Роман Федорiв. Єрусалим на горах
страница №7
...озверзалася бездна, то пливла над свiтом прозорiнь, така чиста йдзвiнка, що аж виспiвувала в полi кожна бадилина, то накочувалося клуб'я
хмар, що смердiло мокрим погари-щем i трупом.
"Не прийдуть, отче, наступнi поколiння, нiхто не запише нi добра, нi
зла, не запишуть по тобi нi iменi, нi дiянь, нiчого, якщо не осягнеш
iстини: вiдступити, залягти в борозну, вижити, - сказала Марiя. Вона знову
поцiлувала край його ряси, звелася на ноги й додала: - Невже ти забув, що
маємо фортецю неприступну й незнищиму? Хiба Дух не означає нашу
незнищимiсть, отче?"
I пiшла.
(Марiє!)
Iгумен Данило й не подивився їй услiд; жiнка, певно, його не
переконала, цiле життя вiн боявся зрадити самого себе, цiєї засади
дотримувався замолоду в битвах i цього навчав iнокiв у монастирi, i
молитви його до Спаса теж були сповненi просьбами: "Не карай мене,
Господи, колiнкуванням перед ворогом"; i храм цей кам'яний збудував
навмисне при дорозi й при бродi, назвавши його Святим Духом, для того, щоб
тут кожний, хто потрiбує оборони вiд навколишнього свiту, у кого сумнiви,
немов шашель, точать душу, мiг ударити калаталом у монастирськi ворота.
Йому радо вiдчиняли: заходь, очищайся, крiпися духом.
Сьогоднi iгуменовi здавалося, що зраджує не лише самого себе, свiй
гордий характер, мудрiсть, набуту з життя i книг, а й також зраджує храм,
ним збудований. Але дорога скiнчилася - виходу не було: таке
випробовування послав йому Господь, i хочеш-не хочеш, а мусиш скоритися.
Мусиш.
Вiн окликнув Бережана i, опираючись на його плече, пiднявся схiдцями на
вежицю над ворiтьми. I, мабуть, з очей Бережанових, з обличчя чернець
вичитав мольбу: "Чом я маю бути свiдком твого упокорення, отче? Чи мало я
надивився за цi тижнi в оградi Святого Духа? Мозолi в мене кривавi на
руках, бо я щодня копав i копав могили. Увiльни мене сьогоднi... бери собi
когось з повстанцiв, iз тих, що стояли з тобою на заборолах, вони тобi
ближчi".
Чернець заперечливо похитав головою.
"Ти ж бо перший заговорив зi мною, щоб Святий Дух вiдчинив перед
шляхтою ворота во iм'я спасiння жiнок i дiтей. Хiба, отже, тобi не цiкаво,
iзографе, подивитися на моє посоромлення? Якщо ти цього не побачиш, якщо
муку мою не вiзьмеш з собою, то як зможеш розповiсти про нас, минулих, у
своїх верхнiх свiтах?"
Вони стояли обидва вiдкритi перед цiлим свiтом; з висоти вежицi
споглядали на стирлованi, поритi шанцями поля, на купища вигаслих кострищ,
на безладне товписько наметiв, примiтивних буд з пагiлля, покритих шкiрами
i веретами. Зовсiм близько з пiвденного боку тулилася до монастирського
боку притихла рiчка. Над цiлим видноколом лежала немовби розстрiляна
мушкетами тиша; тиша, правда, виявилася фальшивою, бо враз бiля самого
вуха Бережана бренькнула, як джмiль, куля, i вiн зблизька побачив
вишкiрену смерть, а вже потiм почув мушкетний пострiл.
"Гей ви, панове в полi! - випрямився на весь зрiст i розправив плечi
iгумен Данило i блиснув понад головою зiрваним iз грудей хрестом. - Не
стрiляйте! Єсьм регiментар Святого Духа iгумен Данило... i хочу трактувати
з вашим старшим, щоб припинити пролиття кровi". Тепер голос його звучав
гучно i рiвно, i Бережану здавалося, що гайдуки чи жовнiри, що сидiли в
шанцях навкруг монастиря, брали ченцевi слова в хапливi долонi, немовби
вони були вiдлитi з важкого срiбла.
I хоч iз шанцiв вигулькнув, як хорт, гайдук у жовтому i побiг до
наметiв пiд горбами, де посерединi зеленiло просторе шатро польського
регiментаря, хтось з поля вистрiлив iзнову, куля вцiлила в пiднятий отцем
Данилом хрест... хрест хитнувся, сипнув iскрами, в полi жовнiри
зареготалися, а в оградi Святого Духа жiнка якась заплакала високо й
тонко, мовби посилала свiй зойк до самого неба.
Бережана кортiло впасти на помiст або ж принаймнi сховатися за
заборолом, його проймав страх перед третiм вистрiлом, а жовнiри,
скаженiючи вiд лютi, що три тижнi топталися в грязюцi перед схизматським
курятником, не можучи його взяти на спис, знову набивали мушкети.
"Не бiйся, - заспокоював Бережана отець Данило. - Тобi iнакше
призначено вмерти, не вiд кулi. I не сьогоднi. Адже ти iз верхнiх
свiтiв..."
Вiн мав iще щось додати, але не встиг, на тамтому боцi Золотої Липи
появилася кавалькада вершникiв, було їх, може, з десять, убраних
по-рiзному i схожих швидше на ватагу волоцюг, нiж на королiвських
жовнiрiв; та, певно, це й не були жовнiри, а лише гайдучня, слуги, дрiбна
гола шляхта - люд увесь пихатий i жадiбний до рабунку. Видiлявся з-помiж
них шляхтич у блискучому панцирi i в червонiй шапцi з двома когутячими
перами. Кiнь пiд ним танцював, нетерпеливився.
"Ти пiзнаєш мене, святий отче? - крикнув шляхтич з коня. - Єстем дiдич
на Черченi Януш Черченський. Говори, хлопе, що маєш казати, бо менi печеня
вистигає", - засмiявся глузливо (Господи, як запахло голодному Бережану
смажениною). - Хочеш проситися?"
Отець Данило мовчав, ухопившись обома руками за край заборола... чорнi
його пальцi вгризалися нiгтями у чорний дуб, а обличчя блiдло вiд болю.
Здавалося, вiн не стримається, гнiв у ньому клекотiв, очi побiлiли. Проте
узяв себе в руки й вiдповiв спокiйно:
"Здаюся. Та ставлю вимогу, мосьпане".
"Нiяких вимог! - верескнув дiдич на Черченi. - Нiяких, до дябла! Якi
можуть бути вимоги у збунтованого бидла?!"
"Вимога одна: не зачiпайте жiнок i дiтей. Хай розходяться по своїх
хатах, по попелищах. Тобi, мосьпане, i королю вашому не вигiдно рушати
жiнок iз дiтьми. Хто ж бо виростить нових женцiв, якi будуть жати твоє
жито?"
Дiдич i на вiйнi залишався дiдичем, вiн оглянувся на стирлованi поля i
уявив їх засiяними житом, i, певно, побачив у житах зiгнутi спини женцiв,
бо подобрiв:
"Най буде!" - погодився Януш на Черченi, не радячись iз своїм почтом,
бо що, зрештою, важила для дiдича рада купки шляхоцьких голодранцiв, якi й
шаблю носять на мотуззi.
"Дай слово гонору!" - кував гаряче залiзо отець Данило.
