страница №1
Володимир Винниченко. Чорна пантера i бiлий медвiдь
Оригинал этого текста расположен в
OCR:
Форматирование: HarryFan
Для украинских литер использованы обозначения:
E, e - "э оборотное" большое и маленькое
I, i - "i с двумя точками" большое и маленькое
I,i (укр) = I,i (лат)
(E,e,I,i - коды 45H,65H,49H,69H)
П'єса на чотири дiї
ДIЙОВI ОСОБИ
Корнiй Каневич (Бiлий Медвiдь) - митець.
Ганна Семенiвна - його мати.
Рита (Чорна Пантера) - його жiнка.
Снiжинка.
Мулен - критик, журналiст.
Янсон
Мiгуелес
Блек
Кардинал
Сафо
Лемоньє
Мiмi
Штiф
Лiкар.
Пожильцi з будинку, публiка, музики i гарсони в кафе.
ДIЯ ПЕРША
Велике ательє; в лiвiй стiнi ззаду - дверi в кiмнату Рити. Задня стiна
- скляна, в нiй дверi на спiльну веранду: скло матове на зрiст людини.
Трохи далi дверi в коридор. Понад лiвою стiною широка канапа, посерединi
стiл для їжi. Праворуч, на самому краю кону стоїть велике, завiшене бiлим,
полотно, на якому, коли його одпинають i повертають, видно фiгуру жiнки,
схожої на Риту, що схилилась над дитиною. На стiнах не видно малюнкiв,
тiльки рисунки вуглем або олiвцем.
В ательє Ганна Семенiвна. Повна, поважна панi з добрим бiлявим лицем
i розумними великими очима. Ходить обережно повз дверi, що на веранду, i з
заклопотаною цiкавiстю непомiтно заглядає туди. В розчиненi дверi далеко
видно покрiвлi будинкiв города, а напередi фiгури людей, якi гаряче
балакають мiж собою. Видно столик, на якому стоїть машинка спиртова, а на
нiй вариться щось у бляшанiй риночцi. Над риночкою клопотливо пораєтьс
Мiгуелес - горбоносий смаглявий юнак в оксамитовому пiджацi. Видно iнодi
спокiйно-флегматичну постать рудого Блека з червоними баками, виголеними
вусами й пiдборiддям. Вiн ходить, заклавши руки в кишенi бурих, широких
оксамитових штанiв, якi носять iтальянськi робiтники. Щось помiтивши,
Ганна Семенiвна швидко йде в лiвi дверi, силкуючись, щоб її не побачили.
Зараз же за нею входить в ательє Корнiй. Великий, трохи незграбний,
мiшкуватий, має довге пишне бiле волосся, як грива, лице схожее на лице
Ганни Семенiвни, також з виразом доброї, спокiйної сили. Нахмурено, обома
руками розчiсує волосся назад i дрiбними кроками товстих нiг ходить по
ательє, поглядаючи часом у дверi на веранду. Сiдає на канапу. Через якусь
хвилину входить Рита з веранди.
Дуже тонка, гнучка, одягнена в чорне, лице з рiзкими рисами,
розвиненими щелепами; лице жагуче, майже дике i грубе, але гарне.
Рита (щiльно й з жадiбним задоволенням вдивляючись в Корнiя,
пiдходить до нього. Немов здивовано говорить). Що з тобою, Нiю? Чого ти
так раптово втiк? Га?
Корнiй (кудовчачи волосся, силкуючись удати байдужого). Зовсiм не
втiк... Я втiк? От маєш...
Вiн має звичай взагалi робити рiзнi рухи плечима, руками - то тре носа,
то поводить плечима, а особливо, як схвильований.
Нате вам, я втiк... Ха! От єсть...
Рита. А нам всiм здалося, що ти втiк... Месьє Мулен навiть сказав, що
ти побiг з таким виглядом, що так i здається, як вибiжить бiлий медвiдь з
ломакою в руках.
Корнiй (встаючи). Месьє Мулен - дурень, от i все... Месьє Мулен!
Подумаєш...
Рита (з лукаво-радiсною непомiтною усмiшкою). Ну, месьє Мулен не
дурень. Це вже, мiй Бiлий Медведик, трошки занадто. Месьє Мулен - перш
усього знаменитий критик. I коли ти на нього будеш ревiти, то вiн тебе так
одрекламує, що...
Корнiй (обурено). Na![1] To що, що вiн критик, так я повинен спокiйно
дивитись, як... (Спиняє себе). А! Дай менi спокiй... I вже. Маєш...
Критик, як же... А, дай менi спокiй...
Рита (обережно, лукаво). Ти ревнуєш?
Корнiй. Na, маєш... От єсть... Уже... Хаi Як же, розумiється, до
всякого французика. А, дай менi спокiй. Тiльки я от тобi скажу: коли
тобi вже нелюбий, ти вперед менi скажи, а потiм уже що хочеш. От. А
iнакше... негарно. I месьє Мулен може полетiти догори ногами от туди на
вулицю. От i вже...
Рита. Менi скучно... Я теж людина. Ти все з своїми картинами.
Корнiй. Ну, от. От уже скучно... (Пiдходить до полотна, машинально
пiднiмає й дивиться на нього, видно, як помалу заглиблюється й забуває за
все).
Рита. Розумiється. Не те, що скучно, а я не можу одна нести на собi
всю сiм'ю. Дитина хвора. Чому це досi лiкаря немає? Може, доведетьс
виїхати... Чуєш, Нiю?
Корнiй. Аякже... Звичайно...
Рита. Та годi тобi.
Корнiй. Зараз, зараз... (Хутко повертається до Рити, пильно
вдивляється в неї, переводить знову погляд на полотно). Гмi Безумовно...
Слухай, може, вже можна сьогоднi трошки попозувати? Га?
Рита (обурено). Ти сказився? Дитина хвора, а я буду з нею йому
позувати?! Через тебе Лесик i хворий! Щоб ти знав!
Корнiй (винувато). Ну от, через мене. От Просто собi... Йому ж лучче
сьогоднi?
Рита (злiсно). Зовсiм не лучче, а гiрше... Лiкар казав, що вiн не
виживе в цьому клiматi, треба їхать. Ось зараз вiн мусить прийти й рiшуче
сказати. Ти ж сам це знаєш. "Лучче"...
Корнiй (дивиться на неї, раптом клацає пальцями й швидко повертаєтьс
до картини). Безумовно? Так i єсть... Так-так-так... (Хапливо шукає
очима). Де палiтра, щiточки? Ех! Ну, нiчого.
Рита (стиснувши брови, хмуро дивиться на нього, рiзко i твердо). Менi
треба грошей, Корнiю!.. Ти чуєш? Я мушу купити лiкарства.
Корнiй. Лiкарства? (Тривожно). Доктор прописав? Зараз, зараз. (Шукає
по кишенях). Ось маєш, п'ять франкiв... Та було ж уранцi лучче. (Дає
грошi). Бiдний Лесьок... Ех, хлопчинка мiй. Ну, та це ж не той... Лiкар же
казав, пройде... Га? Ах, яке якраз тепер свинство!..
З веранди чути голоснi фрази й окремi слова:
- Артист не має нацiї...
- "Шлунок"...
- Форма?
- Яка форма?
- Що таке "форма"?
Рита. В Парижi не пройде... Лiкар не мiг тобi цього сказати. Це тобi
хочеться так думати...
Корнiй (прислухаючись до розмови на верандi. неуважно до Рити). Ну
от. Звичайно, хочеться так думати.. (Зупиняється, слухає). Але ж...
хворiють же дiти й тут...
З веранди:
- Одне мистецтво має вiчнiсть!
- О!
- От i "о"... Бо одне воно... форма... а всякий артист... Ха-ха-ха!..
