Микола Хвильовий. Синi етюди
страница №5
...постоїмо на вечiрньому перельотi. Ми йдемо на надплесне, що його вжетепер нема. Як i багато степових озер, воно навiки зникло з мого
мисливського горизонту. Щороку я гублю радiснi води, а за ними всихають
рештки струнких комишiв та пишних осок. I на мою вразливу душу злiтають
метелики жури, бо ж так недавно, так недавно все це було.
Я любив зустрiчати вечiрнi прельоти на цьому озерi. Коли на дальню рiку
спадали липкi тумани i води тихо парували на захiд, тодi вогняна куля
прекрасного сонця пливла за лiси - туди, за Атлантiку, за океан. Надходив
вечiр. Моя старосвiтська бабуся годувала мене кавунами. Я брав рушницю i
йшов у степ. Дорога бiгла повз табiр вiтрякiв, минала цвинтар i пересiкала
даль бiля багаття, що раптом спалахувало серед степу. Тодi на глухому
пiвстанку кричав паровик, i пролiтала стьожка огнiв. Нарештi надходило
надплесне. Я стягував на ботфортах ременi й брiв у болото. Сторожова
стоянка була на сходi, так що передi мною стояло все озеро, i було воно в
багрянцях вечорової зорi. Над озером пливла м'яка й тендiтна тиша. I тодi
в селi дзвонили до Вечiрнi. На небi вже булькали зорi, i iз степу йшов
легкий димок пожарища. Починався перелiт. Таємними кажанами носились над
водою чирята. Моя "бельгiйка" раз у раз розривала пострiлом матовий
присмерк...
Це були чудовi вечори, i я їх нiколи не забуду. Але надплесне вже давно
висохло. Вже давно там, де пахли осоки й своїм запахом викликали химернi
асоцiацiї, вже давно там рiже землю прозаїчний i могутнiй трактор. I
тiльки я, як невгамовний дон Квiзадо, все шукаю нових iлюзiй до нових
невiдомих берегiв.
...Нелi захвилювалась i раптом зробила стiйку. Зiрвався перепел. Я
вистрiлив i промазав. Нелi повернула голову й докiрливо подивилась на
мене. Вона так докiрливо дивиться на мене, що я мимоволi перевожу очi в
iнший бiк: менi соромно. О, Нелi вмiє присоромити свого двоногого
товариша!.. Тодi ми йдемо до озера мовчки. Я нiяк не наважусь поласкати
свою суку, а вона теж почуває себе нiяково. I тiльки другий вдалий пострiл
остаточно помирить нас.
Сонце вже лежить на горизонтi грандiозною червоною трояндою i
збирається на ночiвлю. По степу метушаться маленькi вiтерцi. З далекого
села зрiдка долiтають парубочi й дiвочi вигуки.
- Бац! Бац! - чую навкруги.
Потiм сонце ховається, i тiльки ледве помiтний слiд його залишається на
заходi. Я ще кiлька разiв "промазав", але я вже не бачу очей моєї Нелi, i
до того ж на ягдташi менi висить двоє чирят. I потiм я давно вже не стежу
за перельотом - я слухаю степ. Пострiли рiдiють, i нарештi їх не чути.
Перельот скiнчився. Надi мною стоїть зоряне небо, i десь блимають степовi
огнi.
- Нелi! - кличу я суку, i ми поволi йдемо до лиману - туди, де нар
зустрiне бабуся i її пахуча вечеря.
Двi верстви ми проходимо скоро. От уже ми дiйшли оселi й бредемо глухою
вулицею. Гавкають собаки, по хатах жеврiють каганцi. Ми обминаємо
старовинну козацьку церкву. Десь кахикають парубки й верещать пiд
повiтками дiвчата.
Нарештi ми бачимо хату старосвiтських друзiв. Бiля хвiртки нас
зустрiчає дiдусь Зiдул.
- Здрастуйте! - каже вiн.- 3 качками вас... Чи, може, не пощастило? .
Я передаю йому двох чирят. Але вiн хитає головою i скаржиться: ранiш,
бувало, як зробиш один пострiл - то й десять качок, а тепер тiльки порох
переводиш. Це - традицiйна зустрiч, i я на неї, як завжди, "пiдтакую".
Тодi ми йдемо до хати, i на порозi нас зустрiчає бабуся. В хатi пахне
смачним борщем. Я виймаю з ягдташу пляшку з горiлкою, i ми сiдаємо
вечеряти. Зiдул iнформує мене, як стоїть справа з лиманськими озерами.
Завжди буває так, що "вчора" було страшенно багато дичини, а сьогоднi
"щось" мало. Тодi я питаю, скiльки ж Зiдул "вчора взяв". Дiд зiтхає й
каже:
- Та одного поганенького куличка.
- В чому ж справа? - питаю я.
А справа, бачите, в тому, що йому вже перестали очi служити. З такими
очима, мовляв, багато не вб'єш. Потiм вiн розповiдає менi кiлька
мисливських анекдотiв. Цi анекдоти я чув в сотий раз, але я їх вислухав i
тепер з охотою. Зiдул завжди розповiдає їх як правду, i менi хочеться йому
вiрити. Менi так хочеться вiрити, що я нарештi й вiрю.
- Це ж така наївна брехня, i стiльки в нiй наївної дитячої правди,думаю
я парадоксами.
Нарештi пляшка моя порожня. До мене тиснеться Нелi, i я їй кидаю два
шматочки м'яса. Вона з подякою дивиться на мене й лягає бiля моїх нiг.
На дзвiницi дзвонар б'є одинадцять. Тодi бабуся вносить у кiмнату
солому, i я лягаю на нiй. Завтра, ледве засiрiє, Зiдул пiдiйде до мене й
скаже пiдводитись. Ми зберемо рушницi й помандруємо на озера. А сьогоднi я
лежу на соломi, i мої мислi пливуть по хатцi моїх старосвiтських друзiв.
- У чому справа? - думаю я.- Чому я з такою свiтлою радiстю їду сюди?
Але вiдповiдi я не найду. В кутку вистукує цвiркун, десь на вулицi
спiвають дiвчата - i все це як якась дитяча казка. Мислi мене в'ялiють, i
я починаю засипати. I тодi приходить менi мисль, що мої старосвiтськi
друзi просто туман фантастики, що вони зовсiм не живi люди, що це тiльки
тiнi справжньої людини.
- Цебто? - знову запитую себе.- Виходить, що мiй вiдпочинок - це не що
iнше як порожнє й мертве мiсце в моєму коротенькому життi?
Але й тепер я не найду вiдповiдi. Мислi менi зовсiм зiв'яли. Збоку
шарудить солома - очевидно, кошеня блукає по хатi. Крiзь сон я бачу
клаптик зоряного неба й лежачi силуети моїх старосвiтських друзiв...
...Але на свiтанку я пiдводжуся бадьорий i веселий i з надiєю дивлюся
на бабусю й Зiдула.
- Ну, Нелi, сьогоднi пополюємо на славу,- кажу я iрландцi, i ми йдемо
за дiдом. Нас випроваджає, як i завжди, наша мила бабуся. Тодi кричать
пiвнi й стихають парубочi вигуки.
Зiдхає пiвтемрява. Ми довго йдемо вуличками. Зiдул пахтить люлькою й
мовчить. Нас обминають хатки, повiтки. Де-не-де знову жеврiють каганцi.
Нарештi ми входимо в степ, i тодi перед нами блищить матове срiбло озер.
Ми вже на лиманi. За кiлька хвилин я буду з Нелi рiзати човном тиху
поверхню комишуватих вод.
