Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки
страница №2
...риня гiтлерiвських орденiв, хоч лопатоюгреби А он особистi речi славного розвiдника Кузнецова, що дiяв у тилу
ворога i викрав нiмецького генерала. Ой, не поспiшайте, дайте подивитися!
Воно ж зараз нам таке потрiбне таке потрiбне. Ми ж зараз так усе це
розумiємо, як нiхто... Ми ж може, зараз найсправжнiсiнькi розвiдники (хоч
би як ви товаришу Паляничко, смiялися!). I все це нам отак треба знати! О!
О! О! Он же рiзнi секретнi документи. Он... назустрiч нам поспiшає Галина
Сидорiвна, а за нею всi нашi. Обличчя в Галини Сидорiвни аж пашить.
- Ви мене до iнфаркту доведете! Де ви були? Де?
- Загубилися, - кається Ява.
- Заблудилися... - каюсь я.
- Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнiв на екскурсiї. I нiхто,
крiм вас, не загубився, не заблудився... Мучителi! Мене паралiч розiб'є
через вас!
Ми зiтхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорiвну розбивав через нас
паралiч. Хай буде здорова.
- Не лайте їх, дуже прошу. Вони бiльше не будуть, - говорить старшина
Паляничко, пiдкручує вус, i очi в нього затуманюються.
- Ах, пробачте! Я навiть не подякувала вам. Спасибi! Спасибi! - враз
почервонiвши, говорить Галина Сидорiвна, робить губи бантиком, i очi в неї
теж затуманюються.
- Нема за що. Це наш обов'язок.
- Ну все-таки, все-таки... турбувалися, привозили... Спасибi велике! Не
знаю, що б я робила.
Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усмiхнених
очей з Галини Сидорiвни.
А Галина Сидорiвна, навпаки, то зиркне на нього то опустить очi, то
зиркне, то опустить очi. I говорить вона з мiлiцiонером якимсь надзвичайно
мелодiйним м'яким голосом - зовсiм не таким, як з нами.
- Ви даремно так переживаєте, нерви собi псуєте. Хлопцi вони меткi,
нiкуди не дiнуться, - говорить старшина i дивиться на Галину Сидорiвну
по-орлиному.
- Ах, знаєте! З ними так важко, так важко... Я їх люблю, але... - наче
горлиця, туркоче Галина Сидорiвна i гладить по головi спершу мене, тодi
Яву.
Ява пiдморгує менi. Я тихенько хмикаю у вiдповiдь (я пiдморгувати не
вмiю, в мене обидва ока клiпають, як у дiда Варави).
Молодець старшина! Спасибi! Геройська мiлiцiя в Києвi.
Потiм ми всi виходимо з музею i йдемо на Володимирську гiрку. I
старшина Паляничко разом з нами.
Потiм ми йдемо у Палац пiонерiв. (Ух, здорово! Оце Палац! Казка!) I
старшина Паляничко разом з нами.
Потiм ми сiдаємо на машину (Книш i Бурмило вже давно тут i поводяться
дуже спокiйно - мов звичайнiсiнькi собi люди) i рушаємо в путь.
А старшина Паляничко урочисто прикладає руку до козирка i стоїть так,
оддаючи честь, аж поки ми не зникаємо. А Галина Сидорiвна довго махає йому
хусточкою, навiть тодi, коли його вже не видно.
I знову сама собою завелася пiсня:
Ось i вечiр, вiвцi бiля броду
З Черемошу п'ють холодну воду.
У садочку вiвчаря стрiчає
Дiвчинонька, що ного кохає.
Ми з Явою лукаво перезираємось i тягнемо на все горло:
У садочку старшину стрiчав
Дiвчинонька, що його кохає.
I так нам весело, що ми аж лягаємо.
Але Галина Сидорiвна нiчого не чує i не бачить - спiває, заливається...
Прощай, Києве! Прощай, старшина Паляничко!
РОЗДIЛ IV
Тренування на плесi. А чи не шукають вони Папушину рушницю?
...Безлюдне плесо у плавнях. На пiщаному острiвцi за кущем верболозу
сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жiночi. На ногах у
нього ласти. У ротi трубка акваланга, до лиця вiн припасовує маску.
Пирхає, як кiт, - носяра заважає. Крiзь скло маски заглядає Бурмило в
брошуру, яку держить у руках, - звiряється з iнструкцiєю. Поруч -
одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пiшов до води, чiпляючись за
землю ластами i спотикаючись. Геп! - упав. Пiдвiвся. Не випускаючи з рота
трубки, щось гуде, мабуть, лається.
Зайшов у воду. Пiрнає. Над водою якусь мить дригаються худорлявi
волосатi ноги у ластах, потiм зникають. Нема Бурмила, тiльки жмурки по
водi пiшли.
Книш пильно дивиться на воду. Секунда, двi, три... Аж ось з'явилися на
водi бульбашки, бульбашки, бульбашки.. Рраз! - i вигулькнула Бурмилова
голова. Гарячково зриває Бурмило маску, трубку. Одпирхується,
одпльовується. Важко дихаючи, вилазить з води.
- Ху... Ху... Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна менi
ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже
там метрiв шiсть, а то й усi вiсiм буде.
- Авжеж, авжеж... Потренуйся. Аякже! - заспокоює його Книш. - Але ти
здорово. Дiло пiде! Якби я так мiг...
- Да, нелегка, виявляється, це штука. Воляче здоров'я треба, - набиває
собi цiну Бурмило.
- Зате потiм... Потiм ти менi чоботи цiлуватимеш. Життя як у раю буде,
- Книш клацає пальцем по шиї i гигикає. Бурмило теж гигикає у вiдповiдь.
I не знають нi Книш, нi Бурмило, що ми в Явою всевсе це бачимо й чуємо.
Ми причаїлися в очеретi по той бiк плеса i спостерiгаємо. По черзi ми
передаємо один одному старий польовий бiнокль мого тата. Хоч бiнокль i
слiпий на одне око, а у другому скельця подряпанi й бiльмуватi вiд часу
(татовi iще у вiйну, як вiн був пацаном, подарував його офiцер-фронтовик),
але все-таки це бiнокль, шестикратний, i у шiсть разiв наближає об'єкт
спостереження.
Нам пощастило: на другий же день пiсля приїзду з Києва ми "взяли слiд"
- вистежили, як Бурмило i Книш подалися у плавнi, i собi нищечком за ними
на плоскодонцi.
