Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки
страница №10
... стадiону, зустрiчали на кожному кроцi i якi весь час жадiбно питали,наче старцi:
- Зайвого квиточка немає?
- Немає зайвого?
- У кого зайвий квиток?
Тi, хто мав квитки, гордо i незалежно проходили повз них, штовхаючи i
наступаючи їм на ноги.
Через пiвхвилини ми, нарештi, знову побачили Будку - вiн був такий
скуйовджений, наче його побили.
- Продавати квитки на футбол небезпечнiше, нiж кидатися пiд трамвай, -
криво усмiхаючись, сказав вiн i махнув рукою. - Ходiм на стадiон! А то ще
й на свої мiсця не втрапимо!
- А коли ж... балакать? - спитав я.
- Потiм, потiм! Пiсля матчу. Зустрiнемось на цьому мiсцi.
Сперечатися було безглуздо.
Мабуть, легше перейти державний кордон якої-небудь маленької країни,
нiж без квитка пройти у Києвi на стадiон. Разiв п'ять перевiряли у нас
квитки, поки ми добралися до того сектора "А"...
Коли ми сiли, на полi футболiсти вже бухкали м'ячi. Але ми знали, що то
ще не гра, а тiльки розминка. М'ячiв було багато, на кожного футболiста не
менше як по одному, i бiднi воротарi метушились в воротах, мов мишенята в
кутку, раз у раз пропускаючи "штуки".
Прийшов дядько (одразу стало тiсно!), хитро глянув на нас i мовчки
пiдморгнув. Ми для годиться опустили очi - хай що хоче думає.
Розминка кiнчилась, поле спорожнiло. Минуло ще кiлька хвилин, i на поле
вийшли троє: один посерединi, з м'ячем, двоє по боках, з прапорцями, -
суддi.
Поставив головний суддя м'яч посерединi поля, засюрчав. З-пiд
центральної трибуни вибiгли команди. Стали, привiталися. Потiм раптом на
поле з публiки побiгли якiсь люди з букетами - вручили футболiстам. Потiм
футболiсти покидали цi букети фотокореспондентам, що сидiли на лавцi (нащо
тодi було вручать!). Суддя ще раз засюрчав - гра почалася.
- У-у-у-у-у-у! А-а-а-а-а-а!
- Канєва, давай Ка-нє-ва!.. А-а-а-а!
- Серебро, давай, давай, давай, Серебро!.. О-о-о-о...
- Базiлю передай! Передай Базiлю-у-у! У-у-у-у-у-у!
- Дай Бiбi! Дай Бiбi! I-i-i-i-i-i!
Величезне корито стадiону кипить, аж булькає. Пара йде вгору i
збирається там у хмарки.
Бiля нас сидiв якийсь чи то професор унiверситету, чи то артист цирку.
З одного боку, вiн був дуже схожий на професора - iнтелiгентне обличчя,
окуляри, борiдка, портфель пiд пахвою. З другого боку, вiн був абсолютно
циркач - весь час пiдскакував, мекекекав, свистiв, iгогокав, як жеребець.
А коли кияни забили гол, вiн пiдкинув свого портфеля мало не до хмар i
потiм ловко пiймав однiєю рукою - так не кожний циркач зможе! I не змовкав
професор-циркач нi на мить. Коли якийсь футболiст з м'ячем проривався
вперед, вiн пiдганяв його пронизливим:
- Пашов-пашов-пашов-пашов!!!
Причому верещав таким одчайдушно-страшним голосом, яким навiть
"рятуйте" кричати соромно. I верещав доти, аж поки в того футболiста не
одбирали м'яча. Тодi досадливо махав рукою:
- Так я й знав! Передати було б! Базилевичу було б передати!
I тої ж митi переносив увагу на iншого футболiста:
- Ну ти диви! Iде, як пасеться... Чого ти йдеш?! Бiгати треба, бiгати.
Ти ж футболiст, а не корова!
Нiби тому бiдному захеканому, засапаному, засмиканому фугболiстовi й
секунди перепочити не можна. Такий безсердечний болiльник!
Поряд з ним сидiла, мабуть, його дружина - гладка, у великому
саморобному капелюсi з газети. Вона переживала мовчки, але так важко
дихала i сопiла, що свiжого повiтря над стадiоном, здавалося, з кожною
хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював її:
- Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Нашi
виграють.
Ява пiдморгнув менi i стиха сказав:
- Якби ту "рибоньку" у воду кинути, от звук би був, от би ляснуло!
Але i професор-артист, i "рибонька" недовго привертали нашу увагу. На
полi дiялося таке цiкаве, так блискавично змiнювалися подiї, що врештi ми
забули про все на свiтi. Ми вже не були Явою i Павлушею, хлопцями iз
своїми характерами, смаками й уподобаннями... Ми були якоюсь мiзерною
часткою величезного органiзму, який звався "стадiон" i який тiпало, як у
лихоманцi.
I коли суддя несправедливо, як вважав стадiон, не присудив
одинадцятиметровий у ворота торпедiвцiв (а "рука" була точно), ми разом з
усiма завили, загорлали, надриваючи пупа:
- Суддю на мило! Суддю на ми-ло!
Як отi кровожернi гицелi... I не iснувало в цю мить на свiтi нiчого,
крiм одипадцятимсiрового удару.
Велика штука - футбол. По-моєму, футбол мiг би навiть бути лiкувальним
заходом. Наприклад, для лiкування нервовохворих. Та й вiд усiляких
неприємностей i вiд поганого настрою футбол дуже помагає. В усякому разi,
я на час матчу всi свої неприємностi забув. I згадав тiльки тодi, коли
матч закiнчився. Треба було знову спекатися дядька.
- Ну, дядю, ви йдiть додому, а у нас ще тут справи... - сказав я, наче
ми були дорослi, а вiн хлопчик.
- Он, глядiть менi з цими справами! - сказав дядьiю - Рано ви почали
женихатися. Глядiть, щоб батьки ваших Дульцiней вуха вам не нам'яли.
Але оскiльки кияни виграли у торпедiвцiв 3 : 2, дядько був у чудовому
настрої й вiдпустив нас.
Цього разу нам довелося чекати. Хвилин десять, а то й бiльше. Причому
це було зовсiм не так легко, як ви гадаєте. Бо ми не просто собi чекали, а
боролися. Весь час боролися з нестримним бурхливим людським потоком, що
намагався нас змити i вихлюпнути кудись на Бессарабку або нашь на площу
Калiнiна. Це вимагало страшних зусиль. Нарештi показалися хлопцi.
- Ходiмо! - скомандував Будка. I ми, полегшено зiтхнувши, попливли за
течiєю.
- Ну? - нетерпляче спитав я, пiдрулюючи до Будки.