"Даю. Най чують усi! - Януш на Черченi пiдняв угору два пальцi. А з
рештою як домовимося, з тими хлопами, що шаблi взяли i збунтувалися? I
знищили мiй двiр?"
"Воля твоя, мосьпане. Як регiментар над залогою кидаю тобi до нiг свою
шаблю... але духом не скоряюся. А як слуга Божий молю сили небеснi, щоб ти
був милосердний, бо хiба вони, пiдданi твої i нашого короля, виннi, що
забаглося їм волi? Якщо ти їх скараєш, то ще раз кажу: "Хто твої поля
виоре i засiє? Хто буде худобу пасти? Ти про це подумай, ясновельможний,
коли будеш чинити над ними суд i розправу". - За цими словами отець Данило
вийняв iз пiхов шаблю i жбурнув її униз; шабля не долетiла до вершникiв,
упала на березi рiчки й засвiтилася сумно на цiлу землю.
"Iди й скажи нашим, щоб вiдчинили ворота... щоб жiноцтво виходило, щоб
кожен, хто може порятуватися, - хай рятується, - попросив iгумен Бережана.
- I сам рятуйся... i не забудь нiчого, що тут сьогоднi бачив. Розкажи тим,
якi у верхнiх свiтах, що ми, минулi, часом зраджували самих себе,
вимолювали часом навiть рабство, щоб тiльки не всох наш корiнь. Iди". -
Старець обняв Бережана, поцiлував i вiдштовхнув вiд себе.
"А ти, отче?" - не рушався з мiсця Василь Бережан.
"Я тут помолюся, щоб храм мiй не розкидали, щоб Святий Дух далi стояв
на сторожi при дорозi й при бродi, бо й завтра знадобиться якiйсь душi
страждальнiй ударити калаталом у його дверi... i дверi вiдчиняться, щоб
прийняти людину, яка збiднiла духом. Iди..."
Скрипiли внизу ворота; жiноча юрба з дiтьми неспiшно i боязливо
викочувалася з огради, розсiвалася по полю... спершу йшла бiльшими купами,
потiм купи дiлилися на громадки, згодом замаячили на голому полi поодинокi
постатi, i отець Данило, спостерiгаючи за ними, думав, що це бiлiють у
полi посiянi зеренця майбутнiх поколiнь.
"Господи, - молився вiн перед полями i перед Богом, - чи я винен, що
сьогоднi посiяв разом iз тими, якi в прийдешньому постануть, також
рабiв... також донощикiв, скорпiонiв, що будуть самi себе пожирати".
9
- Що ж було далi, що сталося з отцем Данилом i всiма його людьми, якi
лишилися бiля Святого Духа? - спитав мене професор Бережан.
- Нiхто нiчого не знає про їхню долю, - вiдповiв я. - Нiде нiчого не
записано. Нема нi пiснi, нi легенди, нi бодай згадки. Чи згинули всi в
останньому бою, чи мовчки рушили орати дiдицькi лани? Хто про це оповiсть?
У нашiй iсторiї бiльше невiдомого, нiж вiдомого. Англiйцi уже в
чотирнадцятому столiттi ретельно записували в державнi хронiки, яке вино
любив їхнiй король, в якого купця те вино купили. Ми ж бо про свої
трагедiї не залишили в кодексах бодай два-три слова.
- Це так, - погодився Бережан. Вiн розглядався навколо, немовби хотiв
когось побачити... немовби на когось очiкував; вiн пильно надслуховував,
нiбито десь тут помiж хрестами й калиновими кущами загубився чийсь голос,
а може, одне лише слово, яке хотiв вiднайти i почути. Врештi Бережан
протер обличчя обома долонями, i виглядало це, як умивання... вiн
умивався, певно, вiд задуми. I вже повеселiлими очима поглянув на мене. -
Це так, - повторив, - у нашiй iсторiї безлiч забутого, потолоченого, аж
страшно, що ми такi злочинне забудькуватi. Кажу це не для красного слiвця,
не задля гучної патрiотичної фрази, кажу це як практична людина, яка
розумiє, що все пережите й перероблене нашими дiдами й прадiдами, їхнi
зради, подвиги й смертi, збагачує нас iз вами, сьогоднiшнiх. Я не знаю,
яким чином збагачує, як теє багатство помацати, зважити чи вимiряти, знаю
лише, що минуле, з правiкiв, з першопочатку сидить у нас. Це щось схоже на
бездонну глибину, яка iснує, але ми боїмося чи не вмiємо досягти її дна.
Менi, примiром, здається, що я уже колись тут був, я начебто все зблизька
бачив i пережив те, про що ви, Павле, розповiдали. I навiть болить мене
рука вiд важкої шаблi... i хтось менi пiдказує, нашiптує, що коли б я не
тримав тiєї пощербленої шаблi, то був би безсилий узяти в руки пензель,
правда? Якась мiстика...
Я не став його вiдговорювати, я не хотiв його образити; я думав, що у
ньому обiзвалися первенi, й вiн зрозумiв, що в ньому сконденсованi вiки. В
кожнiй краплинi кровi, в кожнiй судинцi сидить iсторичний досвiд... у
кожному з нас вiн сидить, ми тiльки про це не знаємо або ж не хочемо
знати, часто вiн замурований вiд нас нами таки самими, а ще замурований
обставинами, освiтою, щоденним життям; вiн спить припи-люжений, часом
висхлий, немов мумiя, i тисячi, мiльйони з нас умирають, не пiдозрiваючи
навiть про первоцвiт, який вони носили в собi. Менi було приємно, нi, це
не те слово, я був вражений, що своєю оповiддю про оборону Святого Духа
увiв Бережана в його ж таки власний минулий свiт. Боже мiй, яка велика
магiя слова! Я не робив цього навмисне, так трапилося... так трапилося й
зi мною, коли менi заборонили вчителювати... заборонили, й менi здавалося,
що я загнаний у тупик, у безвихiдь, а виявилося, однак, що є i безвихiднi
дороги, на однiй дорозi здибався менi Данило Вербень, який сказав: "Хiба
не знаєш, учителю, що дороги стеляться не тiльки в просторi, а й у глибину
також? На просторi, десь там на роздорiжжях можуть чатувати люди в погонах
i з автоматами, якi спроможнi тебе далi не пустити. Вони кажуть, що мають
на це право. А на глибинних стежках нiякої сторожi нема. Подумай над цим,
учителю".
Я узяв Бережана пiд руку, й ми повернули на стрiлецький цвинтар; тепер
я мав його не за випадкового приїжджого реставратора, просто цiкавого
художника зi Львова, менi чомусь здавалось, що я здобув близького друга, а
може, й брата... ми обидва маємо скреслi душi, що знають глибиннi шляхи, i
це нас єднає i братає; це так чудово жити iз скреслою душею, коли ти
свобiдний i нiчого не боїшся: нi смертi, нi Колими, нi забуття, нi чорного
людського наговору.
Ми йшли помiж стрiлецькими могилами, не минаючи нi одного позеленiлого
з бетону вилитого хрестика й нi одного напису на них; ми вголос - то
Бережан, то я сам - вичитували й вичитували прiзвища полеглих, i це було
схоже на вiйськовий переклик. Рядовi стрiльцi Української Галицької Армiї,
десятники, четарi, усi цi звичнi Iванюки, Василюки, Семигени, Коритки,
Косачi, Гриби немовби оживали... немовби вони направду лежали рядами з
крiсами напоготовi, чекаючи команди рушати до бою; ми, одначе, до бою їх
не кликали, не тривожили їх сну, це вони самi, стрiльцi й четарi, йшли за
нами слiдом i тривожили нашi душi, запитуючи мовчки: "Чом про нас
забуваєте, братове? Боїтеся? Чим ми перед вами й вашим часом завинили?
