Роман Федорiв. Єрусалим на горах
страница №3
...ьйонiв українських селян... шiстьмiльйонiв... шiсть... а в тому раї арешти й розстрiли; а в тому раї не
довiряють навiть твоїй партiї, вам усiм, галицьким, польським та
бiлоруським комунiстам, i розiгнали бiльшовики вас, вiдреклися вiд вас як
вiд зрадникiв. Як це можна зрозумiти?
Мiй син мовчав; вiн, певно, сам багато чого не розумiв... не розумiв нi
голоду, нi арештiв; вiн, певно, не розумiв, як свiтла начебто iдея
вживалася в буднях з жорстокiстю, iз смертями; i, може, вiн сумнiвався, i
було йому боляче за шiсть мiльйонiв загиблих з голоду, вiн, може, плакав
за ними в душi... i душа його кервавилася, та коли нiмак у сорок першому
зайняв Львiв i рушив топтати нашу землю кованим чоботом, Роман зв'язався з
комунiстичним пiдпiллям, ходив на диверсiї, писав i розвозив летючки...
писав, що настане час i знову над Львовом замайорить червоний прапор.
Я якось вiдвiдав його у Львовi, власне, кликав додому, в село, мовляв,
перечекаєш в затишку лиху годину, в школi знайдеться для тебе робота, та й
не голодно так, як у мiстi, i картопелька своя, i буряк, i хлiб мама
спече, i якась курка порпається на подвiр'ї.
Осiнь тодi була. Сорок перший рiк. Над Львовом, здавалось, урвалася
хмара, й дощ перiщив уже не одну годину, брукованими вузькими вуличками
котилася брудна повiнь; i було боляче дивитися, як серединою вулицi,
взявшись, немов дiти, за руки, брели понуро старi єврей i єврейка;
промоклi наскрiзь, байдужi до дощу, до холоду, до води, що збивала їх з
нiг, вони кудись йшли собi та йшли посерединi повенi, посвiчуючи своїми
жовтими опасками на рукавах.
Ми з сином довго спостерiгали крiзь вмите вiкно за цiєю жалюгiдною
парою, яка не мала права повернути з проїжджої частини на тротуар, i було
нам боляче за цих двох старих зневажених людей... i було нам боляче за
нашу безпомiчнiсть, ми не ризикували вихопитись на вулицю, щоб вивести
старих людей на тротуар, привести їх у тепле помешкання, дати гарячої
гербати; за цими двома старими людьми пильно зорили полiцейськi,
гестапiвськi очi... зорили за ними кулемети та автомати.
- То лише починається, - порушив мовчанку мiй син. - їх зiгнали докупи,
в гетто... зiгнали й цiлими тисячами вистрiлюють. Ти чув про це, тату? -
спитав вiн мене i палаючими очима блиснув менi в обличчя. - Ти вчив мене з
колиски, з першого кроку творити добро. Так? - Вiн вхопив мене за руку;
вiн не дав менi вiдвернутися, потупити погляд. - То як я маю сховатися,
втекти, щезнути у тихому закутку, їсти з чистим сумлiнням мамин хлiб,
учити дiтей пiзнавати письмо, коли ось свiт залитий брудною повiнню... i
серед повенi, видиш, iдуть на смерть люди. Хто їх оборонить?
- Але чому ти?! - скрикнув я, вмить забувши про високi iдеали,
проповiдi, якi виголошував i вкладав синовi у серце. - I що ти вчиниш
супроти сили... супроти страшної машинерiї, що пре й пре на схiд,
розтолочуючи пiд собою силу совiцьку. Вони вже десь у дебрах Росiї, в
глибинах далеких. Що можеш ти... що можуть твої друзi супроти цiєї сили?
Застрелити якогось нiмака iз-за рогу? Що значить один нiмак, коли їх
мiльйони i мiльйони, i всi зубатi, i всi при зброї?
Менi здавалось, що Роман не зможе менi вiдповiсти, що я загнав його в
тупик, але вiн, не криючись, бо чого, власне, мав би вiд тата ховатися,
десь з-пiд стола, з потаємного, мабуть, сховку, добув стос листiвок,
надрукованих на картках учнiвського зошита... одну листiвку вiн простягнув
менi. Машинка друкарська була стара, та й "машинiст", мабуть, трапився
недосвiдчений, бо лiтери вистрибували то вверх, то вниз i сидiли на
учнiвських лiнiйках, як ластiвки на телефонних дротах; а все ж око звикало
до ластiвок, згрiбало їх докупи: було там написано, що головне тепер не
впадати в розпач. Звичайно, нiчого доброго нема, гiтлерiвськi орди топчуть
нашу землю, та недовго, нi, недовго їм топтати. Настане час, i покотяться
вони назад, розтрощенi, i знову над Києвом, над Львовом, над усiєю нашою
землею замайорить червоний прапор. Треба сьогоднi у це вiрити, вiра - це
могутня зброя, чуєте, браття i сестри!
- Це ти писав? - спитав я Романа, який не спускав iз мене очей. Йому,
вочевидь, хотiлося побачити мою реакцiю.
- Може, i я, - вiдповiв вiн, посмiхаючись. - Я їх писав, а сьогоднi
вночi маю розклеїти.
Я уявив осiнню мокру нiч, темнi, як ущелини, вулицi Львова, принишклi
кам'яницi, брами, патрулi, пострiли... i серед виру нiчних небезпек вiд
муру до муру, вiд брами до брами перебiгає мiй син, розклеюючи листiвки,
що кличуть вiрити в перемогу Сталiна над Гiтлером.
- А сам ти... ти вiриш, що так станеться? - спитав я Романа. - Вiриш у
червоний прапор?
- Якби не вiрив, то хiба брався б за це дiло... хiба я зв'язався б iз
пiдпiллям, iз старими моїми приятелями? Нiби тобi не вiдомо, що за кожну
нашу листiвку гестапо готове тричi послати тебе на смерть.
Я хитав головою, про три смертi з ним погоджувався, нинi не треба аж
цiєї пiдпiльної прокламацiї, щоб тебе тричi послали на смерть, нинi досить
одного бунтiвного слова, ненависного погляду. Лише погляду... Мене
цiкавило iнше: наскiльки вiн щирий i правдивий з самим собою? Може, вiн
бачить свою смерть у романтичному ореолi борця? Може, мiй син не уявляє,
що значить зникнути з лиця землi... а головне, в iм'я чого зникнути?
Та як я мiг запитати про це Романа навпрямки?
Дощ тим часом не переставав. Вулицею далi котилися униз, кудись у
каналiзацiйнi люки бруднi буруни, i я знову уявив сина посеред ночi й
посеред брудних цих потокiв.
- Ти хочеш про щось мене спитати, тату? - обiзвався по довгiй мовчанцi
Роман. - Я бачу, що ти щось вишiптуєш про себе, - посмiхнувся вiн, радий,
мабуть, що пiдмiтив мою звичку: iнколи свої думки, немовби для того, щоб
вони одяглися у форму, я попередньо вкладав у шепiт. Про це знали тiльки
моя дружина i син.
- Мабуть, моє питання буде стосуватися не тiльки тебе особисто... так,
не тiльки тебе воно торкається, воно до багатьох, i до мене в тому числi,
- заговорив я, ходячи по кiмнатi. - Тобi вiдомо, що я завжди намагався
триматись осторонь усяких партiй... я переконаний, що кожна партiя, якщо
тiльки ти стаєш її членом чи й лише симпатиком, диктує тобi свої порядки,
умови, примушує собi служити i, примушуючи, каже, що так треба в iм'я
народу.