Корнiй (до Рити). Я зараз. (Хутко йде на веранду).
Рита. Корнiю! Я маю поговорити з тобою.
Корнiй. Зараз, голубко, зараз... Я тiльки два слова скажу...
(Поспiшно виходить).
Рита закусюе губи й помалу повертається до дверей улiво. Звiдти
обережно виглядає й виходить Ганна Семенiвна, питає:
- Ну?
Рита (хмуро, рiзко). Нiчого. Його нiщо не пробирає.
Ганна Семенiвна. Але ж хоч трошки ревнував?
Рита. Та що з того? Зараз же й забув. Якби я на його очах цiлувалась
з другим, а йому пiдставили його полотно, вiн би й забув про мене.
(Трiпнувши головою). Ну, добре!.. Хай такi Побачимо ж, коли так.
Ганна Семенiвна. Ах ти, горенько яке з цим хлопцем. Ну, й скажiть на
милiсть, що сталось з ним? I не злого ж серця. Господи милостивий. I от
таке!..
Рита. Нiчого! Ми ще помiряємось. Я дитини не оддам за полотно! О, нi!
Хоч би воно йому там було найгенiальнiше. Це ще ми побачимо. Хай iде до
своєї Снiжинки, коли не любить, а брехати собi не позволю. (Бере зi столу
нiж i сильно встромляє його в стiл).
Ганна Семенiвна. Та що ви, Ритонько?! Вiн вас не любить?
Рита (гордо). Ого! Хай спробує. Не в тому рiч! Вiн мусить бути
батьком, раз родив дитину. Сам застудив, дитина хвора, грошей нема, i йому
те все байдуже... Ще смiє ревнувати! Чекай... (Хмуро задумується).
Ганна Семенiвна. Коли ревнує - знак хороший... Ах, бiда яка!.. I не
злого серця. Господи милостивий. Ну, а цей Мулен хоче купити картину?
Рита. Хоче, здається. Тiльки Корнiй нiби не розумiє моїх натякiв. А
якби я схотiла, Мулен купив би. Та й йому самому вигiдно купити... А
поганий все-таки спосiб ми придумали,мамо... Негарний...
Ганна Семенiвна. Е, моя дитино, коли сiм'ю рятувати, то всякi способи
хорошi. Аби дав Бог, щоб помiг тiльки, щоб очулось його серце... Сiм'
бiльш за все...
Рита. Не в тому... А в тому, що й я, може ж, не дерево.
Ганна Семенiвна (тривожно). О? Ну, в такому разi краще вже... О, хай
Бог милує! Краще вже хай свої генiальнi картини малює...
Рита (саркастично). Так? Аби синковi жiнка вiрна була? Ха-ха-ха!
Може, i з тим скажете помиритись, що вiн на Снiжинку задивляється? Аби
йому добре було? Овва! Коли вiн так, то й я не буду мовчати. До якої це
пори буде? Дитина? Вiн кидає, i я кину! Хай!
Чути плач дитини. Обидвi прислухаються.
Рита. Лесик плаче! (Раптово тривожно кидається й прожогом вибiгає в
сусiдню кiмнату).
Ганна Семенiвна (iдучи за нею, з сумною посмiшкою хитає головою). Ой,
така якраз, що кинеш! (Виходить).
На верандi весь час чути глуху розмову. Чується стук. Потiм дверi з
веранди одчиняються, i входить Мулен. Вiн не молодий уже, але рум'яний,
з черевцем, очi розумнi, хитрi, сластолюбивi й веселi. Пишна золотиста
борода розчесана гарним вiялом. Волосся посерединi з пробором, в оцi
монокль, одягнений з чисто паризьким шиком.
Мулен. Madame[2] (Озирається. Прислухається до кiмнати, з якої чути
плач дитини).
В дверях на веранду з'являється Снiжинка. Вона гарна, ясно-бiла, вс
пухка i жвава, з яскраво-червоними губами. Рухи повiльнi i грацiознi, як
лет снiжинок, вбрана з тонким i випещеним смаком, любується собою й
почуває владу своєї краси i привабливостi.
Снiжинка (з легкою посмiшкою слiдкує за Муленом. Потiм входить з ним
в ательє й питає). Месьє, певно, хоче спитати madame, як вона вiдноситьс
до теорiї мистецтва Гюйо? (Лукаво посмiхається).
Мулен (смiючись). Мадемуазель Снiжинка чудесно вмiє проходити до
самого дна душi людини. Ви якраз вгадали моє таємне бажання.
Снiжинка. Я надзвичайно рада! I думаю, що мадам Пантера - чи то пак!
- мадам Каневич з великою охотою скаже вам. Я пiдкреслюю, месьє, вам, бо з
другими вона не охоче про це балакає. Месьє Мулен не вiрить? О, в такому
разi вона нiчого не скаже, й ви нiчого не знаєте. Розумiєте? Хто в себе не
вiрить, тому нiхто другий не повiрить. (Лукаво). А в таких справах, як
"теорiї мистецтва", треба в себе вiрити.
Мулен (розумiючи її). Ха-ха-ха! Може б, ви менi дали кiлька лекцiй
вiри в себе!
Снiжинка. З охотою. Перш усього треба кувати залiзо, поки воно
гаряче. Раз. Comprenez?[3] Друге: чого хочеш, те мусиш вважати найбiльшим
за все. Два. Comprenez? Третє. "Теорiя мистецтва" мусить обговорюватись
не... не пiд носом у мужа. Voilа tout, mon ami![4]
Мулен. Дуже прохаю вибачення, шановний професоре, але мушу запитати:
який ви маєте емпiричний грунт для ваших многоцiнних тезiв?
Снiжинка. Мужчинi це дуже трудно зрозумiти, але женщина зразу бачить.
Раджу вам довiритися моїм тезам.
Мулен. З великою приємнiстю. Але... Але ще одно питання. Бачите,
держусь того вузько утилiтарного погляду, що людина все робить, навiть
дрiбницi, маючи себе на увазi. Така моя фiлософiя..! от, збираючи перли,
якi сипле менi мадемуазель Снiжинка, я хотiв би уяснити собi, якi перли
вона, збере за це? Ха-ха-ха!
Снiжинка. Снiжинка буде задоволена щастям свого ближнього.
Мулен. Який зветься Бiлим Медведем?
Снiжинка. Фi, mоn cher[5], ви маєте поганий смак ставити крапки над
"i".
Мулен. Pardon![6] (Посмiхається, тре руки, ходить по хатi.
Зупиняється). Нi, слухайте, серйозно ви маєте дiйснi пiдстави до таких
порад менi? Га?
Снiжинка. Я маю серйознi пiдстави. Раджу слухатись мене. Потiм от що:
ви хочете купити полотно Корнiя?
Мулен. Хочу. Чудесне полотно... Власне, не так той... школа,
розумiється, трохи...
Снiжинка. Не крутiть. Полотно - чудесне. I ви на ньому заробите в
двадцять раз бiльше.
Мулен. О, мадемуазель!
Снiжинка. C'est ca[7]. Нiчого! Але раджу вам зараз не купувати.
Розумiєте? Не купуйте!
Мулен. О? Вiн виставить її в салонi, i я вже не зможу тодi купить.
Ваша рада...
Снiжинка. Ах, так? Значить, ви не визнаєте один з моїх принципiв, що
те, чого хочеш, мусить бути бiльш за все? Нi? В такому разi - adieu![8]
Чорна Пантера не для таких! Фi, жадний!
Мулен. Я вагаюсь мiж двома родами краси. Полотно i
Снiжинка. I грошi!
Мулен (смiючись). Грошi - теж краса.
Снiжинка. Фi! Я з вами бiльше не хочу балакати. Ви розумiєте красу?
Мулен. Смiю думати.