Тим, що хотiли України вiльної, не притоптаної чужим чоботом держави. То
ви тепер важите на терезах, яка Україна краща - синьо-жовта чи червона, i
кожний з вас знає теж, що нiякої, навiть червоної України нема, є тiльки
Москва i Москва... а ми тодi не вмiли важити, не мали часу фальшивити, ми
просто стояли за Україну на цих горбах проти ворога i за неї вмерли".
- Хiба тут у дев'ятнадцятому проходила лiнiя фронту мiж українською та
польською армiями? Були великi бої? - спитав мене Бережан.
Я показав йому на горби, що обступали здалека Страдчу долину.
- Там дотепер попiд лiсом можна побачити старi окопи, що їх тут
називають "дикунками". Я вам покажу, якщо будете мати час завтра або ж
пiслязавтра, - сказав я. - Це вже, Майстре, не легенда про отця Данила, це
чиста i правдива iсторiя. В селi ще є люди, якi пам'ятають, як стрiльцi
вмирали, маючи в ладунках по п'ять набоїв, i як їх ховали.
- У Страдчiй долинi, - промовив задумливо Бережан, - не вiдаєш, де
кiнчається легенда, а де починається чиста, як ви кажете, iсторiя. Зрощено
все... кореневища глибокi.
- Зате дiйснiсть наша починається, до речi, он там на старому валi, де
край стрiлецького кладовища. В останньому рядi могил з шести залишилась
одна, п'ять зруйновано, зрiвняно iз землею. Лопухи тепер на цьому мiсцi,
кропива. Ходiмте, покажу, - запропонував я.
Вiн пiднявся слiдом за мною на вал. Могила хорунжого Дмитра Климишина
вибiгла над саму рiчку... i тут хорунжий самотньо застиг, i не знати, чи
був вiн очарований пшеничним полем, що розкинулося перед ним, чи
наздогнала й вцiлила в нього польська куля.
- Хто ж той ряд могильний порушив, розкопав i затоптав, а хрести,
певно, розтовк на порох? - спитав мене суворо Бережан. З його обличчя,
зблiдлого й нахмуреного, я прочитав осуд: "Чом ти, ключар коло Святого
Духа, не оберiг цi могили? Чи ти бодай переписав прiзвища iз зниклих
хрестiв?"
- Це було ще до мене... я ще був просто вчитель, штатна одиниця районе
по iменi Ключар, - боронився я. - Щодо руйнування стрiлецьких могил, то,
думаю, iснує таємна вказiвка з району чи з областi: поступово могили
розкопувати. Поступово. Одну за одною. Непомiтно. Щоб устигли виростати
лопухи й вкорiнювалася на їх мiсцi кропива. Хiба ви цього не знали... це
для вас, Майстре, новина? - запитав я й розiзлився. - Ви ось запитуєте про
п'ять зниклих могил i звинувачуєте... я бачу, що звинувачуєте, не
вiдпирайтеся: де я був, чом бодай прiзвища полеглих не записав. А вам
вiдомо, що у Львовi на Янiвському кладовищi бульдозери начальницькi зрили
не одну сотню стрiлецьких могил... так, розрили, розтоптали, стерли з лиця
землi, а надгробними хрестами виклали вулицю, а зверху залили асфальтом?
Ви цього не знали? Га? Хоч одне прiзвище з тих згладжених ви донесли до
своїх дiтей... донесли й попросили: запам'ятайте його, того стрiльця, який
упав за Україну?! - Очевидно, я не мав права кричати на Бережана, але я
таки кричав; очевидно, вiн сам завинив, що викликав вовка з лiсу. Втiм,
кожного разу, коли приходжу на це споганене мiсце, то виростають у мене
псячi вуха i я злюся на пiдленьких людей, котрi вночi, перебрiвши рiчку,
пiдповзли до могил, як змiї, i заходилися їх розкидати... землю, певно,
розсiвали, а хрести понесли з собою в мiшках. Хто вони? Скiльки їх було?
На кожного по могилi?
- Мушу признатися: я не був на Янiвському кладовищi помiж стрiлецькими
могилами, - знiтився Бережан. - Як хочете це розцiнюйте, але не був. Не
мав часу? Вiдкладав на завтра? Боявся, що хтось iз сексотiв сфотографує
мене й донесе, куди треба? Пояснення, мабуть, можна знайти... пояснення,
але не виправдання. Я, правда, чув про львiвську вулицю, викладену
хрестами. Навiть колись... - вiн не закiнчив, махнув рукою. Довго мовчав,
блукаючи поглядом помiж хрестами. - Навiть колись, йдучи цiєю вулицею,
пам'ятаю, подумав: чом не западеться пiдi мною земля? Чом я не стану
посеред вулицi й не закричу на цiлий свiт: Гей, чого ми такi пiдлi, що
боїмося самих себе, своєї iсторiї, чому топчемося по нiй та возимо по нiй
гнiй?
- Однак не пустили й пари з вуст. I це так природно. - Нi, я не став
його осуджувати. - Це називалося боротися з українським буржуазним
нацiоналiзмом. Хто посмiв би протиставити себе цiй "боротьбi", що була
схожа на кам'яну брилу, яка котилася згори й пiдминала все i вся пiд себе,
кришила на порох? Так було вчора, позавчора, так є сьогоднi, хоч Сталiна
уже давно нема.
- Але ж страх лишився... страх! - аж простогнав Бережан. - Сталiн
смертний, а страх незнищимий. - Бережан знову запалив люльку; вiн ковтав
дим, кашляв i знову ковтав, i виглядало збоку, що вiн димом тамує страх. Я
так подумав. - Знаю по собi: видавлюю з себе страхопудство, вичавлюю, як
гнiй з болячки, iнколи здається, що я уже вiльний вiд нього, що його нема,
а вiн раптом показує роги i б'є тебе копитами в груди. I ти мертвiєш. -
Вiн розвiв руками й подивився на мене благальне, немовби прошучи: "Ну, не
суди мене, грiшного, сам знаю свої грiхи. Каюся, очищаюся од них i знову
грiшу".
- Я ось перестав боятися, - вихопилося в мене мимоволi. Похвалився?
Може, й так, але це була правда. - Це так чудесно жити без страху. Є десь
тюрми, табори, настали пiсля Сталiна новi пани, що панують над нами
сьогоднi, пiдкрутивши бровиська, але я їх не боюся. I не тому, що я не
злочинець, що нiчого злого не замишляю проти влади... це само собою
зрозумiло. А тому, що я душею розкутий, не залежний вiд людей i вiд свiту.
Я, певно, переборщив, бо Бережан посмiхнувся, гiркота блимнула в
кутиках уст, i похитав заперечливо головою.
