Михайло Стельмах. Щедрий вечiр
сторінка №2
...оглянув на мене. -Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював
ремiнь.
- От вiчно ви на мене! - образився я.
- Що ж у тебе, моргухо, до нас? - пiдiйшов тато до Люби i з цiкавiстю
подивився на її свiжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетенi кiски i
отi окостенiлi гудзики на блузцi, що чогось ображено понадимали щiчки.
Люба пiдвела голову i сумно подивилась на батька.
- Михайло менi сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсiм немає
лiсiв, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, - простягла
батьковi глечика i вже зовсiм тихенько прошепотiла: - А ми з Михайликом не
хочемо, щоб ви їхали.
- Ти дивись, - розгублено сказав батько i навiть заклiпав повiками. Вiн
поставив глечик на стiл i однiєю рукою пригорнув Любу до себе.
Бiля печi схлипнула мати й намiрилась вийти в клуню.
- Почекай, Ганю, - лагiдно зупинив її батько. - Чи не бачиш, що тепер
малi починають учити старших?
- Може, послухаємо їх, Панасе?
- Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе
по ночах шукати, - погодився батько.
- Ой, спасибi, дядечку... Iще раз спасибi, - сказала Люба, загнулась,
поглянула на тата. - Я вам два рази сказала спасибi, а далi не знаю, як
уже треба дякувати...
- Спасибi, донечко, i тобi i за суницi, i за те, що прийшла до нас, -
сердечне сказав тато.
А Люба радiсно подивилася на мене i вперше посмiхнулася в нашiй хатi, i
посмiхнулися всi її насурмоненi гудзики...
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Цiєї ночi я в усiх снах плив на човнi - плив по водi, по росi, по травi
i навiть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. I з напiвзабуття теж
випливав, мов на човнi.
Ще не розтуляючи очей, я всiм тiлом вiдчуваю злагоду в нашiй хатинi,
чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батькiв голос, як
по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печi, як вужем сичить на нього
окрiп, як пахуче метляється по долiвцi полиновий вiник. I в моїх вухах аж
забринiли-затанцювали весiльнi спiви:
До нас, невiстко, до нас,
А у нас усе гаразд:
Сама пiч хлiб пече,
Вiник хату мете.
Я одразу заплющеними очима бачу цю весiльну пiч iз позагнiчуваними
хлiбинами i веселiшаю.
- I чого воно ще посмiхається собi? - журно говорить мати, думаючи, що
я сплю.
- Мабуть, i в снах читає якусь книжку, - лагiдно вiдповiдає тато,
- Ноги он потрiскались на росi, немов деревляччя.
- На росi потрiскались, на росi i вигояться.
- Хоч би на якi постоли розжитись йому, - жалiє мене мати.
- Хай ногами чує землю, - так скорiше i танцюристом, i людиною. стане.
На батьковi слова я кажу: "Ги", розплющую очi й одразу ж пiдводжуся з
тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й нiби
з великим пошанiвком спитав:
- Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: "Ги" - i смiюся. А тато, заховавши насмiшку пiд укороченi
вуса, вже заходить з iншого боку - починає мене пiдхвалювати :
- Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть - не
дрiмає.
- А чого ж дрiмати бiля миски? - безтурботно вiдповiдаю i, скiльки
можу, висовуюсь у вiкно, бо за ним уже починають свiтлiшати порiчки.
- Кортить зелепухами оскому набити? - розгадує тато мiй намiр.
- Дуже вони менi потрiбнi! - I я починаю дивитися поверх куща порiчок,
буцiмто вiн зовсiм не цiкавить мене.
На городах ще вилежується туман, десь бiля бондарської криницi його
розкльовують пiвнi, а за пiвнями косар клепає косу, а за косарем на левадi
озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, i придорожня
верба розкошує у його коронi.
А ось на вулицi з'являється з граблями на плечi насурмонений дядечко
Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось вiн побачив бiля них наших
курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, i кури,
гублячи пiр'я, зметнулись вище тинiв.
- А щоб ви йому виздихали ще до вечора! - каже їм навздогiн дядечко
Володимир, потiм крадькома оглядається на нашу клуню, помiчає мене, одразу
хекає i швидко зникає за хатами. А менi знову стає весело.
Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими курми, а заодно i з
дядьком Миколою. I за що б? Коли навеснi мати пiдсипала квочку, в нас
гостював дядько Микола. Вiн одразу своїм хитруватим оком учепився у
решето, в якому лежали однi кругленькi яйця.
- А чому ви, Ганю, довгоносими не пiдсипаєте? - аж присiв бiля решета,
на яке вже мостилася квочка.
- Та, - вiдмахнулася мати рукою.
- Е, нi, скажiть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не пiду.
- Що там казати? Помiтила собi, що з довгоносих крашанок найбiльше
вилуплюються пiвники.
- Та що ви?! - здивувався дядько Микола. - Вiк учись, а й у курях не
розберешся. Ось тепер i пiду з вашої хати.
I, напевне, щоб перевiрити маминi слова, чоловiк одразу ж подався до
дядька Володимира та й по секрету нараяв йому пiдсипати квочку лише
довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самi
курочки. Дядько Володимир i тiтка Марiйка послухалися лукавого
порадника, i вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять пiвнiв i
одна курочка, а в нас навпаки. Ох, i лютував тодi дядько Володимир i все
обiцяв комусь вкоротити i язик, i день. Ось через цю дивоглядiю i досi
вогнем дише Володимир на наших курей i на дядька Миколу.
Але це нам не вдивовижу: на кого тiльки не гнiвається i кому тiльки не
заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селi,
нема i на всьому бiлому свiтi жодної доброї людини. Особливо ж ненавидить
вiн тих, що мають у руках чи в головi бiльше розуму за нього. Чийсь розум
дядечко вважав своєю особистою образою. Колись вiн умiв гнути чи пригинати
добрих майстрiв i розумникiв, а тепер доводилося задовольнятися тим, що
їхню славу квацяв дьогтем i не помiчав, що всi свої роки, увесь вiк по
багнюцi проволiк.
Не догодила дядечку й нова влада. Це ж ранiше були i царi, i князi, i
графи, i аж барони, а тепер усi стали товаришами. То хiба це порядок? I за
чим тiльки дивиться загряниця? А коли Лiтинський фiнвiддiл не прийняв у
нього податку нi золотом, нi срiблом царської чеканки, вiн спочатку
оторопiв, далi обурився, а потiм скумекав, що й до чого, вибiг на вулицю,
скочив на свого воза i погнав додому волiв, наче коней. Щоб вони ще
скорiше бiгли, не тiльки батожив їх, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь.
I нерозумна худоба бiгла мов навiжена. Йому так нетерпеливилося, що вiн
уночi обiйшов своїх однодумцiв i, хекаючи й вiдхекуючись, сипав i сипав у
їхнi вуха полiтику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на однiй
волосинцi, бо в неї навiть золота-срiбла не приймає загряниця.
