Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки
страница №7
...я опинився за селом, у верболозi, Над рiчкою, я впав натраву i качався, i стогнав, i землю гриз вiд ганьби, вiд сорому, вiд горя.
А коли через кiлька хвилин перший приступ вiдчаю минув, я побачив, що
поряд зi мною качається, стогне i землю гризе мiй друг Ява - Бобчинський.
Ми не сказали один одному нi словами глянули одич одному в вiчi i
тiльки тепер зрозумiли, що ми наробили. Ми не тiльки провалилися самi,
знеславили себе на все сели. Ми провалили весь "Ревiзор" Гоголя. Таку
п'єсу провалили! Бо як ви вже знаєте, хоч якi неголовнi герої Бобчинський
i Добчинський, а так побудована ця генiальна п'єса, що без них нi тпру нi
ну - нема ходу п'єсi нiякого. От ми зараз втекли, а там все зупинилося.
Навiть уявити важко, що там дiється... Скандал... Панiка... Бо ж не можуть
дiзнатися городничий Карафолька та всi iншi чиновники, що в готелi живе
Хлестаков - Кагарлицький, якого треба прийняти за ревiзора. Сказати це
повиннi були ми, Бобчинськии i Добчинський Крiм нас, нiхто цього зробити
не може. Нiхто. I вмерла п'єса. Нема п'єси. Розгублено стоїть на мiсцi
талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. I всi iншi персонажi стоять,
як у тiм'я вдаренi. А за сценою, так i носа ни показавши, страждає ще
талановитiший Коля Кагарлицький. Ах який же вiн був Хлестаков на
репетицiях! I де ж у нього те бралося... А ранiше таке ж тихе i непомiтне
було! Ми його й за хлопця не мали. Нi тобi з верби у воду стриб; нути нi
тобi з рогатки вiкно вибити. Носа у книгу впхне а сидить пiд грушею
нищечком. А на сценi таке виробляв, що аж-аж... I тепер нiхто цього не
побачить.
I зоотехнiкова прапращурка баба Триндичка, яка раз на сто рокiв
вирiшила культурно розважитись, подивитися спектакль - попленталась додому
на пiч цвiркунiв слухати. Невдоволена i похмура розходиться публiка по
хатах, лаючи на всi заставки примхливе i непевне театральне мистецтво яке
так залежить вiд навiть найпоганючих акторiв.
А цi актори лежать зараз голiчерева на травi, дивляться у небо де
глузливо пiдморгують їм зiрки, i страждають. На весь космос, на весь
Всесвiт страждають.
Ну як тепер показатися людям?! Як подивитися їм в очi? Як взагалi жити
на свiтi пiсля цього?! Ой, що ж ми наробили!..
Лишенько!
I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
Жили ж собi спокiйно й весело.
Чого нам треба було?
У Се Ше-А захотiлося на гастролi? Вiнкiв лаврових? Аплодисментiв?
Шминдрики нещаснi! Маєте тепер аплодисменти по пицi!
А все почалося з Києва. Це Київ винен. Столиця України. I київська
мiлiцiя винна. I новi цинковi ночовки. I Валька. I Максим Валер'янович. I
годинник "Салют". I.. утопленик Утопленик винен насамперед. Але пождiть,
давайте все до ладу.
Це було минулого лiта.
Було так.
РОЗДIЛ II
Випадок у метро. "Космонавт". Конфлiкт з київською мiлiцiєю
Ми приїхали до Києва. На цiлий мiсяць. У гостi до мого рiдного дядька i
моєї рiдної тiтки.
Це було прекрасно. Ми цiлий рiк мрiяли про цей день. Не те, що ми
нiколи не бували в Києвi. Бували. Ява один раз, а я аж двiчi. Але тодi,
вперше, ми були усiм класом на екскурсiї, всього лише два днi. А вдруге я
був сам, без Яви. То було, звичайно, не те, зовсiм не те. Ви ж самi
знаєте, що радiсть, якої не можна роздiлити з найлiпшим другом, - це не
повна радiсть I навiть не пiврадостi. А якась четвертинка... Отож не
дивуйтеся, що в нас був такий пiднесений настрiй.
Коли люди приїздять до Києва, з чого вони починають? Правильно! З
Хрещатика! Так уже заведено... Ви злазите з поїзда, заносите свої
"чамайдани" в хату, i ноги механiчно самi несуть вас на Хрещатик, навiть
не питаючи вашого дозволу i бажання. Тiтка ледве встигає гукнути вам
навздогiн "Глядiть же не загубiться!.. I на обiд не..." - далi ви вже не
чуєте...
Через двадцять хвилин пiсля того, як ми приїхали, ми вже iшли по
Хрещатику...
Що я сказав? Iшли? Нi, ми пливли, ми линули, ми викроковували гордо й
урочисто, як на парадi. По Хрещатику не можна просто собi йти, коли щойно
приїхав у Київ. Така вже то незвичайна вулиця. Той, хто потрапив на
Хрещатик, стає нiби iншою людиною. Всi на Хрещатику здаються якимись
радiсними i святковими. I напрочуд чемними, ввiчливими. I всi усмiхаються.
Хоч iдуть люди по Хрещатику щiльно, як у черзi, майже при гудившись одне
до одного, але я не бачив, щоб хтось когось копнув ногою, ударив лiктем
або навiть просто вилаяв. Штовхне ненароком - "Вибачте!" - усмiхнеться i
йде собi далi. Хорошi люди на Хрещатику! Треба, щоб на всiх вулицях такi
були. Пливемо, ми, линемо, викроковуємо... Широкий, як Днiпро, Хрещатик
(по радiо на свята завжди так кажуть). Попiд берегом на тротуарах - люди,
посерединi, на брукiвцi, - машини. I так, як на тротуарi не побачиш жодної
машини, так на брукiвцi не побачиш жодної людини. Кожному своє. I щоб одне
одному не заважать, навiть переходи пiд землю поховали. Такий же па
Хрещатику лад - любо глянути. "Легше у нас пiд воза вгнатися, нiж тут пiд
машину", - подумав я. Та тiльки встиг я це подумаги, аж раптом з тротуару,
як Пилип з конопель, вирвався на середину вулицi просто пiд машини
огрядний i лисий дядько в темних окулярах, з фотоапаратом через плече i
наче без штанiв, у самих трусах. Тiльки по гудзиках ми здогадалися, що то
були такi штани, але коротенькi, як труси. З-пiд тих штанiв некрасиво
стирчали голi, вкритi густим чорним волоссям товстi ноги. По всьому було
видно, що то не наш чоловiк, а якийсь iнтурист.
Ми з Явою завмерли - невже перебiжить?!
Та враз - цюррр! - наче з-пiд землi виринув молоденький стрункий
мiлiцiонер з хвацько пiдкрученими вусиками. I голоногий iнтурист, не
добiгши навiть до середини брукiвки, так i присiв, смiшно розчепiривши
руки. Потiм крутонувся i пiдтюпцем побiг назад. Мiлiцiонер йому навiть
слова не сказав, тiльки усмiхнувсь i посварився пальцем, наче вчитель на
недисциплiнованого учня (хоча iнтурист був удвiчi старший за мiлiцiонера).
- О! Бачив? - гордо сказав Ява. - Думає, мабуть, раз приїхав з якогось
там Лондона чи Рiо-де-Женейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи!
