Iван Багряний. Тигролови
страница №10
...исав пальцем великими лiтерами:"Судив i присуд виконав я - Григорiй Многогрiшний. А за що - цей пес
сам знає".
Ще й розписався.
- Так... Куди ж тiї бiдолашнi конi побiгли? Загинуть... Шкода... Ну,
добре. - Хвилинку постояв. Зiтхнув. Потiм махнув рукою, почепив гвинтiвку
на шию i повернувся...
На нього дивилась пара очей. Наталка!
- Що ти зробив?
Григорiй взяв її за руку i потяг геть за собою. Вона не опиралась -
покiрно йшла поруч, лише вiдчував, як її рука тремтiла.
А в неї рука тремтiла не з переляку, нi.
- Що ти зробив?
- Слухай, Наталко! Те, що я зробив, - те я мусив зробити. Розумiєш? Я
вбив одного дракона... Ти цього не бачила! Не бачила! Розумiєш? Не бачила!
А вже, як я буду далеко звiдси, - тодi ти про все розкажеш своїм...
Дiвчина дивилась на нього, i в неї затремтiли губи.
Прошепотiла здивовано, розгублено:
- Куди ж ти?..
- Стривай. Твiй вiнчестер зареєстрований?
- Нi.
- Гаразд. Чудесно. Дай менi твiй вiнчестер. На тобi цю гвинтiвку. Вона
теж не реєстрована, але... хай батько допильнує...
- Але стривай... Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрiбне, добре,
тобi виднiше, але куди ти?! Куди ти пiдеш?
Боже мiй! Скiльки сказано в одному тонi! Все, про що мовчала мiсяцями.
Григорiєвi аж горло стисло. А дiвчина благала:
- У нас же цiлком безпечно... у нас... Та можна ж iще далi зайти в
нетрi...
Григорiй взяв її за руку i стис. Мiцно-мiцно. Вона не вiднiмала своєї
руки.
- Дурна, ти дiвчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всi
нетрi поставлять догори ногами - шукатимуть... Це великий собака. Але Бог
є на небi! Є! Цей пес вiдбивав менi печiнки, ламав костi, розчавлював мою
молодiсть i намагався подряпати серце, якби дiстав. Так довгих-довгих два
роки вiн мене мучив. А потiм спровадив до божевiльнi. I все за те, що я
любив свою батькiвщину.
I я ще тодi поклявся iменем матерi моєї, що вiдiрву йому голову. Я втiк
з божевiльнi... Потiм мене знову пiймали i знову мучили такi, як вiн, -
його помiчники... А потiм присудили до двадцяти п'яти рокiв каторги.
Двадцять п'ять рокiв! А я всiх маю двадцять п'ять. I все тiльки за те, що
я любив свiй нещасний край i народ...
Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.
I я втiк з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повiльну
смерть, i берегли, як пси. А я втiк. Вистрибнув на ходу з скаженого
поїзда, - стрибнув у нiч, у смерть, на щастя.
I я мав щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя. Смiливi завжди мають
щастя, як казала твоя мати... Обiйми її мiцно за мене i поцiлуй її за
мене... сестро.
Наталка враз нагло припала до нього i вибухнула буйним плачем.
Безпорадно, по-дитячому. Ясно - це розставання. Це навiки. Боже мiй! I
поцiлувала... Ой, як шалено! Все вклала в цей поцiлунок, всю душу.
А тодi враз вiдiрвалась, зцiпила зуби, хутко-хутко вiдстебнула
набiйницю, повну набоїв до вiнчестера, ткнула в руки.
- Вiзьми!
Мовчки взяла його патронташ.
Повернулась i пiшла. Хутко-хутко... Зупинилась... Завагалась...
Пiшла... Зникла...
А за хвильку з хащiв почувся її голос, суворий, але з зле прихованими
слiзьми:
- Iтимеш оцiєю рiчечкою. Дiйдеш до заїмки - вiзьмеш коня, харчi...
сiрники... Батько нiчого не скажуть, я їм поясню, як приїдемо... Iтимеш
далi розпадками на захiд... На Уссурi. Й на Маньчжурiю...
За слiзьми не договорила - подалась. Все.
Бiдолашна... Горда... Дика... Наївна i... надзвичайна Наталка...
I десь зринула в пам'ятi i бринiла в вухах пiсня, як кров у висках,
бринiла боляче i чiтко:
"...Цiлувалися ми iз тобою один раз"...