Вiдтодi хитромудрий полiтик почав ждати загряницi i лiпити перед богами
тоненькi саморобнi свiчечки. Навiть свої золотi надiї дядечко оплачував
скупими шелягами. Недарма казали люди, що вiн, поки попрощається з
копiйкою, двадцять разiв оберне її у жменi...
Сьогоднi i небу, i сонцю млостилося, нездужалось, i далечiнь стояла
така, нiби на нiй хтось перелопачував сонячне промiння iз мiсячним. I лiс,
i птиця в ньому чогось притихли, а дзюркотливе джерельце спiвало й спiвало
свою пiсеньку ще й на дурничку пiдгойдувало розмите корiння.
Ось я прямо з Обмiнної бачу пiд осикою близнюкiв-красноголовцiв. Вони
зовсiм схожi на тих, якi прохали мене у снi, щоб я не їхав у Херсонськi
степи. Я придивляюся, чи немає в них ротикiв, прислухаюсь, чи не
обiзвуться вони, але красноголовцi, хизуючись червоними шапками, мовчать.
То, видко, лише у снi приходить голос до них. Я зiскакую з Обмiнної,
обнишпорюю поглядом лiс. От по всьому вiдчувається, що тут iще повиннi
бути гриби, але вони так заховалися, що й сонце їх не знайде. Чогось
завжди отак виходить: гарного гриба нiяк не знайдеш, а поганка сама в очi
лiзе. А це що?! Прямо вiд окоренка берези вiдхилився
товстенний-претовстенний боровик. Дерево йому прим'яло з одного краю
капелюха, а з нього ще проростає грибеня-малятко. Така знахiдка навiть
Любу порадує!
Тепер уже на Обмiнну й не думай вискочити: зачувши волю, вона шкiрить
на мене зуби й хвицається, мов хто найняв її на таке дiло. Ще добре, що я
повода не випустив з руки. Отож з грибами в однiй руцi, а з поводом у
другiй поволеньки доходжу до якимiвської загорожi, де зараз трава аж
куриться пахощами й прив'яленим сонцем. Отут, при дорозi, путаю наше
лукавооке тягло i з грибами поспiшаю до куреня. Але нi в куренi, нi на
пасiцi Люби нема. То що менi робити? Я кладу на виднотi гриби, кажу, щоб
вони нiкуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк пошукати
красноголовцiв. Там є таке мiсце!
Бiля борсукової нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи
бачить борсук сонце, чи вiн у теменi прочавкає i проспить усе життя?
Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того мiсця, пiд яким повинен
вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то пiдi мною, чи
за мною зашарудiло. Напевне, заворушилася борсукова сiмейка. Може, вона
саме засiла за стiл i орудує бiля миски? Я починаю усмiхатися, в думцi уже
всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарює смiх:
- Може, тобi й подушку покласти? Будеш вилежуватись, наче борсук!
Я вiдриваю голову од землi, а бiля мене аж перехитується од смiху Люба,
у її руцi погойдується чимсь напакована торбинка, i дiвчинка кладе її на
те саме мiсце, до якого тиснулось моє вухо.
- I чого б ото я одразу всi зуби продавав? - кажу трохи невдоволено.
- Бо зрадiла, що тебе побачила, - мов очеретинка, розгойдується Люба. -
Я так i знала: ти приїдеш сьогоднi.
- Звiдки ж таке знаття?
- I сама не знаю звiдки, - звела угору худеньке плече. - То ви вже не
поїдете у степи?
- Не поїдемо. Ти пособила нам.
- То так вийшло, - радiє дiвчинка. - А ти щось привiз менi?
- А що ж тобi треба було привезти?
- Нiби й не догадуєшся? Якусь книжку.
- Привiз казки страшнi-страшнi.
- Про вiдьом i чортiв? - одразу ж скривилась i нахмурилась дiвчинка.
- Про них.
- Я цих i слухати не хочу.
- Чого?
- Бо як начитаєшся їх, то так страшно стає самiй у лiсi. - I дiвчинка
боязко озирнулася назад, нiби там, за деревами, коловоротилась рiзна
погань.
- А от менi й зовсiм не страшно, - вiдчайдушне брешу, а сам згадую, як
менi колись уночi чорнi дiдовi штани здалися чортом.
- Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечистi. Мiй тато каже, щоб i
я нiчого не страхалась, а я все одно страхаюсь.
- I чого ж ти боїшся?
- Грому, рiзної поганi i сови.
- Сови?
- Еге. Вона увечерi так моторошно кричить, що волосся саме їжаком
пiдiймається. I очi її страшно свiтяться уночi. Тодi я забиваюсь у куренi
татовi пiд руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвiта! Будять мене
то соловей, то зозуля, то iволга, то одуди, а то й роса. Ти щiльникового
меду хочеш?
I хоч менi дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так вiднiкуюсь,
наче щодня маю мед у своїй хатi.
-I даремно, - каже чиїмись словами Люба. - Мед-це здоров'я.
- Ну, коли здоров'я, то попробую.
- От i добре, - показує рiдкi зуби Люба. - А може, тобi i чумацької
юшки зварити?
- Та нi, мабуть, не треба.
- От я усе набиваюсь, а ти все вiднiкуешся i вiднiкуєшся. Гордий чогось
став... Михайлику, а я тобi щось хочу сказати. - I дiвчинка, оглянувшись,
засоромлено подивилась на мене. - Сказати чи нi?
Я теж чогось нiяковiю i теж озираюся довкола.
- Кажи, як маєш щось...
- Ось дай вiдсапну. Тiльки ти нiкому нiчичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в
моєї тiтки Василини був аж з Вiнницi якийсь головний над спiваками. Вiн
такий патлатий i смiшний-смiшний! Як заспiває, то в нього рот стає пащекою
- цiле горня влiзло б туди. Вiн привiз тiтцi якiсь ноти...
- I що?
- То тiтка Василина вiзьми та й похвались йому, що я теж гарно спiваю i
виводжу пiдголоском. От йому й захотiлося послухати мене. А я все
соромилась i соромилась перед городським. Тодi моя тiтка сказала, щоб ми
разом заспiвали. I ми заспiвали разом, бо так i легше, i не соромно.
- I що далi?
Люба кумедно вiдкопилила губи, сторчма поставила очi, як той головний
над спiваками, i посмiхнулась.
- А далi цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцiлував у
кiску, потiм потягнув її i сказав, що я голос!
- А ти йому що?
- А я тихенько сказала: "Спасибi, дядьку". I йому це дуже сподобалось,
бо вiн розсмiявся i ще раз поцiлував мене.
- От молодець! - радiсно вихопилось у мене.
- Вiн чи я? - довiрливо запитала Люба.
- Обоє.
На це Люба розважливо вiдповiла:
- Отак живе людина i не знає, що вона - голос. Головний над спiваками
обiцяв якось i мене, i тiтку Василину викликати у Вiнницю. Тодi я там i
театр, i трамвай побачу.