- Це стара наша суперечка, - перебив мене син. Я тiльки тепер, чомусь
тiльки тепер помiтив, як вiн змiнився з лiта, коли був на вакацiях удома.
Обличчя його, схудле й видовжене, постарiло й посуворiшало... суворостi
йому, певно, додавали рудуватi вуса; я подумав, що у вусах, у довгiй
семiнарськiй шевелюрi вiн ховається вiд себе молодого i вiд комсомольця
тридцять дев'ятого року. - То пощо тепер починати її наново? - запитав вiн
сухо, неприязно.
- Не про партiї хочу сперечатися, - спохопився я. - Просто до слова
прийшлося. Хочу цим пiдкреслити, що я начебто стою збоку, що я
сторонський...
- Людина сьогоднi не може стояти осторонь, коли вiйна, - промовив вiн,
здивовано поглянувши на мене. - Ти вчитель, тату, i отже, не можеш
назватися сторонським, тобто чужим. Як будеш завтра вчити своїх школярiв?
Невже ти їм не скажеш... не знайдеш мудрого способу вимовити хоч би одне
слово з цiєї летючки? - Вiн, певно, вiдкривав мене для себе; вiн, певно,
розчаровувався в менi; вiн, певно, дотепер мав мене за кращого i за
розумнiшого.
Але я не хотiв ставати в його очах анi кращим, анi мудрiшим, я
стовбичив посеред кiмнати, в яку заповзали сутiнки, i говорив:
- Господи, чи нема вчителевi чому вчити своїх школярiв? Є такi поняття,
як "мама", "земля", "хлiб", "любов", "добро".
- Так, iснують ще й такi поняття, але ж по землi, по любовi, по
матерях, тату, сунуть i топчуться траками нiмецькi танки! - майже аж
вирикнув вiн.
- Власне, я хотiв спитати... це головне: ти впевнений, що коли нiмцi
вiдкотяться назад, то совiцькi танки так само не потопчуть i добро, i
любов, i матерiв? Хiба ти забув про голод тридцять третього року, про
арешти й розстрiли? Ти забув, урештi, що в наших-таки Горопахах, коли в
тридцять дев'ятому прийшла радянська влада, то енкаведе арештувало Дмитра
Бойчука, Василя Качура, Штефана Данилишина та ще кiлькох. А вони ж були
комунiстами, фундаторами твоєї ж партiї, одними з перших прорубували
"вiкна на схiд". Ходили, щоправда, чутки, що вони не пiдкорилися
Комiнтерну, не самолiквiдувалися, а далi продовжували пiдпiльну
комунiстичну дiяльнiсть. Комунiстичну, чуєш, а не якусь iншу, буржуйську,
як це у вас прийнято говорити. А за це дiстали кару... за це прикотило
вночi чорне авто... чорний ворон - i слiд за ними пропав. Ти думав над
цим?
- Ти думав над цим, - спитав я знов.
Роман сидiв, схиливши голову на руки. Перед ним лежала купка
вiддрукованих на машинцi летючок, якi вiн сьогоднi вночi повинен розклеїти
по мiсту, i вiн, мабуть, думав про небезпеку, що чигала на нього на
кожному кроцi, i розмiрковував водночас над моїми словами, бо довго не
вiдповiдав, немовби навмисне перечiкував, щоб у кiмнатi споночiло i я не
змiг би запримiтити муку на його лицi.
- Хочеш знати, тату, правду, - почав вiн невпевнено, сумнiваючись у
чомусь, - то повинен тобi... повинен признатися: моя голова розколюється
од цих же питань, якими ти щойно мене закидав, мов розпеченим камiнням, -
посмiхнувся вiн. Коли Роман посмiхався, то робився дуже схожим на Iрку, на
свою маму: посмiшка злагiднювала його риси, виповнювала м'якiстю, свiтлом;
i в такi осяянi хвилини я найбiльше його любив. - Я багато чого не можу
собi пояснити... якiсь фатальнi помилки... якiсь ворожi пiдступи... якесь
страшне непорозумiння. Ти, одначе, скажи менi по-батькiвському одверто:
хiба виннi прапори, якими сьогоднi благословляють, а завтра витирають ними
закривавленi руки? Я вiрую у прапор благословенний...
Гiрко як...
Мiй хлопчик, мiй Роман вiрив у червоний благословенний прапор i за цей
прапор розвiявся сiрим попелом на полях пiд Люблiном, а його батька ведуть
пiд дулом автомата на яснi очi оперуповноваженого товариша Ступи.
Цей теж перегризе горлянку за червоний прапор. Я уявляв себе на мiсцi
старого єврея, який чалапав, високо пiднiмаючи ноги, посерединi львiвської
вулицi, що вирувала брудними потоками, того осiннього надвечiр'я, коли я
приїжджав до Романа; я аж раптово зупинився, i пiд ребро штрикнуло мене
дуло автомата... i бачилось менi знову, як старий єврей упав у жовтi
каламутнi води, а стара жiнка силкувалася його пiдняти, все промовляючи
щось до нього; старий пробував звестися на колiна, це йому не вдавалося,
вiн борсався i хлюпався у жовтих водах (а хтось реготався на тротуарi), аж
поки не вдарила автоматна черга, i старi обоє впали в жовтi води... i було
страшно, що львiвська вулиця виявилася такою глибокою, бо вода обох їх
проковтнула (а може, на цьому мiсцi провалився брук?).
- За що їх, Романе? Люди ж, - запитував я розпачливо сина. Сьогоднi,
однак, не було коло мене сина, його нiде нема, вiн прорiс зелом чи деревом
пiд польським Лоблiном, зате торкнув мене за лiкоть струбок Петро
Когутик... торкнув вибачливо, але вимогливо.
- То чого ж стоїмо, директоре? Чекають там на нас. Справдi, в читальнi
на мене чекали. Товариш Ступа кивнув зi сцени головою, рукою показуючи,
щоб я сiв на передню бiля сцени лавку; на сценi так само, як кожної
суботи, стояв на столi розчепiрений кулемет, нацiлений дулом на зал, i так
само попирхували й чадiли гасовi лампи, i так само саля горбилася
принишкло, ховаючи в комiри голови, i лише дiтлахи попискували, як мишi, i
так само товариш Ступа походжав гонорове по сценi й повчав людей, як мають
жити в будущинi без власної землi i без коней, без Бога й без iнших
буржуазних пережиткiв. О, товариш Ступа красно говорив про майбутнє
колгоспне життя: гуртова радiсна праця, пiснi, на полях трактори та
комбайни, душа селянська скине з себе правiчну силу землi, тягар i
розкрiпачиться, випрямиться, гляне вгору, щезнуть бiди, ти вже не будеш,
як тепер, вдень i вночi боятися посухи, мокви чи граду, за тебе будуть
думати мудрi агрономи. За тобою, один з другим, стоїть наша партiя,
товариш Сталiн.