- Не вiрю, що людина може бути не залежною вiд свiту. Навiть ви, який
має свої порахунки зi свiтом, не можете на свiт не зважати. Ви
обороняєтесь перед цiлим свiтом Страдчою долиною, а Страдча долина
боронить вас. Я чомусь впевнений, що ви не кожного, хто припадково
заблукає до Святого Духа, водите помiж сумнi стрiлецькi ряди. Щось не
видно тут нi протоптаних стежок, нi китички квiтiв на котрiйсь могилi. Ви
мусите рахуватися iз свiтоглядом людини, з її, може, ворожiстю до мертвих
стрiльцiв, i врештi, мусите рахуватися з її, тiєї людини, побоюванням: "А
раптом хтось помiтить, що я броджу помiж могилами сiчових стрiльцiв, якi
хотiли якоїсь України". Ще. мусите також зважати, як на те пiшло, на
офiцiйну думку, скажiмо, на думку секретаря райкому партiї або ж
начальника районного кадебе, якi припишуть вам пропаганду реакцiйної
нацiоналiстичної романтики. Хiба не так, дорогий мiй Ключаре?
Вiн мав рацiю, я поспiшив похвалитися повною незалежнiстю вiд свiту;
вiн легко поклав мене на лопатки, i я не пробував навiть боронитися. Та i
як я мiг, зрештою, боронитися, коли свiт i в заповiтнiй моїй Страдчiй
долинi також копав на мене ями i розставляв сильця. Хiба два роки тому в
нiч на Перше листопада, в роковини постання Захiдно-Української Народної
Республiки, в роковини, як колись писалося, Великого Зриву, хтось
невiдомий не вивiсив он на тiй калинi, що посеред стрiлецького кладовища,
синьо-жовте полотнище, i по мене першого тодi приїхали з району, бо я
Ключар, бо я значений, бо, мовляв, нiкому iншому не спало б на думку
нагадати Черчену та цiлiй околицi, що перед вiйною першого листопада на
стрiлецькi могили приходили процесiї з молебнями, промовами i прапорами? I
хоч нiчого менi слiдчi довести не могли, бо я таки не був причетний до
цiєї акцiї, я зрозумiв, що кожної хвилини знайшлися б добровiльнi
"свiдки", якi криво посвiдчили б на мене. Це так елементарно - знайти
"свiдка"...
Вони мене випустили, i я дiстав велику науку: нi, Страдча долина не
оборонить мене вiд жорстокого свiту, я не зумiю од нього втекти,
сховатися, вiн мене пiдстерiгає на кожному кроцi.
То пощо тут вихвалявся про свою незалежнiсть од свiту? Я сплутав
духовну свободу з незалежнiстю вiд обставин; обставини, як вiдомо, бувають
вище нас.
- Лишiм про це... про страх, про свободу вiд свiту взагалi, - промовив
Бережан. - Навiть чернець, котрий присвятив себе вищiй iдеї, не свобiдний
од свiту у своїй келiї, i через те Тiло своє зсинцьо-вує канчуком. Ми
пов'язанi з свiтом тисячами ниток. То лише молодим i наївним iдеалiстам
здається, що вони птахи небеснi, котрi живляться Божою росою i
насолоджуються ангельським спiвом. Тому я вас запитую, Ключаре: який може
бути ангельський спiв, коли хтось, навчений спецiально, чи заляканий, чи
зненависнiлий, чи з дурощiв та iз прагнення вислужитися, плазує вночi з
рискалем i розкопує могилу, може, свого дiда, i хтось його за це хвалить
або ж вiн сам перед собою нiчним цим злодiйством пишається? А ми
мовчимо... а ми боїмося... i ви, Ключарю, теж боїтеся крикнути з розпуки.
Я мовчав; я мiг йому заперечити. Але ще не настав час.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
1
Сьогоднi я переступив порiг...
Було каторжно, тяжко перенести свiй потворний духовний горб через
порiг, щоб потiм, мовби враз воскреслий, випрямитися, набратися хоробростi
(як, бувало, напровеснi в полях зачерпуєш у легенi густого й паркого, як
молоко, земляного духу... i разом iз запахом землi ковтнеш також жменю
жайворонкового спiву) й скинути з себе тягар багаторiчного страху,
непевностi, незримi, але завжди сутнi кайдани собi пiд ноги... скинути й,
стиснувши зуби, потолочити їх на друзки й солодко (аж серце заходиться)
слухати, як вони потрiскують, репаючись, мов старе череп'я.
...Сьогоднi я переступив самого себе.
Хочете кинути в мене каменем, звинувативши, що довгi роки блукав по
свiту з горбом, не помiчаючи нi його потворностi, нi не вiдчуваючи його
тягару?
Хто перший хоче кинути?
Ти? Вiн? Вони?
Почекайте! Спершу, нiж мене каменувати, погляньте на себе збоку,
власне, зазирнiть у власну душу. Пiсля цього, я чомусь упевнений, у вас
вiдпаде охота кинути в мене каменем. Ми всi, а не лише мистцi, живемо з
горбатими душами; нi, ми, звичайно, не виннi у нашiй потворностi...
потворнiсть стала нормою, буденним явищем. Якщо хтось помiж нами ходить
без духовного горба, то вiн дивак або ж калiка. Правда?
Та правдою також є те, що помiж нами живуть герої.
Колись нашi внуки розповiдатимуть своїм дiтям бувальщину про те, що за
глибокими морями та за високими горами на п'ятiй частинi свiту жила собi й
мучилася Земля, яку замкнули на замок. Найстрашнiше, що мешканцi цiєї
Землi навiть гордилися своїми замками, бо звикли до мовчання, до покори,
до страху, до фуфайки засмальцьованої, до кирзакiв.
Правнук, слухаючи бувальщину, спитає:
- То правда, що в них були згорбатiлi душi?
Знаєте, чого я боюся?
Боюся, що мiй правнук нiчого цього не спитає; я боюся, що й вiн звикне
до згорбатiлих душ.
Я вiрую у тайни.
Є таємнi знаки на землi й на небi, на кожному з нас.
Я переконаний: i тайна у тому, що мiй старий вчитель реставраторського
мистецтва Петро Степанович Грицай скерував Данила Вербеня з Черченя якраз
до мене. Бо хiба мало у Львовi знавцiв стародавнього живопису? Вiн мiг
порекомендувати iншого, не я один у нього вчився.
Є тайна в нашiй iз Вербенем мандрiвцi зi Львова до Черченя; все, що
вiдкривалося менi, - розгойданi на горбах i в долинах поля i лiси, цiкавi
витрiшкуватi хати в садках, сiра нудна стрiчка асфальтованого гостинця,
зустрiчнi здибленi, немов бики, вантажнi автомобiлi, жiнка на сiнокосi з
косою над Золотою Липою, запах скошеної трави - усе увiбрало в собi тайну,
перед якою я стояв, як перед кованими дверима, прагнучи її розгадати i
водночас - я знав це достеменно - було менi й шкода, якби раптом я тую
тайну розгадав. Щось би я втратив у душi вiд цього розгадування; розгадане
- це завжди пустеля, на якiй, окрiм гiркого полину, нiчого не росте.
Колись, пам'ятаю, в дитинствi, сидячи у верболозах над рiчкою Унявою, я
припадкове пiдглянув, як роздягалася, щоб скупатися, доросла сусiдська
дiвчина Орися, в яку я був "закоханий". Вона й гадки не мала про моє
пiдглядування, скинула через голову спiдницю, потiм - сорочку. Голизна
тiла мене вразила своєю звичнiстю, нiчого в Орисi не було "аж такого", i в
душi я кепкував iз парубчакiв, якi, "просвiчуючи" мене, казали, що кожна
дiвчина - це цiла солодка тайна. А я з-помiж кущiв побачив одну дiвочу
вiдкритiсть... ну, груди, ну, чорний кущик нижче живота - i бiльш нiчого.
