Роман Федорiв. Єрусалим на горах
страница №19
...ковiчнi велети,билися мiж собою, вергаючи один в одного*каменi завбiльшки в колгоспного
бика, й був од цього гук на цiлий свiт; каменi, зударю-ючись, кресали
блискавки й при їхньому свiтлi у моєму вiкнi на мить спалахували банi
горопахiвської церкви.
Потiм полив дощ.
Серед буєстi громiв, серед шуму й плюскоту зливи, серед розтанцьованих
вихрiв, що брали струменi дощу в жменi й вигравали на них, немов на
струнах, в моє причiлкове вiкно, що виходить у сад, хтось постукав раз,
удруге й утретє. Я не боюся нiякого нiчного гостя, тому без запитань
вийшов на ганок. На схiдцях стояв чоловiк у плащi й капелюсi, увесь,
зрозумiло, мокрий.
- Можна у вас переночувати, пане професоре? - спитав чоловiк i зняв
навiщось капелюха. Мене вразило оте староселянське "професоре"; одначе, нi
поставою, нi голосом вiн не був менi знайомий, принаймнi менi так здалося
не лише на ганку в темрявi, але й тодi, коли переступив порiг кiмнати.
Невисокого зросту, худе й вузьке обличчя, глибокозапалi очi, пильний
погляд. Стояв посеред кiмнати з капелюхом у правiй руцi, а лiвою
пригладжував коротке стрижене волосся. Мав рокiв понад сорок, але сивизна
й не торкнулася чорнявої його шевелюри. Коли я узяв у нього плащ й повiсив
на клинок, щоб стекла вода, незнайомий простягнув руку.
- Дякую, професоре, за гостиннiсть, - сказав. - Хоч... - вiн зам'явся,
- не варто бути таким довiрливим. Свiт не є певним i безпечним.
- Не маю чого втрачати... нi багатства, нi навiть життя. Роки мої
дiйшли до пруга, - вiдповiв я, дiстаючи з креденсу карафку з сивою, як
дим, самогонкою. Налив йому й собi по келiшку. Вiн випив одним духом i
тiльки тепер признався, що душа йому застигла пiд дощем, як драглi, поки
причалапав сюди зi станцiї, з нiчного поїзда.
Незнайомий поводився вiльно, розкуто; незважаючи на роки, сухорлява
його постать виглядала так, начебто була вилiплена з цупкого й водночас
еластичного матерiалу. Я сушив собi голову; де мiг його бачити? Тепер я
думав, що нiби були менi знайомi i цей мелодiйний чистий, наче з кларнета
добутий голос, i пронизливий погляд, що вмiв проникати вам у душу, i
тонкi, в ниточку зсуканi губи, зрештою - уся його зграбна постать, в якiй
сидiла, здавалося, готова до стрибка рись, когось менi нагадувала.
Кого?
- Ви мене не впiзнаєте? - Гiсть, очевидно, помiтив, що я до нього
приглядаюся. - Втiм, що тут дивного. Та й бачилися ми лише один раз,
увечерi. I був я тодi молодим.
- Хiба всiх запам'ятаєш? Якби-то чоловiк завiв був метрику, в яку
записував кожного, кого знав. Тисячi iмен... тисячi живих i мертвих, -
вiдповiв я.
- Я давно належу до мертвих, - сказав гiсть i припав обличчям до вiкна.
За фiранкою гудiла, немов млин, лiтня злива. - I як усякий мертвий, що
воскрес, - додав вiн, - я не хотiв би, щоб хтось припадком, бачучи серед
ночi вашi освiтленi вiкна, помiтив моє воскресiння. Тому я просив би, щоб
ви вимкнули електрику.
Я не рушився з мiсця; я не любив, щоб у моїй хатi хтось командував.
Гiсть рвучко вдарив долонею по вимикачу. Тепер, очевидно, менi треба було
злякатися, мало чого може витворити якийсь чолов'яга, якого ти впустив
серед ночi до своєї хати. Але я промовчав; ми деякий час сидiли без слова,
аж поки нашi очi не позвикали до темряви. Вiн перший не витримав.
- Чого ж ви не запитаєте, пощо менi це свiтломаскування, пане
професоре? Хтось... невiдомий, чужий уривається до вашої хати й зачинає
порядкувати. Може, божевiльний... може, злодiй, або ж пiдiсланий кадебе? А
ви нiяк не реагуєте.
- Я сиджу й думаю... i гортаю злежанi сторiнки грубої метричної книжки
з безлiччю iмен, - вiдповiв я, - i нiяк не можу натрапити на ваше iм'я. -
Менi направду цiкаво було дiзнатися, хто приблукав сьогоднi до мого житла.
- Це даремна робота, пане професоре, - сказав гiсть. В темрявi не було
видно його усмiшки, але я вiдчув, що вона бринить у його голосi. - Ви
нiколи мого прiзвища... того давнього й справжнього не чули й не знали,
зрештою, я сам почав його забувати. Ви гадаєте, професоре, це легко жити,
поступово забуваючи самого себе? Ти є - i тебе нема, - скаржився нiчний
гiсть, i я вiрив у його щирiсть. - Тепер я нiбито особа з паспортом,
пишуся Iваном Джусом, народжений у Бистричанах на вулицi Бельведерськiй,
"нумер 76". Стояв там помiж єврейськими склепиками та шевськими
майстернями - "верстатами", може пам'ятаєте, старий, мiщанського типу,
будиночок iз двома смiшними колонами... будинок разом iз колонами по
колiна запався в землю. За нiмцiв його остаточно розвалили. На
Бельведерськiй було єврейське гетто.
- Нащо менi все це оповiдаєте? - перебив я його насмiшкувату розповiдь.
- Нема й не було серед моїх знайомих людей на прiзвище Джус.
- Оповiдаю на всякий випадок. Раптом хтось спитає... а раптом хтось
бачив, як я закрадався нинi на ваше подвiр'я. Нiч стоока, все бачить i
чує. Додам iще до вашого вiдома, що я самотнiй чоловiк, живу в
Бистричанах, там прописаний, працюю в котельнi третього
будинко-управлiння. До того ж я далекий родич вашої покiйної дружини. Оце
й уся легенда, пане професоре. А взагалi то... - вiн запнувся, начебто
завагавшись, чи розкритися йому до кiнця. - А взагалi то нiякий я не Джус,
я "Опришко" iз тих прадавнiх сорокових рокiв. Тепер пригадали?
Громи й далi бiснувалися по цiлому небi й блискавки краяли нiч слiпучою
електрозваркою; дощ виплескував землю, як виплескують жiнки долонями
тiсто, щоб спекти з нього хлiб. Я слухав канонаду громiв, плюскiт дощу,
але вони були вiдсунутi на другий план, на першому планi сидiв бiля стола
Опришко. Господи, невже той самий страшний Опришко з пiдпiльної Служби
Безпеки, есбе, якого навiть лiсовi хлопцi обходили великим колом?
Запитання до Бога було риторичним, бо я вже напевне знав, що мiй гiсть -
то таки Опришко, я його уже пригадав, i його гострий позiр, сухе
довгобразе обличчя i затаєну силу лiсового кота.
- Але ж менi переказували, коли я повернувся з Сибiру, що начебто
Опришко загинув, власне згорiв на горищi однiєї хати в сусiдньому селi
Чорнiвi. Вiдбивався, поки мiг, поки були набої. Зосталася вiд нього
обгорiла культя... нi обличчя, нi рук, нi нiг. Шо ви на це скажете? -
Очевидно, я не повинен був про щось розпитувати, мене це не повинно було
обходити, але я не хотiв, щоб мiж нами залишилось щось недоговорене.
