Микола Хвильовий. Синi етюди
страница №10
... такий успiх моїмнеабияким хистом. Потiм Лiзбет хитренько примружила око й сказала, що я
мушу тепер пiти з нею в установу й там трохи посидiти.
- Для чого це? - спитала я.
Вона ще раз зареготала й назвала мене наївною. Невже я й досi не
домiркувалась, що моїм обличчям i моєю фiгурою можна цiлий свiт
перевернути? Лiзбет пiднесла менi дзеркало й запропонувала подивитися на
себе. Тодi я запротестувала: невже вона радить менi продати своє тiло?
Лiзбет почала запевняти, що нiякого тут продажу нема: на мене будуть
дивитись i тiльки! Я погодилась i одержала посаду. За кiлька тижнiв Лiзбет
поїхала до тьотi й залишила менi свою квартиру.
- Ну, прощай,- сказала вона.- Може, ще колись побачимось. Вiкно моєї
кiмнати виходило з пiдвалу в невеличкий дворик, де стояла стара зелена
альтанка. Я любила сидiти бiля нього й дивитися на клаптик голубого неба:
воно було тут таке надзвичайне, нiби всю його радiсть природа
сконцентрувала в цьому закутку. Тут, бiля цього вiкна, я так багато
передумала, скiльки, очевидно, менi вже не прийдеться думати. Я думала про
химерну даль, що потягла мене з рiдного краю, i думала, що до неї - ах, як
далеко! Власне, в Z я не сподiвалась найти її, але вiрила, що в Z я
зустрiнусь з якимсь великим чоловiком, i тодi станеться чудо.
Iнодi пiсля роботи я не йшла додому, я йшла куди очi дивляться. Тодi
городяни здивовано оглядали мене. Iшла в пiвденно-схiдну частину города на
край, де тулились по ярках убогi хатки. В степу блимали вогнища, надходила
нiч. Я зупинялась на якомусь курганi й згадувала "Пiсню Нiбелунгiв" i
юнака Зiгфрiда й думала, що для нашої країни примiтивний "Кобзар", як
Нiбелунги. Потiм споглядала. Я довго споглядала, i менi здавалось, що
якась невiдома сила насувається на мене. За кiлька годин я йшла додому,
лягала на лiжко й довго лежала з заплющеними очима. На мiськiй баштi бив
годинник:
- Бов! Бов!
...Отже, в своїй установi я, очевидно, була одинокою. Коли правду
говорити, то тiльки в машинцi я находила свого друга. Один час я так
полюбила її, що вона навiть снилася менi. I снилось менi так, нiби вона
зовсiм живе створiння i нiби вона на всi мої запитання вiдповiдає таким
теплим, хорошим голосом. Тодi я схиляла свою голову на її лiтери, i валок
щось менi муркотiв i тихо наспiвував. Пiдводились i лiтери й вистукували
так зажурено, начеб потяг летiв у невiдомий край. Тодi знову бачила
дорогу, степ i рудi пахучi обнiжки.
- Ах ти, дружечок мiй,- говорила я iнодi, виймаючи з неї якусь
iнструкцiю для дiловода Кука.
Я маю на увазi того дiловода, що взяв мене на посаду. Вiн був дуже
спокiйною людиною, носив чистенький костюм i завжди мав на головi
прилизаний продiл. Вiн мало чим вiдрiзнявся вiд гоголiвських героїв.
Пiдписував папiрцi чiтко, i вiд другого "к" (Кук) робив униз розчерк,
подiбний до маленького бутончика. Перед тим, як поставити печатку на той
чи iнший папiрець, вiн страсно потирав руки й робив язиком незрозумiлий
звук задоволення. Нiс його був надзвичайно великий i в усякому разi не
вiдповiдав дрiбному обличчю.
Менi було вiдомо, що вiн пристаркуватий i аморальний холостяк, i саме
цим я й хочу з'ясувати його шалену любов до молоденьких машинiсток.
Особливо часто вiн пiдходив до мене й грав своїми маленькими олив'яними
очима. Ця "гра" робила з нього майже мавпу, але вiн цього не помiчав.
Дiловод був страшенно мало розвинена людина й говорив такою мовою, нiби
шаржував когось.
- Яка краса,- говорив вiн менi,- iти з красунею в парку, припустiм (Кук
натякував на себе й на мене), i почувати, що вона гiдна тебе.
Менi було дуже неприємно вислухувати цю парикмахерську пошлятину, i я
поспiшала вiд нього вiдiйти.
Але тодi в коридорi я обов'язково зустрiчалась iз сiроокою
журналiсткою. Це була досить-таки приємна жiнка, але вона нiколи не давала
спокою моїм рукам. Проходячи повз мене, сiроока журналiстка обов'язково
зупинялась бiля мого столика й запитувала мене на вухо: "Чи не дозволю я
їй iще раз "ущипнути" Б'яночку". Я їй, звичайно не дозволяла, i все-таки
на моїй руцi було кiлька синцiв, i навiть був один синець на правому
грудному яблуку. Вона безперечно була садисткою, i я за кiлька мiсяцiв у
цьому остаточно переконалась.
- Я примушена буду,- говорила я їй колись,- звернутися до мiсцевкому.
Сiроока журналiстка реготала: звертайсь, мовляв, звертайся, я вже давно
знаю, що ти "ябеда" (вона так i сказала - "ябеда")... Але що я могла їй на
це вiдповiсти?
Отже, залишалась тiльки єдина жiнка, що з нею я почувала себе досить
спокiйною. Я говорю про товаришку Уляну, комунiстку, жiнку колишнього
комунiста, товариша Бе. Вона жила зi мною в одному будинку, i, коли я
приходила додому, товаришка Уляна стукала менi в дверi й прохала дозволу
зайти. Я казала "прошу" - i вона заходила. Вона вiдразу починала запевняти
мене, що в неї страшенно некрасиве обличчя. Я розумiла свою сусiдку й тому
завжди заспокоювала її: мовляв, нiчого подiбного нема, вона не така вже
некрасива, як це їй здається. Я говорила, що в неї, наприклад, i волосся
прекрасне, i очi добрi. Товаришка Уляна не погоджувалась зi мною й дуже
сперечалась. Вона приводила убивчi аргументи й нещадно била ними мене.
Так що утворювалось таке вражiння, нiби я захищаю не її, а себе, i нiби
некрасива не вона, а я.
Товаришка Уляна чекала чуда, а чуда не було й не могло бути. Вона була
досить-таки розвинена людина й прекрасно знала цiну своєму обличчю й своїй
фiгурi (моя сусiдка була високою й тонкою щукою й до того з перебитим
носом). Але вона зi мною вiдводила душу, i я їй з охотою допомагала в
цьому. Менi було вiдомо, що товаришка Уляна дуже погано живе iз своїм
чоловiком, але про товариша Бе вона нiколи зi мною не говорила.
- Бiдний, бiдний товариш Бе,- тiльки зрiдка проривалось їй, i тодi вона
глибоко зiдхала.
Товаришкою Уляною, власне, i замикалось коло моїх знайомих. Всi цi люди
були, на мiй погляд, маленькими людьми, так чи iнакше подiбними до мене,
i, очевидно, не могли допомогти менi вийти з того зачарованого круга
дичавини, що загородив менi якусь таємну даль.
