? Ех ти, вiдмiнник!
Щоб якось розрадити товариша, Порфир заходився малювати в усiх розкошах лiто, що вже недалеко, пору, повну принад, коли вони цiлою школою виïдуть до табору, розкинуть шатра десь над урочищем i, як обiцяє директор Валерiй Iванович, влаштують тодi ще однi захоплюючi змагання — перегони на човнах, Порфир сподiвається i в тих змаганнях слави зажити. А бiля вечiр нього вогнища слухатимуть розповiдi знатних людей, Марися казала, що й Порфирову маму запросять, хай розкаже про своï виногради, про те, як оживлює вона цi спекотнi Украïнськi Каракуми...
Гена, помiтно ожвавiвши, згадав пiонерський табiр, куди йому була путiвка торiк, чудове мiсце на березi моря, де хлопцi й дiвчата з рiзних шкiл ïхнього мiста смаглявiли пiд сонцем аж сорок днiв. Захопила ïх там цiкава гра, що звалась Зiрниця, ходили вони навiть у нiчнi походи, на розшуки скарбiв, хоч скарбом тим могло бути просто яблуко або кавун, захований десь пiд бур'янцем.
— Першого дня, як тiльки прибули до табору, кажуть менi, ти, Гено, будеш органiзатором вогнища.
— Ох, краса!
— Тобi краса, а менi... Натерпiвся я сорому. Бо вогнище теж, виявляється, треба вмiти розпалити. Перед тим якраз дощик пройшов, що не покладу — а воно тiльки тлiє.
— О! В мене й мокре б горiло! У плавнях, бувало, навiть глибокоï осенi таке кострище розведем, аж гоготить полум'я вище верб... I купаємось, було, до самих холодiв. Вискочиш з води та голяком до вогнища мерщiй! Обiгрiвсь, обсушивсь, i нiчого — навiть не чхаєш.
— Отак треба себе гартувати. А то в таборi все, було, трусяться над кожним iз нас, море при самiм бережку обгородили: далi не заходь, туди не забродь, тiльки ось тут i хлюпочись на мiлкому...
— Де горобцю по колiна, — засмiявся Порфир i, розлiгшись на пiдлозi, замрiявся. — Нi, влiтку — життя... За нашi трудовi заслуги, може ж, таки вiдпустять нас додому хоч тижнiв на два?..
— До мачухи як ïхати...
— А ти зi мною давай. У мене матуся — такоï в свiтi нема... Вона буде нам рада обом. Звiсно, коли до того часу замiж не вийде. Бо нiбито сватався до неï один механiзатор, що в нього торiк дружину струмом убило...
— I що ж би ми там робили у вас?
— О, за чим журишся! Спорядим якусь фелюгу, наберем хлопцiв, i гайда на лиман браконьєрiв ганяти!..
— Далися ж вони тобi.
— Ненавиджу чорно, — лице Порфирове враз похмурнiло. — Хочу, щоб виздихали вони всi! Тiльки ж самi не виздихають...
— Перепадало тобi, мабуть, вiд них?
Не в тiм рiч, виявляється. I тут уперше Гена почув вiд товариша: за дiдуся мусить вiн гадам помститись. Напали вони вночi на виноградники, що дiдусь ïх стерiг, берданку поламали, поглумилися над старим. Самою такою образою можна людину згубити. Та ще коли вона самолюбива й горда i знає вояцьку честь... Нiякоï пощади тому браконьєрському порiддю, де б воно не дiяло, чи в гирлi, чи в степу... Тож i лелеку вбито котримось iз них, бо в кого ж iще пiднiметься рука?
Торiк браконьєри одного рибiнспектора з гесiвськоï греблi вночi скинули, а ще через нiч на дядька Iвана напали, i вiн з ними в темрявi серед камiння бився, в крижанiй водi з льодом пополам, бо то було взимку. Каменем вдарили по головi, думали, кiнець уже iнспекторовi, знепритомнiв, на дно пiшов... Втекли i потiм аж очi повитрiщали, коли на судi його знов побачили живим... За все з ними мусить поквитатися Порфир. Хай начуваються! Де б не були, хай знають, що помста за ними ходить, хоч i малолiтня!
Хто б подумав, що цей веселий, життєрадiсний Кульбака виношує в душi й таке, та ще й товариша собi в спiльники намовля...
— У пiдручнi до дядька Йвана пiдемо, ïм такi, як ми, потрiбнi аж-аж-аж, — розвивав своï плани Порфир. — Є ж ото юнi дзержинцi? Один iнспекторський син браконьєровi, кажуть, пальця вiдкусив, захищаючи батька, а хiба б я не змiг вiдкусити?
Було пiсля цього, звичайно, ще джик! i вжик! i сом на пiвкаюка, що як дасть хвостом по менi — я i впав!.. У момент ловецького екстазу медсестра зайшла нагадати Кульбацi, що пора йому закруглятись. Так то й так — хлопець схопився:
— Ну, будь, Гено! Тiльки ти в цiй каталажцi не затримуйся... Дiдусь казали: вiд лежби нутрощi злежуються, жити треба на ногах!
