Михайло Стельмах. Щедрий вечiр
страница №6
...взнетесь на глинi, - вона слизька, - тицьнув пальцемна кахлину з качкою.
- Iди, слизький, звiдси! - блiднучи, стишив голос Василь Iванович. -
Завтра ж передаси свої справи.
- Не маєте права! Я, натурально, державну копiйку оберiгаю! - вискнув
Юхрим.
-А нам треба оберiгати державу вiд таких бовдурiв!
- Я i про це скажу вищестоящим iнстанцiям! Я свого не подарую!
- Вiдчиняй дверi! - пiдвiвся з-за столу дядько Стратон, i Юхрим одразу
вискочив з хати.
- Оце кому-кому, а менi дiстанеться, - зажурено сказала тiтка Христина,
перезирнулася з дядьком Себастiяном, покосувала на стiл та й пiшла
порядкувати до мисника.
- За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб вашi твори i в столицi
порадували людей! - чаркується з гончарем Василь Iванович.
- Спасибi.
- Христино, бери чарку! - наказав дядько Себастiян.
- Маю клопоту й без неї.
- Чого це не повну налили їй?
- Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, - тiтка Христина
торкнулась рукою до щiк, на яких i досi бунтувались рум'янцi.
- За твоє здоров'я, Христе.
- За ваше, люди добрi, - i молодиця втерла очi.
- Ти чого?
Тiтка Христина довiрливо й сумно поглянула на Себастiяна:
- Послухались вуха його язика, а тепер горя i вiдром не винесеш.
Аякже!..
- I де мої очi були, як ти дiвувала? - тихо спитав себе дядько
Себастiян.
- Ой! - тiтка Христина здригнулась i самим смутком прошепотiла: - В
лiсах тодi були твої очi.
- I кого тепер винуватити, лiси чи себе?..
Молодиця щось тяжко вiдвела рукою од себе, зiтхнула:
- Ет, не будем про це... Не кожен стрiчає свiй щедрий ранок чи щедрий
вечiр... Що тепер мiй хитрий мацапура витворяє?..
Вже потiм село дiзналося, що Юхрим пiсля розмови з головою
по-вiтвиконкому метнувся iз доносом i скаргою аж у Вiнницю. I там вразив,
здивував i розжалобив працiвникiв губфiнвiддiлу своїм коронним, звiдкись
поцупленим реченням, що вiн, дбаючи про державний карбованець, навiть
з-пiд гадюки витягав копiйку. Справа закiнчилась соломоновим рiшенням: з
Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...
- А що це за хлопчак у тебе? - зиркнув на мене Василь Iванович.
- Михайлик! - одним словом вiдповiв дядько Себастiян.
- Це часом не той, що космографiю читав? - примружився голова
повiтвиконкому.
- Вiн самий!
- То он який ти? - дивується Василь Iванович i наближає до мене
дрiмливий туманець своїх незвичних очей. - Дуже кортить читати?
- Дуже, - нiяково кажу я.
- А як ти читаєш? Вiд дошки до дошки й посерединi трошки?
- I посерединi трошки, - хитаю головою i не журюся.
- I що тепер читаєш?
- Ет!
- То чого запишався?
- О! Таке скажете, - починаю пекти ракiв.
- Як ця книжка зветься?
- "Арабська земля i Магометова вiра".
- А це тобi доконче треба знати? - I смiх закружляв навколо мене, мов
танець.
То що менi залишилося робити? Теж смiятися.
- I в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, -
обiзвався дядько Стратон.
- Бiда? - спiвчутливо дивиться на мене Василь Iванович.
- Не так бiда, як прибiдок, - одходячи, вiдповiдаю йому.
- А читати ж хочеться?
- Аж душа болить.
- От цього я не хочу, щоб у малого душа болiла, - i Василь Iванович
повiв навскiсною бровою на дядька Себастiяна. - Прошу тебе, при нагодi
заскоч у Майдан-Трепiвський* (* Тепер Майдан-Курилiвський, Хмельницького
району, Вiнницької областi) - там тепер найкраща бiблiотека.
- Оце дiло! - схвально кивнув головою дядько Себастiян i весело зирнув
на мене. - Там книжок - море!
- Ой! - несамохiть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив
рукою уста, а всi засмiялись, навiть Себастiянiв батько приязно похитав
журною головою.
А Василь Iванович вийняв з кишенi записну книжку, вiдсунув од себе
полумисок iз холодцем i почав на паперi виписувати радiсть для мене.
Я все косував на веселi розгонистi лiтери, що так пiдхоплювали одна
одну, мов збиралися до танцю, i мене обсипало чи iскрами, чи то зорями. Од
утiхи мало не загопцював на лавi. Як везе, то везе шибенику!
- Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! - нацiлив на мене Василь Iванович
насоченi усмiхом губи, вирвав аркушик з книжки i подав дядьку Себастiяну.
