Михайло Стельмах. Щедрий вечiр
сторінка №3
...т вiзьму букет i зненацька подам їйiз-за спини.
А в цей час до хати заходить тато. Вiн оглядає мене так, неначе я з
мiсяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
- Це ж для чого вам? - придивляюся до того батькового ока, що найбiльше
назбирує насмiшку.
- Пригодиться, - каже тато. - Хочу надивитися, який ти є.
- Давно бачили? - показую зуби, вихитуюсь на мiсцi, а на менi
погойдується олiвець.
Тато пiдходить до скринi й виймає звiдти приплюснуту, схожу на пiвкоржа
шапочку, її вiн дiстав десь, мандруючи по Херсонських степах.
- Ось тобi подарунок, сину.
З пiдозрiлою цiкавiстю дивлюсь на цю блаватну, iз справжнiсiнького
сукна шапочку й питаю:
- I що воно таке, i до чого воно?
- Це, вважай, австрiйський картуз - од вiйни залишився. Дуже гарне
сукно.
- Не хочу я австрiйського наголовника, хоч i з гарного вiн сукна.
-А в чому ж пiдеш до школи? В шапцi рано, кашкет зносився, а бриль
продiрявився.
- Бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi, - кажу, не дуже й
журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. I раптом у моїй
макiтрi спливає щаслива думка: впакую букет в австрiйську штукенцiю i
непомiтно вручу його вчительцi.
- Хай буде, тату, по-вашому!
Батько насовує менi на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею
сукна, збиває її набакир, трохи вiдходить i пiдхвалює мене:
- I вирiс хлопець за лiто нiвроку, i кирпа в цьому роцi не взялася
лускою. Гарний, гарний, шкода тiльки, що чуб потемнiв.
- Потемнiв? I назовсiм?
- Вважай, назовсiм.
- I вже мене бiльше не будуть звати Пшеничним? - з жалем питаю батька,
бо дуже подобається чути це прiзвисько i вiд своїх, i вiд чужих.
- Напевне, не будуть.
I так шкода стає, що вже щось кудись вiдходить вiд мене, притьмарюючи
радiсть такого славного дня,
- То я й пiшов, - зiтхаючи, кажу батькам.
Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:
- Iди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, - i тепер
уже вiн зiтхнув.
- Ви, тату, не журiться, - пiдбадьорюю його. - Ви ж читати он як
умiєте!
- Та навчився ж, - ходив у школи аж до першого снiгу. За ворiтьми синє
небо i другий дзвiн пiд ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись
спиною до ворiт, вiдгорнув краї австрiйської шапочки, зробив з неї
торбину, обережно вклав туди квiти й вистрибом подався до школи. Бiля
попiвського саду неждано зустрiв нашу вчительку. Ось i вона побачила мене,
i ласкава посмiшка обметала її уста i всi молодi зморшки навколо очей.
-Добрий ранок, Насте Василiвно!
- Добрий ранок, Михайлику. Як ти вирiс за лiто! - дивується й оглядає
мене вчителька. - Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
- А чого ж, - не знаю, що сказати, а в душi радiю, що таки пiдрiс.
Шкода тiльки, що голос нiяк не хоче грубшати. А вже б i пора! - Ось нате
вам, - соромлячись, виймаю квiти з шапочки й подаю вчительцi.
- От нiяк не сподiвалась, що ти можеш менi принести подарунок, -
смiється Настя Василiвна. - Спасибi, Михайлику.
- Я ще можу вам принести.
- Як тато-мама?
- Живi.
- Що вони роблять?
- Тато збирається жито сiяти, а мама - вибирати коноплi.
- Ти ж пособляв їм улiтку?
- Авжеж. I сiно громадив, i жито жав.
- Ти жито жав? - аж побiльшали з подиву темно-сiрi виразистi очi
вчительки.
- А чого ж! Наше селянське дiло таке... - i осiкся, бо, мабуть, таки
перехвалив себе.
- I в'язати навчився?
- Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, - кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
- Молодчина, молодчина! А читав щось улiтку?
- Трохи, - i вiд однiєї згадки посмутнiв мiй погляд.
- Щось страшне було? - одразу догадалась учителька.
- Страшне. Як печенiги розрубали в степах Святослава i почали пити вино
з його черепа.
- А скiльки тепер новiтнi печенiги розкидали в степах черепiв! - i собi
зажурилась учителька, - Бiжи, Михайлику.
Бiля школи вже гамiрно й весело. Пропеченi за лiто школярi
гомонять-гудуть, мов глечики на вiтрах, ляскають один одного долонями по
руках i плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному
колiном дати стiлець, i мiряються силою. Смiх злiтає то з одного, то з
другого гурту й закiнчується бiля огорожi, де обривається гра у довгої
лози. Дiвчатка, ставши в коло, вже спiвають "Подоляночку", а недалеко вiд
них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповiдає, як вiдьма внадилась до корови
тiтки Софiї.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дiвчата, а вiн завжди лякає
їх рiзними небилицями. А он прямо на землi вмостився хитрун Цибуля, вiн
грає в чiт i лишку i всiх пiдряд обiгрує.
А за школярським гармидером, стоячи пiд чималим дзвоном, пильно-пильно
слiдкує сивий гострозорий сторож, який умiє розминати i телячу шкуру, i
школярськi вуха. В однiй руцi вiн тримає мiдний, натертий до блиску
годинник, а другу вплiв у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкiльне подвiр'я, а ззаду на мої плечi вискакує
Iван Пампушка. Вiн хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний,
кричить у саме вухо:
- Здоров, читальнику! Скiльки вiзьмеш за перевiз?
- Двi копiйки без копiйки i копiйку здачi, - вiдповiдаю школярською
примовкою, пригинаюсь - Iван сторчака летить на землю i хапає мене за
ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, i всiм стає дуже
весело. Коли я пiдвiвся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем
в'їдливий Улян:
- А що це в тебе?
- Австрiйський картуз iз справжнiсiнького сукна, - кажу, не моргнувши
оком.
Улян вiдкочує краї шапочки, принюхується до неї i пiд смiх школярнi
каже, що з цiєї австрiйської торби добре було б годувати коня.
- А я й годую з неї Обмiнну, - кажу, щоб вiдвести вiд себе насмiшку.
- Брешеш! - вiдрiзав Улян.
- Ось подивись, - i сьогоднi годував! - показую дно шапки, в якiй
лежить кiлька листочкiв i пелюсткiв од квiтiв.
- Справдi! - не вiрить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
Раптом бiля шкiльної огорожi верхи на конi з'являється дядько
Себастiян. Поперед нього на сiдлi лежить якийсь чималий ящик. Ось голова
пiдвiвся у стременах, скочив на землю i поперед себе понiс ящик до школи.
Я вибiгаю назустрiч дядьковi Себастiяну, вклоняюся i питаю:
- I ви до нас?