Я заслухався; я знову мимоволi згадував розмову з сином про
благословеннi чистi прапори, i... i менi сьогоднi теж хотiлося повiрити у
них, у цi прапори, у щасливе майбуття моїх краян. Може, й справдi, не такi
страшнi чорти, як їх малюють? Може, й справдi, людина врештi розiгне спину
i погляне на небо й на те поле iнакшими очима i побачить, що поле - це не
тiльки жито та картопелька, а також жайвори, квiти, пошум колосся i золоте
мрево, яке гойдається над цiлим тихим свiтом. Здавалося, цей суворий
капiтан у виблищених чоботях i портупеї, пiдтягнутий, лобастий чисто
виголений, тримає у своїх долонях невидимi нитки вiд золотавого мрева i
вiд дзвiночкiв польових жайворiв, i, що говорити, селяни з глибин
читальняних сутiнкiв, iз смороду махоркового диму споглядали на нього
зацiкавлено й привiтно, їм, взаправду, в'їлася в душу, як їдь, земля, оце
неродюче Кам'яне поле, i, напевно, чимало з селянського гурту хотiло б
якось звiльнитися вiд нього, од свого триклятущого поля, як вiд каторжного
хреста, тiльки... тiльки страшно їм було залишатися опори пiд ногами, не
уявляли, як будуть лягати спати без вiчного клопоту, що завтра треба сiяти
або ж сапати, косити чи возити, поки санна дорога, гнiй на поле...
Замилування опером минулося, лишень вiн перейшов до другого "номера
програми", як вiн сам сказав. Тепер Ступа вичитував прiзвища тих, якi
саботують м'ясопоставки, як i тиждень тому, та ще не розрахувалися з
державою зерном й картоплею. "А це явний саботаж, шляк би вас ясний
трафив, - входив у злiсть товариш Ступа. - Я знаю, бандити з лiсу
пiдмовляють не квапитися годувати совiтiв, бо нинi-завтра вибухне вiйна з
Америкою i все перемiниться. А я вам, громадяни, авторитетно заявляю, на
Америку й на бандитiв не сподiвайтеся, я до останнього зеренця вимету у
ваших коморах, бо ваш святий обов'язок перед державою здати хлiб i до
хлiба... на ваш хлiб чекають робiтники в мiстi, всi, хто вiдбудовує
знищене вiйною народне господарство.
- А ми їсти не хочемо! - раптом хтось з середини, iз сутiнкiв вигукнув
вiдважно, i товариш Ступа мало не спiткнувся на сценi. Вiн зупинився i,
вдивляючись у салю, що аж западалася, здавалося, вiд страху й покори пiд
землю, свердлив поглядом людську масу.
- Ну-ну, - сказав поволi, ледве не пошепки. - То хто там такий
вiдважний i голодний, понiмаєш? Виходь на сцену, тут умить нагодуємо.
Ступа ще очiкував, що хтось таки пiдведеться зi свого мiсця, але минали
хвилини, читальня далi нiмувала. Тодi Ступа засмiявся.
- Ви думаєте, я не дiзнаюся завтра, хто нинi в Горопахах зголоднiв? Ви
думаєте, що нема в мене чутливих вух i пильних очей? Одначе я вже сьогоднi
переконаний, що це вигукнув ворог, подонок, який постiйно годує у схронах
бандерiв, а радянськiй владi показує дулю. Хiба минулого тижня не були
арештованi Федь Долiшний та Прокiп Мельник за те, що на "буфони" збирали
грошi для бандитiв? Не журiться, "трiйка" у Бистричанах дасть їм на повну
котушку, а сiм'ї поїдуть на висилку в Сибiр. Бо як же iнакше виполювати з
нашої нивки чортополох. Чи як кажете, громадянине Гайдаш? -
оперуповноважений несподiвано звернувся до мене.
11
За шкiльною звичкою я пiдвiвся з лави, похнюпивши голову; менi не
хотiлося пiдносити голову; я боявся, що коли пiдведу голову й зобачу
очiкувально-ввiчливе по-єзуїтському усмiхнене обличчя оперуповно-важеного,
то не стримаюся i скажу таке, що давно повинен був сказати... я повинен
йому сказати, що негоже, чоловiче, отак говорити з людьми, цiлитися у нас
кулеметом i погрожувати Сибiром. Що тут балакати, товаришу Ступа, час
справдi складний, переломний. Ви ось тут агiтуєте за радянську владу, а
вночi городами прокрадуться нишком тi, що в лiсi, й теж скажуть
селяниновi: давай хлiба, давай сала, самогону. I спробуй-но не дати... I
чи дивно, що стоїть селянин... стоїть бiдний наш Iван посеред Кам'яного
поля й боїться глянути вправо або ж влiво?
Промова моя на сьогоднi була наготовлена, я носив її на язику, як у
кишенi, збираючись при нагодi кинути її у вiчi товаришевi Ступi, одначе
якось не зважувався, а простiше сказати - й на мене мала вплив магiя його
безпардонного мату. Я, виходить, боявся Ступи? Вiн i мене залякав. I я
знав, що й сьогоднi теж не зважуся виказати йому прилюдно наболiле, i за
це себе ненавидiв. Теж менi оборонець народу...
- Ну, ну, громадянине Гайдаш, ми чекаємо вашого мудрого слова, - все ще
чипiв посеред сцени товариш оперуповноважений, нацiлившись у мене
простягнутою рукою. - Скажiть-бо: хiба не ворог кожний, хто жалує для
радянської влади буханець хлiба... а влада, може, тим хлiбом нагодує
осиротiлих дiтей фронтовикiв. Чи, може, вчителю, вам не шкода виголоднiлих
дiтей?
Вiн iронiзував надi мною.
Вiн начебто стояв тепер пiд благословенним прапором, i я думав, що
Ступа має рацiю: грiх не нагодувати голодних дiтей. А ще я подумав, що
своїм праведним прапором вiн затуляв горопахiвську нужду: ой, не часто й
горопахiвськi дiти їдять той хлiб... чи не частiше їдять лободу, а
вiвсяний корж - для них теж немала розкiш.
Але й цього я йому не сказав, та йому, власне, й не були потрiбнi мої
вiдповiдi, йому не залежало на них; йому залежало на тому, щоб принизити
мене, показати свою владу надi мною, це я тепер зрозумiв, тому й приведено
мене сюди пiд дулом автомата.
Читальня ожила в пошептах, у перемовах, хтось за моїми плечима пирскнув
смiхом, i не знати було, що означає той смiх ... смiялися з мене, з мого
боягузтва? Чи просто було комусь смiшно, що оперуповноважений тримає по
стiйцi "струнко" директора школи й "зицирує" його, як найостаннiшого
школяра.
- Ви, громадянине Гайдаш, не мовчiть, не задля того, щоб ви мовчали,
покликано вас перед людськi очi, - вже iншим тоном, сухим, офiцiйним
заговорив товариш Ступа. - Ми покликали вас, щоб ви отут перед людьми
вiдзвiтувалися, як вчите та чому навчаєте наших дiтей. Люди хочуть
знати... я теж хочу знати. Прошу на сцену.
Я було зробив крок, щоб таки видибати на сцену, й одразу призупинився.
Що означає цей нагальний мiй звiт, хто його вимагає i кому вiн потрiбний?
I чому це я повинен звiтувати перед Ступою? Вiн хто такий? А крiм того,
чому мене, старшу людину, виставляють на сцену? Для посмiховища?
- Вибачайте, але не маю чого робити на сценi, товаришу Ступо, -
вiдповiв я твердо. - Я не якийсь артист... I нiякого звiту робити не буду.