Ху-у! Серце Григорiєве нiби хто поклав у жорстокi лещата. Вiн стояв,
зцiпивши зуби до хруску, щоб не ревнути дико, нестямно. А по щоцi повзла
помалу сльоза. Вирвалась-таки! Так, як вирвався вiн колись iз скаженого
поїзда.
Згори почав падати густий лапатий снiг. Засипав слiди. Засипав усе...
I сiдали рядочком снiжинки, як бiлi голуби, на сталеву сизу цiвку
вiнчестера.
_Роздiл дванадцятий_
_Навзаводи з щастям_
До Хабаровська з заходу кордон iде по Амуру. Вiд Хабаровська на пiвдень
по Уссурi. Найлiпше кордон перейти десь в Бiробiджанi, там найбiльшi
нетрi, найвужчий Амур i гори обабiч - Великий Хiнган. Це Григорiй знав.
Вiн це вивчив досконало i давно вже, щоб бути зорiєнтованим на випадок
чого. А тепер той момент настав. Але ж...
Нi. Йому несила так пiти геть. Вiн мусить пiти туди, глянути, побачити.
Востаннє ж. Побачити батька, побачити матiр. Це, може, єдинi рiднi, може,
на цiлому свiтi.
Попрощатись. Стати навколiшки i хай благословлять у далеку путь - у
темне, страшне невiдоме... Може, в смерть.
Три днi вiн iшов снiгами i боровся сам iз собою. I не мiг перемогти
бажання пiти, глянути. Вiн мусить. Спустився становиками i вийшов на
рiчку. Зайшов на заїмку - постояв бiля коней, що стояли бiля стiжка сiна
i, зачувши його, радiсно заiржали. Вiн погладив свого буланого,
по-господарському обдивився усе - все гаразд. Мисливцi ще не приїжджали,
але мали приїхати. Коня вiн не зважився взяти, лише взяв харчi, сiрники,
пляшку з спиртом i жменю набоїв. Iнокентiя Петровича не було вдома, i
Григорiй був задоволений з того. Взяв що треба i пiшов далi. Це було
позавчора. А вчора вiн провалився в наледь i мусив сушитися. Сушився всю
нiч i думав усе про одно, все про те саме. Ще вчора вранцi з перевалу вiн
бачив, як унизу рiчкою їхала процесiя. "Нашi", - мелькнуло в головi. Так,
вiн упiзнав їх. Хотiлось скрикнути i побiгти до них, але утримався.
Зiтхнув лише.
А процесiя посувалась униз по льоду. Конi встяж тягнуть на довгих
полозках клiтку з тигром i всi речi. Позаду iдуть двоє, а спереду одно лиш
на лижвах. Коло нього крутиться собака, то забiгає наперед, то,
повернувшись, кидається назустрiч... Заливайкiв голос перекочується по
горах, дзвiнкий i докiрливий - на нього не зважають... Серце Григорiєвi
стиснулось. То ж Наталка! То ж Наталка. Простує вперед уперто, похилившись
проти вiтру. Уявив, як вона уперто заломила брови, i так стало на серцi...
Нi, цього не скажеш, як то буває на серцi, коли воно нагло обiллється
кров'ю.
Процесiя зникла за тим велетенським крижаним водоспадом, що вилискував
на сонцi. Могутнiй гiрський бог десь махнув чарiвною паличкою i заморозив
велетня, розмалював його в усi барви веселки, оправив у скляний прозорий
панцер - i вiн стоїть, мерехтить холодно.
Григорiй ще довго стояв, дослухаючись до Заливаєвого голосу. Процесiя
зникла. Потiм i голос той десь завмер, а вiн стояв.
Тодi сапнув морозного повiтря, насупився, пiдв'язав мiцнiше лижви i
пiшов нехотя снiгами глибокими, становиками крутими.
Це було вчора. Всю нiч вiн лежав бiля вогнища на снiгу i думав свою
бурлацьку думу. Зазирав у минуле - тяжко. Заглядав у майбутнє - темне.
Зцiплював зуби - нехай! Багато випало на його плечi. Але ж вiн живий, чорт
забери! Подивимось ще... Спав сторожко, як дикий тур.
Так вiн iшов три днi i дiйшов сюди, на стару пасiку. Що далi iшов, то
все повiльнiше, а дiйшовши сюди, до цiєї пасiки Сiркової - зупинився. Далi
несила. Ой, несила далi - це вже покинути останню рiдну хату та й
назавжди... Тут вiн отаборився i оце боровся воював сам з собою:
Пiти? Чи не пiти? Нi, не треба! Але ж як вiн пiде геть, не попрощавшись
з цими людьми?.. Але ж як стане перед нею i не пожалiє її серця?.. Лiпше
було б розбитися ще тодi, з поїзда стрибавши!