Лiзь, голубе, пiд землю, як усi люди. Невелике цабе!
Потiм Ява захоплено глянув на молоденького симпатичного мiлiцiонера i
сказав:
- Ти знаєш, Павлушо, все-таки нема в свiтi лучче, як бути мiлiцiонером.
По-перше, благородно! Борешся з усякими злодiями, бандитами та хулiганами.
По-друге, усi тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-третє, цiкаво.
Не життя, а суцiльне тобi кiно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану
мiлiцiонером. А ти?
- А я льотчиком, - вперто сказав я. - Ти ж знаєш!..
- Як хочеш, - сказав Ява i зiтхнув.
Ява мiняв професiї, як циган конi. Сьогоднi вiн моряк, капiтан далекого
плавання. Завтра вiн геолог. Пiслязавтра директор кондфабрики ("по три
кiлограми "Тузика" на день можна їсти"). Тодi футболiст київського
"Динамо" Тодi художник. Тодi звiролов, що ловить для дресирувальникiв
хижих тигрiв, барсiв та ягуарiв. А сьогоднi, бачте, мiлiцiонер.
Я ж - нi. Я як ото вирiшив ще у першому класi, що буду льотчиком, так
досi держусь, не схибив.
Навiть дiд Салимон сказав недавно: "Ти диви, яке вперте!.. Ма'ть-таки,
буде льотчиком цей слинько, хай би його муча вбрикнула!"
Хiба що iнодi я не витримую. I ненадовго пристаю до Яви - за компанiю.
Та й то тiльки на таку комбiнацiю, щоб лишатися льотчиком. Я вже був i
морський льотчик, i льотчик-футболiст, i льотчик-художник, i
льотчик-звiролов, i льотчик-геолог, i навiть льотчик на кондфабрицi, що
возить лiтаком цукерки "Тузик".
Але цього разу я вiд комбiнацiї вдержався, бо не уявляв собi
льотчика-мiлiцiонера - кого ж ти у повiтрi затримуватимеш i штрафуватимеш!
Чорногузiв хiба!
Нi, хай уже цього разу лишуся я просто льотчиком.
Пливемо ми, линемо, викроковуємо по Хрещатику...
Праворуч багатоповерховi будинки, схожi на величезнi, кахлями обкладенi
груби, один на одного громадяться, угору на Печерськ лiзучи.
Лiворуч унiвермаг склом на сонцi виблискує. Далi здоровеннецька
десятиповерхова мiськрада (скiльки ж то у нiй людей радиться - така
велика!).
Десь за мiськрадою вежа телевiзiйна небо аж у космос проїшрикує.
Оце висота! Нiчого вищого в свiтi не бачив! От де вiд матерi пiсля
двiйки ховатися! Не те, що на нашiй грушi! Не чiльки б не стягли, не
догукалися б нiколи!
Далi на тлi неба круглi без хрестiв банi вимальовуються - колишнiй
костьол, теперiшнiй антирелiгiйний планетарiй.
Пiсля мiськради, за вулицею Свердлова, Хрещатик завертає праворуч i,
порозсувавши на площi Калiнiна будинки далi од себе (наче збирається
крикнути: "Пустiть мене, я хочу пiрнути в Днiпро!"), утикається на площi
Ленiнського Комсомолу у фiлармонiю. I через ту фiлармонiю у Днiпро не
пiрнає...
Та пiсля вулицi Свердлова ми по Хрещатику далi не пiшли. Бо праворуч
була станцiя метро А метро, як ви самi знаєте, - це метро! I я хотiв би
глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюкiвки, байдуже пройшов би
повз метро!
Не змовляючись, ми, як по командi, одночасно повернули до входу в
метро.
На нас одразу вiйнуло свiжiстю i якимсь особливим, тiльки одному метро
притаманним запахом.
Хоч контролера десь не було i проходи мiж спецiальними тумбочками, де
горiли привiтнi слова "Киньте п'ять копiйок", були гостинно вiдкритi,
проходити "зайцями" ми навiть i не подумали. Хай хтось дурнiший це робить,
ми вже один раз пробували... Хоч би як швидко ти бiг, ще швидше за тебе з
тумбочок вискакують навперейми спецiальнi держаки, i ти гепаєшся на них
пузом. Отож...
Ми iнтелiгентно намiняли у касi п'ятакiв, кинули i пройшли...
"Якi ми все-таки культурнi й благороднi", - з гордiстю подумав я. Коли
б я, дурний, знав, що зараз станеться!..
- Диви! Диви! Старшина Паляничко! - зненацька вигукнув Ява. - Давай
доженем!
I тiльки я встиг роззявити рота: "Га? Де?" - як вiн уже дрiботiв по
ескалатору.
Поперед нас стояв на ескалаторi здоровенний опасистий дядько, з
кошиками, з клумаками, ще й з новiсiнькими ночовками в руках (видно,
попродав на базарi крашанки абощо, накупив краму i їхав на станцiю).
За кiлька метрiв нижче дядька стояла струнка мальована дiвчина з
височенною, схожою на копицю сiна зачiскою, - справжнiсiнька тобi
кiнозiрка.
А ще нижче "кiнозiрки" їхав мiлiцiонер, - справдi, дуже з спини схожий
на старшину Паляничка, з яким ми за досить-таки цiкавих обставин
познайомилися торiк, коли приїздили усiм класом до Києва на екскурсiю
Звичайно, добре було б з ним знову зустрiтися й побалакати. Особливо Явi,
який вiдсьогоднi готує себе в мiлiцiонери.
Я, не роздумуючи, задрiботiв слiдом за Явою. Опасистий дядько з
покупками загородив собою майже весь прохiд. Явi вдалося прослизнути повз
нього А я хотiв проскочити, та ненароком зачепив цинковi ночовки, що
стояли бiля дядька i якi дядько придержував тiльки двома пальцями. Ночви
гримонули на ескалатор i ковзнули вниз.
Гур-гур-гур! Мить - i ночви вдарили ззаду по ногах "кiнозiрку", "Зiрка"
не встояла i гепнулась у ночовки. I ночовки, тепер уже з пасажиром,
загримотiли по ескалатору.
Ми отетерiли.
Слiпучо красива, як цяця мальована, "кiнозiрка", сидячи в ночвах i
держачись за них обома руками, мчала вниз по ескалатору. Мовчки, без
крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки,
онiмiла з переляку i несподiванки - важко та й нiколи було зрозумiти.
Ще мить - i мiлiцiонер, що не встиг обернутися й помiтити небезпеку,
збитий з нiг, присiв на ескалатор. А "зiрка", не мiняючи пози, гайнула
далi.
Опасистий дядько, не глянувши навiть на нас з Явою, одразу сiртонувся
за своїми ночвами. Вiн важко бiг з клумаками по ескалатору i раз у раз
дiловито скрикував: "Побережись! По-бережись!" - наче хурман, що їде через
базар своєю колимагою, - тiльки що батогом не цвьохкав.
"Зiрка", збивши з нiг ще кiлькох пасажирiв, вилетiла з ескалатора,
проїхала через увесь зал i спинилась.
Якийсь iнтелiгентний дiдусь, прямо пiд ноги якому вона пiдкотилася,
здивовано глянув на неї i суворо сказав:
- Що це ви, мадам?! Поводитесь, як дитина!
Дядько все ще важко гупав по ескалатору, хрипло i якось не дуже
стурбовано, навiть спокiйно вигукуючи:
- Мої ночви!.. Мої ночви!..