- Потiм! Тут не мiсце ..
От же тягне жили!
Ми випливли на Бессарабку i пiрнули в якийсь прохiдний двiр, що вiв на
Печерськ. I тут, у темному пiдворiттi, Будка спинився.
- Значить, так, - сказав вiн тихим конспiративним голосом, озираючись
на всi боки. - У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили.
Скажiть, хлопцi!
- Гур-гур-гур.. - безладно, але ствердно прогули хлопцi.
- Вiн погодився оддать годинник, - вiв далi Будка. - Але... тiльки
вночi. Причому сьогоднi. Завтра буде пiзно. Бо вранцi вiн чухне з Києва -
його шукає мiлiцiя.
- Ну? - у мене стислося серце.
- Желєзно! Годинник у нього в схованцi... у печерi... бiля лаври. Вдень
туди не можна - ганяють.. Отже, домовилися зустрiтись опiвночi бiля церкви
Рiздва Богородицi або, точнiше, бiля могили Кайсарова. Знаєте?
Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи нi? Невже дурять? Але який їм сенс?
А хоч би просто так... То що ж робити? А що ж ти зробиш?
- Боїтесь? - презирливо прижмурився Будка. - Ну, якщо боїтесь, як
хочете. Годинник ваш, а не наш... Самi ми, звичайно, не пiдемо, нащо нам
треба...
- Гаразд, - сказав я. - Ми прийдемо.
Якби це був справдi мiй годинник, я б ще подумав, iти чи нi. Але ж ви
знаєте, що то був за годинник!
- До зустрiчi, - весело сказав Будка. - Глядiть не проспiть?
РОЗДIЛ XII
Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожцiв. Нiч
на кладовищi (спогад)_
Вечiр Одинадцята година Ми лежимо на широченнiй, як Хрещатик, тахтi
бiля вiдчинених дверей балкона.
Лежимо тихо, не ворушачись, - удаєм, що спимо. Ми чекаєм, поки поснуїь
дядько з тiткою, щоб можна було нишком вийти.
Немає, мабуть, нестерпнiшого чекання, нiж отаке, коли лежиш без сну,
нерухомо i ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобi треба
опiвночi йти кудись у страшну безвiсть до могил...
У голову насчирливо лiзуть рiзнi темнi думки i спогади.
Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессiнг, я не вмiю читати чужих думок на
вiдстанi, але навiть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зi мною, я
ладен заприсягтися, що вiн згадує зараз те саме, що й я... Певен на всi
сто процентiв! Вiн просто не може зараз згадувати щось iнше. То було теж
уночi, i теж могили . I так само шерхло у горлi, i стискалося серце, i
терпли ноги.
...Це було торiк, восени, у вереснi, якраз пiсля "робiнзонської"
iсторiї. Несподiвано до нас у село приїхали археологи. Цiла експедицiя,
кiлька чоловiк. Тобто, може, й не зовсiм несподiвано, бо двох з цiєї
експедицiї ми добре знали. То були київськi мисливцi, якi щороку приїздили
до нас на полювання та риболовлю i яким ми з Явою ото ловили коникiв. Ми
завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмiшкувато, як майже до всiх
городян, що такими непристосованими вiдчувають себе в селi. Ми
посмiювались, коли вони над силу пiдводилися вдосвiта на полювання, коли
вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невмiло. кривавлячи
руки, чистили рибу. I ми не могли собi уявити, що вони такi розумнi дядьки
i так багато i такого цiкавого знають.
I от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання i не думали нi про
якi розкопки, нi про яку свою археологiю, просто собi вiдпочивали, а тодi
якось пiсля вечiрнього перельоту, сидячи при вогнищi за кулешею,
розговорилися з нашими мисливцями - дiдом Варавою та дiдом Салимонiом -
про наше село Васюкiвку, про його iсторiю. I вмить забули i про кулешу, i
про полювання, i про все па свiтi...
Другого ж дня поїхали в Київ (хоч обидва були у вiдпустцi i збиралися
полювати цiлий мiсяць). А невдовзi приїхала археологiчна експедицiя.
Виявилося, що край наш дуже iсторичний i село наше теж страшенно
iсторичне i дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що
iсторичне, якось навiть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що
Васюкiвка наша лежала просто тобi на знаменитому "путi з варяг у греки",
за який ми одержували у школi двiйки, то вона ще була й на самiсiнькому
перехрестi походiв славних запорожцiв.
I пiд старезним дубом, що ото на околицi Васюкiвки, зупинялися
перепочити в холодочку хто тiльки хочеш: i Володимир Мономах, i цариця
Ольга, i Богдан Хмельницький.
Роззявивши рота, слухали ми розповiдi археологiв про Запорiзьку Сiч, -
про легендарного ватажка козацького Iвана Сiрка, якого п'ятнадцять разiв
обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в iсторiї
Запорiжжя, i якого "вороги боялися бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше
пошестi свiтової"; про останнього кошового Запорiзької Сiчi Петра
Калнишевського, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького
монастиря, де вiн просидiв у сирiй темнiй холоднiй ямi аж двадцять п'ять
рокiв, але не скорився, не зрiкся козаччини i, незважаючи на нелюдськi
муки, прожив на свiтi сто дванадцять рокiв - такий був богатир.
Ми ловили кожне слово...
Оце да! От якi були нашi пращури!
Того ж дня експедицiя почала розкопувати козацьку могилу, що була в
степу за два кiлометри вiд села. I, звичайно ж, ми, хлопцi, до смерку
пропадали там, на розкопках. I коли археологи вiдкопали козацьку зброю
(шаблi, пiстолi), та ще й гранчасту пляшку з-пiд оковитої (хоч i порожню),
та ще й дерев'яну люльку, на якiй перлами було викладено слова: "Козацька
люлька - добра думка . " - ми трохи не попадали в яму. То було незабуiнє
видовище! Археологи спершу обережно копали, потiм розгрiбали землю руками,
а тодi, намацавши щось, зовсiм уже тендiтно розчищали спецiальними
щiточками... Ми дивилися мов зачарованi. З землi з'являлися рiзнi речi, що
пролежали в нiй понад триста рокiв.
Археологи сказали, що в могилi поховано якогось славного запорожця з
вiйська Iвана Сiрка. Бо саме туг отаборювагся Сiрко, як повертався з
Криму, розбивши кримського хана бiля Сиваша. I, видно, помер туї од ран
отой запорожець i тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу
козаковi клали зброю його, речi, люльку i обов'язково пляшку горiлки - щоб
i на тому свiтi, мовляв, було йому весело.
Ми довго роздивлялися цi речi, а надто пiстолi та шаблю, пiхви якої
були оздобленi срiблом, а рукiв'я - з слонової кiстки.