-I я до вас, Михайлику.
- Може, вчитися?
- А що ти думаєш: з великою охотою сiв би за парту. Здоровлю тебе з
першим днем навчання.
- Спасибi. А що ви несете?
- Дивись! - дядько Себастiян ставить на землю роздiлений на двi
половини ящик, а в ньому аж висяює цiле багатство: одна половина забита
пахучими, як цукерки, олiвцями, а друга - школярськими ручками. Я нiколи
не бачив стiльки такого добра й розгубився перед ним. - Що, Михайлику? -
кумедно пiдморгнув менi бровою дядько Себастiян: йому й самому приємно
дивитися на цей скарб.
- Де ж ви дiстали стiльки?
- Аж у Вiнницi.
- I що з цим добром будете робити?
- Вiддамо учителям, а вони роздадуть учням.
- Це, виходить, подарунок нам? - радiю я.
- Подарунок вiд незаможникiв: ми не вчились, то вчiться ви, в люди
виходьте! - Враз дядько Себастiян хмурить свою брову, пiд якою щойно
тримав веселощi, i пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. - А це,
халамиднику, що за новина у тебе?
- Яка ж це новина? Ув'язують школярi до шиї олiвцi, ув'язую i я.
- То бiднiсть наша ув'язує! - гнiвається на когось дядько Себастiян,
розриває мотузочок i вивiльняє од нього шию i олiвець. - Чуєш, Михайле,
нiщо не повинно гнути людину чи висiти в неї на шиї: нi ярмо, нi ланпюг,
нi хрест, нi навiть олiвець! Зрозумiв?
Я тодi не дуже збагнув, чого дядько Себастiян так обурився на мiй
мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишенi пiджака
спочатку якусь книжку, потiм олiвця, що теж пахнув цукерками, i простягнув
менi.
- Ось тобi вiд мене.
- Може, не треба? - засумнiвався я.
- Чого це не треба? Пиши на здоров'я. Я засмiявся.
- Ти чого хихоньки справляєш? - пiд брову дядька Себастiяна знову
прибилась веселiсть.
- Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я -
не чув.
- Iще почуєш, - маєш час. Всякi паскудники он таке пишуть, що й
здоров'я, i навiть життя забирають у людей. А нам треба писати тiльки на
здоров'я людям.
- Дядьку Себастiяне, що то за книжка у вас?
- Полiтграмота.
- Полiтграмота? Це ж про що?
- Як тобi сказати? - зiбрав на високому чолi з пiвдесятка зморщок. -
Ось космографiя - це наука про те, що робиться на небi, а полiтграмота -
що треба робити на землi. Вiзьми собi на днину, може, щось учитаєш, -
дядько Себастiян дав менi книжку, пiдхопив ящика з школярськими скарбами й
пiшов до вчителiв.
Мене одразу ж обступили школярi, розглядаючи i олiвець, i нову книгу.
- Везе ж декому, - заздрiсне говорить Улян i так само, як нещодавно в
шапочку, тицяє пальцем у книгу: - I що то за штука - полiтграмота? Знаєш,
чи де там?
- То чом не знаю? - вiдповiдаю запитанням на запитання i пускаюся
берега: - Є двi найвищi науки - космографiя i полiтграмота...
- Чим же вона найвища?
- Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут
ще попереду стоїть "полiт", тому вона i є високою наукою.
Це пояснення задовольняє i Уляна, i мене, i школярiв. А щоб зовсiм не
забрехатися, я швидко вскакую в школу, i тут мене в коридорi стрiчає Люба.
- Михайлику, це ти?! - дивуються i чогось так радiють її карi очi, що й
мої починають усмiхатися.
- I ти вже прийшла до школи? - не знаю, що сказати їй.
- Я перша прийшла, - i обертається так, щоб добре видно було її
сережки, що скульчились собi й дрiмають на темних мочках вух дiвчинки. -
Все боялася, щоб не спiзнитися.
- А може, ти хотiла всiм сережки показати?
- Безсовiсний, - вiдстовбурчує вузликом рожевi уста, але одразу ж
перестає гнiватися i таємниче каже: - Я тобi щось принесла. Знаєш що?
- Звiдки менi знати.
Коридором пробiгає Цибуля. Вiн нагло зупиняється бiля нас, нахабнувато
заглядає менi i Любi в очi й багатозначно каже: "Ги".
- Ти чого? - одразу накостричився я.
- Бо щось знаю, - хитро дивиться на мене й Любу. - От розкажу всiм
хлопцям.
- Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? -скривджено забринiв Любин
голос, а сполох тiнями затрiпотiв у її очах. - Що? Цибуля вдоволено
засмiявся, показав нам язика:
- Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення i гнiв зiрвали мене з мiсця. Я щосили хапаю язиканя за
барки й навiть дивуюся, як вiн, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з
його кишень почало сипатись вигране добро: жолудi, стрiлянi гiльзи, старi
пера, огризки олiвцiв i олов'янi пломби. Оце добро, певне, i врятувало нас
вiд бiйки в перший день навчання.
- Пусти! - раптом заскиглив Цибуля. - Он розчавиш перо.
- А набрiхувати будеш?
- Н-не буду! На дiдька ви менi здались. Уже й пожартувати собi не
можна.
Я випускаю Цибулю. Вiн швидко визбирує своє добро i знову бiжить на
подвiр'я. Чи ж буде вiн там розповiдати брехнi?
Люба зневажливо подивилася йому вслiд i довiрливо сказала менi:
- Ти, Михайлику, не журись. Що нам вiд такого заводiя чекати? Ось пожди
мене трошечки, - я зараз! - Вона прожогом кидається до свого класу й
незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. - Здогадався, що в мене?
- Де там.
- Дивись! - i Люба простягає менi кiлька зошитiв у барвистих обгортках.
- Це твоїi.
- Чого ж вони мої?
- А хто рвав липовий цвiт?
- То ж я тобi так пособив. Та й скiльки його нарвав.
- От якраз на цi зошити i нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
- Тодi спасибi.
- Пиши на здоров'я, - точнiсiнько, як дядько Себастiян, каже Люба. Чи,
може, вона почула вiд нього цi слова?
- То заробила ти срiбного карбованця?
- Таки заробила. Михайлику, а завтра пiсля школи пiдемо по гриби? Я
найшла таке мiсце - однi боровики, i тугi, наче камiнцi. Моя мати уже
насушила кiлька в'язок. Пiдемо?.. Чи тепер тобi вже не з руки?
- Чого ж, пiдемо.
- То й добре, - чого нам боятись пустобреха...
У цей час задзвонив дзвiн уже на урок. Ми кинулись до своїх класiв, що
гудiли, неначе вiтряки.