Снiжинка. Ха! Ви? А хочете, я вам покажу красу. (Хутко повертаєтьс
до дверей на веранду, ляскає в долонi i кричить). Алло! Алло!
В дверях з'являється худа висока постать Янсона. Лице непорушно
спокiйне, виголене, голландське; в зубах завжди люлька. Очi дивляться ва
все спокiйно, упевнено, а на Снiжинку - м'яко i вiддано. В один же час з
дверей влiво виходить Рита i, звертаючись до Снiжинки, говорить.
Рита. Вибачте, але я прошу не кричати так дуже, у нас хвора дитина, й
це її лякає.
Снiжинка (щиро злякано). Ах, простiть ради Бога! Бiдний мiй Лесик! Я
йому зробила боляче?
Рита (м'якше). Вiн став такий неспокiйний.
Янсон пiдходить i мовчки стає перед Снiжинкою з спокiйним чеканням в
лицi.
Снiжинка. Простiть, Рито. Бiльше не буде. Поцiлуйте його за мене. Я,
бачите, хотiла тiльки показати месьє Мулену красу. Вiн її розумiє тiльки в
грошах.
Мулен. Pardon, смiю сказати...
Снiжинка. Нiчого не смiєте сказати. Хоч ви й багато пишете про красу,
любов i таке iнше, а їх не знаєте. Пляшка вина, добрий ростбiф i пiкантна
проститутка - от вся ваша краса. C'est ca, monsieur[9]. Янсоне, ви
розумiєте красу?
Янсон (спокiйно пихкаючи люлькою). Сподiваюсь, що розумiю.
Снiжинка. Подивiться, який тут етаж.
Рита. Перший, можете не дивитись.
Янсон, не звертаючи уваги, iде до вiкна на вулицю, розчиняє й дивитьс
вниз.
Снiжинка. Скiльки футiв буде до землi?
Янсон. З тридцять.
Снiжинка. Янсоне, ви розумiєте красу?
Янсон (спокiйно, флегматично). Розумiю.
Снiжинка. Станьте на вiкно i стрибайте вниз.
Янсон, пильно подивившись на неї, мовчки бере стiлець, пiдставляє й
вилазить.
Рита. Снiжинко, що ви робите? Лишiть. Що за дурницi. Янсоне, злiзьте,
я не позволяю!
Янсон, не звертаючи уваги, лiзе на вiкно з люлькою в зубах.
Мулен. Месьє Янсоне, ви б хоч люльку свою лишили тут.
Снiжинка. Янсоне! Злiзьте. Я згадала одну iстину з Євангелiя про
бiсер. Злiзьте!
Янсон мовчки злазить, зачиняє вiкно, ставить на мiсце стiлець i
одходить.
Снiжинка (до Мулена). Можете купувати полотно. (До Рити). Цей
бiфштекс хоче купити полотно Бiлого Медведя! Xa-xa-xal
Мулен (з витонченою i злiсною iронiєю). Не дивлячись на те, що
мадемуазель Снiжинка на цьому втеряє.
Снiжинка. Я? О, прошу. Я нiчого не можу втеряти.
Рита. В чому рiч? Я нiчого не розумiю. (До Мулена). Ви справдi
хочете-таки купити полотно Корнiя?
Мулен. З великою охотою, але месьє Корнiй не продає й не продасть.
Снiжинка. А ви його налякайте, що як не продасть вам, напишете про
нього руйнуючу критику, що полотно його - нiкчемнiсть. Та i в салон можете
не допустити. Грошi - сила.
Мулен. Мадемуазель Снiжинка сьогоднi холодна й гостра, як в тундрах
Сибiру.
Снiжинка. Скiльки ж даєте? Корнiю! Iдiть сюди!
Мулен. Я ще нiчого не даю... (До Рити). А мадам згодилася б, щоб її
прекрасний образ був прикрасою мого кабiнету?
Рита. Ви хiба лишили б його у себе?
Снiжинка (iронiчно). О, напевне! Через два днi був би уже у Швайцера
i продавався б в тридцять раз дорожче!
Мулен. Ви занадто, мадемуазель, читаєте в душах!
Снiжинка. А особливо в таких, як ваша!
Входять Корнiй,Блекi Мiгуелес. Блек i Мiгуелес з ложками в руках, їдять
з каструльки кашу, яку держить в руцi Блек.
Мiгуелес (палко до Блека). Мистецтво мусить вiдбивати все! А найперш
страждання, радiсть людей! Мистецтво...
Блек (спокiйно). Дуже прошу. Я вчора стр страждав животом... Може б,
ти проявив це страждання...
Мiгуелес. Вульгарнiсть не одповiдь!
Снiжинка. Бiлий Медведю! Слухайте,продасте ви своє полотно месьє
Швайцеру, чи то пак месьє Мулену?
Корнiй (здивовано). Я нiяке полотно не продаю панове... От єсть!
Нiякого полотна не маю. Я все вже продав, що мав. (Поводить рукою по
стiнах).
Снiжинка. А це?
Корнiй. Це - в Салон. I воно не скiнченеї От маєш. Тут роботи ще...
Ха! Нi-нi, месьє Мулеи, тут лучче й не думайте... I не думайте... Тут, мої
панове плюс!.. Це моя робота. Тiльки моя! В цьому, мої панове моя, скажу
вам, надiя... От...
Мiгуелес (грiзно). Продать?! Що продав?! Це полотно? Зараз? (До
Мулена). Ану, спробуйте,месьє, купити його! Ану! Це полотно купити? Та ви
знаєте, що в цьому полотнi? Ну? А! Ви, критики! Тут iмпресiанiзм, реалiзм,
натуралiзм? Правда? Тут - Бог!Розумiєте? Ви можете Бога купити? Говорiть!
Блек. Їж кашу, Мiгуелес.
Мiгуелес. Я сам оцими руками порву полотно як сеньйор Корнiй продасть
його вам. Voila![10]
Блек. Мiгуелес, їж кашу, бо не зостанеться.
Мiгуелес машинально бере кашу з казана.
Мулен. Сеньйор Мiгуелес бiльший роялiст,нiж сам король... Але мушу
спитати, колись же та продасть месьє Корнiй своє полотно?
Снiжинка. Iз Салону продасть! Ось коли.
Мiгуелес. Безумовної (Їсть кашу).
Корнiй. Мої панове! Я мушу наперед скiнчити його... Наперед треба,
знаєте, скiнчити. А я не занаю, чи до Салону встигну... Ну, як там. Рито,
Лесику, гa?
Рита. Зараз лiкар прийде, спитаєш у нього.
Корнiй. Ну, от, лiкар. От єсть. А полотно стоїть... От i маєте...
Салон.
Снiжинка. Ех, Бiлий Медведю, скували ви себе лiкарями, Лесиками,
пелюшками! (Дивиться з смiливим викликом на Риту). Артист мусить бути
вiльним од усього i жерцем тiльки краси! Правда, сер Блек?
Блек. Yes![11]
Рита. Бiлий Медвiдь, Снiжинко, так i робить, не бiйтеся!
Снiжинка. Так? О ля-ля! Хiба такi вiльнi? Ха! Вiльнi трiшки iнакше
виглядають. Ех, славне було колись Запорiжжя! От, месьє Мулен, знаєте,
було колись в українцiв таке вiйсько, яке не знало сiм'ї. Це були рицарi
вiйни i краси! Коли чого хочеш добути, то мусиш все йому вiддати. От всiм
артистам Сiч Запорiзьку установити. Киями того, хто одружиться.
Рита (холодно-вороже). Так? О, таких "рицарiв" багато знайдеться.
Снiжинка. Ви думаєте? Ой, нi. Сильних мало. Через пелюшку не
переступлять. Ха-ха-ха! Ходiмте, Янсоне! Мiгуелес, не стережiть полотно,
все одно продадуть. (Стук у дверi з коридору).