А може, до тайни треба було дорости, як доростають до карабiна, до
чепiг i до пера?
Бо й справдi: є тайна в кожному таки словi, є зерно, яке хочу
розлущити... i боюся його розлущити.
Є тайна в нашiй розмовi з Ключарем; на цей раз тайна схожа на срiбну
рибку, що плаває в прозорому океанi наших душ, ми нiколи цiєї риби не
бачили, ми лише здогадуємося, що вона iснує; а може, коли ми туманiємо i
дерев'янiємо, обростаємо глеєм, то рибi стає тiсно в нашому єствi, i тодi
вона б'ється, як у саку, трiпочиться - i будить нас.
Є, очевидно, тайна в моїй смiливостi, що я, врештi, перенiс свiй
потворний горб через порiг i потовк його на череп'я: згинь i пропади.
Iснує тайна в дрiбному рiзьбленнi липового листка, в жовтому суцвiттi
зела-звiробою i навiть у польотi бджоли... за бджолами, коли вони
перелiтають з квiтки на квiтку, прядуться золотистi павутинки; бджоли свiт
заткали золотистим сяйвом, i тому цiлий свiт пахне медом.
Слухайте, може, ми самi?..
Одного дня ми вiдкриваємо, що тайна тайн таїться у нас самих; ми цiле
життя шукаємо ключiв до самих себе i часто не знаходимо.
А якби знайшли?
Я переступив порiг...
I коли ми з Ключарем опинилися в церковцi Святого Духа, то перше, що я
вiдчув, - це чиюсь невидиму присутнiсть, чиїсь очi, що споглядали на мене
зацiкавлено, доброзичливо й водночас насторожено; погляд стрiляв у мене iз
неосяжних глубин а чи з безмiрної висоти, вiн просвiчував мене наскрiзь, i
душа моя стояла перед ним оголена, як перед Христом на Страшному судi.
Круглий невеликий храм, званий серед спецiалiстiв ротондою, будiвлею у
наших краях рiдкiсною, вражав суворою простотою. Грубезнi його стiни,
мурованi з кам'яних блокiв, були, окрiм пiвнiчної округлої стiни,
необштукатуренi, а тiльки побiленi вапном;
i хоч вапно давно посiрiло й стiни були схожi на напнутi вiтрила iз
згрiб-ного полотна, вони, проте, мали охайний вигляд. Рiзьбленi "царськi
врата", їх позолочений виноград, що полущився вiд часу, були розчиненi
навстiж, i здавалося, що iз-за престола ось-ось тяжко видибає iгумен
Данило й привiтає нас у своєму храмi, i гордо скаже, що в Святому Дусi
нiчого не змiнилося: так само на "царських вратах" росте й плодоносить
виноград; так само хмуриться, немов брова святого, почорнiлий iконостас;
так само долiвка, що викладена каменями-рiняками, вишiптує, повторює
кожний людський крок (i кроки людськi злiтають високо пiд баню, як
голуби); так само, як iз самого початку постання храму, тут пахне сухим
житнiм полем, що проситься пiд серп. Нема тут нi сирої затхлостi, нi
спертого смороду застарiлого людського поту й воску; нема тут безлiчi
вишиваних рушникiв, що поробилися модними в теперiшнiх церквах, не провели
сюди також електрику й парове опалення. Панував у храмi прадавнiй Бог.
Мене вабила пiвнiчна округла стiна, я вже бачив на нiй мальовидло
Страстей Господнiх... я здалека бачив, що мальовидло на цiлу стiну
потрiскалося, фарба поскручувалася в спiралi, одначе я не вiдразу кинувся
до стiни, до цього мальовидла, задля яких власне приїхав у Черчен, щось
мене неначе притримувало бiля дверей, не давало зробити нi кроку, чиєсь
око пантрувало за мною.
Чиєсь?
Очевидно, це душа моя, оголена й чутлива, споглядала сама за собою...
споглядала i бачила, як у дзеркалi, пiдтоптаного чолов'ягу спортивного
типу, який розгублено, а то й злякано озирався по церковцi.
Наляканого?
Попервах я собi не признавався, що страх ударив мене, як батогом,
несподiвано й пiдступно в ту ж саму хвилину, коли церковнi дверi
вiдчинилися i ми з Ключарем переступили порiг; я ще себе обдурював, що це,
може, не страх, не осторога навiть, а тiльки хвилювання перед важливiстю
роботи, яка мене очiкувала; коли ж побачив площину мальовидла десь метрiв
три на три, то, може, злякався лише обсягу, а не змiсту роботи - так я
себе потiшав.
Поступово потiха моя блiдла, миналася, не мiг я далi сам вiд себе
загулюватися брехнею, а правда ж була гiрка: я злякався єфрейторiв, про
яких ми з Ключарем, тюпаючи цвинтарем, щойно розмовляли. До того, поки
церковнi дверi не були вiдчиненi, єфрейторiв можна було не боятися, вони
сидiли в Рогачi, у Львовi, Києвi чи ще десь, я до них протерся, був
слухняним, бунтував тiльки сам на сам-у майстернi або ж ще часом у
кав'ярнi з двома-трьома приятелями, в бесiдi з якими не виважував слова. I
ще котив бiду на єфрейторiв у розмовах iз Петром Степановичем Грицаєм. I
бiльше, мабуть, нiхто не чув мого смiхотворного, шепiтливого бунту.
П-с-с! (Палець на губах).
Ось тiльки в розмовi з Ключарем дав собi волю, перед ним дивним чином я
нiчим не таївся, i навiть не знаю, чим це пояснити; чи таке уже тут
повiтря, такий настрiй панує у Страдчiй долинi, чи тут заблукана людина
скидає з себе одежi, зiтканi з олжi й призначенi для свiту й для
єфрейторiв, i стає сама собою?
Та одна рiч розмова, якiсь слова, думки, речитатив, бiлий вiрш, якiсь
зiтхання, чиста сльоза - чим це загрожує єфрейторам? Зовсiм iнша рiч -
розчищена, явлена свiтовi фреска, на якiй зображено... нi, я не знаю, я ще
довго не буду знати, що на тiй фресцi пiд штукатуркою i новим мальовидлом
зображено, але я здогадуюсь, що воно дуже важливе... якась особлива тема,
якась небезпечна, бо марно її зненавидiли i хтось (тогочасний єфрейтор?)
наказав ослiпити її вапном i затулити уста й по новiй штукатурцi
намалювати щось дуже безпечне, звичне, оцi Страстi Господнi. Новина про
таємничу фреску покотиться селами, цiлим Опiллям, люди згадають, що колись
вони приходили до Козацької та до стрiлецьких могил на прощу, з корогвами,
з спiвами, щоб тут купно помолитися за Україну, щоб постояти пiд
склепiнням Святого Духа... постояти й зачерпнути чогось. Те "чогось" не
мало iменi, не кожний мiг пояснити, чи це дух, чи сила, чи каяття, чи
прозрiння, чи причастя, але досить того, що пiсля Страдчої долини починала
себе людина запитувати: "Хто єсьм?"
А якщо тепер потечуть людськi рiки до Страдчої долини?
А якщо сьогоднi почнуть себе запитувати: хто вони, чиї дiти?
То що станеться? Повстануть супроти єфрейторiв? I єфрейтори звинуватять
мене у всiх смертних грiхах? Не знаю, не можу уявити, що можуть вчинити зi
мною єфрейтори, але вони здатнi на найчорнiше зло. Замкнуть менi доступ до
виставок? До поплатних замовлень?
