Роман Федорiв. Єрусалим на горах
страница №15
...ограбували в ньоговсе, що мав дороге, лишивши йому лише самотнiсть, i ось котрий уже рiк
самотинне блукає старий Гайдаш дорогами, котрi давно поросли споришем, i
вiн, певно, здогадується, що мандри його безцiльнi, а все ж сподiвається,
що на котромусь роздорiжжi очiкує його Iрина, на другому син Роман.
I знову починається нове коло.
I знову...
I коли я бачу на високому ганку старого вчителя, задивленого в
порожнечу, то знаю, що душа його не мовчить, вiн кличе i нiяк не
докличеться свого сина Романа.
I тодi я теж починаю пошуковувати й докликуватися його сина:
- Гей-гей, Ро-ма-не!!!
Дивовижно, але Роман таки з'являється з мого дитинства: скрипить наша
хвiртка, й на стежцi я бачу русявого юнака в круглiй синiй шапочцi з
маленьким дашком; гiмназист простягає менi цiлу бляшану коробку цукерок i
при цьому смикає за вухо: "Ти чому, козаче, так поволi ростеш?"
Я почуваю себе винним перед старим учителем, що його Роман живе лише в
моїй пам'ятi; i маю враження, що люди в Горопахах, вiдколи Гайдаш
повернувся з Сибiру й замкнувся в самотинi, як у шкаралущi начебто
побоюються старого... побоюються i кладуть собi на карб його висилку до
бiлих ведмедiв, Романову загибель, Iринину смерть i навiть старечу його
самотнiсть.
Без вини люди виннi.
Старого, проте, це не обходить - вiн собi сам; я не один раз
спостерiгав, як Гайдаш клепав кирзаками серединою вулицi й не бачив й не
чув, як люди несли йому назустрiч "слава йсу" або ж "добридень", як
хилилися на воротях бiлi газдiвськi голови, а вiн далi кресав по-вояцькому
чоботиськами й мовби потоптував ними людський пошанiвок.
До церкви не ходив i до клубу не знав дороги, до сусiдiв теж не
прорубував перелази; лише два рази на тиждень вибирався до магазину по
хлiб, дешевi цигарки та iнший провiант; поштарка, яку перестрiвав на
хвiртцi, приносила йому пенсiю та газету "Бистричанську правду" - i на
цьому його зв'язки з сiльським свiтом обрубувалися; виглядало, що Гайдаш
сiдав у човен, вiдштовхувався вiд ненависного йому берега й випливав на
пустельнi не доступнi для нiкого плеса.
А все ж мої мама послали мене до нього. Котроїсь недiлi я понiс йому
в'язку книжок. Дверi були вiдчиненi. На верандi й у сiнях висiли на
кiлочках снопики сухого зiлля - густо пахло польовою дорогою та витовченим
громадським пасовищем. Гайдаш лежав горiлиць на облiзлiй цератовiй канапi,
димiв цигаркою i крiзь окуляри дивився в стелю. У кiмнатi теж розкiшно
пахло сухим зелом, i навiть тютюновий дим не мiг iз ним позмагатися. Було
тут чисто, але убого: столик круглий, застелений згорненим по краях
обрусом, дубовий темний кренене, що стояв, спершись на двi цеглини, бо
переднi нiжки його були вiдiрванi, й через те здавалося, що старий креденс
гейби згорбився; зате два масивнi стiльцi з бильцями розчепiрились обiч
столика по-газдiвському; я упiзнавав усi цi речi, якi, певно, Гайдаша
тут-таки, вдома очiкували, бо з його хати оперуповноважений Ступа зробив
колгоспну канцелярiю; лише ясеновi лiжка зi спальнi, пам'ятаю, Клим
Гуцько, що був у канцелярiї "сторожем при телефонi", поколов узимi на
дрова.
Дверi до сусiднiх кiмнат були зачиненi, старий, вочевидь, мешкав лише в
однiй кiмнатi, а решта, де були кабiнет, спальня i вiтальня, зоставалися
порожнiми; вiкна вiн навмисно забив дошками, щоб хата, як i господар,
ослiпла й оглухла.
Вiн не вiдповiв на моє вiтання. Довго мовчав. Цигарка димiла в його
пальцях, як погасла свiчка.
- Ти хто? - спитав, не зводивши й поглянути на мене.
- Сусiд ваш, - кажу, - Докiї Бережанихи син... Василь, - топтався я
бiля порога, немов школяр (i таки школярем почувався, як колись).
Вiн хапливо змахнув iз носа окуляри, споглядав на мене прищурено,
недовiрливо; тривали цi оглядини довго, Гайдаш чи то не пригадував мене,
не впiзнавав, чи не хотiв упiзнавати; у примружених очах зблискувала
неприхована ворожiсть.
- Ага, - врештi промовив, iронiчно, але стримано посмiхнувшись. - А, це
ти... той, так би мовити, художник? - I спустив ноги з канапи. - Ну, ну, я
читав у газетцi, що ти далеко пiшов... так далеко, що й не здогониш. - Вже
злої посмiшки не приховував. Iржавi, коротко пiдстриженi вуса ворушились
пiд хрящуватим носом, як волохата гусениця.
- Скiльки було сили й таланту, - розвiв я руками. Не впiзнавав я свого
старого шкiльного директора, вiн, правда, й ранiше був рiзкуватий, але ж
колись не доводилося чути, щоб вiн "тикав" сiльському парубковi чи
дiвчинi. Обiзлився старий на цiлий свiт? Чи такою "гостиннiстю" хотiв
чимшвидше мене позбутися? - Крiм того, Северине Петровичу, ви, прецiнь,
були моїм першим учителем, пригинали, пам'ятаєте, до книжок. Ото ж i ви
випроваджували, так сказати, мене в дорогу.
- Пусте! Я нiкого не вчив облуди! - мало не скрикнув.
- Вiд вас, учителю, я узяв, допустимо, лише добро, - шукав я iз
Гайдашем згоди. - Але я мiг, i, мабуть, таки навчився злого вiд iнших - i
це закономiрно. Коли б я жив у вежi, окремiшньо, а то ж - помiж людьми.
Мої професори...
- Твої професори вчили тебе, як треба догоджати тим, що над тобою? -
Гайдаш схопився з канапи. В одних шкарпетках бiгав по кiмнатi, як
посолений. - Вчили, що маєш бачити рай там, де насправдi смердить пеклом?
Овва! I ти, чоловiче, малюєш бiле там, де розлито чорний бiль? Брехню
пiдштукатурюєш пiд правду? Ах, холера ясна... Випала якось менi нагода
подивитися на твою картину, яку ти подарував Горопахам великодушно...
висить твоє творiння на гачку в бiблiотецi. I знаєш: було менi встидно, що
я вчив тебе писати й читати. Ти намалював Олену Кочмаручку, доярку
залишену, з орденами на грудиськах, iз Зiркою Героя, а позаду неї, холєра
ясна, ясночолi корови. Так сказати - тло.
Я боронився:
- Повинен був якось заявити Горопахам, що вчився на художника. А тут
газети Олену розхвалювали: герой, маяк...
- Газети розхвалювали... ти що, власного розуму не маєш? - Гайдаш сiв
навпроти мене й пальцем штрикнув у груди. - Газетярi могли й не знати, що
Оленине геройство брехливе. Приїхали, залили їм очi горiлкою, та й
поїхали, їм що? А ти в Горопахах, холєра ясна. Твоя мама мусила би тобi
оповiстити, що на "маяка Олену" цiла стайня працювала.