- А ранок добрий! - каже Зiдул.- Качки пiдуть iз сходу. Тодi десь
розривається пострiл, i луна бiжить на озера. Ми прискорюємо крок. Свiжий
вiтерець ласкає нашi обличчя. Нарештi пiд ногами забулькало. Мiй
старосвiтський друг передає менi весло, кладе в човен солому, i за хвилину
я на водi.
Десь просвистiли чирята. Десь закричав кулик. Нелi тихо заверещала.
Тодi я глибоко, на всi легенi, зiдхаю й починаю свою напiвфантастичну
путь.
БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ
I
Юхим пiдiйшов до паркана й прочитав такий плакат:
Товаришi!
Тероризуйте тил ворога. Бийте нiмчуру!
Бийте гайдамаччину. Наше вiйсько недалеко.
Хто не з нами, той проти нас. Пiдпiльний ревком
Д'ех! Мать твою бог любив!
I тут же Юхим подумав про Мазiя:
- Так... Розумiю... Ну, держись, Мазiю! Посмотрим твою ухватку. Потiм
заложив руки в кишенi i, посвистуючи, пiшов до баракiв. Це було вдень.
II
Розсипається небесний дрiб по даху i спiвають ринви одноманiтну пiсню в
переливах легкого дзвону.
Тиха осiння нiч, коли темно, як сажа, а десь запiзнився невiдомий птах
вилетiти на пiвдень.
Над бараками лiхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом
дивиться на провалля. Бiля города присiли бараки, а далi ховаються
провалля, де навалено смiття з мiстких будiвель, з помийних ям.
А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, i по колiна
загрузли могильнi верби...
Ну i прислухався Мазiй, санiтар барачний, i чути було -_ шарудять у
листях мишенята дощовитої осенi.
То падають дрiбненькi горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.
Холодно.
Вiтер iде широкою вулицею, добiгає до баракiв i тодi з важким духом
трупiв несеться до провалля, щоб заритися в смiття.
До баракiв, у двiр, крiзь ворота просунулись рейки, що провели в
п'ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.
Але зараз не видно рейок - темно, як сажа.
...Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п'ять
вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости.
Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на батькiвщину - i
приходять потяги до баракiв.
...I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу:
- Ну, єсть плакат!
- Що кажеш, Юхиме?
Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух.
- Кажу - прояви себе!
I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати.
Мазiй думає не довго i вже гудить голосом польової порожнечi:
- Це можна... Чого ж не можна?
Юхим дивиться непевним поглядом:
- А не брешеш?
- Навiщо брехати?
- Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба.
Це ясно. А як зробити - подивимось. Згодний?
- Згодний.
- Дивись... Щоб, значить, вийшло все в акурат i нiкоторої змєни вiд
тiбє не було.
...Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов'язково приштокати, а далi
буде видно.
Окупацiя - слово не наше, i прийшло воно з темних країв, щоб захмарити
наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж.
Не голубiють днi.
Мовчки бунтують вулицi, мовчки бунтує завод.
I порожньо очам, мов о дванадцятiй годинi ночi в обложенiм мiстi.
Мочить дощ i шлики з червоними китицями й червоними поверхами.
Звичайно, з наших.
Але чорно на душi.
I шкiрить зуби почуття помсти, i хочеться клацнути.
...Окупацiя - слово не наше.
Вiд Мазiя Юхим пiшов до Оришки. Були у неї iншi санiтари, так би
мовити, товаришi Юхимовi.
"Разговори розговарювали".
Говорили про доктора - старшого лiкаря та про iнше. Ну, i лаяли - всiх
лаяли. Навiть мерцiв i хорих.
Сказав один:
- А не помiчаєте, хлопцi, як старший лiкар почав хвостом крутити?
Це не спроста.
Юхим наставив вухо.
- Невже i вiн прочитав плакат?
Гм!
I чогось образився:
- Понiмаєш, "хвостом круте". Думаєш, тiбє спужався?
Регочеться санiтар:
- Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазiєм побував? Здригнув Юхим: "В акурат
влучив":
- Перехрестись. Який мiнє антирес?
- Та хто його знає! Мазiй чоловiк темний...
А другий розповiв:
- Проходжу це я, братцi, бiля кладовиська. Дивлюсь - щось блукає там.
Перелякався я, бо темно було. А потiм кричу: "Хто там такий?" Не
вiдкликається. Взяв я тодi на бугайця: "Хто там такий? Стрiляти буду". Не
вiдкликається i йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це
пiдходить. Дивлюсь - Мазiй. "Чого ти тут шляєшся"? - "Могилу,- каже,рив".-
"Це уночi?" - "А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо".
Отакий!
- Та то його, мабуть, мерцi збили з пантелику. Уже нiчого йому не
страшно.
- Воно так. Та його вже страшно становиться.
Юхим заспокоївся й покликав у сiни Оришку.
Така й така iсторiя. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.
Оришка:
- Ну їх до чортової матерi! Не зв'язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим
поважно взявся в боки:
- Сайдьоть! Лиш би тiбє турботи не було.
А потiм пожартував:
- Мiнє що - як треба, то й жистi рiшусь. Пайдьош на похорон, музика
заграє марша...
Отже, говорили ще й про iншу справу, бо помiтив Юхим, що Оришка
пiдморгувала комусь.
-Ти гляди, щоб нiкотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной.
Оришка в знемозi похилилась Юхимовi на груди.
...А за дверима ринви спiвали одноманiтну пiсню в переливах легкого
дзвону.
III
Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
Га?
Суєта. Суєта. Суєта.
Хiба можна кожного зводити у ванну пiсля довгої дороги без станцiй?
...Потiм рили величезнi ями й кидали туди необмитi, чорнi, виснаженi
цурпалки живого м'яса.
Не чекали й смерти - валили на пiдводи й везли на цвинтар. Везли на
цвинтар наших полонених, що були в Нiмеччинi.
Отже, праця на двi змiни.
Лiкарi ходили по палатах розгубленi, сестри й служанки без нiг.
Носiї. Носiї. Носiї.
...Мазiй i Юхим теж.
I через край переливається в палатах стогiн - чорний, смердючий. I
вовтузяться люди й шукають виходу, нiби пацюки, що попали в раковину з
рiдким калом.
Душить труповий дух.
Не чути смiху в палатах.
Але не можна ввесь час у такiй задусi. Виходять на повiтря й з жагою
ссуть його, як телята материнi груди.
...Пройшла Оришка. До Юхима каже:
- Це не завод пахне.
А Юхим вуглем стоїть, думає:
- Без сумлєння.
I Мазiя очима шукає.
...Палатськi служники лiками пахнуть, i все це народ, так би мовити,
пiд знаком запитання.
Ядернi баби, звикли жирувати з хорими, i пухкi та смачнi, недарма на
"хорих" порцiях одгодовуються.
Котлети, а не баби!
От i з Юхимом: нежонатий хлопець, а пiдморгує не одно бабське око.
...Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати
принадлива ("Карi глазки, де ви скрились? Мiнє заставили страждать") .
Оришка в аптецi крутиться. "Дохтурь!"
Як нема фельдшера, то й сама лiкiв дасть:
- Що вам требується? Олiум рiцiнi?
I регочеться.
- Ги! Ги!
Хоч окуляри на носа натягай.
- ...У-ух, ти! Шльондро непiдтикана! У Хранцiю надумала їхати, чи що?
Iще гигоче, шоколадна, а груди, нiби холодець, тiпаються.
...Набачив Юхим Мазiя - покликав, убiк одвiв.