- Вчися, виходь у люди!
Весiлля заграло в моїх вухах i душi, я зовсiм притихаю, прислухаюся до
нього, далi переводжу погляд з дядька Себастiяна на людей, а вони
нахиляють до мене осмiхненi, розквiтлi очi. I тiльки Себасйiянiв батько
чогось зiтхає.
А в цей час пiд вiкнами загупали кроки, засвiтилось, закружляло
мальоване в образi дiвчини сонце, i вечiр забринiв молодими голосами:
То не з моря тумани,
То iз коней пара...
Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як
тумани з моря, коли стрiли падають, як дрiбен дощик, а мечi блищать, мов
сонце у хмарi?!
I колядки, i тихий Дунай, що виплив iз них, i вершники над Дунаєм, i
пара з коней, i струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували
й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'їхались гостi, коли дядько
Себастiян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською
ковдрою...
Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобiт i чудернацький смiх.
Коли я розплющив очi, бiля порога рiвно стояла немолода засмучена жiнка, а
коло неї висяював хромовими чобiтьми веселолиций мiлiцiонер, до якого
прилипло дивовижне прiзвисько - Хвiрточка, i тiльки через те, що вiн
навчився гримати на людей: "Закрий менi хвiрточку" або "Вiдкрий менi
хвiрточку".
З його рота зараз виривався клекiт, хрип i щось подiбне на шипiння
гусака, - все це йому разом замiняло смiх.
- Сiдайте, тiтко Марино. Що там скоїлося? - заговорив до жiнки дядько
Себастiян.
- Ет, хай вiн говорить... навчився ж. - Тiтка Марина ображено стулила
темнi зморшкуватi уста, сiла на лаву й хрестом поклала на колiна важкi
землистi руки.
- Розказуй, Василю!
Зiпсований грамофон знову захрипiв у грудях мiлiцiонера, i знову -
смiху не вийшло, але це нiчутiнку не збентежило Василя, - все його обличчя
сяяло радiстю, а очi набухали веселими сльозами.
- От i не повiрите, що я сьогоднi на контрреволюцiю наскочив! Тримаю
її, понятно, у кулацi! - переможно сказав, а тiтка Марина зiтхнула.
- На яку це контрреволюцiю ти наскочив? - недовiрливо запитав дядько
Себастiян. - Може, на тiтку Марину?
- На неї ж! Нiколи б i сам не подумав, а от... село, конешно! Розкажу
вам за протокольною формою.
- Розказуй, як умiєш, - нахмарився i зажурився дядько Себастiян.
- Сьогоднi ранесенько поїхав я до Якова пiдкувати коня. Заходжу собi
тихенько у двiр, iду до хати, а вухом чую, що в кузнi сичить ковальський
мiх. Це на рiздво! - знову зашипiв, заклекотав мiлiцiонер, витер рукою
сльозу. - Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й пiдходжу до кузнi. I
що я тiльки бачу?! Бiсiв коваль роздмухує вогонь, а на вогнi, як на
картинi, стоїть цiлiсiнький кулемет. Тодi, я, понятно, револьвера в руку,
а ногою - в дверi i до Якова: "Руки вгору!"
А вiн на мене, понятно, нiякого внiманiя.
"Пiшов ти, - каже, - Хвiрточко, пiд три чорти. Людям бог свято посилає,
а ти револьвером бавишся, мов самшедший".
"Я стрiляти буду!" - гримаю на коваля.
А йому й за вухом не свербить.
"Стрiляй, - каже, - собi в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти
нажабився? Кулемета нiколи не бачив?"
"За цей кулемет судити будем!"
"За що ж мене судити? - розсердився коваль. - За те, що я смерть
перековую на лемiш?"
"Ви менi лемешем баки не забивайте, а фактично скажiть, де дiстали цю
смерть?" - припираю його до стiнки револьвером, параграфами i навiть
строгiстю закону.
М'явся, крутився, викручувався чоловiк, та мусив признатися, що дiстав
кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами i зiтхає,
наче цей кулемет не був її собственiстю.
- Тiтко Марино, це правда?! - не вiриться дядьковi Себастiяну.
- Та правда ж, - похитала головою тiтка Марина.
- I ви продали кулемет Якову?
- Ось це вже неправда: не продала його, а обмiняла.
- Що ж це за обмiн?
- Я йому вiддала кулемета, а вiн менi кочергу, бо моя саме
переломилась.
- Так i Якiв сказав! - пiдтвердив мiлiцiонер. - Тодi я бiгцем на
вулицю, скочив у сани - й на хутiр до тiтки Марини. Приїжджаю, заходжу до
хати, а вона ще й до столу мене запрошує.
- Як людину ж, - стиха обiзвалася тiтка Марина.
"Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!" - одразу нагнав їй страху.
"Нащо вони тобi, Василю?" - не дивується, не лякається, а виказуе, що
iще має зброю.