Збитий мiлiцiонер (тепер ми бачили, що то був нiякий не Паляничко)
поспiшав за дядьком, на ходу обтрушуючи кiтель i, невiдомо до кого
звертаючись, гукав:
- Сгривайте! Стривайте! Одну хвилинку!
Ми пiдтюпцем бiгли за мiлiцiонером. Iншого виходу а нас не було.
Ескалатори в метро мають таку властивiсть, що на них можна їхати лише в
один бiк, - це тобi не звичайнi сходи, по яких можна iти i туди i сюди!
На наше щастя, мiлiцiонер ще не уявляв собi, хто справжнiй винуватець
цiєї скандальної пригоди, переслiдував дядька i на нас не звертав жодної
уваги. Але скоро вiн довiдається Ще кiлька секунд, вiн наздожене дядька, i
дядько... У мене холонуть ноги. От уже ескалатор довiз нас униз.
"Кiнозiрка", що тiльки тепер, мабуть, оговталась, раптом усмiхається i,
все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом говорить:
- Полiт пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомiсть i
перевантаження перенесла задовiльно.
Навколо смiються.
Як вiтали "зiрку"-"космонавта" мiлiцiонер, опасистий дядько та iншi
люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили i не чули. Бо ми
притьмом вскочили у поїзд. Дверi за нами клацнули, поїзд рушив.
На наступнiй "Арсенальнiй" станцiї ми так бiгли по ескалатору вгору, що
аж серця нашi з грудей вискакували. А там же два ескалатори, та такi
довжелезнi...
Коли ми вибiгли з метро, завернули у двiр величезного сiрого будинку й
опинилися на схилах у чагарнику, - ми вже були майже мертвi вiд
знесилення. Життя в наших тiлах лишалося процентiв п'ять, не бiльше. Та й
цi п'ять процентiв - то було не життя, а сама макуха. В очах темно, нi
рукою, нi ногою не ворухнеш Не те що говорить, - ми дихати неспроможнi
були. Ротами тiльки плямкали, повiтря хапаючи, як риба без води. Трирiчне
дiвча могло зараз наз брать за п'яти, кидати в торбу й нести на базар
продавати по двi копiйки за пучок. Така була нам зараз цiна. Лише через
хвилин десять...
- Ну? - ледве сказав Ява.
- Ага, - ледве сказав я
- Тю, - ледве сказав Ява
- Тьху, - ледве сказав я.
Це вся розмова, на яку ми спромоглися через десять хвилин.
I тiльки через хвилин двадцять ми нарештi очутилися i змогли обмiнятись
думками з приводу того, що сталося.
- Да... - зiтхнув Ява. - Можна сказать, зiпсував ти менi кар'єру. А
що?! Хто ж мене тепер у мiлiцiю вiзьме...
- Та йди ти! При чому тут це! - пробував виправдатися я - Нiхто ж нас
не бачив. I взагалi - все ж минулося. Чого ги!
- Ага! Не бачив! I дядько бачив, i мiлiцiонер, як ми за ним бiгли,
скоса зиркнув, я помiтив... А в них зорова пам'ять - будь-будь!
Професiйна.
- Та! - махнув я рукою.
- От тобi й "та"! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають
Словесний портрет - це, брат, така штука... - Ява пiдняв над головою
стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет.
Про словесний портрет Ява набрався, коли три мiсяцi тому готував себе у
прикордонники.
- А що ж ми такого зробили?! Нiчого ж страшного! - не стiльки Яву,
скiльки сам себе заспокоював я. - Ненароком зачепили ночви i... Хiба ж це
навмисне?
- Iди доведи, що не навмисне. Дядько перший говоритиме, що навмисне Щоб
себе виправдати. I взагалi такого, мабуть, за всю iсторiю метро не було
Отож...
- Не щастить нам у метро, - зiтхнув я. - I минулого разу, пам'ятаєш,
скандал був, i тепера...
- Закон парностi, - зiтхнув Ява.
Атож, мабуть, вiн таки справдi iснував, той "закон парностi", про який
чи то всерйоз, чи то жартома говорив мiй батько i який нiбито полягав у
тому, що рiзнi неприємностi завжди ходять у парi - як одна станеться,
чекай другої. Недарма ж i в народi кажуть: "I так горе, i так двоє".
- Це такий клятий закон, що диви, щоб з нами сьогоднi ще якоїсь капостi
не сталося, - сказав Ява i раптом усмiхнувся. - А здорово все-таки
зафурготiла вона у ночвах...
- А що ж! Як на ракетi - фiть! - I будь здоровi Я б i сам не
вiдмовився, га? - заторохтiв я, радий, що Ява вже не залякує мене
мiлiцiєю.
Ява пiдвiвся з землi:
- Ну, то куди тепер пiдемо?
Я здвигнув плечима:
- Та куди хочеш! Або в мiстечко розваг, або в стерео, або в зоо...
- Це правильно, але... - i Ява замовк.
- Що?
- Та якби... - i знову замовк.
- Що?
- Та самим воно якось... От щоб розшукать отих... київських... Iгоря,
Сашка-"штурмана"... Такi ж хлопцi класнi... - i в небо дивиться, щоб очi
вiд мене сховать...
Я дивлюся на нього i хитро усмiхаюсь. Ну ж Ява! От же ж Лис Микита!
Хлопцi тобi потрiбнi! Еге ж! Та я ж тебе наскрiзь бачу. Ти ж для мене як
iз скла зроблений! Я тобi не київський мисливець, якого можна за носа
водить. На це Ява мастак! Київськi мисливцi, що приїздили в нашу Васюкiвку
на полювання та риболовлю, часто наймали нас, хлопцiв, щоб ми їм коникiв
для наживки ловили. Сiрникова коробка коникiв - п'ять копiйок. Я собi ото
ловлю та й ловлю у потi чола: найнявся - як продався. А Ява сiна у
сiрникову коробку натовче, зверху кiлька коникiв покладе i - вже бiжить
мiняти на п'ятака. А як пiймають його на цьому, вiн тiльки очима невинно
клiп-клiп: "А треба ж було їм їсти вкинуть!.."
Але стривай, я тобi не київський мисливець!
- Воно дуже добре б, - кажу, - тiльки де ж їх шукать? Адреси ж нема...
Правда, давала тобi Валька свою адресу тодi. Але ж ти її не зберiг,
мабуть. Та воно, звичайно, й смiшно було б - берегти адресу якоїсь там
Вальки.
У Яви тiльки - раз! - щоки червоно спалахнули, як од ляпасiв...
I що воно ото буває за таке iнодi з людьми, що з хорошого геройського
хлопця робиться казна-що, бурякова гичка... I через що? Через якусь чаплю
у спiдницi... Тьху!