Колись пiсля роботи до мене пiдiйшов дiловод i почав умовляти мене, щоб
я пiшла з ним обiдати. Вiн говорив: "Позаяк" (вiн так i говорив -
"позаяк") йому видавали аванс й "позаяк" сьогоднi день його народження,
вiн хоче трохи пошпацiрувати зi мною на бульварi й випити зi мною ж пляшку
пива. Я погодилась - i ми пiшли. Ми пiшли в б'єргалку, сiли за столик i
замовили десяток ракiв. В пивнiй стояв гомiн i стояв дим. Пахло п'яним
запахом. Запах був рiзкий, перегорiлий i одразу ж п'янив голову. Оркестра
грала щось похабне з якоїсь похабної оперетки. Ми випили двi пляшки, i Кук
почав тулитись до мене. Потiм ми випили ще чотири пляшки. Тодi дiловод
почав цiлувати менi лiкоть i розповiдати менi про своє нещасне життя. Його
нещастя було в тому, що на нього мало уваги звертало начальство й не
давало йому вищої посади, а "позаяк" вiн хотiв бути управдiлом, то "така
затримка кар'єри" не могла не тривожити його. Вiн навiть трошки заплакав,
i менi його стало шкода.
- Ах, Б'янко! - говорив вiн менi.- Яке чудове життя, коли, наприклад,
перед тобою стоїть широка кар'єра i ти можеш бути управдiлом Раднаркому.
Дiловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами, i я ще
бiльше пожалiла його. Вiн менi знов цiлував лiкоть i запевняв, що тiльки
одну мене кохає. Кук менi цiлком серйозно говорив про кохання, наче я й
справдi була зацiкавлена в цьому.
Ми вже випили добре, дiловод попрохав мене, щоб я його провела додому.
При всiй своїй малорозвиненостi вiн завжди жив задньою, захованою думкою й
знав, що пиво його добре сп'янило й сам вiн буде похитуватись. Пiд руку ж
зi мною вiн не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась - i ми пiшли.
По дорозi ми зайшли в театральний садок i там сiли на стiлець.
Збоку нас сидiв якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажуренi
i (менi так здалося) прекраснi очi. Вiн сидiв, як рiзьблення, i дивився
кудись у небо.
Раптом Кук пiдвiвся, посiпав iз бокiв свiй пiджак, наче збирався
вiдрекомендуватись якомусь начальниковi, i звернувся до незнайомого
мужчини:
- Так що, дозвольте вас запитати: ви, здається, художник Чаргар?
- Так, я - художник Чаргар,- сказав мужчина, i таким м'яким i приємним
баритоном, який я чула тiльки в любовних романах.- Чим маю честь служити
вам?
Я здригнула. Хiба я могла не здригнути? Менi довелося сидiти поруч iз
славетним малярем нашої країни. Присутнiсть художника так схвилювала мене,
що я вiдразу спалахнула й вiдчула, як менi загорiлись ушi.
Чаргар повернув голову й уважно подивився на мене. Можливо, вiн
подивився звичайними очима, але я тодi не могла витримати цього погляду й
знизила вiї.
Кук говорив, що вiн давно вже знає художника й давно вже хотiв
познайомитись iз суб'єктом (вiн так i сказав "суб'єктом") незрiвнянних
чоргарiвських картин. Тодi художник його поправив: "Ви, очевидно, хотiли
сказати творцем?" Дiловод розв'язне сказав, що пiд суб'єктом вiн саме це й
мав на увазi.
Потiм сидiли мовчки й дивилися, як горять дроти синiм блиском (трамвай
летiв пiсля дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав засинати.
Тодi художник сказав:
- Я маю честь говорити з дружиною дiловода?
- Ви маєте честь говорити зовсiм не з дружиною дiловода,- сказала я й
зареготала.
Кiлька хвилин надзвичайного внутрiшнього напруження розiрвались у
напiвiстеричному реготi. Я реготала якось зовсiм не до речi (очевидно,
хмiль заохочував), але Чаргар i натяку не подав, що вiн може мене вважати
за дурочку. Потiм художник iще раз уважно подивився на мене й сказав:
- Я, знаєте, i не припускаю, щоб у нашому городi були такi прекраснi
женщини.
- Хiба? - спитала я i знову спалахнула, бо це була найвища похвала
моєму тiлу.
Потiм я нiчого iншого не придумала, як сказати той же комплiмент i
Чаргаровi. Вiн усмiхнувся й говорив, що йому страшенно подобається моя
простота й непримушенiсть. Мовляв, у наш брехливий вiк це велика рiдкiсть
i, коли хочете, навiть моветон. Був вiн стрункий, iз добре виголеним
смуглявим обличчям, у простiй толстовцi й без усяких претензiй на якусь
оригiнальнiсть. Але вiн увесь час якось розгублено дивився.
Тодi почало вечорiти, i, коли звечорiло, на вуличному екранi застрочила
вечiрня газета. Небо посинiло. Дiловод хропiв. Я покликала вiзницю,
записала його номер, номер квартири Кука,- i вiзниця повiз дiловода
додому. Все це я робила не оглядаючись. Але серце менi так хутко билось,
що я певна була - художник стоїть десь iззаду й чекає мене.
Я не помилилась: вiн стояв. Тодi пiдiйшла до нього (так пiдiйшла до
нього, нiби ми були давно знайомi), i вiн менi запропонував руку. Я взяла,
i ми пiшли по алеї. Чаргар поцiкавився, хто я. Сказала. Потiм ми вийшли з
садка й пiшли по вулицi Повстання. Дiйшли Раднаркому й зупинились. На
чатах бiля дверей стояв червоноармiєць у буденiвцi. Вiн стояв, як
рiзьблення, i Чаргар сказав:
- Вам вiн нiчого не нагадує?
Я сказала, що нагадує. Тодi Чаргар чомусь усмiхнувся. Я спитала "чому",
вiн нiчого не вiдповiв i раптом подав менi руку. Ми попрощались. Я пiшла в
одну сторону, вiн - у протилежну.
Додому я прийшла з таким почуттям, що з ним я йшла в дитинствi з
великодньої "заутренi". Свiт менi став таким милим i рожевим, що я готова
була вибiгти на вулицю i обiймати й цiлувати першого зустрiчного.
- Мiй милий, хороший! - кричала вся моя iстота.- Саме тебе й бракувало
менi.
Заснула я тодi тiльки перед свiтанком: цiлу нiч думала про те, де знову
зустрiну Чаргара.
III
Зустрiч i знайомство наше було зовсiм випадковим, i менi вже спало на
думку, що бiльше такого випадку не трапиться. Не трапиться саме тому, що
художник уже, мабуть, i забув про мене. Хiба мало, думала я, зустрiчав
Чаргар на своєму шляху подiбних менi жiнок?
Колись я вийшла з установи й кiлька годин блукала по городу. Блукала
якось без цiлi, а пiдiйшла все ж таки до того мiсця, де ми розлучились iз
Чаргаром. Я зупинилась. Праворуч мене стояла темна будiвля синагоги, i над
нею прорiзав розiрванi хмари рiжок молодика. Пiд ногами менi грали
фiолетовi тротуарнi реклами. Раптом мене хтось узяв ззаду за руку. Я
повернулась i побачила сiрооку журналiстку.
- Добрий вечiр,- сказала вона.- Нарештi я побачила тебе на вулицi. Я
гадала, що ти взагалi нiкуди не ходиш.
- Даремно,- сказала я.- Я майже кожного вечора буваю в мiських садах.
- Скажiть, будь ласка! А я й не знала!
