Микола Хвильовий. Синi етюди
страница №11
...людей i що вони будуть приходити ще тисячi рокiв i новиммiльйонам людей. Тодi зачарований тупик постав передi мною з такою
яснiстю, нiби я вiдчула його якимсь новим, невiдомим менi почуттям.
Я стояла без Чаргара вже бiльше десяти хвилин, i це мене затривожило.
Чи не трапилось iз ним якогось нещастя? Я рiшуче рушила в тому напрямку,
куди пiшов художник. Iшла по гущавинi, i гiлки раз у раз били мене по
головi. Iшла довго (так здавалось менi тодi), а Чаргара не було. В лiсi
стояла надзвичайна тиша, i було вечiрньо. Що далi, то бiльше сутенiло.
Тодi менi прийшла мисль, що я можу тут заблудитись - i менi стало сумно. Я
зупинилась i скрикнула:
- Агов!
Але тiльки луна вiдгукувалась менi й замерла десь у гущавинi.
"Наче лiс життя",- подумала я й кинулась у другий бiк. Раптом я вийшла
на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втiм, iнакше й
не могло бути. Бо й справдi: Чаргар стояв серед дерев на колiнах обличчям
до вечiрнього сонця, i було таке вражiння, нiби вiн молиться. Це мене так
здивувало, що я навiть не найшла, що йому сказати, i мовчки чекала його.
На дальньому деревi жеврiла полоска конаючого сонця, i вiдблиск її
падав на пiвденний край чорного лiсу. Був прекрасний момент для
споглядання. Я пригадала Iндiю й священнi гiмни "Рамаяни". "Чи не найшли
вже на вiтчизнi Тагора,подумала я,- мою химерну даль?"
Нарештi Чаргар пiдвiвся. Вiн пiшов тихою ходою до мене, нiби нiчого не
трапилося. Його хода буквально загiпнотизувала мене, i я зустрiла його
мовчанкою.
- Ходiм! - спокiйно сказав вiн.
Очi йому було затуманено, вiн iшов, похитуючись, мов п'яний. Пам'ятаю,
зiдхнув i взяв мене пiд руку. Потiм забрав мою руку й притиснув її до
свого серця. Почуття радости обхопило мене, бо менi прийшла мисль, що
тiльки сьогоднi Чаргар став близькою менi людиною. Я вже не хотiла
тривожити його своїми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала. Але
на цей раз вiн сам почав розмову.
- Я гадаю, Б'янко,- сказав вiн,- ти розумiєш мiй душевний стан i
простиш менi, що я тебе примусив так довго чекати.
- Я тебе розумiю, - сказала я.
Потiм вiн говорив, що йому приблизно такий стан, який був Мойсеевi,
коли вiн сходив з гори iз скрижалями. Але потiм вiн чомусь усмiхнувся,
наче не довiряв сам собi чи то iронiзував над своєю останньою фразою про
Мойсея.
- Я тебе розумiю,- ще раз сказала я.
- Ти мене й не можеш не розумiти. Я вже не раз думав про спорiднення
наших душ.
- Спорiдненiсть наших душ? - якось хутко спитала я.
- Спорiдненiсть наших душ! - ще раз пiдкреслив Чаргар. Ця остання фраза
знов, як обухом, ударила мене по головi.- Отже, i вiн говорить, що я нiчим
не вiдрiзняюсь вiд нього? Я жодним рухом не показала цього Чаргаровi. Я
тепер так боялась, щоб вiн не покинув свою одвертiсть! Я вже добре знала
його - i знала, що найменша моя цiкавiсть одразу викличе небажану менi
реакцiю, i Чаргар знову стане неприступним.
- Ти знаєш,- раптом зупинився вiн,- менi на полянi блиснула така
генiальна мисль, якої iснування я й не мiг припускати. I цiкаво.- говорив
вiн далi,- сиджу я десь у пiдвалi, а надi мною клуб...як його...
- Радслужбовцiв.
- Ну да, радслужбовцiв,- раптом занервувався вiн.
- Чому ти хвилюєшся? - спитала я.
- А тому,- рiзко скрикнув вiн (i менi знову здалося - дитячим
дискантом), що я не виношу цiєї самовпевнености нашого вiку. Всi цi
ячейки, комiсари, комунiсти - все це така дешева демагогiя. Така...
Чаргар не мiг пiдiбрати слова i змовк. Потiм зупинив мене, подивився
уважно менi в очi й сказав тихо:
- Тобi можна довiрятись?..
- Що з тобою? - здивовано кинула я.
- Я тобi вiрю,- сказав вiн i схопився руками за голову.
- Ах, Б'янко. Якби ти могла зрозумiти мене! Ну навiщо?.. Ну навiщо цi
комунiсти, цi ячейки, цi профспiлки й тисячi iнших органiзацiй? Боже мiй,
ну навiщо? Я задихаюсь! Я їх зовсiм не хочу чiпати - Боже, спаси! Хай вони
завойовують цiлий свiт. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної
хвилини озиратись i повинен слухати цi мiтинги? Боже мiй, як я хотiв би,
щоб вони зовсiм не знали про моє iснування!
Чаргар iще раз у розпуцi схопився за голову i змовк. Я подивилась на
нього. Вiн плакав. Далебi, вiн плакав: я бачила, як кiлька сльозинок
покотилось йому по щоцi. Тодi менi прокинулось почуття неможливої огиди -
i я рiзко й чiтко сказала:
- Сер Чаргаре. Що з вами?
Вiн стояв спиною до мене, похилившись на дерево. Вiн так постояв
хвилини двi. Але коли вiн повернувся, то я вже знову бачила колишнього
неприступного художника.
- В життi все буває,- нарештi зовсiм iншим тоном i холодно сказав вiн.
Я здивовано подивилась на нього. Менi прийшла мисль, що Чаргар побачив,
як вiн далеко забрiв у розмовах зi мною, i поспiшив замести слiди.
Спецiально для цього й було розiграно жалкеньку мелодраму. Ця мисль
здалася менi такою правдивою, що я на другий день навiть забула про цей
епiзод. "Ну нє,- подумала я.- Тепер ти в моїх руках - i я примушу тебе
сказати недоговорене".
...Ми вже знову стояли на узлiссi. Сонце зайшло. Стояв темний лiс, i
бiгла темна дорога. На дорозi маячiв наш фаетон. Скоро ми сiли в нього й
повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, i розпрощались ми також
мовчки. Пам'ятаю, я стиснула йому руку й трохи її придержала. Вiн
здригнув, але я руки його все-таки не випустила. Тодi Чаргар мусiв її
вирвати. Я зареготала, вiн на це нiяк не реагував. Вiн просто повернувся i
пiшов од мене прискореним кроком.
VII
За кiлька днiв я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустрiч нецiкава - i
я її обминаю. Пiшла я вiд нього, коли на небi стояв уже молодик. На вулицi
Делаклюза я зустрiла сiрооку журналiстку. Вона попрохала в мене п'ять
карбованцiв. Я дала. Вона сказала, що їде до своєї матерi, що "живе на
пiвнiчному краю города". Вона хоче повезти їй подарунок. Я їй, звичайно,
не повiрила, бо знала, що вона просто їде до свого любовника - вiн,
здається, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась, але потiм зупинила
мене бiля вечiрньої вiтрини й тихо, на вухо, запропонувала поїхати з нею.
Вони - її любовник i вона - хочуть улаштувати нiч п'янки й любовної оргiї.
- Ну, Б'янко, поїдемо на п'янку,- зробила вона гру слiв i всмiхнулась.
