Андрiй Головко. Бур'ян
страница №3
...к в усi - тиша. Пiдняв голову Матюха й очима п'яними важко полiз пообличчях селян - на переднiх партах i в глиб класу. Бiля вiкна - на
Тихоновi та на Давидовi затримався поглядом. До начмiлiцiї нахилився. Тодi
й той глянув до вiкна i довго не зводив очей з Давида. Потiм клацнув
срiбним портсигаром i закурив.
Матюха хриплим голосом сп'яну оголосив загальнi збори обухiвської
громади одкритими. Повiстка дня така - взяв вiн папiрець i читав: 1) заява
громадянина хутора Огирi, Обухiвської сiльради, Кушнiренка i 2) поточнi
справи.
- Бiльше нема нiяких питань?-хмуро глянув вiн на громаду.
Тихо. А в тишi голос од вiкна Давидiв:
- Нi, питання ще є.
Матюха з несподiванки так i застиг iз повiсткою денною в руцi. Потiм
голову як-як помiтно вбрав у плечi, i брови нависли. Ворухнулась громада,
з переднiх парт оглянулись чоловiки, в тишi хтось грюкнув кришкою парти.
Пiдвiвся Давид:
- Мене цiкавить, та й громадi, я думаю, цiкаво буде знати, по-перше: в
якому станi приговор земельних громад про землеустрiй, що шiсть мiсяцiв
тому в сiльраду поступив? А друге: хай уповноваженi скажуть, що з хлiбом,
зiбраним на землеустрiй, сталося i де вiн? I який вони акт з артiллю
складали? Оце й усе поки що.
Матюха з-за стола склав губи в усмiшку презирливу й говорив, недбало
кидаючи слова:
- Тек!.. Запомни собi навсегда, товаришу Мотузко, що цi вопроси зараз
до дiла не стосуються. Як будуть вони поставленi на повiстцi, отодi й
будемо їх обговорювати.
- Отже, я й пропоную їх поставити. А ви проголосуйте, як громада на це.
- Та в чому справа? - здвигнув плечима в кiнцi стола начмiлiцiї. I
Матюха здвигнув плечима. Ще й на обличчi таке здивування в нього, мовляв:
i може ж чоловiк отаку дурницю молоти! Враз похмурнiв.
- Прохаю, громадянине Мотузко, менi не вказувати i призиваю до порядку.
Повiстка є. Всi чули?
Шум i рух бiля вiкна. Рукою по столу - трах!
- Вишвирну, як кошеня, за дверi, тiльки ще слово менi. Я не гратись
сюди прийшов.
Вiн узяв у секретаря клапоть паперу - заяву ж ту, (видно ще й чорнило
на тiй заявi не висохло) - i почав читати:
- До Обухiвської сiльради, Щербанiвського району, громадянина хутора
Огирi Павла Кушнiренка
Заява
В нiч на 19 серпня ц. р. я поїхав у с. Яреськи, за 65 верстов од нас,
на ярмарок, щоб купити там собi коня. Був i купив собi в якихось циган
гнiду кобилицю 9 лiт, заплативши, за неї 180 крб. I вже збирався додому
їхати, як пiдходять до мене селяни с. Обухiвки - Гордiй Чумак, Мотузка
Пилип i др.- i заявляють, що коняка це в мене - начебто Чумакова, яку
вкупi з iншими шiстьма в цю ж нiч було в них заведено з пастьби. Я,
опасаючись самосуду надi мною, невиновним, озвiрiлими селянами, кинувся
тiкати. Але мене було схвачено, дуже збито, i тiльки мiлiцiя вже мене
одбила в самосудчикiв. Потiм мене заарештували, i ось другий мiсяць я
страдаю в допрi безневинно за когось. Ведеться слiдство, i з нього видно,
що я не винуватий, а проте сиджу, а дома хазяйство розвалюється i сiм'я
без усяких засобiв на iснування. А потому прохаю сльозно обухiнську
громаду видати жiнцi моїй приговора, щоб мене випустили з допра хоч до
суду, який розбере й оправдає окончательно мене, невинного.
_Павло Кушнiренко_
Матюха поклав заяву на стiл. Узяв другий аркуш у руки... На партах
глухо зашумiла громада на заднiх рядах. Знали ж усi добре Кушнiренка -
бандит, яких мало. I знали, як було на ярмарку тодi. А тепер, iч,
сльозливим яким прикидається, приговора йому, харцизяцi!
Шумiла глухо громада. Матюха поклав аркуш i, спершись обома руками на
стiл, а голову втягши в плечi, грiзно очима вп'явся в натовп. Цiлу
хвилину, може. Потiм стихати стало. I тихо як в усi, аж iзнадвору виразно
чути було, як десь на вулицi спiвали. Отодi вiн знову взяв аркуш зi стола.
I, ще мовчки й грiзно глянувши на громаду, сказав повагом:
- Ото так заява. Написано ясно, i можна просто голосувати. Але все ж
скажу, що наш прямий обов'язок громади - захищати своїх членiв. Бо це i з
кожним з нас може трапитись: купив, а воно крадене. I що ж, безневинно
пропадати? Вже б коли дiйсно, як хто, може, пiдозрiва, вiн сам украв
коняку, то вже б розслiдування виявило. А то ось i начальник мiлiцiї каже,
що, либонь, якихось циган таки пiймано. Ну, а поки-то дiло розбереться,
чоловiк страдає в допрi нi за що. Та й хазяйство гине.
Трохи помовчав. У класi тихо.
- Тут приговор є вже написаний,говорив далi Матюха,- його тiльки
пiдписати треба. Думаю, що голосувати тут нiчого.
- Нi, голосувати тут є що,обiзвався з парти Давид,- а ранiш як
голосувати, треба ж знати громадi змiст приговора, за що голосувати.
- Пiдписувати будеш, то й прочитаєш. А не згоден - не пiдпишешся,
силувати нiхто не буде. Та й потiм...- Матюха посмiхнувся.- Що ж ти? Без
году тиждень, як на селi, що ти можеш знати по цьому дiлу?
- Досить послухати, що народ за нього каже.
Тодi Якiв Гнида з мiсця крикнув:
- Тiльки ти, ей! Нам аблакатiв не треба! За грамотних не розписуйся! -
Вiн пiдвiвся з-за парти й подався до стола та до голови тодi: -Товаришу
голово, та голосуй. Може, тут найдуться такi, що за личнi щоти,-так що ж,
i потурати їм! Як у нього коняка вкрадена, так, значить, по його - хоч
винуватий, хоч нi, а гний в тюрмi! - i став поперед парт: буде ж голоси
пiдраховувати. Матюха тодi:
- Це правильно,- i постукотiв обручкою по столу.- Увага, товаришi!
Дивися ж, Якове, хто там буде за що голосувати. Я голосую: хто проти того,
щоб...
Давид з мiсця:
- Не "хто проти", а "хто за".
- ...щоб Кушнiренковi приговор видати, пiднiмiть руку,- i пiдняв лампу,
щоб виднiше. Якiв рахує:
- Раз, два, три... хто то руку? Чи вище пiднiми, чи що. Ховаєшся за
спину. А, то Хоменко!
- Та нi,- занепокоївся той,- то я обперся.
- Сiм,-сказав Якiв.
- Так i запишемо: сiм проти по личних щотах. А тепер, значить, пiдходь
пiдписуватись. От прямо скраю й пiдходь. А ми з секретарем тодi скрiпимо.
Перший Гнида-син пiдписав, навiть не читаючи. Пiдiйшли, огинаючись, iз
передньої парти чоловiки. Боязко взявся один за ручку, довго вмочав у
чорнильницю, довго шкрябав - чи перо зiпсоване,- аж пiт на лобi виступив.