Рита. Ввiйдiть.
Входить Лiкар з настовбурченими сивими бровами i рiзким крикливим
голосом.
Лiкар (киває всiм головою, до Рити). Ну, як? Що нового? Нiчого?
Рита. Нiчого.
Лiкар. Температура не впала?
Рита. Нi, Лiкар. Треба подивитись. Ходiмте.
Iдуть налiво.
Корнiй кудовчить волосся, ходить но хатi.
Снiжинка. От, Мiгуелес, женiться й малюйте дiтей i їхнi страждання.
Мiгуелес. В стражданнi дитини найбiльше чистоти i краси!
Блек. Я як був малим, то тiльки й знав, що страждав на шлунок.
Мiгуелес. Ти з пелюшок - цинiк.
Блек. Навпаки, найчистiша й найгарнiша, виходить, iстота.
Мулен пiдходить до полотна, пiднiмає покривало й дивиться.
Мiгуелес (обертаючись туди, до Блека). Ти подивись: ну що вартi всi
вашi казочки, голi тiла, фантасмагорiї перед цим великим... Цим
вселюдським, цим виразом любовної скорби матерi над дитиною... Тут...
тут... чорт забирай, тут iсторiя людей, тут екстракт всякої любовi i
краси. Ну, ти, шлунок, подивись! Та це полотно весь Салон ковтне, весь, з
усiма вашими примiтивами, iмпресiонiзмами i всiм лахмiттям! Ось де краса!
Бачиш, шлунок?
Блек. Їж кашу, Мiгуелес, бо буде порожнiй шлунок.
Снiжинка (рiзко). Це - краса? Це iнстинкт! Краса не тут. Картина
тiльки показує, що в автора велика сила, й бiльше нiчого, яка навiть такий
пошлий мотив може зробити гарною симфонiєю тонiв. Але вона ж i показує, що
автор гине! Бiлий Медвiдь гине в пелюшках!
Корнiй (виходячи з задуми). Що?.. А, панове, лишiть... Е, що там
дивитись.
Мулен. Месьє Корнiй, я можу знайти вам доброго покупця на це полотно.
Правда! Хочете?
Корнiй. А, мої панове, дайте менi спокiй... Нiкому я не продам. Ну що
ви, їй-богу... Та й не до полотна менi. От маєш... Хай воно собi...
Снiжинка. Ходiм, Янсоне!
Виходить лiкар, за ним Рита.
Лiкар (до Корпiя). Сина треба вивезти з Парижа. I якнайшвидше. Помре.
В Iталiю або в гори. Цими ж днями.
Корнiй (розтеряно). Цими днями?
Лiкар. Чим швидше, тим краще. Говорю рiшуче. (До Рити). Що прописав,
- робити зараз же...
Корнiй. А тут не можна помогти?
Лiкар. Сказав - нi. Прощайте. (Виходить, хмуро уклонившись всiм).
Снiжинка (хутко пiдходить до Корпiя, сильно стискає йому руку i з
чуттям говорить). Ех, ви! Бувайте... Ходiмте, панове!
Всi прощаються й мовчки виходять.
Рита. Ну?
Корнiй ходить по хатi, кудовчить волосся, тре носа, поводить плечима.
Рита. Ну, Корнiю?
Корнiй. Ну що?
Рита. Що ж ти думаєш?
Корнiй. У нас нема грошей.
Рита. Я це знаю. Ти мусиш дiстати.
Корнiй. Де? (Здивований).
Рита. Де хочеш.
Корнiй. Я не можу дiстати... Де ж я дiстану? Даєш... Якби я мiг
дiстати... Менi он треба за мiсце в Салонi, потiм... той, потiм франкiв
сто, щоб... ну, словом, за протекцiю... А де я вiзьму?
Рита. Ти мусиш дiстати.
Корнiй. Господи Боже мiй! Та де ж я дiстану? От єсть. Що я, не хочу,
чи що? Ну, маєш собi... "Мусиш"... Розумiється, мушу... Гм! "Цими
днями"... Я не можу цими днями... От єсть: я не можу тепер iз Парижа
їхати.
Рита. Значить, ти цiлком свiдомо вбиваєш Лесика?
Корнiй (вражено). Рито?! Та як ти можеш... Господи Боже мiй!
Лесика... Ех!.. "Цiлком свiдомо"... От це маєш!
Рита. Цiлком свiдомо. Ти знаєш, що вiд тебе залежить його врятувати,
й нiби не догадуєшся.
Корнiй. Я знаю? Я?!
Рита. Ти.
Корнiй. Що ти хочеш сказати?
Рита. Те, що ти сам весь час думаєш.
Корнiй (сердито-тривожно). Я нiчого не думаю. От єсть! Ну що ж
думаю? Я нiчого не думаю. Говори, що я думаю?
Рита. Ти думаєш, що треба продати полотно.
Корнiй. Продати полотно? Яке полотно?
Рита. Он те.
Корнiй. Ну?
Рита. Та й усе.
Корнiй. Та що ти говориш?! Щоб я продав це полотно! Нескiнченим?! Та
як же це можна? Що ти говориш? Ха! Щоб я продав це полотно. От узяв i
продав, i все. Наче старi штани... От - це єсть! От то-то! Ха-ха-ха!
Рита. Це - єдиний вихiд. Або смерть Лесика, або продаж полотна.
Корнiй. Та чого ж смерть? Ну, маєш собi! Прийшов якийсь iдiот, сказав
смерть, i вже. I єсть. Чого смерть? Чого смерть?
Рита. Того, що ця хвороба у малого може ве сьогоднi-завтра перейти в
скоротечний туберкульоз, i в два днi його не стане. Розумiєш?
Корнiй. Та хто сказав?
Рита. Лiкар.
Корнiй. А, маєш, лiкар!..
Рита (надзвичайно тихо). Корвiю! Не доводь мене до... Ти виявляєш
такий егоїзм, що менi гидко до... бажання плюнути на тебе. Щоб прикрити
цей егоїзм, вiн лiкарю не вiрить. А кому ж вiрити? Снiжинцi твоїй?
Корнiй. Ну, то що я маю робити? Ну? Продати полотно? Та хто його
купить нескiнченим? Маєш!
Рита. Мулен купить.
Корнiй. А, Мулен! Ага, це розумiється... "Мулен купить". А я як? Як
же я, ти подумай, ну, ти подумай: продать полотно, це полотно... А я ж як?
Так от собi живи, i потiм все... Та чи можеш подумати це: не скiнчить i
продать?..
Рита. Можу.
Корнiй (глибоко вражений). Можеш?! Не скiнчить, одiрвать половину
серця i кинуть? А маєш, та цього не буде! А цього не буде нi-за-що. А
вiзьми всього мене тодi й викинь. Що то справдi? Прийшов якийсь лiкар i
вже маєш. Та що то? Лесик не вмре, я скiнчу, i тодi... тодi можеш
продавати... Та не купить Мулен! Нiзащо не купить. Хто може купити
нескiнчене полотно? Де ти бачила?
Рита. Вiн зараз грошi дасть, а скiнчиш потiм.
Корнiй. Вiн не дасть.
Рита. Дасть. Позичить.
Корнiй. Не дасть, кажу я! Вiн позичить знаєш за що? (Дивиться на
неї). А, маєш. А так, я не позичу!
Рита. Вiн купить нескiнчене.
Корнiй. А я нескiнчене не продам. От i єсть.
Рита. Що ж ти хочеш?
Корнiй. Нiчого. Дай менi спокiй.
Чути плач дитини.
Рита схоплюється й вибiгає. Корнiй ходить по хатi, кудовчить волосся.
Через якийсь час Рита з дитиною на руках виходить в ательє, за нею Ганна
Семенiвиа.