Потiм вона говорила менi, що "в тихому болотi чорти водяться", що... i
т. д.
Я сказала, що "чорти" тут зовсiм нi при чому, бо ходжу сама й навiть не
маю знайомих мужчин. Сiроока журналiстка поправила свiй капелюшок i
кинула:
- Що ж це - свiтова скорбота з'їдає твоє серце?.. Чи, може
iнтелiгентська самотнiсть спокою не дає?
Вона раптом сплюнула. Був це жест чи був прояв справжнього обурення - я
й досi не знаю. У всякому разi це цвiркання крiзь зуби нiяк не йшло до її
худенької фiгури. Я їй, звичайно, про це нiчого не сказала й тiльки трохи
покривила обличчя.
Але вона не вгомонялась i фанфаронствувала далi. Вона розказувала менi
про бiлi петербурзькi ночi, про страсть, яка кипить у цi ночi, i т. д.
Особливо її iнтригують цi ночi, коли на Невському проспектi блукають юнаки
з задуманими очима й продають своє тiло.
Я здивувалась: невже й юнаки продають своє тiло? Сiроока журналiстка
зареготала й зацiпила зуби. Потiм вона казала менi, що це звичайна рiч, i
її дуже дивує, що їх нема в нашому городi. Вони б добре заробляли: хiба
вона, припустiм, не купувала б їх?
-_ Але до такого розпутства,- сказала я,- може дiйти тiльки гнила
людина.
- Покинь наливати (вона так i сказала - "наливати"), знаємо вас,
тихонь: на словах одно, а на дiлi - зовсiм iнше: все одно в комячейку не
вiзьмуть!
- При чому тут ком'ячейка? - усмiхнулась я.
Вона вiдповiла якось неясно. Потiм повернулась до колишньої розмови й
знову настирливо запевняла мене, що юнаки мають рацiю продавати своє тiло.
Коли б її фортуна зробила панянкою, вона б обов'язково держала при собi
козачкiв для розпутства.
Журналiстка з таким цинiзмом розмовляла зi мною, що мене взяв сумнiв:
чи не з божевiльною я маю справу. На цю тему вона говорила менi дуже
багато, але, коли я рiшуче хотiла вклонитись їй i сказала, що поспiшаю,
вона раптом зiдхнула й вже зовсiм iншим тоном кинула менi:
- Яка ти, Б'янко, наївна! Їй-бо! Невже ти не бачиш, що земля давно вже
летить у безодню й що ми напередоднi свiтової катастрофи. Ну?
Я подивилась на неї. Вона мрiйливо дивилась у небо й нiби розмовляла
сама з собою.
- Ах, як мало нам жити залишилось! Хiба ти не вiдчуваєш, що на землi
холоднiш становиться?
Вона здригнула, наче й справдi їй зимно було. Я не знала, що їй
сказати, i мовчала.
- Можливо, iде льодовиковий перiод. Можливо, щось iнше... От якби нам
богами зробитись?.. Правда?..
Потiм раптом запропонувала менi пiти з нею в бардачок, i, коли я
вiдмовилась, журналiстка не попрощавшись, пiшла вiд мене.
Повз мене пролетiв трамвай, далi пролетiв автобус, i я почула крик:
автобус роздавив дитину. Iшла мати, перелякалась i випустила дитину. Тодi
наскочила машина - i вiд дитини залишилось одно м'ясо. Мати тут же
збожеволiла, i її повезли в лiкарню. Далi над ратушею заблимала вечiрня
зоря, i побiгли квадрати будинкiв у присмеркову даль. Стояла струнка
вулиця, починалась вiд клубу товариства радянських асенiзаторiв.
Я пiшла далi й чомусь зупинилась бiля японського кабачка: висiв
химерний лiхтар, i закликала автоматична японочка.
Раптом я здригнула: мене знову хтось узяв за лiкоть. Я повернулась i
побачила Чаргара. Я, очевидно, сильно зблiдла, бо вiн подивився на мене
своїми прекрасними очима й промовив:
- Що з вами? Чого вам таке блiде обличчя?
Я сказала, що це йому просто здається, бо почуваю себе цiлком добре.
Вiн говорив, що вiн давно вже хоче бачити мене, але не знав моєї адреси.
- Хiба? - спитала я.
Вiн почав гаряче наступати на мене: мовляв, я не маю пiдстави
сумнiватись. Вiн запевняє мене, що в останнi днi вiн тiльки й думав про
те, як би зустрiтися зi мною. Хiба це не його так зворушила "свята" (вiн
так i казав - "свята") простота?
Чаргар iще щось говорив менi, але й цього було досить. Я з безмежною
вдячнiстю подивилась на художника.
Ми пiшли в пiдвал. Коли йшли по схiдцях, Чаргар узяв мене за руку. Нас
зустрiв вiрмен. Я зареготала й спитала, чому ж називається японський
кабачок? Вiрмен нiчого не вiдповiв i запросив нас до окремого кабiнету.
Поки нам готували вечерю, ми стояли в загальнiй залi, де грав на
скрипку циган i танцювала проститутка. Чаргар кинув цигановi кiлька
срiбних монет, i той заграв щось iз "Корсара".
Я тодi цiлий вечiр смiялась i пила коньяк. В кабiнетi ми сидiли години
двi. Чаргар гладив мої пальцi й говорив, що йому подобається моя рука, i
особливо йому подобається те, що мої нiгтi обрiзанi й вони зовсiм не такi,
як у сучасних жiнок.
- Щось хижацьке й розпусне,- говорив вiн,- символiзують цi довгi нiгтi.
Потiм умочив хустку в склянку вина i, усмiхаючись, попрохав дозволу
"провiрити моє обличчя". Я дозволила, i вiн переконався, що я й не
пiдмальовуюсь. Вiн розповiдав щось про полову невиннiсть i нарештi звернув
на мою.
- Я не помиляюсь? - спитав вiн.
- Ви не помиляєтесь,- сказала я, одразу зрозумiвши, про що йде мова.
Тодi вiн говорив, як його хвилює невиннiсть i зовсiм не в тому сенсi, що в
нiм прокидається самець, а в тому, що в нiм прокидається художник.
Ми випили на брудершафт. Вiн замовив iще пляшку шампанського, i, коли
ми виходили з кабачка, я похитувалась. Чаргар держав однiєю рукою мою
талiю, а я уважно дивилась йому в очi. Очi йому блищали, i я бачила в них
таку безмежну даль, що можна було збожеволiти.
- Чаргаре,- сказала я.- Ми зовсiм випадково зiйшлися. Але чи не
почуваєш ти в цьому...
Я не пiдiбрала слова й замовкла. Тодi вiн сказав: "Судьба",- i я його
зрозумiла.
- Тебе нiколи не мучила даль? - раптом спитала я. Вiн помовчав. Я його
знову спитала. Вiн забрав свою руку з моєї талiї й сказав якось неохоче:
- Я тебе не розумiю!
- Ти мене не розумiєш? - здивовано спитала я, бо менi i в голову не
могло прийти, що Чаргар мiг мене не зрозумiти.
Тодi плутано почала виясняти свою мисль.
Вiд абстракцiї раптом перебiгла до конкретних засад. З одного боку, мою
даль було обумовлено певними соцiальними взаємовiдносинами, з другого -
вона менi стояла якось самiтно, одiрвано вiд життя, вiд його буденних
iнтересiв. Менi перший раз довелося вiдповiдати на пряме запитання, i
тiльки тодi я зрозумiла, яка без кiнця складна проблема стоїть передi
мною. Це трохи збентежило мене, але зате ще з бiльшою силою спалахнуло в
менi бажання пiзнати цю таємну даль.