Я сказала, що я, можливо, i поїхала б, коли б загубила свою невиннiсть.
- Себто яку невиннiсть? - здивовано спитала вона. Я сказала й хотiла
йти. Тодi журналiстка схопила мене за руку й нахабно зареготала.
- Так ти ще...- i вона кинула непристойне слово. Потiм затягла мене в
куток пiдворiття i, майже захлинаючись, говорила менi:
- Так ти не брешеш, що не знала мужчини?
Я побожилась i раптом вiдчула, як мене обхопило пожаром бажання. Тодi
сiроока журналiстка здавила менi руку вище лiктя й так сильно, що я мусiла
її вiдштовхнути. Вона казала менi, що я красуня, що за моє тiло дадуть двi
тисячi карбованцiв, що такi жiнки живуть в Одесi й Москвi, де багато
буржуа з капiталом. Я, мовляв, мушу негайно йти з нею - i я найду такий
чудовий закуток, який менi й не снився.
Вона менi малювала напрочуд привабливi й цинiчнi картини. Але вона
такими божевiльними очима дивилась на мене, що я мусiла її ще раз
одштовхнути.
- Ти не поїдеш зi мною? - нарештi в розпуцi скрикнула вона.
- Не поїду!
Я сказала рiшуче. Тодi вона замахнулась i хотiла вдарити мене в
обличчя. Але я вчасно схопила її за руку й одвела вдар. Я її так мiцно
схопила, що вона мусiла стати на колiна. Я й сама не знала, що я така
сильна жiнка. Журналiстка раптом заплакала. Тодi я поцiлувала її в голову
(пахло поганенькою пудрою) i посадила її в трамвай. Вона поїхала, а я
пiшла додому.
Додому я йшла переулками, не поспiшаючи. Легенька тривога раз у раз
примушувала мене здригатись. На площi Повстання я зупинилася бiля
шоколадного кiоска й купила плитку мiньйону.
Я прийшла за пiвтори години й сiла за стiл. Пам'ятаю, до мого вiкна
пiдiйшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидiти в альтанцi. Менi
не хотiлось виходити з кiмнати - i я сказала:
- Чи не холоднувато надворi?
- Що ви? - сказала товаришка.
Я не знала, що їй говорити, й мусiла вийти до альтанки. Ми сiли на
стiлець i почали розмовляти. З пiвгодини ми перекидалися якимись
незначними фразами, а потiм мiж нами виникла така розмова:
- Ви вiрите в судьбу? - спитала товаришка Уляна.
- Як би сказати вам... очевидно, не вiрю.
- Знаєте,- сказала вона,- теоретично, коли так можна висловитись, я теж
не вiрю. Власне, я i не маю права вiрити (вона, очевидно, натякала на
приналежнiсть свою до партiї), але от на практицi якось iнакше виходить.
- Чи не думаєте ви,- сказала я,- що iдеалiстичнi теорiї мають рацiю
iснувати?
Товаришка Уляна замахала руками.
- Що ви! Як може прийти менi така мисль,- перелякано сказала вона.- Я
думаю тiльки, що в свiтi завжди варiюються два свiтогляди. Але коли
iдеалiзм має багато недоговоренности, то я думаю, що й матерiалiзм не без
слабих бокiв.
- Iншими словами - вас не задовольняє ваша партiя?
Товаришка Уляна знову замахала руками.
- Нiчого подiбного! Менi хочеться внести деякi ясностi в свiй
свiтогляд. Я, знаєте,- казала вона далi,- ранiш нiколи не задумувалась над
цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать.
- Без причини нiчого не буває,- резонерствувала я.- Очевидно, i в вашiй
тривозi єсть якась причина.
- От! - раптом пiдхопила товаришка Уляна.- Ви цiлком справедливо
кажете. Я, знаєте, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зi мною трапиться
якесь нещастя.
Вона зробила не зовсiм логiчний висновок, але я на це не звернула уваги
й стала її заспокоювати. Тодi вона вiдстоювала свою думку й нiяк не могла
заспокоїтись.
- Саме якесь нещастя,- говорила товаришка Уляна.- Я нiколи не
помиляюсь. Колись на фронтi менi прийшла мисль, що вночi трапиться
несподiванка. Я сказала, менi не повiрили. Один комiсар запропонував
навiть викинути мене за пророцтво з партiї... А вийшло все-таки по-моєму:
наш штаб захопили, i тiльки я вирвалась.
- Ну, це - випадок! - сказала я.
Тодi товаришка Уляна знову запротестувала, i я вже з нею не
сперечалась. Я тiльки думала, що товаришка Уляна, може, й має рацiю
настоювати на своєму, i думала, що вона одна з тих невдачникiв, що
приходять на свiт тiльки для того, щоб мучитись.
Раптом по садках долетiв до нас рев iз зоологiчного: то ревiв лев за
гратами. Рев був якийсь сумний i безвихiдний. Можливо, звiровi приснились
далекi простори його вiтчизни, можливо - щось iнше.
- От!-з великим наголосом на "от" сказала товаришка Уляна.- Реве лев!
Iнодi й людям хочеться так ревти.
Потiм вона зiдхнула. А потiм вона багато говорила менi про часи
громадянської вiйни. Вона довго говорила менi того вечора про той дикий i
тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й богами.
Вона так тепло говорила про свою епоху, як про неї не скаже жодний поет.
Той химерний час я зачепила тiльки одним крилом своєї юности, але
товаришка Уляна зовсiм даремно думала, що я не розумiю його. Вiн i менi
лежав на серцi. Я подумала, що тодi всi пiзнали таємну даль, але той час
уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й голуба молодiсть.
"Значить, i даль треба шукати на якихось iнших шляхах?" - подумала я.
На другий день я не пiшла на службу: я прокинулась iз головними болями.
Коли вийшла в сiни, щоб там скип'ятити чаю на примусi, в наш коридор хтось
постукав. Я пiшла i вiдчинила дверi. Увiйшов товариш Бе. Обличчя йому було
пом'яте й блiде: вiн, очевидно, не спав цiлу нiч. Я до цього часу нiколи з
ним не розмовляла (був вiн якийсь суворий i нелюдимий). Але на цей раз
якось механiчно кинула:
- Здрастуйте!
Вiн здивовано подивився на мене й пiдморгнув менi лiвим оком. Тодi я в
свою чергу здивовано подивилась на нього. I тодi ж я побачила, що вiн
п'яний. Щоб якось одв'язатись од нього, я сказала йому, що його чекає
товаришка Уляна.
- Ви кажете Уляна? - сказав вiн i пiдiйшов до мого примусу.
- Так!
Товариш Бе вийняв iз кишенi портсигар й несподiвано кинув:
- А ви, знаєте... бабйонка нiчого собi... цимес!
Я суворо подивилася на нього й сказала, що вiн краще зробить, коли пiде
до себе.
- Чого ж це до себе? - п'яно забелькотiв вiн.
- Там вас чекає товаришка Уляна! - рiзко сказала я.
Товариш Бе стукнув ногою й вилаяв свою дружину матернiм словом. Я круто
повернулась i пiшла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни,
але як їй допомогти - не знала. А втiм, можливо, це тiльки тепер менi
здається, що я турбувалась за товаришку Уляну. Можливо, i товаришка Уляна,
i сiроока журналiстка, i дiловод - всi вони давали вiдпочинок - i тiльки.
Бо, i справдi, всi вони були по сутi епiзодичнi особи в моїй iсторiї й не
могли мене цiкавити. Я просто дурила себе.