I от спостерiгаємо.
- Слухай, - шепоче Ява. - А може, вони по оту рушницю стендову
пiрнають, що тодi Папуша втопив?
Я непевно здвигую плечима, не вiдриваючи бiнокля вiд очей (зараз моя
черга). I згадую про ту стендову мисливську рушницю.
Правду кажуть - мисливський тут рай, у наших плавнях. Плавнi у нас
знаменитi. Починаючи вiд нашого села, на багато-багато кiлометрiв
тягнуться вони на пiвдень. Як заїдеш, куди оком не кинь - всюди плавнi вiд
обрiю до обрiю. Плеса межуються з трясовиною, вкритою купинами, з
острiвцями, що поросли осокором i вербами. Але в основному плавнi - це
очерети, очерети височеннi, триметровi, непролазнi очерети. В тих очеретах
люди прорiзали так званi "стружки" - вузькi звивистi коридори чистоводу,
по яких можна проїхати човном. Заблудитися в тих стружках - раз плюнути.
Недарма пiд час вiйни плавнi нашi були партизанським краєм. Сотнi
партизанiв переховувалися тут, i нiмцi нiчого не могли з ними зробити.
А дичини в плавнях - як комашнi, аж темно. I крижнi, i чирята, i лиски,
i бекаси, i дикi гуси... Чого тiльки нема.
Уявляю, скiльки мисливцiв понаїде цього лiта у серпнi на вiдкриття
полювання "по перу". I тi, звичайно, приїдуть, київськi, що завжди
приїздять.
Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну "Волгу" має. I
лисичкуватий, як зве його дiд Варава, Гонобобель - гостроносенький,
дрiбнозубий, з великими вухами, в окулярах - справдi схожий, чомусь на
лисичку. I опецькуватий, кругловидий немолодий уже Папуша. I огрядний
лисий Бубченко.
Всi вони кандидати у якiсь науки. Що таке "кандидат", ми добре знаємо.
Явина мати була кандидатом у депутати районної Ради. Її бiографiя з
фотографiєю висiла на стiнi нашої школи. Та це було недовго. Пройшли
вибори, i Явина мати стала депутатом. А цi третiй рiк приїздять, i все iще
кандидати.
- Щось довго їх не вибирають, - казав Ява. - Мабуть, не дуже вдатнi до
наук. Як ми з тобою.
- Мабуть, - погоджувавсь я. От i на цей раз, певне, приїдуть київськi
кандидати. I, звичайно, знову зупиняться вони у дiда Варави. Вони знають,
у кого зупинятися. I звечора за давньою мисливською традицiєю питимуть
горiлку, i розповiдатимуть рiзнi мисливськi iсторiї, i спiватимуть пiсень,
i кепкуватимуть один з одного. А вдосвiта дiд розбудить їх, i вони
посхоплюються - заспанi й наче хворi. Поквапом збираючи свiй мисливський
реманент, будуть кривитися вiд головного болю, труситися вiд ранкової
прохолоди i стогнати. А Бубченко взагалi не захоче вставати. Накривши лице
капелюхом, вiн хрипло буркотiтиме з-пiд нього сонним голосом:
-Лягайте! Чого ви посхоплювались! Нiч надворi. Не встигли повкладатися
- й уже... Адiоти... Хр-р-у, - i одразу перейде на хропака.
Вони довго розштовхуватимуть його, вiн брикатиметься, . говоритиме:
"Iдiть, я вас дожену", - нарештi лайнеться негарним словом i встане. I
вирушать вони у плавнi. Дiд на довбанцi, вони на плоскодонках. Дiд тiльки
й робить, що стоїть i жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по
водi: з лiвого борту гребонуть - човен праворуч пливе, з правого гребонуть
- лiворуч пливе, i так увесь час. Дiдова ж довбанка - як по струнцi йде.
Ох i довбанка у дiда Варави! Легка, мов пiр'їна, летить по водi, як птиця,
як отi новi кораблi на пiдводних крилах. Але всидiти на нiй, крiм дiда,
мало хто й мiг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на нiй, наче по
дротинi йдеш, - весь час балансу' вати треба.
Позаторiк на вiдкриття полювання мисливцiв до нас понаїхало безлiч.
Човни одразу всi порозбирали. А київськi запiзнилися - аж уночi приїхали.
Не дiсталося їм човнiв. Одна дiдова довбанка лишилася. Що робить?
- Удвох на цiй довбанцi їхать годi й думати - потоне, - сказав дiд. - А
то можна було б порозвозить на мiсця.
- Так по одному можна переїхать, - каже Гонобобель.
- Абсолютно правильно, - спокiйно зауважив дiд. - А звiдти хто човна
буде переганяти?
- М-да, - глибокодумно промимрив Гонобобель.
- А якщо пацанiв використати? - сказав довготелесий Олесь (ми якраз
тут-таки стояли).
- Ще потопите менi пацанiв, - буркнув дiд.
- Та нi! Чого там! - вихопилося в мене. - Ми ж легкi. По черзi будемо
перевозити. А як i перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!
- Ну що ж, спробуйте, - погодився дiд. - Тiльки роздягнiться, хлопцi.
Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.
Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну,
перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми бiля самого берега,
навiть не встигли од'їхати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав умощуватись, як
ми вже й перекинулись. I хоч коло берега було зовсiм мiлко, Олесь
примудрився зануритися у воду з головою.
- Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй бiсi - лаявся вiн,
вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака.
Товаришi смiялися, а Папуша сказав (вiн говорив, широко розтягуючи
губи, а разом з ними й слова):
- От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз
я поїду, раз ти таке...
I полiз у довбанку.
- Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, - радив дiд.
Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв.
- Це ще сiдало так застудиш, - сказав вiн, поклав поперек бортiв
дощечку й сiв на неї. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi
одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми поїхали. Папуша
сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав
рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець.
"Добре сидить, доїдемо", - подумав я. Ми вже були якраз на серединi
рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло троє крижакiв. Папуша
враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та
вистрелити не встиг, - ми втратили рiвновагу. Човен почав
хилитися-хилитися набiк.
- Дядьку! - кричу. - Пильнуйте, перекидаємось!
Вiн тiльки рукою по водi - плюсь, плюсь, плюсь...
Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, - це як
новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода
зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку.
Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова - обличчя не видно:
мокре волосся до пiдборiддя все залiпило.