"В мiлiцiю треба здати!"
"Дурно чи щось заплатять менi?"
"За це дiло тюрмою заплатимо!" - кажу їй.
А вона до мене:
"Хвiрточкою ти був, Хвiрточкою й залишився, хоч i взувся в золотi
чоботи".
Розсердився я i почав робити обшук. Сопротiвлєнiя з боку тiтки Марини
не було. I знайшов я у засторонку, - от нiхто не повiрить, - iще чотири
кулемети i п'ять нiмецьких i австрiйських рушниць.
Дядько Себастiян зблiд i отетерiло поглянув на тiтку Марину:
- Невже це правда?
- Та правда, чого ж...
- От який вискiпався iще елемент! Мабуть, у неї був бандитський
арсенал. Повiсив я пломбу на її дверi i до вас: як не є - це ж далека ваша
рiдня.
- Тiтко Марино, де ви цiєї бiсової зброї набрали? - з жалем запитав
дядько Себастiян.
- Бандити, хто ж iнакше, мали в неї свою схованку! - тримався свого
мiлiцiонер.
Тiтка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо
поглянула на нього:
- Пломба ти, та й бiльш нiчого. Ось ти над цiєю зброєю тiльки зараз
затрусився, а я всю вiйну трусилась. Оце ж, Себастiяне, дорогенький, як
убили на вiйнi сина, то мiй Iван iз журби почав, де мiг, красти оружiє.
Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розiкрасти рушницi,
кулемети та iншу погань, що стрiляє, то не буде чим воювати i менше
зiв'яне людей на вiйнi. От i крав чоловiк, що мiг, крав i в нiмцiв, i в
денiкiнцiв, i в петлюрiвцiв. На цьому дiлi попався та й пiшов спати в
могилу. А Хвiрточка вже мене до бандитiв приписує та тюрмою та пломбою
страхає. То має вiн совiсть чи в нього її розклювали кури?
Пiсля цiєї мови дядько Себастiян розпогодився, а мiлiцiонер, що весь
час то обурювався, то недовiрливо хмикав, то кусав губи, зашипiв,
заклекотав, захрипотiв, тернув рукою по очах i сказав:
- Правильно. Ой, не було цього ранку в мене нi совiстi, нi клепки в
головi! - Вiн пригнувся до тiтки Марини, поцiлував її в прив'ялу щоку, а
потiм зажурився: - Воно-то так. А що тепер з бiсовими цими кулеметами
робити? Почнуть нас тягати по iнстанцiях, та почнуть сумнiватись, та
допитуватись, та протоколи писати i всяку всячину. От вскочили в халепу на
самiсiньке рiздво. Тепер i чарки не вип'єш, а скачи в повiт на зламану
голову.
- Василю, а не краще буде, щоб Якiв без зайвого клопоту забрав собi цi
кулемети - i на вогонь? - довiрливо запитала тiтка Марина. - Вiн менi за
них зробить i чаплiю, i рогачi, i лопату, бо тепер такий сутуж на
залiзо...
- Ет, сiльська наївнiсть! - безнадiйно махнув рукою мiлiцiонер i
зажурено звернувся до дядька Себастiяна: - I яку тут придумати резолюцiю?
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Воно, звiсно, дурниця, писати п'єси в четвертому класi, але що вдiєш,
коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа пiдсмiюється над моєю
сверблячкою, уже до мене вчепилось кiлька образливих прiзвиськ, а дехто з
однокласникiв потай збиткується над моєю писаниною - вимальовує на нiй i
чортикiв, i дулi. Образливо й боляче стає вiд цього, та я б'ю лихом об
землю i тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої
злощаснi зошити пiд партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручнiсть
велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
А вечорами i в погоду, i в негоду чешу до хати-читальнi, що вiдкрилася
мiсяцiв зо два тому. Тут я перечитую, якi не є, п'єси, навiть п'єси-суди
над бур'янами, посухою i бандитами.
Найбiльше ж подобаються менi тi драми й трагедiї, в яких багато
стрiляють. Про це добре знає наш завiдуючий хати-читальнi, через те вiн
iнколи мою появу зустрiчає завзятим вигуком:
- Михайле, привiз п'єсу з стрiляниною!
- I багато її? - завмираю од радостi.
- В усiх сценах i трохи поза сценою там з гармат б'ють!
- Оце п'єса! - тiшуся я.
А завiдуючий назбирує з пiвсотнi зморщок навколо очей i смiється, -
такий славний чоловiк трапився. Часом, коли розходяться люди, вiн прохає,
щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить
кiнчик носа i шкодує, що не пишу вiршiв, - вiн би їх помiстив у
стiнгазетi, яку тодi сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся
драматургiї, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то блiднучи, то червонiючи, я здав свою третю п'єсу Настi
Василiвнi. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхнiй i спитала:
- А стрiлянина є в них?