Викинуть мене зi Спiлки художникiв? Вирвуть iз моїх рук пензель i
розтопчуть мiй талант? Ну, припустимо, останнього не зроблять, бо тут вони
безсилi, талант i пензель завжди при менi... хоч не явлений людям талант,
задушений, обснований павутиною, загнаний у сирi катакомби, де нема сонця
i неба, поступово завмирає, корiнець за корiнцем його всихає, аж поки не
облетить останнiй листок.
А якщо я не здамся? Якщо буду боротися... буду боротися з пiдлiстю, iз
забуттям, iз знеславою, iз жiнчиними нарiканнями на убоге життя i, може, з
її ненавистю, i, незважаючи нi на що, буду малювати... буду малювати в
катакомбах, а колись, як вигибнуть єфрейтори, мiй правнук прийде в
пiдземелля, вiдчинить скриню, де складу свої полотна, i здивується
яскравостi, чистотi моїх фарб i незнищимостi мого духа. I тодi воздадуть
менi належне... воздадуть пiсля пережитого, пiсля терпiння, пiсля
смертi...
Чи я готовий до катакомб?
Чи я готовий?..
До мене пiдступив страх.
Очевидно, я сказав неправду, страх не щойно пiдступив до мене. Страх
перед єфрейторами сидить у менi здавна, вiн вповз у моє нутро, як слизький
вуж, ще того передвеликоднього дня, коли я, будучи студентом, принiс iз
сiльської дзвiницi чорну iкону й з-пiд оливи, бруду, напластування новiших
фарб видобув вiконце, в яке виглянуло чисте обличчя Богородицi. I мої
мама, замiсть того, щоб порадiти синовому вiдкриттю, просили залишити
немудре, на їхню думку, заняття, бо воно може пошкодити менi в iнститутi.
Страх заповз у мене в тi тьмявi читальнянi вечори, коли
оперупов-новажений Ступа пiд дулом розчепiреного на сценi кулемета обiцяв
нам, i менi малому теж, райське життя в колгоспах або ж, що траплялося
частiше, крив нас триповерховим матом, що ми поспiль бандити, американськi
"шпiони", куркулi й пiдкуркульники, слiпi кроти з бандерiвських схронiв,
якi не розумiють i не хочуть розумiти переваг нового життя, яке прийшло
пiд Карпати. "Якщо ви, скурвi сини, не розумiєте по-доброму, якщо душi
вашi темнi, як махорка, то чи не лiпше замiсть того, щоб вас перековувати,
пустити по вас кiлька черг iз цього кулемета? Так було б простiше й
надiйнiше, бо де гарантiя, мать вашу, що з вас... навiть з пiдлiткiв, iз
пуцьвiрiнькiв, виростуть справжнi радянськi люди?"
I вiн, опер Ступа, в довгiй шинелi наопашки, в блискучих чоботях,
припадав великими загребущими руками до кулемета, мовби й справдi був
готовий нас усiх розстрiляти. Я тодi бачив, бо стояв близько бiля сцени,
як тремтiли його руки i як стискав вiн щелепи; я зажмурювався, холодiючи
усiм тiлом, нагинався все нижче й нижче до пiдлоги, кожної митi очiкуючи
кулеметної черги.
У мене тодi почав виростати потворний горб.
О нi, не один я горбатiв душею; оперу хотiлося бачити усiх нас
заляканими, згорбатiлими, i вiн свого добивався, бо люди розходилися з
читальнi, як тiнi; жодного слова, смiху, крику, жарту, зiтхання не чула
тодi нiч, ляк приголомшував i замуровував роти, i лише, мабуть, я один,
вхопившись за рятiвну мамину руку й впиваючись нiгтями в її долоню,
запитував пошепки: "За що нас, мамо. Ступа так тяжко ненавидить, що всiх
би вибив?". Мама затуляли менi рот i сполошено озиралися, а навколо нiч,
як чорна повiнь, дощ цяпотить, поза плотами в бур'янах принишкли
енкаведисти з "гарнiзону", а десь поза стодолами, поза городами у
вiльшняках прокрадаються в село бандерiвцi, i, нахилившись до мене,
вишiптують у вухо, немовби боялися, щоб котресь їхнє слово не зблиснуло в
темрявi i щоб по ньому, по висвiтленому слову, не вдарили напоготовленi
кулемети. "П-с-с, дитино. Пiц не говори, бо такi часи непевнi й ненависнi
настали. Треба нам писок замкнути на колодку, а в Сiрка очей позичити.
Кожному посмiхайся, навiть лютому вороговi... i сам себе бiйся. Панує
страх на свiтi - кара Господня i бiльше нiчого".
А глумления над директором моєї сiльської школи Гайдашем?
А червоний, як рана розрублена, попiл iз його пiдпалених книжок?
А плачi, як тужнi рiки, що пливли землею i небом, коли вивозили наших
сусiдiв на Сибiр?
А полювання вчительське на школярикiв, якi на Рiздво збиралися
колядувати?
Хiба ж я забув, як везли на фiрi до Бистричан зв'язаного й
обсинцьованого Митра Королюка - трохи дивака сiльського, який у Рубчах, у
буковому лiсi, випасав колгоспних телят... випасав i попiд деревами
виспiвував молитву "Боже великий, єдиний, нам Україну храни". Хтось
пiдслухав... хтось донiс. Митра, правда, не арештували, а тiльки
спровадили до шпиталю для "хворих на голову", бо нiбито нормальна людина
не буде молитися за Україну попiд деревами в присутностi телят.
А головне, за яку Україну молився той бiдний Митро, який так i не
повернувся iз божевiльнi?
А виключення з iнституту Петра Паламаря, мого приятеля, котрий нiбито
пiдписав листа до ректорату з вимогою вiдзначити Шевченкову рiчницю; з ним
виключили iще трьох iнститутських бунтарiв.
А отари сексотiв, що, невидимi, мов збудники чуми, оточували мене
скрiзь i всюди, ловили кожне слово, погляд, вираз обличчя... ловили й
доповiдали, кому слiд.
Господи, яке безмiр'я пласких, немов блощицi, рудих на колiр i гiрких
на смак, зеренець страху засiвало життя в мою душу - з них виростали хащi,
в яких вилежується змiй; траплялися роки або й десятилiття, коли змiй спав
тихо, обростав мохом, обплiтало змiя корiнням дерев i трав, спадало на
нього листя, що поступово ставало перегноєм... i на перегної, на гумусi
колосилося жито й розквiтали бриндушки. Життя ж бо є життям. Менi iнколи
починало здаватися, що нiякого страху в менi нема, що змiй у менi здох:
кого б то я мав боятися, здобувши в мистецтвi й серед людей визнання та
iм'я?
