Бригантина
страница №7
...и. — Розвелося, правда, останнiм часом цих бригантин... Одначе для наших маленьких пiратiв це буде саме те, що треба... В ïхньому дусi.Добре находившись, вчителi сiли нарештi перепочити, знайшовши собi затiнок край урочища пiд шатром обтяженоï цвiтом акацiï. Вихованцiв вони вiдпустили покупатись у затон, де вода вже прогрiлась, i звiдти, знизу, долинав тепер щасливий дитячий лемент.
— Бар'єр з квiтiв.... Межа з трави... так воно, власне, й повинно бути, — задумливо розмiрковував Артур Пилипович, розлiгшись на травi своєю довжелезною постаттю. Кiбчик степовий високо застряв у небi, i Берестецький спрямував свiй погляд туди. — Свiт для людини повинен бути всепрохiдний, без будь-яких перешкод, як оте небо для птаха... Планета iснує для всiх в однаковiй мiрi, в однаковiм правi...
— Всепрохiдний, але — для людини, не для руйнача, не для хама, — уточнив Валерiй Iванович.
— На хама гамiвну сорочку, це ясно, — згодився Берестецький. — Але я маю на увазi саме людину... Менi хочеться уявити ïï навiть без трав'яного бар'єру... От, скажiмо; чи можливий у нашу космiчну еру всюдипрохiдець типу Уленшпiгеля, або Сковороди, або Дон-Кiхота? Зробити б експеримент; палицю в руку, птаха на плече i — в путь...
— З якою метою? — усмiхнувся директор.
— Перевiрити на практицi, чи можливий Уленшпiгель в наш час? Тобто тип людини, що за покликом душi — без порушень, звичайно, — вирiшила йти помiж ближнiх i дальнiх... З добрими намiрами вирушаю, з бажанням присвятити себе спiвбратам по планетi, йду з готовнiстю навiть ведмедевi допомогти, якщо вiн цвяха в лапу зажене... I водночас хочу простежити, наскiльки людство до мене терпиме, якою мiрою в менi зацiкавлене i взагалi чи має для нього якусь вагу моя особистiсть...
— Одне слово, в бродяжництво колегу потягло, — сказав Борис Савович, уважно, нiби вперше, розглядаючи обручальну свою каблучку, що аж врiзалася в палець.
— Збирався ставити вас начальником табору, — посмiхнувся Валерiй Iванович, — а зараз бачу, що рано... Навчитель красних мистецтв i шагiстики, шановний наш Артур Пилипович раптом виявляє незрiлiсть, що межує з легковажнiстю. Якщо вас, мудрого, тягне в бродяжництво, то що тодi вимагати вiд наших бурсачат?
— Для бурсачат хоч пояснення є, — докинув Борис Савович. — Пишуть, що в генах у них нiбито збiльшується руйнiвний елемент... Тiльки, по-моєму, це вигадка.
Директор уголос роздумував:
— Кого ж менi з вас — на табiр?
Борис Савович спiдлоба кивнув на Марисю Павлiвну:
— Он ïï призначте. Перша жiнка в iсторiï мореходства буде капiтаном бригантини...
— Вона не пiдходить, — заперечив Берестецький. — Вона закохана.
— Це ж у кого? — кокетливо звела очi Марися Павлiвна. — Щось я не бачу поблизу вiдповiдних об'єктiв...
— Ну-ну, образ не потерпимо, — жартома сказав директор. — А щодо призначення, то я вважаю пропозицiю Бориса Савовича прийнятною. Сьогоднi ж i наказом проведу...
Марися, видно, думала щось своє: сидiла усмiхнена, замрiяна, потiм знечiв'я зловила руками кетяги, що низько нависли над нею, втопила розпалене обличчя в теплий акацiєвий цвiт... Вiдкрилась, аж коли почула продекламоване Берестецьким (нiби жартiвливо, але з почуттям) щось про чорноброву з спраглими губами нецiлованими, з рум'янцем свiтанковим...
— Це з Омара Хайяма? — запитала Марися, а вiн вiдповiв з гордiстю:
— Моє власне.
Директор тим часом нагадав:
— Тож вiд завтра, Марисю Павлiвно, займетесь табором. Дiло неабияке. Сподiваюсь, ви оцiнили довiр'я?
— Дякую за честь, — усмiхнулась вона, — тiльки я за чинами не женусь...
— Я серйозно кажу: дивiться, щоб не попливла ваша бригантина без керма та без вiтрил...
— Вся надiя на Бориса Савовича, — кивнула Марися на колегу, який, вiдпустивши останнiм часом шкiперськi бакенбарди, ще бiльше прибрав вигляду бувалого морського вовка.
Колишнiй пiдводник у цей час замiсть каблучки вже розглядав листочок деревiю: нiяк не мiг надивуватись доцiльностi, мудростi витвору.
— Таке звичайне, тисячу разiв бачене, — тихо сказав вiн, — а все ж загадка... Самий вiзерунок листка, оця зiтканiсть, форма, елегантнi зубчики... А розгалуження стебелець таке, щоб кожен листок мiг добувати сонце, здiйснювати фотосинтез... Який в усьому розум i досконалiсть.
— Чому природа не могла витворити таким досконалим i мене? — без звичноï iронiï пiдхопив Берестецький. — Хоча є i в менi, в людинi, дещо таке, що викликає подив i навiть захват, але водночас скiльки недосконалостей, вад!.. Особливо, коли зазирнути туди, в надра... Якi пристрастi шкiрять звiдти зуби, дарма що homo sapiens... Печерний волохатий пращур раз у раз дається взнаки... Ото хiба що любов, вона таки нас ошляхетнюе, все грубе собою перекриває...
Марися слухала ïхнi розмiрковування, лежачи горiлиць й приплющивши очi, — цiкаво ïй так було дивитись на сонце: замiсть свiтила — суцiльна бура каламуть. Уся небеснiсть зiллялась, кипiла бурогарячим...
Вважаючи, певне, що вона задрiмала, колеги розбрелись хто куди, Борис Савовпч пiшов до вихованцiв, вiн теж вирiшив купатись, — зосталась Марися Павлiвна пiд акацiєю сама. Аж тепер вiйнуло на неï тривогою за цю майбутню
Бригантину. Здалося навiть, що злегковажила, згодившись очолити табiр, коли є в колективi люди i з бiльшим досвiдом, i з сильнiшою волею... Тривожно. Бо вгадай, як поведуться в нових умовах, серед вiдкритих просторiв, тi маленькi корсари. Випустиш чортенят з пляшки, а назад потiм ïх чи й заженеш!.. Одначе не вiдступати ж! Сама визначила свою життєву дорогу, навiть почуття жертовностi ростила в собi, трудного шукала. Ось i маєш його по саме нiкуди...
Коли пiсля iнституту виïздила сюди, в цю школу трудну, правопорушницьку, дехто пiдсмiювавсь:
— I трьох днiв не протримаєшся...