- Кажуть, й зiрка не золота, а лише позолочена, - вiдповiв я жартома
старому. Вiн рознервовано схопився на ноги.
- О, видиш... ти знав, що й зiрка фальшива, що робота фальшива, що
Олена не вартує твого пензля... не вартує, а ти, холєра ясна, намалював
її. Боже мiй, скрiзь брехня - всi одне одного дурять.
- Якже iнакше виживеш у цьому свiтi? - узяв я старого за руку. - То ви
один...
- Лиши мене, - шарпнувся Гайдаш. - Чого ти прийшов... прийшов мене в
чомусь переконувати, запрошувати у свiй фальшивий свiт?
- У вашому свiтi, Северине Петровичу, теж нема нiчого доброго: пустеля,
якщо не ненависть - то байдужiсть... нi молитов, нi слiз, нi прокляття
навiть. Хiба лише спогад, тiнi вiд хмар, соломина сонця, що гасне, -
вiдповiв я йому. Не треба було ранити старого, але я не втримався. Вiн
iз-пiд iкони Богородицi, й з-пiд портрета Шевченка приголомшено глянув на
мене. Горбатiв на очах.
- Iди геть, - промовив пошепки, лють йому здавила горло. - Iди, -
показав рукою на дверi.
- Я принiс вам книжки... я подумав, що маєте час на читання. -
Очевидно, я не повинен був нагадувати старому, що десь дотлiває кволий
промiнь сонця, яке заходило, це було з мого боку нетактовно.
Гайдаш мене не слухав; вiн усе ще кипiв, й було менi шкода його
розпаленого гнiву.
- Якi книжки, холєра ясна? Твої книжки - це теж облуда. Всi брешуть та
брешуть, один одному брешуть, i всi це знають. Якийсь театр брехнi. Я вже
сказав: нiчого нi вiд кого не потрiбую. Ше раз прошу винестися з хати.
Менi добре без вас, без нiкого... без сусiдiв, без спiвчуття, без любовi
чи пошанiвку. Я собi сам у свiтi.
Уже не кричав напослiдку; спадала холерична його спека. Чипiв посеред
хати високий i начебто суворий, принаймнi вдавав iз себе далi
розсердженого: i вуса його коротко стриженi щетинились по-войовничому, i
брови, що китицями нависали над очима, i ще на обличчi в борознах зморшок
не встиг вистигнути гнiв, але громи вже вiдгримiли.
- Шо ж, якщо виганяєте, то пiду, - промовив я з жалем. - Пiду, як iншi
пiшли без "будьте здоровi", бо я чув: ви всiх виганяєте. I тих, якi з
добром до вас приходять, з щирим людським словом, i тих, що з хлiбом. Я
тiльки хочу знати: чим перед вами люди, директоре, завинили? Шо вас тяжко
скривдила влада? Шо тодi, коли вас вивозили на Сибiр, нiхто не оборонив
перед опером Ступою? Як могли... як могли, прошу вас, коли кулемет дивився
на них зi сцени в читальнi, пам'ятаєте? Хiба ми всi теж не сушили сухарi?
Вам нiхто цього не говорив, що? Ви нiкому не давали змоги вiдкрити рота,
вiдразу випроваджували, так? А я наважуся й скажу: скривдила вас влада, за
яку боровся ваш Роман... Роман за цю владу загинув, ви ж Романа виховали.
То отже... то отже ви теж виннi у своїй бiдi, ви теж вмурували свою
цеглину у цей облудний свiт.
Правда, якi жорстокi слова? Нащо вони злетiлися, як вороння, i б'ють, i
б'ють i б'ють клювами старого? Адже я мiг вступитися вiд нього мовчки,
забути нашу нелегку бесiду. Бог iз ним. Не я йому суддя.
Я злякався, що старий мене вдарить; i вiн таки замахнувся, але громи
його вже вiдгримiли: вiн тяжко сiв на канапу, обхопив голову руками, а
плечi його затремтiли.
Плакав.
I раптом обома руками витер сльози й зиркнув на мене ясно й здивовано:
- То що, холєра ясна, я ще свiтовi завинив? А мо', маєш рацiю: таки
завинив? - Допитувався тривожно сам у себе i сам над собою творив суд.
Це було наче перше наше порозумiння. Нiчого, звичайно, в його життi не
змiнилося, старий учитель так само мовчкувато маршерував до крамницi за
провiантом, i так само переймав на воротях поштарку з газетою, i так само
прав свої кальсони й сорочки й розвiшував їх, сiрi i латанi, на дротi.
Книжки, якi я йому лишив, перекинув через штахети пiд нашу криницю.
Можна було махнути рукою на ображеного владою старого вчителя, вiн був
принаймнi устократ чеснiший перед кривдним свiтом, нiж, примiром, мiй
iнститутський професор Захаров, який вiдсидiв у таборах майже двадцять
рокiв i, втiшений, що зостався живий та ще й реабiлiтований, навiть
нагороджений якоюсь гам медалькою, обласканий, заново причислений до
"старої ленiнської гвардiї", теревенив нам на своїх лекцiях з iсторiї
партiї, що в нього нема нi краплини образи на паргiю, Сталiн, мовляв, не
знав, що виробляло в країнi енкаведе... ну, а крiм того, в країнi тривала
класова боротьба: дрова рубають - трiски летять. Я, мовляв, теж опинився у
ролi трiски, але це буває... що ж хочете, товаришi студенти, вперше у
свiтi будуємо соцiалiстичну державу. Шо значить чиєсь життя, хоч би й моє,
супроти високої мети.
Вiн усiм простив?
Чи щиро?
Чи ночами не снилась йому Колима?
Чи фальшивив... а сам ночами надслуховував: чи знову по нього не
прийшли?
Але не буду судити старого професора, хай вiн сам себе судить... хай
судить за те, що своїми лекцiями отруював молодi душi; ми ж училися фальшi
вiд нього, вiд старого покаянника. Вiн що мав сили старався.
Вiн?
Ми ж хiба не продовжуємо старатися? Ми... ми ходимо у вiдьомському
завороженому колi й нема з нього виходу.
Нема?
Знаю тiльки, що нiхто не має права махнути на Гайдаша рукою.
Другого разу я принiс йому "Апостола", старовинну книгу, яку врятували
мої мама, крадькома вихопивши її з вогнища, на якому стрибки спалювали
його бiблiотеку. Гайдаш й не глянув на мене, вiн неначе мною гордував,
лише простягнув руку - суху, з синiми дрiбними жилками й жовтими пальцями
вiд курiння - i взяв важкий фолiант. Лише на мить його обличчя потеплiло,
а губи затремтiли, ворухнулись...
Одначе стримався; стер iз лиця лагiднiсть; "Апостола" не розгорнув,
лише зважив його в руках, немовби розходилося йому, скiльки старий фолiант
має кiлограмiв, i вiдразу простягнув його назад. Сказав при цьому:
- Я колись любив читати з крилоса послання апостола Павла. Це була
насолода для душi. Я читав... церква повна-повнiсiнька, i всi слухають...
i менi здавалося, що, читаючи "Апостола", я i в церквi продовжую
учительську свою роботу, як продовжував її в читальнi, в гуртку
"Сiльського господаря" чи в споживчiй кооперацiї. Я був смiшний... я був
смiшний, бо якось стара Тереня, набожна жiнка, по Службi Божiй зачепила
мене на вулицi й спитала, чи слова в "Апостола" написанi золотом... бо
звучать вони немовби iз золота литi, такi вони не нашi, великоднi, i
падають, i падають вони на людськi голови, як та-ляри. Так дзвiнко, так
дивно, так солодко, пане директоре.