- Ружйо! - булькнув вiн i знову зник пiд водою - як поплавець, коли
клюне риба.
Тодi знову вигулькнув, знову:
- Ружйо!
I знову пiд воду.
- Що там у вас? - весело загукали з берега.
- Дядько рушницю, кажеться, втопили! - загукав я у вiдповiдь.
Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав:
- Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема!
Ледве ми з ним до берега добрались - я довбанку i весло перед собою
пхав, а вiн... Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i
стогне'
- О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!
На березi дiд почав заспокоювати:
- Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть.
Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали - нiчого не витягли. Дно
замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш?
Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд
розсердився на нього - наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю
втопив:
- А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти
спокiйненько! Їхать, раз везуть! Так не - крижакiв йому захотiлось
Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпається. Таку дорогу вещ
утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з
рушницi.
Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд
його, кандидата, лає, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i
лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно їм було
ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн
тут у партизанiв провiдником - "головним лоцманом", як його тодi називали
I всi мисливцi знали: як поїдеш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не
будеш.
Скiльки не приїздив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи
свою "дорогу утопленицю" (вiн говорив про неї, як про живу iстоту, з
нiжнiстю i сумом). А коли "мазав" - кидав на землю свою теперiшню "тулку"
i трохи не топтав її ногами, вигукуючи:
- Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби
жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня!
Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по
неї варто було.
- Ну, а що ж тодi значить отой "вермахт", "подаруночок вiд нiмцiв"? -
сказав я. - I отi "двадцять залiзних" i все iнше?
До звичайної, хай навiть стендової рушницi всi отi таємничi шпигунськi
слова нiяк не тулилися.
- Нi, вони не по рушницю, - впевнено сказав Ява. - Це точно! Папуша,
пам'ятаєш, говорив, що вiн повну цiну заплатить тому, хто витягне, аби
тiльки витягли. Так чого ж ховаться...
Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. I вiн би заплатив навiть
бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо, крiм усього, вiрив, що вiд неї
залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто "пуделяв" вiн з своєї
нової "тулки").
Варiант з рушницею одпадав.
Тим часом Бурмило знову пiрнув, смiшно дригнувши над водою ногами в
ластах. I майже одразу виринув. З трубки, яку вiн держав у ротi, мов з
фонтана, метрiв на два вгору лупонула вода. Потiм кашель i лайка:
- А . хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квитi Нащо воно менi треба!
- Ну, ша ша-ша! Як мальчик! - скривився Книш.
- Це маска чортова мене пiдводить, - Бурмило рвонув з лиця маску - Я
думаю, що я, як у протигазi, i починаю дихать, а воно - вода . одразу
захлинаюсь. У мене ж зябрiв нема.
- Значить, треба пiдстрахувать. Пiдстрахувать треба. Прив'яжемо до
твоєї ноги вiрьовку, я кiнець у руцi триматиму - для страховки. В случаї
чого, я раз - i витягну. Але то вже iншим разом. На сьогоднi досить, -
Книш глянув на годинник. - А то я на аеродром запiзнюсь. Я ж тобi казав -
спецзавдання.
Ми перезирнулися.
"Аеродром", "спецзавдання"... Це щось таке... Одним словом, кров з носа
- ми повиннi знати, що то за спецзавдання на аеродромi.
- Гайда! - шепоче Ява i хапається за весло. Я теж.
Нiколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж
вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було ранiше за Книша дiстатися
берега
РОЗДIЛ V
Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович
I от ми вже щодуху бiжимо селом. Вбiгаємо на колгоспне подвiр'я, де
стоїть грузовик Книша, i одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бiгти не можна, бо
привернемо увагу. А нам треба непомiтно, нищечком забратися в кузов
грузовика. I ми, заклавши руки в кишенi i незалежно спльовуючи, поволеньки
чимчикуємо подвiр'ям. Назустрiч нам бiлозубе усмiхається замурзаний
(всеньке обличчя у шмаровидлi) комбайнер Гриць Чучеренко.
- Здоров, пацани! Що - гайку якусь вкрасти треба?
- Та нi, просто так... гуляємо... - байдужiсiнько чвиркнув крiзь зуби
Ява.
- Ну глядiть, як пiвкомбайна менi пропаде, ноги поодкручую, - смiється
Гриць i заходить у вiдчиненi дверi майстернi.
Ми озираємося. Здається, нiхто не дивиться.
- На абордаж! - командує Ява.
Раз-раз-раз! Геп! Вiн уже в кузовi. Тепер я.
Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..
А хай ти сказишся! Зачепився. I -як штани на парканi, на два боки
звiсився. Нi туди нi сюди.
Ява хапає мене за комiр - сiп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся я в
кузов. Глип - отакенний шмат штанiв трикутником на стегнi одвалився, тiло
моє грiшне небесам виставив. Ой, буде менi од матерi! Що ж, доведеться
терпiть: за шпигунами ганяти - не в карти грати.
Тiльки б Книш у кузов не зазирнув... Бо повикидає за шкiрки, як
цуценят, то такийi Скiльки не проси: "Дядьку, покатайте", - нiколи не
вiзьме. I сховатися, прикритися нiчим - порожнiй-порожнiсiнький кузов.
Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор - здригнулася й рушила машина.
Повезло! Не зазирнув. I знову пiдкидає нас на вибоях - добре, що хоч
стiльцiв нема над головою. Нiчого, видержимо - до аеродрому кiлометрiв з
десять, не бiльше.
Ми лише по кiлька синцiв та по двi-три гулi понабивали, як уже й
приїхали.
Коли машина стала i Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько i
повiльно-повiльно вистромили з-над бортiв голови. Воно! Аеродром. Наш,
районний. Ондо трiпочеться надутий вiтром смугастий конус на службовому
будиночку. Стоять кiлька лiтакiв сiльгоспавiацiї. З грузовика стрiчковим
транспортером навантажують в один з лiтакiв мiнеральнi добрива.
Книш пiдiйшов до льотчикiв, що курять бiля будиночка, щось питає,
дивиться на годинник, потiм, приклавши руку до очей, - в небо. I, наче
тiльки й чекав нашого приїзду, з'являється в небi лiтак. Уже чути гуркiт
мотора.
- Заходить на посадку, - авторитетно шепоче Ява.
I ось уже, пiдстрибуючи, iде лiтак, що сiв на немудрящу посадочну
площадку, позначену тичками.