I от на порозi стає наша учителька. Вона так несе усмiх, що, здається,
посмiхається кожному з нас. А слова її й досi, через сорок рокiв,
обзиваються моєму привечiр'ю:
- Дiти, ви всi пiдросли на сонечку i дощах, а тепер будемо рости за
книжками, бо багато-багато чого, дуже цiкавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамi дрова, коли чую - нашi ворота скрип та
скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному
одязi, розгойдується собi й усмiхається менi.
- Ти чого, дiвко, гойдаєшся? - вганяю сокиру в колоду i йду до ворiт.
- Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, - вони скриплять у кiлька
голосiв, а нашi мають лише два голоси.
- I дослухалась! - Скiльки я чув скрип наших ворiт, а нiколи й не
подумалось, що вони мають кiлька голосiв. - Ти й сьогоднi першою в школу
прийшла?
- Я сьогоднi, Михайлику, в школу не йду, - каже таємниче, а погляд її
аж зорiє. - I по гриби ми сьогоднi не пiдемо.
- Це ж чого?
- Бо вчора до тiтки Василини приїхав головний над спiваками, i вiн нас
на кiлька день забирає до Вiнницi.
- I ти їдеш? - обiзвався жаль у мене.
- Їду, Михайлику. Я там справжнiй театр i трамвай побачу. Це я прибiгла
попрощатися з тобою. Вже пiдвода на шляху чекає мене.
- Ти ж скорiше приїжджай.
- Це вже як головний над спiваками скаже. Так хочеться побачити мiсто.
Там нi в однiй хатi немає каганця - скрiзь електрика свiтить. Прощавай,
Михайлику.
I вона, погойдуючись, мов очеретинка, пiшла назустрiч своїй долi, бо
настало таке врем'я.
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
День тепер куций, мов заячий хвiст. I все одно менi так добре в ньому,
що й не кажiть, а особливо тодi, як вислизнеш iз хати - i на ковзанку. Ось
там уже розкiш i воля - до самої зорi! Якось веселiше стає навiть од
згадки, як пiд тобою гуде i посвистує лiд; ну, а як опiсля, коли дибуляєш
додому, гудуть ноги, - краще не згадувати.
Коли я з ковзанами збираюсь на рiчку, мати каже, що з моїх очей
сиплються iскри.
- Е? - не вiрю я.
- Поглянь у дзеркало.
I хоча знаю, що мати говорить з насмiшкою, одначе весело кривуляю до
стiни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революцiї в
панiв, i в ньому бачу лише свої осмiхненi очi, нiс i кiнчик язика, якому
чогось тiсно за зубами.
- То сиплються iскри?
- Ще й як! - вiдповiдаю жартом на жарт i починаю обома руками
обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорiлась.
Вiд цього на материнi вуста теж умощується смiх, а я кажу, щоб вона не
журилася мною, шапку на голову - та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на
нiй пересмiшку над клямкарями: ключ - клямка, ключ - клямка!
- Тiльки ж не пiди, неначе рак по дрiжджi, - застерiгає мати, щоб я не
длявся. - Бо ти i зорi, i мiсяця дочекаєшся на ковзанцi.
- А менi й з мiсяцем добре! Вiн такi дорiжки вистеляе по льоду! - Бачу
цi дорiжки й тiнi верб на них, що витуманюються та й витуманюються з
прозорої криги.
- Тiльки пам'ятай, що тобi за цi дорiжки тато скаже.
- Мушу пам'ятати! - безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току,
та й у двiр - i одразу опиняюсь аж у самiй серединi дня!
А як тобi хороше, коли знаєш, що стоїш точнiсiнько посеред дня! Тодi
все здається кращим i сам нiби вартнiшим стаєш. А є ж такi, що й досi не
вiдають цього i мають менше радостi од свiту...
Блакитний iз памороззю цвiт б'є менi в очi, i вони не знають, що їм
робити: чи засмiятися, чи скинути кiлька сльозин. З того чи якогось iншого
дива-радостi я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на мiсцi,
вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспiвав:
Вербовая дощечка, дощечка,
Там ходила Настечка, Настечка.
Пiсня одразу наблизила до мене весну, i ставок iз вербовою дощечкою, i
Настечку над водою, i зорi у водi - усе те, в чому я живу.
"Так-так-так", - бадьоро обiзвалася на пiсню качка з перебитим крилом
та шкутильг-шкутильг, чекаючи вiд мене поживи або ласки. А ще вона дуже
любить, щоб iз нею щось гомонiли про життя. I що не скажеш їй, вона буде
пiдтакувати i притиратись до тебе здоровим крилом.
Тiльки, на жаль, качка вже почала старiти, i не всяка їжа йде їй на
здоров'я. От якось пiд осiнь ковтнула великого жука, а вiн застряг, не
дiйшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадiйно
пiдвелася вгору i звалилась на спину. А пiд пiр'ям шиї було видно, як там
уперто борсався жук. Потiм, заточуючись, качка пiдвелася, сумним оком
поглянула на свiт, присоромлено забилася в закуток, i цього дня не чули її
бадьорого притакування...
Я дивлюсь на птицю й питаю її:
- Правда, сьогоднi гарний день? Так чи не так?
"Так-так-так", - радiсно погоджується качка i пiдiймає вгору
потрiсканий од старостi дзьоб.
Вiд цiєї розмови навiть Обмiннiй стає весело, вона, мотнувши головою,
ошкiрює зуби i каже "Ги-ги-ги!"
"Ги-ги-ги", - обзивається у третьому дворi її молодша подруга, що саме
розжилась на звiздочоле, з зовсiм блакитними очима лошатко.
А от з-за дровiтнi, мов навiжений, вискакує блохотрус Рябко i з розгону
кидає переднi лапи на мої плечi. Я кулаком даю йому "бокса", вiн
вiдповiдає головою i лапами, i ми одразу обоє опиняємось у кучугурi:
сторож - зверху, господар - знизу; вiд цього Рябко має бiльше радостi,
анiж я: вiн, жируючи, повискує, крутить хвостом, смiється, пританцьовує,
ще й лiзе цiлуватися, а я лише боронюся вiд нього i снiгу i нiяк не можу
вивернутись зiсподу: вхоплюся за снiг - м'який, вхоплюсь за Рябка -
вислизає.
- Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, - чую знайомий
в'їдливий голос, i вiн мене враз ставить на ноги.
Посеред вулицi iз кужелем в руках зупинилась тiтка Марiйка, жiнка
дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє.
По-старосвiтськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи
схожа на лицаря в шоломi. Вона й кужiль тримає, наче воїн списа.
Налюбувавшись мною, тiтка пiдходить до ворiт i докiрливо хитає головою:
- То скажи пiсля цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
- А чому й не вийде? - обтрушуючи снiг i Рябкову шерсть, дивуюсь я i не
дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тiточку, яка нiколи не
проспить нi чужої, нi своєї грушки в попелi, а бiднiших, не жалуючи й нас,
називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, пiсля того як я
придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке
дошкульне слово!