Але цьому мусiв прийти кiнець, i вiн прийшов.
VIII
Отже, iшла весна, прилетiли солов'ї. Я кiлька разiв була в театрi, але
частiше я блукала по -городу, як бродячий пес. Легенька тривога нiколи не
покидала мене. Як i ранiш, я ходила безтурботною пейзанкою, посвистуючи. В
цi днi я з'їла стiльки шоколаду, скiльки не з'їла його за весь свiй вiк.
Уже надходило свято першого травня. Напередоднi я зробила ванну, вимила
й надушила своє тiло. Все це так ретельно робила, нiби й справдi збиралась
до шлюбної ночi. Я надiла сорочку з рожевими стьожками й лягла спати.
Прокинулась щось о восьмiй годинi, i менi на душi було як нiколи,
радiсно й дзвiнко. Стояв добрий весняний ранок. На вулицях уже грали
оркестри й носились автомобiлi до загороднього поля. Я хутко одяглась i
побiгла до установи. Там ми мусiли зiбратись i вiдтiля йти на iподром.
Менi мiсцком дав роль органiзатора, i я перев'язала руку червоною хусткою.
В першому коридорi мене зустрiв дiловод. Я поклонилась, вiн менi не
вiдповiв. З останньої нашої розмови вiн став уникати мене й завжди сухо
звертався до мого столика. Проте поводився вiн зi мною досить чемно. Я це
з'ясовую не так його поряднiстю, як тим, що до мене гарно ставився
мiсцевий комгурток (я проводила в установi досить-таки велику громадську
роботу), Кук страшенно боявся комунiстiв i завжди ходив перед ними на
заднiх лапках.
Ми вийшли органiзованими шеренгами на майдан Ляссаля й вiдтiля пiшли на
iподром.
Всi вулицi ломилися вiд городян, i я подумала, що свято Першого травня
стало вже нашим нацiональним святом, бо навiть буржуазiя святкує його. Я
згадала Париж, Францiю, тамтешнє всенародне свято й подумала, що мiж нами
й французами є багато спiльного. Цю думку я сказала однiй машинiстцi, що
йшла поруч мене. Вона менi нiчого розумного не вiдповiла, бо вона була
страшенно нерозвинена. Тодi почула нашу розмову сiроока журналiстка й
пiдiйшла до мене.
- Ти гадаєш, що мiж нами й Францiєю можна провести паралелю? - спитала
вона.
- Так!
- В якому сенсi? - i вона чомусь зло подивилась на мене.
Я сказала. Я говорила, що велика французька революцiя страшенно нагадує
нашу, що... i т. д.
-Ти говориш, як Цiцерон! - iронiчно сказала вона.
- При чому тут Цiцерон? - спитала я.
- А при тому,- раптом занервувалась вона,- що не тобi тикатись iз своїм
носом... в полiтику!
- Припустiм, я помиляюсь,- спокiйно сказала я.- Але хiба я не маю права
думати?
Сiроока журналiстка мовчки подивилась на мене й пiшла вбiк. В цей
момент нашу групу зупинили: ми вже пiдiйшли до iподрому.
Було море квiтiв на величезному майданi, i стояв грохот десятка
оркестрiв. На головному плацi пiонери й комсомольцi робили фiзичнi вправи.
На кiлькох трибунах оратори виступали з доповiдями. Ревли сирени,
метушились автомобiлi. За пiвгодини великi групи почали розбиватись на
невеличкi гуртки. потiм уже блукали й одиночки. Тодi передвижнi трупи
розкинули передвижнi сцени, i на майданi виросло кiлька мiнiатюрних
театрiв.
Я покинула своїх i пiшла блукати. Десь тут я мусiла зустрiти Чаргара,
бо я не припускала, щоб вiн не вийшов сюди.
Пам'ятаю, зупинилась бiля ларка N 4. Взяла пляшку квасу й пожадливо
випила. Потiм пiшла до екрану малярiв. Там художники за п'ять хвилин
малювали карикатури дiячiв революцiї. Там я й зустрiлась iз Чаргаром.
Вiн був веселий i весело стиснув менi руку.
- Сьогоднi надзвичайно чудовий ранок! - сказав вiн Я притиснулась до
нього, i ми пiшли. З годину ми блукали по iподрому, потiм рушили в степ.
Менi прийшла мисль повартувати.
- Ти знаєш,- кинула я,- сьогоднi ти йдеш зовсiм не з дiвчиною, а з
молодичкою!
- Що ти цим хочеш сказати? - спитав вiн.
Я зареготала й сказала йому, що я вже вийшла замiж. Вiн почервонiв
чомусь i, галантно вклонившись, поцiкавився:
- Так, я його знаю. Здається... прекрасна людина!
Я певна була, що вiн не вiрить менi й жартує, i тому перейшла на iншу
тему, не думаючи робити спростування.
Ми йшли в морi безсмертникiв. Праворуч нас летiв у небо величезний спис
радiо. Пам'ятаю, менi раптом здалося чомусь, що Чаргар пiд невеличким
"градусом".
- Ти сьогоднi наче трохи пiдвипивши? - спитала я.
- Я сьогоднi трохи вiдвипивши,- усмiхнувся вiн. Я спитала, чому так
рано. Вiн сказав, що вiн уже кiлька тижнiв починає днi горiлкою. Вiн
горiлку не дуже любить, але не може не визнати, що "горiлчанi" днi
безтурботнiшi й веселiшi. "Невже вiн серйозно плакав тодi в лiсi?" -
подумала я й сказала:
- Чому тобi такий безнадiйний погляд на життя?
- Вiдкiля це ти взяла? - усмiхнувся Чаргар.
Потiм запевняв мене, що вiн на життя дивиться дуже весело. Вiн у той
день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготi i в таких
розмовах ми проблукали до вечора. Нарештi Чаргар сказав:
- Ну, пора вже й додому... Ти не думаєш зайти до мене? Я погодилась, i
ми пiшли до нього. З пiвгодини ми блукали по переулках, поки нарештi не
вийшли на майдан Трьох комунарiв. Бiля Чаргарової квартири ми були, коли
вже почало темнiти. Раптом до нас пiдiйшла циганка. Я погодилась, щоб вона
погадала менi. Чаргар занервувався й сказав, що це некультурно
фанфаронствувати своєю некультурнiстю.
- Це - резонерство! - сказала я.
Потiм говорила, що вiн теж деколи впадає в мiстику, натякаючи на
iсторiю в лiсi. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на своєму. Тодi
вiн порадив менi вiдiйти вбiк, щоб мене хоч не бачили в клубi
радторгслужбовцiв. Я нарештi зрозумiла його й сказала циганцi, що гадати
не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара:
- Скажи менi, коли б циганка пiдiйшла до нас десь у безлюдному мiсцi...
ти дозволив би їй гадати?
Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як би вiн зробив у цьому
випадку, i негарне почуття знову прокинулось у менi до художника.
В кiмнатi ми сiли на лiжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так
- мовчки - ми просидiли кiлька хвилин. Тодi на небо налетiла темна хмара,
i в кiмнатi майже зовсiм стемнiло. Десь замирали Першотравневi оркестри.
Город стихав. Потiм за вiкном закрапало, i пiшов дрiбний дощ. Легенький
вiтер увiрвався в кiмнату, i запахло якимись польовими квiтами.