Гайдаш посмiхнувся; Гайдаш, очевидно, посмiхнувся жiнцi, якої, мабуть,
давно нема на свiтi.
- Хай вам ця врятована вiд вогню книга буде пам'яткою про часи, коли ви
промовляли до людей не тiльки з крилоса у церквi. А скiльки книжок
розходилося помiж людей з вашої бiблiотеки, - я налаштувався на мирний
лад, менi на хвилину здалося, що Гайдаш подобрiв.
- I що з того, холєра ясна... що з тих книжок, яка користь? Хто
пам'ятає про слова - золотi таляри iз посланiй апостола Павла, якi, дарма,
що сприймалися лише на слух, як музика, ушляхетнювали душi? Книжки, холєра
ясна, "будiвничi нового щасливого життя" спалили, а читачi моїх книжок
стали. Господи прости, стали стрибками, якi допомагали енкаведистам
вивозити сусiдiв на Сибiр... стали донощиками енкаведе або ж есбiстами з
криївок, що теж вiшали часом невинних в iм'я України. Ше iншi повивчались
на педагогiв, якi бояться на своїх уроках промовити слово "Україна", лише
вголос вимовити, лише її згадати; ще iншi пишуть в газетках брехливi
статейки про "щасливе життя"; а ще iншi, як ось ти, сусiдський хлопець,
малюють доярку iз золотою зiркою Героя на грудях, знаючи, що вона, доярка
твоя, нiяку героїчну роботу не переробила, i що зiрка золота на її цицьцi
- не золота. Жах! Кого я вчив, i що я вчив, як...
Вiн таки був невблаганним, цей старий учитель Гайдаш; вiн судив суворо
людей, але й не щадив себе; вiн впхнув менi пiд руку "Апостола" й майже
силомiць випровадив iз хати.
3
Пiсля смертi матерi якось, переглядав наш простенький родинний архiв -
татовi листи з фронту, похоронку на нього, радянськi та нiмецькi
поквiтування за зданий контигент зерна, м'яса, картоплi, молока, мамину
заяву про вступ до колгоспу - певно, це була перша спроба, яку вона
написала, але не вiднесла до канцелярiї, а вже потiм у тiй же канцелярiї
нашкрябала iншу пiд диктовку опера Ступи. Були в архiвi - в паперовiй
шабатурцi - й фотографiї, правда, небагато, бо рiдко загощав до Горопах
мандрiвний фотограф. Серед них я звернув увагу на групову свiтлину: стояли
тато мої у вишиванiй сорочцi, наш сусiд директор школи Северин Гайдаш при
краватцi. Мама мої сидiли в плетеному з лози крiслi з дитям на колiнах,
певно, це був я. У другому крiслi - такi я бачив на верандi у Гайдаша -
сидiла красива бiлява жiнка з розпущеним довгим волоссям; обома руками
пригортала до грудей цiлий снопище квiтiв. Усi на свiтлинi були молодi,
очевидно, було їм весело позувати перед об'єктивом, бо посмiхалися; їх
щиру посмiшку навiть iржа часу не погризла.
Уже пiзнiше, здається, я задумав скористатися з цiєї фотографiї i
намалювати портрет директорової дружини; я її добре затямив, її пастельну
лагiднiсть, завжди вибачливу посмiшку, тендiтнiсть i певну млявiсть рухiв;
iще малим будучи, я запитував маму, як може "бiла директорова" жити з
директором, який пирскав, як вогонь. Може, вiн її б'є...
Мама гладила мою чуприну й посмiшковувались з моїх страхiв:
"Який ти дурний, Василашку, - казали, - хiба пан директор щось таке
може собi дозволити. Вiн же дiтей учить..."
Фотографiя i дитячi враження допомогли менi створити образ жiнки, яка
любить цiлий свiт; я так задумав i так менi вдалося. Я нiколи цей портрет
не виставляв, але колеги, що приходили до майстернi, цокали язиками.
Може, вдався менi цей портрет зовсiм не тому, що я пам'ятав Iрину
Юркiвну й що фотографiя нiби зберегла її безборонний характер, а тому, що
з самого початку роботи призначив його старому Гайдашу, це була наче
спроба вiддачi вчителевi боргiв.
Гайдаша цього разу застав на городi: копав картоплю. Був у тих же
кирзаках та у фуфайцi. В сiрому осiнньому днi, пiд низьким волохатим небом
Гайдаш виглядав постарiлим, зiв'ялим. Одначе, зобачивши мене,
випростувався та ще й звично наїжачився. Рудi вуса стирчали пiд носом, як
щiтка з мiдного дроту.
- Ну, чого тобi, - вiдмахнувся вiд мого "помагайбiг" i оперся
вичiкувально на високу сапелну. За його спиною, за чорними вербами
гойдалося бiле марево хмар; iз того хмаровиння одна за одною безгомiнно
випливали ворони; було їх безлiч, немовби вони виплоджувалися у сiрих
хмарових безоднях - кружляли над селом, над полями, над цiлим свiтом.
- Я принiс вам борг, Северине Петровичу, - промовив я i показав на
запаковану в цупкий папiр картину.
- Менi нiхто й нiчого не винен. I ти теж, - вiдрiзав. - Ми на цю тему
вже балакали. - Повернувся до мене спиною i заходився орудувати сапкою.
Вороння обсiло верби й мовчки спостерiгало за двома чоловiками, якi стояли
на свiжому картоплищi; вороння, видно, сподiвалося на поживу, залишену
людьми.
- Я принiс борг не вам, якщо вже на те пiшло... якщо ви вже такi
непрощаючi, дарма, що сам Господь прощає закоренiлим грiшникам. Я принiс
борг панi Iринi. Дозвольте, вiднесу його до хати, - сказав я рiшуче.
Вiн глянув на мене через плече.
- Iринi? - затремтiв його голос. - Але ж її нема. - Не був уже таким,
як перед хвилиною, невблаганним. Стояв розгублений розтривожений,
- Борги вiддають i мертвим, - сказав я. - Хiба не ви колись нас учили,
що маємо борги перед предками?
Гайдаш жбурнув сапку й навiщось погрозив воронам, що нахабно перелiтали
з верб на картоплище.
- То пiдемо до хати, - промовив тихо. - Вороння тут, - додав, нiби й
справдi остерiгався, щоб вороння не пiдглянуло, якi борги я принiс
вiддавати його Iринi.
В сiнях вiн скинув кирзаки й вiдчинив дверi до кiмнати; було натоплено,
чисто i, як колись влiтку, пахло рум'янком.
- Закуримо, - сказав примирливо, простягаючи пачку "Аврори".
Зовсiм не був на себе подiбний, на того Гайдаша - звично суворого,
гострого; виглядало, що саме iм'я його покiйної дружини мало магiчну силу;
мало здатнiсть робити його м'яким i терпеливим.
Я розгорнув папiр i поклав портрет на стiл, приперши його до стiни.
Глибока чорна рама була схожа на вiкно; з вiкна, з далекої далечiнi
споглядала на свою зубожiлу оселю молода бiлява жiнка, яка сидiла в
плетеному крiслi й притискала до грудей величезний снiп квiтiв; одначе про
квiти жiнка забула, волошковi її очi шукали, здавалося, Гайдаша... шукали
й знаходили, бо сяяли радiстю i запитували: "Ну, як ти без мене живеш, мiй
любий?"