Книш одразу побiг до лiтака.
Спустивши на землю металеву драбинку, з лiтака вийшов льотчик. В руках
у нього - довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав
коробку Книшевi, щось каже (нам не чуть) i показує, мовляв, обережно. Книш
бере коробку так, наче в нiй вибухiвка.
- Що це? Що вiн передав? - стурбовано питаю я.
- Щось пiдозрiле, - каже Ява, - Може... Може, атомна бомба... з
Америки...
- Замале для бомби, - намагаюся заспокоїти себе я.
- Дуже ти тямиш, - хмикає Ява. - А якщо на транзисторах... спецiально
для шпигунiв.
Книш обережно влазить у кабiну, заводить мотор, i ми їдемо Нi мабуть,
"їдемо" не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'їжджаючи кожну ямку,
кожен камiнчик. Тiльки один раз у життi я бачив, що цей грузовик так їхав.
Тодi вiн був покритий червоною китайкою i на ньому стояла... труна. Це -
як усiм селом ховали героя громадянської вiйни дiда Опанаса. Згадка про
той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справдi вибухне? I
поховать нiчого буде - бо вiд нас навiть попелу не зостанеться. Атомна
бомба - це ж...
- Яво, - шепочу я, - а давай з-злiземо...
- Чого? - питає вiн, але по очах бачу, що вiн не проти того, щоб
злiзти.
- Як так їхать, то лучче йти! На такiй швидкостi вiн од нас все одно не
втече. Та й ноги розiм'яти хочеться.
Ми перелазимо через заднiй борт i стрибаємо, по-жаб'ячому ляпаємося на
землю.
Ява враз присiдає i валиться на бiк. Я схиляюсь до нього. Ява держиться
за ногу i кривиться:
- Ч-чорт... пiдвернув...
Але по очах я бачу, що вiн бреше, нiчого вiн не пiдвернув. Молодець. Я
б не догадався. Машина вже вiд'їхала метрiв на сто. Тепер можна за нею. В
разi чого, хоч у рiвчак попадаємо - все-таки захист...
- Iти можеш? - для годиться питаю я.
- Спробую, - ховає очi Ява.
Якийсь час вiн кульгає, та потiм забуває i перестає кульгати.
Ми йдемо за машиною. Нам навiть не треба поспiшати - так повiльно вона
сунеться.
Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну, геть порослу споришем
зелену вуличку й зупиняється бiля гостроверхого будиночка пiд черепицею.
Ми схвильовано перезираємося.
О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий
на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.
Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хiба?!
О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мiй тато, на
мiльйон трапляється один, та й то не на кожний мiльйон.
Вiн - наш сiльський бiблiотекар. Офiцiйно. А неофiцiйно - винахiдник. I
не просто винахiдник. А, як сказав Явин дiд Варава, "унiверсальний
винахiдник-iзобретатель". Я не знаю, чого вiн не вмiє або не може. Вiн i
механiк, i електрик, i по рiзних там радiоштуках (що ото на транзисторах,
напiвпровiдниках), i селекцiонер (новi небаченi сорти городини, фруктiв
тощо), i по гiдросистемах - просто не злiчити...
Чого тiльки вiн не повинаходив! I паровий двигун, що сам качає воду з
колодязя (iз звичайнiсiнького примуса та старої виварки); i пневматичну
садову драбину (натиснув кнопку - пуфф! - i лiзь собi на найвищу грушу); i
гiдро-газову поливальницю на три атмосфери (вода пiд тиском газу
розбризкується до п'ятнадцяти метрiв...
Баштанник дiд Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу "дать
рублiв сто на запчастини, вiн би сам збудував яку-небудь мiжпланетну
станцiю"...
Та що там казать. Ви тiльки зайдiть до нього!
Одчиняєш хвiртку - i одразу з-за куща вискакує на тичцi кумедний
усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу з голови капелюх
знiмає, а в другiй тримає дощечку з написом: "Здрастуйте! Ласкаво
просимо!"
Iдеш вiд хвiртки по бiленькiй, посиланiй рiчковим пiском дорiжцi.
Праворуч - дивiгься! - кущ якоїсь городини по спецiальнiй штахетi метрiв
на два вгору видерся i плодiв на ньому червоних рясно, аж в очах
мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий сорт.
А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз, нi,
то - огiрок. А буряки якi, а морква, бачили б ви, однiєю морквиною
бегемота вбить можна!
Лiворуч - колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де
ви такий колодязь найдете?
Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на
гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин
i пристроїв не злiчити.
Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон
Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно,
бо всi любили старого.
Вiн високий, худий, кощавий i весь якийсь аж свiтиться - волосся
свiтле, брови свiтлi, вiї свiтлi, - не зрозумiєш, чи то вiн такий блондин,
чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi.
Вiн не з наших країв, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. "Руський человек",
як каже дiд Салимон..Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн воював тут,
познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i зачепився на все
життя.
Був вiн добряга, якого свiт не бачив.
Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, - останнє оддавав. I
весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив подерту якимось
"юним читачем" бiблiотечну книгу.
- Ех - казав вiн, - i який же це академiк читав! Дав би я йому по
западному полушарiю'
Але нiхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав вiн по
"западному полушарiю".
Дiтей вiн любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали - нi
дiтей, нi онукiв. Жили тiльки удвох. I весь урожай свого чудернацького
саду роздавали нам, - просто навiть незручно. Останнiм часом, мiсяцiв зо
два уже, баба Оксана хворiла, лежала у районнiй лiкарнi, i Фарадейович
через день їздив туди. I сьогоднi якраз поїхав - ми точно знали.
А в цей час Книш...
Сховавшися у кущах попiд тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята
кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало у лиснючих забруднених
штанях, а потiм уже весь Книш, - обережно тримаючи в руках оту загадкову
довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов
до хвiртки. Штовхнув її ногою. Рраз! - фанерний чоловiчок з-за кущiв:
"Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на
ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав своєї хати), i Книш
зник усерединi.
- Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, - метнув на мене Ява гострий
погляд.
- Нащо?!
- Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, -
Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк - за океан.
I враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловiсний
кабiнет. За величезним столом сидить страшний генерал iз свастикою на
рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiстає з шухляди
пачки грошей i кидає на стiл. Книш i Бурмило хапають грошi i пожадливо
запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказує i робить руками жест,
показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей.