- Маєте рацiю, професоре, - вiдповiв Опришко. - Загинув... тiльки хтось
iнший загинув пiд моїм псевдо. I таким чином енкаведисти згубили мiй слiд.
Я воскрес, коли наша боротьба скiнчилася... коли вже встояти не було сили,
пiд iншим iменем у Кривому Розi, в рудниках. Увесь час там перебував, оце
кiлька рокiв, як повернувся пiд Карпати.
- Знову про рибу грошi... навiщо менi вашi тайни? Я людина стара, така,
що всякого натерпiлася. Живу тепер тихо й непомiтно... вегетатую, мов
трава. Маю козу й п'ять курок. Приносять менi пенсiю. - Я справдi не мав
охоти вислуховувати чужi секрети, тим бiльше секрети людини з есбе.
Водночас мене насторожив його вiзит: чого це вiн нi з того нi з сього
постукав у моє вiкно? Шо власне привело його до мене? Я нiчим йому не
заборгував, нiчим не був зобов'язаний i нiколи не мав нiяких стосункiв iз
есбе. - Шо може бiльше собi жадати чоловiк моїх рокiв i на моєму мiсцi?
- Колись ви трохи iнакше дивилися на свiт, пане професоре. Пам'ятаючи
оце "колись", я тому й завiтав до вас, до того колишнього директора школи,
який скрiзь пхав свого носа, дбаючи про добро й справедливiсть. Ви тодi
вважали, що маєте дiло до всього... а тепер маєте лише козу. - Опришко
немовби кожне слово виковував поодинцi з мiдi, бо в тишi вони здалися менi
надто дзвiнкими. - Ви пам'ятаєте нашу першу зустрiч?
Так, я пам'ятав той лiтнiй вечiр, коли два боївкарi, озброєнi до зубiв,
неговiркi й суворi, прийшли до цiєї ж таки кiмнати й наказали збиратися:
"Вас викликає друг Опришко", - пояснили коротко.
Бiдна Iрина спробувала було заступити дорогу, боївкарi не вельми
делiкатно вiдштовхнули її за порiг. Жiнка схилилася на одвiрок, i
заплакала. Друг Опришко мав у Горопахах i в усiх навколишнiх селах славу
грiзного неусмiхненого провiдника Служби Безпеки й здибання отже з ним не
обiцяло бути приємним. Його боївки боялися не лише енкаведисти i стрибки,
котрi полювали за ним роками й не могли вполювати, Опришко де хитрощами,
де вiдвагою пробивався крiзь ланцюги ворожих облав, але боявся кожен, хто
жив у наших околицях. Не буду казати, що це був страх перед жорстокiстю,
нi, це був страх нiби перед законом: Опришко своїми рейдами по району,
екзекуцiями над сексотами, стрибками та особливо запеклими активiстами
радянської влади, постiйно нагадував, що кара за злочин, за зраду впаде на
тебе неминуче.
Але й траплялися смертi несправедливi...
Вечiр був густий i глухий, темрява, здавалося, впиралася в груди,
немовби її виплели з грубої волосiнi. Боївкарi йшли один справа, другий -
злiва, не промовивши за дорогу нi слова. Коли припадкове я спотикався об
камiнь, котрийсь пiдхоплював мене пiд руку. Мали, очевидно, наказ мене
берегти. Село, дарма, що ще не настала пiзня година, нишкло в тривожних
снах, i лише де-не-де блимав у вiкнi каганець.
Мене привели до хати на околицi села, вiд якої до лiсу махнути рукою.
Вiкна були заслоненi веретами, на столi чадiла з високо пiдкрученим гнотом
гасова лампа, й цiла невелика халупчина з старосвiтською лавою пiд стiною,
побiленим комином, рядком образiв на чоловiй стiнi й порозвiшуваними над
постiллю мальованими тарелями, виглядала немов розквiтла яскрава ружа;
посеред хати, осяяний лампою, сидiв за столом, схиливши голову на руки,
молодик у совiцькiй вiйськовiй гiмнастьорцi й у вишиваному киптарi, туго
пiдперезаний паском iз портупеєю.
- Сiдайте, пане професоре, - промовив спiвучим тонким голосом, i я
подумав, що вiн гарно читав би у церквi "Апостола". Навiть посмiхнувся,
уявивши його на криласi.
Я сiв на табуретку навпроти нього i ждав; вiн дивився на мене довго,
колючими очима стрiляв менi то в обличчя, то в груди; мене його зирки не
лякали.
- Ви хотiли мене бачити? - спитав, усмiхнувшись до себе. - I, очевидно,
знаєте, з ким маєте справу? - додав i знову пiсно усмiхнувся. Чи усмiх цей
означав погрозу, чи навпаки Опришко таким способом вибачався, що його iм'я
котилося околицею, як туге колесо колючого дроту?
- Хотiв, - кивнув я головою. - Я давно хочу з вами... з кимсь iз
зверхникiв у пiдпiллi поговорити, щоб з'ясувати дещо для себе й, може,
дещо вам порадити. Тому й просив, щоб ви вибрали час.
- То я вас слухаю, - кивнув нетерпляче Опришко, i я зрозумiв, що вiн не
дуже любить прислухатися до чужої думки. У пiдпiллi вiн був цар i Бог, вiн
мав пiд обцасом провiдникiв, станичних, рiзних iдеологiчних референтiв...
вони для нього гейби й не iснували, адже вiн уособляв собою караючу руку
пiдпiлля i саму Божу кару.
- Мене турбує, пане Опришко, одна обставина... турбує i болить. Маю на
увазi той факт, що пiдпiлля дедалi частiше вдається до терору: там когось
повiсили, там - розстрiляли, а того взяли вночi й слiд за ним пропав.
Кожної ночi якась кривава акцiя...
- Ви, професоре, не забувайтесь! - Опришко нервово схопився iз-за стола
й так задерев'янiв стоячи. На сухорляве його обличчя хтось начебто наклав
гiпсову маску. Руки заклав за спину.
- Я й не забуваюся, знаю, з ким розмовляю, i прошу мене не лякати, я,
прецiнь, стрiляний горобець, - вiдповiв йому зухвало. Очевидно, даремно я
роздмухував вогонь, але такий уже мiй характер. - Менi, може, пане
Опришко, справа України не менш дорога, нiж вам, i ви це, напевно, добре
знаєте.
- Я знаю також, - вiдповiв вiн, не мiняючи пози, - що ваш син був
комунiстом.
У мене заболiло серце: я довго мовчав, сховавши обличчя в долонi.
- Я був про вас, друже провiдник, кращої думки, - вiдповiв йому, поволi
добираючи слова... слова ж бо розлетiлися, немовби посеред них вибухла
граната. - Мiй син - моя трагедiя, але, повiтре, й вiн жадав добра своєму
народовi. Одначе його нема й про нього не будемо говорити. Є я... а вам не
може бути невiдомо, що я при потребi людськiй i шкiльнiй буваю в районi та
в областi, стукаю до канцелярiй рiзних начальникiв i навiть до районного
енкаведе. Приїздять i вони до мене... ось Ступа приходить на уроки. Отже,
якщо продовжити вашу думку, що, коли в батька син вирiс комунiстом, то
батько, тим паче чоловiк мого характеру, який усюди пхає свого носа,
мусить бути тричi комунiстом, а простiше - запроданцем... i вам простiше
простого кликнути когось iз своїх, що десь тут затаїлися за дверима, й
наказати повiсити мене на сухiй вербi. Я у вашому розпорядженнi. Нема про
що розмовляти. - Я був, власне, вражений не так зневажливою згадкою про
мого Романа, як пронизаний жалем: дотепер сподiвався, що в пiдпiллi були
про мене доброї думки; їхня думка, очевидно, для мене щось та важила...