Корнiй (хутко пiдходячи до Рити, яка сiдає на канапi). Ну що, як?
Чого вiн плакав? Леську! Ти чого плакав, га? Ти чого плакав, медвежа моє
бiленьке, га? Який вiн став... Болить, га? Посмiхається... Ах ти ж моє,
дитинча хороше... (Зворушений сiдає й дивиться на сина).
Ганна Семенiвна (обережно милуючи по головi Корнiя). Сину! Тiльки не
сердься... Ну, подумай сам, чим же ця крихточка винна, га? I хiба ж таки
вона не дороппа за шматок того, прости менi, рядна? Синочку, продай...
Корнiй. Мамо... (Кудовчить волосся). Ви, мамо, бачите, все судите
по-своєму... А я по-своєму. От i єсть... О...
Рита (нахиляючись до дитини). Лесику, скажи татовi, що вiн тебе не
любить... Скажи йому, що вiн безсердечний, жорстокий...
Корнiй. Ну, от маєш... Та ти подумай же, як я можу це зробити? Ну?
Так зразу... На, трах, продав, нема нiчого, порожнiй весь.
Рита. Ти не порожнiй... Ти знов будеш. Син - один, а полотен ти можеш
написати багато... Це ж, Нiю, один жах i егоїзм, що ти навiть вагаєшся...
Ну подивись на нього, невже ти можеш допустити, щоб це твоє живе, рiдне
тобi творiння погибло?.. Це ж ти, частина тебе. I ти оддаси за те мертве
рядно? Нiю!
Корнiй. Ну, це ти... То не мертве... I то частина мене... А, Боже,
Боже!
Ганна Семенiвна. Синочку, ось утрьох благаємо тебе... Хiба ж тобi
таки так важко? Ну, подумай же хоч сам: шматок полотна, фарби - i живе
творiння, дитина твоя...
Рита (пiдносячи Лесика до Корпiя). Обнiми тата, попрохай його,
Лесику, попрохай... Потягни за вуса... Посмiхнись до нього... Дивись, як
вiн посмiхається до тебе, якби вiн знав, що ти присуджуєш його на смерть!
Корнiй. Ну що ти їм скажеш! Видумали собi смерть, i маєш... "На
смерть". Яка смерть? Нiякої смертi нема й не буде! Правда, моє медвежатко?
Правда, моє дитинча хороше? Нiякої смертi, будеш вели-и-кий, великий,
виростеш, будеш малювати... Посмiхається... Будеш? Га? Як слабенько
кривить губки... Змiнився все-таки. От рисочка нова... Не дам, не дам
тобi, моє бiдне, померти... Мiй Лесик не помре, нi-нi, тато не дасть.
Правда? Тато такий великий, його Медведем звуть, вiн нiкому, навiть
смертi, Лесика не дасть. От маєш... причепилась до мого хлопчика...
Вимучила його, малюсiнького, беззахисного... Он рисочки новi йому
намалювала... Зовсiм новi... (Пильно вдивляється й далi говорить уже
неуважнiше, майже машинально). Рисочки цiлком iншi. От одна... I губки...
I носик... Бiдного хлопчика. (Озирає схилену Риту й Лесика). I у мами...
Рита подивляється на Ганну Семенiвну, яка одповiдае їй пiдбадьорюючим,
задоволеним поглядом i хитанням голови.
Корнiй. Зовсiм новi рисочки... I не такi... не такi... Гм! Зовсiм не
такi... а... Ну да... От тут... Безумовної (Схоплюється й бiжить до
полотна, пiднiмає покривало й дивиться).
Рита (стрепенувшись, перекидається повним одчаю поглядом з Ганною
Семенiвною). Корнiю!!.
Корнiй. Зараз, зараз... Я одну хвилиночку. Одну хвилиночку...
Моментально... Так-так... Зовсiм не так... Зараз, зараз... (Хапливо бере з
столу палiтру й щiточку). Зовсiм не так... Зараз, голубко, зараз... Ми все
це зробимо... я тiльки... Все буде добре... (Поспiшно мiшає . фарби.
Бiжить до Лесика, вдивляється, одмахуючись од Ганни Семенiвни й Рити, якi
тягнуть його).
Рита. Корнiю!!! Я тобi говорю, схаменись!
Ганна Семенiвна. Сину! Та зглянься ж ти, хiба ж тепер час?..
Корнiй. Зараз, зараз... Ну, хвилиночку... Моментально... Отут... Ну,
безумовно. Ах, зовсiм це не те!.. (Бiжить до полотна, зупиняється,
дивиться з одчаєм). Не теї Зовсiм не теї Все к чорту! (Кудовчить волосся).
Рита. Корнiю! Iди сюди.
Корнiй. Ах, дайте менi спокiй! Ну що там? Ну, не можна ж так! Ну,
добре, я знаю, Лесик хворий... Дайте ж менi... Не можна ж так! (Одходить
од полотна, вдивляється. Бiжить до дитини).
Рита (сильно хапає його, притягує до дитини). Це хто? Говори!
Корнiй (здивовано). Що ти. Рито?
Рита. Я тебе питаю, хто це? Син твiй?
Корнiй. Рито!
Рита (беручи його руку, прикладає до лиця дитини). Чуєш?
Дитина починає плакати.
Корнiй. Ти йому боляче зробила!
Рита (жагуче, гнiвно). Нi, ти йому боляче робиш! Ти його вбиваєш.
Чуєш ти? Дитина помре. Помре! Але я тебе загризу тодi! Задушу власними
руками! Май це на увазi.
Корнiй (в одчаю). Рито. Рито... От єсть... Ну, добре, ну, заспокойся,
я подумаю... (Дитина плаче). Тш-ш... Цить, Лесику, цить, мiй
малесенький... Все буде добре... Все... все... (Чмокає, дитина змовкає.
Карнiй понуро задумується, дивлячись на нього).
Ганна Семенiвна. Сину! Ну, хiба ж таки можна бути таким? Ну, нехай
собi там малюєш, але ж де ж таки видано, щоб рiдну дитину зневажати через
те, що... мистецтво... Мистецтво, сину, не дасть тобi того, що жива
людина.
Рита. Корнiю. Говори: продаєш?
Корнiй глибоко зiтхає. Мовчить. Тихо робить рукою дитинi забавку.
Рита. Корнiю!..
Корнiй (знову зiтхає. Стає на колiна перед дитиною й з любов'ю
дивиться на неї). Не знаю... Пiдожди трохи.
Рита. Не можна ждати. Сьогоднi ж треба...
Стук у дверi, i зараз же входить Снiжинка. Немов схаменувшись, у
порога зупиняється.
Снiжинка. Ах, вибачайте, я думала...
Рита (раптом дико й люто схопившись, робить рух. неначе збираєтьс
стрибнути на неї. Рiзко). Вам чого?
Корнiй встає й озирається.
Снiжинка (здивовано посмiхається). Що з вами? Ви, дiйсно, як пантера,
готовi кинутись на мене. Я прийшла на хвилинку спитати: чи Бiлий Медвiдь
виїжджає, бо тодi ательє хоче взяти Клара. Але я бачу... (З посмiшкою
повертається йти).
Корнiй. Моє ательє?
Рита. Клара може брати. Ми їдемо.
Корнiй (здивовано). От маєш! Моє ательє... З якої речi? От єсть!
Рита. Ти ж не будеш лишати його за собою.
Корнiй. А, Боже... (Кудовчить волосся). Та хiба... Та я не знаю, чи
ми поїдемо ще. Я не знаю. От! (До Снiжинки). Хай Клара не сподiвається.
Снiжинка. А я вже думала...
Рита. Клара може сподiватись. Так i скажiть їй.