Гайдаш тремтячими руками кинув на нiс окуляри, упав грудьми на стiл,
довго вдивлявся в портрет, потiм тяжко застогнав:
- Iрцю! Моя, ти Iринко.
_
СЕВЕРИН ГАЙДАШ_
4
...Ти ось малюєш, сусiде, а я, бiгме, не знаю, навiщо погодився тобi
позувати, сидячи каменем? Пiддався я твоїй просьбi? Цiкаво менi подивитися
на себе збоку: який я є? Чи тлiє в менi надiя, що смерть не буде мати надi
мною сили, я лишуся в пам'ятi моїх учнiв, яких я у школi учив розуму,
добра й правди? Чи це, сусiде мiй упертий, є природним жаданням людини
лишитися в пам'ятi людськiй... принаймнi в пам'ятi людей одного села? Я
начебто колись немало потрудився для Горопах, власне, робив усе, що мiг
робити нацiональне свiдомий народний учитель: у "Просвiтi" був
органiзатором i режисером аматорських вистав; був диригентом хору, бо грав
трохи на скрипцi, а хто iнший, окрiм мене, вiдкрив би сiльським парубкам,
дiвчатам i поважним газдам чар хорового спiву; в гуртку "Сiльського
господаря" - було таке товариство - навчав садити сади, заводити пасiки й
плантацiї трускавок, на мокляках, де росли шуварi, багатьох пiдговорив
викопати саджавки й плекати рибу, за яку жиди у Бистри-чанах платили
немалi грошi. Навiть компости робити - й то не обходилося без моїх порад.
Я мусив знати все: iсторiю, фольклор, релiгiю, народнi звичаї, сiльську
господарку, кооперацiю - до мене йшли люди за порадами. А до Iрини, котра
кохалася у квiтах i травах, приходили недужi, щоб рятувала їх зелом i
словом...
Це було моє, якби на теперiшнiй час сказати, громадське навантаження,
обов'язок, я був переконаний, i не один раз iз цього приводу в'язав цiпи з
молодими читальняниками, якi прагли в ту ж хвилину "будувати Україну", що
Україна - не єгипетська пiрамiда, яку будували безiменнi раби; Україна -
храм, котрий повиннi будувати нацiональне свiдомi будiвничi, а не балакучi
фанатики. Чому, холєра ясна, ми програли вiйну з бiльшовиками у
дев'ятнадцятому-двадцятому роках, дарма, що цiла Україна роїлася вiд
селянських повстань, хоч степи й лiси вiд Херсонщини до Збруча були
переповненi повстанчим людом, тисячами тисяч. I всi вони або вгноїли своїм
трупом землю, або повезли їх у сибiри, або ж принишкли обеззброєнi й
розчарованi. Вони, скажу я тобi, були героями, але не були органiзованими,
вмiли вмирати, але не вмiли практично завойоване закрiпити; вони поле
засiвали, але жито не збирали... збирав хтось iнший на обох берегах
Збруча.
Може, ти пам'ятаєш, або ж мама тобi переповiдала, що до мене в розгар
української партизанки нераз приїжджали то партiйний секретар iз району
Бородай, то сам начальник енкаведе Iван Миколайович Пополудень.
Обставлять, бувало, подвiр'я кулеметами, бо ж навколо кипить казан
повстанчої вiйни, й терпляче ведуть зi мною полiтичнi дискусiї. Не всi
були в енкаведе та в райкомi люди примiтивнi, лютi, садисти, як, примiром,
горопаський опер Ступа (пам'ятаєш цього чолов'ягу, холєра ясна, який з
нагайкою в руках та з ручним кулеметом на грудях верхи на конi товкся по
селу i "творив" "нове щасливе життя"); цi районнi начальники принаймнi
хотiли собi з'ясувати: не перший рiк триває у захiдних областях
громадянська вiйна з бандерами, як вони казали, воює немала вiйськова
сила. Чорний лiс неодноразово бомбардували з лiтакiв, сплели сiтку таємних
агентiв, у селах створили винищувальнi "батальйони" стрибкiв, а подолати,
зiгнути пiдпiлля в каблук не можемо. В чому тут секрет, Северине
Петровичу?
Я сьорбав iз ними гербату, i мали ми, окрiм гербати, щось мiцнiше,
Iрина моя смажила яєшню... i було неначе б то по-домашньому затишно й
водночас, холєра ясна, я почував себе спутаним, зв'язаним i кинутим на
вагу: тепер кожне моє слово зважувалося, набирало значення.
- Я звик, товаришi начальники, говорити правду... i мене не обходить,
чи комусь це подобається, чи нi. Я знаю, що ваш опер Ступа давно на мене
гострить клеваки, але брехню ви прочитаєте в газетках, що повстанцi,
бандерiвцi тобто - поспiль попiвськi та куркульськi синки, що їм Америка
скидає з лiтакiв зброю, радiостанцiї, мундири й таке iнше. А я знаю, що в
боївках переважає бiднота, середняк. I не за долари вони воюють. Мають
iдею,.. а iдею пiдтримує народ. Усе дуже просто.
- То значить, кожний, хто стрiнеться менi на вулицi - дiвчина чи
дитина, дiдо чи молодик, дарма, що вони неозброєнi, менi вороги? Менi?
Українцевi? Я ж не нiмецький, не польський окупант, - сердився товариш
Бородай. - Я жадаю цiй землi, цьому народовi, братам добра i щастя...
добро й щастя несе на своїх прапорах, а якщо хочете - на своїх багнетах
народна радянська влада.
- Виходить, силою, багнетом, автоматом заганяєте народ до раю? - спитав
я.
- Що ж вдiєш, якщо народ темний... якщо народ не розумiє, - стискав
плечима Бородай.
- Чого ж ви вiруєте лише в силу, в багнет? - роздумував я. - Може,
потрiбно переконанням, добротою? Ви напевно знаєте, що мiй син Роман був
комунiстом ще за Польщi, за нiмцiв воював у пiдпiллi. Загинув у
концтаборi. Так ось, мiй Роман, бувало, навертав мене на свою вiру: "Тату,
- казав, - iдеї комунiзму всесильнi, бо вони вiдповiдають iнтересам
трудящої людини: кожен хоче жити по-людському, кожен хоче бути господарем
на своїй землi. I кожен iз нас хоче мати Україну - вiльну, демократичну, в
колi вiльних народiв, де братерство перевите, як обжинковий снiп, червоною
стрiчкою любовi i шани.
- Ваш Роман, Северине Петровичу, був iдеалiстом, - зауважував сердито
начальник енкаведе. - Вiдомо: мир наступає пiсля вiйни. Та спершу вiйна...
вiйна безпощадна. Ви ось твердите, що бандерiвцi тримаються завдяки
поспiльнiй пiдмозi народу. Товариш Бородай щойно сказав: народ темний,
забитий i заляканий. А щоб вiн просвiтився - усiх до бiлих ведмедiв на
перековку... - Вiн говорив твердо й рiшуче; вiн був готовий хоч
завтра-пiслязавтра випорожнити до ноги всi галицькi та волинськi села й
мiста й повезти їх у бiлi снiги, щоб набралися розуму й навчилися вiрити,
що незабаром настане комунiзм.
- Але ж усiх не переселиш та не перекуєш, холєра ясна, - вибухнув я.