тим бiльше для мене, який високо себе цiнував... надто високо.
Опришко вийшов з-за столу й, заклавши руки за спину, задумливо мiряв
кроками хату - вiд образiв до порога. Час од часу зупинявся посеред хати,
пiдвiвши голову й устромивши погляд у слiпi заслоненi вiкна. Чи
надслуховував, що дiється на теренах ночi, чи прислухався до самого себе?
Лише тепер менi вiдкрилося, що вiн ще дуже молодий; ходив вiн пружно,
легко, i, дивлячись на нього: менi здавалося, що вiн кожної митi був
готовий до стрибка, до бiгу... вiн кожної митi був готовий до бою.
- Вибачайте, професоре, - промовив Опришко примирливо, зупиняючись
передi мною. - Не будемо торкатися вашої батькiвської рани. Це ваш бiль, я
хочу це зрозумiти. Одначе, я рiшуче не сприймаю вашого звинувачення у
слiпому тероризмi: є жертви, бо фактично триває вiйна, i, якщо хочете,
вiйна братовбивча. Та чи ми її розв'язали? Бiльшовики кують нам кайдани, а
ми надлюдським зусиллям тi кайдани лущимо по скалцi. Проти нас енкаведе,
партiя, вiйсько, уряд, преса, грошi. Це страшна й дика сила, яка не
вибирає засобiв: куля, бомба, виселення, наклепи, знищення цiлих сiл.
Особливо, на мiй погляд, небезпечним є плекання совiтами зрадництва помiж
нами. Вони вмiють це робити... вони майстри, це треба визнати,
виплоджувати гадюччя, яке пiдступно впускають в нашi мiста й села, в нашi
лiси i поля, i в нашi душi теж... гадюччя бризкає трутизною й нема iншої
ради, мiй шановний пане професоре, як топтати його чобiтьми. Наш змаг -
великий i святий - боремося за Україну... хтось гине в боях, хтось воює в
пiдпiллi, хтось нидiє в потаємних криївках вiд голоду й задухи, а хтось
мусить чавити чобiтьми гадюччя. Цей льос випав на мене. Думаєте, пане
професоре, це легко?
Опришко не очiкував на мою вiдповiдь, йому не потрiбне було Моє
ствердження, очевидно також, що його монолог для мене не призначався, це
скорiше була сповiдь самому собi, вiн себе переконував, що нема в пiдпiллi
важливiшої роботи, нiж чавити чобiтьми гадюччя.
- Мабуть, маєте рацiю: тяжкий повстанський змаг... треба мати вiру, що
боротьба буде недаремною, й треба мати вiдвагу, щоб повстати проти орди,
котрiй несть числа й котра не вибирає засобiв... - почав було я,
зворушений Опришковим вогнем; вогонь обпалив мою душу.
- Я вiрую, професоре, що змаг наш святий, - сказав Опришко, перебиваючи
мене. - Якщо навiть усi ми до одного ляжемо кiстьми, якщо орда потоптом
покотиться по нашiй землi й зрiвняє нашi могили... якщо нас, оббрiханих,
облитих брудом, помиями, якесь поколiння або ж забуде, або вiд нас
вiдцурається, заслiплене брехнею, ми _однаково знову воскреснемо в
котромусь лiтi й у котромусь новому поколiннi. I так буде, поки не настане
Україна. Господи, - чомусь стишив голос... голос його тремтiв, - яке
солодке слово "Україна". Як слово "любов". - Закiнчення його було дещо
екзальтоване, урапатрiо-тичне, вiн мовби випадково натрапив у своїй душi
на оте просте округле слово "любов". Вiн стояв передi мною усмiхнений,
притихлий, немовби скупався у чистiй водi, i зовсiм не був схожий на
всесильного у пiдпiллi есбiста, якому дано право судити й карати.
- Оте ж бо i є, пане Опришко, - сказав я, а хотiв сказати ти "мiй сину"
- як це важливо навiть для майбутнiх поколiнь, щоб на Україну, на любов,
як ви висловилися, не впало нi краплi невинної кровi. Я власне на цьому
хочу наголосити... для цього й хотiв вас бачити. Не можна Добро творити
через Зло.
- Мене iнформували перед тим, як ми мали зустрiтися... зрештою, я давно
чув про вашу заповiдь: "Творити Добро". I все, що ви робите в школi, чи в
селi... що вам вдавалося в оборонi людей... справи цi, я знаю, не мусили
бути аж якiсь великi, часом - побутовi, дрiбнi, сусiдськi, а ви, проте,
вкладаєте їх у скарбонку, на якiй написано: "Добро". Правда ж?
Я переконувався, що есбе недаремно їсть свiй пiдпiльний хлiб:
Опришко вивiдав також про мою скарбонку з написом "Добро". I я зрозумiв
iз тону його розмови, що моя "скарбонка" йому чимсь не сподобалася. "
- Ви маєте на увазi "скарбонку" як самоцiль? - спитав я. - То отже й
творення добра - теж самоцiль? Шо маю на це вiдповiсти? Що повинен бути
природний потяг робити добро? Очевидно, що так? Але, коли людина, в даному
випадку я - народний учитель, силою обставин i в силу свого становища
свiдомо стаю в оборонi людськiй, i це, так би мовити, стає моєю
громадянською потребою i моїм громадянським обов'язком, то що є у цьому
непорядного? Думаю, що якраз наша бiда... наша українська бiда, що ми
романтично ставимося до громадських своїх обов'язкiв... має бути, мовляв,
якийсь внутрiшнiй iмпульс, пiдсвiдоме навiювання, нашiптування, велiння
душi. Я сповiдую прагматичний пiдхiд: не варто очiкувати iмпульсу, а треба
дiяти... дiяти щодня й щогодини, робити все, що в твоїх силах, можеш
зробити сьогоднi. Зроблене, не соромлячись, записуй на своє конто. I чим
довший твiй рахунок, чим грубша книжка твоїх доброчинств - тим бiльше
будеш поважати себе й будеш поважаний серед людей. Це i є моя "скарбонка",
друже провiдник.
Опришко слухав уважно; вiн знову походжав по хатi й чоботи його
поскрипували голосно, але нi одне моє слово пiд чобiт не потрапляло.
- Це, знаєте, цiкаво... така прагматична релiгiя доброчинства, -
промовив вiн. - Комусь вона може не сподобатися своєю рацiональнiстю...
менi вона теж не припала до серця, я не звик записувати кожну добру
справу, зроблену того чи iншого дня... це пахне, на мiй погляд,
егоцентричною бухгалтерiєю.
- Мене, вибачайте, вашi хлопцi не привели сюди для того, щоб я навертав
вас на свою релiгiю, - спалахнув я. - Мене привели, щоб ви, якщо
забажаєте, мене вислухали. Ми вже цiєї теми... теми кровi й України
торкалися. I хоч вам не сподобався мiй прагматизм, я, усе ж прагматично
мiркуючи, прийшов до вас просити, нагадувати чи й вимагати - чом би й нi:
боротьба за Україну свята справа i корогви українськi мають бути
незаплямованi.