- Є, i навiть багато!
- Оце й добре, - схвально хитнула головою Настя Василiвна, а я трохи
пiдрiс: хоч що-небудь добре є в моїй писанинi...
Зараз я лежу долiчерева на печi, передi мною блимає заправлений
трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, - сьогоднi
читається й не читається менi, думки все кружляють довкола написаного: що
про нього скаже вчителька? I маю я сумнiвiв i гризоти бiльше, нiж надiй. А
за вiкнами крекче мороз i посвистує вiтер, вiн торгає приморожене гiлля
грушi i видобуває з неї то стогiн, то срiбний передзвiн. Оце б i грушу
можна було б вставити у п'єсу, i кулеметникiв бiля неї, а в гiлля грушi
вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли
з школи повернувся тато.
- Сьогоднi наш батько з якогось дива аж гуде всерединi, - несе йому
посмiшку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матiр:
- Скоро i ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тiятру. Вiд
одного слова про театр я нашорошив вуха, прирiс до печi, а поглядом
вп'явся у батькове обличчя: чи радiсть, чи насмiшка виб'ються на ньому?
- Знову якийсь тiятр приїжджає до нас? - прядучи пряжу, допитується
мати.
- Не приїжджає, а он увесь тiятр вилежується на печi, - тато знову
зиркнув на мене. - Оце ж написало воно якусь п'єсу, i її поставлять у
школi. Ото буде кумедiя!
Я ще бiльше вростаю в пiч, радiсть i острах вчепилися в мою душу, а в
цей час за мене заступається мати:
- I чого б я ото пiдсмiювалась над своєю дитиною, коли воно собi щось
грамузляє.
- Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твiй халамидник писателем
стає. I хто нам тодi корову пастиме?
- Ти хоч толком, без насмiшок скажи: що про нього вчителька говорила?
- Ото ж i говорила: школа поставить його п'єсу, цiна квитка буде п'ять
копiйок, а чи пустять нас iз тобою на дурницю - посовiстився спитати. Як,
сину, пустять батькiв твоїх?
- Як трохи притримаєте свої насмiшки, то, може, й пустять, - кажу
обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа. Мати враз накрила
батька мокрим рядном:
- Тепер, здається, i в тебе, i в Миколи язики однаковiсiньке мелють.
- Уже й ти не вiриш чоловiковi, а вiн принiс тобi чистiсiньку правду,
навiть слова не закаламутив.
- Тату, i справдi вчителька сказала, що... того, поставлять? - забринiв
надiєю мiй голос.
- Та, певне, поставлять. Сьогоднi всi учителi прочитали твоє мазюкання,
щось пiдчикрижили в ньому, а щось дописали i зiйшлись на тому, що нашому
селу нiяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досi, як з простим,
говорив? То вже пробач, сину, - приязно й насмiшкувато подивився на мене
тато й за чуба смикнув. - Пустиш нас iз мамою в тiятри?
- Ой таточку!.. - Неймовiрнi сподiвання, неймовiрнi надiї залiтають у
мою душу i ведуть до того дня, про який i радiсно i страшно подумати.
- То чого ж так застидався? - знову смикає тато мене за чуба. - Може, й
справдi з нас щось буде?
А в цей час надворi обiзвався Рябко, задеренчав засув на хвiртцi,
батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був
одягнений у довгу, на вирiст, кирею. Чоловiк обтрусився, обмiв з чобiт
снiг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
- О, i ви знаєте, - скривився я.
- Усе село знає. У нас iз кашлем i п'єсою не втаїшся. Оце ж i прийшов
до тебе: чи не виставив там на смiх людям дядька Миколу, бо що тодi скаже
Ликерiя?
Ми всi починаємо смiятись, а в менi жаль прокидається: треба було б
вписати в п'єсу щось iз дядькових смiховин. Ось вiн розправив свої
гетьманськi вусища i вже серйозно запитує батька:
- Панасе, хочеш на щедрий вечiр роздобути свiженької риби?
- Як це - роздобути? - недовiрливо косує на нього батько. - У водi чи в
крамницi?
- На дурничку! У водi з-пiд криги.
- Чого ж про цю дурничку Володимировi не сказав? - пiдсмiюється тато.
- Та вiн мене вже за кури грiхоплутом обзиває, а сам таке має грiшне
око, що всю рибу перелякає - на дно пiде. Оце щойно здибався з одним
рибалкою, то вiн сказав: у Щедровiй тепер наловлюють цiлi мiшки риби.
Треба й нам гайнути.
- Скiльки ж береш iз собою мiшкiв?
- Чотири i торбу про запас, - не моргнувши оком, вiдповiв дядько
Микола.
Мати затряслась од реготу:
- Чого ж так мало?
- Шкода всi мiшки обслинювати рибою. Що в мiшки не вберемо - на сани
вкинемо, - навiть не посмiхнеться дядько Микола. - То поїдемо, Панасе?