Корнiй. А, Рито, так же не можна... Ательє моє, я в ньому роблю... А,
маєш... Чи поїду, чи нi, а ательє... (До Снiжинки). Хай шукає iнше. От
єсть...
Рита (чiтко i глухо). Так?
Корнiй. Безумовно... Що ти за мене, справдi, той... Я сам знаю... Я
за тебе не рiшаю...
Снiжинка. Так я й скажу. (З посмiшкою грацiозно вислизає з кiмнати).
Рита. Так, значить, ти не продаєш картини?! Корпiю! Гляди! Продаєш чи
нi?
Корнiй. Рито... Не можна ж так зразу.
Рита. Нi, тiльки зразу! Нi?.. Нi?.. (Дрижить вся). Добре... (Кладе
дитину на канапу). Вiзьмiть, мамо, Лесика. (До Корпiя). Чудесно. Тобi,
розумiється, бiльше хотiлося б з цiєю проституткою...
Корнiй (скривившись). Рито, Рито...
Рита. А що? Нi? Всякiй проститутцi сiм'я гидка... Ну, добре!..
(Бiжить до стiни, здiймає пальто, капелюх, одягається). Тебе душить сiм'я?
Тобi дорогше полотно i Снiжинка? Так? Ти думаєш, що я буду твiй "очаг"
берегти? На, маєш, я тобi тепер покажу! Слухай, от тобi заявляю: ти не
хочеш пiддержувати сiм'ї, i я не хочу. Ти живеш для себе, i я буду. Хай
Лесик помирає, менi все одно. Я не можу сидiти над ним i дивитись на те,
як вiн гине. Я буду теж жить. Поки ти не згодишся продати картини, ти мене
не побачиш в сiм'ї. Чуєш?
Ганна Семенiвна (тривожно). Рито, що ви таке задумали?
Рита. Мамо! Я говорю серйозно. Хочете - бережiть Лесика, хочете - нi,
я тепер пальцем не вдарю, хоч би зi мною... (Люто зцiплює зуби. До
Корпiя). Ти продаєш картину? Говори!
Корнiй (уперто). Рито, не безумствуй.
Рита. Нi?! Я тебе питаю: нi?
Корнiй (на злiсть уперто). Нi!
Рита. Ну, так прощай!! (Вибiгає).
Ганна Семенiвна. Рито!! Господи, що ж це дiється? Сину, ради Бога, що
ти робиш?! (Дитина починає плакати).
Корнiй (стає на колiна й починає потiшати її, цмокаючи i
примовляючи). Цить, моє хороше, цить, дитинко, цить, хлопчик мiй
бiлесенький. Мама твоя - дика, безумна, але вона вернеться.
Ганна Семенiвна. Сину! Скажи ж, що ти собi думаєш?
Корнiй (холодно, уперто). Нiчого, мамо... Лесик видужає... Вона
завтра прийде... Цить, моє покинуте бiдне медвежатко... Цить, моє життя,
цить! (Дитина плаче. Пiдводиться, хапає себе за гриву й поводить з мукою
головою). Ах, свинство ж яке. Боже мiй...
Завiса
ДIЯ ДРУГА
Артистичне кабаре, подiлене надвоє колонами. В другiй, заднiй половиш
видно стойку з пляшками, закусками i т. п. За столиками публiка. Глухий
гомiн балачок, музики i смiху. В першiй половинi ряд столикiв. Переднi
порожнi. За заднiми сидять двi групи. В першiй позаду: Мiгуелес, Блек,
дiвчина з бiлим боа, тихо балакають.
В другiй попереду: Кардинал - поважний суб'єкт, з довгим волоссям,
немолодий, одягнений з претензiєю на оригiнальнiсть; Лемонье - гарний
юнак з похмурим лицем: Мiмi - гарненька "модель"; Сафо - жвава,
непосидлива. Побiля крутяться гарсони.
Сафо. Гарсон! Гарсон! Прошу жовтого лiкеру на рахунок цього пана.
(Показує на Кардинала).
Кардинал (поважно). Дитино! Не вводь в блуд одного з малих цих! А ти,
сину мiй, не подавай, бо рискуєш своєю кишенею одповiдати перед хазяїном.
Iстинно говорю тобi, Сафо: лукаву й жадну душу маєш...
Сафо. Ха-ха-ха! Ти сьогоднi, мiй старенький, в чудовому настрою. Я
беру з собою сьогоднi на нiч Мiмi, бо мiй Кардинал удушить мене проповiддю
до ранку. (Жалiбно). Старе-ень-кий, я питки хочу, фi, соромся, скупердяго!
Кардинал. Дитино, сказано: аз прийду, i нап'єтеся. Чекай, прийде
Емiль... i...
Хутко входить Штiф, худенький, вузьколиций, худий, сiруватий.
Штiф. Bonjour, messieurs - dames![12] A! Servus![13] Два Аякси!.. С
маєте? Servus, Кардинал! (Тоненьким голоском до Мiмi). Мi-мi! (З Софо
ручкається сильно, бурно. Ляскає по спинi Лемоньє, що хмуро удсувається).
Гарсон! Вос! Раз-два! (Вiшає пальто на вiшалку). Мої панове! Я весь горю!
О, не коханням, не цим святим i... i чудоввм вогнем. (Позирає на Лемоньє).
Кардинал. А грiшним i низьким голодом.
Штiф. О, нi! Сьогоднi я снiдав. Нi, щось iнше з'їдає мою душу. Уявiть
собi, кого я тiльки що бачив?
Сафо. Жовту Гарбiєль!
Штiф (зневажливо кривить губи). Пфе! Я про неї й забув думати. Мулена
з Чорною Пантерою.
Сафо. О-ля! Де? Коли?
Кардинал. Дитинко, не хвилюйся, все можливо на цiм вередливiм свiтi.
Штiф. Знаєте, де вони були цi днi, як вона так трагiчно кинула свого
Медведя?
Мiгуелес (встає й пiдходить. Гаряче). Ви бачили сеньйору Каневич?
Штiф. Так, сеньйоре, я бачив сеньйору Каневич з сеньйором Муленом.
Сафо. Значить, вона вже тепер його amie[14]? О, бiдний Бiлий Медвiдь!
Вiн такий симпатичний!
Штiф. 0-ля! Це ще невiдомо, хто бiдний! В тому-то й трагедiя нашого
бiдного Мулена! Уявiть собi: вона вже третiй день живе на його грошi,
найняв їй на Grands Boulevards[15] квартиру, їздить на автомобiлях i...
(пiднiмає палець догори) i... ще нi одного поцiлунку! Ха-ха-ха.
Сафо (з щирим жалем). О, бiдний!.. та як же вона так смiє!
Кардинал. Дитинко, не хвилюйся, все можливо. Ну?
Штiф. Ну, i що вам бiльше! Хiба це не трагедiя? Мулен - i такi
видатки! От влопався... Ха-ха-ха! Якби ви його бачили! От запалила! Очi
горять, сам аж схуд... Двiстi франкiв за два днi... Сам казав...
Лемоньє. Мерзота! I тут пiдрахував.
Штiф. О, Мулен скрiзь, mon vieux[16], пiдраховує! Двiстi франкiв! Na,
це Мулен тепер мусить чимсь одплатити.
Мiгуелес. А ви звiдки знаєте, що нi одного поцiлунку? Хiба вони не
разом живуть?
Штiф. О, нi! Вiн казав, що вона чогось жде. Взагалi, я вам скажу, мої
панове, це надзвичайно пiкантна iсторiя. Як розказував менi Мулен, це щось
екстравагантне. Це любов якоїсь дикунки. Вона то обiцяє йому неземнi
блага, то смiється з його; то рветься, то сидить як камiнь. Потiм
схоплюється, велить везти себе в шантани, регочеться, робить скандали. Але
це... о, в цьому i е трагедiя нашого Мулена, це його найбiльш притягає до
неї! Ха-ха-ха! Ох, натягне вона великого носа старому Мулену. Але ж я буду
радий. Ото!
