Андрiй Головко. Бур'ян
страница №2
...фронтах кровпроливав? - затягся вiн цигаркою i знов до небожа, стиха й таємно: - Гнида
якось казав,- либонь, i в артiль можна буде на жалування, а може, й у
начальство яке. I нам таки б... Злиднi ж i батька в три погибелi гнуть.
Давид пильно глянув на дядька Охтиза, затягся цигаркою - димок з неї до
лiвого ока тоненько поснувався,- аж примружив парубок, а потiм сплюнув i
глянув знов просто в очi дядьковi й головою тихо хитнув. Та хоч i тихо,
але Охтиз бачив.
- Чого ти так, Давиде? - затягся i чвиркнув крiзь зуби.
- Киньмо, дядьку Охтизе, про це. Знадвору знов голос Гордiїв:
- Через тин живу ж од них, знаю ще хлопцем i партизаном. I тодi ще хоч
молодий був, а убiждьонний, i от нема та й нема - в Червонiй Армiї, а чую
ж - у листах пише, що партiйний уже. Самi батьки не признавалися, мабуть,
з пiвроку, ховалися. Та вже вiд дiвчини довiдався. Питаю старого тодi.
Правда, каже, спортили сина. I я подумав: да, правда. А це якось виходю
вранцi з хати - на току в два цiпи молотять. Один у шинелi - Давид! Уночi
прийшов, а чуть свiт - за цiп та на тiк мерщiй. Оце я розумiю. I хоч
комунiст, а в старiй шинелi, а гiмнастьорку суконну продав та купив чоботи
братовi - в школу тепер ходить.
Тодi хтось iз юрби:
- Як по твоїх, Гордiю, розказах, так i зовсiм вiн не партiйний, виходе.
- Книжечка є. Написано в нiй, що член Комунiстичної партiї. Iще всякi
книги є партiйнi: "Земельний кодекс" i iншi про радянську владу. Находили
про передiл в "Земельному кодексi" - гарно сказано: треба органiзувати
земельнi громади й скласти приговор, тодi вишлють землемiра i зробить вiн
нарiзку, як там. кожна громада собi встановить.
- Коли ще та весна була, написали ж заяву, а вона як крiзь землю пiшла.
- Нi, не пiшла: дiд Явтух, що у волостi, вчора ще,- всмiхнувся, знати
по голосу,- дає закурювати: мiй тютюн, його бомажка, дивлюсь - аж воно
наша заява.
- Бреши!
- Ну от, треба менi! I саме - де пiдписи. I мою, й твою, Гордiю,
хвамилiю та скурив, як є,-на дим. А ти оце хоч сплюнь за мене й викинь iз
голови. Що ти хотiв...
- Ну, а в людей же як? Хiба не однакова власть? От i Недригайлiвка, що
тiльки iншого району.
- Та хоч i iншого. Е, що там...кинув хтось.
Тодi по паузi - голос незнайомий чийсь, може, кого з недригайлiвцiв:
- Чого? В нас без усякої тяганини нарiзку вихлопотали. Уже й землемiри
приїхали, плани складають. А це на весну нарiзатимуть.
- А як воно у вас? Одруби?
- Нi, всяк є,- чути, прикурює саме. Давид пiдвiвся з мiшкiв i вийшов
надвiр, де в сутiнях, на мiшках, темнi плями постатей i вогники цигарок
поблискують. Той закурив, затягся - вуса, борода на мить зачервонiлися.
- Одруби,- ясно, що кожному в печiнки в'їлися смужечки та латочки, по
всiй обчеськiй землi розкиданi. Є i в мене в першого - аж у семи шматках
шiсть десятин. вiв чвертку завбiльшки за п'ять верст. Не стiльки роботи на
нiй, як часу на дорогу згаєш. Та й в iнших так. Ну, й за одруби, звiсно,
стояли, за чорний передiл. Ну, взяти ж i те - усiх же не вблаготвориш. Бо
це ж не сувiй ситцю з полицi дiстав: - на скiльки душ? - Маєш собi! Земля
- не ситець. А ще як у нас -чого тiльки й немає: i солонцi, i пiски, i
болота - десятин на двiстi. Як ти її будеш? Кому яку? I знов же: та пiд
селом, а та - за десять верст або й далi.
- Така ж iсторiя i в нас iз землею.
- На поля ми побили, на чотири поля. А де далi земля - на виселок вийде
частина.
Заворушились постатi, огники частiш заблискали, заговорили всi одразу:
- Бач, у людей! Не одна власть хiба?
- Бо то люди, а ми - вiвцi,- Тихiн Кожушини сказав i закашлявся. А
чоловiки хором:
- Кажеш, землемiри вже наїхали?
- Да, плани вже складають.
- Диво! А в нас...- хтось лайнувся зло i сплюнув. З-за спини Давид тодi
перехилився в коло i стиха, а мов череслом цiлину вiдбатував:
- А в нас - учора був я в районi та у земвiддiл заходив - нашого
приговора й у вiчi там не бачили. Нi у входящих, нi в iсходящих. Ви
розумiєте, що це?
Тиша. Чмих-чмих - паровий млин артiльний як смiхом не присне з селян
обдурених. А вiд комор бiля ваги - уже й свiтло горiло. Гнида: "Ну, далi,
хто там?" В юрбi хтось стиха нарештi озвався:
- Та як же це? Вже ж i фунти збирали, по десять iз десятини.
- Тi фунти вже тепер - не фунти: "загрiлися ж" у коморi, ну, що ж iз
ними робити? Пропаде хлiб! Добре, що саме артiлi вальцiв схотiлося. А
Гнида двох синiв одстроїв, а третьому ж як? Хiба хати не треба? Може ж,
ожениться коли. А в Книша дочка в Харковi вчиться,фунтiв же треба. Ну, про
голову й мови нема.- Ззаду, _в_ спину хтось - штовх. Оглянувся Давид- аж
то Тихiн... Ти легше, Давиде, мовляв.
- А хiба що? Кажу ж: i мови нема про Матюху. Бо бричка нова на ресорах,
як вiн їде нею, сама на все село торохтить про фунти громадськi, а
грамофон романси про тi фунти щовечора виспiвує. Що там iще говорити? До
дiда призвели хлопцi. Стала справа лише за... землеустроєм.
I вiдхилився, сiв на мiшку, з Тихоном закурює. А натовп - мов загадку
яку загадав їм: голови низько й нi слова, у думках. Гордiй перший нарештi
звiв голову й аж трiпнув нею - вiри не йме:
- Як-таки це могло б статися, що нема приговора. Пiдписували ж i
уповноважених обирали, i фунти... Нема мови за них, правда, з ними щось за
комерцiя вийшла. Але то ж у позику, либонь, вiддано артiлi, поки треба
буде. Давид спитав:
- А скiльки пудiв за скiльки?
Мовчання. I згодом хтось:
- Як це розумiти: "за скiльки"?
- А так.
- Є ж бомага в уповноважених, скiльки там позичено. Тихоне!-гукнув у
темряву. З-за спини голос Кожушного Тихона:
- Мене тодi дома саме не було,- орав на фондi. А їду з поля, дивлюсь: з
гамазею хлiб таскають до млина. Побiг,-що таке? Артiлi, кажуть, у
позику... А сход? Нащо той сход, як хлiб гниє, i до першої вимоги
позичаємо ж. А хлiб же як золото. Падлюки, хоч i за уповноважених обрано.
Був сперечався, а тут ще й Ковтуна з поля нема. Що ти один зробиш? Акт
якийсь складали, я не пiдписував - не давали, i об чiм вiн - не
признаються.
Давид тодi:
- Не признаються ж, бо знаємо, об чiм. А хай, мовляв, тодi покажемо, як
треба буде, може, це й рiк мине. А до того часу забудеться, чи хлiб як
золото був, чи згорiв наполовину.
- А таке! Шум.