- Хiба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити
її в снiгу?
- Е, тiточко, а хiба ви не знаєте, що снiг надає одежинцi чистоту й
приємний блиск, - згадую прочитане в якомусь давньому журналi.
- Що-що? - спочатку дивується тiтка Марiйка, дивиться на свiй
виношений, уже без блиску, сачок, а далi зневажливо вiдкопилює м'якi, з
шафранистою окантовкою губи: - Що той блиск, коли головне - мiцнiсть. Ось
так треба думати, господарю! - переможцем дивиться на мене, а з її хитрих
горiхових очей от-от капне весела олiя.
- Чи так, чи не так - не скажу: чого не знаю, того не знаю. - Я хочу
здимiти з двору, але балакучiй тiточцi, в якої, кажуть, язик не має
спочинку i в снi, неодмiнно хочеться чимось в'їсти меншого.
- То не знаєш? Так-так. I який же пiсля цього буде з тебе
хазяїн-господар! I що ти знаєш, опрiч писати-читати? - допiкає до живого,
бо вона затялась на тому, що наука для бiдних - це чужа худоба i свiй
батiг.
- Еге, чого я тiльки не знаю! - одразу поважнiю, прикидаючи в головi,
що тут мене голiруч не вiзьмеш.
- Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх
сусiдiв.
- От лишень лiчiть! - загинаю великий палець на руцi. - Читати - вмiю,
писати - знаю, шарувати - теж, пiдгортати - так само, рубати-колоти дрова,
боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступi - знаю i
полiтграмоту - також. А на бiльше - не вистачає пальцiв.
Але не мої чорнилом завазьканi пальцi, а полiтграмота доконала тiтку
Марiйку.
- А що воно таке - ця полiтграмота? - запитала збентежено, усi її
зморшки втихомирились, пригасли на обличчi, а з очей стекла весела олiя.
- Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема нiякого часу, -
переможно став на пiднiжку бiля перелазу, вискочив з подвiр'я i прихапком
зашумiв снiгами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред
бiло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в пiжмурки: зиркне собi
на нього - i сховається за хмару, i знову зирк - ага, не знайшов мене!
"Стук-стук-стук"!..
Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червонiй шапочцi. Вiн, трудяга,
вчепився нiжками в нашу стару грушу i так вибиває в барабан, мов запрошує
всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики i
осипає на землю, на дятла i на його шапочку волохату паморозь.
Чи ж знаєте ви, що наша груша - не просто собi груша, а шматочок
iсторiї? Це так вирiшили в школi всi вчителi, а їх у нас зараз не один, як
було перше, а чотири. Двоє iз них навiть у газетi друкуються: той, що
пiдписується вигаданим прiзвищем, - пише весело, а той, що пiд своїм, -
тiльки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу.
I тепер я теж iншими очима дивлюся на неї, i на її цвiт, i на плiд i
навiть люблю iнколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як
ворушиться пiд нею сiк i недалека минувшина, що найбiльше стоїть менi в
очах червоним козацтвом...
Хiба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у
червонiй пшеницi зчепилися смерть i життя! Тут у передостаннiх корчах
шматок старого, прибулого з Європи, свiту стявся з червоними козаками. Над
клубками коней i людських тiл висвистували, злiтали шаблi, бiля сердець i
в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалiченi конi, стогнали,
кликали матерiв i найгiршими словами лаяли матерiв пораненi, i пiд
копитами хрустiли костi.
З гарячих соняшникiв, з рожевих гречок i червоних пшениць бiй
перекинувся в село, корчами людських тiл вклублювався у вулицi й вулички.
I тут, коло тинiв, коло бiлих хаток, побiля вуликiв i вишень, заточуючись,
падала, пiдiймалась i знову падала Антанта.
Бiля нашої грушi припали з кулеметом два червоних воїни, вшкварили
вогнем по захаращенiй чужими мундирами вулицi, i, розповзаючись, вогнем
вiдповiла їм вулиця. Кулi, на щастя, оминули червоних козакiв, та не
оминули нашу грушу...
Я не раз придивлявся до її обiдраного, свинцем начиненого стовбура. I
не раз я зустрiчався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони
приголубили моє дитинство, пiд їхнiм прапором, умлiваючи од радостi, я
колись виїхав за село... I все життя я вiдчуваю над собою безсмертне крило
червоного прапора.
I, напевне, до останньої хвилини менi в очах будуть стояти оцi
розколиханi блакитнi свiти, якими пролетiли на конях червонi козаки,
пролетiли, наче з легенди, й увiйшли в легенду.
Я й досi пам'ятаю, як у моїх рiдних Дякiвцях пiсля бою плакали
осиротiлi конi: вони ранiше дiзнавалися i ранiше оплакували убитих, анiж
матерi й дружини...
I хай мою i дитячу, i довiчну любов приймуть отi лицарi революцiї, якi
шаблями видобували новий свiт, щоб ми стояли посеред дня!
I хай простять менi деякi скептики пристрасть до коней, бо так склалося
моє дитинство: на їхнi сльози вiдповiдали мої, дитячi, сльози...
Раптом у мої згадки натрушується переливчасте дзеленчання
машталiрського дзвоника. Я оглядаюсь - i вiрю й не вiрю своїм очам:
вулицею, вигнувши шиї, мчать вiтроногi лошата, паморозь накинула на них
заволохаченi скатертi, а за ними на крильчастих санках, учепившись у
вiжки, стоїть розпашiлий i гордий дядько Микола. Шапка в нього
по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж
метляються на всi боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмiшку.
Позад нього, скульчившись, як скорботна тiнь, сидить тiтка Ликерiя, а за
нею весело, немов м'яч, пiдскакує мiй ровесник Iван.
Значить, у дядьковiй калитцi висвистiвся вiтер, i дядько зiбрався на
лошата. Я високо пiдiймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, i я верхом
i низом вiтаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, вiн осаджує бiля
мене лошат i киває на них бровами й вусищами.
- Ну, як?1
- Змiї! - кажу лише одне слово.
Моя вiдповiдь медом маже дядька Миколу.
- Змiї! - задерикувато округлює рота, а далi так ляскає батогом, нiби
когось пiдсiкає: - Хай собi Антанта аж пiниться, а хлiбороб жити буде!
Ми з Iваном значущо ззирнулися, але засмiятися побоялись, щоб не
розгнiвити веселуна. Це коли в нашому селi не знали, що таке Антанта,
дядько Микола, як тонкий знавець рiзних мiжнародностей, посвоєму
розтлумачив незрозумiле слово.