Деколи я настiльки забувався, що дозволяв собi мати власну думку з
приводу полотен Панаса Завади, котрого у сiмдесятому засудили на п'ять
рокiв за нiбито розповсюдження унiверсалiв Центральної Ради; я говорив на
спiлчанських зборах, що мене не цiкавить полiтичний свiтогляд Панаса, я
найперше його сприймаю як талановитого мистця, його твори не арештуєш,
вони живуть i будуть жити помимо чиєїсь заборони. Я так i сказав: "Вони
будуть жити". Тодi - iз-за стола президiї пiдвiвся товариш Подолюк - наш
куратор iз обкому, людина ввiчлива, тиха, з постiйною вибачливою усмiшкою
на тонких губах... я нiколи не чув, щоб товариш Подолюк на когось
прикрикнув, щоб комусь клеїв ярлик, як це умiли робити iншi куратори; вiн
зовсiм не був схожий на єфрейтора й на давнього оперуповноваженого Ступу;
це був з вигляду рафiнований iнтелiгент при краватцi й завжди в бездоганно
випрасуваному костюмi; вiн любив при нагодi продекламувати строфу,
скажiмо, з Байрона або ж - Тагора; особливо любив, перехиливши лисувату,
продовгувату, немов огiрок, голову на праве плече, декламувати Тагора. Я
мав враження, що цього поета Подолюк штудiював наскрiзь, бо таки знав його
вiршiв чимало, але найчастiше вiн декламував на рiзних зiбраннях
художникiв чи письменникiв вiрш Тагора, в якому сказано: "Людям нещасним,
о праведний Боже, жаху позбутись, коли допоможеш? Допоможи їм, заляканим,
стерти страх перед ближнiм, раджою i смертю. Щоб не принижував. Боже,
вiднинi жах нездоланний людину в людинi".
Досi для мене залишається загадкою, чому Подолюк повторював повсякчас
цю iндiйську молитву. Щоб продемонструвати нам свою начитанiсть? Щоб нас,
малярiв i письменникiв, вiдучувати вiд страху? Щоб ми почувалися вiльними
у своїй творчостi? Якщо так, то це була наперед продумана облуда, зверхнє
глузування над нашими пензлями i перами... так, глузування, бо Подолюк
любив у своєму присмерковому обкомiвському кабiнетi, де на стiнi Ленiн
день i нiч читає "Правду", вiдчиняти сейф i одна по однiй дiставати звiдти
"Справи" з прiзвищами письменникiв, режисерiв, художникiв, i при цьому
вихвалявся, лагiдно посмiхаючись, що такi "Справи" ним заведенi чи не на
кожного з нас, бо кожен iз нас може стати "ненадiйним", бо кожного з нас
або ж десь критикують, або хвалять, або на зборах принагiдних тереблять
кiсточки, або ж згадують нас, не дай Боже, рiзнi "голоси iз-за горбiв",
або ж вiдряджають за кордон, або пишуть на нас анонiмки, або представляють
до орденiв, i йому - нашому ангеловi-храни-телевi треба знати, хто й чим
дихає, хто з наших родичiв має п'ятнадцять'рокiв Колими, хто був виселений
на Сибiр чи в Караганду, хто має вуйка в Америцi, а кому стрийна в
четвертому колiнi, що мешкає, примiром, в американському Мiнiаполiсi,
висилає тричi на рiк пакунки з шальовими хустками, i хто вдома тримає
старi книжки, i хто милується iконами, хто - керамiкою...
Серед iнших "Справ" лежала в сейфi i моя папка, Подолюк якось спробував
менi її показати, менi було б неприємно читати про себе доноси начальству,
що мене, примiром, чекiсти витягли зi схрону десь там пiд Коломиєю. "Помiг
йому Бог не зазнати сибiрської висилки, а шкода... шкода, товаришi, бо
вовка завжди до лiсу тягне, його, Бережана, хлiбом не годуй, а дай
реставрувати iкони - патрiархальним душком од нього тхне".
Невелика також була радiсть читати вирiзку - газетну рецензiю, в якiй
професор Дудак - _"демократичний" сталiнiст, як вiн себе називає, розмазує
маслом i медом мою картину "Львiв iз Високого Замку", на якiй багато
димарiв, багато диму, багато дахiв, багато антен - прикмет соцiалiстичного
мiста (а для виставки я намалював цю мазанину за одну нiч), i навпаки -
майже перекреслює мою серiю "Львiвськi середньовiчнi подвiр'я", що
складається з п'яти невеликих полотен, бо, мовляв, там мало сонця, повiтря
i багато тiсняви, облуплених стiн, загратованих пивничних вiконець.
I ще в колекцiї Подолюка вилежувалися рапорти стукачiв, що десь-колись
я не так сказав, не так поглянув на бюст Брежнєва, криво посмiхнувся
пам'ятниковi Ленiна, не запальне й не щиро плескав у долонi при партiйнiй
потребi.
Там, у сейфi з австрiйським орлом на дверцях, були зiбранi й замкнутi
на секретний замок усi нашi грiхи й прогрiшення, добрi нашi справи й
можливi полiтичнi помилки, покаяння та очiкування вирокiв.
Над синiми папками "Справ", над нашими долями сидiв, схиливши голову на
праве плече, товариш Подолюк; сидiв i цитував нам Тагорову науку про
потребу позбутися страху.
Отож на моє гаряче казання в оборонi картин художника Опанаса Завади
товариш Подолюк, затаївши лагiдну посмiшку в кутиках тонких синюватих губ,
зауважив:
- Ох, як ви помиляєтесь, Василю Васильовичу. Настане час i народ, i ми,
i ви разом iз нами, з партiєю, бо ви - теж партiя, збере мазанину Завади i
спалить на попiл... спалить, здоб не каламутити чистi душi радянських
людей. Так буде... - I вiн знову посмiхнувся й неквапно оглянув притихлий
зал.
I нiхто з нас навiть не пискнув на знак протесту.
I нiхто з нас не пiшов геть, нiхто... I я в тому числi; я чи не
найбiльше злякався своєї хоробростi, що виглядала у як каменем придавленiй
тишi хлоп'ячим донкiхотством.
Ми сидiли, зiгнувшись у три погибелi, i свердлили очима пiдлогу.
Вiн просто зневажав нас.
Цитуючи Тагора, Подолюк, як я згодом зрозумiв, i не прагнув
приголомшити когось знанням схiдної поезiї; Тагорову молитву до Бога, щоб
увiльнив нас, грiшних, вiд страху, Подолюк призначав для зворотної мети,
для того, щоб при потребi й без потреби заради спорту нагадувати нам
постiйний обов'язок боятися.
Обов'язком мистця є боятися?
Тагорова молитва служила йому за вуздечку, якою посмикував то вправо,
то влiво ("Лєвой, лєвой, лєвой!!!"), а часом ремiнною вуздечкою бив нас по
очах, i душа наша слiпла.
Уявляєте ослiпленого мистця, котрий малює радощi "соцiалiстичних
перетворень"?
Уявляєте глухого музиканта, який вслуховується у клекiт трудового дня?
2
Кожний з нас як умiв вiдганяв вiд себе страх, вiддаляв його чи лише
притамовував. Може бути, що нiхто вiдверто не признавався, що певний пласт
його творчостi - це старосвiтськi замовляння вiд страху: були
романи-замовляння, були поеми, були ролi низького рудолисого вождя з
борiдкою клинцем, який бiгав по сценi, заклавши руки в кишенi камiзельки,
й виспiвував, що "є такая партiя"; були полотна з рожевими свинарями й
такими ж поросятами; були люди з орденами, якi (нiбито ми цього не знали?)
їх не заслужили; були на наших полотнах мiста, над якими сходили веселки,
а в тих веселкових мiстах, мов на глум, лише по двi-три години подавали
людям воду.
Але тихо - ш-ша...
Труднощi на те i є, щоб їх переборювати i йти вперед до свiтлого
майбутнього. Що, хтось там, невмиваний, стоїть iз кляпом у ротi, хтось у
чорних окулярах, хтось лукавить, фальшивить, бреше!
Пс-с-с...