Мiгуелес стрiпується й одходить до свого столика.
Лемоньє. Через що ж Мулен вам все це розказував?
Штiф. О, ми з ним близькi приятелi! Мiй добрий Мулен... О! Ще як вiн
був простим репортером, ми з ним зналися.
Сафо. Ах, я хотiла б ще раз побачити цю дикунку! Вона дуже гарна!
Правда, старенький! Ти б у неї закохався!
Кардинал. Досить з мене i цивiлiзованої. Я вже... (Змовкає).
Входить Корнiй, похмурий. Озирається, нiби кого шукає, киває всiм
головою, роздягається й сiдає окремо за передвiй столик.
Корнiй (голосно до Мiгуелеса). Мiгуелес, Снiжинки ще не було тут? Не
бачили?
Мiгуелес. Нi, не було. Вона має зараз прийти.
Корнiй. Ага... Дякую... (Задумливо тарабанить пальцями по столику).
Штiф (до Мiгуелеса). Eh bien, mon ami[17], як же там з Салоном?
Приймуть вас?
Мiгуелес. Я з Салоном нiчого спiльного не маю! Хапуги й чиновники! Їм
би виставку свинячих окорокiв робити, а не мистецтва. Товстопузi буржуа!
Штiф. Ха-ха-ха!
Кардинал. А вашу. Блек, роботу вiзьмуть?
Блек. Сподiваюсь.
Кардинал. Чудеснi люди. Знавцi мистецтва.
Штiф i Сафо смiються.
Мiгуелес. А ти не пiдмазував Сербена? Нi?
Блек (безрухомо-спокiйно). Пiдмазував.
Мiгуелес (палко). Ну? I вони - чудеснi люди?
Блек. На цей раз для мене чудеснi.
Мiмi ввесь час обережно, але неодступно, нiжно кокетуючи, зачiпала
Лемоньє, часом щось шепочучи.
Лемоньє (раптом пiдводячись, до неї хмуро). Ходiм.
Мiмi (охоче, хутко встаючи, до всiх). Adieu!
Сафо. Ти куди?
Мiмi (скромно). Ми пiдем прогулятись.
Лемоньє, оглядаючись, нi на кого не дивиться.
Кардинал (до нього). О, хмурий юначе, куди веде тебе твоя понура
душа? Чому покидаєш нас в самотi?
Лемоньє (беручи пiд руку Мiмi). Adieu! (Виходять).
Сафо. Ну й Мiмi! Ах, каналiя, як вона вмiє це робити! О ви, мужчини!
От уже й утiшився... Na!
Кардинал. Дитинко! Вiн артист. Всяка краса йому близька й утiшна.
Штiф. Ха-ха-ха. О, ця потiшить!
Входять Снiжинка i Янсон.
Снiжинка (злегка в такт похитуючись, на ходу наспiвує):
Si voulez de l'amour,
Depechez vous to uj ours.
O-la-la la-la la-la-la [18].
А, святiйший Кардинале! Ви вже на своєму мiсцi з прекрасною Сафо?
Servus! Сеньйор i сер також? (Кидає погляд на Корнiя). А де ж Камiль,
Доден, Варсавiя? Де ж поет наш? (Здоровкається).
За нею Янсон з люлькою в зубах.
Кардинал. Сьогоднi наша братська обитель буде пустувати. Нашi орли
полетiли на бал "незалежних новаторiв". Helas[19]!
Снiжинка. Ах, бал "незалежних новаторiв", це - виставка неестетичної
естетики й огидної краси? Фi, я їм руки не подам. (Гарсону). Менi на той
столик (хитає на стiл Корнiя) blanche[20]... Янсоне, я думаю, ви не будете
нудитись в суспiльствi шановних колег моїх? Tres bien[21]! Я маю дещо
сказати нашому Бiлому Медведю.
Янсон мовчки вклоняється й сiдає бiля Штiфа.
Блек (голосно). Панове! Хто хоче чути поему нашої поетеси? (Показує
на дiвчину в бiлiм боа).
Сафо. О, я, я! (Схоплюється).
Кардинал. Поему нашої поетеси? О, який сюрприз! Ми слухаємо всiма
вухами наших душ! На стiл! На стiл! Стiл для поетеси!
Блек. Заспокойтесь. Поетеса сьогоднi хоче читати для вибраних. Хто
хоче бути вибраним?
Кардинал, Сафо, Штiф. Я, я, я!
Блек. В такому разi приклонiть вуха душ ваших до нашого столика.
Кардинал. О, з великим раюванням! Я заранi переношусь в надземнi
сфери краси й поезiї. (Всi переходять на той стiл, за ними спокiйно Янсон.
Поетеса починає тихо читати).
Тим часом Снiжинка пiдходить до Корнiя, кладе йому руку на плече й
тихо говорить:
- Добрий вечiр, сумний Медведю!
Корнiй (виходячи з задуми). А, добрий вечiр... Сiдайте... Я, знаєте,
той... трохи задумався. Ви давно прийшли?
Снiжинка. Нi, зараз оце... (Сiдає проти нього). Ну, як ся маєте?
Цiлий день вас не бачила. Що нового?
Корнiй. Нiчого... Що ж може бути нового.
Снiжинка. Як Лесику?
Корнiй. Сьогоднi лучче... Далеко лучче. Не плаче... Жар менше...
Лучче. Що лучче... то лучче, то правда. То правда...
Снiжинка. А про Риту нiчого не знаєте?
Корнiй. Нi, не знаю... Не знаю нiчого. Не знаю... Що ж, з Ритою
кiнець. Це - ясна.. Тiльки все-таки їй треба було б якось, той... якось це
iнакше. Так менi здається... Занадто вона гаряча... дика... самолюбива.
Снiжинка. Ви каєтесь?
Корнiй. Я не каюсь. Нi... Що ж? Тут двi сили... стукнулись... Так
менi здається... Каятись нема чого. Лесику лучче... Тiльки все-таки...
той... все-таки... якось це не так. Я знаю, вона пiшла до Мулена.
Снiжинка. Ви ревнуете? Ха-ха-ха! Ну, розумiється, до Мулена, а ви
думали куди? А потiм пiде до другого. А ви мали її за таку святу? О, такi
швидше котяться. Святiсть - найслабша перепона, вона. занадто напружена,
мiй бiдний,Медведю! Святiсть легше всього рветься... Ха-ха-ха! О, бiдний,
покинутий муж сидить, сумує, колихає дитинку й гiркi сльози ллє. Бiдний,
бiдний! Нi, я певна, що ви повiсилися б, якби Лесик помер. Правда?
Корнiй. Тут, Снiжинко, мало смiшного. Тут, бачите... Не вмiю я вам
сказати... тут...
Снiжинка (гаряче-злiсно). Тут тiльки смiшної Ви хто: артист, творець
краси чи фабрикант дiтей? Хто?
Корнiй. Е, все можна говорити. Тут, Снiжинко, не те. Тут...
Снiжинка. Нi, тут тiльки те! Артист є жрець, артист - весь краса
повинен бути, весь! Пелюшки, горщечки, колиски - це не його. справа! Двом
богам не служать! Хто хоче бути великим артистом, той не повинен бруднити
себе. Ну що з того, що помре ваш Лесик? Будемо говорити, нарештi, прямо.
Що з того? Ну, не стане на свiтi шматочка м'яса, яке кричить, робить
неестетичнi штуки i... i в'яже людей. А замiсть того ви стаєте вiльним,
легким, ви всi сили дасте тому, що вiчно, що вище м'яса! Так-так, Медведю,
гарний i бiдний! Краса вiчна. Ну, подумайте самi об'єктивно, холодно: не
правду я кажу?