- Живе собi в Європi, чи не пiд крильцем самої Англiї, один король, на
ймення Антон. Ну, а в нього, - бачте, в сiмейному дiлi навiть у королiв не
все шито-крито, - є вреднюча-превреднюча жiнка Антанта, Антониха,
по-нашому. Здавалося б, що їй, цяцi з-за моря, треба до нашої землi i
дядька? Так нi, усе сичить i сичить, i вогнем дихає на нас. З великої
злоби i малого розуму зiбрала вона з усiх усюд найманську челядь, ткнула
їм рушницi в руки, галети в зуби, покинула свого Антона i притарабанилась
аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю,
навiть без маку, бо ми їй з фронту обiб'ємо i ребра, i хвоста, а тим часом
король Антон iз тилу ожениться на якiйсь молоденькiй мадемуазелi - i
шкреби тодi, Антанто, в потилицi, бо таке дiло...
Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою
небилицю i вже серйозно пояснював, що Антанта - це каолiцiя. А коли хтось
допитувався, що означає "каолiцiя", дядько з жалем дивився на нього, як на
Пилипа з конопель, i казав:
- Та це, чоловiче, навiть ярмарковi кури знають, а мої вже й забути
встигли.
Отак чогось нiхто й не добився вiд нього, що то за каолiцiя...
- Тату, ви ж обiцяли нас прокатати з вiтерцем! - нагадує Iван.
- Можна й з вiтерцем, за цим дiло не стане, - погоджується дядько
Микола, а тiтка Ликерiя безнадiйно зiтхає. - Ти чого, люба, журишся, наче
останнє спекла?..
- Ой людоньки добрi, - стогне тiтка Ликерiя i так говорить, нiби перед
нею зiбралась громада. - I нащо, скажiть, я виходила замiж за цього
свавiльця? .
- Тiльки для того, щоб не продешевити i в дiвках не засидiтись, -
одразу ж вiдповiдає дядько Микола.
А тiтка знову скаржиться невидимiй громадi:
- Через цi лошата, людоньки, мiй ошуканець залишив нас без ложки
молока. А воно ж, повiрте, було таке, що зорi стояли в ньому.
- А мiсяць не купався в твоєму молоцi? - безневинно запитує дядько
Микола.
Але тiтка Ликерiя навiть бровою не повела на свого мужа, а далi питала
поради в людей:
- Як нам тепер, кревнi та рiднi, жити без набiлу?
- Що набiл, головне - рух, i наш, i мiжнародний... От вгодуємо, чуєш,
кабана так, щоб сало було на двi долонi...
Тiтка Ликерiя скривилась i вдарила долонями по кожусi.
- Де ти бачив сало на двi долонi?
- На нашому кабанi, гляди, ще й товще буде.
- А щоб тебе та бодай тебе! I тут хвальби повнi торби! - нарештi
посмiхається тiтка i за спiвчуттям звертається до мене: - Маємо ж порося
трохи бiльше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловiк уже
сало мiряє! - i звертається до дядька: - Гляди, ще здохне воно.
- Не здохне, дорiжемо, - втiшає чоловiк жiнку.
- Дядьку, а масть ви пiдiбрали в самiсiньку точку? - допитуюсь я, бо не
дуже схоже, щоб лошата були найкращi на всю Лiтинщину.
- А як же iнакше?! Ось подивись - тепер срiбло на них, - ворухнув
батогом паморозь на пiдручному, - збереш срiбло - золото побачиш. Жаль
тiльки, що на борозному дрiбна зiрка. Але я її бiлою фарбою збiльшу.
- А господи, чи ти недоколиханий, чи в тiм'я битий? -обурюється тiтка
Ликерiя, не сумнiваючись, що на борозному таки побiльшає зiрка.
- Сiдай, Михайлику, провезу, як президента, i плати не вiзьму! -
крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
Я вискакую на духмяне з ромашкою сiно, охоплюю руками Iвана, а дядько
гикнув, трусонув вiжками, цьвохнув батогом. I от пiд копаницями тьохнув,
присвиснув мерзлий снiг, попереду заспiвав дзвоник, а вiд саней, все
бiльше дивуючись, почали втiкати паркани, городи, дерева й хати.
- Ой, не жени так, Миколо, бо всi мої кiсточки, мов на решетi,
перетрусиш, - - застогнала тiтка Ликерiя, а ми з Iваном засмiялися. -
Чуєш, не лети, мов байбас на весiлля.
Та хiба тепер дядько Микола почує голос жiнки?
- Вйо, мої, не чужi! - шаленiє вiн, шаленiє снiг, зриваючись з-пiд
копит i з-пiд крил саней, шаленiє свiт, дугами вiдлiтаючи вiд нас. От у
мою душу вскакують i починають борюкатися острах i радiсть, а невидимий
швець у мiжплiччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують пiд собою землi -
здається, от-от санки пiдiймуться вгору й полетять над здивованим селом.
О, вже й знялися вони! Несподiвано ми чуємо трiск, щось пiдкинуло нас
ближче до сонця i жбурнуло набiк? ми всi, наче картопля, вивалюємося у
снiг, а зверху нас накриває сiно, i рожни, i дошки, що повилiтали з саней.
Я тягнуся рукою до обличчя - як воно там, а до мене водночас долiтають два
голоси:
- Тпру, тпру, змiї!
- Хiба ж ти чоловiк? Хiба ж у твоїй голомозинi тримається розум? Чи ти
покалiчити-осиротити дiтей найнявся? Дiточки, лебедята мої, чи ви
живi-здоровi?
Коли я, обтрушуючи снiг i сiно, пiдводжусь на ноги, то бачу
присоромленого дядька Миколу i. вкрай обурену тiтку Ликерiю. Тепер з неї
сипався снiг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслi
рум'янцi.
- Хiба ж я вiдав, що вони такi? - справдовується провинник. У нього
навiть вуса посмутнiли. - От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу,
а вдержати цих змiїв нiяк не змiг. Та за цi лошата ми з тобою, голубко,
озолотимось вiд голови до самiсiньких п'ят.
- Аж до самiсiньких п'ят? - враз подобрiшала тiтка Ликбфiя i чогось
зиркнула на свої закаблуки.
- Ще й за п'ятами трохи лишиться, - не моргнувши, запевняє дядько
Микола, i ми всi починаємо смiятись.
- I що ви скажете на це? - примирливо розводить руками тiтка Ликерiя. -
Самi бачите: чоловiк у мене-як дуб, а розуму в баняку - з жолудь.
- I нащо мої слова красти? - не сердиться, а посмiхається дядько Микола
й починає вкладати в сани дошки, рожни й сiно. - Сiдайте, сiдайте, на
щастя, не обломились.
- Ви собi як хочете, а я пiшки, бо ти, нерозсудливець, i душу на
цвинтар завезеш. - Тiтка Ликерiя рiшуче обминає санки й прямує додому.
- I нащо трудити ноги, коли своя худобина є? - дивується дядько Микола,
торкається рукою потилицi, а далi звертається до нас: - А ви, збитошники,
теж пiшадрала додому пiдете?
- А ми, дядьку, з вами хоч на край свiту, бо так ще нiколи не їздили.