- Та що ж це таке робиться? Грабують народ серед бiлого дня!
- Тсс!..-хтось iззаду. I стихло. Бо вiд комори у млин Матюха з Гнидою
йшли. А в тишi голос Давидiв, чи бачив Матюху, чи не бачив:
- Отож i треба нам- сход буде завтра - та й запитати, хай лишень нам
скажуть, як там iз приговором справа, i про хлiб, та й акт хай прочитають.
А то ми тiльки по закутках шушукаємось, а толку з цього нiякого. Як Гниди
та Матюхи хотять, так i крутять. Теж хоч i Гниду взятистарателя знайшли: у
всiх трьох у тини впирається земля, та ще ж i земля! Аж кричать усi три,
сердешнi: "Землеустрою!"
Затягся цигаркою, блиснули на мить з-пiд брiв темнi очi, а губи в
усмiшцi невеселiй.
- Все в нас не так, як у людей. Радянська влада - оце ж i вона,
думаємо, на Матюху дивлячись. Але це- хто далi Щербанiвки свiту не бачив,
а хто бачив - то: не радянська влада це. Темне, глухе та каламутне село
Обухiвка, а в нiй, як щуки, Гниди, Огирi та Матюхи...
Тиша. I нагло з-за спини басище:
- Ану, розступись!
Натовп колихнувся, дорогу дав Матюсi в коло. У шапцi кудлатiй, у руках
цiпок сукуватий, у руку завтовшки. До Давида в темряву пiдступився.
- Це хто?
На мiшках блиснув огник, обличчя Давидовi освiтив. Тихо, а твердо:
- Це я.
Мить Матюха стояв нерухомий. Очi гостро встромилися в Давида. А раптом
приснули, i гаркнув у натовп:
- Роз-зiйдись! Ви молоти чи на мiтинг зiбралися?- Цiпок звiв.-
Роз-зiйдись менi сiчас!..
Одхлинув натовп - хто мiж вози, хто в млин. На мiшках лише Давид сидiв
iз Гордiєм. Та стояв обiч Тихiн Кожушний. Рукою груди здавив i закашлявся.
Давид кинув цигарку, пiдвiвся на ноги. А Матюха тодi цiпок у лiву руку
взяв, а правою парубка об руку i крiзь зуби:
- Ану, товаришу, ходiм.
Одвiв набiк. У млi двома силуетами чорнiли довго. Щось говорили гаряче
- по рухах знати.
Потiм далi у млу пiшли,- аж на пiску од рiчки тьмяно плямiли.
У млинi якось змовкли всi. Лише горготiв камiнь, сновигали люди в
бiлому борошняному пилу. А з-за стiни паровик зморено чмихав.
Через хвилин десять, може, бiльше, зайшов i Давид у млин. Був трохи
блiдий. Слiдом за ним Матюха всунувся в дверi. Цей - пика з-пiд кудлатої
шапки, мов здоровенний баклажан червоний. Вiн пройшовся помiж селян, зiрко
спiдлоба роздивляючись. I на кого падав погляд його, той в'янув, очi
впускав i заклопотано чи за кисетом лiз у кишеню, чи щось бiля мiшка - от
зав'язка немов саме розв'язалася. Сказав мiрошниковi щось Матюха. Потiм у
дiрку, що в стiнi пробита до паровика, вийшов. Давида Тихiн стрiв питанням
в очах... Ще й пожурив:
- Казав же - бережись. Бач, i наскочив. Тепер напастi не обберешся.
- Дарма! Все 'дно сьогоднi чи коли, а нам треба було з ним балакати:
знати ж повинен кожен iз нас, з ким вiн дiло матиме. Ну, от i побалакали
"по душах". Що там, до нашого номера далеко ще?-перевiв вiн навмисне на
iнше балачку.
- Нi, ще не скоро,- i Тихiн закашлявся. А кашель такий поганий у нього
- глибоко з грудей. Знати, болiло йому, бо руку до грудей тиснув, i
обличчя з болем. Коли прокашляв, трохи помовчав, а потiм сказав:
- З ним балачка звiсно яка: що не є - зараз на контрреволюцiю бере.
Тiльки ти, Давиде, надалi не будь таким гарячим, бережись. Я ж ось
зостався без печiнок. Їхня робота,- вiн знов закашлявся, руку на груди, i
лице з болем.
Давид його за плече.
- Ти бережись: грудину ту виставив. А жовтий який. Тобi, Тихоне,
погано?
Той лише головою похитав: ой як погано! Давид звелiв йому додому йти, а
вiн тут i сам iз мливом управиться. Коняку згодом хай пришле з ким-небудь.
- Хiба Марiю пришлю,- сказав Тихiн. I так йому погано. Вiн одкотив
комiр i тихо пiшов iз млина.
З недригайлiвцiв саме останнiй домелював, почали мiшки на вози зносити,
в дорогу лаштуватися. Засипав дядько Гордiй за ними, а Давидовi це аж
через чотири номери,-хiба через годину впаде. Вийшов надвiр i собi.
Морозно. Iз-за левад виплив мiсяць. Стало виднiш од нього - мiсячно. У
темрявi,- то лише гомiн, ньокання чулося, а тепер стало видно кобилячi
голови з дугами, селян - усе в двi фарби: мiсячно, мла. I на землi тiнi
рiзко покладенi, немов залитi тушшю. Дужче запахло кiнським гноєм. I
голоси в морозному пругкому повiтрi соковитi:
- Iване!
- Га?
- Та рушай! Що ти там огинаєшся?!
- Та шину ось ув'язую.
- I, макуха отака! Вiдколи стояли - нiколи було?! Ну, закурили поки що.
Тим часом Iван отосою вiд чийогось воза (поночi ж!) ув'язував колесо.
- Готово, хлопцi!
Розiйшлись до возiв, рушили i валкою довгою на дорогу пiсками важкими
виїхали. Загуркотiли гулко мостом. А за мостом у лiс - весело цокотiли по
добрiй дорозi залiзнi ходи.
Давид пiшов услiд за ними до рiчки. А як став на мосту, з лiсу так
запахло листом, дубовим, жовтавим. I збудились спогади давнi-давнi, як увi
снi.
Осiннiй лiс, i їх багато було в ярах, простуджених i хворих, круг
огнищ... Пахло листом жовтавим...
Нi. Сьогоднi вiн не хоче спогадiв. Трохи болить голова.
У лiсi далеко десь цокотiли колеса.
Перехилившись через поручнi над водою, Давид виплював цигарку з огнем -
блись, i погасла внизу.
I згадався Матюха одразу, там, на пiску, як стояли удвох: "Менi тебе,
що оцю цигарку". Вiн кинув i ногою роздушив її. "Гляди менi, я
контрреволюцiї не потерплю. Ти в мене й не писнеш!" Давид тодi йому: "Ну,
ти, Матюхо, це кинь: я тобi не Тихiн, що ось другий мiсяць печiнки, тобою
одбитi, кров'ю вихаркує. А щодо контрреволюцiї, то ми ще з тобою про це
побалакаємо". I зразу ж пiшов геть од нього.
Давид звiв голову, а просто в обличчя червоний мiсяць смiється i око
хитро так мружить, немов хоче сказати: "А, покинь ти Матюху. Ну, падло,
ну, завтра на сходi в роботу його вiзьмеш. А зараз - тсс..." I сам
прислухався, а на червонiй круглiй пицi така блаженна усмiшка розлилась:
дiвчата спiвали на селi. Та як же, вражi дочки, спiвають! Аж замовкли
собаки на селi, аж на левадi тiнi встали, брались за руки й ходили помiж
деревами, в мiсячному сяйвi замаренi. А ген на кручi, надi Пслом, де човен
прив'язаний, прийшла, заломила руки й схилилась над водою, аж коси
розплетенi у воду впустила.