- Я, очевидно, плутано говорю,- сказала я.- Але ти не можеш не розумiти
мене. От що: вiддайся, будь ласка, на волю iнтуїцiї - i тобi все буде
ясно.
- Менi вже ясно! - раптом сказав Чаргар.
- Значить, i тебе мучила?
Вiн щось хотiв вiдповiсти, але потiм якось нервово вiдкинув назад
волосся й перевiв розмову на iншу тему. Вiд нього повiяло холодком. Я
спитала, чому вiн ухиляється вiд вiдповiдi. Чаргар став iще суворiший i
вже всю дорогу мовчав. Менi прийшла мисль, що я дуже некоректно поводилась
iз Чаргаром. Це ж була тiльки друга наша зустрiч, i я, по сутi, не мала
.права бути такою в'їдливою. Я хотiла попрохати пробачення, але так i не
попрохала й тiльки щiльно притиснулась до художника. Вiн, очевидно,
зрозумiв мене i взяв мою руку. Вiн мовчки гладив її цiлу дорогу.
Коли ми пiдходили до моєї вулицi, в авiацiйному городку забiгали вогнi
й раптово пiднялись до неба. То були люкси, i небо стало агатовим. Десь
кричав перепел. В саду Паризьких Комунарiв пускали ракети. Вони рiзали
небо червоними хвостами й розсипались на мiльйони зiр.
Нарештi ми стояли бiля мого будинку. Чаргар стиснув менi руку й сказав
трохи холоднувато:
- До побачення!
Ну, що ж, "до побачення". Тодi я на цей холодок не звернула уваги. Але,
коли залишилась сама, я довго думала, чому вiн сказав холоднувато. Менi
прийшла мисль, що Чаргар хотiв у менi бачити тiльки наївну дiвчину, i тому
його знервували мої запитання. Потiм прийшла мисль, що художник чомусь
ревниво береже пiдступи до свого внутрiшнього свiту. Це припущення здалося
цiлком правдивим, коли я пригадала нашу розмову.
"Ну, i добре,- подумала я,- бережи! Але ти їх не вбережеш, бо ти вже
дав менi право фамiльярничати з тобою".
Колись до мене зайшла товаришка Уляна. Вона була страшенно схвильована,
i пiд очима їй були темно-синi синцi. Ми сiли на канапi й почали
розмовляти. Спершу ми говорили щось про театр (не пам'ятаю добре), потiм
товаришка Уляна раптом сказала менi:
- Я вам, Б'янко, страшенно заздрю й зовсiм не тому, що ви красуня. От
догадайтесь, чому?
Про театр я говорила якось механiчно, ввесь час пiдтакувала (я думала
про нову зустрiч iз художником) i тому сказала коротко:
- Не знаю.
Товаришка Уляна пiдiйшла до дзеркала й почала поправляти волосся. Був
сiрий день, i над городом iшли сiрi хмари, так що в моїй кiмнатi майже
стемнiло. Навпроти в кравця-єврея спалахнув навiть каганець.
Я подивилася на товаришку Уляну: їй було блiде чоло, i вона всмiхалась.
Вона так неприємно всмiхалась, що на моєму обличчi вiдбилось, очевидно,
почуття страху. Вона спитала, чого я перелякалась.
- Менi здалось,- сказала я,- що ви дивитесь на мене надзвичайно злим
обличчям.
- Нiчого подiбного! - рiзко сказала товаришка Уляна, нервово хапаючись
за перебитий нiс.- Я на вас дивилася звичайнiсiнькими очима. Але скажiть
менi, чому ви не хочете мене слухати?
Я згадала, що товаришка Уляна подала якесь запитання, i я справдi
неуважно поставилась до нього. Тодi я попрохала пробачення й сказала, що в
останнi днi почуваю себе якось розгублено.
- Я вам заздрю от чому,- сказала вона.- Я вам заздрю тому, що ви людина
нового поколiння, i для вас нашi терзання - порожнiй звук.
- Ви зовсiм даремно так думаєте! - сказала я.
- Не говорiть! - замахала вона руками.- Справа в тому, що ви нiколи не
були в ролi Єви i ви нiколи не можете затоскувати за раєм, як я й тисячi
нас, надломлених людей громадянської вiйни.
- Ви зовсiм даремно так думаєте! - уперто повторила я.
- Не говорiть! Ви нiколи не були на тому березi, i ви нiчого не знаєте.
Тiльки ми, i тiльки нас вигнали вiдтiля. I .от ми ходимо з тоскою. Боже
мiй, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Пiд її сонцем не тiльки
внутрiшнiй свiт кожного з нас перетворювався й робив нас iдеальними, мало
того, ми фiзично перероджувались. Клянусь вам! Навiть фiзично це були
зразковi люди.
Товаришка Уляна глибоко зiдхнула. В кiмнатi вже зовсiм посiрiло, але я
бачила, що її обличчя свiтилося в сяйвi якоїсь надзвичайної радости.
- Ви, звичайно, не вiрите менi, що я кiлька рокiв тому була красунею -
це я знаю! Але повiрте менi, що товариш Бе любив мене. Клянусь вам! Вiн
так любив мене... так любив мене...
Товаришка Уляна раптом похилилася на спинку канапи й тихо заридала. В
квартирах було тихо (тiльки в зубного лiкаря якось жалiбно тявкала
болонка), i ридання товаришки Уляни так глухо розривалися в повiтрi, нiби
вона лежала в домовинi.
Я почала її заспокоювати. Вона довго не могла заспокоїтись, i тiльки за
пiвгодини я почула, як товаришка Уляна крiзь сльози прохає мене не
звертати на неї уваги, бо пiсля плачу їй завжди легше буває. Вона навiть
усмiхнулась, i ця усмiшка була такою дитячою, що я стала перед нею на
колiна й цiлком серйозно сказала:
- Товаришко Уляно, клянусь вам, що я вас нiколи не бачила такою! Ви
свiтитесь сьогоднi неземною красою й нагадуєте менi Рафаелеву мадонну.
Але вона мовчала. Тодi я схилила свою голову до її подертих черевикiв i
завмерла. Потiм обняла її ноги й жагуче їх поцiлувала. Мене обхопило майже
релiгiйне почуття любови до цього маленького людського страждання. I коли
б товаришка Уляна в цей момент захотiла мене повести на смерть, я б пiшла
не здригнувши.
Тодi почав виступати цвiркун, i десь довго й протяжно кричала зарiзана
сирена. За вiкном плакав кравцiв хлопчик, i щось глухо кричав єврей.
Товаришка Уляна пiдвелась. Вона взяла в свої руки мою голову й поцiлувала
її. Вона так поцiлувала, що менi й зараз ходить дрiж по спинi. Потiм вона
пiшла вiд мене.
Я раптом заплакала. Це були мої першi сльози в цьому великому городi.
IV
З Чаргаром я зустрiчалася дуже часто, але на квартиру до нього попала
через три мiсяцi пiсля нашого знайомства. Я зовсiм не уявляла собi, як
бiдно живе наш славетний художник. Кiмната його, як i моя, була в пiдвалi.