- Ну, що? Може, передумав?
Мазiй на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень
виблискує.
Що вiн думає, ця мавпа з зоологiчного? А говорить спокiйно, наче дитина
конфету ссе.
Напевне, вiд трупового духу заморока найшла.
- Згарбаємо - не писне!
Юхим хвилюється:
- Завела сорока про Якова. Ти дiлом говори. Що за манера? От
падазрiтєльной!
Одрубав Мазiй:
- Не вiриш, то йди!
Заблимали очi:
- Мiнє усьо одно. Пiдсобити треба товаришам. Возьми в унiмання... А ти
вола, мабуть, перетягнеш... Значить, сьогоднi?
...Увечорi зiйшлись бiля Оришчиної кiмнати.
- Все готове?
- Все.
Тодi вже насувалось сiре рядно осiннього вечора.
Пiшли до Оришки: поки стемнiє.
Оришка з Юхимом жартували на кроватi. Борюкались.
Мазiй пахтiв цигаркою на палатськiй лавi - бiлiй з голубим блиском.
В Оришки не очi - поросята кувiкають.
Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) i на вухо телеграфує:
- Нащо цього привiв? Погратися не дає. Ги! Ги!
Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:
- Мовчи! Хай сидить. Поспiємо.
Вiд борюкання кiмната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрiй
перевалює.
П'ють воду, прицмокують.
Потiм вiдпочивали.
Каже Оришка:
- Чого ти, Мазiю, такий непривiтливий?
Мазiй у вiкно дивиться, де огнi по бараках ходять - хорих переносять.
Мовчить. Як пугач.
- Скоро год у нас, а все однаковой!
Це Оришка, i проглинула:
- Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!
Мовчить Мазiй. Безоднi у вiкно вставив.
...Ще пожартували.
I от вечiр провалився в темряву.
Юхим загортався:
- Мабуть, ходiм!
Пiдвелись. А Оришка Юхимовi пiдморгує, щоб спати приходив.
"Тяжолоє положенiє: мужчин война перевела".
От...
Та, бачите, на дворi гомiн глухий пiшов.
Наставили вуха.
Оришка:
- Кличуть... Неначе як хворих привезли.
I крикнуло за вiкном:
- Виходь!
Юхим досадливе махнув рукою:
- Подаждьош, не пужар!..
...Зiйшли з ганку в багно. Двiр увесь шумить.
Полiз у кашкет Юхим:
- Ховай струмент. Дiла сьогоднi не буде.
Пiшли за натовпом до рейок.
...А пiд навiсом, де вагони,- лампи та свiчки бiгають.
Сунеться з вагонiв скиглiння i йде в болото.
Метушився вартовий лiкар:
- Ану, хлопцi, дружнiш!
А хлопцi й так ледве ходять.
Учора цiлу нiч носили цурпалки живого людського м'яса.
В палатах повно. Вже нiде ставити носилки.
- Отже, "дружнiш". Пiдожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.
...У палатах крик:
- Куди несете? Нiде. Несiть у шосту.
- Там уже наставили.
- Ну, в десяту.
- А... йди вiд грiха... мать твою так! Чого так язиком ляскати?
...Тiльки ринви спiвають пiсню в переливах легкого дзвону.
- ...Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!
Мазiй наставив свої глибокi ярки.
- Багато вас... Все одно завтра в яму.
Хорий з жахом подивився на Мазiя й заскиглив.
Пiдбiг Юхим:
- Сматри!
I послав кудись у повiтря "в бога i богородицю".
Пахло трупами.
IV
Цвинтар - невеселе мiсце в нашiй республiцi.
В'януть трави бiля могил.
Зализує на могилах свої рани осiннє сонце, потiм крутить хвостом i
ховається за небесним тином.
Уранцi копали братерську могилу.
Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, i дивимося на
неї з сумом.
...Мазiй стоїть з мотикою в ямi, а Юхим - з лопатою на горi.
Iншi пiшли обiдати.
- От дух, аж сюди чути,- сказав Мазiй.
Сказав незадоволено Юхим:
- Не могу я бiльш терпiти, вашого духу слухати.
I дивиться на Мазiя:
- Розумiєш: треба завод одкривати. Надоїло мiнє. Хiба це робота з
мерцями? Так, недоразумєння.
Потiм говорили про сьогоднiшнiй нальот. Так би мовити, про дiло
плакатне.
...Летить пiд кирки земля, бризками розсипається.
Росте сопка бiля ями.
Сонце востаннє крутнуло хвостом i пiшло в безвiсть.
Пiшли й грабарi. Яма була готова.
Глибокої ночi пiде сюди важкий труповий дух.
Смеркає.
Смеркло.
Вiд баракiв вiдходять захмаренi заулки. Темнiє в кварталах - лiхтарiв
нема, а будинки сиротливi, непривiтливi.
...Юхим i Мазiй цiлу нiч вiльнi - копали.
Повечеряли й пiшли.
Мазiй ступає вiд баракiв кiшкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб
не чути, щоб вийти до заводських ворiт кiшкою.
Юхим каже в долоню:
- Ша!
А сам спотикається, як монополька.
...За десять кварталiв - свисток. Пiшов по кварталах i тiльки за
проваллям стих.
Зупинилися. Прилипли до паркану.
Мазiй дивиться двома безоднями - очi глибоко пiшли пiд лоб, тiльки
блиск майорить.
Борода чорна, як нiч.
У Юхима усики з кота. На головi кепi млинцем.
- Ну, от i дивись унiмательно. Як пiдiйдемо до пекарнi, то й абсуди
свайой головой.
Мазiй струснув iз свитки дощ. Мовчав.
А Юхим кулеметив.
Витяг з багна ногу - багно крюкнуло.
- Здаровий ти мужик i в арманську був. А тут ради салiдарности. Я,
брате мiй, катєльщиком був. Салiдарность - первоє дiло.
Мазiй брав саженнi кроки, i знову багно крюкнуло.
...Бiля пекарнi розлетiлись вулицi, а далi хмурi димарi на чатах.
Уже видно. I видно ще на чатах каску.
По дошках провалюється гул крокiв - розмiрене, мов маятник.
Через плече гвинтiвка.
- Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив.
Вiдповiв спокiйно, як дощ:
- Що ж, дiло ясне: зайдемо з того кiнця - i не писне.
Юхим потер руки.
...Iз заводу зрiдка спотикаються молотки... А може, то кузня, що край
села стоїть?
Завод iще жеврiє, тiльки готується вмирати, коли замовкне останнiй цех.
Юхим з погордою сказав:
- Катєльщики. Це тобi не село: пiдложив бабу пiд бiк i спи. Тут не
засньош!
...Чорти його знають: все-таки боязко. Скiльки не говори, а треба ж i
дiло робити.
Д'ех, мать твою бог любив!
Нацiлився вже Юхим лiзти, а Мазiй тут зашепотiв щось.
- Ну?
Сказав суворо й уперто:
- Отож тепер мене слухай.
- Ну?
- От тобi й "ну".
Юхим затривожився:
- Що ти такий падазрiтєльной... От манера!
Каже Мазiй спокiйно:
- Цього чоловiка ти менi даси.
- Це того?
- Та його ж.
Повеселiшав..
- Бери без сумлєння.
- В тiм-то й рiч: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.
Треба хоч одного живого зарити.
Юхим витрiщив очi.
Юхим не розумiє.
А Мазiй рiшуче одрiзав:
- Не хочеш, то я пiду додому. Не буду й руки каляти.
Замжичило дрiбно й холодно.
От iсторiя! Думав-думав, а думи нiяк не йдуть.