- Я все ж таки прошу, громадянине, на сцену, щоб вас усi бачили... -
стримував себе товариш опер. Я вiдчував: баглося йому крикнути,
скомандувати, вiн не звик, щоб йому перечили. Права його рука iмпульсивно
раз по раз хапала за кобуру пiстолета... йому страх як хотiлося погрозити
менi зброєю, проте не давав руцi волi, лише механiчно то розстiбував, то
назад застiбував кобуру.
Була це мука для його знервованих рук.
- I не просiть, i не наказуйте, - промовив я у напруженiй тишi, i кожне
моє слово у цiй тишi було важке: переднi ряди в залi аж попригиналися,
боячись, певно, щоб котресь моє слово не впало на їхнi голови i щоб завтра
їх не покликали за свiдкiв. - Мене й звiдси, з мiсця видно кожному. - Мої
ж слова менi самому додавали хоробростi, я ж нiчого не втрачав i нiчого не
здобував, я не був винен у нiчому нi перед опер-уповноваженим, нi перед
Горопахами. - Я у Горопахах, щоб ви знали, вчителюю бiльше тридцяти рокiв,
i тут, у цiй салi, певно, сидить двi третини моїх учнiв учорашнiх,
позавчорашнiх i ще хто знає колишнiх... i коли вони щось мають до мене, то
хай спитають. Хай, якщо заслуговую, кинуть у мене каменем. - Я повернувся
до салi, до людей, сотнi пар очей споглядали на мене i стривожено, i
зацiкавлено, колишнi мої i теперiшнi учнi не могли второпати, чого вiд
мене вимагає Ступа. Упокорення? Поганьблення? За що? В людських очах
свiтилася пiдтримка, я майже фiзично вiдчував цю пiдтримку, вона була
схожа на невидиму стiну, на яку я мiг опертися; людям було втiшно, що
їхнiй старий учитель не пiддається оперовi.
А може бути, що пiдтримку людську i втiху я вигадав для самого себе? Що
я, старий, знав про людей, якi сидiли на'лавах у читальнi, окутанi
смородом гасових ламп, лютим самосадом i сiрим невиразним присмерком.
- Ну то що, громадяни славного села Горопахи? - понад мою постать,
понад мою голову крикнув у салю товариш Ступа. - Будемо, отже, мовчати?!
Нема вам, отже, що сказати?
Читальня не дихала; i нiде не було видно навiть зирку, люди потупили
очi, позападалися в дими, в сутiнки, i слiпе сяяння двох лампiчок, що
похитувалися на дротах пiд стелею вiд людського зiтхання, вiд дихання, не
мали сили висвiтлити бодай одне лице, одну простягнуту руку.
Оперуповноважений чекав, вiн таки сподiвався, що хтось пiднiме руку; я
сам був упевнений, що "якусь руку", якщо на те пiшло. Ступа наперед
проiнструктував, дав завдання, але й ця рука не зважилася скинутися вгору.
Нi, так i не зважилася.
- Ну, а якщо так, - не розгубився Ступа й задоволене потер долонi (вiн
любив потирати долонi, це була його звичка, а ще вiн любив у долонi
плювати. Було таке враження, що вiн ось-ось вiзьметься за топорище); вiн
начебто цим потиранням вигострював руки, цiлого себе гострив. - Ну, якщо
так, то дозвольте менi, громадо Горопахiв, вiд вашого iменi спитати
товариша Гайдаша, хто йому дозволив у радянськiй школi проповiдувати
радянським учням релiгiю, приносити на уроки церковне розп'яття... i це
розп'яття всiляко розхвалювати? Було таке? - вiн притупнув ногою. - Це
остання краплина нашого терпiння, громадянине Гайдаш.
Я гiрко всмiхнувся; гiркота залила мою душу; я стояв перед людьми
згорблений i знищений... мене знищив, зрадив, ударив пiд дих котрийсь з
моїх учнiв, яким я недавно приносив розп'яття - прекрасну мистецьку рiч,
що засвiдчувала вiчний потяг людини до бунту й до краси. Хiба я не так
говорив вам, мої школярi, даючи кожному з вас у руки стародавнє розп'яття,
щоб ви могли вiдчути живе дихання невiдомого майстра, щоб ви торкнулися
своїми пальцями його гарячих пальцiв... щоб ви поєдналися, щоб ви вiдчули
єднання.
Яка ж тут проповiдь релiгiї? Хто мене зрадив, шепнувши брехливо у
зарослу рудим волоссям мушлю вселенського енкаведистського Вуха?
А може, й не содiялося нiякої зради? Дiти ж бо є дiтьми. Похвалилися
вдома, а вселенське Вухо всюдисуще.
- Це смiшно... - i я таки засмiявся голосно, полегшено. Менi було
радiсно, що хтось з моїх учнiв лише випадково проговорився удома... так,
лише випадково, злого, навмисного тут не сталося. - Смiшно мене
звинувачувати в проповiдi церковщини тiльки тому, що я принiс до класу
мистецьку рiч. Мистецьку? - крикнув я на цiлу салю. - Музеї в цiлому свiтi
повнi таких речей, що колись служили церквi. I що з того? Церква, як
вiдомо, використовувала красу, взяла її собi на службу. Той невiдомий
майстер вирiзьбив розп'яття, може, й не для того, щоб до нього молитися...
вирiзьбив для того, щоб показати свою муку, ребра свої сухi, руки свої
спрацьованi.
- Досить розводити антимонiю! - не втерпiв-таки й скрикнув, перебиваючи
мене, опер Ступа. - Ми знаємо, що ви красноуст, але я не дозволю... не
дозволю отут у клубi морочити людям голови розглагольщиною про церковну
красу. Факт залишається фактом: до школи ви принесли культову рiч... i
вчили наших дiтей їй поклонятися. Хiба не так?
Правду кажучи, я розгубився: може, я таки вчинив помилку, принiсши до
класу розп'яття? Бог iз ним, iз тим невiдомим стражденним майстром, що жив
двiстi рокiв тому. Кому нинi треба знати про його пориви й про його
страждання?
А чому б i не знати?
- _Я вчив дiтей поклонятися талантам... а ще я вчив, що нiчого на свiтi
не пропадає: нi зло, нi добро, нi краса, - вiдповiв я спокiйно. Розгуба
моя минулася, я вже в нiчому не каявся.
- Ми знаємо вашу проповiдь добра, - погрозив менi Ступа пальцем. - Хiба
не ви, Гайдаш, заманюєте до своєї хати дiтей i даєте їм читати книжки, що
видрукуванi бозна-якими видавництвами й бозна-якi у цих книжках закладенi
iдеї. - Оперуповноважений Ступа нападав на мене, як шулiка, зверху, зi
сцени, котроїсь хвилини менi здалося, що вiн не втримається, злетить i
сяде менi на плечi, зiгне в каблук i вдарить виблищеними чобiтьми попiд
ребра.
Я мовчав; що я мав казати в оборонi своїх книжок, до яких допускав
кращих учнiв... допускав i вчив книжки любити. Сказати йому. Ступi, що
нема в мене жодної ворожої книжки, що це принаймнi несерйозно вважати
шкiдливими деякi книжки тiльки тому, що їх видали не радянськi
видавництва. Невже шкiдливий також Апостол першодрукаря Iвана Федорова, бо
видрукувано його чотириста рокiв тому?
Але я продовжував мовчати.
Я зрозумiв, що i розп'яття, i мої книжки - це тiльки привiд;
оперуповноваженому забаглося потоптати мене перед людьми, принизити, а
може, пiдготувати грунт до чогось страшнiшого... до того, щоб позбутися
мене з села?