Мене не дуже лякало, що енкаведе позирає на мене зизим оком. - Нас,
прецiнь, мiльйони, тисячi сiл, сотнi мiст i мiстечок - цiла земля, на якiй
споконвiку сидимо i яку ви готовi обернути в чорну пустку. Бiдний мiй
Роман, мрiйник вiн книжний, який начитався Маркса й Енгельса, якби вiн
почув, яку долю ви готуєте його краєвi, то... - Я лише махнув рукою; менi
справдi було жаль Романа.
- Ну, Северине Петровичу, це згарячу товариш Пополудень так сказав, -
рятував ситуацiю секретар райкому. - Усiх, звичайно, не вивезеш. Та й не
треба.
- Але ж переселили татарiв iз Криму, усiх, - стояв на своєму начальник
енкаведе. - Так було велено товаришем Сталiним, i так було виконано, - з
притиском, зло вiдповiв менi Пополудень. - Воля товариша Сталiна - закон.
Ми його бiйцi. Накаже: зробимо. Так було завжди.
Я мав намiр вiдрубати навiдмаш, що навiть Йосипу Вiссарiоновичу не
вдасться з центру Європи пересилити в Сибiр дев'ять-десять мiльйонiв
захiднякiв, але вчасно прикусив язика,.. але вчасно згадав про читане в
газетах: у тридцять третьому роцi той же вождь усiх народiв й усiх часiв
хiба не витлумив голодом шiсть-сiм мiльйонiв українцiв? Вiн на все
здатний.
I я притих; менi чи не вперше стало страшно; я уявляв спорожнiлi мiста
й села... вороння в порожнечi сiрого неба.... здичавiлi собаки в бур'янах.
I червоний транспарант вiд небокраю до небокраю: "Всi дороги ведуть до
комунiзму".
Не знати чим би завершилася тодiшня наша розмова, коли б на тому кiнцi
села, що називається Новий Свiт, раптом не заграв кулемет. За ним ударило
кiлька гранат. Начальник енкаведе скочив на ноги. Схопив свого автомата,
що лежав помiж хлiбом та чарками, i секретар райкому. На порозi, рванувши
дверi, вирiс задиханий, спiтнiлий Ступа; ручний кулемет, як завжди, мав на
грудях, кожної митi був готовий до стрiлу.
- Здається, банда "Залiзняка", а їх там чимало, як знаєте, прорвалася
до колгоспного гумна й пiдпалила двi стодоли, - доповiв квапливо Ступа.
- Знищити! - коротко розпорядився Пополудень. Слово вiдрубав, немов
кусень колючого дроту. - Знищити, - повторив, на цей раз жбурнувши це
слово менi увiчi. - Командування беру на себе. - I вiн вилетiв iз хати
слiдом за Ступою.
- А ви торочите, Северине Петровичу, про любов, - заговорив до мене
Бородай. Вiн не поспiшав на перестрiлку, почувався, видно, в безпецi. -
Так, торочите про якусь любов i братерство. Яка любов, яке братерство,
коли ось заледве збудували двi колгоспнi стодоли... смiшно, двi колгоспнi
стодоли - первiстки того щасливого колективного господарювання... стали на
завадi вашим борцям за Україну i їх пiдпалили, їх пiдпалили, а трьох
безневинних селян торiк восени повiсили, пам'ятаєте... чого ж не
пам'ятаєте, це, може, були вашi учнi... повiсили за те, що першими подали
заяви до колгоспу. Опiсля ще четверо з сiльського активу пропало. Нинi
вночi маєте свiжий теракт, банда Ганьку Дiброву на воротях повiсила та ще
й табличку почепили на шию: "Так буде кожному, хто вступить до комсомолу".
Я сьогоднi там був, уранцi. Старий Дiброва мечеться уздовж ворiт... i
сусiди стояли осторонь, але нiхто не зважувався... батько не зважувався
зняти дiвчину з петлi, аж поки солдати не нагодились. Отак. Страх панує.
Боялися. що вночi бандери по них прийдуть. А ви проповiдуєте: творiть
любов i братерство. Спершу вiйна, по вiйнi настане мир i любов. Ось
_згадаєте мене.
- Шо ж тут ворожити, - я вiдповiв. - Жорстокiсть породжує жорстокiсть.
Ви ж бо знаєте, що в селi панує Ступа; ви ж бо знаєте, як поводять себе
енкаведисти; вони начебто в краю окупованому. Мат, бiйки, рабунок,
гвалтування, пиятика. А то й розстрiл без суду. Адже Ступа застрелив
самолично Грицька Тимчука, Дмитра Микитина i Василя Дуная, запiдозрiвши,
що вони мають зв'язок iз сотнею "Залiзняка". В канцелярiї так їх катували,
що кров дзюркотiла... а Ступа ваш пiдставляв келих i силував арештованих
пити свою кров. Дикунство якесь. Жах. Вночi усiх трьох пострiляв, нiбито
за спробу втекти.
Я собi мiркую... менi стає страшно... якщо Ступа з енкаведистами
заходилися таким способом будувати майбутнiй рай, якщо рай повинен
будуватися на кiстках, то...
Секретар нiчого не вiдповiв. На Новому Свiтi далi тривала стрiлянина.
Чути було галайкання. На краю села, на "Городищi", де на мiсцi фiльварку
дiдича Загурського влаштували колгоспний двiр, курилася чорним димом
пожежа.
Не була це лише одна чи перша бесiда з районними вождями, адже у
повоєннi роки влада в наших краях панувала двояка: вдень на сiльськiй
канцелярiї повiває червона фана, настає вечiр - i вже маємо синьо-жовтий
прапор; кожна влада з бiдного селянина щось та вимагала: уповноваженi з
району здирали податки, контигенти, хто мав яку шкапину - випроваджували в
гори вивозити "норму" лiсу. Ше була добровiльна "пiдписка" на позику. Не
забудь також дати молоко вiд корови, яйце вiд курки, годуй свиню на м'ясо,
бо пролетарiат в городi потрiбуе провiанту. Вдень село мусило нагодувати й
напоїти ватаги облавникiв та уповноважених. То хiба не дивно, сусiде, що
люди приходили до мене. щоб я нiс iхнi скарги й бiду до начальникiв у
районi та в областi. Мовляв, вас, директоре, послухають, ви як наш тато...
Повинен сказаги, що "тато", тобто я, у взаємини повстанцiв iз селянами
не втручався: це все вирiшувалося на мiсцi по-доброму або по-грiшному.
Ой, було й по-грiшному...
Та я розбалакався, холера ясна, немов млинок; вочевидь, я занудьгував
за людським словом; я дуже довго мовчав, слова в менi закаменiли i болять
мене в грудях; пiсля того, як ти поi'деш до Львова з моїм нортрегом, я
знову лишуся самотнiм iз невимовленими словами, що далi будуть каменiти в
менi... як то тяжко носити в собi камiння.