Iнколи, коли ми випадково збиралися в пивничцi "Лис Микита" й попивали
каву з коньяком, до нас пiдступав старий патлатий поет у масивних рогових
окулярах, який рiдко бував тверезим, а, будучи п'яним, смiливо кожному з
нас виговорював ув очi, хто є хто, розпанахував нашi виразки i смороди,
нашi страхи, плазування, а себе виставляв стукачем кадебе i цiлком
направду, поклавши палець на губи, просив нiчого "такого" при ньому не
говорити, бо тодi вiн змушений буде донести... так, змушений, бо iнакше
донесе хтось iнший.
Ми слухали його коли з острахом, коли гидливо, а коли й з жалем... i,
жалiючи його, наливали повну чарку.
Поета звали Богданом Плетуном.
Коли ж, траплялося, старий поет приходив до пивнички тверезим, правда,
аж синiм вiд перепою, то являлася менi цiлком iнша людина - ласкава,
добра, готова позичити приятелевi останнього карбованця, напрочуд увiчлива
й соромлива; вiн, .здавалося, соромився самого себе, бо пiд час розмови
червонiв i раз-по-раз загулював лице розчепiреною долонею... i тодi з-за
розчепiрених тремтячих пальцiв пробивалися, як джерело помiж камiнням,
його вiршi, складенi вчора, позавчора чи таки сьогоднi вночi. I тодi ми
забували про його начебто конфiденство, про пиятику, про брутальнi образи,
завданi нам, при столi сидiв тяжко, як колодою придавлений, згорблений
поет, котрий направду тонко вiдчував свiт i бачив його не тiльки очима, а
своїм єством; бачив руду комаху, то рiзьбила листочок калини; бачив вiтра,
що спав у покинутому воронячому гнiздi; розмовляв iз садовим добрим
богом-дiдком, що вирiс на лiкоть, який удень спав у дуплi старої грушi, а
вночi пiдливав дерева; i дерева, i люди, i заблуканий помiж травою жовтий
квiт заячої крiвцi, i їжак, що шарудiв i порхав ув опалому листi, i бiла
ласиця, що мала нору пiд корiнням розщепленої громом яблунi, i садовий
бог, i сам поет - всi були братами i жили в одному колi, якому нема
початку й нема кiнця.
I ще в кожнiй новiй Плетуновiй книжцi постiйно нiжно i тужливо звучала
струна про бiлу дiвчину, яка явилася йому один раз у життi... один раз чи
сто разiв поцiлувала... одну нiч чи цiлий вiк вiн iз нею переспав на
верховинському сiнi, i сiно липневе, рута любовна пахла попiд небеса, а
щастя мандрувало землею, немов Iсус Христос. Потiм дiвчина зникла, як
лiсова повiтруля, нi слiду, нi слова, нi життя, нi смертi. Вiн цiле своє
життя її шукає i кличе... кличе й не докличеться. Є у нього жона, яка
народила йому сина, були в нього замолоду любки, що аж сипали iскри i сiно
пiд ними димiлося, було йому солодко з жоною i з усiма, хто давався
любити, а перше кохання йому сниться. Вона десь тут у гуртi людському,
вона помiж житами, вона у дрiбних хвилях стрiмкої води; вiн її кликав
пошепки, й пошепки душа його плакала, сльози пробивали собi нори помiж
пальцями, i сльозами вiн неначе омивався й очищався вiд скверни.
Колись я сказав йому про очищення слiзьми, поет був тодi напiдпитку i
був, як завжди в такому станi, злоязикий, гострий i, певно, лютий на цiлий
свiт, бо ураз ухопив мене обома руками за рамена й потряс... i засмiявся
самими зубами.
- Ти мой знаєш чим оплачую право просльозитися i право, холєра ясна,
власним серцем сприймати свiт? Ти взагалi, Бережане, уявляєш, чим платить
поет за один лише спогад про ту дiвчину, яку любив i недолюбив, бо щезала
моя Дарка в сибiрських пущах у сорок сьомому. Ти, мой, не дуже менi вiр,
не каже поет правди у своїх вiршах, що нiбито вона щезла, як повiтруля, i
стих її голос. Це, брат, лiрика... це так тiльки у вiршi, а в плинi кровi
живуть iншi слова з переказiв моїх знайомих, що вцiлiли в сибiрах, з
фрагментiв листiв, з кiлькох куплетiв спiванки-хронiки, що вилетiли з
тайги, як обпаленi морозом голуби... слова, чуєш, про те, що Дарка
повiсилася пiсля того, коли три конвоїри зiрвали з неї одежину. Голоднi
бруднi пси смердiли похоттю на увесь Сибiр, а вона, Дарка моя, лежала
посеред лiсу й кликала мене... i кликала... i кликала. I знаєш: живе у
моїй кровi її крик, такий виразний, аж страшно..А я, скурвий син, з
безпомiччя, з безхарактерностi заливаю, гашу її крик i мої строфи
ненаписанi горiлкою... в болото свої строфи втоптую, в багно, щоб
захлинулися. - Плетун не випускав моїх рамен з своїх рук... а руки його
костенiли, бралися тремтiнням, дрож передавалася менi, поет немовби влiзав
у мою душу своїм тремтiнням, очима, що сльозилися, чорнотою у двох
повздовжних зморшках на лицi, посинiлими губами. Я опирався його напоровi,
мене лякала Плетунова напористiсть i вiдкритiсть (вiдкритiсть уявлялася
менi, як поле, що потолочене копитами), а може, остерiгався пiдслухача,
котрий мiг сидiти за сусiднiм столиком; а якщо по правдi, то в моїй душi
не було мiсця для чужого болю: мав чи не мав я право жити у власнiй душi,
як у теплiй хатi, обтуленiй зусiбiч загатою (вiкна були закладенi
околотами супроти голосiв зi свiту й супроти вiтру з поля), натопленiй,
осяянiй трiйцями, що пахли медом; панував у хатi затишок, роїлися думки,
як бджоли, милувався з своєю жоною i виношував замисли нових полотен.
Нащо менi була чужа бiда?
Плетун помiтив мiй супротив, бо враз охляв, поклав руки на стiл i
згiрдливо похитав головою. Довге волосся впало на лице.
- Боїшся моєї вiдкритостi, правди моєї гiркої боїшся, так! Боїшся,
любчику, мене пiзнати таким, яким я є насправдi? Лiпше тобi зi мною, коли
я фальшивий. Безпечнiше? А що - резон. Нащо людинi у наш небезпечний час
знати болi й таємницi, чи, не дай Боже, щастя свого приятеля. Спокiйнiше
жити в невiданнi, правда? - Плетун урештi замовк, налiгши грудьми на стiл.
Дрiмав. Нi, згадував щось, морщив лоба. I таки прийшло забуте на ум -
добув iз кишенi пласку пляшку, жадiбно припав до неї, аж цокотiв зубами.
Горiлка помогла, бо звiв на мене уже повеселiлi очi, нiби перед хвииною й
не розхлюпувався iз них бiль i крик, i сказав спокiйно:
- Взагалi, старий, усе дуже просто: займаюся лiтературною проституцiєю.
В сiчнi складаю сумний вiршик на смерть Ленiна, в лютому друкую в обласнiй
газетi вiршований фейлетон, в якому таврую заокеанського українського
патрiота, який вижебровує у землякiв долари на пам'ятник жертвам голоду в
Українi 1933 року. О, холера ясна, даю я тому патрiотовi бобу, бо вiн
збирає центи i долари для того, щоб пр...