- Везе ж людям! - кажу я, а Люба починає смiятись. - I що ти тому
головному спiвала?
- Журливої: "Ой пiд яром-яром пшениченька яра, в долинi овес". I
веснянки спiвала, теж сумнi. А вiн сказав, що в них живуть голоси якихось
предкiв. Такий уже розумний чоловiк, що й половини слiв його не второпаєш.
Вiн i моєму татовi сказав, що я голос.
- Що ж на це тато?
- Розгладив вуса i сказав: раз таке врем'я, то вiн купить менi новi
чобiтки, i я почну їх носити ще до снiгу, щоб не застудити голосу, -
розгойдувалась i радiсно лебедiла дiвчинка. - Тато в мене такий смiшний, а
хто не знає його, думає, що вiн дуже сердитий. Це вуса роблять його таким:
вони в нього серпастi, норовистi i залазять, куди хочуть, навiть до рота.
Ходiмо до куреня.
- А що в тебе в торбинцi?
- Хiба не бачиш? Липовий цвiт.
- На чай збираєш?
- Нi, наша кооперацiя приймає його на лiки. От я i зароблю собi на
зошити. Назбираю цвiту аж на цiлий срiбний карбованець, бо дуже люблю,
коли є багато зошитiв. Давай разом збирати цвiт. У мене в куренi i
посушимо, бо на сонцi не можна. Як ти?
- Можна i разом.
- То спершу ходiмо їсти мед.
I в цей час бiля нас ворухнулася чиясь тiнь. Я оглянувся. Бiля самої
Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими
губами дядько Сергiй - отой, що донедавна ховався у рiзних криївках од
революцiї. Вiн втупив у мене важкi зимнi очi й насмiшкувато запитав Любу:
- Кого це ти, дiвко, хочеш медом частувати?
- Добрий день, дядьку, - з гiднiстю вiдповiла Люба.
- Не дуже вiн i добрий: усе мiняється тепер. То кого ж маєш медом
пришанувати?
-. Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.
- Зараз не те що малi, навiть старi подурiли: усi чогось грамотiями
хочуть стати. А хто ж буде свинi пасти?.. - Дядько Сергiй зневажливо повiв
на мене берданкою. - Чий вiн?
Люба сказала. У мисливця одразу позимнiли не тiльки очi, а й усе
вузькувате обличчя. Вiн презирливо обдивляється мене з голови до нiг i
починає жувати губи:
- Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у
комзлиднях i все щось має проти мене? Га?
Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця i розсмiялась.
- Ти чого? - дядько Сергiй пiдкинув чорнi дужки брiв.
- Ви i про дядька Миколу говорили, що вiн має щось проти вас.
- I це правда.
- I мiй батько теж щось має проти вас. Тепер уже розгубився дядько
Сергiй, клiпнув раз i вдруге чорними нерiвними вiями, сплюнув:
- Хоч вiд дiтей дiзнаєшся, що думає про тебе рiдня. Ох, недарма я так
упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дiвко,
пiдгодовуй, пiдгодовуй злиднiв медом, а вони твого дядька вiзьмуть за
жабри, - i мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. -
Але чого я тобi кажу? Це не твого розуму дiло. Скажи, он там борсук ще
живе? - i дядько Сергiй нацiлився берданкою на нору звiрка.
- Що ви, дядьку, робите?! - злякано скрикнула Люба.
На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмiшка:
- Не бiйся, дiвко, вiн менi тепер не потрiбний. От коли нагуляє жиру, я
таки доберуся до нього. Тут якоїсь кiзочки або зайця не бачила?
- Нема тут нi кiзочки, нi зайця. Дядько Сергiй хмикнув:
- Та невже нема? Так я i повiрю тобi!
- А ви хiба хоч кому-небудь вiрили?
- Царю вiрив, i то даремно - прогадав! - позлiшало обличчя i вся
постать дядька Сергiя. Вiн ще щось хотiв сказати, але передумав, крутнувся
i, тримаючи берданку навпереваги, сторожко пiшов у глибiнь притихлого
лiсу.
- Попрощається сьогоднi з життям якийсь звiр чи птах. Не доведи господи
мати такого родича, - сказала Люба чиїмись словами. - Тато говорить, що в
нього затвердiла совiсть.
- А в твого дядька справдi є жабри? Люба пирхнула:
- Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходiмо ж до куреня.
Але пiсля мови дядька Сергiя менi навiть меду не захотiлося.
- Краще спочатку нарвемо липового цвiту.
- То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на пiвлiсу. Мабуть, її
цвiт найбiльш цiлющий. Правда ж, гарно буде, коли вiн допоможе якiйсь
добрiй людинi - вiзьме й пiдведе її на ноги?
- Ге. А далеко ця липа?
- Аж бiля яру. От зараз розстелю цвiт у куренi, та й побiжимо собi.
Я поглянув на Обмiнну, на небо, яке обкладали неспокiйнi
грiзно-фiалковi хмари, а Люба тим часом уже вискочила зi свого лiсового
житла, i ми побiгли до тiєї липи, що мала пособити добрим людям. Струнка,
мов тополя, вона трохи навскiс стояла над яром, натрушувала i на лiс, i на
яр свої пахощi, навколо неї живою сiткою ворушилися бджоли. Коли я вилiз
на дерево, за яром обiзвався грiм, а Люба налякано скрикнула.
- Чого ти, дiвко?
- Боюся грому, - щиро призналася дiвчинка. - Може, повернемось назад?
- Пусте. Нарвемо цвiту i повернемось.
- Добре тобi казати: нарвемо! У мене вже i руки, й душа тремтять.
- А як же твiй карбованець на зошити?
- Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чуєш! Знову загримiло, синiм
коренем вималювалась блискавка, розкрила шматок другого неба i згасла у
хмарi.
- Ти не бiйся, - заспокоював я Любу, - то Iлля калачi розкидає.
- Аби ж калачi, а то громи i блискавки. Он уже й лiс перелякався грози,
- заскiмлила дiвчинка.
Справдi, пiд темним небом затривожився, загудiв лiс, закипiло листя на
ньому, деревам чогось захотiлося бiгти, але вони не знали, куди податися,
й, стогнучи, металися на всi боки. Знову мигнула блискавка раз i вдруге,
лiс i зверху, i зсередини просвiтився недобрим блакитнавим огнем, а грiм,
як навiжений, лупнув у кiлька цiпiв, неначе хотiв обмолотити землю. I вона
пiд ударами грози почала злякано кренитись у безвiсть. Тепер i менi стало
лячно.
- Михайлику, зараз же злазь! - уже внизу обiзвалася Люба сльозами.
I тiльки я, обдираючи ноги, скотився з липи, як на землю стiною
обвалилася злива. Одразу невидимим став лiс, тiльки стогiн його охоплював,
затискав i перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила в серцевину
лiсу, i вiн засвiтився величезним фiалковим лiхтарем. А коли блискавка
згасла, ми побачили iнший огонь - бiля самого яру, заломивши руки, горiло
скалiчене дерево.