Давидовi серце отак тiльки - тук. Похмурився вiн. Знов - за Матюху. Та
вiн якийсь вертлявий став, все виприсне з думки в Давида. Тiльки оце
притягне до себе, а вiн - шмиг, i знову на мосту сам стоїть Давид, а десь
спiвають дiвчата. Та такi ж молодi, рум'янi на морозi. Вервечкою йдуть по
вулицi, груди глибоко дихають, i з грудей - пiсня. Хiба з грудей? Все тiло
спiває молоде.
Ще хмурився. I згадалося - чого це? - рукою груди здавив i кашляв довго
i з болем. I це - Тихiн. Що вiн у лiсi тодi, був за вола здоровiший. Та й
хлопцями з ним, як ще в економiї в строку були - босий на морозi, у дрантi
i _- _хоч би що... Грудину ту виставив, а в лiкарню, каже, якби ж повiз
кожного разу масла та яєць. Мабуть, це й дома...
...Зайшов у хату, мовчки повiсив шапку, на ключцi, скинув сiрячину й
сiв мовчки на лавi. А до жiнки згодом:
- Поїдеш до млина, Марiє,- i закашлявся довго, i тиснув груди.- Так
щось менi погано! А там Давид змеле.
В Марiї тiльки нiздрi тонкi ворухнулись. З жердки хустку дiставала,
вигнулась Станом струнким i, запинаючись, до чоловiка:
-Ти б хоч кожух таки був надiв,- а сама свитку накинула й не
застебнулася,- Хомут у сiнях?
- Та ось я пiду.
- Я й сама! - i тiльки фалдами метельнула по хатi.
У, чорт! - погано якось Давидовi. I тодi, як був уперше в них по
приїздi, якось увечерi теж було отак.
Були так тепло стрiлися з давнiм товаришем. Були ще сусiди. Цiлий той
вечiр довгий говорили. Марiя i ще дядькова Гордiєва невiстка (прийшла на
попряхи) пряли на лавi, а круг стола чоловiки - газету Давид читав. Потiм
заговорили про життя в Туркестанi, про подорож i як де живуть, що бачив
вiн. Говорили й про життя обухiвське. Прядки гуркотiли, а жiнки
настороженi - теж слухають. I ось - щось саме про життя ген туди лiт за
двадцять забалакали: "Що-таки воно буде? Як-таки воно хоч дiти нашi
житимуть? (Ми то вже видно, мовляв, як!)" Давид розiйшовся: комуни,
трактори, життя якесь казкове. Очi в дядькiв мов дитячi, слухають, не
одiрвуться, так складно "бреше". I коли стих, над прядкою Марiя сидiла,
схилившись, потiм голову звела й так, у жарт:
- Тихоне, оце Давид таке розказав за життя, за дiтей, що... як ти собi
не хоти, а щоб...- i не доказала, бо почервонiла, i над очима брови чорнi
стрiпнулись. I очi на Давида - стрiлися очима. Чоловiки смiялись,
жартували, i Тихiн теж.
- То ще треба розслiдування зробити: хто винен iз нас? Марiя встала
з-за прядки, напилась i до столу кухоль принесла - поставила. Потiм через
стiл станом гнучким до чоловiка перегнулась i чуб йому з жартом розтрiпала
рукою на очi. Тодi на Давида очима - блись, чорними.
Дрiбниця це, а так якось погано i тодi було, i зараз Давидовi.
Витяг кисет, став закурювати. Мiсяць дивився, а вже не смiявся. Надi
Пслом, у мiсячнiм сяйвi, на кручi, де човен прив'язаний, нiхто вже не
стояв iз заломленими руками - сама верба розпатлана схилилась над водою.
На селi не спiвали дiвчата, чути, реготались: у морозному повiтрi аж сюди
лунко їх голоси. I лунко з вулицi цокотiв вiз, ближче, просто до млина
парового. I знов Давидовi груди отак тiльки - тук!
Як до млина доходив, обiч возiв порiдiлих забачив кобилу Тихонову сiру:
в дузi стояла бiля акацiї прив'язана. А з млина гомiн голосний чути було i
смiх. I як зайшов туди, що перше - смiх Марiїн. У бiлiй хустинцi
маленькiй, наперед крайками зап'ята, свитка розстебнута, i очi горять, а
обличчя рум'яне од жартiв. О, до них попадись тiльки! Дарма що бороди, що,
може, в котрогось дома шестеро дiтей голопузих,люблять жiночий смiх. А ще
як весела, та бiдова, та дотепна,- клочать тодi бороди бородачi, й очi в
них звуженi.
- Кажеш, мiшка не наб'є. Той дiд iще наб'є.
- Е, нi вже,- похитав головою сивий дiд од коша,- люльку ще так-сяк,
хоч пальцем натопчу.
- Го-го-го!..
- Марiє!
Крутнулась на каблуцi молодиця та й не чула вже: глянула до дверей, i
брови здригнули. Ступила крок, спинилась i смiється очима.
- Де це ти, мiй мiрошнику, та забарився?
Давид навмисне, аж надто поважно:
- Наша черга за дiдом молоти.
- А! - i пильно глянула на парубка, i стала - не знати: чи смутна, чи
задумана.
- Лови, Карпо! - дiд кинув од коша порожнiй мiшок, а Карпо саме
зав'язку суче, то Марiя схопила мiшок, почепила на ящик i совиком насипала
борошно в нього, i вже знов весела (про людськi очi), а про себе - нi-нi,
та й гляне на Давида, задумана.
Той позносив мiшки на помiст до коша ближче й сiв на них, головою на
руки схилившись.
Дiдове Остапове випадало.
- Лагодь, Давиде.
Давид розв'язав мiшка Тихонового - пшениця. Як випало, пiдвiвся й
засипав на кiш, тодi став до ящика з порожнiм мiшком - убирати. Марiя
пiшла до коша. Гуркотiв камiнь. Селяни стиха гомонiли промiж себе, хто
дрiмав. Раптом знадвору вбiг Карпо.
- Хлопцi, та що це за жарти такi дурнi: хто це отосу вiдчепив? Смiх.
- То жарти, правда, плохi!
- А ти дивись, у кого двi,- хтось радив весело,- та й собi пожартуй!
А дiд Остап:
- В'яжи хоч вiжки, чоловiче, то доїдемо якось додому.
- Та нi, що за народ такий без понятiя! Гуркотiв камiнь, i знову стиха
гомонiли промiж себе селяни. А хто й дрiмав.
Давид заклопотано вбирав борошно: покладе совик, наб'є тугенько мiшок i
знов за совик береться. На Марiю силкувався не дивитись - i так знав:
сторожка вона й за кожним рухом його стежить. I крiзь повiки немов чує на
очах своїх погляд її гарячий. "А, яка це дурниця!" Аж хмурився. Думав про
сход завтрашнiй. Це ж уперше пiсля стiлькох рокiв усiх обухiвцiв у гуртi
побачить. Якi вони на сходi? Невже то правда: що б не голосував Матюха,
завжди "одноголосне" проходить? Воно й те - темний народ, нажаханий. Ну, а
коли побачать, що правда ж є таки десь, бiдняцька правда... "Нi, чорта з
два, Матюхо!" Згадав у степу економiю й дядька Клима. Нижче саду буде
виселок, колектив у дворi. Гр-гр-гр...- жатками жнуть. Тихiн на переднiй,
дядько Клим... А на стернi молодицi, дiвчата над снопами, в червоних
хустках, у бiленьких... i крайками якась наперед зап'ята, чорнява,
весела...
У, чорт! А вона стоїть бiля коша, на нього дивиться, задумана. "Нi, це
свинство треба к чорту! З Тихоном жити треба, робити. Хто вiрнiший за
нього?"
Набиває мiшка, мiцно губи. На чолi високому мiж брiв зморшка. I такий
смуглявий та... хороший!
- Давиде! - щоб хоч глянув на неї. Звiв голову.- Треба засипати?
- Та вже ж.