- I ще якi я маю грiхи супроти Горопах i супроти радянської влади? -
врештi спитав Ступу. Пригадав сина, Зеника, що десь прорiс бадилиною на
полях попiд Люблiном... i згадав його червонi праведнi прапори; цi прапори
благословеннi овiювали мене не вельми чистим вiтром.
- Розкажiть ще селовi, як ви їздили в район в енкаведе, де, пiддавшись
намовi бандерiвської вовчицi, а може, бандери вас купили, i ви, купленi,
проданi, випрошували трупи синiв тiєї вовчицi, щоб могла їх поховати
нiбито по-християнському, по-людському, начебто вони чогось людського
заслужили, окрiм презирства. Я маю на увазi Софiю Корчувату. Що, може,
неправда? Може, й тут будете вiдпекуватися, що керувалися проповiддю добра
i краси? Хiба усе разом, докупи взяте... i ще багато iнших ваших дєлiшек,
про якi я знаю, не дає менi права трактувати це як ворожу дiяльнiсть?
Оперуповноважений походжав по сценi розпалений i дуже собою
задоволений; вiн нарештi розчавив мене, знищив, я йому заважав у селi,
дотепер мусив на мене зважати, остерiгатися, вiн пам'ятав, що я мiг дiйти,
шукаючи справедливостi i милосердя, не лише до району, а й до самої
Москви.
Який вiн слiпий i жалюгiдний. Що з того, що в нього розстебнута кобура
пiстолета, що кулемет стоїть на червоному столi, що з того, що, по сутi,
вiн виголосив менi вирок! За мною стоять Горопахи, учнi сьогоднiшнi,
вчорашнi й позавчорашнi, я понад тридцять рокiв учу їх добра, вони знають
кожен мiй крок, я не таївся перед ними нiчим, i вони теж не таїлися передi
мною.
Я люблю їх у цю хвилину особливо глибоко; я вiрив, що моя наука
проросла в кожного в душi i кожен сьогоднi стане в моїй оборонi.
- Най люди скажуть... най присудять, що було ворожого у моїх вчинках, -
сказав я тихо. - Хай вони посвiдчать.
Я був упевнений...
О так, я був упевнений, що цiла читальня зараз встане й пiднiме вгору
кулаки, не злякавшись нацiленого зi сцени кулемета; я цiлком був
упевнений, що опер зiйде зi сцени посоромлений. Я й не оглядався на салю;
я не просив у людей помочi, я вiрив у їхню пiдтримку; я споглядав на
Ступу, i менi було його жаль; вiн цiпенiв посеред сцени, заклавши
по-наполеонiвському руки на грудях; кулакiв його не було видно; але минали
довгi хвилини, саля за моєю спиною нiмувала... так, саля нiмувала, i я
тепер уже виразно побачив Ступинi кулаки: в обох сцiплених кулаках вiн
тримав людськi душi, i я зрозумiв, що сьогоднi Горопахи не стануть мене
боронити.
I я не знав, хто сьогоднi був бiльше потоптаний: я чи Горопахи? Я не
мiг дивитися людям у вiчi; люди не могли дивитися менi у вiчi; люди мене
зрадили.
I я пiшов од них геть.
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
12
Мама скрипнули дверима, поклали дiйницю на лаву i, зiтхнувши, сказали:
- Облава, сину. До школи нинi не пiдеш.
Був ранок пiзньої осенi. Густий туман, як хмара, впав на село i стояв
непорушне, заклято: за вiкном не було видно нi вулицi, нi садiв, нiчого, i
не було чутно нiякого згуку, собаки не гавкали i не пiяли пiвнi, було таке
враження, що Горопахи втопилися у бiлiй безоднi вище голови, вище дзвiницi
й церковних смерек, i все, отже, живе в селi вимерло, захлинулося бiлою
бiлизною, i лише ми з мамою якимось чудом урятувалися.
- Звiдки ви знаєте про облаву? - спитав я маму недовiрливо, i в ту ж
хвилину пожалiв: я помiтив, що, цiдячи молоко, маминi руки тремтiли, i
цiдилко дрiбно цокотiло об криси горщика, а на її обличчi застигла
тривога.
Мама боялися облав, ляк був безпричинний, у нас нiчого такого
пiдозрiлого синi кашкети не могли знайти, було, однак, наприємно i боляче,
що два-три енкаведисти або й бiльше вломлювалися на подвiр'я, в хату й
високими металевими прутами-щупами методично виштуркували, шукаючи
бандерiвських схронiв, в саду, в стайнi пiд яслами, проштрикували вилами й
щупами сiно в стодолi, в хатi зазирали в кожний кут, перевертали скринi з
одежею, пильно розглядали кожну книжку, яка потрапляла їм пiд руки, нипали
на горищi, й при цьому котрийсь з солдатiв уважно приглядався до мене й до
мами, чи не полотнiємо з переляку, що вони, солдати, ось-ось натраплять на
хитро замасковану криївку; це був, так би мовити, психологiчний дослiд,
випробовування, однак мама сидiли на лавi незворушно, закаменiло, i вiд
неї, здавалось, вiдскакував пiдозрiлий i пронизливий солдатський погляд i
взагалi уся енкаведистська ворожiсть. Пiд час котроїсь чергової облави я
вiдкрив для себе, що солдати не просто вишукують бандерiвськi краївки, вся
їхня руйнацiя, квапливий обшук, коли часом i образи скидали зi стiн, а
заболоченими кирзаками навмисне затоптували вишпурнутi зi скринi маминi
сорочки, мимоволi свiдчили, що вони нас ненавидять, мають за кровних
ворогiв; завойовники горланили соромiцькi слова, замахувалися прикладами,
дуже часто могли й украсти якусь рiч - хустину чи рушник на онучi, вiд них
смердiло горiлкою, очi щулили у вузькi щiлини, й звiдти цiдилася
зненависть, їх, зрештою, можна було зрозумiти, цi рослi, плечистi дядьки
перейшли усi фронти, там вони на кожному кроцi зазирали смертi у вiчi, там
вони поховали у чужих землях свою молодiсть i своїх друзiв, i тепер уже
стiльки часу пiсля вiйни, коли їх чекали вдома, за кожним деревом, за
вуглом, за парканом пiдстерiгала їх на нашому Кам'яному полi смерть.
Через багато рокiв, у шiстдесят четвертому, напровеснi я їздив на етюди
по Шевченкiвських мiсцях; мене манила прозорiсть, глибини горбатих полiв,
якийсь особливий настрiй, який панував тiльки у Моринцях та Кирилiвцi; я
трепетно й поспiшно замальовував плахти озимини, головастi дуплавi верби,
що випромiнювали сум, традицiйнi бiлi хати, безлiч разiв малював тополi,
що у провеснянi днi стояли немовби у зелено-мерехтливих нiмбах; тополi в
Шевченковому краї були схожi на святих... а може, були вони схожi на
козацьких мученикiв, на страчених гайдамакiв? Менi здавалося, що я тут
вiдкрив для себе душу України; тут кожна могила, байрак, урочище, дорога
дихали минувшиною, яка начебто була розлита в повiтрi, в просторi i яка
таїлася в кожнiй грудцi, в деревинi, в каменi.
Хiба дивно, що я почувався тут, як у храмi?