Другий пiдписався. У класi зарухались: хто до стола, хто до дверей.
Пiдвiвся й Давид iз парти, iз Тихоном та з Якимом пiдiйшли до стола. Саме
хтось ручку поклав. Давид узяв тодi аркуш i став читати про себе, а Яким
та Тихiн дивились в аркуш з-за Давидової спини. Прочитав, поклав аркуш i
повернувся од стола.
- Нi,- похитав головою,- я такого приговора не пiдпишу: i "в бандах не
участвував", i "пiдозрiнь нiяких на нього не падає" - тут, хлопцi, дуже
пальцi вашi знати. Матюха почув.
- Що таке?! - пiдiйшов вiн до Давида впритул, червоний, i руки вже в
кулаки стиснутi, як довбешки. Аж сатанiє. Та де ж - народ навкруги -
бачить же, чує, це ж пiдрив властi. У! Ну - що партiєць Давид. Хоч весь
тремтiв, а одхилився од Давида (од грiха). Погляд упав до дверей, де стояв
гурт, а поза спинами Хоменко намагався з класу втекти. Згрiб того за
груднину й витяг на середину класу.
- Ти куди? Ти голосував проти? Нi? - i вдарив у пику, аж той зайшовся.-
Так пiдписуйся ж, гад, якщо нi! Я тебе вивчу!
Давид зблiд i весь тремтiв як у пропасницi. Ступив крок до голови. А
тут зараз Тихiн за руку, i Яким пiдступився.
- Давиде, облиш!
Давид поривний.
- А, так ти ще й досi пики б'єш? На загальних зборах?! Ах ти ж,
мерзотник!
- Геть менi з зборiв!
Аж млiє парубок. На обличчi такий бiль i зненависть. А об руку Тихiн,
Яким, i до дверей рушили. Вiн не огинався. Тiльки на дверях уже повернув
обличчя, блiде й строге, i кинув через плече:
- Ну, знай же, Матюхо, це тобi так не минеться!
- Зачини дверi!
Зачинив хтось iз гурту, що стояв бiля дверей. Стало знов тихо в класi,
аж чути було в тишi, як шкрябало по аркушi перо: виводить прiзвище поволi
важко хтось, мов борозну проорює. Ось витер заполою обличчя заюшене
Хоменко i теж пiдписався. Пiдходили ще до стола. За столом сидiв Матюха,
одкинувшись на спинку стiльця, i, знати, поволi одходив. Нахилився до
нього начмiлiцiї i щось сказав.
- Да, да!-хитнув голова головою. Вiн звiвся й оголосив збори закритими,
бо поточних справ нiяких же немає. А приговор хай люди пiдписують. Якiв
Гнида залишиться наглядати. I як пiдпишуться всi, щоб же на дiм до нього
занiс.
Пiшли. З парти пiднялись Огиренко та крамар i теж вийшли.
IX
В кухнi на столi стояв потухлий уже самовар, а Зiнька мила склянки,
стоячи проти вiкна. Кiнцi стола сидiв мiлiцiонер у шинелi, в нараменниках
i з шаблею при боцi. Пив чай. Широке вилицювате обличчя, немов наспiх
сокирою тесане, блищало вiд поту, i маленькi струмочки текли з низького
лоба до брiв, а по бровах потiм стiкали на виски. Вiн поставив склянку на
блюдце, дiстав з-пiд шинелi з кишенi в штанах хустку i старанно витирався.
З їдальнi чути було жiночi голоси та дзвiнкий смiх жiночий.
- Ще налити? - спитала Зiнька.
- А, ну його! От якби налила в оцей стакан градусiв шiстдесят! Ото б
дiло!
Вiн розстебнув комiр i витер спiтнiлу шию хустиною i так, наче про
себе, говорив: .
-Ще сказати б немає - не так би обидно було. А то ж знаю: цiлу нiч
дудлитимуть, ще й завтра похмелятимуться. А совiстi чортма, хоч би чарку
налили для звичайностi.
- Ви б же були сказали хазяйцi.
- Як це? "Пожалуйста, налий"? - Вiн одкинувся до стiни й з усмiшкою
презирливою глянув на дiвчину.- Що ж я, по-твоєму? Та я схочу - четвертина
передi мною стоятиме, вiдро. I гуляй, пiдходь, братва. Чи в нас грошей
немає? Може, я червiнцi за нiч прогулюю! Ти знаєш те? Не в тiм дiло!
Посадила бiля помийницi чай пити, як наймита... Та я з начальником де по
гостях не буваємо, вкупi завсiгди ми.
Загавкав надворi собака. Зiнька прихилилась до шибки - мiсячно надворi.
На ганку вже.
Зайшли в хату, дзенькнули шпори. Матюха до гостей - запрошує їх
роздягатися, у свiтлицю заходити.
- I в три щота, друззя, бо вечiр i так, вважай, пропав!- клопотався
вiн.
- Та з твоєю демократiєю не диво й до дванадцятої ночi проваландатись,-
сказав начмiлiцiї, розстiбаючи шинель.Цiла, брат, банда в тебе завелася.
Що ти тiльки собi думаєш?
- Та що думаю? Не розкасiруємо - бiда буде.
- Опредiльонно!
Сахновський повiсив шинель на вiшалцi; надiв поверх френча нараменники
з шаблею, з наганом у кобурi. З-за стола пiдвiвся мiлiцiонер.
- Ну, я, товаришу начальник, пiду.
- Далеко?
- Нi, тут, на селi.
- Бо, може, вночi нащось буде треба тебе.
- Та ось i ця дiвчина знайде. Я тут недалеко, до тiтки Векли.
- Оця дiвчина?
Пауза. Мiлiцiонер узяв у кутку карабiн, закинув за плечi i вийшов з
хати. Сахновський не зводив з дiвчини очей. Боком до нього стояла,
профiлем тонким i строгим, як рiзьблення. Бачив - нiздря тiльки тремтiла,
а брова - трiп i зламалася. Спустився очима по голiй шиї на груди їй,
нижче - на стан стрункий. Дзiнь, ступив крок. Дiвчина здригнула й
обернулася: губи зцiпленi, а очi суворi з-пiд строгих брiв так i встромила
в очi. Ось-ось погляд зломиться, дрiбно в дiвчини тремтiли колiна. I
раптом - дзiнь, ступив крок i взяв за лiкоть - вирвала i суворо:
- Ось не чiпайте.
З порога Матюха:
- Льоню, та йди вже!
Той крутнувся на каблуцi i пiшов до їдальнi. Через порiг - дзенькнув
малиново шпорами, вклонився до гостей. Пiдiйшов до господинi,- сидiла вона
на канапi за круглим столом серед молодi,- поцiлував руку. Потис руки
панночкам: крiм Наталки та Нiни, сидiла ще дочка крамарева, пухка,
бiлобриса, "миколаївська дiвиця", i ще якась. У флiрт грали. З мужчин
Данюша тiльки сидiв з ними. Iншi за тим столом i про щось розмовляли.
Матюха бiля буфета з карафками порався. Старi жiнки на стiл накривали.
- "Фiалка",- подала Лiза Наталцi картку флiрту, а до Сахновського
повернула лице i всмiхнулася з жартом:
- О, який же ви нехороший, Леонiде Петровичу!
-Я?
- Да, ви. Тiльки зачули баришнi ще на кухнi вашi шпори, так у них
серденько в кожної забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува, циганочка наша
не причарувала? - i глянула бистро i з смiхом. А Наталки й собi:
- Ой, вона ж гарненька!
- Пхи, красу знайшли,- сказала крамарева дочка й закопилила губу.-
Iменно, як циганка, та ще як надiне дрантя... "Хризантема",- подала вона
картку Сахновському. Той прочитав: "Отчего вы так редко бываете у нас?"