Насипала в коробку жита Марiя й стояла з нею в руках, потiм вигнулась
пругко, в кiш заглянула, потiм на парубка - в тiй самiй позi, i ждала. I
забулася. Аж коли знизу Давид гукнув, кинулась i засипала жито.
Так i змололи. Давид набив останнiй мiшок, зав'язав туго i звалив собi
на плечi. А Марiя ще ранiше схопила мiшок, нiхто й не пiддавав їй, i до
воза побiгла. Як нiс Давид, саме поклала була на возi, й крутнулась, i -
темно ж - просто на парубка налетiла, просто грудьми.
Той за плече її.
- Легше, молодице!
I хоч темно, ну, от же бачила, ну, та всмiхнувся ж. Повеселiшала
вiдразу Марiя. Мiшки тi пиряла; свитка розстебнена, з-пiд хустки пасмо
чорне вибилось. А вже як їхали, Давид сидiв, ноги через полудрабок
звiсивши, i поганяв, а вона ззаду на мiшках лежала горiлиць, головою аж до
лiктя Давидовi й очима знизу, як той оглянувся, немов кликала: ось
прихились!
- Давиде, чого ти сьогоднi такий непривiтний?
Той смикнув за вiжки.
- Чого б же я? Я однаковий.
Марiя задумано:
- Е, нi!
I мовчали потiм усю дорогу обоє. I думав знов Давид про Тихона й про
його кашель поганий. I думала Марiя - хто знає? - може, теж про Тихона й
про його кашель поганий?
Тихо у вулицях. Темно по хатах. Тiльки в Матюхи всi вiкна свiтилися, i
хоч не виразно, а чути було, коли проїздили повз двiр, спiвала за вiкном
спiвачка з грамофона якийсь романс.
- Ну, от i дома вже ми.
Давид оглянувся до Марiї, а вона лежала горiлиць на мiшках, як i тодi.
Мiсяць їй в очi, i темнi, i блискучi, i нерухомi, мов склянi. Давид
одiрвав погляд од неї й сплигнув. Марiя звелась тодi й сiла. Скинув мiшок
Давид, до тину поставив, другий взяв на плече. Марiя взяла вiжки.
- Тiльки от що, Марiє,- затримав її Давид,- хай Тихiн дурня не строїть,
нехай лiкується. Хлiба жалiє - хлiба наробимо.
Жiнка журно й задумано:
- Та хлiба не жаль, i полотно ж у мене є. Хiба я жалiю!
Рушила. I от як од'їхала вже, а Давид саме на перелаз став, оглянулась
до нього й щось сказала. Не тукнула, а тихо, Давид i не розчув навiть.
- Що таке кажеш?
Тихо. Смiшок...
- Е, було б слухати!
Тихо. Спiвали пiвнi на селi.
Давид повносив мiшки в хижу й зайшов у хату, засвiтив свiтло на столi.
Мати встала вечеряти синовi дати. "Мабуть, уже пiзно?" _-_ спитала. "Та за
пiвнiч є". Але й повечерявши, не загасив ще лампи вiн. Дiстав з полицi
абажур з газетного паперу, щоб на пiл не свiтило. Поставив лампу на край
стола й роздягся. Спав вiн на лавi проти вiкна, до покутя. Над вiконечком
маленьким - Ленiн. На покутi в головах - жмут книжок.
Дiстав одну. Ще очi дивились мрiйно кудись за вiкно в мiсячну морозну
нiч. А потiм одвернувся: "К бiсу!" Розгорнув книжку i, знайшовши сторiнку
загорнену, вп'явся очима в дрiбненький шрифт.
VII
Гикнув Матюха - ще очi заплющенi, поплямкав губами, а в ротi погано:
"Фу!" Розплющив очi заспанi - над головою кульки блискучi лiжка, вiд стiни
килим i черевичок голубий iз жовтим, гарусний,Лiзина робота. "Гик",-
схилився з лiжка над чавунчик, сплюнув. На подушцi бiлiй руда пляма, й на
простирадлi пляма. Було того... знать. Що й скiльки там випили звечора!
Чи, може, що був у розстройствi?
Буль-буль, буль-буль - надали секунди десь за стiною в їдальнi, мов
пiсля дощу краплi з ринви в шаплик. I тихо. Лише через хату за дверима
шипiло, шкварчало щось, i дух смаженого несло, аж на блювоту зводить.
- Зiнько!
Голос хриплий з перепою,- тоненько дзенькнула скляна ваза на комодi, як
ото муха крильцем об струну. Рипнули дверi кухоннi, вiдхилилась половинка
в спальню, i на порозi - Зiнька.
- Що таке?
Саме позiхнув Матюха й потягся, захрущав суглобами. Глянув на наймичку
пильно й по паузi спитав:
- З церкви ще немає?
- Ще нема.
Спустився поглядом з обличчя по стрункiй дiвочiй постатi аж до нiг. Од
нiг-угору. Подумав: "I що той Льонька в нiй найшов такого? Худеньке собi".
Зiнька перебила:
- Бiльш нiчого?
- Пожди! Те... нiхто ще не приїхав?
- Безпальки приїхали. До церкви пiшли всi. "Ага! Ну, а Огирi, мабуть,
прямо до церкви виїхали. От чого це з Щербанiвки нiкого немає? Льонька ж
небезпремiнно повинен бути. Хiба, може, дiла якi невiдкладнi. Що мiлiцiя,
що пожежна команда..." - махнув рукою i схилився ще над чавунком.
- Ти забери оце. Та що воно воняє у вас там смалятиною? Дихання просто
забиває. Огiркiв дiстань або нi - кислиць. Не яблук, а що ото в бочонку, i
квасу нацiди. Та вмитись дай.
Зiнька прихилила половинку дверей i вийшла в кухню. А тут - аж голова
болить i наче чадно. Шкварчить, сичить у печi, як у пеклi. Баба Секлета
Гнидиха куховарює сьогоднi. Вибились пасма сивi з-пiд очiпка,
розчервонiлася бiля печi, лоб їй блищить од поту.
- А ти куди? - побачила, що Зiнька хустку на плечi накинула.
- Квасу на похмiлля.
- А, лихо менi! Соломки ось треба, пирiжки нiяк не пiдпеклися, а з
церкви - як не видно. Пiдожде квасу, бiжи лиш соломки сухенької вхвати.
Зiнька побiгла, а баба Гнидиха охнула, розiгнула спину старечу на
хвилину та й знову до печi. Люди ж таки будуть чужi, як же можна, щоб
сорому набратись? "Хто куховарював?" - "Баба Секлета". Аж головою
похитала. Весiлля та храми ще й з давнiх-давен по хазяїнах - хто їх
одбував, як не вона? В Огиря всiх поженила й замiж пооддавала... Як i до
революцiї,- яка ж важнiсть була: тi ж помiщики, можна сказати, а баба
Секлета - своя в них. Бо по панах замолоду служила, обхожденiє їхнє
знає... Одсунула горщик здоровенний (влiтку, як парова молотила, варили в
ньому), помiшала .ложкою страву, лизнула й смакувала довго; добрий борщ,
як у гостиницi! Засунула горщик.
Зiнька вбiгла знадвору.
- Вже з церкви йдуть.
- Ой лишенько!- аж кинулась баба Секлета. Вiхтик швиденько з соломи
скрутила, у пiч на жар вiхтик i роздуває. Як-як сама в челюстi не вскоче.
Зiнька до льоху - грюкнула дверима. На печi щось зачмихало, а згодом
заплакало.
- Ой горечко!
Вийшов iз кiмнати сам хазяїн. Уже взутий, в галiфе i в сорочцi спiднiй
iз манишкою на всi груди - чорним виноградом вишито. А голова як копиця
сiна, зi сну розпатлана. Став умиватися в мисцi голубiй. Затим Зiнька
квасу принесла повен глечик i кислиць миску. То вiн, ще й не втершися, ще
мило на шиї та бiля вух, схопив глечик i видудлив iз нього, мабуть, iз
кварту. Сплюнув, потiм став утиратися.