Ïхала сюди справдi з острахом, знала ж бо, що не в дитсадок ïде, а до таких, що здатнi на все, можуть i з ножем на вчителя кинутись, на те й правопорушники, злодiйчуки, люди насильства. Хай ще початкового, неусвiдомленого, але таки насильства, що ним вони вже отруєнi зi своïх юних лiт. Духовнiсть, повага до людини, гуманне чуття — це для них не iснує, людське в них заглушене, свiт дорослих у ïхнiй уявi населений iстотами ворожими, якi тiльки те й роблять, що вигадують для пiдлiтка рiзнi правила, обмежують його бажання, приборкують волю, вносячи у життя безлiч заборон. А якщо так, то дорослих маєш право iгнорувати, обдурювати, можеш викоювати з ними що тiльки вдасться, i хай називають вони тебе правопорушником, але для тебе ганьби в цьому нема, є в твоïх вчинках тiльки романтика бродяжництва, бездомностi, гострий хмiль пригод, нападiв, сутичок i зв'язаний з ними ризик, азарт. З дорослими в тебе вiйна безперервна, тож i воюй, мстись, хитруй, викручуйся, не соромся бути пiдступним, бо всi засоби для тебе придатнi, бо ти ще не почуваєш огиди й вiдрази до свого падiння. Ось такими уявлялись Марисi тi, найтруднiшi, до яких вирiшила йти наставницею не на сезон, а на роки, щоб, може, присвятити ïм i цiле життя. Ростити людину — це радiсть! Якi там не є, а вони теж люди, кожен з них iндивiдуальнiсть, i часто дуже колоритна, яскрава... Труднi, в аномалiях, в дисгармонiях, але й з них мають бути люди завтрашнi, люди майбутнього! Хоч як важко буде з ними, але тим певнiше буде вiдчуття перемоги, якщо виявишся спроможною навiть з дисгармонiйного сформувати повноцiнну людську особистiсть. Станеш мовби скульптором його духовноï сутностi, допоможеш чимось кращим виявити себе навiть такому, що нiяких етичних норм не визнавав, що з перших крокiв виходив у життя, як на полювання, несучи на вустах глумливий, вбивницький осмiх майбутнього карного злочинця. Знала, що й таких зустрiне в спецшколi, матиме з ними справу день у день, i що до неï, молодоï вчительки, вони, певне, ставитимуться з особливою нещаднiстю, ображатимуть, глузуватимуть, будуть принижувати ïï по-дитячому жорстоко й цинiчно, бо де ж малюковi зрозумiти, що, принижуючи iншого, найперше принижуєш, спотворюєш самого себе...
Ранньоï осенi вперше з'явилася Марися в цих краях, а осiнь тут тиха, довга, з високими небесами, з величним спокоєм степiв... Щедрий край. Iдеш вулицею, i виноград лiзе з кожного двору, заходиш на веранду — аж на плечi тобi нависає синьо-сизими та бурштиновими гронами. Хати великi, декотрi
в шубах, розмальованi одна краще за другу, аж до самих дахiв обвитi виноградними лозами. Причiлки вiд вулицi тонуть у заростях руж, чорнобривцiв та ще в отих квiтах гiллястих, що iм'я ïм нечесана бариня... Паркани всюди повитi крученими паничами з дзвiночками найчистiшоï ясно-блакитноï барви.
У день Марисиного прибуття Ганна Остапiвна сама запропонувала взяти ïï, молодшу колегу, до себе на постiй, хоча тепер iнодi й нахваляється жартома, що за неспокiйну вдачу постоялицi братиме з неï додаткову подать.
Ось так i почалось. Любителька лижного спорту, Марися й тут запалилась: поставимо всiх на лижi! Самi в майстернях поробимо! Директор, хоч з усмiшкою, проте згодився, дав завдання, поробили ще з осенi, тiльки ж стати на лижi так i не довелось: протягом зими снiгу майже не було, раз чи два випав, а до вечора вже його сонце злизало. Навiть птахи не всi звiдси вiдлiтають у вирiй, декотрi й зимують по сусiдству, бiля ГЕС, бо нижче турбiн вода нiколи не замерзає... I ïï, Марисю, все мiцнiше бере в своï обiйми цей смаглочолий Пiвдень.
Жодного разу не пошкодувала, що сама напросилась сюди. Глушина? Але ж хiба є глушина для такоï людини, як, скажiмо, Ганна Остапiвна? Нема глушини для того, хто мислить, хто має чим горiти, хто повсякчас носить у собi невщухаючий внутрiшнiй свiт!
Важко? Звичайно, важко. Тепер Марися може зрозумiти ту однокурсницю, яка вигукнула колись:
Iти працювати з правопорушниками — це просто божевiлля!Неврiвноваженi, бешкетнi, скаженi... Хоча по-своєму вони послiдовнi, нетерпимi до фальшi, найменша несправедливiсть викликає в них бурю... Є, звiсно, серед них грубi, пiдступнi. Є нещаснi. Є просто смiшнi... Ось Бугор вiдмовився працювати.
Не хочу працювати — хочу тiльки ïсти. Гаразд. Сiдай он там окремо в кутку ïдальнi, ось тобi черпак, ложка найбiльша — ïж. Мало однiєï порцiï, черговий принесе тобi другу, принесе й третю, а ти тiльки ïж, набивай кендюх... Уся школа стежить, як Бугор, сидячи за окремим персональним столиком, мовчки орудує своïм черпаком. Проте настає-таки той день, коли Бугор каже:
Годi. Набив черево по саме нiкуди, аж набридло... Хочу тепер, як усi.
А нещодавно привезли юного вбивцю. Розважався сiрниками на iменинах своєï сестрички, запалював i кидав до кiмнати, де дiвчатка перевдягались... А на сестрi була сукня бiла, нейлонова — спалахнула вмить! Вiд нейлону того рятунку нема, вiн просто розтопився на дiвчинцi, в страшних опiках у лiкарнi й померла... А винуватець тепер тут божеволiє... Ох, неспокiйна публiка буде на твоïй бригантинi! Ламай тепер голову, чи стримає ваших маленьких пiратiв цей ромашковий сентиментальний бар'єр, чи стане ïм перешкодою, коли, сп'янiлi вiд своïх бешкетницьких спокус, сипнуть врiзнобiч на дикий поклик степового роздолля?..
Марися вiльно розкинулась у травi, задивлена у навислi кетяги. Пахне акацiя густо, медово. I всiй тобi солодко до знемоги. Бджоли гудуть, облiплюють бiло-рожевий цвiт, — десь, видно, здалека прилiтають за нектаром. По той бiк урочища Берестецький голосом античного громовержця декламує якогось латинця, а потiм аж виспiвує улюбленi рядки з
Пiснi морякiв:
...Завтра в iнший край мандрiвка:
Чорна дiвка — бiлий хлiб,
Бiла дiвка — чорний хлiб!..
Красивий його баритон Марисi приємно слухати.
Закохана, — каже вiн про неï. З чого це вiн взяв? Певне, має на увазi ïï прогулянки iз Степашком. Та чи це ж кохання? Скорше — просто дружба, щира, товариська, трохи iронiчна... Справжнє кохання, яким воно ïй уявляється, оте всеосяжне, слiпленне, — чи прийде воно коли, чи й зовсiм ïï обмине? Мабуть, могла б покохати такого, як той сивочубий у плащi, з синiми тужними очима... Той, що його вже нема, що десь на такому ось пагорбi востаннє зболеним поглядом свiт обiйняв... У вiчнiсть вiдпливла його бригантина. О, як вiн глянув на Марисю коло брами пiд час прощання!.. Одним поглядом так багато можна людинi сказати...