- Михайлику, нам треба сховатись.
- Куди ж ми сховаємось?
- Я знаю таке дупло в дубi - велике-велике. Там ми обоє вмiстимось, -
сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя.
I я, пуста голова, навiть не подумав, яке лихо могло спiткати того
дуба, i побiг за Любою. Хустина спала їй на плечi, навколо її голови,
стiкаючи струмками, затанцювали коси i кiсники, а дiвчинка шматувала сизу
пелену дощу, зникала в нiй i знову з'являлась, мов тiнь. Грiм кидав її на
землю, вона падала, пiдводилась i бiгла вперед.
- Отак i голосу можна позбутися, - хотiв я пожартувати, але Люба i
вухом не повела.
Ми сполохано металися мiж громами i блискавками, а дощ, як хотiв, прав
i виполiскував нас.
- Ось тут! - дiвчинка раптом зупинилась перед старим гiллястим дубом.
При його коренi темнiло нерiвне присмалене провалля.
"Дубе, дубе, хто тобi душу виїв? - у думках запитав я дерева i сам
вiдповiв: - Лiта менi виїли серцевину i душу".
I питання, i вiдповiдь менi дуже сподобались, я хотiв було запишатись,
але передумав - це, певне, десь таке вичитав.
- Михайлику, сюди лiзь!
Я увiйшов у дупло, мов у комiрчину. Тут було темно i майже сухо. Люба
встигла вже витертись, викрутити хустку i трохи заспокоїтись. Та ось
знову, мов з гармати, тарахнув грiм, дуб заскрипiв усiма своїми
кiсточками, i лiсовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама
себе заспокоюючи, запитала:
- Правда ж, тут не так лячно?
- Авжеж, - вiдповiв я, зовсiм забувши, як небезпечно в грозу сусiдувати
з великим деревом. Воно скрипiло й стогнало, обвалюючи на землю потоки
дощу, а на нас крихти своєї зiтлiлої серцевини.
- Михайлику, може, ти казку розкажеш?
- Та вiд неї тобi ще страшнiше буде.
- I це правда, - зiтхнула дiвчинка, притихла на якийсь час i раптом
перелякано ойкнула.
- Ти чого?
- Ой Михайлику, я зовсiм забула за курiпку! Що тепер буде з нею, з її
дiтками?
- А що має бути з ними?
- Ти нiчого не знаєш! У неї тiльки-тiльки вивелись дiтки, вони зовсiм
безпораднi. Це ж вода потопить усiх. Бiжiмо рятувати їх. Все одно
мокрiшими, чим є, не будемо. - I Люба першою вискочила з дупла,
зiщулилась, глянула поверх дерев i полегшено зiтхнула: - О, вже небо
вивиднюється. Бiжiмо.
- I що це в тебе за курiпка?
- Я її на узлiссi в заростях терну побачила, коли вона саме сидiла на
яєчках. I я її трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило її дiток.
Розбризкуючи калюжi, ми побiгли на узлiсся. Вiд нас уже вiдкочувалися
громи, над нами стишувався дощ, а пiд нами вигиналися, щасно плакали трави
i цвiт. I пахло суницею, грибами, розiпрiлим хмелем i тiєю житньою
свiжiстю, яку приносять тiльки петрiвчанськi пучки блискавиць. Немало
накидав їх сьогоднi Iлля i в лiс, i поза лiс, вибиваючи нечисту силу.
Ми пробiгли чиюсь загороду, в якiй стояли високi дуплянки, обминули
озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер рiчкою,
i опинилися на зарослому терном узлiссi. За ним узке стояли поколошканi
зливою жита й пшеницi.
- Обережно, Михайлику, - тут подряпатись можна, - розводячи обома
руками цупкi гiлки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася
до землi й тихенько скрикнула.
- Що там у тебе?
- Ось подивись, - дiвчинка пiдвелася, простягнула до мене човником
складенi долонi. На них безпомiчною сiрою грудочкою лежало пташеня,
завбiльшки з волоський горiх. Воно навiть не могло пiдвестися на ноги. - I
що менi робити з тобою? - жалiсно запитала його.
Але пташеня i не поворухнулося.
- Замерзло, охляло, - пояснила дiвчинка i обережно поклала свою
знахiдку в пазуху. - Ось iще одненьке!
Я теж нахилився до трави i побачив бiля якоїсь трухлятини заболочене, з
пiдвернутою голiвкою пташеня. В руцi воно й не писнуло, тiльки болiсно
глянуло на мене затуманеним оком.
- А де ж курiпка? Чого вона покинула їх? - запитав я в Люби, яка й моє
пташеня поклала собi в пазуху.
- Хто його знає? Може, грiм наполохав i розiгнав її дiток, а вона тепер
збирає їх докупи. А може, ще гiрше щось сталося. Хiба мало ворогiв у
пташини? Почекаємо її.
- А як вона не прийде?
- То заберемо дiток, i я доглядатиму їх сама. - Люба, прислухаючись до
себе, неждано усмiхнулась: - Вони вже дряпають мене нiжками. От дурненькi!
Ми винишпорили усю тернину i знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала
їх у пазуху, а сама неспокiйно позирала на всi боки, визираючи матiр
курiпку.
Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золотi коси на поля, i
вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсiм зiгрiлися i, попискуючи,
бешкетували в Любинiй пазусi.
- На волю просяться. Що менi робити з вами? - Та ось дiвчинка витягнула
шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся
занепокоєний пташиний поклик, потiм бiля куща вовчого лика з'явилася
курiпка, її мокрi крила аж черкали землю, а побiля матерi вовтузилося
кiлька пташенят. Ось курiпка занепокоєно зупинилася, повела головою, а
крилами придержала дiток. Птиця побачила людину.
- Красунечко моя, - тихо сказала Люба, полiзла рукою до пазухи й
випустила на землю пташеня.
Курiпка щось скрикнула на своїй пташинiй мовi, ступила крок до дитини,
а та, розхитуючись i крильцями, i всiм тiлом, так поспiшала-заточувалась
до матерi, що аж падала з нiг. Люба випустила усiх пташенят, з утiхою
поглянула на них, шепнула менi:
- Ходiмо, Михайлику, не будемо тривожити нi красунечки, нi й дiток. Хай
вони теж мають своє щастя.
I ми тихенько-тихенько почали вибиратися iз чагарiв. На душi в мене
було таке, наче я не з курiпкою, а з самим сонцем зустрiвся. Це ж i мати
зрадiє, що ми допомогли бiдолашнiй пташинi.
Мокрi, стомленi, але радiсно осмiхненi, ми входимо в лiс, бредемо
струмком i вражено зупиняємось прямо в розбурханiй водi: навпроти нас, за
галявиною веселка порозвiшувала усi свої стрiчки, i в їхнiм одсвiтi
дiброва стала такою гарною, якою вона може тiльки наснитися.