У дворi тодi ж хряпнула хвiртка, i цеповий собака загавкав i з цепу
рвався - до ворiт спершу, потiм до ганку вже. Чути голос Лiзин: "Пiшов
вон, дурак!" Загупали ногами на ганку. Нарештi хатнi дверi вiдчинилися
навстiж, i увалилося гостей повна хата. Попереду Лiза.
- Ой яке ж тут повiтря! Пожалуйте в кiмнати! Тьотю Олю, Нiночко!
Огириха зразу ж скинула шубку з себе й на пiч до онука - зняла його з
печi. Матюха галантно розкланювався з дамами своєю копицею сiна. Шумно
тиснув руку чоловiкам - Безпальковi й тестевi.
- А Данюша ж?
- Конi випрягає.
- Ну от!.. - вiн звернувся хмурий до наймички, що бiля помийницi свиням
готувала, i гримнув на неї:
- Ти наче вчора привезена: приїхали - значить, випрягти треба!
Зiнька взяла кухоль i, обхлюпуючи руки над цеберкою, сказала через
плече:
- Бачите - не сиджу, не згорнула ж руки.
- Побазiкай менi! - спiдлоба глянув на наймичку i, вже як вийшла та,
крiзь дверi наче бачив її постать i обличчя в профiль до нього, через
плече: - "Не згорнула ж руки". Шваль отака! Ще розговори в неї!
- Пожалуйте,- до гостей звернувся.
Зайшли до їдальнi.
Простора, з великими вiкнами, серпанковими занавiсками позавiшуваними,
хата була прибрана не по-мужичому. На покутi великий стiл, уже накритий
скатертиною, з приборами чоловiк на десять. Канапа килимом застелена. Пiд
стiною вiд спальнi - лiжко, не те, що спати, а декоративне, з подушками
бiлими як снiг i - як не до стелi. Просто дверей - "шикарне" трюмо. Зараз
перед ним Наталя, Данюшина жiнка, зачiску поправляє i бачить у ньому - у
дверi з кухнi зайшли чоловiки: Матюха пройшов в опочивальню, свекор
важкий, з задишкою, сiв на перший стiлець. Безпалько по хатi пройшовся.
Став перед грамофоном, що в кутку на столику.
- Да, оце рiч! П'ять червiнцiв! - покрутив головою. Сопiв товстий Огир.
Усi мовчали. Нiночка, що сидiла проти вiкна на стiльцi iз схрещеними на
животi руками, з пахучою хусточкою в однiй, повернула байдуже голову до
батька, потiм знов одвернула й застигла - в кухоннi дверi поглядом, мов
там фотограф iз-за дверей: "Хвилиночку, знiмаю!" Вийшла Лiза iз спальнi в
голубiм халатику i взяла вiд матерi дитину, а в кухню гукнула бабi
Секлетi, щоб подавала на стiл. Потiм пауза. I мовила перша Безпальчиха, як
i подобає пiсля церкви i з хорошим апетитом перед смачним борщем:
- А старий уже у вас отець Євлампiй. Старий та сивий.
- Да, дряхлий старик,- важко дихаючи, мовив i Огир,- що лiта, а що й
життя-таки: тi ж харцизяки не потягали хiба й його? I в ЧК вкупi зо мною
страждав у пiдвалi.
- Боже, i що за врем'я було таке страшне! I не думалося вже...
- Наладилось,-знов сказав Огир, короткими пухкими пальцями перебираючи
на колiнах,- виходе хмiль iз голови. Ось i в церквi тепер; хто палив,
грабував - у церквi тепер.
- А ще ж i пiп у вас - порохня з нього сиплеться,- кинув Безпалько,
переглядаючи грамофоннi пластинки. Од трюмо Наталя:
- Ой Никаноре Iвановичу, як же ви виражаєтесь гарно! - i манiрно звела
брови дугою.
- Да, да. Вам би нашого отця Симона хоч би на мiсяць, то вас би тодi
вiд церкви й за вуха б не вiдтяг.
Безпальчиха аж розсердилась: носиться з своїм отцем Симоном, як дурень
iз ступою. А Огир зацiкавився, що ж воно за отець Симон у них. Одказала
Безпальчиха за чоловiка:
- Та катафалiя ж у нас.
Огир аж повернувся до сестри, самої голови нiяк, то всiм тулубом.
- I справжня катафалiя?
- Та ну да, справжня. Аж у двох приходах захватили церкви. Попервах
усього було - i голови попровалювали декому, i церкви замикали двома
замками: i тi, i тi. Потiм узяла гору катафалiя. I наш приход успенський.
Тепер аж за версту ходю до церкви.
- Бо дурна: нi разу ж не була, а гудиш,- сказав чоловiк,- слово боже на
всiх мовах, хоч би на китайськiй чи на негритянськiй,- однаково - слово
боже,- роблено серйозно довiв вiн, хоч було знати, що сам у слово боже нi
на якiй мовi не вiрив.- То було по-слов'янському: паки-перепаки, а от а
рiднiй мовi... та ще як хор гряне "боже великий, єдиний", просто в серце
ллється тобi. Друга баба так сльозами i заливається. Благолiпiє храмовi
таке придав: вiнки, рушники на всьому iконостасi. Общину сестер-мироносиць
органiзував. А вже як править службу - ну, той же артист! Що ви хочете -
басище силенне, сам представительний. Як кадить та пройде по церквi, так
народ, особливо жiнки, перед ним i хиляться:
А вже як проповiдь скаже! I в полiтицi розбирається добре.
Саме порiг Данюша переступив - кремезний, з русявими вусиками вниз i
низькобровий. Вiн був у захисного кольору вiйськовому кiтелi, що на плечах
од погонiв лише по двi дiрочки бiля комiра лишилися. На порозi вiд
спальнi, як у дзеркалi,- Матюха. Тiльки цей червоний i в пiджацi, а з
бокової кишеньки - червоний крайок партквитка,- колись на партз'їздi бачив
отак у дуже видатного партiйця.
Привiтались. Усi якось притихли в хатi. А Матюха з Данюшею сiли
плiч-о-плiч на генеральшинiй канапi. Огиренко, закинувши ногу на ногу,
витяг пачку папiрос i Матюсi: "Прошу" - i сам закурив. Никанор Iванович
завiв грамофон i поставив пластинку "Ой казала менi мати". Це було добре:
вiльнiше всiм стало, не почувалося напруженостi, бо хоч i свої, родичi ж,
аз пам'ятi як вирвати Огиревi тi спогади?
...Стояв простоволосий, переляканий, а вiн - Матюха - з наганом у нього
перед пикою.
- Де миколаївськi, веди!
В саду заступом копає Огир, блiдий, а вiн ще наганом по пiдбiччю.
- Ворушись, товстопузий,- i матюкає...
I за Наталкою ж ганявся конем по хуторi. Звiсно, коли те було - ще у
1918 роцi. Тепер свiй чоловiк. Але як вирвати тi спогади з пам'ятi?
Сопе Огир, пальцями пухлими на колiнах задумано перебирає. Глянув на
зятя, а той спiдлоба - розбiглись погляди. Знов пальцями перебирає, сопе
старий. Н-да... А i йому хiба, Матюсi, те забулось? Десь якийсь черв'ячок
точить. Недарма ж колись п'яний узяв руку тестеву, розмахнув, по пицi себе
бив нею i кричав: "Я сволоч!"
Згадав це старий. А Матюха iнше щось згадав, перехилився до Данюшi й
хмуро крiзь зуби: /
- Що там Кушнiренко в допрi дурака валяє?
- Та я ж писав тобi через маму.