Примовк Берестецький, натомiсть десь iз глибини урочища соловей подає голос. Кажуть, меншає на свiтi солов'ïв. Хамiв на свiтi бiльшає, а солов'ïв меншає! Невже планетi справдi загрожує розлука з цим сiреньким, самозабутнiм, найнiжнiшим своïм поетом? А з ким же дiлити оте почуття, що пiдiймається, росте в тобi, хоча й не знаєш для кого?
Незвичний стан переживає душа в цiм дивнiм урочищi Чортуватiм. Нiби п'янить самий дух акацiй, вiд нього аж чадiєш, умлiваєш, поринаючи в безмiри якогось райського блаженства... Марися знову змружує очi, i одразу зникає все, тане, маєш над собою лише цей дивний свiт, зiтканий iз золотавостi сонця й клубкiв бiлого, облiпленого бджолами цвiту. Досягається якась не знана ранiш гармонiя, сонце розлилося, i сама ти вже нiби розчиняєшся в солодкiй млостi природи, в ïï запашистих медах... Зовсiм заплющуєш очi, i тодi тебе нема, життя розтануло, свiт зiллявся, — на мiсцi сонця вирує в небi тiльки жовто-бура гаряча туманнiсть, сповнена пахощiв цвiту й золотоï бджолиноï музики...
XXIII
У день iменин Ганни Остапiвни ще зрання ïй приносять телеграму вiд сина, i цього досить, щоб потiм уже до самого вечора в неï був добрий настрiй.
Цього дня ïï вiтатимуть у школi, Валерiй Iванович вiд iменi колег пiднесе Ганнi Остапiвнi букет квiтiв, а вiд служби режиму Антон Герасимович басом побажає ïй
кавказького довголiття.
Коли пiсля школи Ганна Остапiвна повернеться з Марисею додому, ïй доведеться чимало часу витратити, щоб розiбрати поздоровну пошту, що надходила протягом дня. Не забувають свою вчительку колишнi ïï вихованцi. Той зблизька озивається, той здалека, а один вiтає Ганну Остапiвну дуже зворушливим листом з мiсця ув'язнення, де вiн пiсля суду вiдбуває свiй строк.
— Оце коректив до нашоï педагогiки, — каже Ганна Остапiвна. — Щоб ми не дуже зазнавались...
Розповiдає, що славний був хлопець, вийшов зi школи з вiдмiнними оцiнками, нiхто i в гадцi не мав, що вiн знову зiрветься, сяде на лаву пiдсудних... Працював уже скреперистом на каналi, встряв у бiйку пiд час пиятики, що кiнчилась для когось трагiчно... I ось пише, здається, десь аж iз тундри, спiває дифiрамби колишнiй своïй учительцi;
Щодня вас згадую, Ганно Остапiвно... Аж коли тут опинився, оцiнив вашi душевнi поради, тiльки тут i збагнув, що мав i що втратив...
Лист iз тундри Ганна Остапiвна вiдкладає окремо: цьому неодмiнно треба вiдповiсти. Всi вони для неï, як сини, а якщо котрий збився з пуття, то за такого серце болить ще бiльше...
Квiти на столi, бiля них потертий портфель Ганни Остапiвни, де повно учнiвських зошитiв, та купою щойно прочитанi листи й телеграми... Обважнiла, втомлена, сидить сива вчителька над своïм багатством, Марисi з тахти видно ïï задумливу постать, повнощоке обличчя, що дихає спокоєм душевноï злагоди. Не вчительку, а скорiш селянку-трудiвницю нагадує вона своєю обважнiлiстю, врiвноваженiстю духу i цими великими, звичними до будь-якоï роботи руками. Солдатська вдова. З якою скромною, некрикливою гiднiстю несе вона крiзь життя своï втрати й свою самотнiсть. Чоловiк був командиром пiдводного човна, пiд час вiйни, коли вони розставляли мiни десь у фiордах Норвегiï, ïх було виявлено ворожим флотом, човен, рятуючись вiд погонi, напоровся на пiдводну скелю, здається, сталося це у Баренцовiм морi... I все. Вiдтодi вдова. Сама виростила сина, далеко вiн зараз вiд матерi: є, виявляється, мiжнародна iнспекцiя по нагляду за дотриманням якоïсь там рибальськоï конвенцiï, i син Ганни Остапiвни одразу пiсля iнституту дiстав призначення в ту мiжнародну службу... По кiлька мiсяцiв не сходить на берег, то з датчанином, то з норвежцем ганяв браконьєрiв у мiжнародних водах, а дiло це не просте, професiя неспокiйна (як багато неспокiйних професiй на свiтi!). Часом у вiдкритiм океанi мусиш перебратися з судна на судно, — одного разу пiд час шторму його ледве не розчавило мiж бортами, бо судна страшенно розгойдало на бурунах,
та ще, може, й навмисно так пiдстроïли тамтешнi хижаки, — висловлює припущення Ганна Остапiвна, адже в океанi iнколи промишляють запеклi порушники конвенцiй, вони люто ненавидять цих iнспекторiв за ïхню непiдкупнiсть, а в iнспектори якраз i вiдбирають людей непiдкупних, принципових, бездоганно чесних...
Син для Ганни Остапiвни — найбiльша вiдрада, ним живе, ним гордиться. I хоч далеко вiн, i служба така, що все може статись, i переживання постiйнi для матерi, зате коли озветься ось, як сьогоднi, то це щоразу для неï свято. Перечитує Ганна Остапiвна телеграму, i ледь помiтна усмiшка ïй не зникав, i очi повнi мовби тихоï музики... Людина стiйкоï внутрiшньоï злагоди, Ганна Остапiвна й на Марисю впливає заспокiйливо, не раз у часи сумнiвiв вона пiдтримувала молоду вчительку своєю увагою й материнською добротою. Iнодi Марисi думається, що й сама вона через багато-багато лiт стане теж такою.
Коли сiли обiдати, Марися запитує несподiвано:
— Хто вас виховував, Ганно Остапiвно?
— Найперше батьки.
— I якоï педагогiки дотримувались?
— Проста була ïхня педагогiка. Знала я, дочко, за ними принаймнi три чесноти, що в народi досить поширенi... Перша, що трудились обоє весь вiк. Друга, що по правдi жили. Нi на кого наклепу не зводили, нi обмови, вуста своï нiякою брехнею не опоганили... А третя, що вiрно мiж собою любились. Ото вони й були для мене взiрцi, моральнi наставники...
Якийсь час мовчали обидвi. Потiм Марися спитала:
— А далi?
— Далi саме життя взяло в крутi своï жорна. Вчителювати прийшла в часи труднi, коли вогняна боротьба отут лютувала повсюди в цих краях, скирти, стайнi горiли ночами, а по степах конi блукали бездомнi, з фанерними дощечками на шиях:
Хожу-блукаю, созу шукаю... Ох, було, було...