Одного надвечiр'я, коли в маленькому маршрутному автобусику повертався
з Моринець до Кирилiвки, де квартирував, розговорився з красивим, сказати
б, "козацького типу" дядьком. Був вiн, очевидно, столярем, бо бiля нього
на сидiннi лежали обмотузянi верьовками кiлька рубанкiв, поруч стояли двi
пилки, увесь вiн пахтiв свiжими гиб-лiвками, ядерним духом сухої сосни. I
якраз йому, цьому симпатичному дядьковi, я, наївний, теж переповнений
провесiнню, розповiдав про тополi, що мерехтiли на горбах, свiтилися
зеленими нiжними нiмбами... i були тополi схожi на святих... i були, може,
схожi на страчених гайдамакiв; дядько з рубанками слухав мене уважно,
навiть здивовано... навiть кiлька разiв сам глипнув в автобусне вiконце,
шукаючи на пагорбах тополь, що видалися приїжджому художнику за святих, а
потiм, пiдкручуючи козацькi вуса, сказав:
- Чую по вимовi, що ви - западенець. Так? Ну-ну, дали ми вам пiсля
вiйни жизнi. - I не знати було: хвалився вiн, що давав менi й моїй мамi
"жизнi", а чи просто вихопилося в нього... вихопилося далеким спогадом?
Я похнюпився; менi було боляче й соромно слухати його хвальбу. Вiн,
мабуть, уловив мiй настрiй, бо додав:
- Що хочете, я у внутрiшнiх вiйськах служив. А в Западнiй що тодi
дiялося... настоящая гражданська вiйна. Хiба знаєш, хто i звiдки у тебе
стрiлить? Наш комвзвода, бувало, перед початком операцiї вишикує нас i
каже: "Ви, братцi, не очень с мєстнимi панькайтесь. Всi вони прихованi
враги!" I мав вiн, певно, рацiю, наш лейтенант Богомолов, бойовий взводний
- грудь в орденах, бо стрiлила йому в груди, в ордени, рахуйте, дiвчина,
що вибiгла з хати. Ми ту дiвчину буквально посiкли автоматами. А може, й
не посiкли? Може, вона жива i стала вашою жiнкою? - Вiн засмiявся з свого
невдалого жарту. Ми довго мовчали, поки вiн знову не обiзвався:
- Минулося, слава Богу, коли брат брата... - i пiшов iз своїми
рубанками й пилками до виходу.
Я дивився йому услiд, кремезному, у потертiй фуфайцi й кирзових
чоботях, i згадав котрусь iз чергових облав у Горопахах, коли поза нашим
городом, унизу над Унявкою-рiчкою у вiльшняку удосвiта спалахнула
перестрiлка: враз захлинулися кулемети й автомати, чути було також вибухи
гранат. Очевидно, бандерiвська боївка, заскочена зненацька в селi,
спробувала прорватися боєм крiзь обруч облави, це їй, однак, не вдалося,
енкаведисти, очевидно, були поiнформованi про можливi бандерiвськi стежки,
засiдка у вiльшняку стояла крiпко, i боїв-карi, хто не впав вiд
кинджального вогню, городами повернули в село.
Попри нашу хату на вулицю протупотiло двоє чи троє втiкачiв; бренькали
за ними кулi, дiрявлячи нам ворота i криничне цямриння, а сусiдська
стодола спалахнула вiд запальних куль; пожежа аж заревла, застогнала вiд
ненажерливої своєї радостi i жбурнула жменю iскор на Тодорову, на
сусiдську стайню. Мама мої закричали й вхопили навiщось верету, мовби цiєю
веретою можна було погасити, прикрити пожежу (i заволали, заскиглiли нашi
сусiди високими голосами аж попiд небо, за ними заревла худiбка i страшно,
дико затрубiв Тодорiв кiнь);
мама справдi готувалися гасити веретою вогонь на своїй стрiсi, бо
кинули верету в цебер з водою i вхопилися в сiнях за драбину. Споконвiку
мокрими веретами солом'яне село рятувалося вiд сусiдського близького
вогню, i мама про це пам'ятали... мама про це пам'ятали, одначе того ранку
не встигли й вiдчинити дверi, як у сiни увiрвалося троє задиханих
солдатiв, один iз них, тонкий, високий, як мотовило, з перекошеним, злим
обличчям, iз наготовленим до стрiлу автоматом, без шапки, руде мокре
волосся спадало йому на лоб, i вiн тим своїм рудим волоссям раз по раз
струшував, а маму... ухопив маму за горло, здушив, жбурнув, як снiпок, у
кут i кричав, здавалося менi, гучнiше вiд гоготiння близької пожежi:
- Де ти, курво бандерiвська, сховала бандитiв! - Пальцi його на маминiй
шиї судорожно тремтiли... пальцi його впивалися своєю силою i владою, їм
хотiлося натиснути, щоб мамине горло хруснуло. - Ми бачили, як сюди-но
через твоє подвiр'я, блядь твою, побiгло двоє.
Рудий енкаведист був безтямний у своїй злостi, i йому, менi так
здавалося, було дуже просто стиснути мамине горло, i його нiхто не спитає
про смерть якоїсь жiнки, смертi списували без особливих ускладнень, це я
вже встиг зрозумiти, i, мабуть, це розумiння додало менi сили й вiдваги,
бо я кинувся на рудого, на його автомат, на його бiлi очi, на його
запалену ненависть, i крикнув, що моя мама чесна вдовиця, вiн, солдатюга,
не має права по-брудному її обзивати... наш тато загинув на фронтi.
Рудий солдат не вiдповiв менi, не встиг щось заперечити, не посмiв не
повiрити, видно, в моєму вiдчайдушному лементi було так багато щирої
правди, що солдат лише клiпав рудими своїми вiями i... притиснув мене
по-батькiвському до свого плеча i, не оглядаючись на маму, стенув плечима,
шо й тут, у бандерiвському селi, є вдовицi фронтовикiв, i покликавши
другого бiйця, що нишпорив у хатi, вибiг за порiг. Крiзь вiдчиненi дверi я
бачив, як вiн перемахнув наш перелаз... нi, не перемахнув, не перескочив,
звiдкись, певно, iз-за церковної огради, обступлений зусiбiч бандерiвець,
бачачи свою погибель, вiдстрiлювався направо й налiво, i, певно,
вiдстрiлювався вiн з кулемета, бо черги строчилися глухо, не так трiскуче,
як iз автомата, а в перервi помiж стрiлами бандерiвець викрикував, що
москаль не вiзьме... не вiзьме... не вiзьме його живим!
Рудий солдат, як зломаний надвоє, упав на нашому перелазi, вiн був iще
живий, iще силкувався встати, мама мої помiтили його посмикування i
кинулись до нього, а бандерiвський кулемет ударив знову - ми з мамою
лежали посеред подвiр'я на споришi, а рудий солдат, розстрiляний, мабуть,
утретє або й учетверте, нiяк не хотiв умирати, вiн люто, клято лаявся, аж
поки смерть над ним не змилосердилася.