Поглянув на неї. "Ну, та й погана ж!" -подумав. Потiм у картку очi ткнув i
натрапив на щось, наче пiдхоже для вiдповiдi: "Я очень тронут вашим
участием",передав вiн Пашi, а тодi витяг портсигар срiбний iз золотими
монограмами й закурив. Дивився крiзь дим на жiночi обличчя, з одної на
другу перелазив. От Лiза - чим не бабочка! Од шиї голої батистову кофтинку
на нiй тiльки - дрр, i сорочку,- оголив її аж до пояса, далi з-за стола не
видно. Перевiв на Наталку погляд - цiєї всю постать видно: закинула ногу
на ногу, з-пiд спiдницi трохи литка виглядає в ажурнiй панчiшцi,- припав
до неї поглядом.
А Гнида прийшов пiзнiше, вдвох iз сином. Уже пiд час вечерi. У хатi
шум, галас, як на весiллi. Говорили всi одразу, говорив кожен голосно, мов
бесiдникiв своїх уважав за глухих. Матюха вже в самiй жилетцi, i комiр
сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тiм кiнцi столу
жiнки голосно гелготiли. Гнида пiдiйшов до голови. П'яний у дризг голова.
А таки пiдвiв важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як двома
пудовими гирями.
- Ну, що там?
- Є, пiдписали.- Гнида витяг iз-за пазухи згорнений учетверо аркуш i
поклав на столi. Матюха розгорнув той аркуш i кинув двi гирi свої на
пiдписи.
- Не всi пiдписались,-сказав молодший Гнида.
Матюха грiзно:
- Хто саме?
- Та от i Гордiй Чумак, i Пiвненко... Душ на десять набереться з тими,
що голосували проти.- Вiн сiв до столу й додав: - А були й такi митцi:
"Дай зачеркну, передумав".
Матюха глянув важко.
- А ти не знаєш, що їм робити, гадам? У морду їх!
- Та я знаю. Якби ж i я - власть.
- Моєю рукою!- важко одкинувся Матюха на стiльцi. Враз подався всiм
тулубом наперед, рухом нерозмiреним, аж грудьми на стiл навалився, руку до
карафки простяг - звалив чарку.
Налив у склянку перваку, повну по вiнця, мовчки хитнув Якову. Той
мовчки випив усю до дна за одним духом, тодi тiльки крякнув i витер
невеличкi вуса широкою долонею та заїв чимсь.
Матюха ще поналивав чарки.
- А в Давида зараз якесь зборище,як ковтнув шматок, раптом згадав Якiв
i пильно дивився на голову,- цього ще в нас не хватало.
- Оце зараз зборище?
- Ну да. Повна хата людей, i, видно, якiсь питання обмiрковують.
Матюха з-пiд хмурих брiв глянув на Якова i, п'яний, пiдвiвся з стiльця.
- Де мiй наган, Лiзко?
Лiза схопилася, i жiнки сполошились. А Огиренко сидiв за столом поруч
iз зятем, взяв мiцно того за руку й сказав:
- Корнюшо, покинь. Це не зараз!
Той тiльки блиснув очима. I Сахновський з-за столу:
- Да в чом дєло?! Що це за анархiя! Влади не визнають?! Данюша:
- Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмiрковують собi на здоров'я!
Хiба й нам не цiкаво знати, про що там вони, з дозволу сказать, мiзкують?
Та якi плани будують? От у чiм рiч,- до Гниди звернувся: - Чи не можна
туди чоловiка якого пiдiслати?
- Та там є пiдходящий,-сказав Якiв, трохи подумавши.
- Хто?- глянув важко Матюха.
- Охтиз.
- Ну, от i сядь, Корнюшо, все буде гаразд, а ми ось вип'ємо,-
посадив-таки зятя, пiдсунув йому чарку i сам узяв, i iншi. А як випили,
схилився грудьми на стiл i додав стиха, щоб на той край столу, де жiнки,
не чути було: - Тут гарячки, товариство, пороти нiчого. Треба з усiх бокiв
обмiркувати, а тодi по-вiйськовому - рраз! - i ваших нєт!
- Да в чом дєло! - п'яний хитнувся Сахновський на канапi. А Якiв
сказав:
- От Кушнiренка б тiльки нам вирвати.
Матюха глянув на нього:
- А без нього в нас нiкому?
З-за спини повз нього простяглись руки з мискою киселю вишневого;
одхилився Матюха:
- Пiдстерiг де вночi, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.
Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з нього
Данюша звiв трохи вбiк, на отi руки з мискою. Повернув i собi голову,- а
то Зiнька миску ставила. Хмурий, штовхнув її.
- Iди к чорту! Лазиш тут!
- Не лазю, а страву подаю.
Матюха замахнувся на неї, але Зiнька одхилилася,- не вдарив. Тiльки
як-як од розмаху сам не полетiв разом зi стiльцем.
- Сволоч!
З-за столу схопилася Лiза й пiдбiгла до чоловiка. На наймичку
накинулась:
- I вєчно ти, Зiнько, розстроїш!
Зiнька звела брови здивовано, здвигнула плечима. Потiм мовчки пiшла.
Матюха звелiв Лiзi в спальнi для них столика накрити: там вони будуть
собi. Та хай Зiнька кислиць витягне. А то тут незручно: може, i серйознi
розговори зайдуть.
- I це щоб зараз же!- глянув вiн на Лiзу хмуро. Потiм подався тулубом
п'яним до столу й довго не мiг узяти ложку пальцями, лайнувся стиха,-
пiймав-таки врештi, набрав киселю в мисцi, а тодi обвiв посоловiлими очима
гостей, що вже заїдали киселем, i жестом розвезеним руки, що в нiй була
ложка,- "просю покорно!"
Пiсля киселю першi встали з-за столу - заторготiли стiльцями - жiнки.
Вилiзли з-за столу чоловiки. Огир, Гнида й крамар старанно до богiв
хрестилися, а потiм - дякували за руку господаря. Молодшi закурили. Деякi
з жiнок вийшли на кухню й напинали хустки великi на плечi. А Никанор
Iванович завiв грамофон. До столу, тепер уже килимом застеленого, знов
сiли старi, точили не закiнчену за вечерею балачку. Про ярмарок гомонiли.
Крамар нi одного не пропускає. А Огиря саме цiкавили цiни теперiшнi на
воли.
- А що, може, обмiняти думаєте?
- Та нi, в мене й цi ще не старi,сказав Огир i помовчав трохи,- другу
пару треба б на весну. А то на одну важкувато.
Губаренко примружив око i, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.
- Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобi Юхима Федоровича i
вдруге розкуркулювати.
Це в жарт. Та Гнидi все ж нiяково стало. Вiн винувато якось звiв брови
й плечi i сказав:
- Як таке ж урем'я тодi було.
- Да, було...
Пауза. Бачив крамар, як в Огиря пiд бровами тiнь лягла, отже, став
поважний одразу i так, немов, власне, нi до кого не звертаючись, мовив
задумано:
- Нi, як хазяїн-таки, як розумний чоловiк,- хоч ти його не то що
розкуркулюй, а не знаю що,-все одно хазяїном буде. А як дурак дураком, як
лайдацюга,- хоч ти йому щороку по парi волiв давай з розкуркулення, то
так-таки пролетарiєю й лишиться: або проп'є, або не догляне та здохне в
нього.
- А це вiрно ви сказали,- хитнув головою Гнида,- бо хiба воно йому
болить: вiн же його не наживав. Та й те ще думає iнший: не стане, то знов
дадуть.