- Можна й поїхати, - погодився тато, - Готуй, жiнко, мiшки!
- I на рибу, i на в'юни, - додає дядько Микола. - Я знаю такий
закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки i чекають тепла.
Колись наловив їх мало не повний мiшок, привiз мерзлих додому, кинув пiд
лаву, а сам лiг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся:
забралась моя Ликерiя на лежанку прямо з чобiтьми, в руках держить
каганець i кричить не своїм голосом:
"Що там у тебе? Ой, подивись на долiвку, - аж тiпається вона, - хтось
вужiв повну хату напустив!"
Глянув, а по долiвцi мої в'юни повзають, - чисто усi порозмерзались.
Мусив я їх удруге ловити й нести до сусiдiв, бо Ликерiя зi страху й
дивитись не захотiла на них, i дома ночувати побоялась. Через цих в'юнiв
мало любовi не позбувся.
Ми всi смiємося, а дядько Микола вплiтає руку в свої гетьманськi вуса,
вигадуючи ще якусь побрехеньку.
- Тату, вiзьмiть i мене в Щедрову! - прошуся, бо вже саме слово
"Щедрова" бринить менi казкою.
- Обiйдемось без тебе, - вiдмахнувся тато рукою.
- Вiзьмiть, таточку.
- Там треба цiлий день вибути на морозi, а вiн i в кiсточки твої
забереться.
- А на ковзанцi я ж вибуваю цiлий день! Тато перезирнувся з мамою,
похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
- Що нам робити з ним? Може, вiзьмемо, бо воно ж таке невiдчепне.
- Хай привчається до всякого дiлечка.
- Бiжи ж вiзьми свiжої соломи на устiлки! - гримнув тато.
Мене з печi як вiтром здуло, - босонiж вскакую в чоботи, вилiтаю в
клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось пiдходить
до хвiртки i смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
- А хто там?! - гукаю баском.
- Це я, Михайлику, - чую знайомий голос. - Пустиш до хати?
- Ой, заходьте, дядьку Себастiяне! - Я пiдбiгаю до хвiртки, вiдчиняю її
i помiж стовпами клунi веду голову комнезаму до хатини.
- От хто нам про мiжнародностi i внутреностi розкаже! - весело вiтає
гостя дядько Микола.
- Про вашi внутреностi вам лiкар розкаже, - смiється дядько Себастiян.
- То я на однi мiжнародностi згодний. Як там Антанта? Ворушить
копитами?
- Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого i свого
доточили.
- А як же без приросту обiйтись? - шельмувато дивується дядько Микола,
- На свинях приростає, на худобi теж, то й на язицi повинно, бо iнакше
зноситься вiн, як сатинова латка.
- Ваш навряд чи зноситься - не тi ковалi його кували, - дядько
Себастiян пильно поглянув на тата й сказав: - А ми тобi, Панасе, по твоїй
вдачi знайшли молодецьку службу.
- Хто це - ми? - насторожується батько.
- Незамождики i голова повiтвиконкому. Хочемо, щоб ти став лiсником.
- Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, - насупились брови у
тата.
- Як i не хочеш, то мусиш, чоловiче! - каже дядько Себастiян.
- Чого ж це мушу?
- Хiба не бачиш, як лягає пiд сокиру наш лiс? Кожному тепер воля, а
лiсам - недоля. Лiсники ж з лiсництва примирилися з лiсокрадством i тiльки
дудлять самогон. То ми й вирiшили поставити охоронцiв непитущих i
заповзятих. Як ти?
- Не хочу.
- Боїшся? - в'їв тата дядько Себастiян.
- Нi лiсокрадської сокири, нi обрiза я не боюсь! - блиснули завзяттям
батьковi очi. - Спасаюсь рiднi, яка почне тебе клясти до сьомого колiна, i
тих папiрцiв, що посиплються до вас на мене.
- А чи знаєш, скiльки на мене тих доносiв сиплеться?! В печi можна було
б протопити.
- Коли тобi це подобається, - топи, а я свою пiч не хочу паскудством
обiгрiвати.
- Якщо так будемо думати, то через кiлька рокiв доведеться розвалювати
печi: нiчим їх буде топити. Загине увесь лiс!
- Ой! - зажурилася мати.
- Громадою просимо, берися за це дiло.
- Пiдводите ви мене пiд лихо, як дерево пiд сокиру, - зiтхнув тато... I
недаремно зiтхнув. Немало горя принiс йому i нам оцей зелений спiвучий
лiс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
- То що тобi, Панасе, треба на початок? - повеселiшав дядько Себастiян.
- З десяток хур та десяток завзятцiв, що кулакiв не позичають.
- Нащо так багато?
- Одразу ж вивезу до сiльради все вирубане моїми родичами. Почну з
свого брата.
