ПСИ ЮРIЯ ЗМIЄБОРЦЯ
Категории
Оригинал
Ми закопувались доти,
доки нас не спинили джерела.
А потiм прийшли дерева
i стали над нами.
А потiм прийшли пси
i вили над нами.
А потiм принесли дiвчину
i в неï була одна рука.
I ми зимували так,
як зимують вода i вогонь.
А потiм ти сказала:
Христос,
воскрес!
наша однорука весно.
Нарештi ми втекли,
але не могли зупинитися i жити далi —
ми пiднiмалися крутою горою
все вище i вище —
ми наближалися, пiдходили впритул
до хмар важких i темних,
якi, може, i врятували вас,
але вкоротили дам Великдень
i тепер не дають зупинитися —
притягують нас, давлять, затягуючи
у крутi вири темних вихорiв.
Ми пройшли крiзь них,
i гейби окинувши з плечей храмовi плити,
легко вийшли на самий верх,
i тiльки тодi збагнули:
на землi була нiч.
Лише вершина гори,
ще мертва пiсля зими,
стримiла над чорною лядою хмар,
що наглухо закрила той кривавий погрiб,
звiдки ми ледве втекли,
i тепер сидимо на вершинi гори,
облитi рiзким мiсячним свiтлом.
Воно тiльки тут — з нами й над нами.
Ми поскидали скривавлену одiж
i закопали ïï пiд ногами у хмарах.
Ми сидiли в такому свiтлi,
що не вiдчували холоду i болю,
навiть наготи своєï не помiчали.
Ми бачили тiльки верхи
сходжених з дитинства гiр —
вони вирвалися, як i наша вершина,
iз безмежного клубочища хмар,
i на кожному верху,
облитому щоразу рiзкiшим сяйвом,
сидiли якiсь люди.
Ми не знали, хто воïни i звiдки,
ми не знали, коли вони...
Ми не знали, живi вони чи мертвi,
але яке це має значення,
адже i ïм довелось
проломити своïми головами
цi хмари!
Ми розгледiли кожну ватагу втiкачiв
i забули всi слова.
Навiть плач i крик.
I тодi в нас у ногах
прошмигнули вовки.
Вони не пiдважували хмари, як ми,
а легко випiрнули з них
i вмить оббiгши нашу вершину,
замотавши в слiпучий клубок
наше мiсячне мовчання,
знову пiрнули в густе хмаровище
i так само легко виринули
на сусiдньому верху,
так само обмотуючи iнших утеклих.
Ми проводжали ïх
одним хижим поглядом
на кожну вершину,
уперше уздрiвши, якi ми голi
i якi ми нерухомi
без оцих вовкiв,
крiм яких нам нiчого вже в свiтi не треба,
бо вони прив'язали нас один до одного,
обмотали всi ватаги,
переснували вас пiд своïм мiсяцем,
пiрнаючи i виринаючи
у хмаровищi юдолi земноï.
I ми притулилися плечима один до одного,
мiцно, як люди, якi вже знають,
що буде весна i буде трава,
i потому за це
знов доведеться зимувати в землi,
i за це тепер
назавше тулимось один до одного,
i це буде,
i цього не може не бути,
бо в ногах
знов прошмигнули вовки —
вiрнi пси Георгiя.