Минулого разу, коли була у нас пригодницька iсторiя з Книшем i Бурмилом
i коли Ява був Робiнзоном Кукурузо i тiкав у плавнi на безлюдний острiв
iменi Переекзаменовки, познайомилися ми випадково з київськими
пiонерами-юннатами. I була серед тих пiонерiв одна Валька, худа, цибата i,
на мiй погляд, зовсiм неiнтересна. (Ганя Гребенючка з нашого класу в
тисячу разiв краща). Але то я вважав, що Валька неiнтересна. А Ява... Ява
через двi хвилини став не Ява, а бурякова гичка. Коли київськi юннати
поверталися додому, Валька залишила Явi свою адресу, щоб ми написали, чим
закiнчиться наша iсторiя з Книшем i Бурмилом, - її дуже, бачте, це
цiкавило. Минув час, iсторiя з Книшем i Бурмилом закiнчилася для нас
щасливо, ми були героями, i Ява пiсля цього кiлька разiв напiвжартома,
напiвсерйозно закидав гачка - написати Вальцi листа. Я робив - тьху! -i
казав: "Ти що, вчадiв! Я, коли в таборi, мамi нiяк не можу написать, а ти
хочеш..." Сам Ява писати не наважувався. Боявся помилок наробити.
Переекзаменовка у нього була якраз з мови. Так з листом нiчого не вийшло.
Але адресу Ява зберiг. Це я знаю. Вiн її ховав на горищi, я бачив, як вiн
там перечитував її, наче листа якогось.
Тiльки я йому нiчого не сказав...
А коли ми їхали в Київ, я знав, що рано чи пiзно Ява заведе розмову про
Вальку. Але я не думав, що так скоро. Я планував собi Вальку десь на
третiй-четвертий день, не ранiше. I якби не моя провина у тiй пригодi з
ночвами, я б, певне, так просто не здався. Та тепер я був радий, що Ява
забув про словесний портрет i про мiлiцiю, i вирiшив поступитися.
- Чого скис! - весело сказав я. - Ну да, воно цiкаво було б зустрiтися
i з Iгорем, i з Сашком-"штурманом", i з Валькою. Вони нам Київ хiба ж так
показали б! Яка там Вальчина адреса? Я колись пам'ятав... Якась Сiчнева...
так?
- Вулиця Сiчневого повстання, - буркнув Ява.
- Тю! Та це ж вона i е... Тут бiля метро починається i проз новий Палац
пiонерiв тягнеться туди, де лавра. Гайда!
Ява криво усмiхнувся.
РОЗДIЛ III
Ява поспiшає на побачення. Вухо
Через кiлька хвилин ми вже знайшли потрiбний будинок, почали шукати
квартиру. Обiйшли весь будинок - нема. На найвищому шостому поверсi
остання квартира вiсiмнадцята, а нам треба двадцять п'яту. Що таке? Невже
обдурила Валька, насмiялася, вигадану адресу дала... На Яву менi було
боляче дивитись - такий у нього був вигляд. Нарештi я наважився спитати в
якоїсь бабусi. I виявилося, що є двадцять п'ята, тiльки у дворi, у так
званому флiгелi. Пiшли ми шукати той флiгель.
- Казна-що, повигадували якiсь флiгелi-мiгелi. Тiльки з пантелику
збивають, - удавано сердито бурмотiв повеселiлий Ява.
Справдi, у дворi стояв такий самий, як i з вулицi, здоровеннецький
шестиповерховий будинок. I на третьому поверсi ми легко вiдшукали двадцять
п'яту квартиру.
Коли ми заходили в парадне, я помiтив, що, минаючи старорежимськi
вiзерунчастi заскленi дверi, Ява на якусь мить затримався i, глянувши на
своє вiдображення у склi, пригладив рукою чуба. Я удав, що нiчого не бачу.
I от ми стоїмо перед дверима. На дверях кiлька кнопок вiд електричних
дзвоникiв - мабуть, у квартирi багато сусiдiв. На сходах напiвтемне, i ми
спинаємось навшпиньки, щоб прочитати написи пiд кнопками. О, "Малиновським
дзвонити один раз!" Це воно. Вальчине прiзвище. Малиновська. Точно.
- Дзвони, - шепоче Ява.
- Ти дзвони, - шепочу я, невiдомо чого вiдчуваючи холодок у животi.
- Та подзвони. Ну, ти ж вищий, тобi зручнiше, - хитрує Ява.
- Нi, вона тобi адресу залишала, ти й дзвони, - не здаюся я.
- Ану тебе, - iз злiстю шепоче Ява i, рiшуче зiтхнувши, натискаь на
кнопку. За дверима голосно деренчить дзвоник.
Ява вiдскакує вiд дверей i ховається за мою спину. Дуже менi треба! Я
вiдскакую вбiк i хочу випхнути наперед Яву.
I тут сталося щось неймовiрне. З-за виступу стiни з темряви, як мара,
виринула чиясь величезна постать i здоровеннецькою рукою схопила Яву за
вухо. В ту ж мить хриплий голос загримiв, аж луна пiдстрибом покотилася
вниз по сходах:
- Пiймалися! Пiймалися нарештi!
Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж сiд несподiванки
прикипiв до мiсця i не мiг ворухнутися. А дядько гримiв на весь пiд'їзд:
- Так от хто тут хулiганиiь! От хто це дзвонить i тiкає!.. А бiдна
бабуся повинна бить свої старi ноги, даремно ходячи вiдчиняти! От ми зараз
з вами поговоримо!
I в цю мить з-за дверей почувся дзвiнкий Вальчин голос:
- Хто там?
Ой-ой-йой! Я панiчпо глянув на Яву. Вiн зiбрав всi спої сили,
одчайдушне рвонувся i... Навiть якби йому довелося залишити своє вухо у
дядьковiй руцi, вiн все одно б вирвався. Та що вухо! Цiєї митi Ява ладен
був оддати пiвголови, навiть пiвтiла, аби тiльки вирватися, втекти з тим,
що залишиться, подалi вiд Вальчиних очей.
Ви ж самi подумайте: пiсля довгої розлуки в першу хвилину побачення,
якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о свiте ясний!) якийсь
здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. I ви, схиливши
голову, жалюгiдно висите на своєму вусi, майже не торкаючись землi. Ви,
який мрiяли про урочисту й хвилюючу мить, коли вiдчиняться дверi, i вона
стане на порозi, i здригнуться вiд радiсного подиву волохатi вiї, i
засяють очi, i запашать рум'янцем щоки. I вона скаже: "Ой'" - а потiм:
"Ах!" - а потiм: "Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада!" I все буде так
прекрасно...
Аж замiсть цього...
О люди добрi!
Наче висiреленi з гармати, ми прогуркотiли сходами вниз, вискочили у
двiр, потiм на вулицю i цiлий квартал бiгли щодуху, не оглядаючись. Лише
коли переконались, що за нами нiхто не женеться, одсапуючись, пiшли.
Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли i мовчали.
З очей Явиних бiгли сльози. Вiн кривився й одвертав од мене обличчя. Та
я все розумiв. Ява нiколи не плакав! То просто механiчно. Просто вухо
якимось чином зв'язане з тим органом, що виробляє сльози. I якщо дуже
покрутити вухо, то сльози течуть самi собою. I це зовсiм не значить, що
людина плаче.
Вухо Явине напухло, збiльшилося вдвоє i горiло маково.
З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годi було й думати.
Ми добре розумiли, що сталося. Сталося жахливе непорозумiння. В тому
домi якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тiкав. А
дядько випадково нагодився i, побачивши нашу метушню бiля дверей пiсля
того, як ми подзвонили, вирiшив, що то ми хулiганимо. Все це ми розумiли.
Та нам не було легше вiд цього. Особливо Явi. I не так вухо, як те, що
Вальки не побачив i тепер хтозна, чи взагалi побачить.