- Тобi ще цього лиха треба, - згаснула мати. - Нащо ото з Яковом
заїдатись?
- Хай не забуває, що в нього є брат, - вiдрiзав тато. - Коли заберу лiс
у брата, в рiднi, то всi побачать: нiкому не попущу.
- То й починай з Якова: обклався вiн деревом, наче муром, - погодився
дядько Себастiян i зиркнув на пiч. - Михайло, завтра поїдемо з тобою в
Майдан-Трепiвський.
- Завтра? - аж не вiриться менi.
- Атож. Одягайся теплiше.
-Та вiн завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
- Нi, тату, я краще поїду в Майдан-Трепiвський. Там книжки видадуть!
- Як хочеш, дiло хазяйське, - сказав тато.
Я аж загарцював на печi; як везе, то везе! I всi невдачi, i всi
дошкульнi прiзвиська, i всi чортики й дулi одлiтають од мене, як луска на
вiтрi.
Ще вдосвiта мама наварила гречаних вареникiв, начинених
грушами-дичками, тертою квасолею, маком i калиною. А завбiльшки були цi
вареники, як ущерблений мiсяць, - одного вистачало на молотника. Вкинув я
три вареники у торбину, вислухав усi маминi застереження на дорогу й
швиденько пометляв до дядька Себастiяна. А вiн уже запрiг коня у
легкокрилi санчата й чекав на мене.
- Чим це ти напакував торбу?
- Варениками - i для вас, i для мене. Покуштуйте.
- А ти куштував?
- Ще нi.
- То, може, почнеш добре дiло з вареникiв? До хати пiдемо чи надворi?
- Надворi, тато кажуть, смачнiше. А де ваш лелека?
- Завiз його майстровi. Скоро дiждемося живих лелек.
- Не так-то й скоро.
- Та вже циган продав кожуха, - смiється дядько Себастiян i пiдхвалює
вареники. Вiн свiй тримає в однiй руцi, а я обома, вiн добирається уже до
рiжка, а я до середини, i так менi приємно, що дядьковi Себастiяну
подобаються нашi вареники, i так менi весело говорити з ним, а думками
прибиватись до того невiдомого села, де найкраща бiблiотека на весь повiт.
З'ївши вареника, я падаю в натоптанi сiном санки, дядько Себастiян
умощується на передку, i ось уже кiнь виносить нас у широкий заснiжений
свiт, де у паморозi срiбно туманiють верби, де вiтряки остуджують сонце, а
рiчка погойдує переспiлi китицi отого очерету, в якому й досi живуть чиїсь
сумнi голоси.
Ми проскакуємо сусiднє село, де живе дiд Корнiй, i пiд'їжджаємо до
страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болотi ще за
часiв татарських наскокiв ховалися люди.
- Михайлику, хочеш побачити диво? - обертається до мене дядько
Себастiян i грає заснiженими вiями.
-Хочу!
- Тодi вiзьмемо лiворуч.
Навмання по бездорiжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, i ми
незабаром пiд'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастiян
зупиняє коня, зiскакує з санец i радiсно пiдiймає голову вгору. Над нами
справдi хтось розвiшав диво: кожне прихоплене iнеєм деревце насочилося
сонцем i хвалилося червоними кетягами. Я ще нiколи не бачив стiльки, як
тепер, калини й, наче заворожений, оглядав i прибитi морозом кетяги, що
нависали прямо над головою, i тiнi, на яких теж виразно, як мальованi,
видiлялися грона.
- Гарно, Михайлику? - змовницьки мружиться на мене дядько Себастiян.
- Ой, гарно як! - щипаю кiлька промерзлих кетягiв калини, - I де її
стiльки взялося?
- Де? - задумався, спохмурнiв дядько Себастiян. - Старi люди кажуть, що
колись i тут були несходимi болота. А коли одного разу ординцi напали на
село, сюди кинулось утiкати весiлля i всi дiвчата, що були на ньому.
Ординцi за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дiвчата - у
твань, та й потопилися у нiй. Згодом на цьому мiсцi й вирiс калиновий гай.
Влiтку, люди кажуть, ця мiсцина i досi стогне-озивається дiвочими
голосами.
Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов помiж кущами калини.
Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кiнь, за ним дрiботiв
невисокий чоловiчок з великим мiшком за плечима; його сiре плескате
обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Вiн з
опаскою подивився на нас, поклiпав рiдкими вiями й спитав у дядька
Себастiяна:
- I ви, значиться, приїхали ламати калину?
- А ви її ламаєте?
- Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив
перейти на калину.
- Простуду лiкуєте нею?
- Нi, я її, голубоньку, в мiсто вожу, на продаж, значиться. Городськi
мають дурнi грошi - навiть калину купують, любуються нею, наче зроду не
бачили.