Ява зiтхнув i прошепотiв менi на вухо:
- От якби знаття! Ми ж самi могли одкопати!
Крiм могили, експедицiя вела розкопки бiля дуба. Правда, викопали один
тiльки iржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого
Iвана Сiрка.
Потiм археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарiшими
нашими дiдами та бабами, - цiкавились легендами, переказами, а також
нащадками козакiв-запорожцiв. Особливо довга була розмова з сголiтньою
бабою Триндичкою.
- Скажiть, будь ласка, бабусю, ким були вашi батько й дiд? - нiжно
питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях
рушницю).
- Ага... були, синку, були... - радiсно кивала Триндичка.
- Ким же вони, бабусю, були?
- Ага, - кивала Триндичка.
- Козаками були, запорожцями?
- Ага, - кивала Триндичка.
- Чи, може, просто мужиками, гречкосiями?
- Ага, - кивала Триндичка.
- Гречкосiями? - розчаровано перепитував Папуша.
- Сiяли гречку, сiяли... - радiсно кивала Триндичка. - I просо, i
овес... А попiд хатою мак...
Так нiчого вiд баби й не добилися.
Дуже цiкавилася експедицiя також найстарiшими у селi хатами - тими, що
пiд стрiхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато,
i археологи кожну з них облазили згори донизу, в усi закапелки зазирнули.
I тут сталася прикра для нас несподiванка. Оглядаючи хату, де жив
Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радiсний гвалт, наче знайшов
золото. На сволоку, пiд крейдою, вiн виявив напис: "Цю хату збудував 1748
року 10 квiтня козак Титарiвського куреня Гаврило Карафолька".
- Дивiться, дивiться, - захоплено кричав Папуша. - Це ж iсторiя! Це ж
архiтектурна пам'ятка... Бережiть, люди добрi, бережiть цю хату...
Вiдсьогоднi ми берем її на облiк... Це ж така рiдкiсть...
Вся сiм'я Карафольчина була приємно здивована - вони самi не знали, в
якiй знаменитiй хатi живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дiд Салимон -
праправнук запорiзького сотника, i голова колгоспу Iван Iванович Шапка -
нащадок запорожця, i вчителька Галина Сидорiвна козацького роду.
У нас завжди поважали старих людей, але такого успiху вони не мали
нiколи Цiлими днями вони не сгуляли роти - згадували. Дiдiв i прадiдiв,
бабусь i прабабусь... I як послухати, то всi цi бабусi, як правило, були
неймовiрнi красунi, а дiди такi силачi, що ой-ой (один бугая колись
зборов, другий пiдводу з картоплею пiдняв, третiй дуба з землi вирвав...).
Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предкiв не було нi в кого.
Рiзниця тiльки в тому, що однi красунi й силачi були козацького роду, однi
- мужицького. I тут нiчого не вдiєш. Предкiв не вибирають i не замовляють.
Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач -козацького, Гребенючка -
козацького. А ми... Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька,
староста класу, вiдмiнник i взагалi позитивний образ, який нам щодня
ставили за приклад i якого ми через це терпiти не могли, Стьопа
Карафолька, в якому не було нi на стiлечки нiчого козацького, - був
прямий, безпосереднiй нащадок славного запорожця._ А ми... у мене ще хоч
був десь далеко по материнськiй лiнiї якийсь козак-заброда, а в Яви -
анiчогiсiнько, самi за себе гречкосiї.
- Дiду, невже ж ото у нас у роду не було жоднiсiнького запорожця? - з
надiєю питав Ява свого дiда Вараву.
- Не... щось не пригадую.
- От iще! - сердито одвертався Ява (наче дiд був винен).
- Дурень ти, - спокiйно казав дiд. - Та що там тi козаки без гречкосiїв
вартi були... Хто б їх годував? З голоду повмирали б... А як була земля
наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосiї йшли її боронити, брали
коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога.
Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: "Та-а... Не могли
хоч би на бабi козацького роду оженитися..." - похмурий Ява iшов геть.
- I все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, -
крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою
будинок свiй. - Може, i в нас на сволоку було щось написано... Дiд же
старий: багато знає, а ще бiльше забув...
Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив,
задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами
зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому
пику).
Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити.
Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi "Запорiзьку
Сiч"... Вiйсько було набране лише з "нащадкiв". I кошовим одноголосно
обрали Карафольку.
У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат
танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже
багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм
вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги.
Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький
марш:
"Ой чи пан, чи пропав - двiчi не вмирати,
Ген, нумо, хлопцi, до зброї! На герць поiуляти, слави здобувати'"
Ми скреготали зубами.
Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними.
Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами...
Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його
задраного!..
I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд... той, пiдкандичити!.
- Слухай, Яво, - стрельнуло менi раптом. - Ти пам'ятаєш "Лист
запорожцiв турецькому султановi"?
- Га? Ну й що?
- Напишiмо їм такого листа.
- Як? Вони ж самi запорожцi
- Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони.
Самозванцi. Подумаєш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви
чортi-що.. Текст листа запорожцiв у мене дома є - у книжцi "Україна
смiється". Перелицюєм i буде - во!
- Ходiм!
Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз
висiла картина Рєпiна "Запорожцi". Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото
весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа.
То була каторжна робота.
I от нарештi пiсля довгих мук народився "Лист справжнiх запорожцiв
фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному
вiйськовi":
"Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого
люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й
кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста
собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого
зачуханого вiйська ми не боїмось, землею i водою будем, битися з тобою! Не
козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти
доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а
полова, опудало ти городнє. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це
поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!"_
Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому сувої
шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва нової хати. До сувою на грубезнiй
мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку - вийшло, на наш погляд,
дуже здорово.
Виспiвуючи губами: "Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!" - ми пiшли на вигiн i
урочисто вручили Карафольцi "пергамен".
Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и
загуркоче, як порожнє вiдро.
Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого
листа-вiдповiдь.
"Дорогi друзi! Ви лаєтесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не
козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумiємо. Ми залюбки
прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке
вiйсько писарями - хоч у вас i двiйки з мови._
Мiж iншим, "недогризений" пишеться з одним "н"а "вiдмiнник", навпаки, з
двома (див. правило подвоєння приголосних, пiдручник граматики, стор 4,
23)._
З привiтом._
За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан
Карафолька"._
Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами.
Ми не дивилися один одному у вiчi. Такої скрути ми ще не вiдчували.
Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед всiм товариством
васюкiвських хлопцiв. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще
трохи - i навiть шмаркатi першокласники витиратимуть руки об нашi голови.
- От якби нам справжню козацьку шаблюку... - зiтхнув я. - Або
пiстоль... як ото археологи викопали... Полетiв би Карафолька з кошового в
один мент!