- Е, нi, товаришi, забудь! Тепер уже й влада зрозумiла, що скiльки в
шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не наллєш. А нашому кенесе
скiльки не давай i землi, i насiння, i худоби,- не хлiборобив вiн зроду,
наймитував,- ото його й доля. А хлiбороби є натуральнi, з дiда-прадiда
хлiбороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!..одкинувся
крамар на стiльцi. Огир прислухався до травлення в своєму шлунку й чи
слухав, чи нi. Ще говорив крамар:
- Це поступово, звичайно. От на середняка зараз уся увага, а потiм
дальше - бiльше: уже ж i в оренду можна брати в самих незаможних, не
тiльки у фондi.
Огир одiрвав себе од задуми й подався тулубом, грузний, до столу.
Сказав зiтхнувши:
- Землi держаться, як зубами. Хiба вже який без худоби, а земля далеко.
А ще немов оцей бродяга пiдiб'є народ та клопотати стануть.
Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду:
- А це вже хай вони,- хитнув головою на хату,- молодшi хай.
У Гниди тiльки брова лiва трiпонулась, а вiн мов не чув, заговорив знов
про воли, про цiни на них на ярмарку.
Заспiвала спiвачка "Чайку". Молодь смiялась на канапi. Данюша так
смiшно розповiдав єврейськi анекдоти. Аж i в Матюхи пика червона, як
баклажан, розплилась, розмазалась у п'яну усмiшку. Пiдiйшла Лiза й
сказала, що вже готово. Матюха нахмурився й пождав, поки Данюша скiнчив
розповiдати. Тодi пiдвiвся i тим усiм хитнув головою. Як не прохали жiнки
- ще хоч хвилиночку, ще хоч один коротенький хай Данюша розповiсть,Матюха
хмурний:
- Нiззя! Хай потiм.
X
У спальнi до лiжка був приставлений столик кругленький, i на ньому
стояла вже карафка з самогоном, склянки й закуска.
- Ну, от, друззя,- не сiв, а злiг Матюха впоперек на лiжку, головою
розпатланою обiпершися об стiну,- дiло предстоїть нам дуже сурйозне, i
потому зачини, Якове, дверi й сiдайте.
Начмiлiцiї вилаявся був, мовляв, не дадуть i з жiнками пожартувати,
дiло знайшли. Данюша по плечу ляпнув його з п'яним усмiхом:
- Кинь, Льоню, дурницями займатися: ото Паша... який чорт гидкий, а не
бiйсь - поки не женишся...
- Та ну її!
А Матюха зауважив:
- Це, брат, не тiльки мене, а й тебе торкається, це чорт на нашу голову
з'явився. Головне;- що партiйний! От у чiм заковика!
- Да, може дiлов наробити, якщо як,додав Гнида Якiв,- це не Тихiн, цей
зна ходи i в партiю, i в повiт. Що йому, чортовi? I вже бачу по ньому:
рознюхує, сволоч. От i сьогоднi чув на сходi - за Кушнiренка балакали: як,
мовляв, що в його облiкова картка на крадену коняку сказалась? Де вiн узяв
її, що все чисто, i масть, i прикмети правильнi. А Давид i каже: "Та вже ж
сам картки не видрукував, видно, друг є такий, що бiля карток". I за
Одарку, що повiсилась, пробi, чи якийсь лист десь є, чи кому щось казала.
Взагалi, чоловiк небезпечний. Немов що - пропали, вважай!
На хвильку всi змовкли. Може, кожен хапливо переглядав шматки життя
свого за останнi роки: скiльки отак селян плачуться, не знаючи на кого,-
озлиднiли, лишились без тягла. Власне, то сам Гнида з компанiєю, а Данюша
хiба, бувало, шепне: "У того б слiд, хай трохи осяде". I Матюха брав пай
тiльки за те, що мовчав. Сахновський за облiковi картки, та вже як
викриється, всiм одна шана: конокради. За це не милують. Ще на тому шматтi
життя п'яного виступали плями одна за одною, бруднi i з кров'ю. Льоньцi
так ясно стали в уявi клуня й юрба, на землi лежить Одарка,- тiльки-но з
вiрьовки зняли. Робив розслiдування в сiльрадi, а якийсь парубок, як були
з ним наодинцi в хатi, на запитання, що може показати: "Ти її, падлюко, зi
свiту звiв". I хотiв ударити. Заарештували його, а потiм - хто знає? -
вели мiлiцiонери в мiсто, а в шелюгах вiн кинувся тiкати... Ну, його й
пристрелили...
Дзенькнули шпори пiд столом. Сахновський поривно звiвся iз стiльця i,
схвильований, пройшовся по кiмнатi. Враз зупинився бiля столу i сказав з
паузами й твердо:
- От що, товаришi. По-моєму, без усяких балачок шльопнуть гада - i
точка.
Тиша. Чути, як за дверима в свiтлицi смiялись хором жiнки, а потiм було
чути - щось за дверима говорила Лiза, видно, смiшне, бо знов - смiх.
Матюха звiвся з лiжка i, наливаючи склянки, процiдив по слову:
- Да, я пiдтримую. Шльопнуть!
Данюша тiльки здвигнув плечима - хто ж, мовляв, буде проти? Але не в
тiм питання, що з ним зробити, а як зробити? Щоб i комар носа не пiдточив,
а не так, що й пальцi знати. От над чим їм подумати треба. Бо їх же цiла
компанiя, так не залишать: мовляв, хто зна, хто вбив, чорт його, мовляв,
бери. А будуть дошукуватись. От через те й треба план скласти, все точно
вирахувати, утворити вiдповiдну обстановку. Оце така Данюшина пропозицiя.
- Поки ти обстановку утвориш, вiн таких дiлов натворити встигне.
- Ну, "встигне"! Треба слiдкувати за ним. Якiв Гнида кашлянув i
перехилився до товаришiв. У нього, мовляв, теж план є. Не який мудрий. Ну,
а коли б вийшло все так, як думається, дуже б добре було. Це так: учора в
млинi вiн допiзна був, а Давид молов саме з Тихоном. Ну, Тихiн ото пiшов
додому чогось, а Марiю прислав за себе. Так, от же чортова баба,- сама до
парубка в'язне, при людях прямо. А потiм разом iз млина i вони поїхали, а
вiн, Гнида, пiшов. Так бiля ворiт Мотузчиних бачив: закручують уже любов.
Начмiлiцiї аж шпорами дзенькнув.
- I добра молодиця?
Якiв зiтхнув важко i, примруживши очi, покрутив головою.
- Писанка. Та ще дiтей немає ж,- як дiвка. Ну, а Тихiн же хворiє, от i
найшла собi молодця.
Трохи помовчав Якiв. Марiя перед ним як жива. Ворухнулись широкi брови
в Якова.
- Да. Так ото я й подумав: чи не можна б на цьому роль зiграти? От як
закрутять вони, щоб хоч поговiр пiшов. А тодi пусте вже: Давида й
де-небудь пiдстерегти можна. А чи й просто в хатi - завжди читає кiнець
стола проти вiкна,- i кiнцi у воду. Хто? А ясно хто: в кого жiнку одбив -
з ревнощiв. А за це скiльки дадуть?
- Вiсiм рокiв,- сказав начальник мiлiцiї поважно.
- Та ну, брат?! - аж звiв брови радiсно здивований Якiв.- От би!..- i
знов пiдiйшла й стала Марiя перед ним як жива. Щось думав Якiв, а сказав
тiльки:
- Да, це треба...
Усi погодились на тому, що дiйсно план Гнидин добрий. Але чи вiн
удасться - це ще питання, бо все залежить од того ж самого Давида та
Марiї, а збоку вплинути нiяк на розвиток отих подiй. Добре як добре. А на
всяк випадок у Данюшi iнший план зародився.
Трошки складнiший, правда.