Хоч Чаргар i зiпсував менi трохи настрiй, але я ще переповнена була
враженнями дня, i тому, коли вiн положив свою руку менi на колiно, я iз
вдячнiстю подивилась йому в обличчя: в очах йому стояв тихий блиск i
нагадував менi нашу першу зустрiч. Очi його знову вабили мене своєю
неяснiстю. Що далi, то бiльше мене хвилювало тiло художника. Нарештi вiн
узяв мене за руку й промовив:
- Б'янко. Ти й сьогоднi скажеш, що говорила колись?
- Що саме? - спитала я й здригнула.
Чаргар зам'явся й мовчав. Тодi я впевнено пiдiйшла до електрики й
погасила її. Потiм я знову сiла на лiжко.
- Ти, може, маєш на увазi циганку? - спитала я, свiдомо вiдтягуючи
рiшучий момент.
Чаргар мовчав i ласкав мої руки. Потiм вiн цiлував менi пальцi.
- Ну, в чому ж справа? - знову спитала я.
- Я говорю...- замнявся вiн i рiшуче додав,- ти говорила, що кохаєш
мене?
- Так. Говорила.
Вiн знову промовчав. Потiм плутано почав запевняти, що й вiн покохав
мене, що... i т. д.
- Ти теж говорив менi про це! - усмiхнулась я.
Але - почекайте! - то ж були, мовляв, несерйознi розмови! Словом, вiн
тiльки тепер вiдчув, як вiн кохає мене. Я згадала недавнiй свiй жарт про
весiлля з Куком i спитала, чи не трапилось iз ним того, що з Онєгiном.
Коли Татьяна була вiльна, вiн її вiдштовхував. Як вийшла замiж... Ну,
ясно: iсторiя повторюється. Тодi Чаргар став божитись, що нiчого подiбного
не трапилось, що це мої вигадки.
Я занервувалась. Невже це говорить славетний художник? I тодi ж менi
блиснула жахна мисль. Чи не думає вiн i справдi, що я вийшла замiж за
Кука? "Так от чому покохав вiн мене!.. Теж алiменти!" Я обережно стала
його випитувати.
- Ну, добре,-'сказала я.- Припустiм, що ти мене кохаєш, i припустiм, що
я обдурила тебе.
- Себто як? - не зрозумiв мене Чаргар.
- А так,- спокiйно сказала я.- Я й не думала виходити замiж. Це просто
був жарт.
Вiн ураз одхилився вiд мене й захвилювався: мовляв, навiщо цi жарти? I
потiм, хто менi дав право так жартувати з ним? (Вiн так i сказав "хто менi
дав право"). Тодi я вмить пiдвелася й засвiтила електрику. Я стала напроти
Чаргара й рiзко сказала:
- Що значить - "хто дав менi право?" Вiдкiля цей тон?
Вiн сидiв блiдий i мовчав. Менi знову пришила мисль, що я перебiльшую,
що я зовсiм не зрозумiла його (вiн, мовляв, просто не любить жартiв у
серйознi хвилини), що я зовсiм даремно турбуюсь: Чаргар i не думав мене
ображати. Я пiдiйшла до нього й закинула свою руку на його шию.
- Милий мiй,- сказала я,- не гнiвайся! Я, їй-бо проти волi образила
тебе.
Вiн довгим i уважним поглядом подивився менi в очi. В цi хвилини менi
буквально забивало дух i бракувало повiтря - так хвилювалась я. За один
момент менi в головi пронеслось мiльйон думок. Вони летiли, як блискавицi,
наздоганяючи одна одну.
- Добре, я на тебе не гнiваюсь! - сказав художник.- Але все-таки ти
менi мусиш сказати: ти вийшла замiж чи нi?
Тодi менi блиснула мисль, i я сказала:
- Вийшла, мiй милий! Вийшла!
Вiн рiшуче взяв мене за руку й посадовив на лiжко. "Алiменти", - якось
мляво подумала я й вiдчула в усьому тiлi немiч. Чаргар мене ласкав. Свiжий
вiтрець летiв у кiмнату, i знову запахло якимись польовими травами.
Дрiбний весняний дощик ущух, i в вiкно зазирала темна нiч. Чаргар пiдiйшов
до електрики й погасив її. Вiн обережними рухами примусив мене
розтягнутись на лiжку. Чаргар хотiв уже брати мене, як у цей момент менi
вернулись сили. Я так одштовхнула його, що вiн ледве вдержався на кроватi.
Потiм я скочила з лiжка й знову запалила електрику. Я пiдiйшла до Чаргара.
Вiн здивовано поставив на мене свої очi. Тодi я красномовно подивилась на
нього, плюнула в обличчя й мовчки пiшла до дверей.
IX
Так скiнчилася моя iсторiя з художником. Так ганебно скiнчилось це
святе (вiн так i говорив колись: "свята простота") i тепле кохання. Хiба
можна написати ту муку, що творилась тодi в моїй романтичнiй душi?
Сьогоднi я на життя дивлюсь цiлком реально. Сьогоднi я й сама iнодi
посмiхуюсь iз себе. Але тодi в моїх очах маячiла сентиментальна даль, i
тому, коли я побачила, що Чаргар, моя остання надiя, не мiг утекти вiд
свiтового бардачка, я кинулась у розпач.
Пройшло кiлька днiв iз того часу, як я бачила Чаргара, але менi
здалось, що це було так давно й так далеко, як далеко маячить глухий
закуток моєї неповторної молодости й тих духмяних золотих пiвникiв, що не
то лiденцями на ярмарку снились менi, не то серед "анютиних глазок",
кануперу й м'яти закукурiкали моє дитинство.
Вечiр Першого травня рiшуче й навiки вiдкинув усi мої надiї й
сподiвання, i я раптом зупинилась перед порожнечею канцелярських буднiв.
Як я тепер ненавидiла художника! Боже мiй, як я його ненавидiла! Тiльки
тодi я зрозумiла, що по сутi i бiленький домик, i золотого пiвника на
флюгелi, i темнi провiнцiальнi садки - все це я покинула в iм'я його.
Спершу, як i треба було чекати, я хотiла якось помститись за розбитi
надiї. Менi так хотiлось принизити й наочно показати Чаргаровi, чого вiн
вартий. Але потiм це бажання погасло в менi, i я вже просто не згадувала
його - таким маленьким i нiкчемним зробився вiн у моїх очах.
Але тоска за даллю не покидала мене. Бiльше того: вона тепер так
розгорiлась, як нiколи. Це було її останнє полум'я.
Нiхто з радслужбовцiв не брав такої великої громадської нагрузки, як я
в цi днi. Я, як п'яничка горiлкою, захлиналась нею. Менi здавалось, що я
затоплю в цiй роботi своє лихо. Але скепсис уже з'їдав мене. Менi
ввижалось, що я по сутi виконую дрiбну й зовсiм непотрiбну роботу дрiбних
i нiкчемних людей, що живуть, як воли, як корови, що коло їхнiх iнтересiв
обмежується "геранню" на столi. Я брала активну участь в органiзацiї
жiнок, в делегатських зiбраннях, в редагуваннi мiсцевої стiнгазети, але я
завжди думала, що нашу стiнгазету зовсiм не випадково називають
"Стiнгазом" ("стiнгаз"). Саме все це - газ, димок. Горить вогка солома, а
люди сидять бiля цього iлюзорного вогнища й гадають, що "без огню не буває
диму".
Коли я виходила з установи й на порозi зустрiла сiрооку журналiстку.
Вона якось нахабно подивилась на мене, взяла мене пiд руку й пiшла зi
мною. Коли ми пiдiйшли до театрального садка, вона сказала:
- Ну, так ти й досi Париж згадуєш?
- Який Париж? - спитала я.