Порiг у хатчинi був високим, i Опришко, чи то втомившись вiд
безперервного ходiння по хатi, чи просто було йому зручнiше приглядатися
до мене, яскраво освiтленого лампою, що на столi, з певної вiдстанi, але
вiн присiв на порiг, обхопив руками колiна й далi сторожко ловив, як
плотиць у сачок, мої слова; я це ловлення вiдчував майже фiзично. Зрештою,
ловлення слова - це вже була професiйна звичка слiдчого: нi одне слово,
мовлене спiвбесiдником, не повинно загубитися бо, може, воно колись
знадобиться.
- Цiлком погоджуюся, пане професоре, що корогва наша свята, та як
нелегко нести її незаплямленою в умовах пiдпiлля й бiльшовицького терору.
Прошу прийняти до вiдома: наша Служба Безпеки якраз створена для береження
чистоти корогви... i ми безпощаднi до тих, що кидають її пiд ноги, що
витирають об неї маснi руки, й ви це, професоре, добре знаєте. Одначе, ви
не уявляєте, що значать для боївок безперервнi рейди з села до села, з
лiсу до лiсу, з району до району або й на далекi терени, щоб тiльки ворог
не оточив облавою, щоб не змiг за нами устежити, щоб спалахував бiй там,
де ми його нав'яжемо, а ноги нашi, як кажуть, не купленi... i снiг, i дощ,
i невiдомiсть, i голод, i рани, i смертi, i зради. Це влiтi. А взимi в
криївках, у бункерах сидиш тижнями, мов кертина, задихаючись не лише через
нестачу кисню, але й вiд пiтьми... вiд пiтьми, в яку ти падаєш, коли
погасиш лiхтар або ж свiчку. Й вошi, вошi, як горобцi. I тупiт
енкаведистських чобiт над твоєю головою. Уявляєте, як важко нести
знамено... а ще важче остерегти його вiд бризкiв кровi, часом i
невинної... трапляється. Виповзаєш, бувало, з бункра, слiпнеш вiд сонця...
i ще слiпнеш вiд злостi, часом нерозсудливої.
- I заслiплений злiстю, друже Опришко, беретеся карати газду, який
пожалiв для пiдпiлля свинi або ж бичка? Караєте також хлопцiв i дiвчат, що
стали комсомольцями, бо мрiють учитися у вищих школах? Караєте також
безневинну жiнку, яка десь на вулицi пащекувала що, мовляв: "тотi з лiсу"
- рабiвники, а в тiєї жiнки лишилося двоє-троє малих дiтей. А як легко
очорнити у ваших очах будь-кого, нашептати на вухо, що цей чи той продався
совiтам. Я не можу, наприклад, простити вам смертi Юстини Семенюк,
Монашки, як її називали в селi. Якщо по правдi, то тiльки про Юстинину
смерть... i тiльки про неї я збирався з вами говорити... а наша бесiда
потекла ширше.. бесiда тече, а Юстина стоїть за вашими плечима, друже
провiдник.
Опришко й не озирнувся.
- Смерть Юстини вiд рук есбе, - продовжував я уперто, - не принесла вам
слави... люди хрестяться й зiтхають. Нi, нiхто вголос i не пискне, всi -
тихше води й нижче трави... а лише одними очима запитують: чи потрiбна
була Українi ця жертва? I ще запитують: чом так легко вмерти зганьбленим?
Трутизна пiдозрiння, непевностi, страху, а ще - розчарування... ох, яке
багно розчарування розлилося, затопило нас...
Я мiг сподiватися, що Опришко не стерпить моїх докорiв, якось
принагiдне менi розповiдали, що вiн має гарячу натуру й до того ж не
сприймає заперечень. А тут вiн сидiв на високому порозi каменем, обнявши
колiна, й усе нижче хилив голову.
- Не буду виправдовуватися...не буду, - промовив глухо. - Ми
помилилися... це страшно, на це нема виправдання. Можна б нашу помилку -
Юстинину смерть списати на вiйну, оборонятись тим, що, мовляв, дрова
рубають - трiски летять. Та не буду до цього вдаватися. Ворог виявився
хитрiшим... ворог розраховував на трутизну, на трупний сморiд, що поповз
над землею, що заповз у душi. I на цей раз вiн перемiг.
Я сумнiвався, чи зверхник iз Служби Безпеки достатньо повно уявляв собi
ворога, котрий його обхитрував; вiн бачив ворога переважно крiзь прорiз
прицiлу й при спалахах пострiлiв; вiн бачив переважно ворогiв мертвих, а
якщо енкаведисти потрапляли до його рук живими, то були це або людцi
жалюгiднi, що всикалися в штани, або ж рудi запеклi фанатики; вiн бачив
переважно ворога з числа наших краянiв, що їх завербувало енкаведе -
рiзних голiв та секретарiв сiльрад, мельникiв на млинах, колишнiх
повстанцiв, що здалися i зрадою заробляли собi на довiр'я, людей часом
зовсiм випадкових, цi останнi викликали в нього презирство й на них вiн
жалiв навiть кулi.
Ворог же справжнiй сидiв у глибокому запiллi - в партiйних кабiнетах, в
управлiннях енкаведе, у вiйськових штабах; сидiли там люди з холодним
розумом та з великим досвiдом - генерали, мiнiстри, секретарi, полковники,
радники й дорадники. А над ними - Сталiн, Москва. I всi їхнi помисли
нацiленi, чуєш, друже мiй Опришку, на тебе, на твою боївку, на тих
хлопцiв, що нипають у лiсах i яких гризуть вошi, i на тих
дiвчат-зв'язкових, якi, беззбройнi, темними ночами обминаючи численнi
чекiстськi засади, несуть "грипси" - тонюсiнькi трубочки паперу з
пiдпiльними наказами, попередженнями, iнформацiєю; коли б цi "штафети"
котроїсь ночi враз засвiтилися, як свiчки, то ми побачили б, що цiла наша
земля вiд Карпат аж до Волинi й поза Збруч засiяна вогнями.
Генерали, партiйнi секретарi, мiнiстри i челядь менша аж до
опер-уповноваженого Ступи сушать голови й вигадують пастки, лаштують вовчi
ями, годують псiв i солдатiв, дресируюють зрадникiв з однiєю метою -
проникнути в пiдпiльну сiтку, зiткану з вогнiв, що їх носять дiвчата, щоб
потоптати цi вогнi кирзаками, стирлувати танками, пiдiрвати бомбами й
мiнами, облити помиями.
Очевидно, опер Ступа з своїм начальством i розробив нескладну й
пiдступну операцiю, що закiнчилася смертю Юстини Монашки. Тiльки людина,
яка добре знала, що дiвчина-монашка, яка ходила по селу, що називається, з
нiмбом навколо голови й з лагiдною посмiшкою на довгобразому блiдому лицi,
могла холоднокровно вирахувати свiй хосен вiд її смертi.
Юстина була колись моєю ученицею, щоправда, не довго, пiсля четвертого
класу Марко Семенюк - її тато, газда середнього достатку, вiддав доньку до
української жiночої гiмназiї, що її утримували сестри-василiанки. Гiмназiя
на вулицi Петра Скарги, що мiстилася в однiй розлогiй будiвлi разом iз
монастирем, мала в краї добру репутацiю: там дiвчат гарно вчили й
по-християнському виховували. Єдиний її недолiк - це те, що в гiмназiї
було багато монастирського свiту, релiгiйного духу: чимало вихованок пiсля
матури, замiсть того, щоб поповнити, як кажуть, ряди свiтських жiнок -
iнтелiгентiв, котрi запряглися б у народну роботу, залишалися в монастирi,
приймали постриг. Слiв нема: сестри-василiанки робили чимало пожиточного
на народнiй нивi - гiмназiя, бурса, органiзацiя дитячих садкiв,
мiсiонерство й просвiтництво. Але...