Всi глянули на Данюшу. А вiн, мiцно, глибоко затягшися цигаркою, обвив
себе сизим тютюновим серпанком i почав розгортати свiй хитрий план.
Слухали його уважно всi й захоплено. На яких деталях, бувало, не втерпить
хто i, трiпнувши головою, кине: "От здорово!" Знов притихав, пильно
дивився в Данюшине обличчя. А як скiнчив, Матюха вдарив кулаком по столу й
сказав:
- Оце й я розумiю! Главне - правильно Данюша каже: коли це в мене було,
щоб проти голосував хто? А то аж сiм! Пiдняли вуха.
- Можна так зробити, щоб самi селяни й розквиталися з ними начебто
самосудом,- сказав Якiв.
- Та там уже найдемо як! П'ємо за удачу! Пили. Мiж чарками ще говорили
про те ж: то той, то iнший вставляв якусь деталь. А начмiлiцiї, блiдий од
хмелю, раптом промовив:
- Треба ще жiнку якусь у дiло вплутати. Що ж я буду дiзнання робити на
суху! - вiн одкинувся на лiжку головою до стiни й, рукою обнявши за голову
Матюху, притяг до себе. Щось говорив тому стиха. Матюха знизав плечима й
випростався.
- I чорт тебе знає,- сказав уголос,що в тебе за смак отакий дурацький.
Ну, що ти в нiй знайшов: мале, сухе.
- Про кого це? - поцiкавився Данюша.- Не про Зiньку бува?
- Та тут Льоньцi в душу запала,засмiявся Матюха. Огиренко непевно
здвигнув бровами. А начмiлiцiї раптом звiвся на лiжку i, п'яно блискаючи
очима, нетерпляче:
- Що, кiнчили, значить?
Ще хвилинку - розподiлили ролi; план, власне, який удасться: чи Гнидин,
чи Данюшин. А до того часу треба пильно стежити всiм за ним i, головне,
треба його якимось замкненим колом обвести, щоб вiн iз нього не випорснув.
Це вже Сахновського справа: в районi "очки всiм повтирати" й пошту
перевiряти.
Постукав хтось у дверi. Лiза зайшла. Спитала: чай їм сюди чи, може,
вийдуть у їдальню?
- Зараз,- сказав Матюха. Потiм згадав щось i повернув голову до жiнки:-
Де там та Зiнька з кислицями?
- Хiба не вносила? - здвигнула Лiза плечима й вийшла.
Сахновський сiв на лiжку, очима до дверей. Не чув уже, що там говорили.
Десь тiльки далеко-далеко, там, за дверима, засмiялися жiнки, i тужив
далеко десь жiночий один око голос. I раптом так i здвигнувся - одчинилися
дверi, зачинились - знов десь далеко-далеко... А Зiнька пiдiйшла до столу,
поставила миску i швидко крутнулась. Матюха спинив її.
- От що. Набери вiвса в цеберку в коморi. Та даси коням начальника
мiлiцiї. Та ключ вiзьми, замкнеш клуню. Не давала ж iще?
- Ви ж не казали нiчого.
- Ну от, iди!
Зiнька вийшла. На кухнi самовар збiг - господиня накинулася з лайкою на
наймичку. А та вже така змучена за день, голова як не розвалиться,- i не
сказала вже нiчого, тiльки плечима знизала. Потiм накинула хустку велику
на голову i, взявши пiд лавою вiдерце, вийшла з хати.
Пiзно вже. Повний мiсяць стояв високо в небi, над самим подвiр'ям. Тиша
така навколо. Чути, як шерхнув - упав лист iз каштана бiля комори. А десь
далеко-далеко, на тiм краї села, тюкнув хтось, i гвалтували десь далеко
собаки. Зiньцi здалося: отак їм на хутiр чути вночi здалеку. Навiть
запахло немов отак: кленами з саду й бур'янами з пустиря. Навiть немов
отак i заболiло...
А в коморi пахло зерном i мишами. Зiнька набрала вiдерце повне вiвса i,
замкнувши комору, пiшла через подвiр'я та у ворота, що на город,- до
клунi. Iшла тихо, з похиленою головою й думала щось. Пахли бур'яни на
городi i з берега - листям падалiшнiм.
XI
Сивим туманом слався вонючий тютюновий дим самосадовий, легко хвилями
гойдався над головами селян, що сидiли круг стола, на лавi й бiля припiчка
з цигарками. Душно в хатi, а сидiли хоч простоволосi, та в кожухах, у
свитах, тiльки порозстiбалися, а не скидали. Пропахлi потом, овчинами,
чорноземом. Дверi були вiдхиленi трохи в сiни - не допомагало те: час од
часу стара Мотузчиха захлиналась кашлем пiд комином, де сидiли ще
жiнки-сусiдки. Христя стояла - нещодавно повернулась iз гулянки. Бувало,
що по тому ж, як вiдгук од стола, бухикав глухо й Тихiн з болем, рукою
тиснучи груди. Давид тодi вiдхилявся од газети й чекав, поки Тихiн
перекашляє, i пiдведе схудле своє обличчя й скаже "вже, читай", тодi читав
далi.
В хатi тихо. Уважно слухали селяни, занiмiвши в рiзних позах: хто весь
подався всiєю постаттю до стола й слухав, широко розплющивши очi, хто -
низько головою похилившись, мов у задумi. I бiля припiчка, й на полу.
Дядько Гордiй спинив Давида:
- А стiй! Що воно, ота стабiлiзацiя?
Давид з'ясував, що це слово означає змiцнення - наче на ногах твердiше
став. Але хiба ж це вiдповiдь? То вiн клав газету, прокашлювався i робив
цiлу доповiдь: якими вийшли капiталiстичнi держави з свiтової вiйни, якi
протирiччя роз'їдають увесь капiталiстичний свiт. Говорив про СРСР, про
вiдродження нашого .господарства. Вiн витягав книжку з покутя й читав
цифри. Вiдчувши, що вже стомилися, перегорнув газету, одкрив сторiнку
"Селянське життя". Це були коротенькi дописи сiлькорiвськi.
Поруч Давида сидiв дядько Гордiй, теж заглянув у газету, потiм
прихилився ближче.
- О, що воно намальовано? Звiдкись ноги стирчать. Хто сидiв ближче, теж
пiдсунувся, i вiд припiчка встав хтось.
- А читай.
Давид прочитав: то десь у селi Демидiвцi, їхньої ж округи, голова
сiльради напився в когось на хрестинах, а повертаючися вночi додому,
звалився в рiв проти сiльради та там i заснув. Аж коли-то селяни помiтили
пропащого голову та витягли з рову. На малюнку - ще тiльки збирались
витягати. Ще з рову стирчали ноги, хрюкала тут же свиня й лiзла до голови
цiлуватись, а селяни оторопiлi стояли, розвiвши безпорадно руками. З
дядькiв хто всмiхнувся усмiшкою непевною. Один тiльки Яким засмiявся
гучно. А дядько Гордiй сказав, поважний i нахмурений:
- Це ж над нами смiються, над мужиками: бач, якими дураками намальовано
- шапки поскидали, потилицi чухають. Голова - то тiльки причiпка, де ж той
голова? Самi чоботи стирчать. Ще й чоботи "бульдо", не як у тих он -
пальцi повилазили.
Давид засмiявся.
- Як це тiльки чоботи? А от же: "В селi Демидiвцi голова Кiндрат
Нестеренко". Це ми не знаємо його, а не бiйтесь - демидiвцi й по чоботях
пiзнають.