Випалив:
- Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке дiло пiти. А пiду. Потом,
як я чуствую, поддєржку треба.
Крiзь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул крокiв.
...Мазiй полiз.
А за ним полiз i Юхим.
Раптом бiля заводу стихло.
Тротуар замовк.
Ну, i що ж? Як же далi?
Далi зв'язали вiжками, забили хусткою рота й потягли живе тiло по
вулицi, а потiм по завулках.
Звичайно, притягли на цвинтар до тiєї ями, що рили вдень.
А яму вже зарили, свiжа могила стоїть.
Чули - од'їхала фура.
Колеса вiдходили по бруку.
Коли розрили свiжу сопку, з могили ще плазував кволий стогiн.
То цурпалки живого м'яса, що все одно скоро пiдуть у вiчнiсть.
...Смердiло трупами. Мазiй поставив над ямою зв'язану голубу людину й
штовхнув її.
Гупнуло.
Застогнало.
Ну i дiла!.. Мать твою в боженят пiднебесних! '
Сказав Юхим:
- Сволоч ти, i квит!
...Повернулись захмаренi заулки.
Крюкало болото.
Пiдступали бараки й важкий труповий дух.
В палатах бiгали огники.
Але то - не весело. Що тут казати - не весело.
Десь далеко за городом стогнало тiло. Мабуть, умирало на чорних ланах.
...Д'ех! Не голубiє на душi!
I праворуч Днiпро, i лiворуч Днiпро.
I похилила в розпуцi свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати
свою зажурну осiнь.
...Рипнули перелякано ворота у барачний двiр.
...А далеко гудiло радiо на тисячi гiн про журбу нашої невеселої
країни.
V
Дощ ущух.
Свiтанок iшов iз сходу ледаче, довго. Потiм брiв сiрий день, зазираючи
в калюжi.
Хмари низько стояли над самотнiми бараками. Хмари придавили одним краєм
захiднi квартали мiста.
...З города тягнулись клячi з калом.
Ну, а вiд заводських ворiт сунувся натовп голубих людей.
Попереду бiг гладкий собака з обiрваними вухами. Iнодi собака
зупинявся, нюхав землю, тодi зупинялися й люди.
Але це на момент.
Iшли далi.
I от - Юхим ускочив до Мазiя.
- Шукають... з собакою...
Мазiй спокiйно сказав:
- Хай шукають.
- Ну, а як найдуть?
- Не найдуть.
...Юхим побiг до Оришки.
Баба в обiйми його:
- Ходiм, Юхиме, пограємось.
Оришка вартувала всю нiч. Недавно з лiжка пiдвелась. Пахне вiд неї
лiками й ядерним бабським тiлом - пухким та солодким, як медяник.
Одштовхнув Оришку:
- Куди там гратися... З собакою.
I заметушився по кiмнатi.
Оришка розiпрiла - сон солодкий. Очi поросятами кувiкають.
- Та що таке?
Розповiв Юхим: так-то й так-то - бiда.
Перелякалася баба. Спiдницю схопила. Одягається. Дивиться у вiкно.
Видно -
бiгає собака на цвинтарi, а потiм бiля свiжої могили гавкає.
Гавкає, не вiдходить.
I розривають уже голубi люди свiжу сопку.
Скрикнула Оришка:
- Боже милосердний! Червонi шлики вже бараки оточили.
Ну i спека!
Зовсiм збожеволiла - до старшого лiкаря посилає. Впросити, значиться.
- Тьху! От хранзоля дурна.
Ще побiг до Мазiя, а той, як папуга, завiв:
- Не найдуть!
Що тут робити? Вилаявся в "бога й у богородицю" та й пiшов у палати.
От.
...А на цвинтарi вже вирили чоловiка голубого, i барачний лiкар так
визнав: умер вiд задухи, отож живим закопали.
I рветься вже собака до баракiв, нюхом чує, де злодiї.
Пустили собаку. I самi пiшли.
Iз старшим-голубим барачний лiкар iде.
I вже виганяють з палат.
- Ста-нов-и-ись!
Отже, по-солдатському: становись.
Збились у купу санiтари й санiтарки.
Не так. У шеренги треба.
Гомонiли. Гомонiли.
Гомiн стих.
Держали стих.
Держали собаку за нашийника, а потiм пустили.
Знову пiшов дощ, у калюжах булькає.
Обнюхує собака кожного - мовчить.
А добiгла до Мазiя - загавкала.
Вивели Мазiя з шеренги.
...Ех, Юхиме, Юхиме!
Загавкала й бiля Юхима.
- Виходь!
Потiм повели до старшого лiкаря допит чинити.
Юхим каже:- Нiчого не знаю.
А Мазiй ярками подивився й байдуже кинув:
- Ну да, живого закопали.
...Вивели їх у двiр i повели в мiсто.
Дощ знову вщух.
Було це тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до тишi. Город
спав.
Тiльки тротуари де-не-де глухо одмiрювали кроки вартових.
...Втретє розривали свiжу могилу, що на цвинтарi бiля баракiв.
Струпiшали цурупалки людського тiла.
Сморiд.
Не чути було, як спiвали ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого
дзвону.
А збоку шарудiли в листях мишенята дощової осенi.
Крiзь туман баракiв майже не видно. Видно постатi край ями.
Верби йдуть за мiсто до провалля, де вмирає тiло.
I от бiля ями iз зав'язаними руками стоять - Юхим i Мазiй.
Ясно? Скiльки шликiв? - Ховає туман.
До Юхима:
- Ну, кажи: жидам продався?
Мовчанка.
- Ух, ти, жидовська пико!
Важкий кулак гупнув в обличчя.
Одскочив убiк, став бiля верби. Це - Юхим.
...Коли могилу розрили, бiля ями поставили Мазiя.
- Лiзь!
Усяка буває смерть, це зрозумiло, i буває смерть, коли вiд неї смердить
трупами.
Промайнула мисль.
Юхим зиркнув на яму i кинувся в туман. Де руки? Нема рук!
...Бац!
I затрiпотiло живе серце, а потiм луснуло.
Кров поточилась у листя. Iще чути було:
- Ух, ти, жидовська пико!
...Над цвинтарем проходив туман важкий - осiннiй.
...Всяка буває смерть, i буває, коли вiд неї смердить трупами.
- Лiзь!
Мазiй подивився безоднями в туман i полiз у яму, в гору людського
м'яса.
...Це було тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до осiнньої
брудної тишi.
...Дощ знову вщух...
СВИНЯ
I
Це каже зоологiя:
"...має сорок чотири зуби. Sus domesticus: йоркширська, темворст,
суфолькська, ессекська i ще багато. I ще: sus scrofa: дик, вепер - є в
Азiї, залишився i в Європi".
Iще треба розповiсти про Карла Iвановича i про Хаю - мiж iншим, а про
свиню буду говорити потiм.
А тепер iще про будинок, а може, ще про кого-небудь.
Будинок...
Будинок має чотири виходи, входи. Вихiд вiсiм квартир, квартира
чотири-п'ять кiмнат, а кiмнати (назад!) - дають ще квартири. У кiмнатах, у
квартирi, де Хая, не де Карло Iванович, нижче поверхом,- чотири квартири:
Хая, сiм'я товаришки Зої з Зоєю i два товаришi: один товариш з товаришкою,
тепер жiнка (чи як там?): Райський i вона, Яблучкiна. Четвертий -
Пєтушков.
От.
А от припустiм.
Два балкони: один вище, другий нижче.
...Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця... (Є такi ярки -
цвiркунячi, повно точiння, коли вечiр, коли в степу блукає таємно червоний
огонь: мабуть, багаття, а мабуть... не знаю). Двадцять крокiв гримає
духовна музика - це сад "Гастроль". А коли стихає, тодi симфонiчна
оркестра.
Дивлюсь -
лiхтарi, лiхтарi, лiхтарi, як золотий горох: це над будинками, видно з
будинку, що над будинками.
...А десь збираються їхати кудись. Пiд'їдуть до семафора, а там iще
семафор, iще семафор...
Так от -
пiд балконом гризуться собаки, зрiдка плачуть коти, мов тi дiти.
Вечiр. А потiм -
нiч.
- Мяу-у-у!
Садок. Iз садка арiя з "Iвана Сусанiна". I тому, що Глинка великий
композитор, i мiсто не мiсто, i огнi не огнi, сумно, тоскно, радiсно... I
знову сумно...
Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильцями...
А коли вистукував цвiркун (тодi прийшов вечiр), Хая пiшла на балкон i
через бильця перехилилась, щоб покликати:
- Ка-арль! Ка-арль!
Це так: язик до пiднебiння. От повторiть голосно:
- Ка-арль! Ка-арль!
Чоловiк живе i вiн не знає, що вiн мавпує. Один зробить "гав" - другий
зробить "гав!", бо в природi теж: весна заплаче дощами, а потiм i осiнь
заплаче дощами. Мiж iншим, чом ми бабники. Ви як гадаєте? А от Латвiя
нiбито рiка i тихенько струмкує, це тому, що Латвiя нагадує латаття, а
бiля латаття вода якось завжди струмкує.
Хая покликала й пiшла в кiмнату.
А тодi на схiдцях шум, тупiт, i влiтає канарейкою Карло Iванович.
- Шьо, дєтошька?
Карло Iванович "шьо" - прибалтiйський акцент: "шьо". Христосик Карло
Iванович, во благообразiї: русява борiдка, а в сiрих очах смирення (вода
бiля латаття тихо струмкує).
Хая показала пальцем:
- Там я напiсяла, вiзьми винеси.
Карло Iванович заметушився, спотикнувся, схопив "генерала" i вискочив.
...А тепер -
- а тепер Хая лежить на канапi. Карло Iванович, коли розсердиться -
"Ах, цi жiрнi шеншiнi..." (здається: жiрнi женшини всюди, навiть, де
цвiркун точить крильця, навiть сняться - всюди... жiрнi шеншiнi...).
Карло Iванович увiйшов з порожнiм "генералом" i поставив його обережно
пiд кровать.
I сiв... i не сiв...
Хая сказала суворо:
- Iди. Можеш iти. Можеш сьогоднi не приходити.
...Коли б'ються пiвнi, а потiм один тiкає, тодi одному чуб
настовбурчений. Так i Карло Iванович.
Карло Iванович пiшов, вiн не розсердився, стримав себе, тому що вiн
пiвнiчний чоловiк, а на пiвночi довго холодно.
А прийшов сюди через пiвгодини (на п'ять хвилин) Райський - живе за
стiною. Райський прийшов сказати:
- Єрунда!
Єрунда: пишуться тези, тезове царство. У Райського тезовий стiл,
спецiально, стоси.- Я здихаю! - Єрунда. З жахом: - Що ви робите? -
Єрунда!.. Не думаєте ви цього: коли тези згорiли, тодi вилетiла з них
лiтера "з", поширяла над землею й сiла на своє одвiчне мiсце. I пiшло
звучати в другiм таборi:
- З-з-з-з-з-з-з!
- З-з-з-з-з-з-з!
Звучить холодно, уїдливо, одноманiтно...
Райський мовчить. Бiльше мовчить. Коли висловиться -
-доклад по питанню... Докладач т. Райський.
...Хая взяла, за руку, а потiм на вухо, а потiм лукаво:
- Правда?
Похмуро:
- Так...
Тодi Хая розвела руками:
- А-я-я... Такий розумний, а теж попались на гачок... Ну й Яблучкiна!
I ще про Яблучкiну, жiнку (чи як там?) Райського. А потiм грала очима:
- О темпора, о морес! Де нравственiсть? От вiзьмiть Тему Касальську.
Знаєте? Вона каже: менi що? сьогоднi один, а завтра другий: не все одно, з
якої чашки однакове вино пити?
I брала його руку й трошки томилась:
- Я не можу! Я так не можу!
...А Карло Iванович не засне, поки в Хаї не темно. Довго не темно -
прислухається, хвилюється, а коли говiрку чути, Карло Iванович
сальтоморталить по-цирковому: залежить ноги в залiзнi перекладини балкона,
а тулуб i голову кине вниз. Дивитись вниз не можна: в головi кружляє,
упасти - розбитись на смерть. Зате так видно, що робить Хая (її балкон
нижче): чи не прийшов хто, а як прийшов - що таке?
...Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця, а потiм симфонiя в
саду "Гастроль".
...А хтось поїде кудись: пiд'їде до семафора, а далi ще семафор, ще
семафор...
II
Далеко на пiвднi замислилось море. Далеко далека Ялта - порт. Морськi
купання, i море пахне, i виноград пахне, а грона з винограду на взгiр'ях.
Виноград в листях, i тiльки зрiдка соковито на сонцi блищить.
Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило її з нальоту промiння.
...Тут Лiвадiя, Орiянда, Алупка, тут у старовину генуйська оселя з
далекої Iталiї... Пахне тютюном, дурманить тютюном...
Тут нащадки лихої татарви, тепер: "шурум-бурум" - спокiйнi, задумливi
татари... I гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах...
Вiдпустки дають у травнi, в червнi i коли вже стиглий виноград.
Хая чекала на свiжий виноград i була ввiчлива до Карла Iвановича, рiдко
тривожила його з "генералом".
А виноград "скоро поспiє"...
...Ранок, ще рано: пiв на одинадцяту. Вiкна на захiд, сонце на сходi.
Сонце зiйшло, але не видно: на тiм боцi.
...Нарештi прокидаються, прокинулись. Нарештi - стук: це шофер.
До Зої увiйшов шофер. Каже:
- Дозвольте посидiти. Ще не пiдвiвся... совбарин.
Це про Райського - за ним приїхав.
...Минуло ще пiвгодини. Не прокинувся. Шофер хвилюється:
- Мабуть, пiду... постукаю.
Iде й каже незадоволено.
- Атвєтствєнной... гiпо-по-по-там.
...Єсть воли волов'яча шия - Райський. Шофер не заїкається; гiпопотам
не скаже, скаже зайве "по"; гiпо-по-по-там.
Нарештi прокинувся, умився. Поїхали.
Тодi до Хаї постукав Карло Iванович:
- Дєтошька, тi не пайдьош на шлюжбу?
I чути незадоволений голос:
- А ти сам не догадаєшся? Не знаєш, що в мене женська хвороба?
I тихо (про себе):
- Остолоп!
Навшпиньках од дверей Карло Iванович. Але Хая кричить:
- А молока, мабуть, не принiс?
Дiйсно, молока не принiс Карло Iванович. I кидається вiд дверей Карло
Iванович.
...З усiх нiг! З усiх нiг!..
Але напроти Пєтушков: теж на службу.
- А-а-а...
В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити! (На дощi
лелека вбирає в шию голову i нижче. Так Пєтушков).
Конфетно, карамельне посмiхається i руку плавко й обережно:
- А-а-а...
Карло Iванович ухилився:
- Ах! Залиште!