Одначе Марко Семенюк не був задоволений, що донька пiсля матури
записалася, як вiн казав, у монахинi. Та переконати її не змiг,
монастирськi стiни на довгi роки вiдгородили її вiд батька.
Вона повернулася додому у сорок шостому роцi в чорнiй, але вже не в
чернечiй одежi - василiанський монастир совiти розiгнали; черницi
розбрелися хто куди, кiлькох енкаведе арештувало. Гiмназiю обернули в
педагогiчне училище, сам монастир став гуртожитком, а монастирську церкву
обладнали пiд спортивний зал. Про це менi розповiдала сама Юстина. Вона,
до речi, часто до нас iз Iриною приходила, брала книжки до читання, з
Iриною ткали довгi розмови про безмежжя людського терпiння; я не сприймав
її фiлософiї терпiння i покiрливостi, нерiдко встрявав з нею в суперечку:
як можна мовчки терпiти, провiдувати терпiння, коли в Горопахах панує
навiжений Ступа, а лiсовi хлопцi згоряють на вiвтарi України, як политi
бензином пшеничнi снопи.
Вона слухала мене усмiхнене, лагiдно дивлячись менi увiчi; вона казала:
Бог наш терпеливий i нам велiв терпiти... i тiльки терпiння порятує нашу
землю вiд бiльшовицької заглади. Бог з нами! Ми втоптанi в камiнь, ми
обвугленi, крик наш пливе у кровi, але ми не згинули, ми знову встанемо й
випростуємося, як лiс пiсля фаї. О так, у лiсi пiсля бурi лежать покотом
потрощенi дерева... вони лежать, а помiж їхнiм зiв'ялим пагiллям принишкли
полки дубчакiв. "Це ми, пане директоре, нишкнем пiд буреломом, - казала, -
нам лише треба вмiти витерпiти... й ми витерпимо. Бог з нами".
Юстина не замикалася за ворiтьми татового подвiр'я; не звертала уваги
нi на чекiстiв iз Ступою на чолi, нi на лiсових хлопцiв, що навiдувалися
ночами за провiантом. Мала роботу: несла людям науку терпiння. То в цьому
кутку села, то в - тому, то таки до неї додому приходили жiнки з своїми
жалями... сидiли жiнки на призьбi пiд хатою й сповiдалися, i плакали, i
скаржилися, i молилися, i розкривавлювали свої рани, i викрикували перед
нею свою злiсть, i скидали свої одежi, показуючи синцi й рани.
Юстина нiколи жiнок не перебивала, лиш хитала головою. Пов'язана чорною
хустиною, блiда, з непогашеною доброю усмiшкою на устах, вона виглядала на
мученицю, яка перебирала на себе чужi болi, глаїла їх i лiкувала. Жiнки на
призьбах стихали, як малi дiти, заколисанi плином її бесiди... а в тому
плинi нiчого ворожбитного не було, окрiм лагiдностi, усмiху, вiри й науки
терпiння; а в тому плинi свiтило сонце, наливалися соком яблука, а дiвчата
наливалися красою i любов'ю, а в полi ходив розгойдано пшеничний вiтер, що
хмелiв вiд духу скошеної трави. "Треба жити, дорогi сестри, й
перетерплювати. Бо що, власне, є життя, як не терпiння? Витерплюйте,
повiрте в терпеливiсть не за грiхи, а за те, що Панбiг вас любить i
випробує. Не зрiкайтеся царства небесного, але й не зрiкайтеся, кинувшись
у чорну безодню розпачу, ластiвочого спiву. Час котиться на нас... через
нас перекочується, немов велетенськi - аж попiд хмари - тракторнi колеса,
а ми шукаймо порятунку й розради в Боговi... шукаймо й переживемо всi
лиха. Ось побачите".
Котрась жiнка котрогось дня спитала сестру Юстину:
- Чи мой, переживемо того Ступу?
- Усiх переживемо, - вiдповiла Юстина вголос i цiлком по-сiльському
щиро засмiялася. - I Ступу, i товариша Сталiна теж. Ми ж бо вiчнi на цiй
землi.
Ми вiчнi...
Очевидно, до опера докотилися якщо не цi сказанi нею слова, то якiсь
iншi пiдшепти, наклепи... а втiм, i без наговорiв товариш Ступа щоденно
сам переконувався, який великий вплив має на село ота молода жiнка,
Юстина, в чорнiй хустинi. Довго не вiдкладаючи, сам явився на подвiр'я
Марка Семенюка; Юстина вийшла з хати йому назустрiч.
- Прошу, будьте гостем, - показала на високу призьбу пiд вiкнами. - Тут
зручно сидiти й спостерiгати свiт.
Опер iз своїм нерозлучним "дехтярем" на грудях хвилину повагався,
врештi таки присiв. Сонце свiтило йому ввiчi й вiн лискучий свiй дашок
насунув низько на лоба. Два його енкаведисти пасли небезпеку на хвiртцi.
- З вашої призьби свiт справдi виглядає iдилiчним, - промовив Ступа,
погладжуючи долонею зброю. - Нiби й нема бандитiв i нема оперативникiв. Є
тiльки один Бог, - кинув на Юстину насмiшкуватий погляд.
- Бог справдi є завжди i всюди, - вiдповiла Монашка.
- Юринда ваш Бог, опiум... - Оперуповноважений Ступа мав намiр сплюнути
зневажливо, але в останню хвилину передумав i ковтнув слину. Вiд нього
пахло цибулею, самогонним перегаром i ваксою начищених до блиску чобiт. -
Я маю надiю на свого бога, на "дехтяра". - Ступа показав у холодному
зблиску усмiшки бiлi й дрiбнi зуби, i Юстина аж здивувалася, що вони в
нього такi бiлi й такi дрiбнi, їй чомусь уявлялося, що Ступа повинен бути
iкластий, як вовк. Вона, певна рiч, бачила Ступу десятки разiв, здибалася
з ним та з його зграєю на вулицi, але вони її не зачiпали, обходили
забобонне боком, лякаючись, певно, її чорної хустини й чорної одежi. Нiхто
не зважувався, в тому числi й веселун Сашко Козаченко з гармонiєю,
зареготатися їй услiд або ж приставати з соромiцькими натяками, як це вони
залюбки робили з сiльськими дiвчатами й молодицями. Юстина, щоправда,
уступала їм дорогу, сходила на обочину й дибуляла далi, звично тулячи зiр
у землю.
- Хiба не боїтесь, що одного разу ваш скорострiл заткнеться i ви... -
сказала Юстина уявивши ситуацiю, коли заткнеться Ступин кулемет.
- На цiлому свiтi будете тiльки ви, безпорадний, iз своїм зiпсованим
скорострiлом... навпроти вас буде стояти смерть. Тодi й ви почнете кликати
Бога.