Я боявся, що вiн почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу
подзвоннв, як вiн просив, i якби не став потiм випихати його наперед, -
може, нiчого й не було б. Проте Ява повiвся благородно, вiн лише мовчав,
раз у раз струшуючи з вiн сльози.
Я хотiв його розрадити, але довго не мiг придумати, що сказати. Нарештi
я сказав:
- Пiдловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, i задзвонити
б йому у вухо так, щоб вiн три днi не чув, щоб йому три днi в головi
дзвенiло. Щоб знав, як хулiганити! Я б йому як дав!
Але на Яву моє завзяття враження не справило. Я скрушно зiтхнув.
Ми пройшли парками над кручею, перейшли через мiсток i вийшли до
кiнотеатру "Днiпро".
- О! - радiсно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю. -
Давай же в кiно пiдем! Тiтка ж нам спецiально грошi на це дала! Гайда!
Але Ява, одвернувшися, похмуро буркнув:
- Не хочу!
Тодi я сказав:
- Даремно. Анiж висвiчувати отаким вухом на людях, краще посидiти
пiвтори години у темрявi в кiно. А за цен час воно стухне.
Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув:
- Ходiм!
I я швиденько побiг у касу брати квитки.
Дивилися ми "Семеро смiливих", героїчний фiльм про полярникiв. У фiльмi
весь час шаленiв буран, мела хурделиця, i герої, обвiшанi з носа до
черевикiв льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижанi гори,
провалювалися i тягли один одного на пледах. Це неабияк вплинуло на Яву.
Коли ми вийшли з кiно, в очах у Яви вже не було тої безнадiйної туги i
вiдчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд).
Я вiдчув у животi неприємну смоктущу порожнечу - хотiлося вже їсти - i
сподiвався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява їхати додому категорично
вiдмовився, боявся, щоб тiтка не почала розпитувати. Чудило! Можна ж було
легко що-небудь вигадати - наприклад, упав i вдарився чи їхав у
переповненому автобусi i дверима защемило абощо. Хiба мало нещасних
випадкiв може статися з людиною у такому неспокiйному мiстi, як Київ. Але
переконати Яву я не мiг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. Бiля
Володимирської гiрки, там, де павiльйон "Морозиво", Ява спинився. Обережно
взявся рукою за вухо i, страдницьки подивившись на мене, сказав:
- Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б... Га? Як ти думаєш?
Я помацав себе за груди i здвигнув плечима. Я знав, на що вiн натякає.
Тiтчинi грошi ми вже протринькали на кiно. Це ясно. Але в нас ще були
грошi. На грудях у мене в потаємнiй кишенi зiсподу лежала троячка, пiвроку
збирана мною i Явою троячка, на яку ми покладали великi надiї. Ми
домовилися витратити її тiльки на дуже iнтереснi або ж забороненi нам
втiхи, на якi не дасть грошей тiтка. Чи то на полiт над Києвом на
вертольотi, чи то на фiльм, на який "до 16 рокiв не дозволяється..." - ми
ще самi точно не знали. Оскiльки характер у Яви був легковажнiший, нiж у
мене, i вiн мiг гухнути троячку за пiвгодини, вирiшили, що збсрiгатимегься
вона в мене i витрачати її будемо тiльки за обопiльною згодою.
I от Ява натякає, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива i менi
хочеться, але ж то легковажнiсть. Ми ж не на морозиво її берегли. Ми про
морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогоднi постраждав, ич, тримається за
вухо, i очi в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зiтхаю i
рiшуче йду до павiльйону. Ява за мною. Сiдаємо за столик i замовляємо по
сто грамiв найдешевшого, "Вершкового". Подумаєш, тринадцять копiйок
порцiя! Не збiднiємо...
Ми iмо з апетитом, прицмокуючи i облизуючи ложечки. Раз у раз Ява
прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамiв! Через три
хвилини ми вже сидимо перед чистими вилизаними вазочками, в яких, як у
дзеркалi, вiдбиваються нашi похнюпленi носи. Ява скорботно мацай себе за
вухо. Вухо вимагає жертви. Вуховi треба ще морозива. Я облизую солодкi
губи i - наче з моста у воду - замовляю двi порцiї пломбiру.
I смачне ж морозиво роблять у Києвi, ох i смачне!
Ви думаєте, на пломбiрi Явине вухо заспокоїлось? Нiчого подiбного.
Пiсля пломбiру було шоколадне, погiм фруктово-ягiдне, потiм горiхове .. I
до кожної порцiї додайте ще по склянцi газводи з сиропом. Дорого обiйшлося
нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула у тому павiльйонi. Лишилися
копiйки. Я мало не плакав, коли розплачувався.
Ми вийшли з павiльйону похитуючись.
Пiвгодини сидiли ми на лавочцi бiля павiльйону мовчки. Раювали. От якби
щодня обiдати морозивом! I снiдати морозивом, i вечеряти!
Потiм Ява глянув лiворуч i сказав:
- Ти думаєш, що ото таке?
Я глянув i сказав:
- Чортове колесо.
- Так чого ж ми сидимо?
- Ходiмо.
- А грошi у нас є?
- На чортове ще буде.
Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалiю. Це для мене просто
треба. Я ж у льотчики збираюся. Так що...
Ми якраз добре встигли. Остання кабiна вiльна була. Тiльки ми сiли,
одразу й поїхали. Ого-го! Ух i здорово!
Пiднiмаємось-пiднiмаємось-пiднiмаємось... Все у тебе в серединi вниз iде.
А тодi опускаємось-опускаємось-опускаємось. I все у тебе всерединi вгору
iде. Ну точнiсiнько як на лiтаку! Вгору - це як висоту набирає. Вниз - як
на посадку йде. (Я ж таки лiтав, а що ж ви думали - на "кукурудз-нику"
сiльгоспавiацiї, що нашi поля обприскував.)
I головне, стоїть те чортове колесо на високiй кручi над Днiпром. I
таке враження, що ти в справжнiсiнькому лiтаку летиш. Далеко внизу Подiл,
i Днiпро, i низьке лiвобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглеся. А онде
Труханiв острiв. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашнi. Пiску через
людей не видно. Нiкуди, мабуть, i ступити. Як вони там не роздавлять одне
одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить... Лишенько! Та то ж...
парашутна вишка! Точно! Вона!
Менi ж з тої вишки стрибонуть отак-о треба! Менi просто не можна не
стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати - перше дiло. Все одно, як
морякам плавать.
- Яво! - кажу. - Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз пiдем стрибонемо
з неї.
- Стрибонем. Авжеж, стрибонем, - одразу погодився Ява. - Вiн хоч i не
збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонуть, щось таке
встругнути вiн завжди - за!
РОЗДIЛ IV
Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири
Ми бiжимо сходами, що ведуть з "мiстечка розваг" униз до набережної.
Хорошi сходи. Але довгi. Хоч i вниз бiгти, а все одно захекались.
- Чого бiгти! Не встигнем, чи що! - кажу я, а сам думаю: "Треба сили
для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Все-таки перший раз!"
Збавили ми хуткiсть. Пiшли.
Внизу чи то ворота, чи то альтанка - щось iаке, i на ньому
здоровеннецький кам'яний стовп з якоюсь балабухою на кiнцi.
- Зажди, - каже Ява. - Тут щось написано.