I вiн рiшуче збирався, то знову сiдав у холоднiй халупi i сидiв, важко
пiдперши голову. Було його й по тюрмах. i по божевiльнях, i де тiльки його
не було, але нiде вiн не тратив голови. Ба, нiде ж йому i не траплялося
такого. Потiм вiн напалив у халупi i мiцно заснув. Пiрнув у сон, як у
визволення. Нехай.
Як вiн довго спав - хтозна, - чи годииу, чи двi, чи, може, кiлька двiн,
- хтозна. Але враз схопився - йому приснився дивний i страшний сон. Йому
приснилась мати... Мати на побаченнi перед розстрiлом. Рiдна мати...
Бiдна, бiдна мати!.. Вiн прощався з нею i гiрко плакав...
А коли схопився зi сну - сльози теклi по щоках.
Швидко перевзув унти, пiдперезався набiйницею, перекинув вiнчестер за
спину i, ставши на лижви, пiшов швидко у нiч.
Ще було темно, ще тiльки благословилось на свiт, а в Сiрковiй хатi уже
горiв вогонь.
Почувши шерех здалеку, собаки забрехали. Григорiй тихо свиснув, i
собаки вмить опинилися бiля нього, кидались пiд ноги, радiсно лащились.
Нюхали вiнчестер i дурiли з радощiв.
На снiг лягла смуга свiтла. Рано повставали Сiрки, як i завжди. А може,
i не лягали, може, по скоїлось. Нi, так, як i завжди. Мабуть, до мiста
збираються.
Старий Сiрко, похиливши голову, сидiв насуплений на лежанцi, одягнений,
i нiби роздумував, що його одягати ще - чи доху, чи козляк, сiдлати
гнiдого чи буланого.
Наталка, така ж насуплена, як i батько, заломивши брови, стиснувши
уста, шила унти... Iзюбринi, лапчатi... Гаптувала їх бiлими пушинками...
Сувора, трохи зблiдла, схиляла голiвку то влiво, то вправо - дивлячись на
роботу, а думка десь, не тут.
Грицько сидiв бiля груби i морочився з калибом - вiдливав картеч,
козюлювати збирався; робота щось кепсько йшла.
Мати бiля затопленої печi перебирала мерзлi брусницi. - розглядала їх,
як крапелинки кровi чи як намисто на долонi.
В хатi була мовчанка гнiтюча. Чи то сон недоспаний напосiдав, чи то
сумно, чи то тужно, як по якiйсь утратi, як пiсля похорон. Та сама гнiтюча
мовчанка, що запанувала серед них зразу, ще в дорозi, пiсля того, як
Наталка в кiлькох словах розповiла, що сама бачила, що вiд Григорiя
почула, та про його намiр. Аж приїхали додому, вона, заплакавши,
поцiлувала матiр.
Грицько гнiвався на побратима, що той зник i знехтував його приязню,
дружбою, - зник, навiть не попрощавшись. Його молоде серце закипiло пiсля
сестриної розповiдi. Боже! А вiн i гадки не мав! Зразу був хотiв вертати
на розшук та збагнув, що це нi до чого, пiзно, - i мовчав. Мовчанка - це
єдине, що лишилось в iм'я дружби. Так i Наталка, i батько. Наче змовились.
Треба було їхати до мiста на базу - вiдвозити здобич, але старий не
квапився. Десь там пiймана кiшка чекає у клiтцi, поклавши лапи i гордо
пiднiсши голову, - нерухомо та вiдчужено дивиться просто себе вогкими
великими очима. Не бере їжi. Третiй день не бере... Та вона п'ять днiв не
братиме, але не згине. То горда i живуча тварина... I старому думки
химерно блукали межи гордою твариною та...
Раптом в сiнях зашелестiло. Клацнула клямка... В розчиненi дверi
увiрвалась хмара морозу. Густа та бiла... I перетворилася в людину. Так
чаклують шамани в гольдiв, пускаючи клубками дим. Але такого чуда не
втнуть! Зачинивши дверi, бiля порога стояв Григорiй.
Вiнчестер через плече, в снiгу i крижинах попiд руки, унти i ремузи
обмерзли, - десь брiв по наледi, - набiйницi навхрест на грудях, а груди
розстебнутi, спiтнiлi... Завмер нерухомо. Блiдий, трохи схудлий,
засмалений вiтрами, стояв i нiяково, по-дитячому посмiхався.