I знов (уже не вперше) чує Марися про тi далекi роки, коли вчителювала Ганна Остапiвна в маленькiй степовiй школi, де печi доводилось кураєм топити, i хоч нi електрики, нi радiо ще не було, але й там, в осiннiх вiтрах, у негодах, ця жiнка почувалась щасливою, бо вдвох були, удвох... Школа тiсна, гасовi лампи, заняття в три змiни, i шляхи розбагнюченi так, що на довгi мiсяцi нiякого зв'язку з зовнiшнiми цивiлiзацiями... Однак працювали з радiстю, не скаржились, ще й пiсень вечорами спiвали хiба ж так!..
— А тепер глянеш: i Палац культури, i траса пiд вiкнами, а воно приïде з своïм дипломом, та ще й носом крутить, вичiкує, як би перескочити кудись поближче до барiв та ресторанiв, — обличчя Ганни Остапiвни на мить хмарнiє. — Чи згадати, як цю школу ми створювали: ще досвiду нема, страшно. Правопорушники ж! Таких ще в нас не було, ми для них троглодити, вони для нас зарiзяки, яких маємо на кожному кроцi остерiгатись... Недовiра, взаємний острах — боïмося ми ïх, а вони нас. Спершу шестеро всього було, а потiм цiлими партiями почали ïх завозити з рiзних областей. Та все такi — на людей не схожi: в болячках, немитi, замурзанi, в кишенях цигарки, карти. Одного вечора цiле вогнище з ïхнiх заяложених карт розпалили. I силомiць не вiдбирали: кожен сам пiдходь i кидай, якщо совiсть заговорила... А зате пiзнiше... Iду якось мiстом, коли хтось гукає:
Ганно Остапiвно!Кому це я, думаю, тут потрiбна... Юнак пiдбiгав такий радiсний, в куртцi шкiрянiй.
Невже не впiзнали? Це ж я, Зозуля! Що з картами не хотiв розлучатися... Зараз на судноремонтному. Завiв до павiльйону, та ще й морозивом пригостив...
Усмiхнулась Ганна Остапiвна при тих згадках, примовкла, а Марися тим часом уже прибирала зi столу.
Тiльки були зiбрались обидвi сiсти за учнiвськi зошити, як за вiкном просигналив мотоцикл, почулися знайомi кроки на верандi... Жiнки переглянулись весело. Так i є: з'явивсь на порозi власною персоною Костя Степашко, як завжди, пiдтягнутий, сухолиций, в доброму гуморi.
— Кажуть, десь тут iменинниця проживає? Вручив Ганнi Остапiвнi букетик троянд у целофанi, поставив на стiл пляшку червоного угорського —
Бичача кров... Марисю Павлiвну запитав, чи не втiк знову вiд них Кульбака..,
Вона аж губки сердито надула:
— Звiдки таке припущення?
— Та ось тiльки що до мене один з лiсосмуги вибiгав, чистiсiнько ваш Кульбака...
I щоб розважити вчительок, Степашко з гумором почав розповiдати свою пригоду. Мчить оце вiн грейдером, поспiшав сюди зi швидкiстю людини, яка квапиться на побачення, i раптом чує гук з лiсосмуги:
Стiй! Стiй!. Голосок дитячий, вимогливий, довелося зупинитись, бо, може, що сталось... Пiдбiгав до мотоцикла пацанок, викапаний тобi Кульбака, на головi в нього кашкет мiлiцейський — батькiв чи братiв!.. Десь там з кущiв визирають ще кiлька пастушат, стежать, як ïхнiй вожак поведеться... А цей, видно, смiливець, зовсiм по-бойовому звертається:
Дядьку мiлiцiонер, покажiть свого картуза!—
Нащо тобi?—
Будь ласка, ну, покажiть. Що вдiєш: скинув, показую, а воно взяло, подивилося й розчаровано назад повертає: нi, каже, це не те...
Та що ж ти хотiв?—
Я, — каже, — хотiв перевiрити, чи пiдкладка у вашому картузi, як у моєму!..Отак розiграли, бестiï малi, блюстителя порядку...
— I колишнього правопорушника, — засмiялась Ганна Остапiвна.
— Невже був? — здивувалась Марися. — Хто б мiг подумати... Такий зразковий!..
Марися пiдхопилась, щоб подати келешки та ще там щось приготувати, а гiсть тим часом, вiдкоркувавши пляшку, у вiльнiй позi сидiв на стiльцi й закохано стежив, як Марися господарює. Сьогоднi вiн ïй скаже нарештi те, що вже не раз збирався сказати. Колись це називалось: освiдчитись, зiзнатись у своïх почуттях... Щоправда, не зовсiм уявляє, як це воно буде, але ж... Отак би дивився й дивився на неï... Ось вона, зiп'явшись навшпиньки бiля буфета, дiстав кришталевi келешки. Майнула з ними на кухню i вже звiдти несе ïх помитi, розставляв обережно, кладе чистi серветки... Робить звичайнiсiньке дiло, а йому так приємно спостерiгати ïï, ще й вiдкривати в Марисi оцю вроджену грацiю, плавнiсть рухiв, природну красу, що є i в стрункiй, ладненькiй поставi, i в гордовитiм поворотi голови, i навiть у тому мимовiльному жестi, звичному змаху руки, яким Марися раз у раз поправляє своє неслухняне пухнасте волосся... Коли вона знов сiла до столу, гiсть, поналивавши червоного в келешки, запропонував:
— За вас, Ганно Остапiвно...
Марися пiдтримала з пафосом:
— За людину великоï душi!
Вiдсьорбнувши вина, Степашко з iронiчною мiною звернувся до господинi:
— Ганно Остапiвно, хiба є душа?
— Був час, коли не було, зникла, — в тон йому вiдповiла Ганна Остапiвна. — У моєï подруги навiть неприємностi виникли, коли вона якось на уроцi слово
душадала учням вiдмiняти. До конфлiкту дiйшло, на захист необачноï мусив стати
Робос, так звалась тодi профспiлка освiтян...
— У наш час душа теж водиться не в кожного, вiдповiла Марися дошкульнiстю своєму
кавалiровi. — А в декого ïï не завжди й виявиш, ледь-ледь ознаки життя подає...
— Здаюсь, — пiдняв руки Степашко. — Питання з'ясоване... Жаль тiльки, що нашi Марися Павлiвна сьогоднi чомусь не в дусi...
— Бо заждалася, — сказала Ганна Остапiвна. — Переживала людина, чого так довго не з'являється ïï кавалiр... Я вже ïï розраювала: вiн же студент-заочник, може, консультуватись поïхав... Або десь на операцiï — хулiганчат ловить...
— Для Марисi Павлiвни, мабуть, дивною здається людина, що обрала собi таке заняття — ловити пацанчат? Менi самому iнодi дивно. Тiльки й тiшу себе тим, що рано чи пiзно потреба в нашiй професiï вiдпаде...
— Все може бути, — мудро посмiхнулась Ганна Остапiвна.
— Ученi вже нiбито виявили в мозкових пiвкулях центр, що керує людською агресивнiстю, — вiв далi Степашко. — Головне було виявити цей загадковий центр, а далi буде простiше: таблетками збиватимуть агресивнiсть...