Ява любив читати рiзнi iсторичнi i меморiальнi дошки. Пiдiйшли ми. До
стiни пригвинчена мармурова дощечка:
"Пам'ятник на вiдзнаку
Повернення Києву Магдебурзького права
Споруджено в 1802 р.
Архiтектор А. I. Меленський".
Нiколи б не подумав, що то пам'ятник. Я звик, що пам'ятник - це або на
конi, або пiшака, але обов'язково якийсь герой-полководець чи генiй. А тут
якесь Магдебурзьке право! Чудасiя!
Напис на меморiальнiй дошцi був не одинокий. Крiм нього, було ще багато
написiв. Але вже од руки i значно пiзнiшого походження. Геть усе
Магдебурзьке право було густо списане досить-таки одноманiтними формулами:
"Коля + Ляля = любов", "Вася + Оля = любов", "Петя + Нюра = любов",
"Толя + Галя = любов" i т. д.
А якийсь один нагармузляв отакенними лiтерами свою формулу аж метрiв за
три над землею: "Жека + Льоха = любов". Мабуть, йому довелося для цього
принести з дому драбину. Бо аж нiяк не вiрилось, щоб у нього було таке
довге тiло. По-людському звали його, видно, Альоша, а її - Женя, писав вiн
росiйською мовою i не знав, що по-українському льоха - це свиня. I вийшло,
що вiн сам себе назвав свинею.
Те, що нiхто з них нiколи не мав п'ятiрки з калiграфiї, видно з першого
погляду - такi кривулi вони понавиводили. I ще було ясно, що одне одного,
може, вони й любили, але бiльше не любили нiкого, бо так запаскудили
пам'ятник, аж гидко було дивитись.
- I нащо їх тiльки iрамоги вчили! - з почуттям сказав Ява.
"Диви, який ти хороший! А чи не ти, дорогий Яво, писав крейдою на сараї
поза школою рiзнi революцiйнi слова проти завпеда Сави Кононовича", -
подумав я. Але не сказав нiчого. Бо й сам я був грiшний: писав на парканi
колись нелiтературнi дурницi. Бач, як недобре. Бiльше не буду!
Сповненi благородних почуттiв, ми подалися до пiшохiдного моста, що вiв
на Труханiв острiв. По мосту безперервним потоком iшли люди. Куди ж це
вони?! Там же i так сiсти нiде... Ой, не iнакше, як задавлять когось там
сьогоднi. Не iнакше, як будуть жертви!
Жертви... Що ближче ми пiдходимо до парашутної вишки, то дужче
ворушиться у моїх грудях щось паршиве-паршиве - слизьке i холодне. Висока
все-таки, зараза! Це тобi не верба, з якої ми в рiчку стрибаємо. Як не
розкриється парашут, то тiльки - ляп! - i кавкнеш...
Цiкаво, чи буває так, що не розкривається парашут на парашутнiй
вишцi... Чи бувають тут нещаснi випадки... I жертви...
Перейшли ми мiст, звернули лiворуч, до вишки. Iнтересно, про що зараз
думає Ява? Щось дуже вiн бадьоро йде, аж надто бадьоро. Так серйознi люди
не йдуть стрибати вперше з парашутом.
Придивляюсь я до парашутної вишки - не видно, щоб хтось стрибав. Може,
уже сьогоднi була якась жертва... А ми, два дурнi, йдемо...
Розумнi люди ондо у пiнг-понг грають, у настiльний тенiс - зовсiм
безпечна гра, цiлком гарантує життя. Стопь двадцять столiв, i бiлi
пластмасовi м'ячики стрибають над ними, як бульки пiд час дощу...
Аж от i парашутна вишка.
Ти диви - нема нiкого. I парашута не видно. I шворку, на якiй вiн має
висiти, закинуто кудись нагору.
Неподалiк од вишки сидiв пiд деревом якийсь напiвголий лiтнiй дядечко в
парусинових штанях. Саме те, що вiн був не в трусах, а в штанях, змусило
мене подумати, що це хтось iз адмiнiстрацiї.
Я пiдiйшов i спитав:
- Скажiть, будь ласка, а вишка що - не працює?
Дядечко глянув на мене, хмикнув:
- Чого не працює? Працює. Тiльки бачиш - нема парашута. Хтось украв,
кажуть. А без парашута з неї стрибать опасно. А втiм, спробуйте, хлопцi. Я
бачу, ви такi герої, що вам парашут зовсiм не потрiбен.
Ми зрозумiли, що дядечко жартує. Ну звичайно ж, не працює вишка, не
працює... Ур-р...
- От шкода, - сказав я.
Поряд з вишкою була каруселя. Я спершу подумав - звичайна собi каруселя
А тодi придивився - е нi, зовсiм не звичайна. На високому залiзному стовпi
величезне коло, а до того кола на довгих ланцюгах крiсельця причепленi.
Крутиться коло, i крутяться крiсельця на ланцюгах, убiк одлiтаючи, - як
ото, коли консервну бляшанку на дротинi над головою розкручувати.
Глянув на Яву:
- Давай?
- Давай.
Вишкребли ми останнi копiйки. Заплатили. Сiли Поїхали! Спершу
поволеньки-поволеньки. Тодi все дужче, дужче...
- Ого-го-го-го-го-о... - радiсть iз грудей вигогокується. Ну й ловка ж
каруселя! Зовсiм тобi як птиця летиш у повiтрi - нiби й не держить тебе
нiщо... - Гух-гух-гух!..
- Др-р-р-р... - це я ротом. Гуркiт мотора собi роблю. Нiби лечу я на
лiтаку-винищувачi надзвуковому...
- Та-та-та-та-та-та .. - з кулемета стрiляю по Явi. Ява обертається i
теж:
- Та-та-та-та-та-та...
- Iду на таранi - гукаю я, пiдлiтаю до Яви - штурх його ззаду, i вiн
одлiтає од мене. А потiм пiдлiтає i - штурх! - мене, i я одлiтаю...
I-i-ех!.. От каруселя! Ну й каруселя! I нiяких тобi нещасних випадкiв!
Нiяких жертв! Ланцюг такий, що вола вдержить.
Отак би лiтав, лiтав, лiтав... цiлий день би лiтав...
Аж тут повiльнiше, повiльнiше...
Стоп! Приїхали! Злазьте!
Тю! Отак мало? Як хочете ще, - будь ласка, платiть грошi i карусельтесь
собi скiльки влiзе.
Гро-о-ошi! Де ж узять тi грошi, як вони отуто, у животi! I нащо ми
стiльки морозива вмаламурили! Не могли менше на двi-три порцiї! Якраз було
б на каруселю! А так через те поганське морозиво доводиться вiдмовлятись
от такої для мене потрiбної, такої льотчицької розваги.
Дурний я, дурний! Ну, у Яви вухо, йому треба було! А я чого? Чого я!
Було б на собi економити. Хай би Ява сам їв. Морозива я й у Васюкiвцi можу
скiльки хочеш умелигати. А таку каруселю у Васюкiвцi хтозна-коли ще
побудують!
Я вже й виросту...
Ява бачить мiй настрiй. Зiтхає спiвчутливо. Каже:
- Ходiм хоч скупаємося.
- Та! - змахую я рукою - Що я, купатися у Київ приїхав? Я вдома отак-о
накупатися можу... Та й де тут купатися? Серед людей, як у лiсi,
заблудишся. I до води не втрапиш Та й води бiля берега уже нема - самi
люди..