- Звiдки ви знаєте, що так колись може статися? - спитав Ступа й пiдвiв
голову. Задер угору дашок i поглянув, жмурячись, на сонце, - Я перейшов
фронт, Крим i Рим... доля i зброя мене берегли. Так буде й надалi. - I
нагальне мелькнула йому в головi якась думка, бо протер ослiплi вiд сонця
очi й устромив їх в Юстину. - Ви що, виворожуєте менi смерть... жадаєте
менi смертi? - Ступi починала надокучати "культурна", як йому здавалось,
бесiда, й вiн чвиркнув слиною крiзь зуби, немовби "культурнiсть" з себе
випльовуючи. - Ти потаємно годинами б'єш перед iконами поклони й випрошуєш
у Бога смертi для нас, так? Нiби я не знаю? Гадаєш, менi не доповiдають?
- Я у Бога нашого випрошую тiльки милостi... тiльки милосердя й ще,
може, спецiально милосердя для вас, - вiдповiла Юстина.
- Ну-ну, це цiкаво: монахиня, католичка якась молиться за перемогу
радянської влади у цьому заклятому краї... це щось нове, - i вiн стиснув
плечима. - Якби про це дiзналися бандери в лiсi... - реготнув.
- Я молюся за душi людськi... за тих молюся, що он на хвiртцi пантрують
у синiх кашкетах... i за тих молюся, що в лiсi. - Юстина знала, що Ступа
наганяє в селi страх на старого й малого, й було їй дивно, що почувалася з
ним вiльно й розкуто.
- За це можна й арештувати... за моральну пiдтримку бандитiв, -
пригрозив Ступа.
- То в чому ж справа, - вiдповiла Юстина байдуже. Вона направду Ступи
не боялася; не боялася нi Ступи, нi когось iншого, нi Сибiру, нi
Бистричанської тюрми. - Тата я поховала, газдiвство наше розвалилося,
якась курка лишилася й коза. Поле ось-ось заберете до колгоспу. А Бога в
мене ви не вiдберете. Бог буде зi мною i в казематах.
Ступа не сумнiвався, що вона говорить правду; слова її були твердi,
впевненi; обличчя її зблiдло; дивилась просто поперед себе смiливо й
рiшуче. Зрештою, Ступа наперед, ще до того, як повернути на її подвiр'я,
здогадувався, що монашка його не боїться, i ця обставина якраз не давала
йому спокою; свою спокiйну хоробрiсть, думав вiн, монашка розносить по
селу... розносить, i потолоченi ним, Ступою, стебла оживають знову. Йому
було любо почувати себе в Горопахах таким, що навiває страх i покору...
так, жах i покору, бо тiльки примус, терор спроможнi утвердити тут
радянську владу.
- О, я знаю, ти, дiвко, готова йти на муки, - Ступа уже не рахувався з
словами. - Тобi сниться терновий вiнець? - зло засмiявся. Схопився на
рiвнi ноги й мало не вдарив її чоботом у груди. Юстина помiтила цей
стриманий рух, але з мiсця не рушилася: "Ну, чом не б'єш?" - О, я вже
постараюся, чуєш, постараюся, - крикнув Ступа, враз повеселiвши, - щоб iз
тебе терновий вiнець зняли. Ауфвiдер-зен! - I вiн, i не глянувши на неї,
рушив, посвистуючи, до ворiт; Ступа свистав собi й насвистував план, що
прийшов йому щойно до голови.
Опiсля, роздумуючи над долею Юстини, я запитував мисленно Бога, чому
допустив до того, що сталося з нею, адже була вона його. Божою невiстою, i
бачив вiн iз небесних висот, що монахиня не мала за собою вини, то чому ж,
Боже, дав волю Ступi, пальцем це кивнувши, щоб оборонити свою невiсту вiд
злого намiру.
Юстину Семенюк арештували вiдразу пiсля того, коли хтось виказав Ступi,
що секретар сiльради Iлько Гладун, фронтовик iз тутешнiх молодих газдiв,
який носив на гiмнастьорцi медаль "За вiдвагу", насправдi ж сповнює в
пiдпiллi ще одну роботу: був вiн у Горопахах станичним, мав псевдо
"Мирон". Звiсна рiч, Ступа лютував, що Iлько дурив його як хлопчака, коли
вони, бувало, разом пиячили й обговорювали, як би то швидше покiнчити з
бандитизмом - одних треба винищити до лаби, других - запакувати до Сибiру,
третiх - залякати, щоб боялися власної тiнi, ще четвертим пообiцяти рай, а
п'ятi самi змиряться.
Iлько потакував Ступi; Ступа йому вiрив; на Iльковi виблискувала й
видзвонювала фронтова медалька.
I на тобi: Iлько - не Iлько, а "Мирон".
Коли брали Мирона в його ж таки хатi, то вiн скочив у причiлкове вiкно,
i був би втiк, якби котрийсь з солдат навмання в темрявi не черкнув
автоматом: куля зачепила ногу.
Отож вiдразу пiсля цiєї подiї й арештували Юстину Семенюк. По-перьах
нiхто цi два арешти не зав'язував в один гудз, про нiщо не здогадувалася й
сама Юстина. Її звинувачували у зв'язках з бандерiвськими боївками, у
проповiдi католицизму й взагалi у ворожiй дiяльностi. Кiлька ночей молодий
в'їдливий слiдчий на прiзвище Климов вибивав у неї криком, погрозами й
лагiдною пiдступнiстю зiзнання про свої нiбито зв'язки з станичним
Мироном; вона про нiякого Мирона не знала, Iлько Гладун був секретарем
сiльради, фронтовик, має заслуги, пив горiлку з оперуповноваженим. Всi в
селi про це знають.
Її несподiвано випустили, ще й посадили люб'язно у вагон на вокзалi в
Бистричанах; слiдом за нею нiбито через лiкаря з тюремної лiкарнi, де
Iльковi гоїли рану, їлько Гладун передав додому жiнцi "грипе", на якому
було вимережано дрiбним Iльковим почерком попередження, що вiн став
жертвою енкаведистського агента по кличцi "Монахиня"; начебто свого часу
вiн довiряв їй певнi пiдпiльнi обов'язки, бо хто ж мiг запiдозрити, що за
маскою милосердної черницi сховалася завербована Ступою сука. Стало вiдомо
також, що вона видала криївку, в якiй перечiкували енкаведистську операцiю
хлопцi з боївки сотенного "Буреверхи"... перечiкували, нещаснi, а Монахиня
тим часом запродала їх на смерть й вони у схронi пострiлялися.
Так начебто писав Iлько Гладун.
Горопахи вiд цiєї хижої новини завмерли.
Хтось вiрив у написане на цигарковому паперi, а хтось - не вiрив, хтось
взагалi нiчого не хотiв знати й западався якомога глибше у вириту нору, а
Гладуниха розгладжувала цигарковий папiрець з округлими, дрiбними, як мак,
буквами, вицiловувала їх сухими губами й навiть винюхувала й приговорювала
до них, до букв, гейби до живих пташок, що мають повернутися в Бистричани
й сiсти в тюрмi Iльковi на плече.
I тяжко кляла Юстину.
Клятьба докотилася й до мене, я повинен був негайно поспiшити до
черницi, вона б менi розповiла... вона або менi зiзналася б в тому, що
таки видала Мирона, або ж заприсяглася б, що чиста перед людьми й перед
Богом; вона менi не збрехала б, я був її учителем, вона не вмiла брехати,
це я знав давно.
Я винен...
Я не пiшов одразу того ж таки дня до Юстини; я чомусь не стулив до купи
"грипе" iз тюремної лiкарнi з несподiваним звiльненням Юстини; я не спитав
самого себе: "чому її звiльнили? "Хiба був у Горопахах такий випадок, щоб
хтось, потрапивши до рук енкаведе, повертався додому? Широкi дверi туди, а
назад - вузенькi?"