Поки я тут розбалакуюся, ти собi малюєш i малюєш... i я виджу на
полотнi чоловiка начебто знайомого, десь я такого бачив, i водночас -
чужого. Чи я сам себе не впiзнаю збоку, чи то ти так мене бачиш, як це
прийнято говорити серед мистцiв. Я на полотнi якийсь замислений,
застiбнутий на всi гудзики, холодний i колючий... i ще, може, трохи
гордий. Дивлюся кудись у просторiнь, задер гостру бороду, щось там,
далеко, бачу... тiльки я один i бачу. Нi, нi, не перечу, око в тебе
гостре. Я ось такий: вирядився у фуфайчину, кирзаки, вiдгородився вiд
цiлого села й живу пустельником. Так? Най люди знають, що я страдалець,
так? Най кається один iз другим, що тодi, коли мене забирали на Сибiр, то
нiякий дiдько не замовив за мене слово, так? Все це у мене написане на
чолi, так? I все це правда, сусiде мiй молодий... кожна рисочка вiрно
пiдмiчена. Але... але прошу тебе, домалюй до цього усього, якщо вмiєш, що
душа моя страждає i плаче... плаче тому, що лишився я на старiсть
самотнiй, нiкому не потрiбний, зайвий. Ти ось малюєш мене гордовитим,
таким, що начебто я вiдцурався вiд Горопах, а ти мене питав... а ти,
чоловiче, знаєш, що село, а насамперед - молодi газди, дiвчата, що десь у
Бистричанах у магазинах торгують, студентство... вони теж мене не
потребують, часом удають, що перший раз мене бачать i йдуть мимо не
сказавши нi "славайсу", нi "добридень". Ше й вiдвертаються.
Оце мене, чоловiче, найдужче болить; значить, холєра ясна, я марно жив
i не вельми мудро навчав їхнiх батькiв i дiдiв... не вельми мудро, якщо
їхнiм внукам не хочеться пiдняти перед старим учителем капелюха. Рiч,
зрозумiло, не в капелюсi, трагедiя тут глибша. Я боюся, що старше
поколiння, яке я учив... я учив не тiльки робити компости, а й засiвав,
гадаю, любов до свого рiдного, до землi, пошанiвок до старших, до звичаїв,
потаємно, щоб не мати неприємностей iз владою, щоб дiтям не псувати
кар'єри, бо ж усi пнуться якщо не в торгiвлю, то в медицину, або на бази,
або в комiрники, або ще кудись на легкий i бiлий хлiб ...так, потаємно,
зговорившись iз власною совiстю, зрадили власну пам'ять: дiдько з ним, iз
тим Гайдашем, iз його наукою, вже Україну бандерiвцi будували, маємо
усього досить. Живий живе гадає.
Я, очевидно, у твоїх очах, сусiдо, немовби з неба впав, що, нi? Великий
грiх - зрадити пам'ятi, вiдцуратися вiд неї. Ось ми Бога вiдцуралися. Ось
церкви палять. Ось ночами комсомольцi хрести при дорогах, фiгури, каплички
викорчовують, а могили зрiвнюють iз землею. Руїна страшна. Содом i
Гоморра. А якийсь старий директор школи Гайдаш щось там торочить про
пам'ять.
Пустеля звироднiла щонедень шириться в нашому краю... пiсок забуття
возять вагонами i сiють, i сiють; пам'ять десь пiд грудочкою, пiд каменем
- житнє зеренце.
Ти малюєш мене неприступним колючим їжаком...
Якось цей рудуватий i колючий їжак, якщо так хочеш, блукав на Зеленi
Свята на сiльському цвинтарi, зарослому крушиною i молодим ясiнням; на
численних могилках в чагарнику дотлiвали незамаєнi дерев'янi хрести... i
даремно я пальцями вимацував карбованi долотом написи: iмена поросли мохом
i потрухлявiли... iмена дiдiв та прадiдiв. Могилок моїх дiтей на цвинтарi
теж вистачає, не водилися в мене дiти, малими вмирали, один Роман вирiс...
а ще бiльше могилок на цвинтарi моїх учнiв; я молився за всiх них i за
тих, що лежать у чужiй землi; я не помiчав, робив це, очевидно,
машинально, що збираю на цвинтарi квiти: там зiрву бiлоцвiт, тут -
горсточку синьо-жовтих браткiв, набрався чималий букет... я думаю, що у
квiтах цвинтарних живуть душi померлих. I на тобi... майже пiдсвiдоме або
й з учительської солiдарностi я поклав букет пiд залiзний окремий хрест,
на табличцi якого було написано: "Тут спочиває невiдома вчителька, яка
загинула за Україну". Повинен тобi сказати, сусiде, що хтось укопав той
хрест глибоко i зацементував добряче ...хтось добрий i смiливий сповнив
цей чин ще в сорок сьомому роцi. Ступа винюхував, чия це робота, але
нiчого не дiзнався, хрест, щоправда, динамiтом не зiрвали, зате попороли
штиками табличку, то вже потiм напис поновили.
Я особисто не знаю, що то була за вчителька, нiколи її не бачив,
небiжка моя Iрина розповiдала, дiзнавшись вiд сусiдiв, що дiвчина була
мальованої краси... зв'язкова якась.
Так ось, я поклав на її могилку букет квiтiв. Iншi могили були
пiдправленi дерном, обсадженi квiтами, хрести замаєнi липовим пагiллям або
ж висiли на них мiської роботи вiнки з синього та зеленого хiмiчного
канцуря. I не встиг я, чуєш, перехреститися, щоб виговорити за душу
загиблої "Отче наш", не встиг я ще колiньми вiдчути теплу землю, як хтось
обома руками вхопив мене ззаду за плечi й повалив... i, лежачи горiлиць, я
побачив над собою двох молодикiв iз комсомольськими значками на лацканах.
Я був для них доступним, бо лежав горiлиць, а вони й не пробували мене,
старого, пiдняти. Врештi я сам якось пiднявся, думаючи, що молодики,
холєра ясна, зайве випили.
Вони були тверезi.
- То ви собi такi геци з старою людиною витворяєте? - спробував. я було
їх поганьбити, бо не вiдразу вловив "полiтичне пiдгрунтя" в моєму
пошануваннi осиротiлої могилки. - То ви чиї такi мудрi будете?
- Не має значення, - закопилив губу русявий молодик. - Ми тутешнi, вiд
тата з мамою чулисьмо, що ви в школi виховували бандерiвцiв. Бiльшiсть
ваших учнiв пiшло в банди. Кров, пролита бандерiвцями, отже й на ваших
руках.
Ударив мене молодик словом навiдмаш. Хотiв би я упiзнати, чий вiн син
чи онук, якщо назвався "тутешнiм", але це значення не мало, мало значення
те, що "так" їм сказали тато з мамою або у теперiшнiй школi "так" навчили.
Я не збирався виправдовуватися; я мiг би назвати молодикам тих моїх
учнiв, якi стали офiцерами, вчителями, iнженерами, i тих, якi свого часу
записалися в стрибки й нещадно, гiрше вiд енкаведистiв, винищували
бандерiвцiв. Але правда й те, що великий гурт хлопцiв подався до лiсу...
це були кращi мої учнi.
- Нi, дiти, - тiльки вiдповiв я молодикам, - в школi я не вчив нi на
бандерiвцiв, нi на комунiстiв, я усiх учив на людей, якщо так можна
сказати.
- Можна подумати, що бандерiвка без iменi й прiзвища, що лежить пiд
хрестом, теж була "людиною", якщо ти персонально принiс їй квiти. Болить
тебе за ними серце? - плюнув менi в душу другий юнак, низенький такий,
плюгавий.