- Ах, боже мiй,- сказала вона.- Навiщо ховатись вiд мене? Я говорю про
той Париж, що... Велика французька революцiя?
- Одмовляюсь тебе зрозумiти! - холодно сказала я.
Тодi журналiстка запевнила мене, що Париж уже нiколи не повернеться й
не може повернутися. Вона говорила, що бачить мене наскрiзь. Але вона менi
радить не турбуватись, бо я зовсiм не те, чим здаюсь собi.
- Ти знаєш,- раптом сказала вона,- єсть багато непомiтних людей. Ну...
комiсарiв, припустiм, але вони живуть так, як усi живуть. I саме тому вони
й герої. А що таке ти? Ну, скажи - що таке ти?
Я здвигнула плечима й мовчала, бо я й справдi не розумiла, чого вона
хоче вiд мене. Тодi журналiстка потрiпала мене по плечу й несподiвано
зареготала.
- От що,- сказала вона,- поспiшай на мою дорiжку, а то буде пiзно.
Потiм вона покинула мене, i я пiшла додому.
Того дня я не обiдала. Менi в'їдливо лiзла в голову якась мисль, i я
вперто затримувала її в пiвсвiдомостi. Так пройшло кiлька годин.
В коридорi товаришка Уляна роздмухувала чоботом самовар i гулко кахала.
Вже пройшло кiлька днiв iз того часу, як вона заходила до мене, i менi
прийшла мисль, що я проти волi холоднiш тепер поводжуся з нею. Тодi я
пригадала її перебитий нiс, i вiн зупинився передi мною якоюсь настирливою
плямою. Ще я пригадала товариша Бе i його дику розкуйовджену голову й нiяк
не могла уявити його в ролi закоханого юнака.
Раптом бiля мого вiкна сiла якась птичка й заспiвала. Це було так
химерно на фонi темно-голубого неба, що я згадала дитячу казку про щастя:
"Жив-був дiд з бабою, i от прилетiла до них..." i т. д. У дворi кричали
дiти єврея, i я подумала, що старий єврей i досi мудрує над талмудом, як
тисячi рокiв тому мудрували такi ж старi євреї.
В моїй кiмнатцi стемнiло, i менi прийшов у голову таємний "голем",
чорт-хапун, i судний день єврейської провiнцiї.
Вечорiло. Товаришка Уляна й досi роздмухувала самовар. Десь настирливо
кричала сирена. I тодi я раптом вiдчула, що я вже не гiдна далi тiкати вiд
себе.
- Отже, журналiстка пропонує поспiшати? - сказала я.- Але куди
поспiшати? Що значить поспiшати?.. Боже мiй, що це зi мною робиться!
- Ага! тепер i "Боже мiй"! - подумала я.
I саме тодi менi раптом усе ясно стало. I справдi: хiба я ввесь час не
боролась iз Богом? Я хотiла своїми власними силами пiзнати напiвабстрактну
даль. Але без "Нього" (я пишу "Нього", бо вiн i справдi був менi тодi
безвихiдною судьбою) це неможливо було зробити. Я хотiла пiзнати даль без
"Нього", але вiн не мiг менi пробачити цього.
- Так,- подумала я.- Це менi за нахабство.
Я пiдвелась iз лiжка. Я ще нiколи не вiрила в Бога й тому обрушилась на
нього з такою силою свого нового почуття, з якою звертались до неба тiльки
фанатики. Тодi я вiдчула потребу стати на колiна перед образом Спасителя.
Я хутко пiшла до дверей i вийшла в коридор. В кладовiй товаришки Уляни
я колись бачила стару iкону: її туди викинув, очевидно, тов. Бе. Я рiшила
взяти її вiдтiля й поставити в своїй кiмнатi. Але як я зроблю це?
Товаришка Уляна кладову завжди замикала, i менi треба було дiстати ключ.
Але тут же я згадала, що в кладовiй стоїть прас. Тодi я пiшла до товаришки
Уляни за прасом. Я постукала. Вийшла товаришка Уляна з замотаною головою.
- Що з вами? - спитала я.
Вона почервонiла й подивилась на мене зажуреними очима. Вона говорила,
що необережно опеклася водою з самовара, i говорила, що це скоро пройде.
Але я їй, звичайно, не повiрила, бо синцi пiд очима говорили зовсiм iнше.
Це була справа тов. Бе: вiн, безперечно, бив її цiєї ночi.
Товаришка Уляна зiдхнула важко i раптом прошепотiла:
- Бiдний, бiдний товариш Бе!
Потiм ми ще з пiвхвилини постояли в напiвтемному коридорi мовчки. Потiм
у кладовiй зашарудiли пацюки, i я сказала:
- Чи не дозволите менi забрати ваш прас?
Товаришка Уляна засуєтилась i побiгла в кiмнату. Я гадала, що вона
винесе ключ, а вона винесла прас: вiн був на кухнi. Так що на цей раз я
так i не дiстала ключа. Але зате я його дiстала пiзнiш, коли зайшло вже
сонце.
Iкона, що я за нею схопилась якось похапки i з тривогою, була старою
дошкою, i на нiй ледве-ледве вирисовувався образ Спасителя. Спаситель мав
надзвичайно привабливе обличчя й одразу настроїв мене на вiдповiдний лад.
Я внесла його в кiмнату, прив'язала до нього (до неї, до iкони)
невеличку мотузку й повiсила в куток.
Потiм я побiгла в мiсто й купила там у якоїсь торговки бiля базару
лампадку й пляшку лампадкового масла.
Потiм прибiгла додому й засвiтила лампадку перед Спасителем. Я не
свiтила електрики, i тому в кiмнатi стояв напiвмiстичний присмерк. Збоку в
кладовiй шарудiли пацюки.
Тодi я впала на колiна, схрестила на грудях руки й мовчки фанатично
дивилась на образ Спасителя. Я молилась. Я так молилась, як молилась
тiльки в дитинствi. Раз у раз я зiдхала тяжко i тодi я думала, що стою в
катакомбах перших християн i несу на собi великий хрест. Передi мною
проходили фанатики середньовiччя, велика iнквiзицiя й глухi манастирi моєї
вiтчизни. Страждання людей, їхня хресна путь до свiтової Голгофи - все це
так ясно постало передi мною.
Я дивилась на образ Спасителя, але я думала про темну нiч нашої
дiйсности, що загубилась в таємному космосi, про придавлених фортуною
людей моєї вiтчизни, i я так хотiла, щоб легенда про фантастичного доброго
ангела перетворилася в дiйснiсть, i я так безумствувала всiм тим чистим,
що залишилося в менi.
- Боженько! Мiй милий, хороший Боженько! - шепотiла я й уважно дивилась
на образ Снасителя.
Тихi дитячi сльози падали менi по щоках, i я вже вiрила, що прийде
якесь чудо раптово й несподiвано. Я стояла на колiнах кiлька годин, але я
не почувала втоми.
Вже давно над городом стояла темрява. На баштi годинник пробив два
рази. Свiже повiтря рвалось у мою кiмнату й колихало вогненний язичок моєї
лампадки. Знову шарудiли в кладовiй пацюки.
- Боженько! Мiй милий, хороший Боженько!
Я молилась так тепло, як тодi в дитинствi, коли ми з мамою виходили з
бiлого домика i йшли по темних провiнцiальних садках зустрiчати свiтле
Воскресiння Христа.
Я простояла на колiнах цiлу нiч i тiльки тодi пiдвелась, коли в кiмнатi
зовсiм розвиднилось.