- Та то вигадане й село, i прiзвище. Що б же - влада та допустила про
себе отаке писати? - хтось недовiрливий зауважив, а Давид тодi сказав:
- А чоловiк, як у нього на тiлi болячки чи короста, хiба вiн
вилiкується, як у кожусi й спати лягатиме? Нi! Треба скинути й сорочку,-
хай болячки всi на виду. Якусь, може, треба йодом припекти, якусь, може,
проколоти та видавити. Так i республiка наша. Не з пiни морської вона
народилася, а народилася в сирих окопах, в нетоплених ешелонах,
недоїдаючи, не скидаючи по мiсяцях сорочки. Що ж нам тут соромитись, що ми
коростявi та в болячках? Є й самогон у нас, є й бiля влади бандити, а
дехто з них i в партiю пролiз. Не ховатись, а скинути сорочку та пильно з
квачиком та з йодом. Це зараз, i робить i влада, i партiя. А не смiються з
селян, як ви кажете, дядьку Гордiю.
Дядько Гордiй непевно ще хитнув головою. Подивився пильно на Давида, а
потiм схилився головою й щось думав довго. Давид читав другий уже допис
про кооперацiю в якомусь селi. Дядько Гордiй мало що й чув у задумi. I як
скiнчив Давид, пiдвiв голову i сказав стиха:
- Так може б... ми й про нашого написали в газету? Хтось хмуро:
- Не хватить газети, як нашого голови та всi дiла списати.
Тихiн сказав:
- Хватить! А оце, поки в зборi та гуртом, i написати. Доки ж його отак
терпiти? Може ж таки, правда хоч у вищих органах є. А нi - тодi в самий
центр бомагу будемо писати!
- А звiсно! Може, хоч у вищих органах люди ж таки сидять? Чи доки ж це?
- У людей власть, а в нас жити не можна! Зашумiли всi в хатi. Пiдводили
голови й бiля припiчка, хмурнi, з глибокими зморшками. Ще з-пiд брiв у
декого забито дивилися очi. Але щодалi будились десь там пiд гнiтом
Матюшиного кулака: придушений гнiв, роз'ятренi образи й бiдняцькi надiї,
зiм'ятi одним хриплим Матюшиним"нiззя!"
Першим по паузi Хоменко пiдвiвся з лави - старий, з розпухлим од
Матюшиного кулака обличчям - i сказав розпачливо:
-Ну, от ви ж бачили, люди добрi! Як можна жити?! Бив Денiкiн, так то ж
буржуйська власть була, а це ж наша, радянська власть! Де ж тут правда? Як
запродався куркулям, так бiдний люд за собак тепер вважає!
-. Iменне! Як що - зараз за наган!
- Пиши, Давиде!
— А млин паровий наш же, незаможницький, компанiєю в оренду собi взяв
пiдложно, а тепер i дере з бiдного по три шкури за помол!
- Землеустрiй навмисне затримує, щоб куркулям споловини землю здавали!
- Пиши, Давиде!
Дядько Гордiй ще пiдвiвся.
- А я й те скажу... От у нас стали конi водити. Хiба чужi, думаєте?
Бач, за Кушнiренка хлопочуть! Не iначе, як одної...-вiн обiрвав i мовчки,
здивований, дивився на дверi. I всi глянули. На порозi стояла
простоволоса, в сорочцi з розiрваним комiром. Пiд нiмими поглядами
чоловiкiв, немов од холоду, звела плечi й тихо сказала:
"Здрастуйте". Обвела очима хату. На полу Христю пiзнала,- брови
ворухнулись злегенька в дiвчини, немов зрадiла. I вона тихо пройшла через
хату до полу.
Чоловiки мовчали. Щось не давало їм просто вiдвести очi й заговорити
далi про своє. Дiвчина стала поруч Христi, в тiнi вiд верстата, з широко
одкритими й нерухомими очима. Нарештi вже Мотузка старий спитав:
- Чи тебе, дитино, не били?
Зiнька стомлено похитала головою - нi.
- А чого ж це в тебе кров?-спитала Христя аж злякано. Зiнька мовчки
витерла губи. Чоловiки пiдiйшли ближче, i хтось бiля стола пiднiс лампу:
свiтло через верстат упало дiвчинi на блiде обличчя, на розiрвану сорочку.
- Да, кров! -сказав ще хтось.
Тодi ж раптом Зiнька закрила руками обличчя й нiмо забилась у риданнi.
Всi в хатi сполошилися й не знали, що подумати. Тiльки тiшила Христя,
обнявши за плечi подругу. З-за стола встав Давид i, пiдiйшовши до дiвчини,
спершу мовчки дивився на неї. Потiм злегенька взяв руками за руки їй вiд
лиця й спитав похмуро, а сердечне:
- Чого ти плачеш, Зiнько?
Мабуть, у голосi зазвучала якась струна давнiм, напiвзабутим звуком,-
дiвчина хлипнула й раптом затихла. Руки одвiв їй од обличчя: з-пiд рук
великi скорботнi очi на нього глянули. I занiмiла так. I занiмiв Давид.
Потiм вiї в Зiньки тихенько трiпнулись i прикрили очi згори.
Ще хтось питав її: що ж сталося? Зiнька розповiла: якi всi п'янi там, у
Матюхи, як у клунi начмiлiцiї схватив її. Не знає - як вона вирвалась од
нього i як бiгла,- не знає. Отямилась тiльки на городi в дядька Гордiя -
видко, впала через тин, як бiгла. Ще пам'ятає: гнався за нею й стрiляв.
Закашляв бiля стола Тихiн i харкнув.
- Може, й зараз шукає ще? - хтось спитав у тишi. Занепокоїлись селяни.
Одходили вiд полу. Хтось застебнув кожуха i м'яв уже шапку в руках. Чути
було в тишi, як у повiтцi заспiвав пiвень. Всi чули, всi так i кинулись:
отак, мовляв, засидiлись. Швиденько обстiбались, надiвали шапки й
прощалися.
Кiнець стола сидiли вже тiльки Тихiн, Гордiй Чумак, та бiля припiчка
Яким курив з Пiвненком. Давид стояв бiля верстата задуманий. Довга пауза.
Дядько Гордiй перший пiдвiвся й сказав:
- Нехай Зiнька нiкуди вже не йде, хай спить у вас. А ти, Давиде,- адже
люди чули, бачили... Чи невже-таки скрiзь отаке право? То тодi вже будемо
самi якось - чи один одного душити, чи як?! Це ж - не можна жити!
- Завтра буду в районi,- сказав Давид,- не може бути, щоб i там... А
нi,- знаю дорогу i в повiт. Тихiн ще сидiв кiнець столу.
- Iди вже, Тихоне,- сказав Давид,сюди вони не прийдуть.
Тихiн мовчки пiдвiвся тодi, i всi вчотирьох вийшли з хати.
Давид пiдiйшов до стола й опустив голову на руки. Христя стелилася.
Зiнька стояла бiля верстата задумана. Потiм тихо пiдiйшла до стола й
стала, мовчазна. Давид не рухався - може, хвилину так. Аж ось поривно звiв
голову, очима просто дiвчинi в очi,- стрiлися. I нiмо - довго, цiлу
хвилину - дивились мовчки одне на одного.
Стали задуманi Давидовi очi.
Перший вiн i сказав, iще задуманий, а в голосi чулася i радiсть, i
тихий сум. Мов подумав, далi вголос:
- Коли це було?! Ти ще була тодi пiдлiтком. Я тебе одразу й не пiзнав,
Зiнько, отодi у дворi. А це вже дивлюсь - i очi, i як оце всмiхнулась,-
дивно: стiльки рокiв, а по однiй усмiшцi пiзнав би тебе. Тiльки так давно
це, мов у снi бачив!
Зiнька в усмiшцi тихiй замарилась.
- А я... коли бачила тебе востаннє! Ще як горiла економiя, як партизани
налетiли. По пожарищi гасав з наганом... Потiм не бачила - отож як пiшли
на фронт. А думала часто, ще як i революцiя була, i вже як стала
наймичкою. I так хотiлось побачити...