Iз стiн завжди несло льохом, а iз стелi нiколи не сходила вогка руда
пляма. Над його кiмнатою був клуб радслужбовцiв, i тому його стеля завжди
дрижала вiд тупотiння й крику. Чаргар менi сказав, що вiн уже кiлька разiв
звертався до комхозу, але... словом, вiн, очевидно, нiколи не вибереться
вiдцiля. Я сказала, що треба поговорити з головою виконкому, але,
сказавши, махнула рукою. Вiн теж махнув рукою. Ми зареготали.
Пам'ятаю, я скинула жакетку, поправила волосся й стала переглядати
важкi томи, що їх у безпорядку розкидано було по кiмнатi. У вiкно зазирав
промiнь сонця й зайчиком грав на стiнi. Чаргар сидiв напроти мольберта й
уважно дивився на полотно. Я спитала, чи не хоче вiн намалювати моє тiло -
я з охотою буду йому позувати. Вiн сказав, що не має в цьому потреби, бо
це не його фах.
- Я жiнок iще нiколи не малював i, очевидно, не буду малювати. Я
спитала чому. Вiн не вiдповiв. I тодi ж мене зацiкавила важка книга: це
була розвiдка про шведськi кургани. Художник це помiтив i сказав, що вiн
уже кiлька рокiв мучиться над iдеєю дати широке полотно, що по ньому
будуть мчати Карло XII i Мазепа пiсля поразки. Вiн думає написати картину
унiверсального значення.
Чаргар взагалi мало говорив. Фрази йому виривались якось несподiвано,
нiби вiн i справдi ненормальний був. Але на цей раз вiн виступив iз цiлим
оповiданням. Говорив вiн, правда, страшенно плутано й незрозумiле, але
менi й цього було досить: я могла вже доводити нашу iнтимнiсть до
останньої межi, i я рiшила взяти його нахабством. Вiн держав мою руку в
своїй руцi й цiлував мої пальцi. Але поцiлунки цi були якiсь холоднi,
нiмi.
- От ти менi цiлуєш руки,- сказала я,- але скажи менi: якi це
поцiлунки?
- Що ти хочеш сказати? - спитав Чаргар.
- Я питаю: це тi поцiлунки, що ти їх можеш уживати (я нарочито сказала
"уживати") при зустрiчi з любою жiнкою?
Вiн знизав плечима й подивився на мене здивовано: мовляв, вiн рiшуче
вiдмовляється розумiти мене.
- Раrdon!.. Але менi здається, що я говорю ясно,- i я посунула вiд
нього мольберт.
Чаргар нервово здригнув i якось жалкенько вiдповiв менi дрiбним
смiшком:
- Знаєш... давай покиньмо цi розмови!
Мене це раптом зiрвало - i я сказала досить-таки рiзко:
- Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тодi б ти те ж саме
сказав менi?
Вiн прибито подивився на мене й ледве чутно промовив:
- Я не вмiю кохати.
Його м'який приємний баритон якось загубився, i говорив вiн майже
дитячим дискантом. Тодi перший раз менi прокинулось до нього щось подiбне
до огиди.
- Ну, добре,- сказала я.- Я й не хочу, щоб ти мене кохав, я й мрiяти
про це не смiю. Але дозволь менi кохати тебе.
Вiн знову дрiбно засмiявся i, враз перетворившись, суворо промовив:
- Чи не час нам покинути цю розмову?
- Ти так гадаєш? - кинула я.- Ну, а коли б... я хотiла вiддатись
тобi... ти взяв би мене?
Ця остання фраза вирвалась менi якось зовсiм несподiвано. До такого
цинiзму я ще нiколи не доходила, але тодi передчуття чогось надзвичайного,
що раптом iз страшною силою затривожило мене, це передчуття могло
штовхнути й далi.
- Може, про це сьогоднi не будемо говорити? - холодно сказав Чаргар.
Вiн, як менi здалося, зробив наголос на "сьогоднi", i тому я спитала:
- Тодi ти, може, дозволиш менi зайти до тебе завтра?
Чаргар нiчого не вiдповiв i заплющив очi. Обличчя йому було майже
мертве - i я перелякалась. Якось одразу я усвiдомила собi весь жах мого
становища. Я ж таки випадкова постать на життєвiй дорозi славетного
художника. Варто йому сказати "досить" - i я вже його нiколи не побачу.
"Ах, Боже мiй,- думала про себе,- яке нахабство. Хто менi дав право так
поводитись iз ним? Хiба вiн не розумiє, що мої цинiчнi пропозицiї - це є
тiльки один iз прийомiв, що ними я намагаюсь вивести його на свiтло".
Але "ахи" ("Ах! Ах!") якось тихо прозвучали в моїй душi. Другий голос
диявольськи нашiптував уже зовсiм iнше. Вiн говорив, що на життєвiй дорозi
художника я зовсiм не випадкова постать. Хiба в мене не всi данi?
Iнтелектуально я досить розвинена людина, фiзично мене вважають красунею,
на моїм боцi i молодiсть, i полова невиннiсть. I потiм, що значить
"випадкова"? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом узнала
собi цiну.
- Словом, ти менi рекомендуєш не чiпати цього питання i мовчати? Я
мовчу.
- Це краще! - сказав вiн i раптом спитав: - Ти зi мною пiдеш обiдати?
- Обiдати? Який рiзкий перехiд!..- Але я все-таки погодилась, i ми
вийшли на вулицю.
За пiвгодини ми вже були в їдальнi Каракадзе. Там ми зустрiли молодого
композитора. Я познайомилась (прiзвище зараз не пам'ятаю). Композитор
запропонував нам пiти пiсля обiду в зоологiчний сад. Вiн запевняв, що ми
не пошкодуємо; туди нещодавно привезено прекраснi екземпляри.
- Мене трохи дивує,- сказала я,- що композитор цiкавиться зоологiєю.
- Це й справдi трохи химерно, але в наш вiк без природознавства не
обiйдешся.
Вiн це сказав iз iронiєю. Але я її не зрозумiла.
- От тiльки погано, що наш шановний Чаргар не цiкавиться цiєю наукою.
- Правда? - спитала я, звертаючись до художника. Чаргар суворо
подивився на мене. Композитор, що, мабуть, вважав мене за Чаргарову
любовницю, раптом пiдвiвся й уклонився нам: мовляв, вiн забирає свою
пропозицiю назад, бо зовсiм не хоче бути виновником сiмейної драми.
Коли композитор пiшов, я звернулася до Чаргара:
- Чуєш,- сказала я,- вiн зовсiм не сумнiвається, що я вже твоя
любовниця.
- А хiба тебе це дуже цiкавить? - тим же рiвним i холодним голосом
сказав Чаргар.
- Коли б не цiкавило, я б не говорила,- сказала я й зрозумiла, що мiж
нами вже почалась якась внутрiшня боротьба.
Я пiдвелась i пiдiйшла до дзеркала. Я знала собi цiну, але такою
прекрасною я ще себе не бачила. Тодi менi ще яснiше стало, що Чаргар
сьогоднi свiдомо й проти бажання вiдштовхує мене вiд себе. Для мене ясно
стало, що вiн запобiгає бiльш iнтимних стосункiв мiж нами. Вiн чомусь (це
вже для мене ясно було) боявся їх.
Але менi вони були потрiбнi, як повiтря, бо тiльки такi вiдношення
приводили мене до останнього, невiдомого менi закутка людської душi, що в
ньому найкраще мусiли вiддзеркалитись химернi озера загадкової далi.