З того часу я кожного дня свiтила лампадку й кожного дня ставала на
колiна перед образом Спасителя.
Iнодi я молилась за товаришку Уляну, за сiрооку журналiстку i навiть за
Кука. Чаргара я не згадувала, i не тому, що менi була злоба до нього, а
просто тому, що вiн якось вилетiв менi з голови. Вiн уже не iснував для
мене, його мiсце на моєму серцi запосiв образ Спасителя. Пройшла весна,
прийшло знову гаряче лiто. Я працювала в установi так акуратно, як ранiш.
Бiльше того: комунiсти вважали мене за зразкового робiтника. Тiльки тепер
я не вмiла реготати й не вмiла так смачно їсти шоколад.
Колись я прийшла з роботи страшенно стомлена й рано лягла спати. Уночi
до мене хтось постукав. Я запалила електрику й тiльки-но хотiла пiти до
дверей i одчинити, як дверi знову загримiли ще з бiльшою силою. Я нiколи,
здається, нiчого не боялась. Але на цей раз я просто обурилась.- Мене
здивувало нахабство. Така пiзня нiч - i так стукати до одинокої дiвчини. Я
знову погасила електрику й лягла спати. В мої дверi стукали ще з
пiвгодини, але я не звертала уваги й засинала. Мiсячна пляма впала на
спинку мого лiжка, i я згадувала молодi роки й пригадала сусiда-вiзника.
Вiн теж так уперто стукав на свою жiнку, як той невiдомий, що стоїть за
моїми дверима.
Нарештi я заснула. I сниться менi химерний сон. Нiби я напередоднi
якоїсь подорожi й чогось чекаю. Завтра нiби буде якийсь карнавал i буде
мандолiна. Завтра бiля степового вогнища пiд вечiрнiм небом - Декамерон. I
тодi мiй край, як iдилiя узамiтної Нiцци. Раптом Дон-Квiзадо виносить на
прилюдний диспут (i думає захищати) магiстерську дисертацiю на тему "душа
матерiї". Маестро Дантон усмiхнувся.
- О, маестро! - скрикнув Дон-Квiзадо.- I на моїй мовi каламар звучить
надто прозаїчно, бо вiн асоцiюється з паламарем. Але от я беру це слово i,
як iндiйський факiр, зачаровую ним ваше притуплене ухо. Тодi твiй мужнiй
голос у мемуарах твоєї доби - як тигр серед чвирi. Бери перо, наливай у
свiй каламар атраменту й пиши.
Тодi маестро Дантон пише. I його древнiй каламар, що з нього падають
ножi двi сотнi лiт, зачаровує таким незначним деталем, як спогад, коли
.вiн уперше взяв у руки перо й з тривогою вивiв першу лiтеру. Це була "М".
Мисль? Милiсть? М'ятеж? - не знає, але вiн думає, чи не була то Марiя.
- Я тебе заклинаю, як iндiйський факiр! - кричить Дон-Квiзадо.- Я хочу
пiзнати твою душу, о матерiє! Невже ти, як панцерник, i сила моєї
художньої iнтуїцiї не найде дороги до твоєї темної душi?
Маестро Дантон усмiхнувся й кинув царственно-похабний жест. Дон-Квiзадо
змовк. Балаганчик заревiв, загримiв, зарокотав. Вискочив циган, метнувся
перед публiкою i пропав за тиром".
- ...Фу, чорт! яка нерозбериха! -_ скрикнула я й прокинулась. За вiкном
стояла мертва нiч. Але я, очевидно, недовго спала, бо в дверi менi знову
настирливо стукали. "Стукаєш?" Ну i стукай! - подумала я, i знову почала
засинати. Тодi сниться менi другий сон.
На краю оселi, де праворуч порожнiй майдан i старовинна козацька
церква, стоїть хатка на курячих нiжках. I хатка, мов казка, мов пушкiнська
няня, як Гофман, як бризки Вайлда, як ночi, що тисяча їх i одна. Летять у
нiч безшумно кажани. Кричить тривожно сич:
- Угу!
В хатцi я, аферистка, провокаторка, убивця, i моя сестра - проститутка.
Сестра допiру прийшла з тайного публiчного дому й сидить на печi бiля
сибiрського кота. Кiт таємно муркотить своє одвiчне муркотiння.
- ...Але як менi обмити руки,- з тоскою думаю я,- коли вони в людськiй
кровi? Кому розповiсти свою муку - я, аферистка, провокаторка, убивця?
Вчора я зарiзала на великiй дорозi, що ховається за мигдальними
кучугурами, що пересiкає тракт Карла XII,- вчора я зарiзала жiнку з
дитиною. Три днi позад я спровокувала цiлу країну.
- Б'янко,- раптом звертається до мене сестра, i в її очах стоїть
невимовна скорбота.- Яка тоска!
Тодi я повертаюсь i бачу в первiснiм степу над вiтром тирси гострi
списи. Iде ватага, i стоїть степ, як мариво в пожарах. Тисяча й одна нiч,
забута країна, медовi ландшафти, екзотика круторогих волiв...
- Чи не це понесе Чаргар на олтар свiтового мистецтва,- думаю я.
Тодi мене знову зажурено перебиває сестра:
- Б'янко, ти чуєш?
- Що чуєш? - скрикнула я.- Сволоч! Замовчи, потаскухо!
Сестра уткнула обличчя у вовну сибiрського кота й тихенько заплакала.
- Сестро! - говорю я далi.- Ти не знаєш, хто буде цезарем майбутньої
iмперiї - свiтовий мiльярдер чи свiтовий чиновник?
I каже сестра крiзь сльози:
- Яка ти чудна, Б'янко, хiба ця мисль i тебе тривожить? Тодi починає
колихатись хатка на курячих нiжках. Мене хилить. Я безумовно хочу заснути.
Сестра пестить мою голову. В кiмнатi - домовина - така змертвiла тиша,
i... раптом очi мої зупинились: вони найшли крапку.
- Морiтурi те салютант! - скрикнула я, як римськi гладiатори, що йдуть
повз iмператора на бiй.
Але це було тiльки передчуття. Навколо мовчазно, i лише цвiркун, як
дячок над мертвим, одбиває речитативом. Тодi я пiдходжу до вiкна й бачу:
на темно-синьому фонi бездонного неба, над порожнiм майданом, над
козацькою церквою, що одиноко стоїть на краю оселi, в повiтряних просторах
маячить велетенський чорний силует. Це була така божевiльна фантастика, що
я мимоволi вiдкинулась вiд вiкна. Але - даремно: дика кiшка тривоги вже
торкнула мене своєю ласкавою лапкою. Ще раз торкнула i так м'яко, i так
енергiйно. I впало моє серце, i розсипалось ледве чутним тривожним
дзвоном. Я напружую мислi, де я бачила цей велетенський силует в кепi?
- О, далекий! - раптом скрикнула я й побачила: з жахною силою,
розсiкаючи темно-синi простори, летiв на землю витвiр генiального
скульптора. Потiм удар - i тиша.
- О, далекий! - знову скрикнула я i, божевiльна, вискочила з хатки, що
на курячих нiжках.
I знову передi мною змертвiлий порожнiй майдан i нiчне темно-синє небо.
"Де ж вiн упав? - думаю я.- Де ж цей генiальний витвiр у кепi?"
Тодi я побачила: там, де впав вiн, замаячiли три могили. I лежать у цих
могилах у середньовiчних капелюхах три витязi. I сказав перший:
- Морiтурi те салютант!