- Га? - стрепенувся Ява. - Ага... Шаблюка.., або пiстоль - це було б
справдi... Це - сила! Iз справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим
оберуть... "
- Де ж її взяти? - безнадiйно спитав я.
- Викопати! - примружився раптом Ява.
- Де? Так вона тобi и лежить пiд земле... Єдина козацька могила бiля
села була, та й то уже - фiть!
- А на кладовищi?
- Ти що??! Бр...
- Мудрагель! Хiба я кажу - свiжi могили копати? Теж iще! Знаєш старi
могили скраю, понад шляхом? Без хрестiв, ледь помiтнi у травi. Ти знаєш,
скiльки їм рокiв? Рокiв двiстi, а то й бiльше.. Менi ще дiд Салимон якось
казав, що там його прадiд похований... А вiн хто такий був? Козак,
запорожець. А як запорожцiв ховали? Iз зброєю. От i кумекай.
- Так-то воно так... Але все-таки кладовище... Мрець...
- Та який там мрець! Череп, кiлька кiсточок та й усе. Ти ж бачив, коли
археологи копали. Що там може бути, як вiн двiстi рокiв у землi
пролежав... Подивишся, що од тебе залишиться через двiстi рокiв...
- Все-таки... навiть череп... Якось воно...
- Та ми того черепа й не чiпатимемо, - роздратовано сказав Ява. - Шаблю
й пiстоль обережненько викопаєм i знову зариємо. Нiхто й не помiтигь.
- То, може, хоч дiда Салимона спитать?
- Хiба то його власнiсть? То ж не картоплю па його вгородi копати... Та
и як ти спитаєш: "Дозвольте вашого прадiда викопати. ." Еге? Дурний!
- А коли ж копати? Вдень?
- Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають...
- А коли ж?
- Вночi...
- Га?
- Ти що - боїшся?
- Та нi, але...
- От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у
магазинi. Дуже хитрий!
- Ну гаразд, - зiтхнув я. - Спробуєм...
Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були - то не ходiть.
Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.
Це я зараз кажу, а тодi... Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь,
коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а
в клуб на кiнокомедiю.
- То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно,
- весело казав вiн - А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не
мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ятаєш, Том Сойєр i Гек
Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I - нiчого .
- Авжеж... Нiчого - криво усмiхнувся я - Тiльки в них на очах iндiєць
Джо вбив лiкаря.
- Ну й що... подумаєш... Але не їх же... - Ява таки забув про iндiйця.
- Скажи краще, що ти просто боїшся.
- Чого б то я боявся, - вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I
нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i
пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць
визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало
село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а
праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки
й є на свiтi оце кладовище i нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через
кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до
могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд
чобiт (замiсть спецiальної археологiчної - де ж бо нам її взяти!), а в Яви
- лiхтарик, отой "динамiчеський", що я йому колись подарував.
Тихо балакало од вiтру вгорi на деревах листя. Десь порипувала суха
гiллячка, наче хтось ходив у темрявi мiж могил i скрипiв дерев'яною ногою.
Згадав я раптом, як ховали недавно, влiгку, стареньку прабабусю Петi
Пашка. У нас у селi вмирали нечасто, i, звичайно, всi ми були на похоронi.
Я добре запам'ятав її обличчя, зморшкувате i нiби всмiхнене.
I уявилося менi, як лежить вога зараз отут, зовсiм поруч, пiд землею, в
домовинi. Розплющує очi, ворушиться, хоче пiдвестися. Я десь читав, що
iнодi помилково ховають у летаргiчному снi, а в могилi "мерцi"
просинаються i... Волосся заворушилося у мене на головi, взялося дротом, я
не можу дихнути...
I враз - жжик, жжик! - наче заскрипiли костi.
Це Ява лiхтариком.
- Отут! - шепоче, присвiчує ледь помiтний у високiй травi горбок
могили.
- Н-не.. н-не ж жикай . К краще вже в темрявi копати...
Ява й сам зрозумiв, що той лiхтарик не для кладовища, - бiльше не
жикав. Кiлька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потiм взялися за
заступи. Одночасно увiткнули їх у землю, натисли ногою.
I раптом... Ми так i заклякли... З-за могили з темряви на нас дивилися
великi зеленi очi. Над очима стирчали рiжки... I потiм (навiть тепер я не
можу спокiйно це згадувати) звiдти долинув нечюдський, несамовитий,
нестямний крик... Такого крику я не чув нiколи в життi.
Наступної митi...
- А а а! - Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи
ми обоє, - це точно.
Ми не бiгли, ми летiли, майже не торкаючись ногами землi... Такої
швидкостi, мабуть, не знала наша Васюкiвка за всю свою багатовiкову
iсторiю.
Ми влетiли у двiр до Яви (вiн був ближче) i, зачинивши хвiртку,
пiдперли її дровинякою.
Можете смiятися, але тої ночi ми спали у собачiй будцi. Спали,
притиснувшись з обох бокiв до здоровенного кунделя Рябка. То був такий
лютий псюра, що мiг i самого чорта загризти. I як не переконували ми один
одного вранцi, що ми два йолопи, що то був звичайнiсiнький кiт, що саме
коти iнколи так несамовито кричать, - про повторний нiчний похiд на
кладовище годi було й говорячи Ми нищечком позабирали з кладовища свої
заступи i нiкому слова не сказали про нашу пригоду.
Незабаром почалися дощi, потiм зима, i "Запорiзька Сiч" на вигонi
розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколiсного
велосипеда льодовий самокат, i втрачений авторитет повернувся до нас.
Але пiсля тої ночi я сказав собi: "Павлушо, ти нiколи бiльше не пiдеш
уночi на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, i тобi зовсiм не треба,
щоб ти почав тiпатися i заїкатися вiд страху. Хай твої вороги туди ходять.
Хай вони тiпаються i заїкаються".
Та, бачите, не минуло й року, i от я знову збираюся вночi на кладовище.
I хоч, як завжди, при самiй лише згадцi про ту нiч у мене вже повна
пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собi "Треба йти,
Павлушо. Якби це було потрiбно особисто тобi, ти _б нiзащо не пiшов. Але
тут справа, ти ж знаєш, складна. I ти пiдеш. Бо ти мусиш повернути
годинник господарю за всяку цiну".
Я чую, як поряд зi мною зiтхає Ява, i знаю, що вiн думає про те ж саме.
Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тiткою. I хоч дверi в їхню
кiмнату зачиненi, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли
вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусiдньому будинку
почують, бо вiкна розчиненi. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька
й тьотю. Вони хорошi, добрi и лагiднi. Дядько передовик виробництва (на
Дошцi пошани висить) i майстер спорту. А тьотя такi коржики пече - вмерти
можна! Але що поробиш, коли вони...