Люба засмiялась:
- Михайлику, ходiмо собi до веселки.
- А чого ж, це нам по дорозi, - кажу повагом, хоча добре знаю, що до
веселки людина нiяк не може дiйти.
- Михайлику, а куди веселка дiвається взимку?
- Напевне, забирається у якусь оселю на небi i там зимує собi, як твiй
борсук у землi.
- Ой, тримайте мене, бо впаду, - захиталася Люба вiд смiху. - Ти довго
думав, поки таке зморозив?
- Нi, це я не думавши.
- Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмiнна робить?
-Мабуть, забралася в шкоду, як тiльки вона умiє, - спохмурнiв я.
- То мерщiй бiжiмо до неї! Капосна-таки твоя Обмiнна. Ми вискочили з
струмка, а перед нами сполоханою тiнню майнула кiзочка. Я навiть помiтив
її велике перелякане око. I в цей час гримнув пострiл. Кiзочка,
надломлена, повалилася на землю.
- Ой, менi страшної - зойкнула Люба i притулилась до мого плеча.
Я нiчим не мiг утiшити дiвчинку, - менi теж було страшно. А з-за дерев
з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько
Сергiй i кинувся до своєї здобииi. Ми з Любою теж побiгли вперед, i те, що
побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кiзочки востаннє
пiдпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко i гусло на травi
- кiзочка була матiр'ю.
- Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! - боляче i гнiвно
скрикнула Люба.
Дядько Сергiй, витираючи мокрим заяложеним рукавом пiт з обличчя,
посмiхнувся:
- М'ясця солодкого роздобув. Це королiвський харч! Захочеш свiжини -
приходь на вечерю до нас, заманеться солонини - через мiсяць заглянь. Я не
скупар, - розщедрився чоловiк i чоботом поторгав кiзочку.
- Ми зараз же побiжимо до дядька Себастiяна i розкажемо йому...
Дядько Сергiй здригнувся, витрiщився на Любу; на його вивернутих губах
розпухав гнiв:
- Ти що варнякаєш?!
- Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!
- Ти здурiла, дiвко? Своїх будеш топити? Я i тобi, i йому покажу дядька
Себастiяна! - Але раптом його очi втихомирились, прикушуючи гнiв, вiн
знову посмiхнувся, полiз рукою до кишенi. - Ось краще вiзьми собi срiбного
карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамницi.
- Не треба менi ваших грошей!
- Треба, треба. Хiба ж я не знаю? - I дядько Сергiй силомiць втиснув
грошi в Любину руку. - Будеш мати собi тих зошитiв аж на цiлий рiк. Це ж
карбованець!
На обличчi Люби спалахнули червонi плями.
-Хай вiн пропаде вам! - дiвчинка вiдхилила руку i жбурнула грошi у лiс.
- От забiсована порода! - вилаявся дядько Сергiй i кинувся шукати своє
чорне срiбло.
Ми ще раз поглянули на кiзочку; в її оцi згасала остання росинка сонця,
а з вим'я ще сочилося молоко.
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
Пiд вечiр пiдбилося жито, у дрiмотi сивiє вiтряк. На його мовчазних
спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко вiд них засумував перепел:
"Спать пiдем, спать пiдем..."
О, як, напевне, хочеться вiтряку струсити з себе, з полiв дрiмоту,
зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвенiти
наколиханим за лiто зерном, а пролитися борошном.
Та притовченi гальма i переднiвок скували силу брата вiтрiв, i вже на
його крилi встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш
завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вiтряк зерно i слово?..
Навколо ряснiють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби
над нею, за ними прокльовуються зорi. I тиша, тиша навкруги, бо молодик
над степами, бо житнiй сон у степах.
Ми, наче у снi, їдемо з татом на стависько. Роса i колос пощипують мої
ноги, а тато ледь-ледь курникає пiсню так, що й не добереш, чи то колеса,
чи його голос поскрипує, а я все думаю лро свiй завтрашнiй день. Який вiн
буде для мене?
Бiля самого вiтряка, розгортаючи жита i синiй сон над ними, виходить
уся в темному жiноча постать, i спiвуче стрепенулася тиша:
- Добрий вечiр вам.
- I тобi вечiр добрий, Одарко, - статечно вiдповiдає тато, зупиняє
Обмiнну. - Пiзненько повертаєшся з поля.
- Пiсля чужої роботи ходила дивитись на своє жито, - пiдходить жiнка до
самого воза.
- I як воно?
- Моє в долинцi - ще зелене.
- А ми своє завтра почнемо жати. "Спать пiдем, спать пiдем..."
- I женця молодого взяли з собою? - вдова дивиться на мене й
добряче-добряче усмiхається.
- Та й женця взяли з собою.
I так менi славно стає на душi, що я вже не якийсь там пастушок, а стою
женцем. I водночас прокидається острах: чи зумiю ж завтра дiлечко робити?
Правда, я не раз для Обмiнної жав хопту, але то бур'ян - вода. А от чи
годен буду жито жати?
"Спать пiдем, спать пiдем..."
- А свого серпа маєш, дитино?- вдова аж нахиляє до мене великi
прижуренi очi, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки i
горе.
- Маю, тiточко. Мама подарувала менi свого.
- То щасти тобi доля бути гарним женцем, i косарем, i орачем, i сiячем,
- ласкаво дивиться на мене тiтка Одарка й зiтхає, бо в неї вiйна забрала
її косаря i орача.
- Спасибi вам.
"Спать пiдем, спать пiдем..."
- Де ти, перепiлко, будеш завтра спати, коли прийдуть женцi? -
звертається тiтка Одарка до жита i знову зiтхає - жалiє бiдну пташину.
- Ти теж, як перепiлка, живеш, - з сумом i спiвчуттям говорить тато. -
Як дiти?
- Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь
букваря доп'яло, прокидається з ним i засинає з ним. То мусила перешити
малому батькову одежу. - I вдова пiднесла руку до очей.
- Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.
- Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за вiйну, що, мабуть, i
врiж око, то сльози не добудеш.
- Життя... - зажурено каже тато своє улюблене слово.
- Он, послухайте, вiтряк плаче. Може, i його якась печаль чи гризота
з'їдає?
Ми всi притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вiтряка.
Тiтка Одарка поклала свою зачерствiлу вiд працi руку менi на голову.
- Ти ж тiльки обережненько жни - серп не iграшка... Ох, ще ранувато
тобi орудувати ним.
- От i не рано. Самi побачите, - боронюся я. Тiтка Одарка усмiхнулася,
вклонилася татовi:
- Бувайте здоровi.
- Ходи здорова, жiнко добра. "Спать пiдем, спать пiдем..."
- Як розспiвався, - кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь
хвильку прислухався до крил вiтряка i смикнув вiжки. Стиха заскрипiли
колеса, i потривожений пил запах молодим житом.