- Та писав же... на поруки взяти, бо видасть. Що - я ж так i знав. Хiба
не чувствував, який то елiмент твiй Кушнiренко? От i зволь тепер. Звiсно,
хто йому повiрить i якi в нього речовi докази є, ну, а пляма, клопiт?..-
аж кусав цигарку Матюха.- Гад отакий! Сидiв би вже, коли попався. Ну, два
роки дали б йому... Пiддержку давали б якусь i ми.
- Я й цього разу, як жiнка до нього їхала, червiнця дав.
- Ну, як же вiн там?
- Нiбито в карти дується на всю. На побачення вийшов,- розповiдає
жiнка,- в самих пiдштаниках та пiджачок позичений на голе тiло. I рядно, й
подушку програв. I голова провалена. Жалiвся, що попервах уркагани жити не
давали, ну, а тепер уже - свої.
- А розслiдування ж як?
- Видно, закiнчено. Вiн вiдмовляється вiд усього: мовляв, у циган
купив, та й усе. Питала жiнка слiдчого, чи можна на поруки його взяти.
Каже, що приговора вiд громади треба.
Данюша прихилився ближче до зятя й сказав:
- Оце ж сьогоднi сход, треба б...
- Да! Треба буде! - мов iз задуми кинувся Матюха по паузi.
Грамофон стих. Принесла пирiжки на блюдi до столу Огириха, Секлета -
борщ.
- Просю покорно за стiл! - запрохувала Огириха.- Лiзочко, ти ж таки
хазяйка... I де та Зiнька ваша, хоч би дитину в молодицi взяла. Зiнько! -
погукала в кухню. Та вбiгла i взяла дитину.
Заторготiли стiльцями,- сiдали до столу шумно. Матюха з буфета карафку
дiстав i другу, меншеньку, з наливкою для жiнок.
Частували господар i господиня: до пирiжкiв, до борщу. Та ще ж чарки в
Матюхи! То пiсля локшини вже мов одмiнилися всi. I сам господар уже не
спiдлоба дивився, вже й балакучий став. Та й усi за столом стали шумнiшi.
Кожен говорив вищим тоном од звичайного, i говорили багато. I приборами
стукали шумнiш, а вже що їли - на славу! На двох блюдах принесли Секлета й
Зiнька печеню й яблука моченi. Найперша в Матюхи думка, як глянув,- що
качки без води ж нiяк не можуть.
- Аякже. I ситiшi, i кормiв менше йде, як вони на водi,- хтось зауважив
з жiночого краю.
- Та ясно! - Отже, налив чарку повну, аж на скатертину полилось, i
тестевi пiднiс. Той вiдхилив тихенько рукою - своєму ж, мовляв, здоров'ю.
- Гм! - пожадно глянув на чарку, прозору, як кришталь. А з кишеньки
бокової - краєчок червоний. Усмiхнувся Матюха, глянув на гостей iз
застиглою усмiшкою. Потiм нахмурив брови й сказав не своїм голосом -
задерикувато перекривляючи когось: - "Раз ти партєйний, не должон ти
пити!" - Аж голову в плечi втяг i брови звiв - це вже вiн: - А хiба вищi
партiйцi не п'ють? Конєшно, не цю гадость, а коньяки всякi, портвейни.
П'ють, та ще й як п'ють! Потому - наша робота партєйна,- пий без нiяких
розговорiв!
Випив. Частуючи далi, заговорив:
- Це хоч гнати навчились, приятна якась, все одно, як i миколаївська
колись була. А попервах бувало - руда, вонюча, нiс затикаєш рукою. А п'єш,
бо не пив би - згорiв би вже досi. Як i пiд партизанщину ото - коли спиш,
бувало, тодi тiльки й не п'яний. А дiла, брат, якi творили! Або як i
вiйськовим комiсаром був у волостi... Ну, ну, Никаноре Iвановичу, всю.
"Щоб наша доля нас не цуралась".
Данюшi налив. Знов говорив далi:
- Бо як не п'єш, то й доля десь поза Уманню ходить, i сам ходиш як
неприкаяний. Думаєте, легко партєйному з таким народом? Думаєте, не знаю,
як на мене дивляться обухiвцi - як на чорта! "Живе здорово!" А що б же -
кров свою в революцiю проливав, жизнi, можна сказать, не жалiв та й ходив
би обшарпаний, ячниками б давився та по-свинячому жив, як вони?! За що ми
й боролись тодi?!
- Правильно!
Цокали прибори, говорили весело на тiм краї столу жiнки. Матюха все
бiльше увiходив у роль.
- Звичайно,- хто жизнь понiма, той: "Правильно". А в нас же народ! От
тiльки й розговорiв - не в вiчi, звичайно, хiба б я дозволив? - по
закутках: "З куркулями породичався..."
За столом - як струм по всiх пробiг.
- I доки вже тi "куркулi" будуть?
- I рiвнi всi, i куркулi ще!
- Троцько в чужiй хатi живе (з хутора ж вигнали), як старець ходить, а
куркуль!
- От же ж народ! Ясно ж сказано, що куркулiв тепер нема. Є крiпкий
хазяїн. Тiльки хто йде проти властi або не пiддержує її, то - куркуль,
злосний елемент.
- Та чи ми ж продподатку того не платимо? - Огир аж плечима здвигнув.
- Отже ж. А що у вас пара волiв та пара коней...
- Та й конi ж то Данюшинi...
- А хоч би й вашi? Хлiбороб, значить, добрий хазяїн. I державi од нього
тiльки користь. В газетi ж читала якось Лiза, в "Правдi", награднi вже
хорошим хлiборобам дають. Влада розумiє. От i в оренду - бери скiльки
хочеш, аби лад їй дав. Наймай хоч десяток наймитiв собi,- будь ласка!
Данюша поважно тодi:
- Iнакше й бути не може. Наша Україна до вiйни була "житницею Європи".
I знаєте, скiльки хлiба вивозили ми за кордон? А тепер давно хiба ось самi
з голоду пухли? I ще пухнути будем, якщо влада не вживе заходiв та
правильно не розв'яже аграрного питання так, як то потрiбно в iнтересах
держави. Бо що зараз ми бачимо в себе на свої власнi очi? Та десятина, що
в помiщика чи в хлiбороба-власника - хай буде по-їхньому вже - у куркуля,-
давала двiстi пудiв, тепер дає двадцять. Ну, в хазяїнiв-то, правда, буває,
що й до сотнi дає, а що вже в кенесе, так iменно - двадцять пудiв, i то ще
- "слава богу". Бо при такiй обробцi, при такiй культурi - дурна земля, що
й насiння вертає.
- Це правильно! - поклав Огир на тарiлку виделку й витер рушником
вуса.- Душа болить, як гляну, як те кенесе з землi святої знущається, їв
мене ж за клунею хуторяни взяли. Шiсть рокiв уже, а не можу дивитись. Душа
болить! Оце виїде,- сонце пiдiб'ється, розсiє на стерню, коровчатами
пошкрябає ральцем, в одну борону заволоче - роди, боже, як хоч! Та вже аж
косити прийде. Бувало, заблуде який - свою ниву шукає-шукає, сердега.
-У вас добре, що хоч сiють,-засмiявся Никанор Iванович,-а в нас
хитрiший народ: на осiнь зрале, хай падалиця сходе. I родить.
- Бодай їх родимець змалечку побив був, як отак хлiборобити! - Огир аж
одкинувся на спинку стiльця, опустив голову, зламав бороду об груди й
дивився задумано кудись через стiл у куток. Заговорив повагом:
- У мене ж було до революцiї сiмдесят десятин. Та я її - збуди
опiвночi, з зав'язаними очима по всiх кусках обводю. Нiде й у борознi не
спiткнуся... А ореш, бувало,- у двi ж пари завжди, вже не боїшся, що
пристануть: "гей та гей". Батуєш ту борозну в колiно. I сiєш же - не в
землю, а в пух. Ну, то й родило ж... Треба любити її - землю, спиш, i в
снi, було, бачиш...
- А тепер ото й не сниться,засмiявся Никанор Iванович.