Ш ш! Стривайте! Починається. От послухайте!
- Хррр-у-у-у... аур-ур-урррр... хрррррау-ав-ав-аввв... сь-сь-сью-у-у...
хрррря-а-а... хр-хр-хр-хр-пфу у-у...
Поснули!
Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От
хропуть дядько з тiткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього
дiла, вони, певне, були б чемпiонами свiту!
Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати - вони не почують...
РОЗДIЛ XIII
Нiчнi пригоди. Пострiл у печерi
Ми виходимо на балкон. Дiстаємо з-пiд ящика ще вдень заховану вiрьовку,
прив'язуємо до поруччя. Тiльки не думайте, що то ми для якоїсь романтики.
Боже збав! Просто ми змушенi спуститися з балкона по вiрьовцi. Бо через
дверi вийти неможливо - нема кому за нами замкнути.
Та й тiтка на нiч ключ до себе в кiмнату забирає.
Другий поверх - зовсiм невисоко.
А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлiв на вiрьовцi понакручували, щоб
легше.
Всi вiкна темнi, лише на п'ятому поверсi свiтяться два, мов очi
будинку. Там мелькають постатi i чується музика - мабуть, справляють
новосiлля (дядько з тiткою лише тиждень як переїхали в цей новий будинок
бiля Печорського мосту). I вiд того, що зовсiм поряд люди не сплять, а
веселяться, нiчна наша мандрiвка здається менi вже не такою страшною i
надзвичайною.
Додає менi духу що й те, що у кишенi я мiцно стискаю пїстолет -
стартовий пiстолет дядька. Пiсля довгих роздумiв i вагань ми вирiшили
взяти його все-таки про всяк випадок. Але оскiльки ми твердо вирiшили бути
дуже чесними, ми написали дядьковi листа i поклали замiсть пiстолета. Ось
цей лист:
"Дорогий дядю Гришо'!_
Вибачте i не ссрдьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Вiн нам отако треба!
Ми йдемо на серйозну операцiю. Може, й не вернемось. Тодi шукайте нашi
тiла у пiдземеллях лаври. Iнакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми
обов'язково повиннi повернути одному чоловiковi його рiч. Ми не можемо,
щоб нас вважали за злодiїв._
Про всяк випадок прощавайте._
Павлуша. Ява. А костюм мiй новий перешлiть тодi мамi._
Ява._
А мого велосипеда хай оддадуть двоюрiдному брату Володi._
Павлуша"._
Що не кажiть, а уночi в лавру, до тих могил, до мерцiв усяких лячно
йти. I так не хочеться вiддалятися од тих двох вiкон освiтлених, вiд
музики тiєї веселої. Але треба поспiшати!
Ми сiли па порожнiй i якийсь самотнiй трамвай, що одразу швидко (вдвiчi
швидше, по-моєму, нiж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу,
наче од страху. Вилiзли на площi Слави - там, де вiчний вогонь i могила
Невiдомого солдата. I пiшки пiшли до лаври.
Ми зайшли у знайомий Вальчин двiр (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе
собi - десятий сон бачить!).
Пройшли за флiгель i стежечкою, що гадючилася серед чiпкої колючої
дерези, почали спускатися до церкви Рiздва Богородицi. З кожним кроком у
грудях бухкало все дужче й дужче. I що це за властивiсть така у темряви -_
кожен кущик вона населяє жахними химерними створiннями, що ворушаться там,
ладнi от-от кинутися на вас. Навiть мiсця, вдень веселi й свiтлi, здаються
вночi страшними й зловiсними. А що вже казати про кладовища, церкви,
пiдземелля - куди й удень не дуже весело заходить.
Раптом, наче сповiщаючи комусь про паш прихiд, бемкнув з неба дзвiн.
Раз... Другий... Третiй... Ми спинилися, оглядаючись у страшну темiнь.
Дзвiн глухо забивав у серце крижанi цвяхи - бемм!.. бемм!.. бемм!..
- Го... годинник на лаврi... дванадцяту б'є! - пошепки догадався Ява.
Ми пiшли далi. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога
тихiше, майже безгучно - наче хотiли, щоб дочув той, хто чатував на нас за
кожним кущем. Спинi i потилицi було якось лоскотно, мов чиїсь руки
простягалися з темряви i торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися,
щоб раптом не побачити зеленi очi.
Коли ми вже були майже бiля брами, у кущах щось враз зашурхотiло,
метнулось, зойкнуло. Ми присiли, зiщулилися, втягнули голови в плечi. I я
так сiиснув пiстолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механiзм у
тому стартовому розрахований на спортсменiв i такий тугий, а то я точно
бабахнув би з переляку у себе в кишенi. Пропали б тодi мої хорошi
шевйотовi штани.
Минула хвилина. Нiхто не нападав. "Це, певно, хтось iз Будчиних
друзiв", - вирiшили ми, повитягали голови з плечей i розправили плечi.
"Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, - подумав я, - треба йти,
карбуючи крок, i смiятися..." Але ноги не послухали мене i по пласких
каменях склепистого пiдворiття "Дзвiницi на Дальнiх печерах" пiшли
знов-таки по-котячому тихо i безгучно. А смiх так глибоко застряв у мене
всерединi, що я сам навiть його не почув. Зате я почув iнше. З-за
надгробка на могилi генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос:
- Та перестань... Раз уже так - заведем i все... Нiхто вже не прийде...
Не змогли просто вийти з дому i все. Точно...
Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин.
- Ви помиляєтесь! Ми прийшли! - несподiвано голосно i рiзко сказав
раптом Ява. Я аж здригнувся.
- Га?! - нiби перелякано гакнули за надгробком. I на тлi неба над
кам'яною брилою з'явилося три голови.
- А... це вже ви, - почувся голос Будки, в якому звучало (як менi
здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення - наче вiн чекав когось
iншого.
Вони вийшли з за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми
помiтили ще у кодлi (вiн був найменший), i високий худорлявий хлопчина...
у чорнiй масцi - мабуть, "чувак". Я мимохiть здригнувся - що не кажiть, а
чорна маска уночi, та ще й у такому мiсцi, справляє нехороше враження. Як
бачите, менi доводилось здригатися майже щохвилини. "Якщо далi так пiде,
то я скоро буду безперестанку тiпатися, як у лихоманцi. Треба взяти себе в
руки", - подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко - якось не
давався я собi в руки.
- Лiхтарики у вас є? - спитав Будка.
- Нема, - озвався я.
- Це погано, - сказав Будка.