Обминувши хутiрець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де
темнiли стiжки сiна. Тут уже на далеку пiсню перепела обiзвався деркач.
Ось i наша сiножать; вона тулиться до рiчечки, за якою починаються луги
сусiднього села, отого, що у вiйну було спалене вщент. За рiчечкою горить
вогонь, бiля нього самотiє постать нiчлiжанина.
- Чуєш, як запахло кулешем? - каже тато, путаючи Обмiнну. - Ти,
Михайлику, де хочеш спати: на возi чи пiд стiжком?
- Де скажете.
- Я ж тобi, як женцевi, даю вибiр.
- Краще кладiть на стiжок.
- Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тодi завтра буде нам жито
жати?
- Тодi кладiть пiд стiжок.
- Тобi сiна всмикати?
- Я сам.
- Хазяйська дитина, - пiдсмiюється тато, пiдходить до воза й обома
руками пiдхоплює мене, вже напiвсонного. - У тебе й справдi ноги - мов
деревляччя.
- Нiчого, так скорiше i танцюристом, i людиною станеш, - повторюю
батьковi слова, а вiн притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, i
натрушує на мого чуба смiх. Батько смiється так само гарно, як i дiдусь,
тiльки з його очей бризкають не сльози, а iскри, їх навiть у теменi видно.
Ми удвох насмикали сiна, розстелили його бiля стiжка, а тато покрив цю
постiль киреєю, тiєю самою, в якiй мене, босого, носив до школи... Чому я
тодi не вмiв шанувати цiєї одежини, як шаную тепер, коли на скронi випав
вiчний снiг?..
-Лягай, сину, бо вже люди нiч розiбрали, - нам нiчого не залишиться.
I менi стає смiшно: уявляю собi, як люди по оберемку, наче сiно,
розносять нiч по хатах.
- Лягайте i ви.
- Пiду до вогника: подивлюся, хто там душу грiє.
- I я з вами.
- Не виспишся, причепо.
- Я тiльки трошечки-трошечки побуду з вами.
- То ходiм, - тато пригорнув мене рукою, i ми пiшли на вогник, що так
принадно, золотою квiткою, вихоплювався з петрiвчанської ночi. Над нами
зумлили комарi, бiля нас спросоння коли-не-коли схлипувала рiчечка, а над
усiм свiтом протiкала зоряна iмла. I так добре було в нiй iти до
знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.
- Е, та це дiд Корнiй! - зрадiв тато, поки нiчлiжанин, почувши кроки,
обернувся до нас. - Добрий вечiр, дiду Корнiю!
- Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
- Я тiльки сина догадався взяти.
- Догадливий, що й казати. Ще б жiнку захопив. - У дiда Корнiя одразу
смiються очi, брови, губи й довгi вуса, до яких пiдбирається вогонь. Ось
чоловiк пiдводиться од багаття, скидає, вiтаючись, бриля, i ми бачимо на
його головi сиву розкуйовджену зиму. А на руцi в старого болiсно дихають
стягнутi на живу нитку шрами.
- Як вам, дiду, живеться?
- Часом з квасом, порою з водою. - Дiд Корнiй брилем приховує свою зиму
й приязно дивиться на мене. - Вже маєш, Панасе, помiчника?
- Вважайте, дочекався женця.
- Он як?! - дивується дiд Корнiй, дивуються його темнi, вогнем накупанi
очi. Вiн лагiдно торкається рукою мого плеча. - Невже ти, Пшеничне, вмiєш
жати?
- Трохи вмiю, - нiяково вiдповiдаю старому, i страх як потерпаю за
завтрашнiй день, i побоююся, щоб тато сьогоднi насмiшкуватим словом не
зменшив мене. Але тато, пiдбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, i
за це я не знати як вдячний йому.
Дiд Корнiй похитав головою:
- Ось так i проходить наш вiк: однi вчаться жати, а другi розучуються.
- Хто ж це, дiду, ниньки розучується жати?
- Та хоча б i я, - зажурився старий, i зажурилося невлежане золото в
його очах. - Уже серп став менi заважким, випадає з руки, - i подивився на
свої шрами, що були стягнутi на живу нитку.
- А що лiкарi кажуть?
- Дурне кажуть. Змовились собi й вчепилися у дiдову старiсть. Їм би
хотiлось на пiч упакувати мої лiта. А яка ж то старiсть, коли маю лише
сiмдесят п'ять рокiв? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрiбнiшає
тепер i наш вiк, i здоров'я. Всi дуже нервеними стають, та все життя
чийогось не цiнують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловiка
кращим не зробить.
- I ви ж, дiду, бомби возили, - щось згадавши, засмiявся тато.
- Так ото ж i видихаю цi бомби тепер, - уже й серп випадає з руки.
- Дiду, ви насправдi були на вiйнi? - зрадiв я i вуха розвiсив,
сподiваючись почути щось цiкаве.
- Та нi, то мене впхнули у вiйну, - неохоче вiдповiв старий i почав
ложкою мiшати кулiш. - Пшоно вже розiмлiло.
- Дiду, розкажiть, як вас упхнули у вiйну, - зжалiснiв мiй голос.
- Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, - насупив, накошлатив
отi брови, яких би вистачило на двох дiдiв. - Он краще бiжи до воза, найди
вагани й ложки в пiлочцi, та й подумаємо, що робити з кулешем.
- Ми вже вечеряли, дiду.
- Бiжи, бiжи. Мiй кулiш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало,
ще й пiдхвалював.
- Ой! Справдi сам Котовський їв? - завмираю, мов заворожений. - То ви
його бачили?
- Навiть фотографiю з нас обох робили.
- Розкажiть, дiду!
- А що тобi дiд сказав? Бачу, i ти непослухом вдався. Я одразу ж побiг
до воза, бiля якого спокiйно ремигали круторогi воли, знайшов вагани,
ложки, а в очах менi все стояло, як дiд i кулiш їв, i фотографувався аж з
самим Котовським. Чим же так прославився дiдусь? Видать, недарма в нього
порубцьована рука.
А кулiш у дiда i справдi був такий смачний, що його й Котовський мiг
пiдхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, i старий був цим дуже
вдоволений.
- Дiду, а Григорiй Iванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв кулiш?
- Дерев'яною, тiльки трохи бiльшою за твою, - змовницьки посмiхнувся
старий i потягнув мене за чуба. - Все, Пшеничний, хочеться знати?
- Ой, хочеться! Це ж так цiкаво!
- Розкажiть йому, дiду, трохи про себе, бо вiн тепер i менi спокою не
дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. - Тато бере казанок i намiряється з
ним пiти до рiчечки. - Вас же i в газетi друкували.
- Та друкували, i не самого, а з волами.
- З волами?! - аж пiдскакую я.
- З отими самими, що зараз бiля воза туман видихають. Он бачиш, скiльки
надихали його?