- Нi, сниться й тепер.
Сидiв задуманий, важкий i хмурий. На тiм кiнцi столу весело говорили й
смiялись молодицi. Матюха взяв знову карафку, мовляв, треба .ж i землю
святу полити, щоб родила та щоб снилась гарно.
- Нi, що менi оцю нiч приверзлось,аж на стiл схилився Огир i
всмiхнувся,- вдивленiе чисте, не сон. Своєму здоров'ю,- одхилив вiн чарку.
Другу випив. Потiм рушником витер вуса й став розповiдати свiй сон. I
жiнки затихли й повернули сюди обличчя.
...Вранцi їдуть сiяти наче: вiн, Данюша й Iлько - наймит їхнiй. Сiялкою
наче їдуть, за хутiр - за садком зараз нива. Дивиться вiн - аж рiллю його
та переорює хтось. Небо червоне, а на ньому, як ото малюнки в книжках є:
чорний увесь i чоловiк, i коняка, в соху запряжена,не в плузi, а як ото в
Росiї,- у соху. I чоловiк за сохою йде. "Що за причина?" Аж оторопiв. На
Данюшу: "А дивись, чи й ти бачиш?" - "Бачу, каже, сохою оре".-"Та то що
сохою... А то ж на нашому!" Та так у грудях i похолонуло. Швидше до ниви
їдуть, стали на обнiжку. А вiн пiд'їздить саме - Тихiн Кожушний, здоровий
такий, червонопикий, а коняка - самi кiстки та шкура. Припинив, смiється
єхидно та: "Чого оторопiли? Що орю? Он тепер твоє де" - й показує рукою на
економiчеську землю, i саме-де солонцi. "Як не моє, на яких це правах?" --
"А на таких правах, на совєцьких",- i смiється єхидно, коняку поганяє.
Огир став у борознi перед конякою та - по мордi, по мордi її. А вона як
заiрже. А з-за лiсу сонце тодi, i не сонце, а мов пожежа, червоне так i
розлилося. I єроплани, як галич, летять iз-за лiсу. Дивиться Огир - аж
Тихiн як затруситься та - геп, на рiллю прямо, навзнак i руки розкидав, а
з рота кров, i судороги його корчать.
Круг столу така тиша, аж чути дихання затамованi. I в тишi хтось:
"Ага!" Огир перевiв дух i аж зiтхнув важко.
- Так я й похолонув увесь: Iлько ж бiля. волiв. Це ж розслiдування
буде, по судах, ще i в ГПУ потягнуть. Аж дивлюсь далi, а то вже й не кров,
а зерно, як з елеватора - сиплеться, сиплеться i просто на рiллю, вже й
Тихона засипало, тiльки голову й видно. Купа вже там, i все сиплеться. Я
на Данюшу - бiжи за мiшками, а вiн - як скам'янiв - i не рухнеться. Хочу
сам зрушити з мiсця - i не можу. Аж у пiт кинуло. I прокинувся, сорочка на
менi - хоч викрути.- Огир одкинувся на спинку канапи й дихав важко, мов
справдi, поки сон розповiв, заморився, задихався. На жiночiм краї
заговорили тодi:
- I таке присниться. Наче проти вiйни, чи що?
- Тобi все вiйна! - махнув рукою Никанор Iванович.
- А єроплани ж i кров? - не вгавала його жiнка.- Тепер же як
розказують, яка вiйна буде, аж млiєш. Нiбито - у повiтрi бiльше та газами
душитимуть.
- Да, технiка - все,- озвався Матюха й повернув до тестя голову,- а
вам, правда, сон теє... замiчательний приснився.
- Умгу,- закурюючи, мгукнув Данюша i всмiхнувся криво: - Якби Тихона та
ще декого з землеустройщикiв схватили судороги, кучугури пшеницi
насипалися б.- I - паф сизим димом.
- Та Тихiн уже. Як похрестили його, тепер як вiл ото, що на ньому
iстика поб'єш: з ярма дивиться та сопе тiльки. Тут новий є.
- А хто такий?
— Та є...
Прийшли саме Гнида й Губаренко з жiнкою - крамар.
- А-а, дорогi гостi,- п'яний, розiп'яв руки Матюха,- пожалуйте! А ти,
чортова Гнидо, хитруєш усе. На ж, пий тепер пiдряд, коли так, скiльки й ми
випили.
Налив Гнидi три пiдряд. Далi Губаренковi.
- А своєму ж здоров'ю?
- Е, я уже. Менi ще й на сход iти. Та й на вечiр треба ще мiсце
залишити,- вiдмагався Матюха. Губаренко зважив на це, тим часом Гнида,
обгризаючи кiсточку, заговорив:
- Уже сходяться. Чималенько вже було, коли я заходив. Там щось Давид
розумує дуже, а з ним Тихiн i Яким-гармонiст,- удосвiта з бурякiв
повернувся. Каламутять народ: чув, щось про землю балакали i про хлiб, що
зiбрали були,- i по паузi додав: - Сурйозний чоловiк той Давид, буде нам з
ним клопоту немало. А це ж i перевибори незабаром. Може таку свиню
пiдкласти, що тiльки вухами ляпнемо.
- Що? - подивився з презирством i грiзно Матюха па Гниду.- Хто вухами
ляпне? Я? - Брови низько впали на очi, очi кров'ю налились.- Та я,
мать...- трах! - по столу кулаком, як довбешкою. Забрязкотiв посуд.
Скрикнули жiнки, декотрi з-за столу схопилися. I чоловiки занепокоїлись.
- Корнюшо, ну, не треба! Ну, покинь!
- Як це покинь?! Якийсь сопляк, а я вухами ляпну?! Та я одним махом,-
знов - трах! - по столу,- в баранячий рiг скрутю!
Пiдбiгла Лiза, заспокоює чоловiка:
- Ну, скрутиш, Корнюшо. Не розстроюйся. Тобi ж не можна.
- А що ж вiн! - А таки сiв на стiлець Матюха. Дивився спiдлоба й сопiв
важко. Лiза рукою гладила йому спину.
- Бач, настрiй зiпсував i собi, i всiм. Погуляти ж з'їхались, а мов на
похоронах стало. Розкис Матюха:
- Заведи грамофон.
Заграв грамофон вальс "На сопках Маньчжурiї". Здалеку десь, мов iз
глибини саду з естради оркестр духовий. Звуки залляли кiмнату вщерть,
заглушили голоси. Наталка зробила тур i перед трюмо стала, зачiску
поправляє. Жiнки прибирали з столу, а якi сидiли на канапi i щось собi
гомонiли. Перед чоловiками тiльки ще стояли прибори, i в карафку Лiза ще
налила з четвертини. Оркестр стих, спiвала Вяльцева. Потiм дует, потiм
знову оркестр.
З кухнi увiйшла Зiнька. В шумi, в тютюновому диму, як у туманi, пройшла
наймичка сiра, як перепеличка, в незграбних чоботях, по простiлках
мережаних, до хазяїна з-за спини. Мовляв, там чоловiк прийшов, послала
громада: чи що буде сьогоднi? Рукою махнув Матюха:
- Хай пiдождуть.
Зiнька вийшла й сказала чоловiковi: п'яний, махнув рукою, сказав: "Хай
пiдождуть". Чоловiк мовчки надiв шапку й мовчки вийшов iз хати. А Зiнька
знов за посуд узялась; перетирала бiля столу. Дивилась у вiкно задумана:
сiдало сонце червоне за хатами, десь у степу, на далеких гонах.
VIII
На розi вiд майдану, де церква, бiля школи людей уже зiбралося чимало.
Тупотiли на ганку чобiтьми, курили, гомонiли, сновигали в коридор, з
коридора. Стояли бiля ворiт на вулицi юрбою.
- Чого вони не починають?
- Та голови нема,
- Гостi ж у голови!