Дядько Себастiян заглянув у мiшок плескатолицього, витягнув покалiчений
кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":
- Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
- Руки? - здивувався, хихикнув плескатолиций i подивився на дядька
Себастiяна, як на дивака.
- Ти не хихикай, розуме недоспiлий; бо покладу на санки i в повiт
завезу!
- Великий крик за малий пшик! - ображено заметались вузькi, присмоктанi
уста. - За що менi така сiпанина?
- Не калiч дерево! Воно сiм рокiв пiсля твоїх рук буде сльозою плакати.
Ножа маєш?
- Маю.
- Зараз же зачисть усi поламини, не будь ординцем серед такої краси!
- А менi, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в
начальствi ходите?
- Хiба ж не видно?!
- Та видно. З Лiтина чи Вiнницi?
- З Вiнницi.
- Значиться, такий є приказ, - дивується чоловiк. - Дiждалась i калина
приказу. То я зараз же зачищу свої слiди. - Вiн вийняв ножа i зник за тими
деревцями, яких i досi за їхню красу нiвечать люди...
Помiж розкiшними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далi на дорогу -
i вперед, уперед, а сполоханi думки ширяють через темiнь вiкiв, i в очах
менi стоять отi перехопленi ординськими вогнями дiвчата, з яких проросла
калина. Ось я навiть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Нi, то
стугонiв над рiчкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило
його, а вiн робив своє дiло, наче людина, i стогнав, наче людина.
- Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
- Не замерз.
- Все одно трохи пробiжiмося.
I ми бiгли наввипередки з дядьком Себастiяном, вiн перехоплював мене,
пiдкидав угору i ловив, як м'яча, а розумний кiнь скоса поглядав
осмiхненим оком i сам доганяв нас.
Ось i Майдан-Трепiвський, i рiчка Згар, i крутояри, i глинистi червонi
горби, що обросли хатами-бiлянками. Ми в'їжджаємо на шкiльне подвiр'я, де
яснiє великими вiкнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвiр'ї
зараз тихо (школярi пороз'їжджалися по домiвках), i тiльки голуби воркують
на тепло.
З острахом i радiстю я пiдiймаюся прочовганими металевими схiдцями на
другий поверх. Ось дядько Себастiян зупиняється бiля високих дверей i
обережно стукає п'ястуком.
- Заходьте, заходьте!
Ми переступаємо порiг просторої кiмнати, вiтаємося з немолодим в
окулярах чоловiком, сиве волосся якого лягло на плечi. Дядько Себастiян
iде до нього, а я, наче замовлений, прирiс до пiдлоги: проти мене i
праворуч, i лiворуч стоять величезнi дубовi шафи, а з них крiзь скло
виглядають тисячi книг. Їх, либонь, i на десять возiв не вмiстив би!
Спершу я не повiрив, що стiльки можна зiбрати книжок у одному мiсцi. Куди
там попiвськiй бiблiотецi! Є ж такi щасливцi, що мають доступ до цього
добра. Поки я вбираю в очi корiнцi книг, до мене пiдходять i дядько
Себастiян, i завiдуючий бiблiотекою.
- Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, - знайомить мене голова
комнезаму.
- Спасибi, - невпопад кажу я i так виминаю шапку в руюах, що з неї
летить шерсть.
Дмитро Онисимович тiльки переглянувся з дядьком Себастiяном i лагiдно
заговорив до мене:
- Наша бiблiотека, Михайле, видає додому лише по двi книги. Якi тобi
потрiбнi? Чи вибереш сам?
- Я сам, - прикидаю, що треба вибрати двi найгрубших книги. Дмитро
Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах.
Ось, здається, можна взяти цю в чорних палiтурках.
- Випишiть, коли можна, її.
Дмитро Онисимович, осмiхаючись, подає менi п'єси Шекспiра й каже:
- Тобi ще ранувато братися за цю книгу, хоч i написав її найкращий
драматург свiту.
- Чого ранувато? - бурмочу собi пiд нiс. - Я дуже люблю читати п'єси.
- Воно й добре; в мене таких читачiв небагато. Але цi п'єси будеш вчити
рокiв через шiсть-сiм.
- А в них срiлянина є?
- Що-що? - округлюються сiрi очi вчителя.
- Питаюся, чи б'ються, чи стрiляють у цих п'єсах?
- Ага! - зрозумiв нарештi мене Дмитро Онисимович i пустив посмiшку по
вусах i в окуляри. - Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не
стрiляють, - тодi ще наче й пороху не було.
- То я вiзьму її, - люблю, коли б'ються, - нiяково виправдуюсь перед
учителем.
- Ну, коли так наполягаєш, бери! - вручає менi товстелезну книгу Дмитро
Онисимович. - Тiльки одна умова: потiм розкажеш, про що тут пишеться.
- Згода.
- Яку ж тобi ще пiдiбрати? Чи не цю? - показав учитель на одну з
найтовщих книг у полотняних палiтурках. По всьому видно було, що вiн
одразу збагнув мiй смак.