- Правда? - радiє дядько Микола, i щось дитяче, зворушливе проходить по
його кирпатому, веснянками приiмленому виду.
- Правда, дядьку.
- Ну, спасибi, спасибi, - дякує менi, хоча б треба було зробити
навпаки.
Пiсля цього дядько Микола поважнiє i вже без вiтерця довозить нас до
свого двору, де смачно чухається об рiжок комори оте, з
рукавицю завбiльшки, порося, на якому має бути сало аж на двi долонi.
Дядько Микола одразу дiстає вепра кiнчиком батога:
- Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як
герцога?
Безпардонник кувiкнув, вiдскочив убiк i здивовано задер на дядька
рожевого п'ятака.
- Красивий, красивий, - пiдхвалює його дядько, а нам з Iваном знову
стає весело.
Вiд дядькової оселi я проворно вискакую в завулок i мету на ковзанку -
землi пiд собою не чую. Заяча шапка спадає менi на очi, я поправляю її
помахом голови i мало не налiтаю на батька. Рослий, широкоплечий, вiн
легко йде по землi, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з
пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповiльнює ходу i примружує одне
око, оте, в якому й побiля якого найбiльше назбирується насмiшки.
- Ти куди отак метеш?
- Чого це мету?
- А хiба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знiмається?
- Я назад не дивлюся.
- Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком--i на ковзанку?
- Чого скоком-боком? Я прямiсiнько-прямо iду собi.
- Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лiд, а другий на
шевця. I тобi ще не надокучила ковзанка?
- Чого б вона мала надокучити?
- Ти ж туди ходиш, як пiп до церкви. I за що тiльки тебе вчителька
хвалить?
- А ви й не знаєте? - вiдповiдаю смiливо, бо тато, бачу, в гуморi.
- Нi, поки що не знаю.
- То пояснити?
- Пояснюй.
- За те, що в моїй головi меншає полови.
- От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зiтхаю:
- Зблизька, тату, завжди гiрше бачиш, особливо в свого.
- Яким же ти язиканем ставi - дивується i посмiхається батько, i
посмiхаються усi темнi крапки в його сiрих очах. - А тепер - гайда додому.
Радiсть одразу наче вiтром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи
кваснiють.
- Чого це знову додому? Я ж тiльки-тiльки з дому. I дров нарубав, i
Обмiннiй сiна заложив, i мамi води принiс.
- Не переробився?
На цю каверзу я вже й не знаю що вiдповiсти, але так менi стає гiрко,
що й не кажiть. Батько це помiчає i вже говорить лагiдно, без насмiшки:
- Треба, Михайлику, змолоти гречки, - поворухнув на плечах свого
кулика.
- На жорнах? - питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна:
вихаєш ними, а тобi аж усерединi вихається.
- Нi, на вiтряку.
- На вiтряку? - оживаю трохи. - Ми з вами поїдемо на вiтряк?
- Поїдеш, синку, сам, бо менi зараз треба йти на роботу. Найнявся -
продався, - i тато посмутнiв. Тепер вiн аж вилузувався iз шкури, щоб
заробити на корiвчину.
- На чому ж я поїду?
Тато зганяє з очей далеке видiння i насмiшкувато зиркає на мене:
- Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
- Аби ж ви так завжди казали.
- Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому
поїдеш?
- Еге, догадаєшся, що у вас...
- Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у
долину. Скiльки тут тiєї гречки? А вже скоро свят-вечiр. Треба стiльки
млинцiв напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?
- Де моє не пропадало! Поїду, тату!
- О, тепер бачу, що в твоїй головi трошки поменшало полови. Iнший би,
певне, бiльше сурмонився.
- Та хiба ж я не ваша дитина? - одразу набиваю собi цiну, за це схоплюю
"лепетун" i вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його слiди.
А кроки в мого тата широкi, й, коли йому доводиться йти кудись iз мамою,
вона прохає, щоб вiн притримував ноги вуздечкою...
От уже клунок i хворостина вiд собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у
мотуз i, як завжди, без особливої радостi вислуховую усi маминi остороги:
- Ти ж не лети, як без голови, бо впрiєш i простудишся. А коли
вискочить яка-небудь собака, то май розум пiд чуприною, коли вона його не
має. Як поїдеш до вiтряка, не вергай клунок поперед себе, бо пiдiрвешся i
треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увiйдеш у вiтряк,
скинь шапку i поздоровкайся по-людськи. I не гасай вiд мучника до коша;
вiтру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху.
I не забувай...
- Не забуду, мамо, - одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю
санчата i вихоплююсь за ворота, що й досi мають звичку розмовляти з
вiтрами й морозом. А за ворiтьми ширшає день, переганяє аж до неба
пiдсиненi тiнi, а в саме небо врiзались вiтряки i намотують на свої крила
сонячнi нитки i час.
Вiдколи пам'ятаю себе, я люблю вiтряки, люблю посвист їхнiх крил,
гудiння млинових жорен, i присвист, i зiтхання ковша, коли вiн вбирає в
себе зерно. Вiтряки навiть входять у мої сни, оживають у них, як люди, i
говорять, як люди. Я завжди з радiстю їхав на вiтряк i з дiдусем, i з
батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить бiльшим у своїх очах: я
вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтiй, пошкодерник,
паливода, нечупайло, а батьковi-матерi помiчник, який може i на людей
подивитися, i себе показати. От аби ще на менi галiфе було, то пишався б
я, мов турецький бiб у горосi. Але мати не дуже поспiшає вгнатися за модою
i навiть запевняє, що за галiфе скорiше будуть чiплятися собаки.
З фiльварку, прошурхотiвши через ребристий мiст, я опиняюсь на тiй
дорозi, що вiддiляє поле вiд левади. На левадi за верболозами тепер
зiбралося стiльки синяви, що можна в нiй брести по колiна, як водою. А як
виграє на рiчцi прострiлений сонцем лiд! Ось де я мав розкошувати з
вiтром, аби не стрiвся з татом. Та хiба i зараз не можна з санчатами
звернути на леваду? От поверну на городи i побреду по колiна в синьому
цвiту.
Поки отак розмiрковую, мене починає наздоганяти скрип саней i форкання
коней. Навiть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось iз небагатих людей,
бо упряж на конях не рипить ремiнням, не обзивається залiзом. Я звертаю з
дороги, щоб дати дорогу коням, i радiсно стрiчаюсь з поглядом
кошлатобрового дiда Данила, рiдного брата моєї бабусi, який теж їде на
вiтряк.
Цiле лiто дiд Данило живе на пасiцi в лiсах, а увесь рiк пахне вощиною,
медом i травами. Вiн має дуже гарнi, що плачуть на морозi, очi, лагiдну
посмiшку i трохи скорботнi уста, на якi не назбирувались нi злоба, нi
погане слово. I такий вiн увесь чепурний та охайний, що менi одразу
хочеться кудись заховати свої руки.