Звичайно, погано, ми и самi знали. Але в нас справдi не було
лiхтарикiв. Як на зло той "динамiчеський", що я колись подарував Явi,
зiпсувався, а "батареєчного" ми якось по дуростi не придбали (аби ж то
знаття, що в нас будуть такi нiчнi пригоди!) i в дядька дома не було. Про
всяк випадок взяли ми коробку сiрникiв. Але хiба порiвняєш сiрники з
лiхтариком!
- Ну, гаразд, у нас є, якось обiйдемося, - менi здалося, що Будка був
навiть радий, що у нас нема лiхтарикiв.
- Ходiмо! - не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з
лаврського двору, обiйшли фортечний мур. Попiд самим муром збiгали вниз
дерев'янi вузенькi сходи з поруччям. Над сходами нависли вiти дерев, темно
було, хоч в око стрель, i здавалося, що ми спускаємось у самiсiньке пекло.
Признаюсь одверто, менi було дуже страшно i дуже хотiлося якось сказати
цим крокодилам, що у мене е пiстолет, i якщо вони щось, то я... Але як це
сказати, я не знав.
Будка i "чувак" освiтлювали дорогу кишеньковими лiхтариками, але вiд
цих двох тремтливих плямок свiтла, що стрибали по схiдцях, було, по-моєму,
ще страшнiше. Зiйшовши вниз, ми знову почали чогось пiднiматися вгору (i
знов-таки вздовж лаврського муру). Пiднявшись трохи, звернули праворуч i
пiшли По асфальтовiй дорiжцi, що в'юнилася мiж густих дерев. Iшли мовчки.
Нарештi я наважився i пошепки спитав у Будки, який iшов поряд зi мною:
- А чого цей... у масцi?
- Для конспiрацiї, - таємниче прошепотiв Будка - Я ж вам казав - його
мiлiцiя шукає...
"Тю, - подумав я, - по-моєму, у нашi днi чорна маска не тiльки не
маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб
тебе мiлiцiонер не помiтив, а якщо ти у чорнiй масцi, то мiлiцiонер тебе,
нiтрохи не вагаючись, одразу - цоп! - i в район".
I раптом менi стрельнуло, що саме зараз можна сказати.
- Нiчого, - кажу, - мiлiцiя нам до лампи! У нас койшо є! От присвiти.
Будка спрямував свiтло лiхтарика на мою кишеню, i я наполовину висунув
з кишенi стартовий.
- Що?!
- Та, - спокiйно кажу я, - мiй же дядько... - я вже мало не прохопився:
"в мiлiцiї робить...", але вчасно змикитив, що тiльки що ж було "мiлiцiя
до лампи", - мiй же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на
хвилинку Макарова... Якраз на случай мiлiцiї...
- А... а це.. це добре... це харашо... - пропапляв Будка (вiн цього
явно не чекав). Ява пильно глянув на мене - вiн стояв зовсiм близько, i
при свiтлi лiхтарика я добре бачив його погляд. I розумiв. Той погляд
означав: "А як же наша умова нащот брехнi i нащот шалабанiв?" Я
заспокiйливо кивнув йому. Це мало означати: "Не бiйся, все гаразд; якщо
вороговi кажуть неправду, це нiяка не брехня, а тактика..."
"Чувак" i той малий iшли попереду, нашої розмови не чули i нiчого не
зрозумiли. I коли ми рушили далi, Будка нiби ненароком одiрвався од нас i
наблизився до "чувака".
- Що там таке? - тихо спитав "чувак".
- У них "пушка", - зовсiм тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо.
Але в мене такi вуха...
- Справжня? - стурбовано прошепотiв "чувак".
- Макарова...
- Та... Вона, мабуть, без патронiв.
Далi перешiптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми удали,
нiби нiчого не чули. Те, що вони збентежились, - точно! I це добре. Хай
знають, що жартувать з нами годi. Якщо вони здумають що-небудь, ми...
Ми звернули з асфальтованої дорiжки i пiшли по схилу вниз, продираючись
через шалину. Аж от спинились .. При тьмяному свiтлi кишенькових
лiхтарикiв ми побачили обмурований старою замшiлою цеглою вхiд у якийсь
пiдземний коридор. Вибiгаючи звiдти, дзюркотiв у нас пiд ногами струмок.
- От вона... печера Лiхтвейтеса, - урочисто сказав Будка.
- Лейхтвейса, - не без уїдливостi поправив Ява (пригодницьку лiтературу
ми знали не гiрше вiд них!).
З "печери Лiхтвейтеса" тхнуло вiльгiстю i холодом. I менi здалося, що
звiдти тхне могилою... Бр-р-р-р!..
- То, може, ми туг почекаємо, а вiн винесе, - кивнувши на "чувака",
сказав я.
- Якщо ви боїтесь... будь ласка... - глузливо сказав Будка.
От гад! Ну гаразд!
- Ходiмо! - скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дiстати
годинника!..
- Ходiмо! - сказав Будка.
Перший у печеру, пригнувшись, зайшов "чувак", другий Будка, тодi я, за
мною Ява, останнiм мусив iти малий... (як потiм з'ясувалося, вiн у печеру
навiть не заходив, а одразу чкурнув додому). Пiдземний коридор був
невисокий i вузький, iти можна було тiльки один за одним, пригнувшись. Ми
чвякали босими ногами у моквi, ноги судомило вiд холоду. Я раптом гостро
вiдчув, що я пiд землею, - круг мене вогкiсть, темрява i жах. I земля
немов тисне на мене, душить мене зверху, з усiх бокiв. Ну точнiсiнько, як
у могилi.
"Чувак" i Будка, що йшли один за одним поперед мене, свiтили собi
дорогу лiхтариками i зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий i
чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, - праворуч, лiворуч...
Менi вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких
романах) ми вийдемо в освiтлену високу печеру, де у великiй скринi з
награбованими коштовностями лежить "наш" годинник. I раптом...
Раптом менi наче накинули на голову ковдру. Подвiйний силует "чувака"
та Будки зник. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохiть
спинився. Й одразу вiдчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.
- Що? - приглушено спитав Ява.
- Агов! Де ви? - здавлено гукнув я. I завмер, нашорошивши вуха. У
вiдповiдь анi слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна пiдземна тиша.
Тiльки десь у глибинi цiєї тишi чувся шум води - наче з ринви...
- У-у, гади! - у вiдчаї скрикнув я. - Стiп! Стрiлятиму! - i я вихопив з
кишенi пiстолет i щосили натиснув на спуск.
Ба-бах! - спалахнувши блискавкою, гримнув пострiл.
- Атас! - перелякано верескнув хтось зовсiм близько.
I щось зашльопало-зашльопало по моквi, наче десятки жаб сiртонулись
врiзнобiч. Потiм десь вiддалiк гепнулося, зойкнуло - i все. Потонуло у
бездоннiй тишi.