— Не вiрю в таблетки, — сказала Ганна Остапiвна. — Вiрю в iнше... До речi, поздоровте й Марисю Павлiвну: ïï призначено начальником лiтнього табору, вiн буде зватися
Бригантина...
— Вiтаю, товаришу начальник! — сказав Степашко. — Вдало вирiшено: капiтаном
Бригантинисаме й мусить бути така сувора особа.
— Не лише сувора, а й владолюбна, — додала Ганна Остапiвна. — Така вже порода. Одна з ïï землячок колись навiть Оттоманською iмперiєю правила... Ну, а цiй дiсталося зборисько маленьких пiратiв...
— Вам жарти, — зiтхнула Марися, — а мене тривога не покидає: як я ïх утримаю? Адже це буде щось схоже на повiтряний замок, i мури будуть iз самого повiтря... Може, першого дня всi кинуться врозтiч, хто куди?
— Повиловлюєм, — усмiхаючись, приспокоïв Степашко. Марися дивилась на нього вивчально.
— Були колись мiнезiнгери, — сказала пiсля мовчанки вона, — мандрiвнi фiлософи, бурсаки, вiчнi студенти бродили по всiй Європi... Славний лицар Дон-Кiхот роз'ïжджав по свiтах на своïм Росiнантi... Один наш колега теж мрiє про таке... А ви, Степашку, чи могли б зважитись на щось подiбне, звершити сучасний лицарський маршрут?
— У наш час, Марисю, Дон-Кiхот неможливий, — переконано заперечив Степашко.
— Чому?
— Як особа без певних занять, був би вiн затриманий негайно. Та ще й дiстав би по вiдповiднiй статтi
за систематичне бродяжництво... Свiт, Марисю, розмiрений, задокументований...
Марися звикла до його жартiв у такому дусi, буває вiн часом дотепний, а зараз... У його вiдданостi вона не має сумнiву... Та чи тiльки цього вона прагне? Збоку ïх уже розглядають як майбутнє подружжя, нiби до того воно i йдеться, тiльки все ж випадковiсть, неповнота почувається в ïхнiх стосунках, якимись прiсними вони здаються Марисi... Видно, вiн це розумiє, бо раз у раз за його жартами вчувається присмученiсть, i в його залицяннях є мовби доля гiркоти...
Приïхав, виявляється, щоб забрати Марисю в кiно. Тiльки треба вирiшити — куди? На ГЕС чи в радгосп, а можна ще в мiстечко льотчикiв, щоправда, це далеченько в степу... Саме цього несподiвано навiть для себе й забагла Марися:
— До льотчикiв!
Степашко не заперечуванi',
— Приймається.
Ганну Остапiвну радувало, що вони швидко дiйшли згоди.
— Ïдьте, ïдьте... Оце, друзi, тiльки й вашого. Життя, воно дуже коротке i так летить — iз швидкiстю свiтла чи й ще швидше...
Незабаром мотоцикл уже мчав ïх центральною вулицею села, потiм прогуркоче вiн мимо спецшколи, — не могла Марися вiдмовити собi в задоволеннi на ракетнiй швидкостi джухнути мимо Антона Герасимовича, знаючи, як вiн ставиться до таких ïï
правопорушницькихпоïздок. Ось i мур, побiлений вапном, бiля прохiдноï арки срiблиться акацiя у важкому цвiтi, аж на камiння муру кладе своï розiмлiлi кетяги... Антона Герасимовича, на жаль, не видно, на прохiднiй стоïть iнший вартувальник, мало знайомий Марисi.
— Що там? — запитала Марися Павлiвна, коли водiй пригальмував мотоцикла.
— Та нiчого, — схмура вiдповiв вартовий. — Тiльки Бугор та Кульбака побились...
I коротко розповiв: чистили на кухнi картоплю, Бугор чимось розсердив комишанця, а той скипiв — хiба ïм довго? — i ножем наослiп пошпурив... Крiзь сорочку в плече загнав, довелося укол давати...
— А за що ж завелись? — Марися зiскочила з мотоцикла.
— Та хiба ïх розбереш... Матiр той Кульбачину нiбито непоштиво обiзвав, чи що... А воно ж, Кульбача скажене, спалахнуло одразу...
Марися обернулася до свого
кавалiра:
— Ïдь. Я залишаюсь.
I на очах сторопiлого Степашка ïï маленька постать швидко зникла у дверях прохiдноï.
XXIV
Гальма не вiдрегульованi— ще й так про них кажуть. Реакцiï в таких на все блискавичнi: йдуть, марширують по двору, пiсню горлають, а тiльки хто ненароком на п'яту передньому наступив, — враз обертається, i вже затуляй обличчя... Лясь! лясь! i далi пiшли, спiвають.
Так i в Кульбаки з Бугром: швидко побились, швидко й помирились. Тим бiльше, що Бугор пiд тиском товариства змушений був визнати, що поводився, як останнiй нахаба: навiть у вiчi не бачивши Порфировоï матерi, дозволив собi вiдгукнутись про неï брутально... Ну й дiстав по заслузi.
За кiлька днiв по цьому, коли радiсно збудженi школярчата ïхали в радгосп на роботи, обидва забiяки, нiби нiчого мiж ними й не було, вже сидiли в кузовi поруч, i Кульбака навiть пiдспiвував, коли Бугор затягнув своєï безглуздоï:
По кривiй i нерiвнiй дорозi
Ïхав безколiсний грузовик...
Цей виïзд був особливий: ïхали збирати черешню! Десантом мали викинутись на радгоспнi сади, що вже ждуть ïх не дiждуться... Зустрiв ïх не карликовий сад i не пальметний, де ото молодим деревам руки викручують та розпинають на дротах, — зустрiли хлоп'ят могутнi черешневi вежi, що вiльно вигналися в небо й зажеврiлись уже купами ягiд по верхах, горять, як при свiтлi вранiшньоï зорi... Високо? Так це ж i добре, є куди дертися тим, хто черешню обриватиме... Хлопцям випало таке щастя. Тiльки зарум'янилась
тавричанката
рання мелiтопольська, директор радгоспу одразу й примчавсь до спецшколи:
— Виручайте!..
I ось вони тут. Швидко розподiлились, втямкували що i як — i за роботу. Черешню ïж, скiльки хочеш, це дозволяється, а черешня така, що хоч i вiдро ïï з'ïси — живiт не болiтиме, тож смакуй, ласуй, але й про норму не забувай!
Кульбака, що перед цим вiдзначився на полоттi гороху та моркви (можливо, сприяло цьому й гасло, розмальоване Берестецьким на спецiальному стендi:
Гостри сапу звечора! Хай вона буде гострiша за твоï власнi зуби), — опинившись у саду на черешнях, виявив тут ще бiльше завзяття. Першого ж дня трудар комишанський перевиконав норму i на вечiрнiй лiнiйцi стояв правофланговим, хоч ростом i не найбiльший. Бо заслужив, трудився на совiсть!