- О, що болить, то болить, хлопцi, - признався я. - Скiльки то мудрих
людей лягло та лягло. - Мене вже розбирала злiсть. Я оглянувся навколо...
i навколо на могилках були селяни: хто молився, схилившись удвоє, хто
поправляв вiнки, хто засвiчував свiчки, а хто й удавав, що вiн чимось
зайнятий, а може, й усi навколо нiчого не робили, а лише краєм ока
спостерiгали за мною i молодиками. I нiхто не зважився пiдiйти; i нiхто не
взяв мене в оборону. Я спершу обурився, як колись... як колись, коли нас
iз Iринкою вивозили. Потiм спам'ятався: нiхто не зважився обороняти
старого дивака, який принiс бандерiвцi квiти. Не дуже це безпечно. Навiщо
комусь зайвий клопiт. Боялися плями, що впаде на них. У кожного ж родина,
робота, якiсь плани на завтра... а завтра молодики донесуть, куди треба.
О, сусiде мiй молодий, який я того дня стовбичив посеред цвинтаря
доступний, вiдкритий для усiх; я стояв потовчений i розгублений. Менi
хотiлося крикнути: "Люди, та ж спам'ятайтеся, обтрусiться од страху!" Та
кому крикнути, до кого промовити слово. Село заклякло на своїх могилках;
село вдавало начеб мене й не помiчає. Отже село вiд мене вiдцуралося, а не
я вiд нього. Чи, може, це було взаємне вiдчуження.
Очевидно, я цього заслужив... очевидно, все, що мною пережито - це
покута за сина Романа. Горопахи не забули, що Роман iще за старої Польщi
сидiв у кримiналi за полiтику, за те, що зв'язався з комунiстами й що з
усiх сил прагнув, щоб той "щасливий i справедливий лад", котрий панував за
Збручем, укоренився також у нас. I в тому, що сьогоднi Горопахи заструпiли
в страху, за те, що вони безпам'ятнi, є i моя вина, бо життя i смерть мого
сина - це цеглина в будiвлi радянської влади... є отже, i моя вина, що
iдеальний суспiльний лад, про який мрiяв мiй син i за який наївний хлопець
вiддав життя, iдеальним був тiльки на паперi, в теорiї, а в життi... а в
життi - арешти, розстрiли, ненависть, пiдозри, потоптування моралi,
глумления з усього святого. Я часто замислююся - тепер маю час на роздуми
й нiхто менi в цьому не заважає - що позитивнi свої риси людство виробляло
протягом тисячолiть, сприяли цьому релiгiя, родовi звичаї, державнi
iдеологiї, культура. Нiхто ж, скажiмо, не заохочував злодiйство або ж
доноси. Це вважалося ганьбою. Пам'ятаю, ще в тридцятих роках перед вiйною,
якщо, не дайбiг, сусiд перекине на своє поле чужий снiп жита, або ж вночi
вкраде остривку сiна, або ж вирубає не на своєму два-три дубчаки, то
убогий той злодiй був зганьблений до гробової дошки: про його злодiйство
говорив у церквi з казальницi священик, пiд церквою в недiлю вiйт прилюдно
виставляв його iм'я на поганьблення, в читальнi "Просвiти" газди не
подавали йому руки. Оце, я тобi скажу, був громадський вплив i суд. Нинi
ж, холєра ясна, навпаки - з того, що в колгоспi не вкраде,
посмiшковуються, як iз останнього дурня. Чеснiсть нинi не в модi. Боюся
подумати, але чи не здається тобi, що рiч не в тому, мовляв, крадемо
колгоспне, не наше, державне... рiч у душевнiй потребi вкрасти: виплодився
iнстинкт злодiйства. Тисячолiттями людство воювало з крадiями, i заповiдь
Божу записало "Не вкради", у деяких країнах злодюгам обтинали руки на
пострах iншим, а тут за шiстдесят рокiв перекреслено набуток тисячолiть.
Жах, скажу я тобi.
Звичайно, нiхто навмисне не вчить: вкради. Мiлiцiя навiть пробує
боротися з поголовним злом. Учить красти саме життя. Людина, в даному
випадку колгоспник, була заплiшена в такi лещата, що не було виходу: хочеш
вижити - вкради. А що, нi? На трудодень видавали грами. Городи обрiзали
попри самi причiлки. Душили поборами. А тут родина, дiти малi хлiба
просять. Ось i мусиш вкрасти. Вже потiм, коли й хлiб на столi
зарум'янився, почали красти iз звички. Рефлекс, холєра ясна, виробився.
Певно, що така сама ситуацiя i в мiстi на рiзних фабриках i заводах, на
складах, у склепах, де людям теж платять копiйки... а якщо платять копiйки
на заводi, то, ясна рiч, це вже iнший бiк медалi - така й "ударна" робота:
аби з ранку до вечора. Мене дивує: невже в Москвi чи в Києвi, у тiй
партiї, що нiбито стала державною церквою, нема розумних людей... невже,
холєра ясна, вони цього не бачать? Невже вони так постановили, щоб люди
жебракували i ставали ницими духом? Невже вони вiрять, що хтось направду
сприймає їхнi лозунги, що комунiзм ось-ось прийде в Горопахи? Ая, тримай
мiшок ширше.
Якби мiй Роман воскрес iз попелу Майданека... якби мiй син рушив нашою
землею i на свої очi побачив усе те, що виробляють з людьми, iз землею, з
мiстами й селами його колеги по партiї, то напевно згорiв би наново на
попiл або ж помандрував би на Соловки. I ще менi здається, що вiн
вимурував би у власнiй душi не менш страшнi Соловки... якби вiн почув, як
гiрко я плачу ночами над його долею.
Вiн заразився бiльшовизмом iще в гiмназiї; був там професором
математики Пантелюк, колишнiй сiчовий стрiлець, який взимi чотирнадцятого
року потрапив у Карпатах до росiйського полону, десь там навiть запiзнався
з Ленiним. Ну, а вже на початку двадцятого року повернувся додому
стопроцентним бiльшовиком. Я знав його особисто. Це був високий
пiдтягнутий мужчина, про таких кажуть - спортовець. Мав високе чоло, довге
волосся. А головне, був направду порядною людиною, вiрив у рiвнiсть i
справедливiсть. Його арештували за "перших Совiтiв" разом iз багатьма... з
десятками тисяч i розстрiляли в Бистричанськiй тюрмi.
Коли, бувало, Роман, учень старших класiв гiмназiї, приїжджав на
вакацiї додому й до нього почали навiдуватися всiлякi там кур'єри, якi
приносили пачки комунiстичних брошур та рiзного пiдпiльного папiр'я...
коли одного разу на вiльхах Петра Сови в Зарубi (ти повинен пам'ятати це
мiсце над Унявою-рiчкою, бо ковбури там глибокi й зручнi для купання, а
вiльховий гайок служив гейби сiльським парком, де ми влаштовували фестини,
було там витоптане мiсце для танцiв, а для музик хлопцi витесали, щоб було
де сiсти, зручну колоду, я сам з Iриною не один лiтнiй вечiр провiв у
Вiльховому гаї... спiвали ми там, полiтикували, i гризли там нас запекло
комарi), коли ж дiзнався, що на Жовтневi свята на вiдзнаку роковин
бiльшовицької революцiї в Росiї мiй син на двадцяти височенних вiльхах
вивiсив червонi прапори - мала потiм полiцiя немалу роботу - я запитував
Романа, чи добру вiн стежку вибрав. Боже борони, я не лiз йому в душу не
чорнив його комунiстичнi iдеали, вiн, прецiнь, був дорослою людиною, я
тiльки просив його зважити, чи iдеали, якi вiн обожнює, справдi чеснi й
людянi? "Адже ти знаєш, сину, - казав я йому, - що дорога, яка вже
пройдена бiльшовиками... та дорога, що на Великiй Українi, всипана
кiстками i зрошена кров'ю. Обабiч дороги - тюрми, голод, розстрiли. Люди в
колгоспах - то почорнiлi панщизнянi крiпаки, а робiтник на фабрицi - раб".