Бiжить, побiг по молоко. Пєтушков конфектно, карамельне посмiхається i
чимчикує на службу.
В дорозi:
- А-а-а...
I сюди, i туди безцвiтний капелюшок. Згинається, туманно розпливається.
I от -
- служба.
А потiм (нарештi) -
- столовка.
Хитає беззубим ротом (вiн не старий), каже:
- Ми з Григорiй Федоровичем...
"Ми пахали"... Це з наркомом. I так думають: тут - вiдповiдальний там,
там - вiдповiдальний тут.
Тому:
- служба, i служба "а-прима".
...Коли Пєтушков побiг, прокинулась Яблучкiна.
Стiна. За стiною Хая. Хая демонстративно вистукує закаблучками -
ходить. I Яблучкiна теж. Це так: два двори, паркан, бiля паркану колючки.
В колючках - i там собака, i тут собака:
- Грр! Гав! Гав!
- Грр! Гав! Гав!
Але паркан.
На Миколаївськiй церквi годинник ударив дванадцять. На бруку кричать
грузовози.
В квартиру увiйшла уборщиця. Уборщиця становиться так: мiж двох дверей
- Хаїної й Яблучкiної.
- Баришня!
Тодi вискакують разом.
Яблучкiна:
- Можете убирати... Котiк уже сiв на автомобiль; (Автомобiль
пiдкреслюється).
Мiж iншим: за Карлом Iвановичем автомобiль не приїжджає.
Хая:
- Да, да!.. Будь ласка, скорiш, а то до нас, мабуть, приїде народний
комiсар.
(Народний комiсар пiдкреслюється).
Яблучкiна зневажливо подивилась на Хаю. Її очi кажуть: - Народний
комiсар?.. Гм.. Не вiриться.
А потiм дверi: хлоп! хлоп!
За дверима уборщиця: чи сюди, чи туди? Вона непрактична дiвчина. Але
вона розумiє. Вона згадала село, вигiн, дiвчат i крем'яшки. Згадала -
пiшла на кухню. Заплющила очi, розставила руки й покрутила в повiтрi
пальцями: коли зiйдуться, тодi спершу до Хаї прибирати, коли нi - спершу
до Яблучкiної прибирати. Не зiйшлись, треба в Яблучкiної, але вона з
тривогою думає, що й народний комiсар - це не абищо. Убирала в Яблучкiної,
а Хая демонстративно закаблучками вистукувала.
Потiм уборщиця прийшла до Хаї, а Хая на кроватi розкинулась.
- Ах, Боже мiй! Чого ви так довго? Я ж просила вас скорiше, бо до нас,
мабуть, приїде народний комiсар.
А потiм закричала глухо:
- Ох! Ох!
Уборщиця:
- Що з вами, баришня?
Тодi Хая сказала з тугою:
- Ах, яка ви дура... простiть мене, Прiсю. Невже ви не розумiє - те, що
в мене хвороба матки?
...Маленька справка: Карло Iванович приходив до Зої й казав:
- Ах Зою! Вi такой корошiй товаришь. Нiфшелi Хая мiня не люпiт? А я не
маху, мi, сєвєрнi людi надолько люпiм...
Зоя:
- Я, Карло Iванович, не знаю...
I до матерi:
- Мамо, вгомонiть Соню, чого вона розкричалась? Поколишiть...
III
Зоя, сiм'я Зоїна. Зоя дивиться перелякано. У неї чоловiка нема (був), у
неї солдатський пайок i мiльйон (п'ять коп. зол. валютою) жаловання на
мiсяць.
Зоя дивиться перелякано: єсть вулиця, єсть вiтрина напроти. Колись у
вiтринi було порожньо, а потiм появились дамськi капелюшки, i Зоя трiшки
забула Маркса.
Хая сказала:
- Бачиш, i живеш, дурочка. А то б жила в конурцi. Що значить протеже?
Це менi дякуй.
Зоя дякувати не знає, а мати каже, що хлiба нема на сьогоднi i (о жах!)
не варили кулiшу в ескадронi: Зоя працює в ескадронi.
I сказала Хая:
- Ну, слава Богу, скоро вже поїду в Ялту. А потiм додала з докукою:
- Тiльки нудно з ним. Ах, як нудно. Я вже i так, i сяк, але не можна
покинути... Ну, як я буду жити без совнаркомки?
Це про Карла Iвановича...
А на покрiвлi латають покрiвлю. З'їли лiта покрiвлю, бо йдуть лiта, не
вертаютьси.
А на краєвидi акварелi силуети церков, силуети будiвель, димарiв...
Iще маленька справка:
Хая їде з Карлом Iвановичем у Ялту через пiвтижня, а Яблучкiна з
Райським на Кавказ за два днi.
Хая пiшла в свою кiмнату й стала напроти трюмо. Подивилась на себе.
На покрiвлi латали покрiвлю: стук! стук! З'їли лiта покрiвлю...
...Пахло розтопленим салом...
Хая дивиться в трюмо й чує: Яблучкiна знову вистукує закаблучками. Тодi
Хая знову пiшла до Зої й сказала з обуренням!
- Це ж хамка!
Це про Яблучкiну. I розповiла:
- Хiба я ранiш так жила? Тепер що? За iдеї. А перший мiй чоловiк був
директором у заводi... Да...
Хая задумливо подивилась на Зоїну маму, а Зоя уважно, перелякано
слухала.
- А що вона, ця Яблучкiна? Потаскушка! Ну вiзьми: я ж Райського добре
знаю... Ти його ранiш бачила з нею?.. Ага! Ти б подивилась! вiн неглiже, а
вона перед ним, як сучка хвостиком. Ну, а потiм розфуфирилась... Розумiєш?
Амури.
I вiдзначила з докукою:
- А вiн - дурень. Радий за всяку цiну одкараскатись вiд неї i не знає
як. Боїться скандалу. Ех ти, теоретик!
...Виходив полудень до Зоїного вiкна. Закричали в коридорi Зоїнi й
маминi дiти. В саду "Гастроль" iшла репетицiя, кiнчалась репетицiя, а за
силуетами димарiв курiв шлях.
Подзвонили. Це Карло Iванович принiс обiд. Зоя перелякано дивиться на
маму, пiдморгує мамi, щоб не прохала в Хаї лишкiв Хаїного обiду. Мама
похитала головою й пiшла одчинити дверi. А Хая пiшла до себе.
...Обiд починається, почався звичайно з того, що Хая не задоволена з
обiду. Дивується: чому не видають шоколаду? А вiд борщу смердить старим
салом.
Карло Iванович:
- Це ж, дєтошька, боршь, боршь всiгда з старiм салом.
Хая не витримала:
- Дурень!
Лягає на кровать i суворить брови, Карло Iванович винувато дивиться на
борщ.
...За вiкном "катеринка" грає "Розлуку". Це прийшов нiмий i закричав за
вiкном по-дикунськи:
- Е-е-е!
Полетiли, мабуть, засмальцьованi грошзнаки. I знову чути: стук! стук! -
латають покрiвлю. Стихли бунти, громи, революцiя - латають покрiвлю.
Коли Хая не їсть - не їсть i Карло Iванович. Тодi Хая спитала:
- А узнав, на якiй пiдставi цей оболтус Пєтушков столується в
совнаркомцi?
Карло Iванович розгублено подивився:
- Ах, дєтошька! Я забуфь.
Скрикнула Хая:
- Забуфь! Забуфь! Нiчого сказать - громадянин: забуфь! Хiба ти не
бачиш, що ця бездара хитра, як лисиця. А вiч - забуфь! Ну й годуй
Пєтушкових совнаркомкою.