Iншi теж не лiнувались, за винятком хiба що Бугра, на якого в школярськiй стiннiвцi з'явилась карикатура: стоïть руки в боки, заïдений до вух шовковицею (десь вiн i шовковицю винишпорив). На збираннi черешнi Бугор уперто заднiх пасе, норма йому не дається, бо, мовляв, сонце так слiпить, що вiн не може розрiзняти, де листя, а де черешня... Смiшна була карикатура, i сам Бугор голоснiше за всiх реготавсь, впiзнавши себе, розмальованого...
Перший день минув загалом досить спокiйно, а ось коли виïхали вдруге... Зовнi, однак, нiщо не вiщувало грози. Кипить робота. Хто на драбинах, приставлених до розкiшних черешневих веж, а декотрi волiють i без драбини обходитись, шастають, мов бiлки, мiж гiллям, меткi, верткi, тiльки листя шелестить та лоби крiзь кетяги черешень проблискують... Пiд'ïздять машини, вiдкривають борти, i ящики з черешнями раз! раз! — i вже кузов ними наповнений, помчать звiдси якi на консервний завод, а якi просто з саду, ще в росi, до лiтакiв, Аерофлот вiдправлятиме ïх в мiста безчерешневi, людям у Якутiю, в Заполяр'я...
Усi задоволенi трудовим десантом спецшколи: був директор — хвалив, був агроном — хвалив, пiдходить з костуром сторож, колишнiй мартенiвець, людина-гiгант, у самiй майцi, у штанях широких, i теж радується працею недавнiх правопорушникiв.
— Можна ж, виходить, i чесно свiй хлiб заробляти, — каже вiн, спершись на костур, схожий на той черпак, що ним метал розливають. — Чесний хлiб, вiн куди поживнiший... А то скiльки охочих бував на дармове! Як лiто, так i штурмують цi садки, лiзуть iз пляжiв, голi, мов дикуни, продираються крiзь живоплiт. Станеш такого соромити: та ти ж, мабуть, уже й комсомолець, десять класiв, мабуть, скiнчив? А вiн:
Та я тiльки попробувати!—
А нащо ото авоську припас?I хоч стрiляй його: звiдси вiдженеш, а вiн з iншого мiсця лiзе, ще й зуби скалить, такi поставали — нi сорому, нi честi.
Щира душа цей мартенiвець, пiдiйде то до одних, то до других, про своï хвороби хлопцям розкаже та скiльки металу перетопив на заводах, перш нiж пiти в охорону цих райських садiв... Але ж не всi люди такi.
Псує настрiй хлопцям новий доглядач вiд служби режиму, вiн тiльки влаштовується до них, проходить iспитовий строк i, може, тому на всiх в'ïдається, такий причепа виявивсь, що хлопцi одразу його не злюбили, для них вiн з першого дня Алiгатор, або просто — Крокодил (Хлястик запевняє, що очицi в нового справдi схожi на крокодилячi). Невiдомо, звiдки й узявся; тi кажуть, з гесiвськоï охорони його вигнали за пияцтво, iншi, що вiн нiбито строк вiдбував на комишитовому заводi. Пригорблений, жовтолиций, втягнувши голову в плечi, перебiгав вiд дерева до дерева, винюхує, де що не так, кого на чому можна б зловити. А тут якраз i нагода трапилась. З консервного заводу завернули кiлька ящикiв з черешнею, де було виявлено фальш: знизу пiдкладено гiлочок з листям та груддя землi, а черешнею зверху тiльки прикрито... Наглядач ревно взявся дошукуватись винуватця, з пiдозрою кидався до кожного:
Мабуть, твоя робота?, аж поки Бугор непомiтно для iнших i, нiби жартома, кивнув йому на Кульбаку, на передового: то вiн, мовляв, утнув... Це можна було вважати за жарт, одначе причепа одразу вхопився, давай мерщiй зганяти злiсть на Кульбацi:
— Оце ти такий ударник? Очi замилюєш? Грiш цiна твоïм рекордам! I вгорi ото, — кивнув на дерево, — на вершечку позалишав, то для кого? Для горобцiв?
— То не моя черешня, — буркнуло хлоп'я, ображене пiдозрою.
— А чия? Хто обривав? Тебе питаю!
— Не скажу.
— Ага, втаюєш! Тодi лiзь сам i позривай менi до останньоï ягодини!
— Не полiзу!
— А я кажу: лiзь!
— Нi i нi! — кричало хлоп'я, доведене трохи не до слiз, бо справдi ж не його це була черешня, i ящики бракованi теж не його, — всi хлопцi знали про це.
Товариство пробувало захистити Кульбаку, але заступництво ще бiльше розлютило наглядача:
— Змова? Кругова порука? Якщо так, завтра всi аж зашумите на кукурудзу! Отам погартуєтесь!
А коли нарештi Крокодил, так i не домiгшись свого, подався до iнших, ще там на комусь зганяти злiсть, Бугор, наставивши пальцi рiжками над лобом, затанцював перед Порфиром:
— Второпав тепер, яка правда на свiтi? Хто зробив, а на кому окошилось! Доводь тепер, що ти не верблюд!
I признався, що то вiн, Бугор, таку штуку з ящиками встругнув, бо пiсля вчорашньоï карикатури теж вирiшив норму перекрити, вийти в правофланговi... I викрутився, бо треба вмiти, бо в нього правило таке: роби що хоч, тiльки не попадайся!..
Сумно стало Порфировi, одразу й охота до роботи вiдпала. Старався як, а ще й винним зробили. Навiть подумалось: а може, й має рацiю Бугор? З цим Бугром у Порфира складались дивнi стосунки: то мiж ними доходить до бiйки, до ножа, то iнодi Кульбаку й самого тягло до цього татуйованого переростка з волячою шиєю, якого комишанець хоч i вважав за бовдура, одначе змушений був рахуватися з Бугровою досвiдченiстю у важливих життєвих справах.
— Ти старався, хотiв, як i мати, у знатнi вийти, — розпатякував Бугор, — а я ïм грудомах на дно, гiллячок з листям, ягiдками зверху притрусив i теж норма! I теж передовий! Одержуйте, будь ласка!
— А якби в Заполяр'я пiшло? — вислухавши хвальковите патякання, мовив Гена Буткевич. — Або до тих, що в шахтах?
Бугор задумався на мить, потiм вигукнув ще рiшучiше:
— А до нас вони як? Нам до одурiння товчуть: будь чесний, справедливий, а самi? Дуже вони справедливi? Крокодиляча ïхня правда! Не пий, не кури, бо вiд сигарети коняка дохне, а я ж ось не дохну? — i Бугор натужно затягнувся сигаретою, випускаючи дим, як фокусник, кiльцями. — Мого пахана третiй раз живосилом вiд алкоголiзму лiкують, а вiн звiдти повернеться та знову як дасть концерт, — не знаєш, де дiватися... I такi вони всi, — розмiрковує упевнено Бугор. — Нам нотацiï пудами, правила тисячами, а для себе в них одне:
Поживем! Пiсля нас хоч потоп, хоч атомна пустеля!
— За всiх не розписуйся, — заперечив Порфир, бо йому чомусь майнула думка про маму.
— Наïвняк ти. Правдою хочеш жити? Ну, то й живи! Вiн тебе з тiєю правдою завтра на кукурудзу пожене або й зовсiм за браму не випустить...