Але то я так казав, щоб досаду свою на чомусь зiгнати. Бути на
київському пляжi i не викупатись мiг тiльки якийсь хворий, ненормальний.
Тим паче в таку спекоту. Ми почали пробиватися до води.
Я не можу собi точно уявити, що таке мiльйон людей. Але якщо вже
уявляти, то уявляти, мабуть, треба київський пляж. По-моєму, там було не
менше мiльйона. Хто не вiрить, хай пiде й порахує.
То було схоже на якийсь велетенський базар. Тiльки що всi голi i не
торгують. Нiколи я не бачив стiльки голих людей одразу. Ну, доводилось
менi бачити одного, двох, трьох голих, ну, два-три десятки - у лазнi. А
тут - мiльйон голих. Аж не вiриться, що таке буває на свiтi.
Древнi люди, що ото пекло видумали, якiсь були наївнi, без усякої
фантазiї. Хiба то пекло? От київський пляж у жаркий вихiдний день - оце
пекло! Люди тут справдi пеклися, смажилися, шкварилися на сонцi. Половина
з них лежала голiчерева мовчки, без руху, заплющивши очi, мов мертвi. Лише
по тому, як колихалися їхнi животи, можна було зрозумiти, що вони ще живi,
ще дихають. Друга половина безперервно щось iла - жувала, ковтала,
плямкала губами, пила молоко з трикутних паперових пакетiв, пила пиво i
лимонад iз пляшок. Здавалося, ця половина прийшла на пляж спецiально, щоб
попоїсти. I лише незначна частина хлюпалася, купалась у водi. Але цiєї
незначної частини було досить, щоб витiснити своїми тiлами пiв-Днiпра
води. Ще одна незначна частина весь час кудись iшла. Iшла, переступаючи
через тiла, наступаючи комусь на ноги, на руки, на голови i таке iнше. Але
й цiєї незначної частини було досить, щоб скидатися на вокзальну товкучку
i метушню. А он - гуп! гуп! гуп! - попiд кущами волейбол, стоять кружка i
м'яча гупають. I нема того, щоб гарненько грати, а все гилять так, щоб
когось по головi вцiлити. Рiзнокольоровi м'ячi не стiльки у повiтрi
лiтають, скiльки по пiску качаються, через людей перестрибуючи. Отакий-то
пляжний волейбол.
А он "геркулеси" ходять, повагом, весь час м'язи напружуючи i груди
вперед випинаючи. I в кожного на руцi номерок на резинцi - вiд гардероба,
- нiби всi "геркулеси" кимось пронумерованi.
- Здоров, Гарик!
- Привiт, ШурикI
- Чао, Марик!
Це "геркулеси" мiж собою вiтаються, не зупиняючись i голови не
повертаючи, щоб не втратити статечнiсть фiгури. I всi оцi нумерованi
iндикуватi Марики, Гарики i Шурики вiдрiзнялись од решти людей тим, що
були розмальованi татуїровками. Татуїровки були у них де тiльки хочеш - на
руках, на грудях, на ногах i навiть на спинi. I чого тiльки не було
"виколото": i кораблi, i орли, i звiрi, i жiнки, i кинджали, i рiзнi мудрi
тексти, наприклад: "Смерть за измену" абощо Це по-перше. А по-друге, у
всiх у них щось висiло на шиї. Такий собi лаяцюжок, а на ланцюжку або
пiдкiвка, або бляха, або якась жiноча брошка, або ключ, або просто
ланцюжок без нiчого, або навiть... хрестик. I дивно було бачити хресiнк на
грудях, де був виколотий пiратський корабель, кинджал та ще й оте "Смерть
за измену". Ясно, що той хрестик нiчого спiльного з богом не мав, що то
було просто модно.
"Чого доброго, у них ще попiвська ряса в моду може увiйти, - подумав я
- I ходитимуть тодi київськi Гарики у попiвських рясах по Хрещатику..."
А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на головi,
наприклад), - у нього - лисина, а там, дев людей голо (на спинi,
наприклад), - у нього густа руда шерсть -як у ведмедя. А вiн лежить,
загоряє. От дивак! Хiба шерсть може загорiти? До тiла ж сонцю крiзь ту
вовну не пробитися.
А он дiд який! Iз води тiльки-но вискочив i ну гiмнастику робити -
присiдає, на руках од землi оджимається, пiдстрибує - як хлопчик. Сам
худий-худий, зверху лисина, а по боках i ззаду голови довге волосся аж до
плечей. I усмiхається на весь рот, пiдморгує комусь. Оце дiд! Тю! Ви
гляньте, що там робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у тенiс . чи,
як його, у бадмiнтон ракеткою вимахує Так вимахує, що аж в очах мигтить.
Ого-го! Цiкаво було б подивитися на нашу бабу Триндичку з такою ракеткою.
Все село б збiглося А тут нiхто й уваги не звертає.
Iнтереснi дiди й баби в Києвi. Якiсь хлоп'якуватi. Наче старi дiти. А
молодi паруб'ята навпаки. Ондо йдуть двоє. Ну, рокiв по двадцять, не
бiльше. I обидва бородатi. Дива!
А он якась тьотя спить пiд деревом Загорнулася з головою у ковдру i
хропе. Чого вона на пляж прийшла - незрозумiле Дома ж пiд ковдрою краще
виспатись можна.
А скiльки дiтей! Дiтей скiльки на пляжi! Тiльки й чути:
- Сьомо,вийди з води! Сьомо,вийди з води!
- Галочко, не запливай! Пливи назад!
- Сашо, де твої черевики? Де твої черевики, я тебе питаю?
- Алику,знiми мокрi труси.
- Толю, оддай йому м'яч, Толю! Це ж не твiй м'яч, це його м'яч.
- Яшо, за вреднiсть ти сьогоднi купатись бiльше не будеш. Не будеш...
За вреднiсть...
- Фаню, ти знов насипала пiску в мої черевики! Ану висип зараз же!
- Мамочко, ну з'їж яєчкої - Це говорить товста тьотя у смугастому
купальнику, що тримає в руцi облуплене яйце. А "мамочка" - товстий
мордатенький здоровань рокiв дванадцяти - одвертає кирпу i кривиться - не
хоче.
- Мамочко, ну з'їж, я тебе прошу! - благає тьотя. А он з води захоплено
верещить худенький жевжикуватий дошкiльник рокiв шести:
- Мамо, вода! Мамо, Днiпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! - наче нiколи
в життi води не бачив i не купався нiколи.
Ми пiдiйшли до самої води i почали роздивлятися, де б його покласти
речi, коли роздягнемось. Мiж iншим, дивлячись на Днiпро, що кишiв людьми,
я подумав. "От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно,
якби якесь дитинча тонуло - легше рятувати..."
То була наша постiйна, поки що нездiйсненна мрiя - когось врятувати i
взагалi стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усi
бачили... Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути,
наприклад... Ми б його вмить -раз! - i будь здоров . I у "Вечiрньому
Києвi" на другий день заголовок: "Юнi герої з Васюкiвки".
- З "Вечiрнього Києва" якраз цiкавилися вчора, - почув я раптом веселий
голос. I здригнувся - нiби хтось пiдслухав мої думки. Поряд з нами
розмовляли двоє дядечкiв. Один, невисокий, кругловидий, стояв по колiна у
водi. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на пiску бiля
самiсiнької води. Вiн був уже одягнений (мабуть, iшов додому), тiльки
босий, черевики тримав у руцi.