Карло Iванович ще винувато подивився на борщ, а потiм несподiвано
образивси.
- Шьорт знає шьо! Шьорт!
I пiдвiвся й пiдсмикнув брюки.
Тодi Хая раптом заласкавiла:
- Що ти? Що з тобою, не хвилюйся, Карль. Ах, який ти нервовий. От як
поїдеш у Ялту...
Карло Iванович зневажливо подивився на Хаю, затрусилась русява борiдка,
почервонiв, як стрючковий перець. Ще раз пiдсмикнув брюки й кинувся з
кiмнати.
- Шьорт!.. Прибiг до Зої:
- Тафольно... Вi, Зоя, карошiй товарiшь. Каварiтє: долько она будiт
мушiть мiня? Нiфшелi она мiня не люпiт? Шьорт!
IV
Поспiвав виноград - там, на березi моря, де Алупка, Яйла, Чатирдаг,
Карабах, де задумливi татари: "шурум-бурум" - нащадки лихої татарви.
Останнi днi перед од'їздом.
Ранком уборщиця Прiся заплющує очi: чи зiйдуться пальцi? I в останнi
днi демонстративно вистукують закаблучки: Яблучкiна й Хая. Пройшов
Пєтушков на службу, конфектно, карамельне усмiхається. Iнодi й Хая йде на
службу.
"...Дано сие в том, что он командируется на Кавказ по служебним
обязанностям. Предлагается гражданским..." i т. д.
Завтра Райський з Яблучкiною їдуть на Кавказ.
А перед од'їздом розiгрався-таки скандал. Яблучкiна вилила в раковину
помиї, а це побачила Хая.
I сказала Хая:
- Боже мiй, яка некультурнiсть! Яблучкiна фиркнула:
- Будь ласка, не вчiть. Сама знаю.
- Знаєте, та, мабуть, не все... Ах, яка некультурнiсть!..
Тодi Яблучкiна скрикнула:
- Iдiотка!
Хая зблiдла:
-_ Що ви сказали?
- Iдiотка!
Хая в знемозi похилилась на стiну:
- Ох, менi дурно...
Але раптом побiгла до дверей i крикнула:
-Ти думаєш, що тебе Райський любить? Дулю пiд нiс... Сучка!
Вийшов Пєтушков, конфектно, карамельне посмiхався:
- А-а-а!..
Хая скипiла:
- Чого вам треба?
- А-а-а!..
- Дурень! - i вскочила в свою кiмнату.
Хая конче хвилювалась i покликала Зою. Лаяла Яблучкiну, а потiм
говорила про Пєтушкова:
- От. Живий ескiз для комедiї. Сидить у совнаркомцi й пiдслухує, що
говорять. Вислухав засiдання, а потiм до якогось наркома:
"Ви ж не забивайте, Сергєй Петрович, сегодня у нас в шесть часов
засєданiє".- "Да, да... я помню". А вiн же на бугайця взяв. От ескiз!..
Ну, брешеш, я таки доб'юсь, яким ти махером у совнаркомку попав.
Зоя уважно перелякано слухала й вертiла в руках газету за 26.
Iще казала Хая:
- Брешеш! Ще й з будинку цього виживу.
I додала надто серйозно:
- Хiба ти не знаєш, що тут тiльки члени колегiї будуть жити? Я за тебе,
дурочка, дуже рада. Тепер ти б нiяк не вселилась. Подякуй менi.
(Кiнець! Кiнець! Кiнець!)
То б'є в лiтаври моє надхнення.
(Кiнець! Кiнець! Кiнець!)
27. Яблучкiна й Райський їдуть на Кавказ.
Метушилась Прiся:
- Баришня!
А шофер перевозив корзини на вокзал.
- Атвєтственной... Гiпо-по-по-там.
Райський увiйшов до Хаї:
- Прощайте!
I сказала Хая:
- Менi рiшуче вас шкода... Опрiдiльонно...
Шофер покликав:
- Пожалуйте, машина готова.
Райський пiдвiвся.
...А за стiною Яблучкiна вже демонстративно вистукувала закаблучками.
Райський пiшов.
27, 28, 29.
Їхати. I цим їхати.
...Це, здається, в Iбсена, а може, в Пшибишевського - сильна любов
перемагає нелюбов, i нелюбов любить.
Так Хая комусь:
- Я знаю, вiн мене любить до божевiлля. Хай же переможе мою нелюбов.
А йому:
- Карль! Я люблю тебе, але в мене хороба матки. Я нервова.
Комусь:
- Вiн i справдi став неврастенiк. Йому треба женшини. Але я не можу! не
можу!
Йому:
- Дорогий мiй Карль, не забудь захватити в Ялту оце шмаття: це для
менструацiї.
Сьогоднi Карло Iванович ходить самоваром вичищеним.
- Ка-арль! Ка-арль!
I канарейкою летить Карло Iванович...
...А все-таки сьогоднi, в останнiй день зчинилась драма.
Карло Iванович прийшов спати до Хаї i не принiс подушки.
Хая довго мовчала.
...В саду "Гастроль" не було симфонiчної оркестри - спiвав московський
Пiрогов.
Кричали:
- Блоху! Блоху!
Але не схотiв спiвати блоху: гонор знаменитости.
Раптом вдарив духовий оркестр.
Хая спитала:
- Чого ти не принiс подушки? Карло Iванович:
- Я, дєтошька, забуфь!
- Забуфь! Забуфь!
I... почала розпiкати, i... почала.
- Забуфь! Забуфь!
Як i треба було чекати, Карло Iванович довго слухав, а потiм
пополотнiв. Але на цей раз так пополотнiв, як нiколи.
Спершу вiн пiдсмикнув брюки, потiм забiгав по кiмнатi i раптом закричав
мов не своїм голосом:
- Рабiня! Рабiня! Шьо тi мушаєшь меня? Рабiня.
Трусилась борiдка, ще пiдсмикував брюки й кричав не своїм голосом.
Хая перелякалась:
- Зою, Зоїчко! Йди сюди. Вiн уб'є мене.
Прийшла Зоя, але Карло Iванович конче розiйшовся:
- Рабiня!.. Рабiня! Два хота мушаєшь!
Хая теж пополотнiла:
- Карль! Що ти кажеш? Боже мiй! Ти попираєш усе святе: ми так жили два
роки... Ах, Боже мiй! Зою, менi темнiє в очах. Ох! Ох!
Тодi Карло Iванович вискочив iз кiмнати й ускочив у Зоїну кiмнату. I
чути було на всю квартиру гiстеричне: - Рабiня! Рабiня!
Хая обняла Зою:
- Що менi робити, скажи, що менi робити... Пропала Ялта!.. Що я буду
робити без совнаркомки?
Але коли Карло Iванович стих, Хая заговорила з сумом:
- Вiн, їй-богу, скоро вмре. Вiн неврастенiк. Я вже спокiйно чекаю на
його смерть... Тiльки що менi робити? Пропала Ялта!..
I плачем заплакала... В саду стихло: публiка розiйшлась. За вiкном
жеврiли зорi. Зоя вийшла з Хаїної кiмнати й пiшла до себе. Карло Iванович,
блiдий, схвильований, сидiв край вiкна.
- Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: iзтєфалась ана два хота,
а тепер канець. Тафольно.
I пiдвiвся:
- До сфiтання! Пойду к сiпє. Тафольно!.. Мi сєфернi людi долько терпiм,
но - тафольно!..
I рiшуче пiшов до себе на другий поверх.
Так було 29. 30 Прiся прийшла убирати i вже не гадала на пальцях.