Дiвчина трохи помовчала. Мiж чорних брiв лягла зморшка маленька -
знати, думки налинули. I раптом зморшка зiйшла, i всмiхнулась дiвчина. I
чого воно згадалося?
У них жив тодi влiтку, як бiлi стояли, за ковальчука в кузнi. Як
викрала вона йому одного разу цiлу папку з паперами в штабi (ходила ж туди
з сестрою пiдлоги мити)... От одчаяка була отака! Давид вибрав, що треба
йому було, а тодi й назад однесла в пазусi.
А потiм були ж Давида заарештували: хтось iз хуторян виказав. Уже вели
розстрiлювати вночi до цегельнi, та втiк Давид. Як тодi було страшно в
економiї!.. I як згадає це, не вiриться якось: ще ж така й мала була, а
бувало, як i за Катрею слiдити вже стали, розкаже Зiньцi, що передати, де
пiджидає, i гайне дiвчина. Нiч... Озирається сторожко, чи не слiдять. Та
тодi межами помiж житами... Свистiти вмiла всяко, як умовлялися. Де
вiдгукнеться свистом iз жита, туди, як перепеличка, i впаде дiвчина...
Чи пам'ятає вiн?
Очi Зiньчинi близько до Давидових iз сутiнi... Як в отi давнi голубi
лiтнi ночi десь на межi...
Сидять близько, i розповiдає пошепки дiвчина, що там, у дворi. I вiд
того, що в степу широкому, а пошепки, трошки хвильно обом, очi горять не
як звичайно. Картуза Давид скине, на нього наган покладе. А потiм наказ
дасть, що Катрi передати. Потiм замовкнуть, i вже й iти їм, а сидять...
Брови в Зiньки вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустились,
як стомленi крила. Дивиться в зоряне небо, задумана, а Давид - у її
задуманi очi.
Пiдлiтком була ще,- хлопець не займав. Хоч i шумувала молода кров, хоч
i вабили очi: "А!"-картуз надiне на голову, в руки наган.
- Бувай здорова, Зiнько!..
...Степом бреде навпростець, просто житами. Шумує кров у юнака, б'є в
голову завзяттям юнацьким, аж хлюпає. Вiн зупиняється обличчям до економiї
й тюкає з викликом. А тодi заводить пiснi своєї, партизанської, аж степ,
аж нiч зоряна притихне й слухає...
- Ех, Зiнько! Було...
Замаренi очi до нього, й усмiшка тиха, замарена. А враз здригнулась, i
обличчя стало на мить як iз гiпсу вилiплене - неживе. Потiм тихо зламалися
брови в печаль, iз очей глянув жах. Вона прихилилась близько до парубка i
сказала пошепки й хвильне:
- Давиде, тебе хотять убити!
Той здригнувся i, одхилившись, глянув пильно на дiвчину:
- Ти хiба чула що?
- Нi, я по них бачу. I чула-таки - когось пiдслiдити, каже Матюха, а я
саме зайшла й почула. Так хотiв ударити.
Вона змовкла й думала щось. Потiм схилилась головою й тихо хитала,
немов нечутне, без голосу, без слiв тужила над ким, а чи їй до безкраю
болiла голова.
Пiдiйшла Христя i щось була весело сказала. Та побачила задуманi
обличчя,- притихла й прихилилась до подруги головою.
Пiзно вже. Спали всi в хатi. На полу тихо час од часу стогнав хтось та
белькотiв у гарячцi. Давид кинув перо й одхилився од аркуша - дописав
саме. А тодi простяг руки на столi й важко впав на них головою. Проспiвали
третi пiвнi.
XII
На ранок зiрвався вiтер, i небо заволокло сiрими розпатланими хмарами.
Мов сива брудна вовна пливла вгорi по водi, низько над хатами. Ось-ось,
здавалося, за високi тополi бiля церкви зачепиться й розклочиться або ж
повисне на них заплутаним пасмом. Запахло дужче осiнню: листя пожовкле, як
iз кульбаби пух, вiтер рвав i кружляв ним по голих городах. Кружляло
гайвороння з криком. На вигонi швидко махали крилами вiтряки. I бiля купок
плиток, на вигонi ж, спiшно порались молодицi,- на возиках увозили їх у
двори й ховали в повiтки. Дощ буде.
Давид зразу ж зранку зiбрався був iти в Щербанiвку, та, як глянув на
годину, згадав, що в них iще ж не довiяно. Облишив iти. Треба довiвати, бо
як задощиться!
На току, бiля хати, з повiтчини викотили вiялку на простеленi кодрi.
Зерно, раз уже провiяне з полови, в комiрчинi лежало ворохом. Звiдти
старий Мотузка набирав коробкою й носив. Давид крутив вiялку. Гуркотiла,
стара, розбита, на з'їдених трибках, аж їй току мало. Рвав вiтер, осипав
половою, порошив очi. Батько як висипле коробку на кiш, стає тодi
навколiшки на кодрi в зерно й рукою обережно одгортае з-пiд вiялки. А
думав-вираховував, скiльки ж треба до тих, що Христя з радгоспу принесла,
докласти, щоб на коняку. Може, про це ж думав i Давид.
Надвечiр пустилася мряка.
...I мрячило вранцi другого дня, коли Давид, пiдвiвшися з лiжка,
виглянув у вiкно. Бiля порога вистругане пiд тiк подвiр'я блищало, як
масна сковорода. Через улищо Гнидина хата й далi - город i вiтряки за
городом були як у туманi. Знадвору ввiйшла Христя з топливом. Солома мокра
була од дощу. I сказала мати вiд печi, глянувши на сина бiля вiкна:
- Як же ти, сину, пiдеш в отаку годину. Це ж не близько.
- Треба йти.
Вiн одягся. Надiв потiм шинель зверху й туго, по-вiйськовому,
пiдперезався поясом, будьонiвку - бо картуза не було. Мати казала
пiдождати: ось же картопля звариться. То пусте. Як день там один на самому
хлiбi побуде, не захляне. А що нагадали, то добре: вiн одрiзав собi
окраєць i упхнув у кишеню. Потiм з книжок вийняв якiсь папери, згорнув їх
i обережно сховав за обшлаг рукава. Вийшов iз хати.
Мряка. У березi важко чмихав паровий млин. За городом, на рiллях, чути
- гайвороння кричало. Пахло степом, рiллею, кiзяковим димом: саме по хатах
топилося. По вулицi йшли школярi з сiрими полотняними торбинками через
плече. Як зустрiчалися, зминали, i, спинившися, задирали голови у великих,
аж на вуха, шапках, i мовчки ще довго вслiд дивилися. Потiм гукав якийсь
десь далеко, вже за пiвгiн iззаду: "Здрастуйте!"
Як вийшов за село Давид, гудiв тiльки дрiт на телефонних стовпах.
Лiворуч, за рiчкою, темною смугою плямiв лiс крiзь мряку. Просто - степ,
затуманена даль, розкиданi хутори. I над всiм - мряка й тоскне одноманiтне
гудiння по стовпах. Думав Давид про широчезнi неогляднi простори степовi,
про тисячi Обухiвок, глухих i темних, на далеких глухих гонах.
Пронеслась над ними революцiя, як вихор, у плуг тисячолемiшний
упряжений, перевернула цiлину. I от: iз чорної, плодючої землi густо та
зелено - сходи. А в глушi де-не-де, потiм, як полоснули бур'яни...
Думав про Матюху з його компанiєю, про позавчорашнiй сход, про збори в
себе в хатi, отодi, увечерi. "Брешеш, Матюхо! Коли хазяїн приходить на
ниву й бачить, що глушать бур'яни, вiн убродить у хлiб тодi й вириває їх
iз корiнням. А потiм оберемками виносить на межу".