Облави в Горопахах, як, зрештою, в усiх iнших селах, не мали якоїсь
закономiрностi, усталеного, сказати б, порядку, все, очевидно, залежало
вiд агентурних даних, планiв районного ецкаведе, траплялося, що синi
кашкети не обступали кiльцем наше село мiсяць або й два, а iнколи
навiдувалися двiчi на тиждень; облави були завжди несподiванi, як громи
посеред осенi, i про кожну з них оперуповноважений товариш Ступа мiг
похвалитися, що набої не були потраченi надаремно: то в перестрiлцi вбито
двох-трьох й бiльше повстанцiв, якi пробували прориватися крiзь застави до
Монастирського лiсу; писалися, очевидно, в районi й iншi переможнi
реляцiї: виявлено бункери з харчами i зброєю, в читальнi, в кiлькох метрах
вiд стола, на якому товариш Ступа щосуботи розкладав свiй кулемет, у
хитрому сховку помiж двома перекриттями сталi виявили склад друкарських
машинок, паперу й готової пiдпiльної лiтератури. Жодна облава не
обходилася без арештiв, i не всi, зовсiм не всi арештованi були винними,
на 10 - 15 рокiв колимських таборiв засуджувала "трiйка" на вулицi Чкалова
в Бистричанах так званих бандпiдсобникiв, якi були виннi тiльки в тому, що
котроїсь ночi нагодували боївку... нагодували, мовляв, а не донесли
оперовi. "Трiйка" не хотiла й чути, що боївка була озброєна до зубiв, що
кожному життя миле.
Iнколи облави мали цiлком "господарське призначення": треба було
виконати план набору робiтникiв на шахти Донбасу, й тодi, йдучи валом,
енкаведисти вишукували переважно пiдлiткiв до шкiл фезео; але й
"господарськi" облави часом не обходилися без кровi, а тим паче без лайки,
без плачiв, без тривоги, що годинами висiла над Горопахами.
Сьогоднi облава починалася навдивовиж мирно й спокiйно: нiхто нiде не
стрiляв, не матюкався, нiхто за нiким не бiг i нiхто не втiкав, бiлий
густий туман затопив собою свiт, загатив, як ватою, i нiчого у свiтi,
окрiм вати, не iснувало: нi хат, нi дерев, нi людського голосу, нi скрику
ворони, а може, не iснувало й самого свiту; котроїсь хвилини, за-чумлений
туманом, я подумав, що мама, мабуть, теж помилилися, нiякої облави нема -
i заходився збиратись до школи.
- Господи, - зiтхнули мама, - яка може бути, дитино, школа? Коли
облава, науки нема. Нiби не знаєш?
- Але ж глухо навколо, - пробував я сперечатися.
Мама не обiзвалися нi словом, вони всiлися на лавi коло вiкна,
вдивляючись у клуби туману, обличчя їх зблiдло, напружилось, а губи
вишiптували чи то молитву, чи примовку вiд бiди, вiд кулi випадкової, вiд
вогню; я подумав, що мої мама буравлять зором i словом туманний цей потоп
i бачать солдатiв у синiх кашкетах, якi проколюють щупами подвiр'я за
подвiр'ям, хату вiд хати, одначе роблять свою роботу на вiдмiну вiд
попереднiх разiв мовчки, мляво, вони неначе понапивалися туману, цiєї
бiлої отрути, i збайдужiли... i не страшна їм небезпека, що кожної хвилин
може черкнути автоматною чергою чи вдарити гранатою, i їм, солдатам
злагiднiлим, начебто й шкода було задерев'янiлих, очiкуючих лиха газдiв i
газдинь.
Мама обома долонями потерли обличчя, виглядало, що вони сухими руками
вмивалися вiд жури, одначе їхнє обличчя вiд цього не посвiжiло, а ще й
бiльше посiрiло.
Неначе мама вмилися попелом...
- А таки йде облава, Василику. Таки йде, - повторили пошепки,
надслуховуючи.
- То най собi йде, - заспокоював я маму. - Чого нам боятися. Та й чи
вперше.
- Хiба ти забув, що ми позаминулої облави ледве не згорiли. Пожежi там
i там. Страхи. Та чи й знаєш, що в такому вирi треба християниновi
боятися? - запитували вони й водночас вiдповiдали.
Потiм вони заходилися процiджувати молоко, а мене послали до стайнi
порати корiвчину, бо бiда бiдою, а Лиську треба вичистити, викинути з-пiд
неї гнiй й постелити свiжої соломи.
- Робота-бо, сину, не очiкує, не рахується нi зi смертю, нi з
облавниками навiть, її треба робити - i на цьому свiт стоїть. - Мама гейби
виправдовувалися, що посилають мене до стайнi. - Тiльки-но не висувайся
надвiр, бо кулi лiтають, як джмелi, - наказували.
Я люблю порати худiбку, небiжчик тато з пуп'янка привчили до згребла й
до щiтки, було у цiй простiй роботi якесь таїнство, чар, зрiднення людини
з твариною, i худобина, певно, вiдчувала ласкаву людську руку, бо аж
вигиналася вiд задоволення i постогнувала стиха. У стайнi приємно пахло
гноєм... i може бути, що хтось, прочитавши про стаєннi приємностi,
iронiчно посмiхнеться, мовляв, тим селюкам, де б вони не жили й що б вони
не робили, вiчно пахне гноєм, а я усе ж таки признаюся, що любив цей
ядерний чистий дух; крiм того, наша стаєнчина разом iз коровою i ядерним
духом стiйла iще пахла сiном, соломою, зерном, свiжим молоком; улiтку в
стайнi було прохолодно, взимi - парко й затишно. Ляжеш, бувало, на сiно в
яслах i слухаєш, як за стiною, обтуленою загатою, вирує i лютує зима...
там зима, морози, а тут лiто, тут пахне сiнокосом, тут тиша i мир, лише
Лиська вряди-годи почiсує собi помiж рогами об драбину.
У зрiлi вже мистецькi свої роки я поклав на мольберт полотно i взявся
малювати... нi, не вбогу нашу стаєнчину, обтулену кукурудзяними околотами,
i не корову - нашу годувальницю, що допомагала нам iз мамою вижити в
найскрутнiшi роки, коли на трудодень видавали двадцять грамiв жита
наполовину з стоколосом... я задумав тодi намалювати "Дорогу на пасовище",
картину, в якiй хотiв передати давнє своє замилування землею i худiбкою; я
мав потаємну думку визорити на картинi хлоп'ячу свою душу, яка колись
розкошувала в яслах на сiнi i слухала, як ремигає корова, як чухає вона
рогом об драбину, як за стiнами стаєнчини пливе, обертається, як колесо,
великий бiлий свiт.
По правдi сказати, я не передбачав, що "Дорога на пасовище" забере в
мене скiльки часу й нервiв, дарма що чогось такого особливого не
вигадував, пiд рукою мав десятки ескiзiв, зроблених на нашiй-таки
горопаськiй дорозi, що пленталася на громадське пасовище; я повертався до
картини не один рiк, вона все видавалася недосконалою, в нiй нiяк не могла
воскреснути й поселитися хлоп'яча моя душа, i я бився й бився сам з собою,
з фарбами, з пензлем, прагнучи тую душу воскресити.
Картина, як на перший погляд, замислена просто: дорога на пасовище
кривуляє помiж зеленими житами й картоплями, що цвiтуть синiм i бiлим;
дорога була де рiвниста, пiдсипана шутром, де баюриста, з невисохлою пiсля
дощу грязюкою; дорога була покраяна колесами возiв, злiва - коров'яча
стежка, ребриста й жолобкувата, вибита ратицями не одного поколiння
худоби; але й худоб'ячi слiди i слiди колiс на цiй дорозi не були
головними... головними були густо розтрушене сухе зело, прив'ялене польове
квiття, пасемце зеленого жита, вирваного з корiнням, очевидно, якоюсь
пажерливою худобиною, а мiж цим зелом, мiж квiттям ледве жеврiв вiнчик
польового маку.