Пробiг (конфектно, карамельне) Пєтушков.
А 30 увечерi кур'єрським потягом Карло Iванович з Хаєю їхали в Ялту.
Карло Iванович говорив:
- Шьо, дєтошька?
Хая дивилась убiк...
А про свиню я так нiчого й не сказав. I не скажу. Свиня для того:
"пiдложити свиню", не сказати про свиню - це прийом.
КIМНАТА N 2
Макс прокидався о сьомiй годинi, хоч i лягав надто пiзнiш од Вiвдi.
Хутко одягнувшись, вiн бiг до клубу, що був на першому поверсi. Коли там
нiкого не було, хапав два-три полiна i, озираючись, повертав iз ними до
кiмнати. Так було щодня, а тому й палива в кiмнатi ч. 2 було завжди
досить.
Вiвдя прокидалась не ранiш дев'ятої. Надумавши встати, вона похмуро
казала:
- Срулю!
Макс покривлював обличчя i з благанням дивився на неї крiзь синi
окуляри. Тодi Вiвдя грiзно:
- Срулю!
Макс хвилювався:
- Як тобi не соромно ображати мене?
Вiвдя мовчала, тiльки брови їй збiгалися докупи. Макс навшпиньках
виходив iз кiмнати, а Вiвдя вдягалась.
Одягалась Вiвдя завжди з пiвгодини, а Макс стояв за дверима й чекав.
Потiм вiн приносив окрiп i вони пили чай. Вiвдя всмiхалась:
- Чого ти на мене, Максе, сердишся?
Макс мовчав.
- Може, того, що я не хочу за тебе виходити замiж?
Макс мовчав.
А ввечерi вони слухали, як за стiною, в сусiднiй кiмнатi, кричала
дитина.
- У-а! У-а!
Вiвдя вiдводилась, брала iз столу яку-небудь книжку й говорила:
- Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи менi: який логiчний зв'язок мiж
життям i цiєю книгою? Що це за книга? Мах! Ага, фiлософiя Маха. Ну, що вiн
там проповiдує?
I тут же Макса за плечi й не давала йому говорити.
- Я знаю! Я все знаю... Ша!
Макс з благанням, як прибите цуценя:
- Дюнiчко!
Грiзно:
- Максе, не треба плодити дiтей! Наслiдування вiдзнак нiкчемности.
I серйозно:
- Ти кого зараз студiюєш, Гегеля?
- Нi, Дюнiчко, Канта.
Потiм одягались i виходили на вулицю. Коли була субота, увечерi йшли
через площу Карла Лiбкнехта до синагоги.
Вiвдя - українка, Макс - єврей.
Макс казав:
- Уй, яке гарне небо!
Питала:
- Ти вiриш у небо?
- Гм! Навiщо вiрити... споглядаю.
- Тобi хочеться молиться?
- Так. Я хочу споглядати.
...Вони йшли в синагогу.
А повернувшись додому, Вiвдя глузувала:
- Срулю! Уй, Срулю! Якi противнi твої фанатики.
Макс жахався.
- Дюнiчко! Якi ж вони мої?
I знову за стiною кричала дитина:
- У-а! У-а!
А у вiкно заглядав клаптик сiрого неба.
В коридорах гостиницi - "загального помешкання" робiтникiв Н-ської
вiйськової установи - вештались люди, а по вулицях шумiли автомобiлi й
фаетони.
Вiвдя непорушне сидiла бiля вiкна.
Макс брав книгу й читав уголос.
О десятiй годинi Вiвдя казала:
- Годi, скажи менi, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не вiйна й не
революцiя?
Макс:
- Не знаю.
- А я знаю. Ти б де-небудь у провiнцiальнiм мiстi екстерничав. Тебе б
жидожери уперто три роки пiдряд зрiзували по латинi, чи що. Нарештi ти б
видержав iспит i був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки...
Вiвдя пiдняла трошки спiдницю й цинiчно заспiвала:
Пошла я раз к дантiсту,
К большому спецiалiсту,
Чтоб он мнє вставiл в дирку
Зуб! Зуб
Макс нервово перекосив обличчя.
- Дюнiчко!
- Знаю, що Дюнiчка. Ну, ладно... А потiм...
Потiм вона замислилась i додала:
- А я була б iнженером. Так, Максе, я була б iнженером.
Макс уважно дивився на неї крiзь синi окуляри, а вона примружувала очi,
як кiшка.
Несподiвано:
- Срулiку! Мiй Срулiку!
Втягував шию в плечi й нахиляв голову.
А за стiною знову кричала дитина:
- У-а! У-а!
До Вiвдi прийшла подружка по гiмназiї - Христя. Така задумлива, як
вечiрнє небо. Як i завжди, довго мовчала, а Вiвдя стримано чекала.
Хвилювалась, що з партiї викинуть - iнтелiгентка. Завжди боялась.
Вiвдя сказала:
- Яка ти жалкенька.
Усмiхнулась:
- Я тобi, як друговi...
...Прийшов зi служби й Макс. Сiв на канапу й довго дивився на Христю
з-пiд лоба.
Каже:
- Чого турбуєтесь! Хай викидають.
Христя:
- Ах,- зiтхнула довго й широко.- Уже три роки в партiї.
Вiвдя поралась бiля умивальника й знову примружувала очi - єхидно.
- Тодi не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя пiдiйшла до
столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її нiжно долонею.
- Я не одержую!
А Макс хвилювався:
- Я от вийшов з партiї... i нiчого...
- Ну, ви ж анархiст.
Максовi приємно було, коли його називали так.
Вiн надхненно сказав:
- Так, анархiст... Вiльний чоловiк. I бiльш нiчого.
Але Вiвдя обрiзала:
- Який ти анархiст? Досить похвалятися.
- Дюнiчко...
Не хотiла говорити.
Христя пiдвелась i заломила руки.
Христя така маленька дiвчинка, хоч їй i двадцять шiсть лiт.
Вiвдя накинула на плечi хустку й пiшла з Христею на зiбрання комгуртка.
Там сидiла оддалiк - безпартiйна - i слухала. Вона завжди була на
партiйних зiбраннях.
У гостиницi ще жила баба Горпина. Служила на кухнi - картоплю чистила.
Був у неї чоловiк. Чоловiк мав орден Червоного Прапора - на фронтi працi
одержав. Чоловiк був дуже ледачий i нiчого не вмiв, крiм як похвалятися.
Горпина була товста баба й євангелистка.
Коли хто спотикався, вона казала:
- Це вас Господь Iсус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
А комендантовi гостиницi вона радила:
- Заглянь, моє чадо, в євангелiє от Матвiя.
Комендант "гнув" матюком i т. iнш.
...Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I сьогоднi
вона чекала. Так, вона чекала.
Цю нiч їй снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос.
...Такий золотий, такий золотий!
Думала - це добрий сон, i згадала серпневi колосся бiля сусiдського
тину... Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому.
З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно.
- Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро
вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до неї. Так думала.
Вiвдя теж сама прийшла.
Каже:
- Ви, бабусю, євангелiстка?
Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали.
Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
- Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на мене, а я на вас...
Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
Колись один робiтник постукав у цю мить до кiмнати. Ой, як Вiвдя
скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала:
- Господнє серце!
I вони знову дивились одна на одну.
...Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла євангелiє й читала. Подумала:
навiщо друкують рiзнi книжки, коли не достає священних книг. Недавно
ходила на базар - скiльки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангелiє
чи то бiблiю. А їх i нема.
Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно. Вiкно виходило в двiр.
Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса. Увечорi ...