Мiй Роман був лагiдним, усмiхненим хлопцем - вдався геть чисто в Iрину:
бiлий лицем, свiтловолосий, очi - голубi, а характер - хоч до рани
прикладай. Зате впертiсть перебрав вiд мене, бо небiжка Iрина була м'якою,
нiколи менi не перечила.
Роман брав мене за обидвi руки, потiм обiймав за плечi й тулився
по-дитячому до грудей. "Невже я схожий, тату, на божевiльного, який, не
знаючи броду, кидається стрiмголов у рiчку... не знаючи, чи та рiка
життєдайна, чи смертоносна? - запитував, дивлячись менi увiчi. - Те, про
що ти говориш... про арешти, розстрiли, голод - перебiльшене устократ
нашими ворогами. Якщо й був голод, то спровокував його багачисько на селi,
куркуль, як їх на Великiй Українi називають. А щодо судiв та розстрiлiв,
то мусить робiтничо-селянська держава оборонятися вiд ворога, який їй
шкодить на кожному кроцi. Я так мiркую".
Я запитував Романа, чому власне комунiстична iдея припала йому до душi.
Маємо в Галичинi партiї та органiзацiї, в тому числi й такi, якi жорстоко
переслiдуються польською полiцiєю, скажiмо, ОУН, органiзацiю, яку не
запiдозриш в угодовствi з окупантом.
Роман, був готовий до такого запитання; вiн очiкував, що рано чи пiзно
батько, який має на це право, поставить перед ним саме таке запитання.
- Як тобi вiдповiсти, тату? - чомусь схвилювався мiй Роман...
розхвилювався й очi його спалахнули синiм вогнем. - Якщо вiдпо-вiсги
високими словами, то вабить мене iдея всесвiтнього братства, рiвностi,
вiдсутностi експлуатацiї людини людиною, задоволення матерiальних потреб:
кожному за потребою. Ти собi уявляєш, тату? Нема бiдакiв i багачiв.
- Ой, чи не стануть усi бiднi, - таки я не витримав. Якщо по правдi, то
я не вiрив у рай на землi. Крiм того, нiхто не знає, коли, ї_ якого дня, у
якому краю той рай настане. Хто його сотворить?
- Ми й так бiднi, - вперто вiдповiв Роман. - Я говорю про Галичину. В
селi - безземелля, пролетаризацiя. В мiстi - нема роботи, а якщо вона є,
то для поляка. Рано чи пiзно, а мусить настати соцiальний вибух... i ми,
комунiсти, цей вибух готуємо в iм'я щасливого майбутнього.
- Почекай, - зупинив я синову палку трибунатику. - Ти й твої
наставники... той професор Пантелюк сушать собi голову завтрашнiм щастям
для чоловiка, так? А я хочу жити по-людському вже нинi. Капiталiзм, як ти
знаєш, уже не такий вовчий, яким вiн був сто рокiв тому. Сьогоднi вiн каже
робiтниковi: "Працюй-но, чоловiче, краще й будеш жити по-людському".
- Дурницi, - вiдмахнувся Роман. - Ти, тату, черпаєш знання про свiтовий
робiтничий рух з львiвського "Дiла" або ж iз тикторiвського "Нового часу":
панички галицькi залюбки оббрiхують совiтiв, а комунiстiв у цiлому
називають "агентами енкаведе" та ще й при цьому глузують з "бiльшовицького
раю". Чи не так? Я хочу, щоб ти зрозумiв одне: капiтал загниває, а все, що
гниле - розкладається. Це аксiома. Нiяка iдеологiя сьогоднi не спроможна
щось краще робiтниковi пообiцяти, накреслити перед ним конкретнi обрiї,
вказати дорогу до цих обрiїв, хай i омрiяних, окрiм нашої.
Я навiть не сподiвався, що мiй лагiдний, податливий син аж до такого
ступеня... якби то сказати... аж до такого ступеня наелектризований
комунiзмом, iдея аж шумувала в кровi й зблискувала в очах: торкнешся -
згориш.
- Ну, гаразд, - погоджувався я з сумом... погоджувався i жахався, що
мiй син проникся глибокою вiрою в чужих богiв. - Ти журишся всесвiтнiм
робiтничим рухом, вимрiюєш, холєра ясна, всесвiтнє iнтернацiональне
братство. А як же бути нам iз Україною, з нашою державнiстю? Ти, певно,
пам'ятаєш, що я з пелюшок виколисував тебе не на комунiста, чи на члена
ОУН... я тебе виколисував на українця.
Роман iнову обняв мене за плечi. Засмiявся.
- Якщо по правдi, тату, то ти сам винен, що я пристав до капезу. Твiй
бiль за Україну, тату, перелився в мою душу. Одначе ти помиляєшся, що
Україну побудує, скажiмо, в Галичинi ОУН, хоч хлопцi там вiдважнi,
фанатичнi - їм нiчого не закинеш. Тiльки їх горстка, орден, до того ж
методи боротьби - терористичнi. Чи. може, покладаєш надiї на панкiв iз
УНДО, на українських послiв у польському сеймi, якi випросять для Галичини
бодай куцу автономiю? Марна надiя. Уся їхня метушня - то гра в полiтику,
не бiльше. А реально... а реально маємо, тату, Україну за Збручем, так,
радянську, червону, проте. Велику Україну i нам треба прагнути... нам
треба боротися за возз'єднання з нею, з Києвом, iз Днiпром. Ти вiриш,
тату, у возз'єднану Україну?
Я був безсилий погасити Романiв вогонь; я мiг знову й знову вичитувати
йому аргикули з українських чи польських газет про московськi полiтичнi
процеси, про арешти iнтелiгенцiї в Українi, але, дивлячись у нагхненне
обличчя, вiдступав вiд фанатичного пожарища, що горiло в його очах.
- До речi, тату, - якось по матурi, коли гогувався записатися на
Львiвську полiтехнiку, Роман менi признався, що його збираються перекинути
через Збруч, - там я на власнi очi побачу й тебе переконаю, що Велика
Україна - справдi земля щасливих людей. Там, очевидно, буду вчитися... в
Києвi чи в Харковi.
За Збруч Роман не потрапив, бо польський суд нарокував йому п'ять лiт.
Сидiв хлопець у Дрогобицькiй в'язницi. Ну, потiм настав вересень тридцять
дев'ятого... i, думаю, вiдразу пiсля вересня, коли на власнi очi
переконався, який насправдi медовий совiцький рай, хлопець трохи остиг,
розчарувався. Зрештою, це менi могло тiльки здатися. Роман далi мешкав у
Львовi, вчився в полiтехнiцi. Зрiдка наїжджав до нас iз Iриною в село, був
стриманий i постарiлий рокiв на десять. То вже не був той екзальтований
юнак, який був готовий йти з червоним прапором на барикади. Роман i сам це
визнавав. Вiн казав, що нинi нема потреби вiшати прапори на вiльхах, не
треба нiкого агiтувати за радянську владу, ми її тепер маємо реальну. Маю
змогу вчитись безплатно, до того ж - рiдною мовою, тату. Хiба це не благо,
яке принесла радянська влада на своїх багнетах помiж нас?
Менi видавалося, що тодi вiн сам себе у чомусь переконував; я зрозумiв,
що вiд партiйної...