...Вибухає, летить у повiтря хатинка Фарадейовича... I тут - шосе. На
крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i Бурмило. Бурмило мокрий, у
масцi вiд акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах - ми з
Явою. Раз у раз Книш обертається i стрiляє в нас з пiстолета. Свистять
кулi, шалено ревуть мотори... Мужнi нашi обличчя сповненi героїзму i
вiдваги.
Потiм - хоп! - моторолери вислизають з-пiд нас, мчать по шосе i
зникають... I от ми уже на трибунi в оточеннi генералiв, знатних людей,
трохи не членiв уряду. На наших грудях виблискують новенькi медалi "За
отвагу". Внизу - море людей. Вони тримають нашi портрети i транспаранти з
написами: "Слава героям!", "Хай живуть Ява i Павлуша!", "Назвемо Київське
метро iменами героїв!", "Перейменуємо Поштову площу на площу iменi Яви i
Павлушi!" Оркестр грає туш... I раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че -
щип! "Ти що?.." Це я так захопився, що забув усе на свiтi, почав вигравать
на губах туш: "Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!" - i не помiтив, як з хати
Фарадейовича вийшов Книш.
I наскiльки повiльно пiд'їхав грузовик, настiльки швидко вiн
вiд'їздить.
Ми перезираємося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хукає i каже.
- Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно тихiше,
й кажу:
- Риск! Може й зiрватися.
- Може, - говорить Ява i знову хукає.
Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi портрети в
траурних рамках - i менi щипле в носi, як вiд цибулi.
- Але не можемо ж ми допустить.. - каже Ява - Iсторiя нам не пробачить.
Менi хочеться сказать, що iсторiї до лампочки ми з Явою, у неї бiльш
поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.
- Ну, тодi на всяк випадок - прощай! - зiтхаю я
- Прощай! - зiтхає Ява, i ми стримано, по-солдатському обiймаємось Менi
щипле в носi дедалi бiльше.
Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо
через вiкно - де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцiю ходили крiзь
дверi!
Таємнича довгаста коробка стоїть на столi.
Ява бере її.
Одкриває...
В коробцi.. синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка,
обгорнута марлею.
Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi
вiдгвинчує кришку Ще трохи, ще...
- Обережно .. Обережно .. Обере... - завмираю я, вiдступаючи.
Ба-ббах-х!
Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало. .
Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булькає?
Невже це на тому свiтi дзюркотить i булькає?
Я розплющую одне око, потiм друге.
Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi.
Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у
нього синiй термос, з якого щось ллється...
Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком
скинув з припiчка глечик з водою.
От тобi й "ба-бах!" - Яво! - гукаю я. - Отбой! Ява вмить розплющує очi
й пiдхоплюється.
- Пильнуй термоса!
"Але вже пiзно - майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява
загвинчує кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм...
Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з
шаленою, неймовiрною швидкiстю?
Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою
метою, то не треба було б нiякої прискореної зйомки.
Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи
черепки i витираючи калюжi своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у
раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла... За
хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини
Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi.
РОЗДIЛ VI
Виявляється, то глобулус! Космiчнi мрiї Фарадейовича. "Життя -
заплутана i складна штука!"
- "Атомна бомба"! "На транзисторах"! Барахольщик! - пхикаю я.
- Мовчи! "Давай злiземо!" "Ноги розiм'яти!" Герой! - пхикає Ява.
Нам погано. На душi, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сiсти маком з
тiєю "бомбою"! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не
давала нам спокою.
Фарадейович приїхав аж надвечiр, i того дня так ми нiчого й не
довiдались. Нi, все-таки довiдалися. Що Фарадейович дякував Книшевi за
"велику послугу". Виявляється, "спецзавдання" давав вiн, i Книш на його
прохання привiз з аеродрому загадковий синiй термос.
Наступного дня з самого ранку ми побiгли до хатини Фарадейовича. Там
уже було повно юннатiв-старшокласникiв, з якими Фарадейович водив дружбу.
Ми прибiгли якраз вчасно - Фарадейович саме вийшов на ганок з синiм
термосом у руках. Його одразу оточили юннати
- Антоне Фадейовичу, ну скажiть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка!
Антоне Фадейовичу, ну хоч натякнiть! - заканючили нетерплячi дiвчата.
- Потерпiть, товаришi-громадяни, потерпiть! Про все на мiсцi
дiзнаєтесь, на Високому островi.
I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.
Ми, звичайно, и собi пристроїлись до гурту.
Але тут двометровий здоровило - дев'ятикласник Гришка Бардадим -
спiткнувся об нас i загудiв, як з бочки:
- Ану киш! Крутитесь пiд ногами! Не вашого це ума дiло! Киш!
I мазнув своїми граблями мене й Яву по потилицi.
У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобi дамо!
I чого вони так задаються, отi старшокласники? Подумаєш, мудрецi! Теж
двiйки одержують.
А на Високий острiв ми й без вас дорогу знайдемо.
Ми припливли туди ще ранiше за них. Недаремно Ява був онук дiда Варави,
а я - Явин друг. Ми знали у плавнях такi вузесенькi протоки серед
очеретiв, якi рiдко хто в селi знав.
Високий острiв - один з найбiльших у плавнях Високим вiн названий тому,
що в нього стрiмкi високi береги. Посерединi острова є навiть невеличке
озерце, наполовину вкрите ряскою i бiлими лiлiями. Власне, це не озеро, а
затока, вiддiлена од плеса невеликою греблею. Напровеснi, коли була велика
вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, i тепер рiвень води в тому
озерцi був вищий, нiж всюди в плавнях.
Ми сховали свого човна в очеретi, а самi причаїлися в кущах неподалiк
вiд озерця - не хотiлось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
По той вiд нас бiк озерця стояв курiнь Бурмила - то була його
мисливська база, або, як вiн казав, "президенцiя". Самого Бурмила не видно
- або рибу ловить, або спить пiсля чарки, або .. Та ми про це вже майже не
думаємо (пiсля "атомної бомби на транзисторах" якось не думається).
З-за очерету вже чути писклявi голоси дiвчат i роблений (наче в нього
галушка в ротi) Бардадимiв басок.
Троє човнiв причалює до острова.
Фарадейович з термосом у руках пiдходить до озерця. Юннати пiвколом
оточують його.