Чухав потилицю хтось: пiшов сюди, а дома нi годовано, нi наповано, а
хтось йому:
- Ти що ж, порядкiв наших не знаєш? На двi години призначено - у сiм
збирайся. Нiде, мабуть, такого немає!
Хтось пiдбивав розходитись, бо все одно, мовляв, нiчого сьогоднi не
буде. I з-за ворiт тодi з юрби гукнув хтось:
- Да, братцi, розходься!
- А хiба що?
- А он - дивiться!
Бiля ворiт стихло одразу, i всi дивились на майдан. I на ганку стихло.
Добре звiдси видно: од вiтрякiв по дорозi пара баских вороних коней у
бричцi летiли просто сюди. Ближче. Аж землю рвуть копитами воронi, в милi.
А на передку кучер у червонiм картузi - мiлiцiонер - одкинувся назад,- на
вiжках конi несуть. У бричцi розвалився начмiлiцiї Сахновський iз району.
Юрба колихнулась i од-линула з вулицi до огради. Як вихор, пролетiв повз
школу. З шумом знялись галки на тополях круг церкви. А десь у вулицi вже
баритон - "ге-еп!", i горобцi з тинiв, i малеча з дороги, як горобцi, пiд
тини розлiтаються.
- Ну, тепер жди їх!
- Розходься, братцi!
Натовп колихнувся i ще зашумiв дужче. Сходили з ганку сюди до ворiт.
Уже були розходитись почали, як нагло гурт, що з вулицi виткнувся,-
махають руками на них i ходу прискорили. Що там таке? Вертались до школи,
i той гурт пiдiйшов.
- Куди ви розходитесь? Он iдуть!
- А начальник мiлiцiї хiба не до нього поїхав?
- До нього. На воротях стрiлись, устав iз брички, а й у двiр не зайшов.
Прямо сюди йдуть усi. Видно, щось важне.
- То неспроста, як i в двiр не зайшов. Угадували: може, кого
арештовувати? Бо якби самогонку трусити, не так би це нагально, де ж таки:
i в двiр не зайшов. Якось притихли всi i мовчки, хмурнi й тривожнi, валили
в школу, гупали чобiтьми на ганку, до гурту: "Iдуть!"
В класi за столом секретар сiльради сидiв i щось вiдмiчав у
продподаткових списках. Оточили селяни його. I на партах сидiли. Од вiкна
ген на партах - юрба цiла. Проти вiкна стояв Тихiн Кожушний, сидiв на
лутцi Яким, що оце з бурякiв повернувся. I говорив вiн, розповiдав про
роботу на буряках, про життя тамошнiх селян, що живуть поблизу цукрового
заводу, про заробiтки їхнi на плантацiях. Дядьки слухали уважно,
захоплено. Аж не втерпiв Гордiй-незаможник, що в нього семеро дiтей:
- I трапляється ж людям добро таке - завод! А тут, як обжався, хоч
поламай руки, бо не потрiбнi ж нi на що. Або якби спалив млина, а бог щоб
вiтрiв не посилав,- хоч би за крила вiтряки крутили, робота б була. I як
ми ген туди далi, рокiв за десять, у свiтi й житимемо? Народу ж
намножиться. I так тiєї землi - ось i в нашiй громадi - i по три чвертки
на душу немає. Шкрябаєш, шкрябаєш її, сердешну, а того хлiба з неї - всилу
до весни дотягнеш. А тодi що буде? Бiда, Давиде! -схилився вiн до Давида,
що сидiв з ним поруч на партi, i похитав головою.- От ти книжки всякi
читаєш, скажи менi, сину,- що воно буде?
Парубок звiв голову, задуманий, i спитав:
- А як ви, дядьку Гордiю? На вашу думку? Гордiй хвилинку в задумi
дивився в чорнильницю
на партi, i весь вiн мов застиг. Раптом звiв обличчя й сказав:
- Я так думаю, сину, що от як не виробить центр нiчого нащот
переселення - є ж гулящi землi i в Сибiру, i на Херсонщинi, i на Кубанi,-
та як не настроять нових заводiв, щоб нашу сiльську голоту - як ось ї в
мене росте семеро - вони в себе втягли,- плохе життя буде.
- Це вiрно, дядьку Гордiю. I за розселення, i за заводи. I центр уже
виробив: є ж фонд переселенчеський. Тiльки що бiднi ми, не може держава
переселенцевi допомоги дати, а так, на свої ж сили, хто ж зможе далеко
куди переїхати? Чи ви, чи я? I заводи старi пускають i новi будують. А вже
тодi на базi реконструйованої промисловостi можна буде й саме хлiборобство
пiднести, щоб було воно в нас культурним хлiборобством, а не таким
нещастям, як тепер є.
- А це iменно, що нещастя, а не хлiборобство,- хитали селяни головами.
А в Пiвненка син в агротехнiкумi вчиться. Перехилив голову в коло Пiвненко
й сказав:
- Треба до агрономiв прислухатися.
А Яким:
- Та машини всякi заводити, як-от трактори. На цукровому заводi, там же
на буряках бiльш тракторами роблять.
З-за спини голос:
- Трактори - да! А тодi казарми строїти, а цi хати порозвалювати та
комуну заводити. Хороше життя буде: робота ж по наряду, по карточках у
гамазеях усе получати,- ще на Якима зиркнув i криво всмiхнувся,- а ось
тебе, Якиме, за каптенармуса наставимо.
Яким тiльки глянув, а й слова не сказав: з таким дурнем як балакати!
Сплюнув тiльки з презирством. З-за спини ще тодi хтось:
- Нi, щось не їздять уже оратори, не розказують уже про комуну.
- А проте скiльки їх є - комун та колективiв, скiльки їх буде! - сказав
Давид.- Тiльки ми не про це будемо зараз, а ось про що: iдеш по селу та як
глянеш по дворах, на вигiн,- скiльки тих плиток нароблено - кучугури,
тисячi возiв гною на них перелiплено, та й подумаєш: а що, якби отi тисячi
возiв та на поле вивiз.
Дядько Гордiй узяв його за плече.
- В тiм-то й рiч, Давиде, що не довезеш на поле, по дорозi розтрусиш:
як i в нас, аж за хуторами, на Гановому земля.
- Десять верстов. За день чи й двiчi справишся. Ще хтось за спиною -
уже в класi сутiнь,- не знати, хто саме:
- Як кому, так геть-то - уся пiд селом земля.
- Бо не боявся попервах революцiї, зайняв, та й усе. I що _ж,_ тобi
оддам тепер, може? - сказав Якiв, Гниди старого син жонатий.
- Пересуньте ганiвську землю собi пiд село, от i вам буде добре.
Давид пильно глянув у сутiнь, звiдки той голос чути, i одмовив iз
притиском:
- Землемiри - тi пересунуть.
Гнида знов:
- Авжеж! Який до землемiрiв. Не дуже лиш!
- А то хiба що?
- Он Тихона спитай що, той тобi розкаже,- i Гнида блиснув у сутiнях
зубами,- засмiявся. Проти вiкна на сiрому тлi вечора темна незграбна
Тихонова постать ледве помiтно ворухнулась, i голос глухий, повний
ненавистi й презирства:
- Ти, Гнидо, зубiв не вишкiряй. Бо я мовчу, мовчу, та як дам, то тiльки
визбираєш!
- Овва!
- Подивишся!
I Яким тодi до Гниди:
- Думаєте, не знаємо, чия то робота?
Вiд дверей нагло - тш! Стихло в класi, а в дверi увалилися й пiдiйшли
до стола Матюха, начмiлiцiї, старий Гнида. До парт - Огиренко й Губаренко,
сiли спереду. I ще в дверi валили селяни, проходили в глиб класу, бiля
порога ставали,- повен уже клас. Щось бiля стола, посхилявшись, гомонiли
голова з секретарем та начмiлiцiї. I Гнида совав туди свою гостру пику. В
класi я...