I головне, що й поскаржитись на Крокодила зараз нiкому було: директор у вiдрядженнi, в мiнiстерство на нараду викликали. Ганна Остапiвна знов прихворiла, а Марися цiлi днi заклопотана влаштуванням лiтнього табору, тiєï
Бригантини, що невiдомо — з ким та куди вона попливе...
Хлоп'яча рада, вже й про роботу забувши, зiбралася на чолi з Бугром пiд черешнею обмiркувати дуже важливу для себе рiч: як провчити Крокодила? Як помститися йому?
— Чого вiн чiпляється до всiх, халява стара?
— Яке має право?
— Учудити щось йому треба, — сказав Бугор, — Щоб лопнув з досади — таке учудити!.. I це сподобалось товариству:
— Учудити! Учудити! — почулися звiдусiль веселi правопорушницькi голоси.
XXV
Фрегати хмар бiлiють по обрiях, а помiж них, серед пустельного бугристого ландшафту, серед уявних лiсiв Геродотових, що колись зеленiли тут, переповненi нiмфами, сатирами-фавнами, пробирається щось на мiсячний всюдихiд схоже. Нiяких фавнiв: безжиттєво, голо, молочаєво. Пiщанi видми жовтiють, лобато лиснiються кучугури, чубатi й безчубi. Чи, може, десь там i фавни серед них попршцухали, як цапки, пiдглядають звiдти: хто ïде? хто смiється в тiм брезентовiм шарабанi? Рухається газик-всюдихiд науково-дослiдноï станцiï. Крiм водiя, хлопця iронiчного, в машинi ще доктор наук (вiн же й директор), симпатичний товстунець у брилi, в окулярах, та Оксана Кульбака, що ïде провiдати сина. Вирушаючи в справах на ГЕС, директор прихопив i ïï, бо це майже по дорозi. Весело в машинi, смiшне згадалось, що могло обернутись i дуже сумним: як учора сапери знешкоджували в цих пiсках мiни та снаряди. Настягували ïх цiлу купу, заклали вибухiвку, пiдпалили шнур i швидше до машини. Др-р! Дрр! — а вона не заводиться!.. Довелося рекорд iз бiгу ставити: таку швидкiсть розвинули, пустившись у лозняки, що олень мiг би позаздрити... Пригадалися також рiзнi штуки, що ïх викоював Порфир. Одного разу осами нагодував станцiйного балакуна. Є такий у них, рота не затуляє, нiчим його не спиниш, то Порфир йому скибку кавуна з осами пiдсунув. Той як вхопив — три днi потiм не розмовляв, тiльки на мигах показував: язик розпух, у ротi не вмiщається... А Порфир ще й слiдом з ватагою ходить: розкажiть нам ще про свою дисертацiю...
— Гуморист вiн у тебе, з ним не заскучаєш, — вiдгукується водiй. — Вогонь-хлопець!
— Вогонь-то вогонь, та от чи не тиранять вони там його за цей вогонь... Чи на користь йому пiде ïхня муштра?
— Вишколять! Там учителi такi, що й зайця навчать сiрники запалювати... Я чув, ïм навiть платять бiльше, бо робота з хулiганчатами дорiвнюється до роботи в шкiдливому цеху: кiлька рокiв попрацює — i вже руки трусяться...
— А в нас без Порфира аж надто тихо стало, — зауважив директор станцiï. — То, було, як не та пригода, так iнша оживлювала наш буденний ландшафт... А тепер вiн десь там штукарює...
— Отож таке кляте: доки чогось не викоïть, i спати не ляже... А буває ж золоте дитя. I заспокоïть тебе, i школу обiцяє бiльше не пропускати, з усiх сил клянеться, звичайно, й тут iз фокусом:
От щоб я вчорашнього дня не побачив!..
Тепер синовi штукарства навiть потiшали матiр, вона вже уявляла свою незабарну зустрiч iз ним. Добротою та нiжнiстю, невихлюпнутими ласками була ïй переповнена душа. Надiï на сина — це було зараз найсвiтлiшим у ïï життi. Ось тiльки чи не забуває вiн там свою неню, чи не розучиться за всiма науками та муштрами матусю любити?
Своïми сумнiвами вона й подiлилася з доктором наук, котрому це теж, видно, було не байдуже.
— Там, де дiти перестають любити батькiв, — сказав вiн, — там кiнець усьому... Звiдти й починаються всi нещастя. I насамперед нещастя для них самих, для дiтей. Жаль, що вони доходять до розумiння цього, коли буває вже пiзно...
— Ви вважаєте, що й Порфир... забуде мене? Вiдвикне?
— Я цього не сказав. Навпаки, менi здається, в ньому є моральнiсть, багатство почуттiв... А що хлопець зараз у випробах, то це не страшно. За моïми спостереженнями, любов мiцнiшає, коли людинi трудно.
— Вчителька говорила, що мiй труднощiв не боïться, — похвалилася мати. — Особливо на годинах працi себе показав.
— У матiр вдався, — весело сказав водiй. — Та й дiд був трудяга... Ото був старий! Теж штукар! Iде в аптеку, i яструбок на плечi: не чiпай, мов, мене, бо й очi повидираю!.. А дiло як своє знав!
— Ще й дочцi передав науку, — зауважив директор. — Скiльки ось до неï за досвiдом ïдуть. Тiльки з машин — одразу: ану, де тут ваша знаменита виноградарка, що на вогнi вирощує...
— Годi вам, бо перехвалите, — сказала Оксана.
— Iване Титовичу, а що будем робити, як ïï в нас засватають, — весело мовив водiй, — i вивезуть хтозна-куди?
— Кому там я вже потрiбна, — вiдмахнулась Оксана не без кокетства.
— Ми ïй тут, на мiсцi, пiдшукаємо пару, — сказав Iван Титович. — Так тому й бути: за рахунок станцiï справимо весiлля, хай уже потiм налiтає контроль...
— Не завадило б хоч весiллям трохи розворушити нашу Комишанку, — сказав водiй. — Бо вже рiдко й живу пiсню почуєш, все бiльше з радiоли.
— Це правда, — пiдтримала Оксана, зiтхнувши, — Мотоцикли по дворах, антени над головою, кожен у достатку живе, а вийдеш увечерi — нi пiсень, нi гукiв... Темно по хатах, тiльки у вiкнах голубенькi вогнi, як на болотi блукають, — усi перед телевiзорами сидять, хокей дивляться, провалився б вiн вам...
— Не лайся, я болiльник: нi хокея, нi футбола не пропускаю, — нагадав водiй. — А тебе висватаєм за такого, що матиме аж два телевiзори в хатi...