Ява заторохкотiв коробкою сiрникiв, виймаючи її з кишенi. I раптом -
"ой!" - легенько ляпнулось унизу.
- Упустив, - розпачливо прошепотiв Ява. Я чув, як вiн ляпав рукою по
моквi, шукаючи. Але то було дурне - сiрники нашi уже нiкуди не годилися. I
тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихiдь нашого становища.
Ми були без вогню, самi у заплутаному пiдземному лабiринтi, у
цiлковитiй темрявi. Вибратися звiдси ми могли тiльки навпомацки. Але з
таким же успiхом ми могли павпомацки залiзти ще глибше в землю. А якщо
врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйнi змiї, кажани, величезнi
щури та iнша погань, то...
- Ану бахни ще раз, я знайду... - жалiбно сказав знизу Ява.
Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалаховi я
побачив винуватi похиленi плечi мого друга Яви. "Як вiн зараз переживає,
мабуть, що впустив сiрники", - подумав я i хотiв ще щось благородне,
людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути
благородним!), але не встиг...
Раптом почувся тремгячий Вальчин голос:
- Х-хлопчики, не стрiляйте! Що ви робите?!
Валька! Тю! Звiдки вона тут?!
- Агов! Де ти? - радiсно гукнув я
- Т-тут... - i за кiлька крокiв вiд нас, за Явиною спиною, несподiвано
спалахнув лiхтарик.
- О, та ти з лiхтариком! От здорово! А то ми сiрники згубили, - бадьоро
заговорив Ява, пiдводячись. I вiн - в котрий раз уже - гордо глянув на
мене: знову його Валька стала нам у пригодi. Та ще й у таку мить! Це вже
просто як у кiно...
- А ти ж як тут опинилася? - спитав я.
- Та потiм... Ходiмо звiдси... Тут так страшно. . Та й то правда,
поговорити ми ще встигнем. I ми всi втрьох квапливо зашльопали до виходу.
Ху-у!.. Як хороше з пiдземного мокрослизького холоду попасти в теплi
обiйми зоряного лiтнього неба! Якими симпатичними здаються цi похмурi
темнi дерева! Наскiльки краще все-таки на землi, нiж пiд землею!..
- А що це взагалi за печера? - спитав я, озираючись на чорну роззявлену
пащеку пiдземелля.
- Та це дренажна система. Для пiдземних вод, - сказала Валька.
I вiд цих буденних слiв "дренажна система" пiдземелля одразу втратило
свою страшну таємничiсть i стало зрозумiлим, чимось на зразок каналiзацiї
(хоча я й у каналiзацiю вночi б не полiз!).
- То що, вони вас завели i кинули? Еге? - спитала Валька
- Та хто його зна, - знизав я плечима. - Вони поховалися i мовчать. А
коли я стрельнув, вони "атас!" - i побiгли. Хтось iз них навiть гепнувся
по дорозi! Аж загуло!. Якби у нас був лiхтарик...
- Ой хлопчики, - схопилася Валька руками за щоки (навiть лiхтариком
собi по скронi стукнула). - Там же колодязi! Може ж, вiн там убився!..
- Що? Якi колодязi?
- Та дренажнi ж! Ви чули - вода шумить! То ж iде коридор, а тодi - раз!
- колодязь, а тодi знову коридор. Там, де ви були, один хiд на схили
виводить, а другий - до колодязя. I колодязь глибокий, метрiв два, а то й
бiльше. Ой хлопчики!
Ми з Явою перезирнулись.
- Ходiмо? - сказав Ява.
- Ага, - сказав я.
Це було все одно що утопленику, якого тiльки-но витягли, зiюву лiзти у
воду.
- Дай лiхтарик, - сказав я Вальцi.
Триваючи в однiй руцi лiхтарик, у другiй пiстолет, я хукнув (як на
стартi) i перший пiрнув у пiдземелля. Якось уже так склалося, що в усiй
цiй iсторiї менi доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша
з годинником, менi її першому й розхльобувати!
Я йшов i вiдчував себе розвiдником, що йде на смертельно небезпечне
завдання. Менi не було страшно ашкрапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним
шморгала носом Валька... I взагалi... ми ж iдемо звичайнiсiнькою дренажною
системою... Подумаєш! Тiльки чого це так тенькає "пiд ложечкою"? От iще
"пiдложечка"!.. Тенькає, коли її не просять... Нiчого ж страшного... Ми ж
iдемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб
тобi... Це просто з-пiд нiг у мене скочило вбiк здоровеннецьке жабище.
Тьху!
Аж от те мiсце, до якого ми були дiйшли. Авжеж! Оно ще и сiрники нашi
розмоклi лежать. О, тут коридор завертає i розгалужується. Тепер ясно -
вони погасили лiхтарики i скочили за рiг. А потiм, коли я стрельнув,
кинулися навтьоки. Один побiг цим коридором. А може, вони удвох побiгли
сюди? Тодi нiхто у нiякий колодязь не падав i не вбивався, i ми даремно
йдемо. Ну i прекрасно! Що, хiба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але
все-таки треба пiти туди, до колодязя. А що, як... Шум води все дужче й
дужче. Яка там ринва, це вже справжнiсiнький водоспад! Промiнь лiхтарика
впирається у цегляну стiнку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться
вгору i вниз. Я обережно пiдходжу. I чомусь спершу дивлюсь угору. Метрiв
за три надi мною свiтлiє круг зоряного неба, перехрещений товстими
гратами.
Я спрямовую лiхтарик униз. Спершу я бачу метрiв за два внизу свiтле,
вибите водоспадом цегляне дно колодязя - там нiкого. I я вже вирiшую, що
все гаразд. Аж раптом - я трохи сам не впав у колодязь з несподiваного
переляку. Просто пiд ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись
розчепiреними пальцями у шпарки мiж цеглинами, вiн ледве тримається на
прямовиснiй стiнi колодязя сантиметрiв за двадцять вiд краю, де я стою.
Вiн мокрий як хлющ - водоспад черкає його по лiвому плечу. Я ще не
розумiю, що вiн робить, але я ясно розумiю одне: ще мить - i вiн зiрветься
вниз. I я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати нi слова,
тiльки тицьнувши назад Явi лiхтарик i пiстолет. I обома руками хапаю Будку
за плечi. I лише тодi хрипло:
- Яво, передай лiхтаря Вальцi i поможи!
Ще мить, i Ява ляпаєчься на пузо поряд зi мною. I вже вдвох ми держимо
Будку за плечi. Тепер вiн не впаде, не зiрветься... Але витягти його
нагору отак, лежачи, ми не можемо вiн занадто важкий, а ми не геркулеси.