- О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! - радiють дiдовi очi, i
радiють сльозинки в них. Вiн устає iз саней, пiдходить до мене й кладе
велику руку на мою шапку. I навiть од дiдового кожуха вiє не чимбарнею, а
зiллям. - Як ти, дитино, живеш?
- Добре, дiду, живу.
- Воно й видно, - смутнiє весняний цвiт в очах старого бджоляра. - А де
ж Обмiнну подiли, що сам чешеш на вiтряк?
- Позички притерли їй ногу. Є ж такi люди, що не мають до худоби
нiякого понятiя.
- На корову ще не розжились?
- Нi.
- Вчишся ж добре?
- Добре, дiду.
- Чував, що ти свiжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?
- Вона в нас добра.
- I все одно вам треба, хоч зрiдка, крутити вуха, - вiд цього розум
прибавляється в головi. Чого ж ти до мене влiтку на пасiку не приїжджав? -
перекладає мiй клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней.
- Якось так вийшло, - сам дивуюсь, як я не заглянув на пасiку. - В
новому роцi неодмiнно приїду.
- Гляди ж менi i вважай, що новий рiк уже почався. Ти знаєш, як вiн
починається? - вмощує мене побiля себе i прядiвляними вiжками торкає
коней.
- Нi, не знаю.
- Може, розказати, чи ти не з цiкавих? -смiються i плачуть дiдовi очi,
- Мама кажуть: такий цiкавий, що далi вже нiкуди. Розкажiть.
Дiд Данило пускає в бороду i в вуса таку посмiшку, наче вiн трохи
глузує сам над собою, i неквапливо починає розповiдати:
- Оце ж коли зима обриває з днiв тепло, коли вони стають найменшими i
найхолоднiшими, то коваль над ковалями - сам Сварог - у своїй кузнi кує
новорiчне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб нiде не
було окалини, бо тодi влiтку не вигрiються нi люди, нi худоба, нi дерева,
нi рослини. Вiн у цьому знає толк i трудиться на совiсть. От скує вiн
сонце i кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої
сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце i їде та й їде, i їде та й
їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселi,
пiдважить сани, а сонце скiк з них у свою оселю, а з неї i вигляне до
людей. От з цього дня i починається новий рiк. Бач, ти й не читав такого?
- бринить насмiшка в голосi старого.
I хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузнi коваля над
ковалями Сварога, а бiля самiсiнького неба стрiчаюся з Колядою, помагаю
йому пiдважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де
живе сонце, - може, воно теж має дiтей, то я з ними на ковзанку побiг би.
- От ми й приїхали, - дiд руйнує моє видiння.
Я зiскакую з саней i знову опиняюся перед iншою казкою - перед
посивiлими крилами вiтряка, що впилися сонцем i струшують на землю сльози.
На вiтряку сьогоднi завiзно. Бiля мiшкiв i на мiшках стоять i сидять
селяни, а дехто навпочiпки грiється коло макiтри з розжареним вугiллям.
Помiж хлiборобами дженджуриться в розкiшнiй синiй бекешi i сивiй смушевiй
шапцi Юхрим Бабенко. I хоча вiтер наскрiзь продуває вiтряк, Юхрим не
застiбає своєї бекешi, - хай усi бачать його австрiйське галiфе та
англiйський френч, пiдперезаний ременем з долоню завширшки.
Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волостi податковим
збiрщиком i, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось
вискочив у повiт i працює там аж фiнiнспектором. На новiй службi вiн ще
бiльше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слiв -
кинувся до полiтичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубi грошi, не
стiльки чистi, як нечистi. На його весiллi, розповiдали гостроязикi,
навiть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вiнницi i для господаря
грав тiльки польку-бабочку. На службi зеленi Юхримовi очi помаснiшали,
коржастi щоки пiдiйшли, притопили носа. Причепи пiд нього кiлька волосинок
- i кiт котом. Я стою бiля дверей, вбираю в ноги м'яке гудiння вiтряка, i
менi здається, що Юхрим от-от замурчить. Вiд цiєї зовсiм непотрiбної думки
смiх ну нiяк не може втриматись усерединi. Я його чавлю, притримую губами,
а вiн пирскає i надимає мої щоки. Нi, видко, не вийде з мене, як говорить
дядько Володимир, гречної дитини, - пiду я в свiй перчистий, веселогубий
рiд.
Юхрим пiдозрiло черкнув мене поглядом раз, удруге i в'їдливо запитав:
- У тебе, жовтодзюбе, є баланс у головi?
- Натурально! - зопалу вiдповiдаю Юхримовим словом, а воно одразу
спалахує в круглих очах iнспектора таким зеленим зловiстям, що я враз
прикушую язик i розпутую ноги.
- Ти ще смаленого вовка не бачив? - пригинаючись, посунув на мене
Юхрим.
Я опиняюсь за ковшем i звiдти здивовано й перелякано перепитую:
- Смаленого?.. Нi, не бачив.
- То побачиш! - обiцяє Юхрим i намагається вхопити мене рукою за вухо.
Я вiдскакую далi, а фiнiнспектор стає на моє мiсце й продовжує: - Побачиш,
побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не
обiйдеться...
I Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрi четверги крутився бiля мого
слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соцiологiзмом, а
друге гнiтючо-сiрою пiдозрою...
Та це було потiм... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима пiдходить
отой дядько Шевко, що вилiтає з усiх служб, i презирливо питає:
- Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки
тягнути - дай пiдрости.
- Та хiба я за податком? - розгубився Юхрим.
- А що ти iнше вмiєш? Ти вже й на рiдну матiр, i на стеблину, i на
зернину дивишся очима збiрщика. Нападлючив у селi, нападлючиш i в мiстi.
- А ви не збирали в селi подать iз городiв? - ошкiрився Бабенко.
- Так то ж була весела подать. У тебе на таку нiколи не вистачить
кебети, - неждана добрячо-хитра посмiшка починає решетувати на обличчi
дядька Шевка усi його веснянки: чоловiк, певне, згадує свою останню
посаду, прицмокує устами й нiчутiнку не журиться.
Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподiлу садибних
дiлянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу i встановив собi за надiл
садиби незаконну оплату: двi пляшки самогону, десять яєць i кусень сала.
Правда, увечерi вiн свiй прибуток чесно пропивав iз людьми, - нiчого не
приносив додому. I все б у нього було гаразд, якби одна тiточка, в якої не
було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастiяну.
За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школi, згадували провини
в минулому i дивувались, як вiн знову пролiз на посаду. Нарештi хтось
запитав Шевка:
- I ти, дрiбносовiсний, не мiг нарiзати бiднiй жiнцi город без сала?