На подвiр'я вiн вискочив саме вчасно: десь iз потой бiк муру вже хтось пiдсвистував знайомим комишанським свистом... Черговий по територiï, йдучи на порушення, шепнув, що не iнакше — товаришочки прийшли провiдати свого зневоленого ватажка. Заявилися, не забули великого невольника, що, потрапивши в скруту, десь тут кайданами бряжчить. Коли й Порфир пiдсвиснув у вiдповiдь (тонко, на пташиний манiр), з потойбiк муру вiдгукнулись, i незабаром звiдти на мотузцi з'явилась пляшка з-пiд молока з якоюсь передачею в нiй... Буденна, звичайнiсiнька собi пляшка, що стала враз небуденною, почала поволi опускатися, погойдуючись по стiнi сюди й туди, як ота штука, що висить у фiзкабiнетi й зветься маятник Фуко. В пляшцi пакуночок целофановий, мiцно в ньому щось зав'язане, замуцьоване, а збоку ще й записочка бiлiє, — привiт правопорушниковi рiдна Комишанка шле! Тiльки прийме передачу з волi, вiн i вiдповiдь друзякам пошле в цiй же пляшцi, назад ïï з запискою через мур пошпурить, як шпурляють капiтани в океан у закоркованiй пляшцi звiстку про себе... Та ледь Порфирова рука в радiснiй нетерплячцi простяглася, щоб зловити той маятник Фуко, як хтось iззаду владно торкнувся хлопцевого плеча й культурно його вiдсторонив:
— Вибачаюсь, тепер це вже мiй приз, — почув вiн знайомий насмiшкуватий голос того, над ким сьогоднi здобув просто-таки олiмпiйську перемогу, коли довелося бiгти навперегони в мiшку.

XXII

Настав час вибирати мiсце пiд лiтнiй табiр. Одного дня Валерiй Iванович, взявши з собою кiлькох вихователiв та командирiв загонiв, вирушив з ними на розвiдку. Антон Герасимович, щоправда, взагалi був проти того, щоб виносити табiр за межi школи, вiн пропонував поставити шатра на самому подвiр'ï вздовж муру, адже подвiр'я велике, хай тут собi лiтують. Однак його пропозицiя зi смiхом була вiдкинута, хоча, за свiдченням Тритузного, в якiйсь iз спецшкiл нiбито вдавалися й до такого експерименту.
— У них так, а наша бурсацька республiка буде винесена в степ, — весело казав Валерiй Iванович. — Таку фортецю там воздвигнем, що нiхто не втече.
Мiсце, куди спецшкола виходила табором у минулi роки, тепер було втрачене, з якихось там мiркувань районний землевпорядник звелiв його розорати, хоч пiд посiви воно й не годиться. Отже, школа мала шукати десь iншого осiдлиська. Позалишалося в цьому краï чимало рiзних урочищ, яким ще в давнiх-давнах кимось давано iмена, часом чудернацькi, такi, як Гапчина Пазуха, куди ïздять з радгоспiв на маïвки (Антон Герасимович запевняє, що було тут колись навiть урочище пiд назвою Тритузне, назву таку зустрiчав у якихось стародруках, бо вiн запеклий краєзнавець i має сентимент до всякоï минувшини). Крiм Гапчиноï Пазухи, вiдомi ще тут урочища Домаха, Жабурянка, Вовчий Яр, або Куркулак, Кандзюбине, Чортувате... Це останнє особливо привернуло увагу Валерiя Iвановича та його супутникiв, бо звiдси найближче було до полiв та виноградникiв радгоспу Степовий велетень, з яким школа уклала трудову угоду. Крiм того, по кряжу над урочищем зберiгся чималий клапоть цiлини — якраз там зручно буде намети ставити. В один бiк — степ, у другий — сяючi простори гесiвського моря. Восени воно як розштормиться, то добивав крутою хвилею аж до цього пагорба, рве, вiдламує звiдси брили чорнозему та глини... Зараз море поки що спокiйне, i белебень кряжа всуцiль бiлiє ромашками. Саме урочище, весь його крутояр потопає в розквiтлих акацiях, що стали ярусами по схилах (насадили ïх уже пiсля вiйни, щоб захистити грунт вiд ерозiï), а по самому дну урочища блискоче вода, зайшовши iз штучного моря й створивши тут, у колись похмурiм яру, тихий сяючий затон. Шторми сюди не дiстають, бурi не зрихлюють воду, всю весну й лiто сяйвом ïï налите урочище. Чiтко вiддзеркалюються в ясних водах затону округлi шатра бiлих акацiй, i навiть коли понад шляхами в степах ïхнiй цвiт уже припаде курявою чи пригорить пiд гарячим подихом суховiтрицi, то в урочищi вiн i тодi буде бiлоснiжно-чистий, з весiльною бiлiстю звисатиме кетягами аж до води.