Я сказала, що йду додому; вiн запропонував провести мене. Я
вiдмовилась. Тодi мiж нами виник iще такий дiалог:
- Так от, не турбуйся, я сама пiду,- сказала я.- Але дозволь нагадати,
що я подобалась тобi за одвертiсть... правда, за одвертiсть?
- Ну, да! - сказав Чаргар.
- Так от, одвертiсть. Мiщанська умовнiсть не дозволяє жiнцi першiй
заговорити про кохання. Я вiд цiєї умовности далеко стою й тому кажу тобi:
я безумно кохаю тебе.
- Я це знаю,- холодно сказав Чаргар.
- I ти, очевидно, знаєш, що я досi не знала мужчини?
- I це знаю.
- Так от, я хочу, щоб ти був моїм першим мужчиною. Я хочу вiддатись
тобi.
- I це знаю,- знову холодно сказав Чаргар.
- Значить, фiзично я противна тобi?
- Нiчого подiбного,- кинув вiн i зцiпив зуби.
Це була страшенно зворушлива картина. Серед шумної вулицi стояла
красива жiнка й пропонувала своє тiло. Повз нас пробiгали городяни i
здивовано оглядали i мене, i Чаргара. В менi палало те почуття, яке
переживають спортсмени в часи гри. Я сказала, що менi треба пiти в
книгозбiрню. Чаргар запропонував провести мене. Я не вiдмовилась. Але,
коли ми пiдiйшли до дверей, їх було замкнуто. Я згадала, що сьогоднi день
вiдпочинку бiблiотекарiв.
- Ти менi дозволиш прийти до тебе завтра? - сказала я й подивилась на
Чаргара.
- Я тобi вже казав!
- Ти менi сказав, що цього не хочеш?
- Так!
Тодi я стиснула йому руку й пiшла додому. Я йшла i ввесь час
здригалась, нiби менi була зимниця. Я й не могла не здригатись: в перший
раз менi довелося так одверто й так цинiчно говорити. "Як сiроока
журналiстка",- подумала я.
Пам'ятаю, тодi в перший раз я розгорнула бiблiю й почала її уважно
читати. Читала мало не всю нiч. Коли я одривалась од неї, передi мною
поставав наш бiленький домик, золотий пiвник на флюгерi й дорога до нашої
глухої степової провiнцiї. "Боже мiй, до чого я дiйшла! Що це таке? Навiщо
мучити себе й другого?" Але тодi якийсь голос диявольськи шепотiв менi:
- Вiн знає все, ти мусиш його побороти й взяти в нього те, без чого
тебе нема, без чого ти не iснуєш!
Це був, звичайно, страшенний iдеалiзм, але я його й зараз поважаю.
Поважаю за непохитну волю, за прояви справжнього людського безумства.
Справа в тому, що я, як це потiм вияснилось, вiдважно намагалася
протиставити себе своєму вiковi, а вiн, вiк, глузував iз мене. Я хотiла
прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм своєї натури до заголеної
й брудної правди життя але це моє бажання розбивалось об глуху стiну
наманiкюреного вiку. Уже з останньої зустрiчi з Чаргаром щось ворухнулось
менi, що з цього, мабуть, нiчого не вийде, в цiй нерiвнiй боротьбi мене
буде деморалiзовано - i тiльки. Проте все це я, мабуть, лише вiдчула, але
не пiзнала, бо iнакше Чаргар не маячiв би менi так довго серед бурного
моря сiрої, нудної й частiш за все паскудної буденщини.
- Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - думала я про себе. Вся
трагедiя була в тому, що я народилася все-таки людиною свого часу. Були
такi хвилини, коли я й сама глузувала з себе. Тодi всесильний скепсис
з'їдав мою гарячу вiру - i вiд мого романтизму залишалося розбите корито.
Вiсiмнадцяти рокiв я вже знала: знала i глуху провiнцiю, i столичний рух i
навiть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар - так звана гнила Європа.
Iнших дорiг я вже не бачила. Повертатися на провiнцiю я не могла, i нiякий
Руссо не змiг би привабити мене сiльськими пейзажами.
- Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - знову думала я про себе.
Повз моє вiкно йшла синя мiська нiч, i десь торохтiли традицiйнi
пiдводи. Тодi я нарештi покинула бiблiю й пiдiйшла до вмивальника. Я
почистила зуби, витерла холодною водою свої тугi груднi яблука й лягла
спати. Але i в лiжку я довго не могла заснути.
Уночi пiшов дощик. Була гроза, i блискавицi рiзали скло мого
пiдвального вiкна. Я пiдвелась i довго дивилася на зелену альтанку. Я
згадувала княжий теремок i Ярославну, i згадувала тургенєвських женщин -
таких чистих i хороших - i подумала, що вже таких женщин нiколи не буде й
що навiть я, що не знала ще жодного мужчини, навiть я давно вже загубила
свою чистоту й свою невиннiсть.
Блискавицi рiзали скло. Я вiдчинила вiкно. Цвiла десь липа, i запахло
чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тiєї ночi не спала.
V
Коли я тепер мисленно перегортаю сторiнку того часу, тодi менi
здається, що з моєї iсторiї вийшов би не зовсiм поганий людський документ.
I як я шкодую, що менi бракує тiєї елементарної майстерностi, якою
обточують слова.
Отже, пройшло лiто, прийшла осiнь, а я з Чаргаром бачилась, здається,
тiльки два чи три рази. Але й цi зустрiчi були страшенно коротенькi.
Чаргар пiсля тiєї розмови, коли я пропонувала йому вiддатись, якось
замкнувся i, безперечно, запобiгав мене. До нього я, звичайно жодного разу
не ходила, бо тут уже голосно говорило моє самолюбство. Але я ввесь час
чекала чогось i тому завжди була в станi якогось неясного передчуття.
Колись до мене пiдiйшов дiловод i, як завжди, почав зi мною загравати.
Вiн питав мене, чому я не ходжу в мiський парк.
- Так що,- сказав вiн,- менi дуже хотiлося б пройтись iз такою красунею
по парку... бiля бюсту Карла Маркса, припустiм.
Я сказала, що взагалi рiдко виходжу з дому, i, щоб якомога швидше
вiдв'язатися вiд нього, подала йому для пiдпису папiрець. Але дiловод,
очевидно, на цей раз не хотiв кiнчати розмови.
- А що ж ви робите пiсля роботи? - спитав вiн.- Книжечки читаєте?
Просвiщенське дiло! Я теж люблю рiзнi романси (вiн так i сказав "романси")
читати. Знаєте,чомусь захоплено продовжував вiн,- ляжеш на лiжко,
розгорнеш книжечку й читаєш! Про любов та про всякi пригоди.
Я рiшуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспiшаю, бо в
мене лежить строчна праця. Тодi вiн знову почав запрошувати мене до
парку...
- Нє,- говорив вiн.- їй-богу, прийдiть! Там, наприклад, увесь цвiт
нашого города збирається. Це є прямо таки Бульйонський лiс! (вiн так i
сказав "Бульйонський"). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комiсар,
з другого - iдуть сливки художества. Недавно бачив, наприклад, отого
художника... Пам'ятаєте?
Менi раптом забилося серце. Кiлька останнiх днiв я навiть спецiально
блукала по городу з надiєю зустрiти Чаргара. I тому, коли дiловод сказав
менi, що бачив його в мiському саду, одразу ж рiшила поїхати туди.