Ступав широко й думав ще за Обухiвку.
До шелюгiв дорога була добра, пiщана. I шелюгами. А потiм пiшли
чорнозем та солонцi. Ноги хоч ще й не грузли глибоко, та налипало на
чоботи, i волочив їх, як пудовi. На його щастя, зразу ж за Михайлiвськими
хуторами нагнав якийсь чоловiк рябою кобилою у возi. Давид попросив
пiдвезти його, той узяв - теж їхав у район. Так що через двi години яких
уже пiд'їздили до Щербанiвки.
Зразу ж од степу, звiдки пiд'їздили Давид iз михайлiвським чоловiком,
вигiн - ярмарковище - широко розлiгся. Цiлий табун вiтрякiв прилетiв
звiдкiлясь i спустився отут. Далi стояли гамазеї, крамницi й рундуки
базарнi. Базар уже розходився. За гамазеями, лiворуч,- маєток колишнього
iнженера Погорiлова. Колись, як ще хлопчиною, бувало, Давид приїздив з
батьком на ярмарок, за парканом високим вiн здавався якоюсь казкою: висока
водокачка, будинки з терасами... У шпарочку паркана видно тодi було: в
дворi машини всякi, сад, пiдстриженi дерева й iще якiсь дивнi - униз
вiттям росли. Тепер паркана зовсiм не було. На великому, порослому
бур'яном подвiр'ї стояла мовчазна водокачка, розбитi будiвлi, купи цегли з
бур'яну. Тiльки пiд садом стояв одремонтований флiгель та стайнi. Бiля
купи гною з вилами порався в червоному кашкетi мiлiцiонер.
Дядько, як проїздили, оглянувся до парубка й сказав:
- Оце мiлiцiя тут мiститься. Ото пiд садом льох, сидiв i я в тiм
пiдвалi. Не дай бог нiкому! То арештантська є таки, а то й у льох
саджають.
Давид поцiкавився, за що ж його посадили були.
- Та от сказати так,- почав дядько,живемо ж ми на хуторi. Ну, а життя
наше звiсно яке. Прийшли й до мене вночi пiд вiкно: "Хазяїн, одчини".
Потiм стали у вiкно лiзти. А в мене ружжо було, я й вистрелив.
Одiгнав-таки. Як же прилетiла на ранок мiлiцiя шукати ружжа. Я вже й оддав
їм; все одно заарештували. Троє суток держали, аж поки штраф не заплатив.
Тпру!
Приїхали.
Бiля ганку стояли пiдводи, на ганку багато селян. Було рiвно
одинадцять, коли Давид зайшов у канцелярiю й глянув на годинник. У
канцелярiї за столами сидiли й шкрябали перами писарi, навiть на машинцi
стукотiла одна машинiстка - бiлява тендiтна панночка. Бiля дверей
товпились селяни, й пахло чорноземом i од сiрякiв - вiвцями пiд дощ.
Кричали плакати з стiн: "Купуйте селянську позику!", "Пiдвищуй урожай!"
Кликав наймит у спiлку "Всеробземлiс". Два кремезних чоловiки, робiтник та
селянин, тисли руки один одному й гукали: "Хай живе змичка мiста з селом!"
Якось одразу де й подiлося в Давида чуття самотностi й пригнiчений
настрiй. Знов одчув у собi таку певнiсть i радiсть, мов то живi люди, живi
заводи, фабрики димлять, бринять не на плакатi, а в повiтрi ескадрильї
лiтакiв. Життя буйне - вiдродження країни.
Скинув будьонiвку, трошки патлатий i з веселими очима. Пройшов до
кабiнету голови. Сам секретар був, а голова виїхав десь на село i
повернеться, може, надвечiр, а може, аж завтра. От жаль!
- А що ви хотiли? - спитав секретар.
Та з землею в них нiяк не влаштуються в Обухiвцi. З весни ще подавали
приговор про проведення землеустрою, i от не чути нiчого, i приговор той
десь загубився. То думають iзнов оце. Зараз у них провадиться органiзацiя
земельних громад. I думають сход оце скликати, то хотiв побалакати: треба,
щоб хтось iз району прибув, бо в них же, в Обухiвцi, "диктатура"
Матюшина,- вiн може i пику побити, i сход розiгнати.
Секретар нiчого певного не сказав. Подивився пильно на парубка -
мовляв, якби ж це був голова.
- Да, жаль, що голови немає.
Зайшов потiм у партком. Там же це, з коридора просто дверi. Але саме
сидiв з Мироновим (це секретар парткому) начальник мiлiцiї. I, як зайшов
Давид, Миронов одмахнувся рукою - зараз занятий. Давид вийшов у коридор i
сiв на лутцi, пiджидаючи. Хвилин через кiлька вийшов iз кiмнати начмiлiцiї
з забинтованою шиєю. На Давида тiльки зиркнув скоса гостро й пройшов,
побрязкуючи шпорами. Давид тодi зайшов у партком.
- Ну, що скажете, товаришу? - коли той сiв перед столом, спитав
Миронов, закурюючи, пильно дивлячись примруженими очима на парубка.
Давид витяг iз-за обшлага якiсь папери, партквиток, поклав на столi
перед секретарем. От спершу зареєструватися. Бо тодi якось приходив, а в
парткомi нiкого не було. А скаже от що: свавiлля та безладдя страшенне в
них на селi. Вiн сам з Обухiвки. Миронов це знає. Розгорнув квитка
Давидового, дивився туди, а скоса, спiдлоба, поглядав на парубка. Згадав,
що йому говорив Сахновський, як приходив оце, i подумав: "Да, пожалуй, ще
б тiльки жупан та шлик чорний..." Спитав, пильно припавши очима:
- В партiї з якого року?
- З двадцять першого.
- Де вступили до партiї?
- В Червонiй Армiї в Ташкентi.
Миронов мгукнув i довго не зводив очей з Давидового обличчя, потiм
спитав: що ж там у них, в Обухiвцi, за свавiлля та безладдя? (I
"свавiлля", i "безладдя" - пiдкреслено в нього). Давидовi одразу, вiд
самої iнтонацiї його голосу, стало якось не по собi, i вiн уже вiдчув, що
не скаже, як думав: щиро, по-товариському. Вiн похмурився i став
розповiдати про сход, про Матюшину полiтику й мордобiй, про iсторiю з
наймичкою. Миронов, здавалось, уважно слухав його, а як скiнчив Давид,
затягся цигаркою й спитав нi з того нi з сього:
- Ви от що, товаришу, краще скажiть: у дев'ятнадцятому роцi, до
Червоної Армiї, де ви були?
- До приходу денiкiнцiв - дома, а потiм - в лiсi, у партизанському
загонi.
Ще мгукнув Миронов i мовчав. Довга пауза. Чути було - в коридорi гомiн
та рипiли дверi на блоцi.
Миронов перший озвався:
- Це все, що ви мали до мене? - i, одклавши квиток, взяв олiвець i
схилився над паперами.
Давид спалахнув.
- Товаришу, я жду, що ви ще скажете! Невже й цього вам iще мало: на
сходi, перед цiлою громадою, чоловiковi за те, що голосував проти голови
сiльради, партiєць б'є в кров обличчя - мало? Хватає й намагається
згвалтувати дiвчину начальник мiлiцiї, добре, що вирвалась,- i це мало?
Село затуркане, темне, в хатi-читальнi досвiтки. Ночами п'яний розгул iз
Матюхою на чолi. Я оцi днi ходжу сам не свiй. Iнодi просто не вiриться, що
це дiйснiсть, а так - немов заснув i душить кошмар.
Я ...