- Можна й цю, - беру в руки твори Мамiна-Сибiряка. Дядько Себастiян теж
вибрав собi книги, правда, не такi грубi, як я. Ми подякували Дмитровi
Онисимовичу, а вiн на прощання й каже;
- Ти ж як закiнчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобi дам усi
книги прочитати.
- Спасибi, спасибi, Дмитре Онисимовичу, - вклоняюся старому вчителю, а
вiн кладе менi на голову пропахлу книгами руку й клiпає повiками...
Як радiсно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальцi, i
королi, й лицарi виходили з неї, i билися, i падали отут, у снiгах, де
пахла примерзла калина, де вiтряки билися з присмерком i кликали до себе
добрих людей молоти на хлiб.
- Михайлику, очi попсуєш! - гримав на мене дядько Себастiян. Я
посмiхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби
хоч поглянути на чудовиська, для чогось закованi в залiзо.
I памороззю, i димами, i розкиданими вогниками, i зорями зустрiчає нас
заснiжене село. Ось край дороги заскрипiв журавель, а за дорогою
обiзвалася щедрiвка:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр.
- Спасибi, дiточки, що защедрували нашiй хатi i нам... - жебонить
жiночий голос.
А он бiля ставу заспiвали самi дiвчата:
Щедрик, щедрик, щедрiвочка,
Прилетiла ластiвочка...
Я одразу впiзнаю Любин голос, пiдводжуся на санях i гукаю через став:
- Любо, не застуди голос!
Вiд ставу чується спочатку смiх, потiм хтось вiддiляється вiд гурту i
чимдуж мете до нас.
- Михайлику, пирiжка хочеш? - висмiюється Люба, падає на сани й подає
менi вищедруваний пирiжок.
- А я тобi калини привiз, бери.
- Дядьку Себастiяне, а ви не хочете пирiжка? Вiн ще теплий.
- Коли теплий, то що ж... - напiвобертаючись до нас, кумедно розводить
руками дядько Себастiян. А Люба вже весело стрекоче менi:
- Михайлику, а дядько Микола i твiй тато вже повернулись додому!
- I щось уловили?
- Кiлька щук i цiлiсiньку торбу в'юнiв. Дядько Микола казав, що вони
тягнули-тягнули i нiяк не могли витягнути вдвох одну щуку, - така велика
попалась. Очi в неї були, мов горнята, а луска - як срiбнi карбованцi.
I нам усiм навiть чогось стає дуже смiшно. Тим часом нас наздоганяють
легенькi санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга,
позад нього погойдується i тихенько щось наспiвує дитинi молодиця. Чимсь
знайомим-знайомим повiяло на мене. Молодиця обертається на наш смiх, i я,
вiрячи й не вiрячи, скрикую:
- Мар'яно!
- Ой! Михайлику! - сполохано зойкнула молодиця i для чогось перепитала:
- Це ти?
- Авжеж, Мар'яно! - зiскакую з саней, наближаюсь до неї i бачу перед
собою великi-великi очi, над якими сполохано б'ються вiночки вiй.
- Ой! Михайлику! Як ти вирiс! - Мар'яна однiєю рукою тримає дитину, а
другою обiймає мене. - А ми їдемо до вас на щедрий вечiр.
- Справдi?
- Справдi. Добрий вечiр, Любо! Добрий вечiр, дядьку Себастiяне! Ви й
досi головуєте?
- Та головую.
- I мiй теж. Маю тепер клопiт на свою голову.
Дядько Себастiян нахилився до вуха Мар'яни:
- А вiн i зараз тебе зiронькою зве чи, головуючи, забувся?
- Та... таке й скажете, - засоромилася Мар'яна.
- Говори, говори.
- Зове ж... коли треба пiддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а
той лише поводить могутнiм плечем i розквiтає в добрiй спокiйнiй посмiшцi
велета.
- Тiточко, а у вас дiвчинка чи хлопчик знайшовся? - вже припадає до
дитини Люба й щось агукає їй.
- Хлопчик... - i так гарно сказала, нахиляючись до нього: - Росте собi
дитя!
- Їдемо ж до нас! - запрошую i гостей, i дядька Себастiяна, i Любу. - У
нас i риба свiжа є!
- Коли свiжа, то мабуть, доведеться поїхати, - весело мружиться дядько
Себастiян i вiжками руйнує на коневi паморозь.
I знову заспiвали санки, i спросоння зiтхнула, затьохкала крига на
ставу, i заагукало бiля грудей матерi дитя. А над нами мерехтять i не
падають зорi, а поперед нас вихоплюються i вихоплюються тихi вогники, а
бiля них озиваються голоси щедрiвникiв:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр...
I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi, де є зорi,
i добрi люди, i тихi вогники, i щедрi вечори...
Київ - Iрпень - Дякiвцi, 1966