— Здесь будет город заложен, — сказав Валерiй Iванович, коли оглядини в основному були закiнченi.
З властивим йому практицизмом директор уже замальовував на паперi, де будуть розташованi намети, де кухня та спортмайданчик, де буде зведена щогла для прапора... Крiм того, вода близько, зручно буде купатись пiсля роботи бурсацькiй республiцi, змивати з себе трудовий пил...
Марися Павлiвна була просто в захватi вiд цього мiсця. Такий шир, так далеко видно з цього степового кряжа, що завис над морем днiпровськоï води... Вперше вiдкривається тут Марисi у своєму розмаïттi флора степова, натрапиш тут навiть на кущик тирси-ковили, що про неï ранiше Марися тiльки з книжок i знала, всюди волинець пiд ногами сивiє, нагрiтий сонцем, i деревiй, це дике дитя степу, вiн теж сивий (чомусь бiльшiсть трав степових мають сизувато-сивий вiдтiнок, вiд сонця чи вiд чого вони посивiли?).
Доки ходили, назбирала Марися букет квiтiв польових, — супутники ïй також у цьому охоче допомагали; квiти простенькi, непоказнi, а склалась багата гама кольорiв, злегка приглушених, повитих туманцем...
— Гляньте, як у французьких iмпресiонiстiв, — показала букет Берестецькому, i вiн миркнув у вiдповiдь, що тут щось є.
Група вихованцiв — командири загонiв — жваво обговорювала з директором план майбутнього табору, i, коли картина в цiлому вималювалась, Юрко-циган запитав не без iронiï:
— А де ж буде загорожа?
Це кортiло знати й Марисi Павлiвнi, бо вона вважала, що коли всього належним чином не передбачити, то з табору ïхнi вiльнолюби легко можуть порозбiгатись... I хоч прихильницею крутих обмежень ïï не назвеш, однак була здивована, коли Валерiй Iванович твердо сказав:
— Нiякоï загорожi.
— Себто як?
— А так.
I пояснив, що ïхнє наметове мiсто, табiр юних i вiльних людей, матиме лише символiчний кордон — оборють його плугом, та й усе. Борозна, вiдвалена скиба — це буде єдина познака, що вiдмежує правопорушникiв вiд бiлого свiту. Тiльки вже цю межу, сказати б, межу сумлiння, без дозволу нiхто не переступи, не поруш!
— А то навiть i вiдорювати не будем, просто отам по периметру, — зробив широкий жест Валерiй Iванович, — залишимо при косiннi ромашковий бордюр, смужку нескошених диких квiтiв: вони й правитимуть для нашоï чесноï публiки за непереходимий бар'єр, стануть муром найнадiйнiшим. Межа сумлiння, i все. Згода? — звернувся вiн до командирiв загонiв.
Така довiра хлопцям була до вподоби, а Марися Павлiвна навiть пошкодувала, що нема зараз тут Кульбаки: от би хто порадувався! От кому буде до душi, що той шкiльний мур (який для волелюбного комишанця є втiленням усього найнестерпнiшого) тут замiнятиме всього лиш смужка нескошеноï травички... Як i iншi, комишанець нетерпляче жде цього табору, вже наперед закидав вудочку, щоб його призначили органiзатором вогнища: Я вам таке розкладу — до неба язики викидатиме!.. Дитя очеретiв, лукаве й хитре комишанське створiння, як воно поведеться в цих нових умовах? Марися для себе вже прикинула, де й мiсце буде для багаття: отут, на самiй вершинi пагорба, щоб усiм, хто йде по Днiпру, було видно... Це ж так чудово, коли пливеш пароплавом чи поïздом ïдеш, а десь у синьому надвечiр'ï яскравiв тобi чиєсь багаття, заваблює своєю таємничiстю. вибалки його розiклали чи, може, якiсь закоханi палять там вечiрнi вогнi?
Ще треба було дати назву майбутньому табору.
— В мене є пропозицiя, — зблиснула оченятами Марися Павлiвна, — давайте назвем... Бригантина!
— Не нове, але тут щось є, — сказав Берестецький. — Послухаємо, що наш моряк скаже. Здається, вiн настроєний критично...
Борис Савович, навпаки, цiлком серйозно пiдтримав Марисю, аргументуючи свою думку тим, що коли десь звiддаля дивитись на цей лобатий крутогiр, то вiн i справдi нагадуватиме бриг чи бригантину...
— Та ще при вiдповiднiй грi фантазiï, — додав Артур Пилипович. — Хоча Степовi пiрати бiльше пасувало б...
— Отже, так i запишемо: Бригантина, — сказав директор, вносячи якiсь позначки до своєï саморобноï карт...

Страницы

• #
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8
• 9