Як тiльки смерклось, я негайно пiшла до автобусної стоянки. Там сiла на
шостий номер i за пiвгодини була вже бiля входу в мiський парк.
Стояла тепла й прозора осiнь. По алеях шелестiли парочки. В глибинах
гаїв падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику, менi здалося,
що йде частий дощ. Я тодi подивилась на небо - воно було криштально чисте,
i його тиха бiрюза ласкала мої очi. За парком, десь на польових гонах,
спiвали дiвчата. Я згадала нашу провiнцiальну дичавину й шведськi могили.
З-за дерев сходив мiсяць. Мене затривожило. Передчуття зустрiчi з Чаргаром
пiсля довгої розлуки примушувало моє серце то стискатись, то прискорено
битись. Хвилинами менi здавалось навiть, що цей вечiр буде судним днем
мого неспокiйного життя. Коли я тепер оглядаю пройдену путь, то менi
цiлком ясно, що в менi менше всього говорила самичка. Але в той вечiр менi
навiть приходила мисль, що хочу я одного: хочу вiддатись художниковi. Я
хочу взяти його голову на свої колiна й ласкати її.
- Яка безумна радiсть,- навiть раз прошепотiла я,- бути рабою цiєю
людини. Яке щастя лежати бiля його нiг i почувати себе такою маленькою й
нiкчемною.
Менi тодi i в голову не приходило чогось вимагати вiд нього. Менi вже
не потрiбнi були його тайники - так принаймнi здалося менi того вечора. Я
просто чекала Чаргара.
Тодi, як завжди було зi мною в такi хвилини, менi захотiлося реготати й
свистiти. Я свиснула. Потiм вивернула свiй капелюшок i вивернутим надiла
його. Я пiшла й сiла на стiлець. До мене летiла тоска вiолончелi: на
обсерваторiї стояв радiорупор, i це почалися вечоровi концерти. Вiолончель
тоскувала над парком. Потiм я зiрвалась до виходу: мiй терпець луснув -
так я хотiла бачити Чаргара.
Але в цей момент iз-за дерева виринула дiловодова постать i зупинилась
бiля мене.
- Добрий вечiр! - сказав вiн.
Я незадоволено вiдповiла. Кук сказав менi, що вiн уже давно шпацiрує по
алеях i зовсiм не припускав, що й я тут. Потiм вiн зробив менi руку
калачиком i запропонував трохи поблукати з ним. Я хотiла вiдмовитись, але
згадала нашу вранiшню розмову й пiшла: я боялась, щоб вiн мене не
запiдозрив що до Чаргара.
- Ви, наприклад, не думаєте виходити замiж? - раптом спитав дiловод i
подивився менi в очi.
- Це менi подобається,- iронiчно сказала я.
- Що вам подобається? - не зрозумiв мене Кук.
- А от те, що ви з мiсця в кар'єр приступили до дiла.
- З мiсця в кар'єр? Гм... Цю справу, як той казав, треба розжувати.
Кук грав олив'яними очима й так пiжонськи помахував хлистиком, що я
ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсi втiлення
шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до нашого часу
така архiвна фiгура, та ще й у великому городi.
Але довго тiшитись iз дiловодом я, звичайно, не мала охоти, i в
слiдуючий момент вiн почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по
сторонах, приглядалась до городян i шукала серед них художника. Я вже
проклинала дiловода й шукала зачiпки якось одiйти вiд нього.
- Ервика! - раптом крикнув Кук.
- Еврика! - поправила я його.
Вiн, мабуть, почервонiв, бо йому заблищали очi. Кук одвернувся i змовк.
Вiн був страшенно самолюбивий, i всякий казус, подiбний до "ервики", його
страшенно хвилював. Тодi я, щоб зам'яти неловкий момент, спитала його:
- Ви, здається, хотiли менi щось сказати?
- Так, я вам хотiв щось сказати,- ледве чутно промовив Кук.
- От скажiть менi, чому ви на мене розгнiвались?
- Коли це я на вас розгнiвалась? - здивовано спитала я.
- Тодi ж ото, як з "мiсця в кар'єр". Ви, може, подумали, що я вас хочу
по компрометувати (вiн так i сказав "покомпреметувати")? Так це зовсiм
напрасно: Боже спаси,- i в думках не було!
- В чому справа? - занервувалась я.
- Ви, може, подумали,- сказав Кук,- що я насмiшки строю над вами (вiн
так i сказав "насмiшки строю"): мовляв, не беруть її - от i не виходить
замiж!
Я зареготала. I справдi: як було не реготати? Ця мавпа не тiльки була
високого розумiння про себе, бiльше того: вiн хотiв якось там спiвчувати
менi!
- А може, ви мене вiзьмете за дружину? - iронiчно запитала я. Дiловод
зам'явся: виходить, i ця мавпа не хотiла брати мене. Власне, цей уже не
хотiв мене брати за дружину.
- Не турбуйтеся, товаришу Кук,- сказала я.- То просто жарт, я не думаю
виходити замiж.
Дiловод одразу ж пояснiв. Тодi я сказала Куковi, що я хочу просто бути
його любовницею, я хочу вiддатись йому, бо менi скучно жити. Я хочу, щоб
вiн заходив до мене на квартиру, i ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв,
завжди була проти мiщанської сiм'ї з геранню на етажерцi. Навiщо, мовляв,
це? Можна й так прожити.
Ми виходили в мiсячну полосу. Це було далеко вiд головного виходу, i
городяни тут майже не зустрiчались. Зрiдка пройде боковою алеєю парочка й
раптом зникне за деревами. На вокзалi кричав традицiйний паровик голосно i
протяжне. Падало листя, як тихий дощ.
Я подивилась на Кука: вiн тулився до мене i був блiдий. З рота йому
(можливо, це менi здалося) текла слина.
- Так що ви це правду говорите? - сказав вiн тремтячим голосом i змовк.
- Iстинну правду! - сказала я.
Тодi вiн спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала для
чого - вiн мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зiдхнув: в
нього, мовляв, не можна, бо до нього на цi днi приїхала мати. Тодi ж я
спитала, що ж робити? Дiловод знову мовчав. Менi прийшла мисль i я кинула:
- А може, зараз пiдемо в кущi?
Вiн здригнув i погодився пiти в кущi. Вiн iще щiльнiше притиснувся до
мене й взявся правою рукою за моє лiве грудне яблуко. Я обережно вiдхилила
йому руку. Потiм дiловод зупинився.
- От тiльки я думаю,- сказав вiн,- скiльки тепер аборт коштує?
- А вам це для чого? - спитала я.
Кук знову зам'явся... Тодi я зрозумiла його й кинула:
- Я з вас на аборт нiчого не буду вимагати.
Дiловод знову прояснiв. Вiн iз вдячнiстю подивився й ще щiльнiш
притулився до мене. Тодi ми прискореним кроком пiшли до кущiв. Небо було
таке прекрасне, а на душi менi лежав камiнь. Я тодi вже забула про
Чаргара, нiби й справдi мене цiкавив тiльки Кук - цей дiловод iз мавпячою
фiзiономiєю.
Над парком тоскувала вiолончель. Мiсяць стояв над гiгантським дубом i
байдуже продовжував свою гiгантську путь. Я спокiйно йшла поруч дiловода,
але тепер я не найду епiтета тiй бурi, що кипiла тодi в моїх грудях.
Раптом я зупинилась:
- А знаєте що,- сказала я.- Аборта я не думаю робити!
- Як так? - зупинився й Кук.