...Я знову прокинулась. На чолi менi лежали краплi холодного поту. У
вiкно вже зазирав мiський свiтанок. Я пiдвелась i надiла виступцi. Якесь
передчуття охопило всю мою iстоту. Невiдома сила потягла мене до дверей. Я
в розпуцi вiдчинила їх i побачила перед дверима закривавлений труп
товаришки Уляни з розрубаною головою. Але дивно: я навiть не скрикнула. Я
тiльки подумала тодi, що товаришку Уляну вбив, очевидно, товариш Бе.
"Бiдний, бiдний товариш Бе!" - згадала я її теплу фразу.
Тодi я заперла дверi й, пiдiйшла до iкони (перед нею жеврiла лампадка).
Я спершу здивовано подивилась на образ Спасителя, а потiм суворо сказала:
- Ну, Боженько! Чому ж ти не вiдчинив дверей, коли до мене стукала твоя
раба Уляна? Ну?
В кiмнатi стояла пiвтемрява, i на неї поволi i обережно насувався
мiський свiтанок. Лампадка ввесь час миготiла й робила на образi Спасителя
химернi тiнi. Було тихо й урочисто.
Але я вже безумствувала. Якась дика злоба свердлила менi мозок, i
страшна образа лягла на моє серце. Менi прийшла мисль, що образ
"Спасителя" - це не що iнше, як мертвий Чаргар. Я вiдкинулась вiд iкони й
пiдiйшла до вiкна. Я буквально ковтала свiже повiтря, бо менi здавалось,
що от-от задихнуся. Потiм я пiдiйшла до Спасителя й з не меншою насолодою,
як i Чаргаровi, плюнула в його прекрасне обличчя. Потiм узяла iз стола
кухонний нiж i порубала дошку з образом Боженьки на маленькi трiсочки. Я
погасила лампадку й викинула її у вiкно.
Iшов свiтанок. Я вийшла в коридор, переступила через закривавлений труп
товаришки Уляни й пiшла на вулицю. В коридорi бiля розрубаної голови,
очевидно, було багато крови, бо я трохи забруднила свою спiдницю.
Я йшла поволi. Я вийшла на ту дорогу, що веде до глухої провiнцiї. Тодi
я круто повернула й пiшла до квартири Кука. Повз мене проїхав
асенiзацiйний обоз, i вулиця раптом запахла важким калом. Але я не тiльки
не кинулась убiк, навпаки - з якоюсь пожадливiстю я вбирала носом важкий
запах мiських нечистот.
Надi мною, очевидно, стояло м'яко-голубе ранкове небо, але я його не
бачила. Я виходила на нову дорогу, де так усе просто й ясно, де люди
живуть i вмирають, як справжнi епiкурейцi. Ця дорога нiколи не була для
мене загадковою, i я знала, скiльки м'ятежних людей пройшло нею. Це мене
пiдбадьорювало. Я вийшла на майдан Трьох комунарiв i звернула в кривий
завулок.
Х_
На цьому я й мусiла б скiнчити свою блiденьку iсторiю, коли б не
маленька деталь, що остаточно схарактеризує мого останнього бога.
Я прийшла на квартиру Кука, коли вiн iще спав. Я постукала. Вiн вийшов
у кальсонах i став прохати в мене пробачення. Тодi я сказала, що нiчого не
маю проти. Вiн мене, звичайно, не зрозумiв. Я сказала йому, в чому справа.
Мовляв, я хочу вiддатись йому, але... з умовою: вiн мусить негайно дiстати
менi посильного. Кук спершу не повiрив менi - вiн, очевидно, боявся, щоб я
його знову не обдурила. Але раннiй час i моє блiде обличчя його
переконали, що я не жартую. Вiн заметушився.
Тодi я зайшла в кiмнату й сiла до столу. На конвертi я написала:
"Художниковi Чаргаровi", а в листi прохала Чаргара спiшно прийти до Кука
(я дала й адресу),iнакше я негайно вiддамся дiловодовi. Я написала, що я й
справдi ще не виходила замiж i взагалi не думаю виходити. Але сьогоднi
вранцi я хочу подарувати свою невиннiсть. Коли вiн встигне - я дарю йому,
не встигне - її забере дiловод iз мавпячою фiзiономiєю.
Я писала дуже незв'язно, але все-таки, що Чаргар мусiв мене зрозумiти.
Потiм я передала листа посильному.
Коли посильний побiг, я сiла бiля Кука й обняла його. Вiд нього пахло
неприємним потом, i я подумала: "асенiзацiйний обоз". Потiм я йому
вiддалася.
Але я ще не встигла й пiдвестися з лiжка, як у дверi постукали. Я вже
знала, хто там стояв. Тодi я взяла простиню й понесла її за дверi.
Чаргар стояв блiдий. Я йому мовчки показала на кров (менi на мить
блиснула розрубана голова товаришки Уляни) i сказала, усмiхаючись:
- Це рештки моєї невинности... Забери, коли хочеш.
Чаргар мовчав. Тодi я круто повернулась i пiшла в свою установу.
НАРЕЧЕНИЙ
Вона була тихесенька собi телефонiстка з волосної телефонної станцiї.
Вона жила й виросла в такiй глушинi, де, крiм фанта, нiяких розваг не
знають. Iм'я їй було Катруся. Її не можна було назвати красунею, але
навiть мiсцевi кумушки добачали в нiй багато симпатичних рисок. Якось так
трапилось, що вона закохалась у волосного писаря i якось так трапилось, що
волосний писар пiшов у партизани - у тi партизани, що проти бiлих загонiв.
До цього часу вона буквально нiчого не розумiла в полiтицi. Але тепер вона
зрозумiла, що треба воювати проти генералiв i що не треба царя. Вона,
нарештi, навiть зробилась справжньою революцiонеркою, бо Михайлик (так
звали її коханого) писав, що справжнi революцiонери не тiльки проти царя,
але й проти соцiал-угодовцiв. Коли приходили нуднi й довгi степовi ночi,
вона сiдала до столу й писала:
"Дорогий мiй, золотий мiй Михайлику! Пишу тобi на твою колишню адресу,
але не знаю, чи дiйде i чи дiстанеш ти цього листа. Я тебе кохаю, як i
колись кохала - дуже, так, що аж зiдхати важко. Я вже тепер не тiльки
проти царя, а й проти соцiал-угодовцiв. Коли до нас приходять червонi, я
страшенно радiю i навiть плачу вiд радости. Всi вони такi гарнi й хорошi,
нiби всi вони були твоїми близькими товаришами. Так що, дорогий мiй,
золотий мiй Михайлику, тiльки вони мене трохи втiшають у моєму самотньому
життi".
I далi вона писала в такому ж дусi i довго потiм плакала i радiсними й
сумними слiзьми.
Михайлик написав їй колись, що листiв вiд неї зовсiм не одержує, бо
їхнiй загiн весь час пересувається з одного мiсця на друге, їй боляче було
прочитати це, але вона мусiла примиритись з таким становищем.
Так пройшов рiк, другий i, нарештi, надiйшли останнi днi громадянської
вiйни. Одного ясного дня, коли над забутим селом стояло ласкаве осiннє
сонце, Катруся одержала вiд Михайлика звiстку, що вiн днями, мабуть,
пройде з загоном своє рiдне село. Вiн нiчого бiльше не писав, ( але вона
певна була, що вiн тепер обов'язково залишиться бiля неї, бо не вiк же
йому воювати за революцiю i страждати по фронтах: мовляв, тiльки його та
ще двох, здаєтеся, нема на селi, а решта давно вже сидить по своїх хатах.