Корнiй. А, маєш. Подумайте. Та хiба тiльки треба додумать, щоб усе
добре було? А тут (б'є себе в груди) подумаєш? Єсть тут щось, i нiякi
думання нiчого не поможуть... Маєш... I тi також говорять: Подумай. Ну, i
думаю, ну, i що? От i єеть. А те, що тут нiяких дум, не розумiє. От i вже.
Подумай... А Боже, Боже! (Сильно зачiсує руками волосся назад).
Снiжинка (якийсь мент мовчить. З усмiшкою). Так... Значить, ви - не
артист. Я помилилась. Я думала, що в вас велика сила i ви дасте щось
надзвичайне. А що ви дали досi? Нiчого. Декiлька малюнкiв, якi зараз же й
продали, бо у Лесика пелюшок не було, бо Лесику було холодно i треба було
дров купить, бо Рита заслабла, i треба було касторки купувати, ба.. А! Феї
Артист з голови до нiг, од мозку до серця мусить бути красою, коли хоче не
малюнки дати, а красу, велику й вiчнуї От що, мiй Медведю! Сiм'я - це
дикi, темнi iнстинкти, це звiряче, а краса - в чисто людському. Чуєте,
Медведю?
Корнiй. А-а, все можна сказати, все... Та що з того? Може, й так.
Тiльки ви все-таки... не так. Що таке краса? Що таке людське? А... все
можна сказати. Все, Снiжинко, можна сказати... Так-так. А що я не дав
нiчого, то правда, е-е, правда... Але дам. Снiжинко, дам!
Снiжинка. Не дасте.
Корнiй (стукає кулаком по столi). Дам!
Снiжинка. Не дасте.
Пiдскакує гарсон:
- Месьє?
Корнiй (здивовано). Я... нiчого. А проте... Дайте менi... пляшку
коньяку i двi чарки. Наймiцнiшого.
Снiжинка. Може, не треба. Медведю?
Корнiй. Не треба? Нi, давайте... Треба. (Гарсон бiжить до стойки i
зараз же приносить). Дам, Снiжинко! Мушу дати, бо розiрве мене те, що от
тут... (Показує на груди). Мушу. От i єсть. Хочу не хочу, а мушу.
Снiжинка. О-ля! Так вам i дозволять!
Корнiй. Na, маєш! Хто менi не дозволить?
Снiжинка. "Священний очаг сiм'ї", пелюшки, Медведю!
Корнiй. Нi, цього не буде... Це мусить якось iнакше. От хай все це
якось... той... I вже iнакше... Так неможливо. А, нi, так уже далi
неможливо! Або хай вона теж заробля, або десь Лесика дати... Я не знаю, а.
Боже, я нiчого не знаю ще, як там, але так неможливо далi. От i вже. (З
мукою). Снiжинко, вiрите, мене душить отут (показує на груди), я не можу!
От не можу, та й усе. Я мушу щось дати... Я вже мушу! Я не можу дрiбничок
От це полотно, я хотiв дати щось таке, що мусить... що вiки життя мусить
пронизати одною ниткою. Розумiєте, Снiжинко, провести нитку через усе
життя, як бублики нанизати на неї те, що у всiх вiках було й буде. От так
його понизати, та й уже. Ну, i от... Дрiбниця - триста-чотириста франкiв,
i все к чорту. I вже маєш... Нема нiчого... I от єсть тобi... А, Боже!
Снiжинка (наспiвує):
Si voulez de l'amour,
Depechez vous toujours.
Hi, Медведю, нiчого ви не дасте. Малюйте пелюшки, єдине вам зосталось;
товстенькi буржуазии будутщ купувати й вiшати над колисками своїх
товстеньких бебе!.. Ха-ха-ха! Закиньте вiчне, воно не має нiякого
вiдношення до буржуазок. Зате матимете батистовi пелюшки для Лесика. Ну,
наливайте, вип'ємо за батистовi пелюшки! Ха-ха-ха!
Корнiй. Нi, за вiчне... Снiжинко. (Наливає).
Снiжинка. Ну, а признайтеся, болить серце за кiгтями Пантери? Га?
Признайтеся.
Корнiй. Пийте, Снiжинко. I не смiйтеся з мене... Ви дуже гарна, а
коли смiєтесь з цього, то не гарно. Вибачте... але правда.
Снiжинка. О? Я гарна? Ви думаєте?
Корнiй. Дуже гарна. В вас пiрнути можна...
Снiжинка. Чом же ви не пiрнаєте?
Корнiй. Е, Снiжинко... Ну, за вiчне! (П'є).
Снiжинка. Нi, вiдповiдайте. Я хочу знати.
Корнiй. Пийте краще. Не все треба знати...
Снiжинка. Пелюшки не пускають?
Корнiй. Не треба смiятись... Не треба, Снiжинко. В пелюшках теж
краса. Ах, краса, краса i в них... Е, наливаймо ще! Все одно, як той
казав... Тiльки не смiйтесь.
Снiжинка.А я хочу з вас смiятись! Хочу смiятись до.. слiз. Медведю!
Чуєте, до слiз! I знаєте через що? Сказати? Га? Сказати? (Хвилюється). Ну
що ж, i скажу! Через те, Медведю, що... що люблю вас. Чуєте, люблю... О,
ви червонiєте?.. Так-так, люблю. Але не так, як... Нi, я не буду про неї
говорити. Чуєте? Я не буду про "неї" говорити. Я люблю вас так, що ви
дасте дiйсну красу. Я красою оточу, нашу любов, такою красою, що з-пiд
ваших рук може вилитись тiльки краса. Чуєте, мiй великий Бiлий Медведю?
Але для моєї любовi треба бути вiльним, моя любов не в'яже i не знає
зв'язаних, моя любов - тiльки любов. Чуете, Медведю? Хочете випити за мою
любов? Хочете? (Хвилюється).
Корнiй. Снiжинко. А, Боже! От єсть... Снiжинко, лучче мовчiть, бо
вийде не краса, а... Це все не так. I не те...
Снiжинка. Чому не говорити про це?
Корнiй. Не треба... Не зараз... Я нiчого не знаю... Де... вона?!
(Стукає кулаком по столi).
Снiжинка (глухо). Вона з Муленом.
Корнiй. А, з Муленом!.. Вона з Муленом. Розумiється, вона з Муленом.
Снiжинка. Ви її любите?
Корнiй. А я знаю, чи я люблю її, чи ненавиджу? Я знаю? Вона здушила
мене, от що я знаю! От це я знаю...
Коло другого столу часто чуються викрики захоплення, тихе читанн
поетеси.
Снiжинка. Хто сильний, той все з себе може скинути.
Корнiй. О, не все... А, вибачайте, не все. Вiкiв з себе не скинеш...
Ха! А Лесик i Пантера - вiки. Розумiєте, Снiжинко? Нi? А, бо ви -
Снiжинка. Ха-ха-ха! Ну, вип'ємо за вiки, коли так, i за... Снiжинку, i за
красу, i за... за... Пийте, Снiжинко. За Пантеру не хочете? Ха-ха, о, вона
- справжня Пантера! Ну та нiчого. А, нiчого... (П'є, наливає, знов п'є).
Снiжинка (раптом ненатурально регоче). Ха-ха-ха! А ви й повiрили, що
я вас люблю? Невже повiрили? Правда?
Корнiй (просто). Повiрив.
Снiжинка. Ха-ха-ха! Одначе, самовпевнений же ви! Як легко повiрили.
Та за що ж би я вас любила? Га? Ха-ха-ха! Ах ви, простодушний Медведю!
Чистий Мед-вiдь - так i повiрив... Ха-ха-ха! О, голубе, щоб Сн...