Справдi, бiля воза й на долинi проростав туман. Якби я меншим був, то,
напевне, повiрив би, що його надихали воли. I хто тiльки з дорослих не
пiдсмiюється над нами. Ось i зараз... Я вже й надiю втратив, що дiд Корнiй
щось розповiсть, але тепер вiн, косуючи на мене, сам запитав:
- То що тобi розказати? Може, казочку про сiрого бичка?
- Е, нi, про сiрого бичка я ще в колисцi чув.
- Так довго в колисцi вилежувався? Тодi, може, про дiда, бабу й курочку
рябу?
- От розкажiть, як воювали.
Дiд Корнiй сумно похитав головою.
- То все людський поговiр, що я воював. От син мiй i воював, i в
партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й менi. Його
ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, пiд чужими
дулами, й сивина моя виспiла. А от як стояли в нас денiкiнцi, присилає вiн
до мене посланця iз лiсу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї
грамоту й подає менi. Просить син, щоб я рятував загiн - привiз у лiси
заховану зброю.
"Як же її через денiкiнцiв переправити? - питаюся посланця. - Може,
голубами?"
А той, рудий чорт, тiльки посмiхається:
"Та нi - волами".
"Волами? А як?"
"У вас, дiду, в коморi лежить труна?"
"Та лежить, засипав її житом".
"Для чого ж це?"
"Для того, щоб менi житечко i на цьому, i на тому свiтi пахло".
"То ми, дiду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собi,
посвистуючи",
Йому ще тодi про свист думалось... I де ти, гадаєш, лежала партизанська
зброя? На цвинтарi, в мармуровому склепi нашого пана. Вредний був пан, то
йому люди й пiсля смертi не дали спочинку. Вночi винесли ми зброю - бомби
i набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з
села. Я iду бiля волiв, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в
журбi, шапкою очi витирає, наче й справдi когось поховав. Виїхали ми за
село, я вже перехреститись хотiв, аж тут налiтає кiнний роз'їзд.
"Що везеш, дiду?!"
Стою на дорозi, мовчу, - якось язик не повертається брехати. Аж чую
позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мiй рудий дiдько i плаче такими
правдивими сльозами, що навiть роз'їзд подобрiшав. Так ми й проїхали повз
нього. Тодi я й питаю посланця:
"Як же ти, безсовiсний, так зумiв чистi сльози розпустити?"
"А в мене очi вiд природи на мокрому мiсцi, - вiдповiдає вiн i
смiється. - Бувало, мама ще не встигне замiритись на мене рукою, а я як
заголошу, то вся вулиця збiгається".
"Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пiшов?"
А вiн вiдповiдає:
"Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля
визбирує сльози. От як, дiду!"
Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
"Як же тебе зйати?" - питаю.
"Себастiяном".
- Ой! Це не дядько Себастiян з нашого села?! - аж скрикнув я"
- Та вiн же! - вiдповiв дiд Корнiй.
- Життя... - сказав тато, i, здається, я вперше почав розумiти, як
багато криється за цим словом...
- Привезли ми ту зброю гарненько в лiс. Ото радостi було! Пiдiймали
мене партизани на "ура" i все, що в дiдовiй торбi лежало, поїли: голоднi
були - страх! Погомонiв я з сином трохи, попрощався та й знову додому
збираюсь.
"Ви ж, тату, домовину викиньте", - каже менi, прощаючись.
"А ти її робив, щоб я викидав?"
"Хоч i не робив, та подумайте, хто вас буде зустрiчати".
"Я її краще десь сховаю, щоб нiякий дiдько не знайшов".
Та й поїхав поволеньки. Думав собi, гадав - i пожалiв кидати труну.
В'їду в село iншою дорогою, та й годi. Пiд'їжджаю до села iншою дорогою, а
на мене вiд крайнiх хат вилiтає двоє вершникiв. Я тiльки побачив, як
блиснули шаблi, як розкраялось сонце на них, i закрив голову руками. А що
вже далi було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денiкiнцi в
домовину, ще й вiком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не
чув, як надi мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно,
тiльки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали
спiвати такої жалiсної, як архирейська пiвча в соборi. "То це ще не гiрше,
- думаю собi, - значить, у рай душа йде, - i розплющую очi.
А в моїй хатi i за столом, i на лавах, i на порозi, i на припiчку
сидить розчервонiла рiдня i жалiсно виводить:
Та забiлiли снiги,
Забiлiли бiлi,
Ще й дiбровонька,
Та заболiло тiло,
Бурлацькеє бiле,
Ще й головонька...
"Безсовiснi, - кажу їм стиха. - Я ж думав, що менi янголи спiвають, а
це ви, трясця вашiй матерi, уже й напитися на дурничку встигли".
I, думаєте, усовiстив їх? Одна тiльки стара заплакала, а всi, як
навiженi, почали реготати, радiти i навiть чарку пiднесли, i закуску теж.
- I ви тодi випили, дiду? - засмiявся тато.
- А що мав робити? Випив, але не закушував i попросив, щоб винесли в
садок. Поклали мене пiд грушею, накрили двома кожухами, та й почав я
вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... I
все було б нiчого, якби костоправи краще руку склали - випадає з неї серп,
хоч що роби.
- Дiду, а як ваш син тепер поживає?
- Та поживає: у Харковi в начальствi ходить, телеграми дiду б'є, а в
село рiдко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
- Поїдете?
- Та, мабуть, як обсiюсь, поїду. Внука ж маю там, невiстку. Людей лiкує
вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлiбороб, коли так
рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє - бiльш за мене жне, ще й
хитрує.
- Як це вона хитрує у вас? - недовiрливо засмiявся тато.
- Знає мою гордiсть, то крадькома свої снопи на мою загiнку переносить.
Хiба ж це дiло? - i старий поворушив посивiле багаття.
З нього посипались iскри, їх стало багато-багато - i в очах, i коло
дiдового воза, i по всiй долинцi, i чогось небо наблизилось до землi.
Потiм хтось пiдхопив мене на руки i почав гойдати, наче в колисцi, а
поперед мене з'явилися воли дiда Корнiя, вони напускали на долину туман, а
в ньому озивався перепел: "Спать пiдем, спать пiдем..."
Ще сонце тiльки-тiльки пiдвело свiй вiнець, ще сизо i синьо туманились
роси, коли мене розбудив тато.
- Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
- Я зараз. А де ж дiд Корнiй?
- Вiн уже, мабуть, перший снiп зв'язав.
- Чого ж ви мене ранiше не збудили? Я б йому спасибi сказав. Тато сумно
усмiхнувся:
- Жалiв, дитино, бо хто тебе потiм, як одкотишся од нас, пожалiє у
свiтi?
- Ой таточку...
- Бiжи, бiжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде. Ми
приїхали на свою десятину трохи пiзнiше за матiр. Вона з вузликом у руцi,
з серпами на плечi вже стояла бiля жита й виглядала нас.
- Гарних маю собi женцiв, - наче докiрливо похитала головою, зняла
серпи з плеча, розгорнула пiлочку. - Бери, Михайлику, свого. I радiсть i
острах знову охоплюють мене.