Я не поспiшив дiвчинi на помiч.
Тим часом "грипе" того ж таки вечора принесли Опришковi; для певностi
вiн особисто звiрив письмо на "грипсi" з Iльковим почерком на
сiльрадiвських паперах - усе сходилося.
6
...Її привели на узлiсся.
- Суд був коротким. Того ж вечора моя боївка повинна була
перебазуватися на iнший терен, дорога чекала нас далека й ми поспiшали, -
оповiдав Опришко, далi нерухомо сидячи на порозi. Тепер однак його зiр, як
куля... куля свиснула бiля мого правого вуха, лише обсмаливши волосся, й
втопилася у просторi бiлої стiни - пiд образами; стiна розступилася i я
здогадувався, що Опришко у сю хвилину перебував у "тому вечорi", на "тому
узлiссi", куди есбiсти привели Юстину. - Так, вона стверджувала, що
слiдчий в Бистричанах випитував її кiлька ночей про Iлька Гладуна, але
вона не могла нiчого про нього сказати, крiм того, що вiн писарював у
сiльрадi; так, слiдчого чомусь дуже цiкавило, як загинули у схронi хлопцi
сотенного Буреверхи, але ж вона нi про сотенного, нi про його хлопцiв теж
нiчого не знала, тiльки й бачила, як везли їх, мертвих, на фiрi попри її
ворота.
Я їй сказав, що ми, есбе, iнформацiю уточнили, все, що вона тут
говорить, - чистої води брехня. Маємо докази: пише людина з тюрми, з
пекла, що ти продала Iлька Гладуна, а перед тим продала Ступi бункер з
бойовиками Буреверхи. А ще перед Буреверхою i його хлопцями були iншi
смертi й зради. I все це на твоїй совiстi. За маскою святошi, що
проповiдувала терпiння, покору зачаїлася спритна агентка, яка, може, ще
перед тим, як розiгнали василiанський монастир, була завербована енкаведе.
Я так їй сказав.
Вона не рятувала своє життя, як iншi, не виправдовувалася, не плакала,
не повзала, професоре, на колiнах, а тiльки зiтхнула, промовивши:
"Господи, чому чужi прогрiшення перекладаєш на мене? Ти ж бо знаєш: я не
винна".
- Я не винна, - повторила вона менi. Я пам'ятаю... я ще глузував з
неї... всi з ким есбе мало справу, казали, що вони не виннi.
За пiвгодини було по всьому й ми вирушили в рейд. Ну, а далi ви знаєте,
- зiтхнув Опришко й звiвся на ноги. Зупинився бiля заслоненого вiкна,
привiдкрив краєчок верети й припав лицем до шибки. Рука конвульсiйне
намацувала кобуру пiстоля й м'яла тверду шкiру; рука, здавалося, була
готова роздерти кобуру на кавалки, вихопити револьвер i вистрелити...
вистрелити в нiч, у себе, в мене; власне, конвульсiйна метушня пальцiв на
кобурi лише видавала стан Опришкової душi; ззовнi вiн виглядав спокiйним.
- Ну, а далi, пане професоре, знаєте, - повторив вiн, повернувши до
мене обличчя.
Далi справдi я вже знав i без нього. Поки його боївка рейдувала в
далеких селах i лiсах, збиваючи з пантелики винищувальнi бiльшовицькi
загони, iз Лисиничiв, тобто з районного нашого мiстечка, придибала далека
родичка жiнки Iлька Гладуна й принесла вишивану задубiлу сорочку, на
подолi якої кров'ю було виведено: "Гладун, Горопахи, Гину". Гладунова
Параска вiдразу впiзнала сорочку свого чоловiка; не було також особливо
складно дiзнатися, як сорочка потрапила до родички Гладунихи. Детективна
iсторiя виявилася простою i страшною: у районному енкаведе служив конюхом
якийсь Горох - дебелий хлопище, який чи зроду придуркуватий, чи його
контузило на фронтi - нiхто цього не знав, бо Горох був маломовний, люди
обходили його боком. Казали: вiд нього смердить трупом. А ще казали, що
йому залюбки давали в пивницях мучити в'язнiв - мав вiд тяжких мук
задоволення. Коли Горох напивався, то починав хвалитися, пускаючи з
губатого писка зелену пiну, що дуже любить толочити кирзаками дiтороднi
органи... любить трощити на друзки, щоб мiсиво було криваве.
Офiцiйно Горох возив фiрою вдень дрова, сiно, або картоплю для кухнi, а
вночi складав у драбини ще теплi трупи замордованих тут таки в
лисичанськiй "попереднiй" тюрмi й невпiзнанi тiла пострiляних у лiсах
повстанцiв, яких звозили з цiлого району, й торохкотiв своїм возом на
околицю мiстечка, поза шкiрзавод, де були фронтовi нiмецькi окопи. Там
мерцiв i закопував.
Кожної ночi мiстечко тривожно прислухалося до того, як торохтiла
тюремна пiдвода i як часом п'яний вiзник, iдучи поруч iз возом, добував iз
темних своїх нутрощiв нутряну мелодiю, мертвецький спiв. Очевидно,
начальство знало про той жах, який посеред ночi огортав Лисичани, коли
Горохiв вiз скреготав колесами об камiння, гуркотiв, а сам вiзник
управлявся в спiвi; нiчний жах був начальству на руку - хай усi знають i
тремтять: кожного, хто бодай слово вимовить проти радянської влади,
чекають драбини Горохового воза.
З труповозiння цього нiчного Горох мав свiй хосен: перед тим, як
укласти мерцiв в окопи, вiн здирав iз них що було краще: чоботи, сорочку,
штани або ж маринарку й ще затемна вiдносив здобутi трофеї до старої
польки панi Казi, яка їх прала, цирувала, якщо були дiрки вiд куль,
старанно випрасовувала та ще й до того збризкувала "кольонською водою" i
спродувала в Бистричанах на товчку. Вирученими грiшми дiлилися; Горох
називав їх, по-дурному регочучись, "бандерiвським податком", який одразу ж
пропивав. Таким шляхом потрапила до панi Казi Гладунова сорочка, його
стоптанi, нiмецького зразка чоботи й синi дiагонелевi штани. Панi Казя
цiлком випадково перед тим, як сорочку намочити, звернула увагу на кривавi
лiтери на подолi.
Звернула увагу i прочитала: "Гладун, Горопахи. Гину".
Господи ж, по-сусiдству з нею мешкає така собi Дарка Гладун. Може й
вона з Горопах?
Те, що було зав'язане десь у кабiнетах енкаведе, двi старi жiнки не без
допомоги Гороха й пiвлiтрiвки з червоною голiвкою розв'язали без особливих
труднощiв. Еге, хвалився придуркуватий Горох, пускаючи з рота зелену пiну,
я вiдвiз до Авраама мужика в германських кованих сапогах й у вишиванiй
сорочцi, в чьом дєло? Чекiсти, видно, добре йому дали й мужик у вишиванцi
iспустив дух. Вiн лежить лише в калiсонах... Ха-ха, стане бандера на суд
перед Господом Богом у калiсонах... вiн лежить, мать його, разом з усiма в
окопi голий. Холодно йому?
Так стало вiдомо, що Iлька Гладуна в тюремнiй лiкарнi у Бистричанах
нiколи й не було, вiн туди просто не доїхав, його замучили на другий чи на
третiй день пiсля арешту тут таки в Лисичанах.