- Все розпитували про роль царя, - вiв далi кругловидий - Нi, кажу,
нема про що говорити. Як буде готово, тодi й приходьте.
- Правильно, - пiдтримав "гачкуватий". - Нiколи не можна розказувати
заранi. Я терпiти не можу, коли ото дiляться творчими планами, обiцяють,
беруть зобов'язання, а потiм... пшик! - i нiчого нема. Отож нi пуху нi
пера! Я побiжу, бо вже й так запiзнююсь на радiо!.. Бувай! Привiт Галинцi.
Я заскочу днями... Будинок я пам'ятаю... А квартира, якщо не помиляюсь,
тринадцята? Так?
- Так так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! - весело усмiхаючись,
гукнув кругловидий, а коли "гачкуватий" одбiг, неголосно, але так, що ми
почули, буркнув:
- К чорту!
Ми з Явою перезирнулись i усмiхнулися. Ми знали, що коли кажуть "нi
пуху нi пера", треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий - уперше
чули.
Кругловидий артист рвучко ступив кiлька крокiв, збираючись пiрнути, i
раптом спинився, звiвши руки догори:
- Ух ти! Годинника забув зняти!
Обернувся, побачив нас:
- Хлопчики, будьте друзями, покладiть отам на сiрi штани, щоб менi не
вертатися. - I простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А
артист одразу - шубовсть у воду i поплив кролем, спiнюючи ногами воду, як
моторний човен. Здорово плаває!.. Кiлька секунд ми дивилися, як вiн пливе.
I раптом десь лiворуч почувся зойк.
- Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!
- Де?
- Де? - аж пiдскочили ми. I кинулися туди, куди вже бiгли люди.
А що? Коли б при вас кричали "утонув! утонув!", ви б хiба стояли на
мiсцi? Ви б, забувши все на свiтi, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви
тiльки-но думали про те, щоб кого пебуть урятувати! Може ж, ви там ще
знадобитесь... Та й до того якщо врахувати, що ви ще нiколи в життi не
бачили справжнього живого утопленика... Тобто не живого, звичайно... а
взагалi... ну, одним словом, утопленика.
- Де? Де? Де? Де? - шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось.
Але люди стояли тiсно, i нiякого утопленика не було видно.
Тодi ми кинулись навкарачки i - мiж ногами, мiж ногами - як собачата...
Нарештi побачили. На пiску голiчерева лежав хтось великий i довгий, а
верхи на ньому сидiв худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловiк з
кущиком сивуватого волосся на грудях i робив йому штучне дихання. Раз!
Два! Разi Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.
- Давайте тепер я, - змiнив гостроносого кремезний аж начорно
засмалений рятувальник, який щойно пiдплив на своєму човнi. Видно, вiн
вiдчував себе дуже нiяково, що не вiн врятував утопленика, а звичайний
собi чоловiк, та ще й такий непоказний...
Ми придивилися до утопленика. Це, безперечно, був один з отих
гарикiв-марикiв, бо на шиї в нього висiла на ланцюжку пiдкова, а на руцi
було "виколото" серце, пробите стрiлою, i пiд ним текст: "С юных лет
счастья нет"...
Двiчi мiнялися гостроносий з рятувальником, а утопленик все ще був
неживий. У натовпi гомонiли:
- Такий молодий'
- От горе!
- А як же це сталося?
- Кажуть, заплив за буйок i там його чи то корчi схопили, чи що!
- Ох, оцей Днiпро, скiльки вiн життiв забирає!
I раптом утопленик розплющив очi... У натовпi збуджено загули.
Утопленик пiдвiв голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на
лiктi. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання i сидiв на ньому,
втягнув носом повiтря, поморщився i вигукнув:
- Та вiн же випивший!
Рятувальник теж нахилився до утопленика:
- Авжеж! Тхне, як з бочки!
- Ах ти ж чорт!
- Ну й сучий син!
- I полiзло, п'яне, у воду, щоб йому!..
- В таку спеку пити - то смерть!
- Ото тобi й корчi.
- Такий молодий! - чулося звiдусiль.
Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному "утоплениковi",
дивився-дивився на нього, а тодi звiв руку та - ляп, ляп! - його по лицi
долонею, аж задзвенiло.
- Правильно!
- Так його!
- Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!
- Думали, що вiн нещасна жертва, а вiн!..
- Ще йому, ще!
- I ми можем додати!
Натовп настроєний був уже весело, напруження спало. Гостроносий бiльше
ляпасiв не давав, рвучко пiдвiвся, переступив через "утопленика" i пiшов
геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.
- Нiчого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, -
бадьоро казав кремезний рятувальник, беручiї "утопленика" пiд пахви i
ведучи до човна.
- Ти хоч би спасибi сказав людинi, що врятувала тебе!
- Хоч би прiзвище дiзнався.
- Думаєш, легко було йому такого бугая з води тяг ти! - гукали люди
вслiд "утопленику". Але той тiльки дур нувато витрiщався - видно, ще не
прийшов до тями.
Човен одплий. Люди почали розходитися.
- Ой! Треба ж годинник покласти! - зойкнув я, тiльки тепер згадавши, що
все ще тримаю його в руцi. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися.
А де ж сiрi штани? Нема сiрих штанiв. Може, не тут, може, лiвiше... I там
нема... Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими
очима сотнi облич i всi незнайомi. Здаеться не тут... Далi... Ой, нi!
По-моєму, назад!.. Нi-нi, вперед!.. Нi, я тобi кажу, назад... А може,
справдi вперед? Бiгаємо ми взад-вперед, не можемо знайти нi мiсця того, нi
дядька-артиста, нi сiрих його штанiв. Та й як же його знайдеш, коли всюди
i пiсок однаковий, i люди однаково голi, нiяких тобi особливих прикмет!
Ой нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!
- Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу
побiгаю.
Роздягнувся Ява, шубовсть у рiчку.
А я берегом бiгаю. Далеко одбiгагь не наважуюсь, щоб хоч Яву не
загубити. Але бiгаю весь час. I людям в обличчя заглядаю...
Через пiвгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:
- Нема...
- Може, вiн... втопився? - розгублено кажу я.
- А штани? Штанiв же нема... А поплив вiн без штанiв , - переконує мене
Ява. - Та й плаває вiн так, що море тобi перепливе i не втопиться.
- Що ж робить?
- А хiба я знаю?
Такий розпач мене охопив - хоч плач. Хороший симпатичний чоловiк дав
менi годинника. "Будь, сказав, другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб
менi не вилазити "
А я... друг називається! Забрав годинника i - фьюiть! - шукай вiтра в
полi...
- Яво, виходить же, що я вкрав годинника, - сказав я, скривившися.
Чесний Ява знизав плечима.
Нiколи в життi я не був собi такий противний, як зараз. Звичайно, нi я,
нi Ява - не були ми безгрiшнi. Трусили ми iнколи грушу-гниличку у сусiдки
баби Настi, у Книшихи. Так там же тих груш стiльки, що вони все одно гнили
у травi невизбиранi. Та й баба Настя була така шкиринда, така уредна, що
вiд неї вся вулиця наша стогнала. I трусили ми грушу не стiльки заради
отих паршивеньких гниличок, скiльки на знак протесту проти нехорошого баби
Настиного характеру.
А то ще я колись, як малим був, украв у св...