- А на чому б я тодi яєчню пряжив? - обурено вiдповiв Шевко. I це
наївне оправдування привернуло всiх до бiдного дядька Шевка. Школа
затряслась од смiху: реготали i слухачi, i суддi, i позовниця. Вона першою
сказала:
- Вiдпустiть його додому пряжити яєчню.
Шевко заклiпав повiками i зворушено заговорив до позовницi:
- Спасибi, серце, i ходiм до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм,
то моя душа тодi наче на подушцi лежить...
А от на мене вiтром налiтає чорнобородий журавлистий мельник Iван, який
живе за рiчкою i має дуже гарну жiнку. Вiн теж, як бiльшiсть дорослих, має
звичку прикидатися, не впiзнавати тебе I так говорити з меншими, нiби вони
тiльки сьогоднi побачили свiт. Але хiба нам звикати до цього?
- Ти що, приїхав сюди зуби продавати? - гримає дядько Iван i одразу
робить три справи: грiзно витрiщує очi, трясе бородою i витрушує з неї
муку.
- Нащо менi ця кумедiя? - споважнiвши, вiдповiдаю на запитання
запитанням i, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельниковi.
- А чого ж ти щоки, як на вiтер, надимаєш?
- Щоб краще вiтряк молов.
I це дуже подобається мельниковi. Тепер уже вiн сам починає смiятися:
- То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?
Тут уже я не знаю, що вiдповiсти, тiльки мовчки дивуюсь: чого це всi
дорослi так люблять говорити дiтям про сватання, одруження i прийми? Деякi
родичi пiдбирали менi молоду ще тодi, коли я й до школи не ходив. Напевне,
думають: нам оте в головi, що i їм? Дядько Iван, очевидно, догадався, що
передав кутi меду, i вже пiдходить з iншого боку:
- Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?
- Та нi, я бiленький. А от ваша Люда чорнява, - може, вона волошка?
- То ти навiть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш? Ой дядьку, дядьку,
добре ви знаєте, чий я, i краще б не питали цього. Менi одразу стає
незатишно на серцi, бо згадую одну з своїх найбiльш нецiкавих пригод.
Вiтряки завжди вабили нас, малечу, i своєю красою, i якоюсь
таємничiстю, i розмовою з самим небом, i особливо крилами, до яких, коли
вони поволi рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти,
завмираючи, побачити невидимi з землi села, ще й показати пастушкам свою
одчайдушнiсть. Робили це хлопчаки, робив i я. I от одного разу, коли,
затаївши подих, я розкошував на крилi, хтось неждано зв'язав мене руками,
вiддер од крила, а далi влiпив кiлька ляпасiв по тому мiсцi, яке найбiльше
провинилося перед людьми. I тiльки пiсля такої операцiї я побачив не так
сердитого, як наляканого дядька Iвана. Раптом вiн пригорнув мене до себе,
i в його очах я побачив велику тугу.
- Що ти робиш, дитино? - аж застогнав мельник. - Зiрвешся з крила -
батька-матiр осиротиш або на безвiк залишишся калiкою. Жаль буде життя, та
нiчого не зробиш... Не гнiвайся на мене - бив тебе не я, а моя печаль.
Отi слова i туга в очах одразу розтопили бiль i образу.
- Не будеш бiльше так робити? - провiв дядько рукою по очах.
- Нi.
- Побожись. Я побожився.
- От i маю собi хрещеника, - посмiхнувся мельник i попрощався зi мною,
як з дорослим...
Напевне, й дядько Iван згадав оте давне, але заговорив про iнше:
- В тебе яка гречка?
- Яка ж вона може бути?
- Золота чи проста?
- Мiшана: трохи золота, а трохи проста.
- Значить, на багатство йдеться, - жартуючи, дядько Iван засипає в кiвш
моє зерно, а мене ставить до мучника.
- Чого ви пропустили на дурняк замурзу? - невдоволено забурчав Юхрим
Бабенко.
- Бо нема в дитини нi галiфе, нi бекешi, - безжурно вiдповiв мельник.
- Еге ж, еге ж, - погодилось кiлька голосiв. - Малого треба ранiше
вiдпустити. - I добрi людськi очi своїм теплом огрiвають мене.
Я червонiю од людської доброти i схиляю голову до мучника. А в нього
вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так
приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й
прислухатися, як хтось над тобою, бiля ковша, веде небилицю:
Iду я собi та йду,
Аж стоїть церква на льоду -
Млинцем зачинена,
Ковбасою защiбана,
Салом замикана,
Маслом запечатана,
Вкусив я масла - вiдпечаталась,
Вкусив я сала - одiмкнулась,
Вкусив я ковбаси - одщiбнулась,
Вкусив я млинця - одчинилась.
Входжу я в дверi, аж там - фе! -
Стоїть фiнiнспектор в галiфе...
Увесь вiтряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, вiд мучника,
починає шпетити когось найнепотрiбнiшими словами.
- Аса, прояво! Хiба це про тебе говориться? Хiба ж ти один фiнiнспектор
в галiфе? - розважливо обзивається згори приємний баритон. - I чого в тебе
губа, як на коловоротi, лiтає? Бач, якого при дiтях налихословив, а вже й
одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не
до iншого мiсця?
I знову усiм стає весело, тiльки один Юхрим шкварчить, як сало на
вогнi, i розтрушує зелену злiсть iз очей:
- Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури. А розумник
безтурботно вiдповiдає:
- Видно, з чиєї голови виросте довбня. I знову люди так починають
перехитуватись от смiху, що мельнику доводиться крикнути на них:
- Та поменше витрушуйте регiт, бо аж завiтрило, - муку розвiє!
Уже присмерк обсiяв снiги нiжним рожево-блакитним пилком, коли я з
борошном повертався в село. Позад мене крила вiтряка перелопачували вiтер
i снiг, поперед мене в долинi готувалися до весiлля верби-нареченi, а за
ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. I от уже зникло це око,
поголубiли верби, поголубiла дорога, крiзь снiг туманом дихнула долина, а
я собi йду та йду по самiй серединi раннього вечора. I легко йти моїм
ногам по землi, i легко летiти моїм думкам по всiх свiтах...
От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата
з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко менi саме сонце везти. Але я
впираюсь ногами в землю i везу його аж до неба. Отут треба зiбрати всю
силу, пiдважити сани i в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним
утiшались i люди, i худоба, i поле, i рiки, i лiс.
I поки я обмiрковую, як буду пiдiймати сонце, як потiм загляну в його
оселю, позаду неждано обзивається смiх. Я оглядаюсь i на клуночку бачу
червону хустку, а голови не бачу.
- А хто це на дурничку причепився до саней?! - гримаю на хустку, що
прикрила мiй клунок.
- Хi-хi-хi, - озивається придушений смiх.
- Ану, покажися - побачимо, кого веземо! - грiзнiє мiй голос.
- Це я, - пiдiймає голову Люба i так заливається смiхом, що на ї...