Праворуч на греблi зарослого ситняком рова сидiв хлопчина десь пiд
дванадцять рокiв, босий, у згрiбнiй сорочинi, пелехату свою бiляву голову
схилив на колiна; хлопець дивився на дорогу, на таку прозаїчну, буденну, й
по очах, по усмiху на губах, з усiєї його постатi можна було прочитати, що
добре йому отут сидiти, що дорога, жита, картопляне поле й три старi
головастi верби, що мов польовi сторожi стримiли оддалiк на греблi над
ровом, до щаму в серцi були йому рiднi, i вiн не збирається шукати в життi
iнших дорiг, бо хто сказав, що польова дорога на пасовище не випадає для
когось щасливою.
Вся картина була пронизана сонцем, радiсним свiтлом, теплом, що
струмилося з дороги, з полiв, з далекої смужки лiсу... i золотисте це
сяйво, може, душа моя хлоп'яча були злегка пiдбарвленi тривожною загравою.
Може, за вербами, за лiсом сонце хилилося до заходу?
Мої критики, як це iнколи трапляється, зрозумiли "Дорогу на пасовище"
цiлком iнакше. Один iз них писав, що, мовляв, Василь Бережан, згадуючи
прокляте минуле Кам'яного поля, малює нам малолiтнього бiдолаху,
сiльського пролетарiя, який змалку журиться важкою трудовою дорогою... i
нема, нема, люди добрi, на цiй вибоїстiй дорозi добра, бо худiбку хлопчинi
доведеться пасти куркульську.
Дивiться, не марно ж гасне в грязюцi вiнчик польового маку: художник
навмисне акцентує на трагiчнiй червонiй плямi - це гасне i нидiє людська
душа.
Я в думках смiявся з того "мудрого" критика, але не протестував, нi, й
нiкому не пояснював свого задуму. Єдине, що я зробив, - це не погодився її
продати нi Мiнiстерству культури, нi навiть за великi грошi моєму
знайомому хiрурговi - людинi багатiй, вiн залюбки колекцiонував живопис i
на ньому, щоправда, розумiвся.
Я повiсив картину на чiльному мiсцi в своїй майстернi поруч з iконою
Рiздва Христового, яку колись роздобув у нашiй сiльськiй церковцi i яку
першою спробував вiдреставрувати. Багато моїх друзiв "Дорогою на пасовище"
любувалися, говорили про її прозорiсть, про жеврiння розтолоченого маку на
дорозi та про багато iнших речей, але тiльки Петро Степанович Грицай, який
заворожив мене чаром реставрацiйного мистецтва, навiдавшись якось
передвечiр'ям до моєї майстернi, зобачив у нiй щось зовсiм iнше... щось...
Вiн побачив картину вперше i я, знаючи його вибагливий смак i критичний
склад характеру, побоювався, що зараз вiн пiдкрутить солом'янi вуса й
заходиться шпетити мене за недогляди, за поверховiсть, за щось таке, що
видасться йому недовершеним i поспiшним. Вiн, проте, не помiчав, як
полотно було зроблено, як воно було виконано, на якому рiвнi... дивовижно,
але технiчний чи, точнiше сказати, мистецький бiк його мовби й не
турбував; по довгiй мовчанцi Грицай сказав, що знає таємницю моєї картини:
хлопець на греблi над дорогою нiчим не журиться, вiн iще не дорiс до
журби, вiн розкошує запахом дороги, цим зiллям зiсушеним, цим пасемцем
жита, цим непiд-сохлим ще пiсля дощу груддям i цим золотистим
пiдчервоненим сонячним промiнням... i це пахне йому рiдна земля.
- Пахне i грає, - говорив мрiйливо Петро Степанович. - Ти чуєш, як за
цими вербами грають i грають сопiлки, що їх скручують напровеснi з
вербової кори, коли гiлка лише обливається соком i кора на нiй зелена i
м'яка. Ти сам-бо, майстре, не чуєш, як грають вербовi сопiлки?
Ви чули колись, як грають вербовi сопiлки? Тiльки вони, сопiлки, мають
низький тужний голос, на них нiхто в селi не вивiвкує, це було
протиприродне, сопiлка з вербової кори знала тiльки низькi нути, котрi
висотувалися, здавалось, з самої землi, з сокiв, iз кореня... сопiлка,
зрештою, сама пахла землею i соком, вона була терпка на смак... на все
життя залишився на губах її терпкий смак.
...Однак до полотна, до мольберта й до пензлiв було менi iще далеко,
того осiннього ранку я сповняв звичну сiльську роботу - обходив нашу
корову, згребло й щiтка мовби аж приросли до моїх рук, i за простою цiєю
роботою, запаморочений стаєнним духом, заспокоєний, я геть чисто забув про
облаву, аж поки нагально не зателенькав на дзвiницi дзвiн; церковна ограда
була недалеко вiд нашого подвiр'я навскiс через дорогу, i дзвiн влетiв до
стайнi, як переполошений кiнь.
13
Колись на нашiй дзвiницi висiло, мабуть, з десяток дзвонiв - малих,
середнiх i один величезний, басовитий, на крисах якого було вiдлито його
iм'я - Гавриїл, але в сорок третьому нiмцi забрали їх на переплавку, на
патрони, лишився тiльки один менше середнього з дзявкотливим неприємним
голосом. Правда, дзвонар Гриць Боднарiв i на цьому одному вмiв дзвонити
по-рiзному: коли хтось в селi помирав, то дзвiн вiдбамкував печально,
сумовито, на Службу Божу в недiлю кликав людей до церкви урочисто, сказати
б, весело, а на пожежу вигав-кував дрiбно, квапно, аж захлинався.
Останнiм часом, дарма що вiд запальних куль пожежi в селi траплялися
дуже часто, Гриць Боднарiв на сполох не кликав, бо нiхто, зрештою, гасити
пожежу не поспiшав.
Не було дозволено...
Сьогоднiшнє бамкання не було схоже нi на "вмерше", нi на "пожежне", як
казав Гриць, на дзвiницi орудував хтось недосвiдчений, бо дзвiн теленькав
то поспiшно, шалено, то забивало йому дух, мовби втомлювався вiд бiгу, то
цiлу хвилину або й двi перечiкував i перепочивав, щоб знову панiчно
залементувати.
Одинокий наш дзвiн на дзвiницi справдi мовби викрикував "рятуйте" та
"рятуйте", й менi зробилося страшно вiд того, що дзвiн заговорив до мене
по-людському, що я зрозумiв його лемент, i в цю мить, у мить мого
найвищого страху, десь поруч, за стайнею, скреготнув кулемет.
Я вибiг на порiг.
Бiлi тумани або ж були розполошенi нагальним дзвоном, чи роздертi
пострiлами, бо порозлiталися тумани на клаптi, i я мимоволi подумав, що
сьогоднiшнiй туман не був схожий нi на хмару, нi на море, як це менi
ранiше здавалося, просто нинi вдосвiта позлiталися в Горопахи зграї бiлих
гусей, вони прикрили село крилами, а тепер ось птахи сполошилися, i нема
їх жодного... лише пiр'я помiж стодолами у садах розсипалося тут i там...
i село лежало беззахисне, чорне, голе у своїй осiннiй непривiтностi.
Над селом за нашою стодолою вийшло блiде, як вiвсяний корж, сонце.
А дзвiн теленькав i теленькав.
А кулемети далi гр...