Фарадейович урочисто пiдносить термос i починає (голос його тремтить i
уривається вiд хвилювання - вiн завжди хвилюється, коли розказує про якесь
нове своє вiдкриття):
- Так-от... дорогi товаришi-громадяни, оце-о... тут... усерединi...
прилетiло до нас... знаєте звiдки?. Iз Сахалiну. Да-да... сотнi й сотнi,
як бачите, кiлометрiв. А попереду, може, мiльйони, а то й усi мiлiарди
мiлiардiв кiлометрiв... Знаєте, що тут? Тут... тут...
товаришi-громадяни... майбутня їжа астронавтiв... зоряних небожителiв
майбутнiх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодiйну водорiсть -
хлорелу... Га? Так-от... у цьому термосi - новий вид такої водоростi.
Глобулус! Може, ще кращий нiж хлорела... Мiй сахалiнський друг вивiв у
лабораторiї... I прислав, щоб ми... це саме.. продовжили роботу. Виростили
глобулус у природних умовах. Перевiрили, як вiн прийметься i буде рости.
Розумiєте, яка вiдповiдальнiсть! Може ж, ви собi уявляєте, астронавти
коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсiян або якихось iнших
гаврикiв.
Ми з Явою слухали не дихаючи.
- Чуєш, їжа астрономiв, а ми... - шепочу я пересохлими губами.
- Астронавтiв, дурило! Астрономи - це тi, що у трубу дивляться. Тi сало
їдять i вареники, як ми з тобою.
- Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! - шепочу я. I уявляється
менi:
...Велетенська ракета на стартi... астронавти, що заходять у ракету,
люди бiля пiднiжжя ракети . Враз вони розступаються, пропускаючи
автовiзок, на якому штабелi картонних коробок. На коробках великими
лiтерами написано: "Глобулус "Привiт з Васюкiвки". "Глобулус
"Особо-Васюкiвський..."
...А тодi - Марс... У прозорому шоломi, в скафандрi стоїть астронавт на
тлi фантастичного марсiянського пейзажу, оточений марсiянами, що схожi на
здоровеннецьких пуголовкiв, i пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з
тюбика, як зубну пасту. Марсiяни пробують, цмокають вiд задоволення i
показують великий палець - во!
Тiльки... чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бiднi астронавти, як ми з
Явою вивернули к лихiй годинi той термос? Помруть, бiдолахи, з голоду, не
долетять до Марса...
- Глобулус - одноклiтинна мiкроскопiчна водорiсть, - захоплено говорить
Фарадейович, - i неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите .
"Ой здається, i озброєним теж..." - тремтить моє серце.
- Сьогоднi ми його, так би мовити, посiємо, потiм почнемо
пiдгодовувати... вiн почне швидко розмножуватися, i тодi ви побачите...
"Побачите-побачите.. якщо буде, що сiяти... О лишенько, нащо ми
полiзли, нащо ми чiпали той термос?"
Зараз Фарадейович одкрутить кришку i.. I буде страшний "пшик", як каже
дiд Салимон. Бардадим перший захихикає - я його знаю.
I кого, кого ми пiдводимо! Людину, перед якою ми ("гангстери'") нiмiємо
вiд захоплення i стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати "Кого
ти найдужче любиш?" - стоїть у нас на третьому призовому мiсцi (пiсля мами
й тата), а то й частенько виходить на друге й навiть на перше (коли тато
"Ану скидай штани, лобуряко!", а мама: "От пожди-пожди, я тобi вуха
пообриваю!"). Правда, та любов була прихована, платонiчна, здалеку;
Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав бiльше з отими
бардадимськими старшокласниками, якi нас ("А киш, малявки!") на гарматний
пострiл до нього не пiдпускали. Але тим бiльше...
Фарадейович одгвинчує кришку i урочисто говорить:
- Увага, товаришi-громадяни, ви-ли...
Ми з Явою блискавично перезирнулися,
- Гой!
- Вой!
Спершу з кущiв вилетiв наш двоголосий зойк, за ним одразу - ми.
- Стiйте! Не лийте!
Ви пам'ятаєте, у спектаклi "Ревiзор" Гоголя є наприкiнцi нiма сцена,
коли всi застигають у рiзних позах iз роззявленими ротами? Так-от
точнiсiнько така сцена вiдбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший
отямився Фарадейович.
- Що? - здивовано запитав вiн.
- Ми... - сказав Ява i глянув на мене.
- Ми... - сказав я i глянув на Бардадима.
- Ми... - повторив Ява i теж глянув на Бардадима. - Ми... тiльки вам
можемо... по секрету...
Фарадейович усмiхнувся.
- По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
Вiн одiйшов з нами вбiк i схилився, наставляючи вухо.
I ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто
все. Пiд кiнець Ява сказав:
- А тепер скажiть усiм... Хай нам надають... по западному полушарiю...
Ми згоднi.
Фарадейович якось дивно скривився i протягнув:
- Он воно що .. Гаразд...
Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши руки за спини, як
арештанти, допленталися за ним.
- Так-от, товаришi-громадяни, - сказав Фарадейович. - Цi молодi люди
(ми опустили голови) пропонують спершу добре змiцнити греблю, очистити
плесо, а вже тодi...
Ми стрепенулися, не вiрячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас i
шепнув:
- Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
Потiм випростався i вголос промовив:
- Думаю, вiрно пропонують вони, га?
- Вiрно! Правильно!
- Очистить! Звичайно! - почулися голоси.
- Секрет! - через губу процiдив Гришка Бардадим i ляснув по потилицi
своїми граблями спершу мене, потiм Яву.
Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i _засмiялися.
А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд ряски,
ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипiла
навколо нас.
Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От же ж
людина! От людина! Скажи вiн нам зараз: "Пийте, хлопцi, озеро!" -
Їй-право, вихлебтали б до дна!
Незабаром озеро уже чисте - анi рясочки. Всi вилазять на берег.
Фарадейович нахиляє термос, i тоненькою цiвочкою; ллється в озеро
прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було "поживним середовищем", в
якому був глобулус). Ллється i дзюркоче. Ллється i дзюркоче. Той дзюркiт
здається нам чарiвною музикою.
- Скажiть, будь ласка, - несмiливо питає Ява, - а який вiн буде? Коли
прийметься?
- Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як
шовк. Уявляєте?
Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв.
- А який же хоч вiн на смак? - почувся позад нас голос Бурмила (ми ще
ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з "президентi", але
нам було не до нього).