Даремно тiльки Гладуниха вистоювала з передачами пiд бистричанською
тюрмою. Не вельми хитра гра з "грипсом" була задумана для того, щоб
очорнити Юстину; одним пострiлом, як говориться, було застрелено двох
зайцiв: кинули пiдозрiння на бiдну жiнку, яку есбе поквапилося знищити як
агента енкаведе, й водночас заплямували в людських очах пiдпiлля. Мовляв,
думайте та зважуйте, добрi люди: ось що виробляють вашi хлопцi в лiсах.
Звичайнi вони вбивцi.
- Ви надто поспiшили, пане Опришко, знищити Юстину, - сказав я
навпростець. - Тепер збираємо врожаї. Товариш Ступа на першiй же
"полiтбесiдi" в читальнi порипував чобiтьми на сценi перед спантеличеними
селянами й не мiг приховати радостi... вiн аж променився, коли єлейно
бiдкався, що баядери не пожалiли бiдної черницi, яка служила людям i
своєму Боговi. Та що ж можуть очiкувати вiд зарi-зяк люди простi... можуть
очiкувати кулi й удавки.
Я теж був тодi в читальнi; я бачив, як нашi люди хилили голови;
хилилися голови вiд болю, вiд сорому й вiд страху певно. Вам, пане
Опришко, може, й не дуже приємно чути про це, але я повинен був сказати.
- Ну, доволi, - Опришко рiшуче зупинив мене змахом руки. - Найлегше
звинувачувати. Так, ми виннi, я винен, до дiдька, - вiн аж пiдскочив до
мене, блiдий аж синiй, i скрипнув зубами. - I я спокутую... спокутую цей
грiх. Ви можете повторити, професоре, що ми поквапливi й жорстокi. Я
визнаю, ми поквапились, бо ворог скрiзь i всюди наступає на пальцi,
облягає облавами i своїми гарнiзонами в селах. I множить, як я уже казав,
сексотiв. Знищуючи Монахиню, я був переконаний... я мав докази... що
попереджую нову зраду. Хто мiг гарантувати, що вона не вивiдала про iншi
криївки... вивiдала i продасть?
Так, ми лютi, жорстокi, як вовки, але ми не першi вдалися до терору. Це
вони нав'язали нам правила гри, а ми лише цим правилам пiдкоряємося. Це
вони, професоре, посiяли помiж нами лють i пiдозру. Якщо хочете, то вони,
бiльшовики, навчили мене особисто... навчили ненавистi i навчили вбивати.
Ось ви судите мене, я вiдчуваю, знаю: судите в душi глибше й суворiше, нiж
на словах. I я вас розумiю, принаймнi хочу зрозумiти. Але й мене ви
зрозумiйте, мене, не Опришка з есбе, а звичайну молоду людину; менi ще
тридцятки нема, я ще рахуйте, не жив, а вже за мною - цiлий цвинтар.
Страшно, правда? Одначе мушу сповняти свою роботу, це мiй обов'язок... я
заприсягнувся нищити ворога на кожному кроцi вогнем i мечем, як писав
колись поляк Сенкевич... нема в мене милосердя нi краплi. Я суцiльна,
монолiтна ненависть i, певно, заслiплений ненавистю, допускаю, якби то
легше сказати, промахи.
Нi, Опришко не кричав, як почав було попервах. Мова його була
уривчастою, слова вiдкушував поволi й, здавалось, брав кожне окреме слово
на долоню i пригладявся до нього, потiм струшував на долiвку; словами вiн
вистелив долiвку навкруг себе - так я собi уявив - i вони, слова, лежали
на долiвцi хоч на вигляд тихi, не розжаренi до червоного, одначе я знав,
що на дотик вони гарячi. Й поправдi кажучи, я уже не був радий, що надто
заглибився в трагедiю Юстини Семенюк; кiнець для мене теж мiг бути
трагiчним. Шо йому, розлюченому есбiстовi, перешкоджало вихопити пiстоль
i...
Вiн цього не зробив би, я вiдразу себе заспопокїв; я не маю права про
нього ницо думати. Справдi ж, не вбивця вiн якийсь...
- Знаєте, пане професоре, ким я хотiв бути в життi? - спитав Опришко й
рiзко повернувся до мене... i я його не впiзнав: замiсть скалок в очах,
замiсть стиснутих губ, замiсть блiдого гнiву на худому обличчi я побачив
страждання; я злякався, що вiн зараз заплаче або ж застогне; вiн обняв
мене за плечi й довго, цiлу вiчнiсть отак стояв зацiпенiвши; вiн цiпенiв,
склепивши повiки, а я, грiшний, думав, що вiн мене не обнiмає, вiн на мене
оперся, йому було потрiбне опертя, пiдтримка, без опертя обезсилений
Опришко впаде; я вiдчував на своїх плечах вагу його тiла... вагу його
страждання i менi по-людському стало його жаль. - Була в мене мрiя - стати
священиком... я шевський син iз покутського мiстечка хотiв стати
священиком, щоб голосити слово Боже, проповiдувати любов до ближнього.
Тато з мамою були побожними людьми i моїм вибором тiшилися. Я готував себе
в думках до цiєї мiсiї... я був на першому курсi духовної семiнарiї, коли
в тридцять дев'ятому прийшли совiти. Потiм вибухнула вiйна, Львiв зайняли
нiмцi й по мiсту розкотилася жахлива звiстка, що енкаведисти, втiкаючи,
вимордували тисячi в'язнiв.
Я пiшов туди, до в'язниць, не з простої цiкавостi.
Я в душi був готовий сприймати як справжнiй божий слуга людськi
страждання i смерть; я був готовий глаїти лагiдним словом розпуку матерiв,
якi знаходили там розтерзаних катами своїх синiв i доньок.
Мене занесло на подвiр'я тюрми "На Лонцького" - так вона називалася ще
з польських часiв, разом iз сотнями людей, якi прийшли сюди впiзнавати
своїх. Сонце. Спека. Густий, як драглi, трупний сморiд. Годованi, як
ворони, мухи. Гурти жидiв, що виносили трупи iз казематiв, iз пiдземель, й
укладали їх рядами на подвiр'ї... жидiв, як я потiм дiзнався, пригнали
сюди на спокуту за грiхи жидiв-енкаведистiв. Плачi - аж попiд саме небо. I
я там зрозумiв, що мої намiри гасити лагiдним словом чийсь бiль виглядали
б святотатством. Матерi мусили виплакатися. Я навiть пiдозрiвав... я тодi
запiдозрив, що криками своїми матерi прагли докричатися до Бога, щоб
повоскресшав їхнiх синiв; сини, доньки, батьки, сотнi їх i сотнi лежало на
подвiр'ї, а ще сотнi в пiдземеллях лежали покладенi в штабелi, як дрова...
а ще в камерах лежали розкиданi, як скошене важке колосся. Скатованi,
оголенi дiвчата. Сокирами розкраянi черепи. В однiй камерi я бачив
розп'ятого на стiнi, прибитого цвяхами священика в чорнiй реверендi, живiт
у нього був розпорений навпiл i в мiсиво кишок устромили голе немовля.
Повiрте, я теж тодi завив разом iз матерями, це була остання крапля,
мене начебто теж розп'яли й ошельмували, i я мусив завити, як _вовк. Я
ступив тодi на край, де починалося божевiлля; я тодi, саме тодi, на
пекельному днi, засумнiвався в iснуваннi Бога, бо як вiн мiг допустити до
страшної масакри, вiн, котрий начебто пам'ятає про сли...