Вона думала, що вони тепер обов'язково поберуться i заживуть щасливим
життям, бо Михайлик тепер не звичайний собi писар, а червоний i, можливо,
навiть писар-комунiст.
Сидячи бiля телефонного апарата, вона раз у раз зазирала у вiкно й
дивилась на дорогу, що йшла вiд далекої сиротливої станцiї, де мусiв
зiскочити з потяга її наречений: вона не припускала й мислi, що Михайлик
може прийти зовсiм не зi станцiї, а з широкого степу, з якоїсь iншої
слобiдки, походом.
На селi було зовсiм тихо, нiби тут нiколи й не було громадянської
вiйни.
Зрiдка iз степу тягнулися вози iз снопами i пахло молодим хлiбом. На
банi самотньої церкви лежало спокiйне сонце i спокiйно випроваджало з
вигону першу череду iдилiчних корiв. Бiгли пастушки i чiтко замикали коло
селянського сентиментального ландшафту.
До Катрусi увечерi приходили подружки: Таня-попiвна й Соня - молода
вчителька. Вони довго й багато говорили про Михайлика i страшенно заздрили
Катрусi. Приходила ще до Катрусi й її мати i теж говорила про Михайлика.
Але й мати, й Таня-попiвна, i молода вчителька йшли додому, i тодi Катруся
брала з полички якусь книжку життя (у телефоннiй кiмнатi була ще й мiсцева
бiблiотека томiв на 20) i читала її, сторожко прислухаючись до кожного
шелесту за вiкном, бо вже було зовсiм темно й не видно було дороги до
станцiї.
Так пройшло кiлька днiв. Кожного дня над волосним селом сходило ласкаве
осiннє сонце i кожного дня заходило за золотою банею самотньої церкви.
Кожного дня пахло молодим хлiбом i з вигону повертались сентиментальнi
пастушки. Катруся навiть змарнiла трохи: коли ж, нарештi, повернеться її
Михайлик? Вона вже не боялась, що його десь уб'ють злi вороги-царисти й
соцiал-угодовцi, але вона вже боялась, що її нареченого одiб'є якась iнша
жiнка з тих невiдомих країв, що про них вона буквально нiчого не знає.
Жiнок на свiтi багато i кожна з них може покохати її Михайлика й навiть
може його причарувати. I тепер їй так тривожно билось серце, як нiколи.
"Боже мiй! хоч би скорiш вiн їхав!" - колись прошепотiла вона i тяжко
зiдхнула.
Саме в цей момент телефон задзвонив. Катруся здригнула. Дзвоник був
якийсь незвичайний i тривожний. Вона взяла до вуха рурку й сказала:
- Я слухаю.
- Дуже приємно, що ти слухаєш,- фамiльярно сказав незнайомий голос.
Катрусi хутко забилось серце, її раптом прийшла мисль, що говорить з
нею нiхто iнший, як її довгожданий Михайлик. I справдi: вiн же йде з
отрядом, i, очевидно, вони їдуть на конях, а не по залiзницi.
Як це вона досi про це не думала?
- Це ти, Михайлику? - ледве вимовила вона вiд хвилювання. В рурцi
зареготало.
Регiт був якийсь неприємний i такий образливий, що їй одразу ж тоскно
заскимiло в грудях.
- Я слухаю! - уже тремтячим голосом промовила вона.
- Дуже приємно, що ти слухаєш,- знову фамiльярно сказав той же голос.
Iншим разом Катруся, очевидно, з обуренням положила б рурку на мiсце i
вже не вiдповiдала б нахабi, але тепер вона цього не могла зробити й
стояла бiля апарата з розгубленими i стривоженими очима.
- Так ти чекаєш Михайлика? - нарештi спитав її той же голос. Вiдкiля ж
вiн мусить дзвонити тобi?
- Коли ви щось знаєте про нього, то, будь ласка, не жартуйте зi мною! -
у розпуцi промовила Катруся.
Тодi голос сказав їй, що вiн, звичайно, знає Михайлика, але все-таки
цiкавиться, вiдкiля вона чекає його.
Тодi Катруся сказала, що вона чекає його з Червоної Армiї i що вiн
мусить днями приїхати додому. Голос спитав, чи не наречена вона його? Вона
сказала - "так"! Тодi вияснилось, що той, хто говорить з нею, начальник її
Михайлика, i вони за якiсь двi години будуть у неї. I ще вiн спитав, як
вона ставиться до червоних. Катруся почервонiла i сказала, що вона давно
вже на боцi червоних i проти царя та соцiал-угодовцiв.
I ще вiн спитав, чи нема в її селi зараз загону якогось.
Вона сказала, що загону нiякого нема i що взагалi тут давно вже бачили
вiйсько. Тодi той, хто говорив з нею, покинув рурку, i вона одiйшла вiд
апарата. Вона дуже хвилювалась i навiть розчервонiлась вiд хвилювання, бо
за якiсь двi години мусiла, нарештi, побачити свого довгожданого
Михайлика.
Уже зовсiм звечорiло. На лiве вiкно впав промiнь вiд срiбного мiсяця, i
сам вiн, срiбний мiсяць, почав зазирати в кiмнату. На селi спiвали
дiвчата.
На дзвiницi старий дзвонар почав довго бити у розбитий дзвiн, нiби доба
має не 24 години, а нiяк не менше, як 240. Катруся метушилася бiля своєї
скринi, а потiм метушилася бiля дзеркала, що стояло на столi бiля
запаленої лампи. Вона готувалася до зустрiчi зi своїм нареченим. На нiй
уже було найкраще її блакитне плаття, пошите за останньою провiнцiйною
модою, i також її найкращi черевики, що вона їх торiк купила в найближчому
городi, на толкучцi. Їй дуже хотiлось зараз подiлитись з кимось своєю
радiстю, але їй нi з ким було подiлитись, бо мати, як i Таня-попiвна та
молода вчителька, сьогоднi не прийшли до неї, а до них бiгти вона боялась,
бо їй здавалось, що от-от застукають у дверi й на порозi появиться її
золотий Михайлик.
Вона раз у раз виглядала у вiкно i прислухалась до степу.
Але поки що в степу було тихо. Тiльки вози зрiдка рипiли та
перегукувалися селяни. Десь угорi кричали гуси i так далеко, нiби вони
були вже за невiдомими морями. Колись Катрусi було сумно слухати їхнiй
сумний гелгiт. Але тепер вона ставилась до нього зовсiм байдуже.
Катруся подивилася на годинник: треба було чекати з хвилини на хвилину.
Але вона вже не могла чекати. I тодi ж вона почула, як у степу раптом
зашумiло, загоготало й пiшов кiнський тупiт. То до села наближався дорогий
загiн з її Михайликом. Вона одiйшла вiд вiкна й сiла до апарата. Вона
зараз уже покине виглядати, бо - хто його знає! - може, Михайликовi й
нiяково буде перед товаришами, коли вони побачать, як тоскує за ним його
наречена.
Шум, гоготiння й кiнський тупiт наближались. Нарештi вона почула голоси
якоїсь команди i нарештi бiля телефонної станцiї зупинилось кiлька коней.
Хтось зiйшов на ганок i постукав у дверi. Катруся вiдчула, як їй
затремтiли колiна, i вона ледве-ледве дiйшла до сiней. Вона так довго
шукала защiпки, що за дверима навiть почали гнiватись.
Та от рука їй зупинилась i защiпка з дзвоном одлетiла вбiк. Вона
пропустила гостей i пiшла за ними в кiмнату. При свiтлi своєї маленької
лампочки...