Догадується Оксана, кого вiн має на увазi. Один такий у них молодий удiвець — механiк Юхим Обертас, що торiк дружину втратив: струмом убило ïï, коли прасувала бiлизну... З переселенок, лаборанткою працювала. Любились вони мiцно, здавалось, так i до старостi дiйдуть у глибокiй взаємнiй любовi... Коли поховав, думали, чи аж не схибнувся вiд горя, вiд переживань. Попервах Оксана з сусiдками iнодi забiгали до механiка в хату хоч трохи навести лад, — запущено ж, незаметено... Забiжать, а вiн в чоботях лежить горiлиць на постелi, блiдий, з заплющеними очима, — спить чи тiльки думає... по кутках телевiзори аж два (жоден не працює), на вiкнах важкi, з червоного плюшу портьєри, вiд них i в хатi сутiнь, якийсь червоний висить туман... А одного разу застали Юхима за дивним заняттям: стоïть бiля столу з електричним прасом у руцi i прасує блузку дружинi! Кажуть, перед кожним святом механiк сам пере ïï i сам прасує... Бо Лiда-дружина — ще вона жива для нього, i хiба ïï хто мiг би йому замiнити? А цi, бач, не розумiють, уже б ïм сватати... I ви, товаришу директор, хоч i доктор наук, хоч про мiльдiю та про фiлоксеру все знаєте достеменно, але в науках сердечних, людських, пробачте, не дуже, здається, тямкуєте...
— I людина надiйна, — каже директор, знову натякаючи на механiка. — Свiй, корiнняк... Це вам не з прийшлих: одною ногою тут, а другою десь... Вiд лiтуна тiльки й чуєш:
Я ж у вас не вiчний...А ви обоє корiнням тут, у цих пiсках, ви якраз вiчнi. Обоє ще молодi, мiцну сiм'ю створили б...
— Облишмо цю розмову, — сказала, посумнiвши, Оксана. — А коли вiн ще свою любить i йому не до мене? Та й у моïй душi не все ще, може, вигасло...
I несподiванi сльози враз ïй виступили на очах. Непроханi свати пiсля цього бiльше ïï не чiпали.
Де ïм знати було, як усе складно для жiнки, для матерi, що має дитя. Раз уже зробила спробу, та опеклась. Були й пiсля того нагоди, були ночi вагань, та кiнець кiнцем знов материнське перемагало, думаючи про сина, знову казала собi:
Нерiдного батька йому? Нi, краще буду сама, для нього житиму!..
XXVI
Любив Антон Герасимович ось такi тихi години, коли, пiдмiнюючи вартового, доводиться йому самому залишатися в будцi на прохiднiй. Як нiде, почуває тут повноту своєï влади, адже кожен, хто до тебе звертається чи повз тебе проходить, виявляє тобi шану й повагу, бо ти вiдаєш брамою, стоïш при тiм найсерйознiшiм рубежi, вiд якого починається режимне чи безрежимне життя.
В будцi прохолода, тут навiть у середлiття спеки нема; стiни товстi, намурованi ще монастирськими мулярами, а вiкна затуляє вiд сонця лапатий, вихованцями посаджений виноград. У спокiйному й возвишеному (як вiн сам каже) станi духу перебуває Антон Герасимович. Озброïвшись окулярами, сидить бiля столика над розгорнутим фолiантом, одним iз тих обстрьопаних стародрукiв без початку й кiнця, що якимось чином потрапляють час вiд часу в руки начальника режиму. Має пристрасть вiн до книжок рiдкiсних, звiдкись чудом добутих, за це дружина його називає вдома чорнокнижником, звiсно, бiльше жартома. Процес читання стародрукiв подобається Антоновi Герасимовичу не тiльки сам по собi, а ще й тому, що маєш потiм можливiсть несподiваним випадом загнати в глухий кут котрогось iз цих шкiльних мудрагелiв з iнститутськими дипломами, прилюдно втреш носа комусь iз них, зацитувавши при нагодi напам'ять щось таке, як, скажiмо, указ Петра Першого вiд 9 квiтня 1709 року за номером 1698:
Нами замечено, що по Невскому прошпекту и в ассамблеях недоросли отцов именитых в нарушение этикету и регламенту штиля в гишпанских панталонах и камзолах, расшитых мишурою, щеголяют предерзко. Господину полицмейстеру из Санкт-Петербурга указываю впредь оных щеголей с рвением великим вылавливать, сводить их в литейну часть и бить кнутом, пока из гишпанских панталон зело похабный вид не останется...
Зацитує ось таке Антон Герасимович ïхнiй педагогiчнiй асамблеï, а надто ж тому патлатому дискутеровi Берестецькому, з яким найчастiше схрещує списи, i стоïть тодi, вдоволено пожинаючи лаври ïхнього сум'яття та подиву:
А що, вхопили? Оце вам i Саламур з Дипломом це-пе-ша (тобто церковноприходськоï школи)!
А зараз Антон Герасимович сидiв над книгою, за якою давно вже полював i яка аж оце, зрештою, потрапила йому до рук, i мiстила вона в собi справжнє багатство — поiменний реєстр усiх куренiв сiчового лицарства. З бiльшою цiкавiстю, нiж який-небудь детективний роман, вичитував Антон Герасимович тi довжелезнi списки козацьких сотень, маючи таємну думку зустрiти серед реєстровцiв i котрогось лицаря на прiзвище Тритузний. Бо десь iз глибинних надр, з туманних переказiв дитинства перейшла йому в спадок певнiсть, що сам вiн роду лицарського, що недарма дубовий сволок у дiдовiй хатi прикрашало рiзьблене — з ятями та з твердими знаками — свiдчення про лицарське походження роду Тритузних.
Десь має бути й Тритузний, неодмiнно десь має бути, — з цiєю думкою читав, вчитувався у списки реєстровцiв (теж з ятями та з твердими знаками).
— Охрiм Пожар!.. Лесько Квiточка!.. Ясько Дудка!.. — шепотiли губи його, вимовляючи кожне iм'я з насолодою. — Андрушко Великий!.. Михайло Чучман!.. Махно Заплюйсвiчка... Олешко Вiчний... Iван Семибаламут... Iван Злий!..
Антон Герасимович зiтхнув сумовито: Тритузного поки що не було. Але ж якi iмена; Лесько, Ясько, Дорош, Жадан, не те що в теперiшнiх: Едик — Вадик — Жорик... тьху!
За цим роздумом i застала Антона Герасимовича несподiвана вiдвiдувачка. Стала на порозi, як тихе лiто, як видиво його, Тритузного, юностi, що прийшло глянути на його осiнь. У газовiй косинцi, вив'язанiй аж трохи грайливо, красуючись у своïх смаглих рум'янцях, стоïть усмiхнена, приязна, з високим бюстом... Антон Герасимович одразу ïï впiзнав. Це ж та, комишанська, що на пристанi тигрицею на них накинулась, заступаючись за свого синочка, а тепер ось така з'явилась культурна, губи пiдфарбованi, золотий годинник на руцi й плетена з синтетичноï соломи сумочка (з тих, що ïх можна добути лише в китобоïв, син Антона Герасимовича, гарпунер, теж таку дружинi привiз). I нiяких вузлiв на нiй та корзин з передачами... Тримає в руцi лише жмуток синiх волошок, що десь синiли перед цим у гарячих ïï кучугурах, — вважає, певне, що для синочка це буде наймилiше... Чемно привiталась, питає:
— Це ви будете товариш Саламур?
Мав би вибухнути гнiвом, розкричатися при такому звертаннi чи й вигнати ïï геть, але ясно було, що запитує вона щиро, без намiру образ...