- Поглянь на схiд сонця i починай на щастя жати. Ось я набираю повнi
очi сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки
березки, шарх серпом - i кладу на рiв.
- Бiльше, бiльше нагинай стебло, щоб не порiзатись, - каже позаду тато,
який уже встиг спустити Обмiнну.
Я так i роблю, як радить тато, а вiд хвилювання мене аж кидає в жар.
- От i дочекалися женчика собi, - пiдхвалює мене мати й сама припадає
до росистої ниви.
Її похвала пiдбадьорює мене, я вже вiльнiше починаю орудувати серпом,
вiльнiше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й пiт оброшує чоло,
витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що
прищулились бiля самої землi, - i знову за роботу.
- Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, - озивається тато. - Не
поспiшай так - день i сьогоднi великий. Ось ходи сюди.
Розгинаю спину, а сонце б'є менi у вiчi, а тато й мама дивляться на
мене, посмiхаються, i я не знаю, чи вони пiдсмiюються, чи любуються мною.
- Ану складай, що нажав, - каже тато, - i гарненько рiвняй. - Нажате
мною вiн оперiзує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує снiп i
ставить його гузирем на стерню. - Ось, Михайлику, твiй перший снiп, твiй
перший хлiб, - ще й рукою проводить по стеблах снопа. - Запам'ятаєш його?
- Як же його запам'ятати?
- А ти за перевесло косарики чи петрiв батiг засунь. Тодi ми твiй снiп
на святвечiр на покутi поставимо.
- Е? - не знаю, що сказати, бо страх остерiгаюся, чи не кепкує тато. I
все одно так менi хороше дивитися на свого снопа, наче вiн iз самого
золота вилитий.
За цим снопом пiшли iншi, i, коли їх стало дев'ять, пiт зовсiм об'юшив
мене, а в крижi просочився вогонь. Воно б i вiдпочити не завадило, але ж
соромно. I в цей час до мене обiзвався тато:
- Михайлику, чи не збiгаєш до кринички по воду?
- По воду? - спочатку зрадiв, а далi здивувався, бо ще хвильку тому
було пiвглечика води. - Хiба випили всю?
- Та вона нагрiлась, i я вилив її. Принеси свiженької, i не з шляху, а
з долинки.
- Та це ж далеченько.
- Зате вода смачна!
Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а
далi житами, та пшеницями, та вiвсами бiжу на долинку, де так принадно
вимлiвають на сонцi пiдкучерявленi верби i стихенька попискує пiд ногами
волога земля. I так менi хочеться когось зустрiти, розказати, що я вже не
якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо нi лялечки, всi жнивують у полi,
- теперiшнiй день годує рiк. I нiкому похвалитись менi, бо не будеш щось
казати он тiй булькатiй жабцi, що розчепiрилась на водi й назбирує на
широкi губи презирство до всього, що не тримається води... I чого б це
комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу i що я роблю тепер?
Я лягаю на землю бiля кринички, набираю повний глек води, ставлю його
на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вiчок, що зацвiли
в струмку, i думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку?
Напевне, таки пожалiв малого. Тому не буду баритися бiля кринички.
А пiдi мною земля така свiжа, така м'яка, мов колиска, а надi мною небо
таке сине, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрiмота i шепче: "Засни
собi, засни собi..." Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму!
Я пiдводжуся, беру з землi в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю
глек i повагом iду робити дiлечко. А на долинцi i на стежцi знову нi
лялечки, тiльки жито покриває мене з головою, тiльки сонце крiзь житню
дрiмоту накупуе мене промiнням i тiнями.
I славно-славно йти менi мiж житами до жита. Що не кажiть, а вже iнакше
почуваєш себе, коли стаєш женцем!
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Лiто збiгло, як день, i з невлежаного туману вийшов синьоокий,
золоточубий вересень. Вiн причепив до свого бриля червоний з вологiстю
кетяг калини й нитку бабиного лiта, заглянув до нашої школи, завзято
вдарив у дзвiн та й пiшов помiж садами в степи крутити крила вiтрякiв.
Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи
напiвсон отим дзвоном, що прибивається навiть на хутори. I от над хатами
урочисто, густо обiзвалася мiдь, вона злякала на позолочених церковних
хрестах гайвороння i всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
Нi, це не дзвiн, а мої надiї бентежно запасмились надi мною i в менi.
Вони тепло вихоплюють малого з подвiр'я на лебединi крила та й несуть
через дiброви, села, рiки до того казкового мiста, де скiльки хочеш читай
книжок i вчися аж на вчителя.
Враз усе покращало бiля мене: i ясени з блакитнавими тiнями й зеленим
шумом, i нагорблена клуня з чотирма вiтрами, i скрипливi ворота, од яких
пiде в щось гарне моя дорога, i макiвки, що бринять i бринять на городi, i
навiть ледачi гарбузи, що повдягали рiзнобарвнi сорочки та й, лежачи,
вихваляються ними.
А вулицею iде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пнi, чи дрiмаю?" Я
йому показую зуби й кажу: "Не сплю i не дрiмаю". А вiн допитується: "Чого
це ти такий?" А я вiдповiдаю: "Який є, такий i є". То пiсля цього
чоловiковi хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, i дядько Микола
каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як
сонечко вiдкочується од землi, й питаюся, чого дядько Микола не купує
лошат.
- Нiяк не можу в самiсiньку точку пiдiбрати масть. А я знаю, що не
масть головне, а що в дядьковiй кишенi ще не висвистiвся вiтер, i регочу,
а дядько знає, чого менi смiшно, й собi посмiхається. А над нами гуде
дзвiн, i вище нього летять лелеки, а бiля нас шелестять ясени i макiвки, а
пiд ногами сонце смикає за поводи тiнi, - i все це зветься вересень,
перший день до школи.
Всмак погомонiвши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клунi я
мало не поздоровкався з стовпом i, розпашiлий, зупиняюсь на порозi, бо
саме дорогу перегородила мамина кочерга.
- Що? Десь горить? - питається вiд печi мати.
- Дзвiн! - вiдповiдаю одним словом i заклопотано хапаю своє школярське
добро, що вже лежить на пiдвiконнi.
Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усмiхається i зiтхає:
- От i дочекалися свята.
- А ви думаєте! - кажу гордовито i вкладаю в полотняну торбину книжки,
зошити, лiнiйку i коробку вiд сiрникiв, у якiй лежать пера, а до шиї
приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олiвець. У тi часи путящий, що не
викришувався, олiвець був цiлим скарбом, тому його так берегла дiтвора.
- То я, мабуть, i пiшов.
- Квiти ж вiзьми вчительцi, - пiдходить мати до столу, на якому лежать
i стiкають росою чорнобривцi, гвоздики, айстри й майори.
Я вагаюсь: брати їх чи нi, бо в нас до школи приносять квiти лише
дiвчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. I водночас страх як хочеться
чимсь подякувати своїй учительцi. О...