- Як вам сказати, - обернувся до Бурмила Фарадейович. - Сам-то я не
куштував. Але думаю, що схоже на салат.
- На салат? Скажiть! Виходить, пiд "столичну" саме враз. Люблю
салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю'
I вiн хрипло зареготав.
- А чому ж, будь ласка, - так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що
Бурмило зразу знiтився:
- Та нi, я жартую. То я так, посмiяться... для смiху.
Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав:
"Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У
жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi
детективнiй. "_
Але Явi я нiчого не сказавше наважився.
Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус.
Куди не поткнешся-
- Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощує.
Особливу якусь.
- Кажуть, корисна - страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни.
- А що ти думаєш - космонавтiв тобi макухою годуватимуть.
- Авжеж, для них що е найкращенького придумають.
- Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганяє.
- А по-моєму, найбiльше вiтамiнiв - у горiлцi.
- Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той "глобус".
- ...а як на нiч обличчя ним намастити - на двадцять рокiв помолодшаєш.
- Усмiхатися частiше треба - тодi помолодшаєш. А ти лаєшся вiд зорi до
зорi.
- I взагалi, кажуть, дуже поживна Всi сто процентiв засвоюються
органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку.
Сказав своє слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався,
що вiн скаже. Мiй тато - страшенний "любитель преси", як вiн сам каже. Без
газети або журналу я його, здається, нiколи й не бачив, їсть - читає, iде
кудись - читає, телевiзор дивиться - теж читає. З газетою в руках так i
засинає.
I щодня за вечерею вiн проводить для нас iз мамою таку собi
полiтiнформацiю - розказує, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд нього
й про гiтлерiвськi архiви на днi озер у Австрiї та Чехословаччинi
дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про все iнше. Стiльки всього
цiкавого, як мiй тато, нiхто в свiтi, по-моєму, не знає (хiба, може,
Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння.
- Та хлорела ж, понiмаєте, чудо природи! Це ж, понiмаете, унiкальна
штука! Така, понiмаєте, манюпусiнька, i не побачиш, а великi дiла робить
Це ж не тiльки їжа для майбутнiх космонавтiв-астронавтiв, це ж, понiмаєте,
i повiтря, i вода... От у минулому роцi "Известия" писали про унiкальний
експеримент радянських учених у Сибiру, коли цiлий, понiмаєте, мiсяць
лаборантка Галя М. провела у гермокабiнi, повiтря в якiй постiйно
оновлювала "оранжерея" хлорели - вбирала, понiмаєте, вуглекислий газ i в
процесi фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понiмаєте,
кругообiг через культиватор хлорели, правда, з деякою хiмiчною доочисткою,
робила й вода.
Тут я татову розповiдь мушу перервати, бо далi, незважаючи на його
"понiмаєте", нiчого не втямив: навiть мама тiльки очима клiпала й гмикала.
Зрозумiв я тiльки одне: що хлорела - це рiч! I що без неї до iнших
планет нiчого й рипаться
А раз хлорела - рiч, то глобулус i поготiв, бо вiн - "вид хлорели,
може, ще й кращий"
Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками, -
всесвiтнього значення.
I ще я зрозумiв, що нiчого в усьому цьому не петраю. Нiчогiсiнько. Як
корова. Зрозумiв, що на одному завзяттi на отому: "Ми все-таки хлопцi будь
здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi!" - далеко в космос не
залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися i вчитися. I тут я
згадав, що через кiлька днiв - екзамен Перший у моєму життi екзамен, про
який я через усi отi шпигунськi справи зовсiм забув.
Ех, учителi-вчителi, завпеди i директори! Хiба вони розумiють що-небудь
у шпигунах, у героях! Хiба вони розумiють, як же ж ото хочеться затримати
справжнього шпигуна i стати героєм? Щоб про тебе писали в газетi
передавали по радiо, а то й по телевiзору. Хiба вони розумiють!
I не вiдмiнять вони заради шпигуна екзамен, нi, не вiдмiнять! Хоч давай
їм сто шпигунiв - не вiдмiнять нiзащо! Ех, учителi-вчителi!
I так менi стало тоскно, що якби я був вовк я сiв би посеред хати i
завив Але я не був вовк, я був п'ятикласник. А пятикласникам вити не можна
"Непедагогiчно" як каже Галина Сидорiвна.
I я тiльки тяжко-тяжко зiтхаю...
РОЗДIЛ VII
Екзамен. Де Ява? Що з иим?.. Переекзаменовка...
Хвилюватись я почав ще, мабуть, увi снi. Бо коли прокинувся, то ще не
розтуливши очей, уже вiдчув, як холодно в мене пiд серцем, як воно то
шалено б'ється-б'ється то завмирає, неживе, а в цей час вiд потилицi через
спину'аж до п'ят бiжать-бiжать крижанi бульбашки, - наче хто обливає мене
холодною газованою водою, - i по всьому тiлу гусяча шкiра.
О, як би я хотiв не прокидатися сьогоднi! Скiльки б я дав, щоб уже було
завтра! Але нi . Я вiдчував неминучiсть i невблаганнiсть долi. Таке саме я
вiдчував, коли сидiв якось, чекаючи черги, пiд дверима зубного лiкаря i
слухав як противно дзижчить отам у кабiнетi бормашина а мати мiцно тримала
мене за руку, щоб я не дременув.
Я почав панiкувати вже кiлька днiв тому.
- Яво! - сказав я. - Яво, голубе, треба щось робити - повторювати,
вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у життi.
А екзаменiв усi бояться. Навiть герої. Онде-о й тато мiй казав, що боявся.
А тато мiй - ти ж знаєш!
Але Ява на панiку мою не пiддався анi-нi. Тiльки смiявся й тюкав. Наче
не екзамен нас ждав, а Новорiчне свято.
- Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якiсь там
двiєчники-поганщики. Ми здiбнi хлопцi. Сама Галина Сидорiвна казала. I
четвiрки, i п'ятiрки одержували. А якщо двiйки - то бiльше ж за гульню та
вибрики всякi. Не дрейф!
- Ага, не дрейф! - казав я. - Це ти просто не задумуєшся, що таке
екзамен. Легковажний ти просто. I все!
Тодi Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха i, прикривши рота
долонею, казав:
- Не забувай, що моя мама - депутат! Це теж дещо значить!