- Дуже просто: я хочу народити дитину.
Дiловод зам'явся. Я зрозумiла його й сказала, що перед coitusom йому
прийдеться трохи подумати. Вiн не вiсiмнадцятилiтнiй юнак i повинен знати,
чим це пахне.
- Ви, мабуть, говорите про алiменти? - хутко зрозумiв вiн.
- Так, я говорю про алiменти.
Тодi Кук свиснув i сказав розв'язне, що на таке дiло вiн не хоче йти,
бо це йому не по кишенi, i вiн краще буде користуватись проститутками. Та
не встиг вiн договорити останньої фрази, як я з усього розмаху вдарила
його по фiзiономiї. Кук зблiд i стояв з опущеними очима.
Але я вже погасла. "За вiщо я його вдарила?" - метнулося менi в головi,
i моє серце занило. Справа в тому, що по сутi на землi я не бачила винних,
i справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був
такою маленькою й нiкчемною крапкою, що менi до болю шкода його стало.
Тодi ледве чутно промовила:
- Пробачте менi, товаришу Кук. Що хочете робiть зi мною, але не
гнiвайтесь на мене!
- Нiчого! Нiчого! - говорив вiн.- Це залишиться мiж нами... Я не думаю
вiднiмати у вас посади.
Вiн так i сказав "я не думаю вiднiмати у вас посади". Я тiльки це
почула. Ця фраза, як ножем рiзонула менi в грудях, бо Кук так i не
зрозумiв мене.
...Дiловод давно вже зник за деревами, а я стояла бiля дуба на
пустельнiй алеї й тупо дивилась у голубе небо.
VI
З Чаргаром менi так i не вдалося побачитись, аж поки прийшла зима.
Зимою я бачилась iз ним кiлька разiв. Цi зустрiчi були холоднi - i тiльки
нервували мене. Я вже й сама стала запобiгати його. Але менi ввесь час
було таке почуття, яке буває людинi, коли вона ще щось не скiнчила й
мусить скiнчити. I те, що вона мусить скiнчити, прийде обов'язково, бо
воно таке ж неминуче, як i природна смерть.
Я ходила з порожнечею в душi, але розглядала такий свiй стан, як
тимчасове явище, як необхiдний i цiлком природний етап на темнiй дорозi
мого неспокiйного життя. Вранцi я йшла до установи, працювала там вiсiм
годин, потiм брала якусь роботу додому й дома працювала ще кiлька годин.
Зима була вогка, брудна. На вулицях завжди тонули в туманi мiськi
лiхтарi, i менi зовсiм не хотiлось iти на бульвари.
Iнодi до мене заходила товаришка Уляна, але я рiдко розмовляла з нею.
Iнодi я писала листи до мами - i тодi менi знову прокидалися далекi
спогади: бiленький домик, пiвник на флюгерi й темнi провiнцiальнi садки.
Але додому мене тепер зовсiм не тягнуло - я вже знала, що туди менi нема
повороту.
Розбуркала мене, як i треба було чекати, весна. Ця нова весна й була,
коли так можна висловитись, початком мого кiнця. Вже в перших числах
березня я знову затривожилась, i мiй зимовий сон якось хутко вiдлетiв. Я
знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива, що мене й
справдi взяв сумнiв, чи не захорiла я. З тоскою знову прийшло буйство,
веселий смiх i безтурботнiсть. Iнодi пiдходила я до дзеркала й дивилась на
себе, тодi я бачила двi гарячi й вогкi темно-кривавi вишнi: то були мої
очi.
Очевидно, i Чаргар захвилювався. Колись вiн прислав менi листа й прохав
мене поїхати з ним у пригородний молодняк. "Моя хороша Б'янко (писав вiн),
сьогоднi так пахне весною, i сьогоднi мене так тягне в даль (вiн так i
написав "в даль"), сьогоднi летiли з вирiю гуси, i ми мусимо побачити
захiд сонця. Ти згодна?"
Ще б пак: хiба я могла не погодитись? По дорозi до мiсця зустрiчi я
купила плитку шоколаду i ввесь час облизувала губи.
Я iнодi працювала по п'ятнадцять годин на добу, я жила так, як хотiла,
i за це, до речi, мене в установi називали князiвною. Я любила шоколад,
голубе небо й прекраснi очi художника.
Чаргара я застала на призначеному мiсцi зустрiчi, бiля площi Трьох
комунарiв. Я мiцно стиснула йому руку, вiн вiдповiв менi тим же. Коли я
сiдала в фаетон, Чаргар невзначай зачепив менi груди. Це так мене
схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються менi нiздрi.
Коли ми виїхали з останнього мiського кварталу й перед нами спалахнув
безмежнiстю степ, я подивилася на Чаргара й сказала:
- Чому ти на протязi цiлої зими був такий холодний до мене?
- Чому я був холодний, ти мусиш догадатись,- усмiхнувся вiн.
- Цю зиму так почували себе всi хмурi люди города.
- Рiшуче всi? - спитала я.- I комунiсти, i радслужбовцi, словом, усi
тi, хто не може помиритись iз своїм оточенням?
- Рiшуче всi! - знову усмiхнувся вiн.
- Значить, i ти належиш до категорiї хмурих людей? Менi раптом прийшла
мисль, що Чаргар в тяжкому ж становищi, як i я, i болiє моїми дрiбненькими
болями. Це припущення було таким несподiваним, що я зареготала. Зареготала
не то вiд радости, що я зовсiм не самотня в своїх терзаннях: їх, мовляв,
не запобiг навiть великий художник, чи тому, що менi гiрко стало на душi,
бо ж мiй кумир мусiв при такому припущеннi негайно полетiти iз свого
п'єдесталу.
- А що значить хмурi люди? - спитала я.- Як менi розумiти тебе?
- Я думаю, цей термiн такий же старий, як i сам свiт,- ухилився вiн од
вiдповiдi.
- А от я й не пам'ятаю, де я чула його.
Я збрехала, i Чаргар це помiтив. Тодi вiн прикусив нижню губу. Так
завжди було з ним, коли вiн починав нервуватись. Я рiшила не чiпати його,
i далi ми поїхали мовчки.
З фаетона ми вийшли верстов за десять вiд города. Ми наказали вiзниковi
чекати нас i пiшли на услiсся. Якраз заходило коротке сонце. Була
хрустальна тиша. Дерева стояли ще голi, але рання молода весна вже побiдно
ступала з пiвдня. То там, то тут проривалась зелена трава, i всюди
гомонiло птаство.
Ми пiшли по якомусь лiсовому кварталi. Iшли довго й мовчки. Потiм
перекидались фразами (я зараз забула їх). Раптом Чаргар зупинився й
сказав:
- Я хочу тебе залишити на якiсь п'ять хвилин. Ти нiчого не маєш проти?
- Прошу,- спокiйно сказала я, припускаючи, що йому треба... Ну, словом,
ясно.
Чаргар пiшов, i я залишилась серед лiсу сама. Тодi я знову подивилась
на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тiльки з пiвдня наступала
якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко зiдхнула
й подумала про незнанi свiти, про мiльйони соняшних систем. Цi мислi якось
придавили мене. Я вiдчула себе страшенно нiкчемною й маленькою. Всi мої
болi й радостi були такими смiшними на фонi цього грандiозного космосу, як
смiшний менi бiль комахи. Я подумала, що такi мислi приходять уже тисячi
рокiв мiльйонам ...