Ми лежимо i держимо. Вода заливається нам у холошi штанiв, ллється по
всьому тiлу i через комiри сорочки виливасчься у колодязь. Що це таке,
зрозумiє лише той, хто спробує... Додам тiльки, що вода крижана...
- Хлопчики! Ой' Що там? Ой! Ну скажiть! - ойкала Валька, пiдстрибуючи
позад нас. Нашi тiла заважали їй пiдiйти i самiй зазирнути. Та вона б,
мабуть, таки не втрималась i пiшла по наших тiлах (ви ж знаєте дiвчачу
цiкавiсть!), якби не примудрилась якось всунути мiж нами свої ноги: спершу
одну, погiм другу, потiм знову - уже просто бiля мого носа... I
нарештi-таки зазирнула.
- Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лiзь же, лiзь! Ну тут же так
мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, - зарепетувала
вона. Я вже хотiв крикнути їй, щоб вона "закрилася" (киркає, як та квочка,
- теж iще допомога!), i рапюм вiдчув, що Будка лiзе...
Вальчинi зойки вилинули на нього бiльше, нiж нашi зусилля. А зусилля
нашi були iшанiчнi. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у
грудях. Я тiльки зараз зрозумiв, якi ми з Явою ще слабаки. А ми ж себе
вважали Власовим i Жаботинським серед своїх хлопцiв. Ми ж вижимали отой
шмат рейки, що в нього у нас в колгоспi на обiд калатають, - Ява дев'ять,
а я сiм разiв... А "запорожець" Карафолька ледве три, а Коля Кагарлицький
так i зовсiм вижать не мiг. I коли ми випинали свої бiцепси, вони ж
здавалися нам твердiшими за оту рейку. А зараз... У головi у мене весь час
чогось крутяться слова: "Ох, нелегкая это работа из болота тащить
бегемота...", "Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота...", "Ох,
нелегкая это рабо..." Ну геть тобi як зiпсована пластинка... От же буває:
причепиться якась пiсня або слова - i крутяться, крутяться, крутяться а
головi...
Будка вже вчепився руками за верхнiй край. Ми вже не лежимо, ми вже
стоїмо на колiнах i тягнемо, тягнемо, тягнемо з останнiх сил. Валька теж
вчепилася однiєю рукою у Будчин комiр i теж тягне. Ось уже Будка вперся
руками, ось уже колiнами став па край... Ху-у... у мене тремтiли i
пiдгиналися ноги, коли я пiдвiвся.
- Ходiмо, ходiмо швидше, хлопчики, на повiтря... - зацокотiла Валька. -
Ви всi такi мокрi! Ви ж застудитесь...
- Стривай! Ану посвiти... посвiти... - схилився Ява. - Пiстолет... Я
його десь тут кинув... Десь тут... О!
Вiн пiдняв мокрий, у багнюцi пiстолет. Будка глянув:
- Стартовий? Я... з-зразу здогадався, - сказав вiн, цокаючи зубами, i
шморгнув носом.
"Чого ж ти тодi так дременув, що аж у колодязь угнався?.." - подумав я.
Але промовчав. Неблагородно було б...
- Ходiмо, ходiмо... Ви ж захворiєте... Там поговоримо, - тягне нас
Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватися - мокра одежа холодно
липне до тiла, зуб на зуб не попадає.
I ось знову тепле i, здається, таке густе-густе повiтря огортає мене з
усiх бокiв.
- Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду
на вас дивитись... Ви що - психiчнi? Негайно викручуйтесь! Я уже одiйшла i
одвернулась... Ну!
Ну й уперта вона!
I от ми стоїмо i викручуємось. Всi рештки сил, що лишилися у нас, ми
вкладаємо в те, щоб видушити воду з своїх штанiв i сорочок. Вода дзюрчить
на землю. Ми крекчемо i сопимо. А Валька стоїть вiддалiк спиною до нас i,
не обертаючись, командує:
- Добряче, добряче викручуйте - не лiнуйтесь...
- "Добряче"... Яка розумна! - скриплю я.
- Сама б спробувала. Як воно не викручується, - буркоче Ява.
- Говорити легко. - подає голос Будка.
I те, що ми всi троє однаково голi, i те, що всi цокочемо зубами i що
разом бурчимо на Вальку, - все це об'єднує нас з Будкою. I я не вiдчуваю
чомусь тiєї злостi i ненавистi до нього, що ранiше. Хоча це ж вiн примусив
нас пережити цю страшну пiдземну пригоду. I з годинником ще ж невiдомо
що...
Ото дивно: якщо ти зробиш людинi добро, вона тобi стає приємною. I
навпаки, той, кому ти заподiяв щось зле, неприємний тобi.
- Де годинннник? - не стiльки спитав, скiльки процокотiв я зубами,
викручуючи штани.
- Єсть, не хвилюйся... 3-зараз получиш.. - зацокотiв у вiдповiдь Будка,
викручуючи сорочку.
- А "ччувак"? Де "чувак"?
- А-а, то такий "чувак"! Б-барахло, а не "чувак"! Втiк... I взагалi я
про "чувака"... все видумав... То Вовка Iванов... Вона його знає...
- Як?! А годинник?
- Та єсть... У нього. Вiн тодi у тебе з кишенi випав, коли Вовка стягав
тебе з мене.. Спершу ми хотiли зразу оддать, а тодi я... придумав оце - з
"чуваком"... щоб було цiкаво... I щоб вас налякати...
- Ге! - сказав я (мовляв, кого ви хотiли налякати?! Нас?!).
- Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плакати - вивести. Але ми
домовлялися усiм кодлом, тодi б усе було правильно. А прийшов тiльки я i
Вовка з молодшим братом . Ну i...
- Ти думаєш, так легко вiючi вийти з дому! - обiзвалася Валька. - Я
цiлу годину в туалетi просидiла... поки всi про мене забулiи i поснули. А
тодi - через чорнiш хiд. Тобi добре, у тебе дома нiкого, мати на нiчнiй
змiнi... I Вовка з братом на верандi сплять, я знаю... Думаєш, так
просто...
- А ти ти як тут опинилась? - спитав я, судомливо натягаючи штани (Ява
i Будка були вже в штанях ). Я знав, раз вона почала говорити, вона зараз
обернеться, - де ви бачили, щоб дiвчина довго говорила, стоячи до вас
спиною.
- А менi Юрко Скрипниченко ска... Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко
Скрипниченко сказав... Я тiльки iз студiї вiд Максима Валер'яновича
приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником)... Iду... Юрко
Скриппиченко. Каже: "А ми сьогоднi вночi твоїх дружкiв у печерi давити
будем О!" - "Як?" - кажу. "А так"...