I вiн багатозначно моргав. А потiм додавав:
- I, думаєш, так легко поставити двiйку? Хе! Не думай! У них же свiй
план по п'ятiрках i навiть по трiйках. Вiд них же, знаєш, як вимагають оцi
самi... як його... iнстанцiї. Я чув, Галина Сидорiвна моїй мамi
скаржилась. Так що...
"Що ж, йому, може, й справдi нiчого боятись, - думав я. - Авжеж, його
мама - депутат. Авжеж. Та й батько передовик, рацiоналiзатор, якусь
штуковину до соломорiзки придумав. I на скрипцi грає. А зараз у закордонну
командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж.
А мої батьки - звичайнi собi колгоспники. Не депутати, не рацiоналiзатори,
на скрипцi не грають, по закордонах не їздять..."
I менi ставало ще сумнiше й страшнiше. I серце стискалося вiд
самотностi. Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом: i
в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного не їли), i
оцiнки однаковi одержували, i з класу нас вигонили завжди обох... А
тепер...
Явi - "Будь ласочка, депутатський синку, п'ятiрочку вам або
четвiрочку!"
А менi...
Одна лишалася надiя - на отi iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок.
Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а то б я й не
встав.
Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли - так буває, коли гецнешся
об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю пiвсклянки
молока (бiльше нiчого не можу - все в горлi застряє) i неквапом - ще є час
- iду до Яви.
- Яво! - гукаю через тин.
Вiн не озивається.
"Невже це в мене сили нема крикнути?"
- Яво! - гукаю, як то кажуть, на повну катушку.
Не озивається.
Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах.
Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку,
сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене?
Не може бути!
- Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..
Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'ї у найглухiшi закутки, я
побiг до школи.
"Може, вiн думає, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку - ще ж рано".
Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от тобi й рано!),
всi, крiм Яви.
Я мотонув назад.
Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший.
- Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? - безнадiйно
питав я всiх, кого зустрiчав. Але нiхто не бачив, нiхто.
Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, i менi здавалося, що
вона стала довга, як у гусака.
Я пiдбiг до школи тодi, коли баба Маруся вже ходила по подвiр'ю,
калатала дзвоником, i, мов не довiряючи йому, вигукувала:
- Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!
Я кинувся до неї:
- Ой бабусю! Ой не дзвонiть ще хвилиночку! Не дзвонiть! Яви десь нема!
Одну хвилиночку тiльки!
Баба Маруся скрушно похитала головою i якось винувато сказала.
- Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пiзно. Було б ранiш, синочку. Де
ж це вiн заповiтрився? От бiда! Ну, бiжи в клас, а то й ти не втрапиш.
Довелося йти.
В школi урочисто й святково, як пiд час виборiв (у нас i агiтпункт, i
виборча дiльниця завжди в школi). У коридорах простеленi дорiжки, на
вiкнах квiти, стiл у класi покритий червоною китайкою. Навiть плакат
висить у вестибюлi: "Ласкаво просимо!" Тiльки не грає гармошка i не працює
буфет з пивом, як пiд час виборiв.
Дiвчата в бiлих фартушках, хлопцi незвично чистi й зачесанi.
Заходить Галина Сидорiвна, з гарною зачiскою, у шовковому платтi - не
вчителька, а кiноартистка. За нею суне Микола Iванович, учитель географiї.
Вiн у нас на екзаменi асистент.
Галина Сидорiвна обводить поглядом клас, супить брови й питає:
- А де Рень?
Я пiдхоплююся з мiсця:
- Нема десь... Не знаю... все село оббiгав... Може, почекаємо трiшки?
Галина Сидорiвна ще дужче супить брови:
- Затримувати екзамен не можна. Нiхто нам цього не дозволить.
Вона стає бiля дошки, стискає руки - наче зараз буде спiвати (видно,
теж хвилюється) - i каже:
- На першiй сторiнцi кожен напишiть: "Екзаменацiйний диктант з
української мови учня (або ученицi) п'ятого класу..." - i своє прiзвище.
Ми схиляємо голови - пишемо.
Екзамен почався.
Учнi сопуть. Пера скриплять.
Я пишу механiчно, навiть не думаючи, що пишу. I менi зовсiм не страшно,
я зовсiм не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де вiн? Що з ним? Не
прийти на екзамен! На перший у життi екзамен! Це просто не вкладається в
головi! Навiть якщо твоя мама депутат... Це безумство. Вiн не мiг цього
зробити просто так. Щось сталося... Може, щось непоправне?.. Але - що? Що?
Вчора ж ми бачились, i все було гаразд. Розлучилися пiзно ввечерi, коли
йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб iти на екзамен. "Може, вiн
уже й неживий?" - холону я. Диктант закiнчено.
- Тепер уважненько перевiрте i здавайте, - нiжно-нiжно, як нiколи, каже
Галина Сидорiвна i усмiхається до нас пiдбадьорливо - пiдтримує.
Сопуть учнi, носами в диктант упхавшись, - перевiряють Аж пiт на лобах
виступив вiд напруги.
А менi лiтери в очах стрибають, розсипаються на всi боки - не вчитаю.
Не можу.
От уже вихопився з-за парти Карафолька, понiс. Перший. Вискочка!
Он уже й Мацiевський, i Гребенючка потягли. А я ще до половини не
доповз.
I раптом - дверi розчахнулися i в клас влетiв Ява. Я аж пiдскочив:
живий!
Живий-то живий, але - матiнко! - який у нього вигляд! Захеканий,
скуйовджений, мокрий, весь у болотi з нiг до голови.
Слiдом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.
Галина Сидорiвна поточилася й трохи не впала.
- Що це означає?'
Ява мовчав, опустивши голову. I Собакевич не гавкнув, як минулого разу,
не загарчав навiть, а пiдiбгав хвоста сховався за Яву.
- У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?
Ява мовчав.
- Де ти був?
Ява нарештi розтулив губи:
- У плавнях.
- Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив?
Ява опустив голову ще нижче i тихо сказав:
- Рибалив.
Менi здалося, що всерединi у Галини Сидорiвни стався вибух. I по всьому
класу полетiли осколки.
- Що?!. Що?!. Замiсть екзамену ти пiшов рибалити?! Ну... ну, знаєш, це
вже занадто! За-над-то! Це просто.. просто обурливо! Так-от - складатимеш
екзамен восени! Як двiєчник. Вважай, що ти одержав двiйку! Перее...