- Не сподiвались? - вимовив хрипко. Брусницi посипались i
покотились-покотились по пiдлозi, заторохтiли, як намисто.
- Ох, Боже мiй!.. - скрикнула мати i, простягши руки, ступила до
дверей. - Ой, сину! О, дитино бiдная!.. - I материнськi сльози покотились,
як тiї брусницi розсипанi: - Ой, що ж бо ти наробив, соколе нещасливий!?
"Так, як у тiм божевiльнiм снi на пасiцi", - майнуло в головi. I, не
розумiючи, що робить, скорившись невидимiй силi, Григорiй стяг шапку i
опустився на колiна... Та змiг видушити тiльки одне, жалке слово:
- Мамо...
А на закам'янiлому обличчi, на щелепах набрякли жили вiд надмiрної
напруги.
- Ой, синку, синку!..
I ще буйнiше котилися сльози у матерi; вона за сльозами його не бачила,
простягаючи руки, щоб пiдвести: - Бог... Бог тобi простить, дитино... Бог
тобi суддя, та й мати Божая. - I витирала буйнi сльози, а вони,
неслухнянi, лилися далi. - I нащо ж ти так?..
- Ну-ну, стара... - закректав старий Сiрко вдоволено. - Козаковi -
козацьке дiло!
Як Григорiй увiйшов, вiн встав назустрiч i стояв так. Григорiй звiвся,
допитливо дивлячись старому в очi. А старий заховав їх пiд волохатi брови,
i вони так посмiхалися самi собi пiд бровами нахмуреними. Стояли так один
проти одного. Стояли так, як той Тарас Бульба з Андрiєм, тiльки це не
Андрiй, - це Григорiй, i голова в нього не схилена погноблено, а гордо
пiднесена; лише блiдий, але напропале затятий. Старий покрутив головою
загадково. Либонь задоволене:
- А я й знав, що ти прийдеш, сину, are ж... Ну, ось... Запанувала
мовчанка. А Наталка... Боже мiй! Впустивши оторочки i голку, вона стояла
край столу, смертельно блiда, не пустила й пари з уст. Якби хто знав, що з
нею дiялось! Аж помертвiла. Бiдолашна дiвчина! Припала очима до гостя. Аж
Грицько - брат її - подивився на неї, потiм на Григорiя i вiдвернувся. Вiн
знав сестру i вгадав, що то значить.
- Так. Я прийшов... (павза) Менi треба поспiшати... Я прийшов
попрощатись з вами усiма... Простiть, коли чим завинив, може, вже не
побачимось (i посмiхнувся), хiба на тiм свiтi... - Обвiв усiх очима i
зустрiвся з Наталчиними.
Дiвчина спалахнула. Прочитала в його очах те, що було в його серцi.
Почервонiла до слiз, та помалу кров вiдплинула з обличчя, i вона ще бiльше
зблiдла. Чула, як крiзь завiрюху:
- Я мушу поспiшати... Простiть i побажайте менi, як бажаю я вам...
Рвучко ступнула, потiм враз повернулась i вийшла геть, либонь, до
хатини...
_-_ Бог простить, синку, - це мати, витираючи сльози. - Прости ж i ти
нас, коли що...
- Щасти тобi Боже, синку! - це батько урочисто. - Шкода, та що ж...
Стара, збери на дорогу щось. Не барись, синку, бо скоро свiтатиме. А ти
дорогу знаєш?
- Та знаю... - це Григорiй. - Я весь час вивчав. Думаю на весну, та
от...
- Будь же обережний. А в Маньчжурiї - в Харбiнi та в Сахалiнi є наша
рiдня. Та ти ж, пак, знаєш.
Григорiй кивнув головою.
- Спасибi. Гаразд.
- Ну, сядьмо, щоб iще зiйтись колись...
I за стародавнiм звичаєм вони урочисто сiли. Григорiй примостився край
лави. Сидiли хвилину мовчки... Потiм, як на знак якийсь, звелись.
Попрощались.
Мати, плачучи, тикала Григорiєвi до рук набитий рюкзак. Батько застiбав
корячкуватими пальцями гудзик йому на грудях.
- Бувай же здоров, синку! Патронiв досить? Добре... Тут увiйшла
Наталка. Пристiбаючи на ходу дiловито набiйницю, вона увiйшла виряджена,
як на полювання. Брови рiшуче зсуненi, вуста стисненi. Блiда, як смерть,
але спокiйна. Стала посеред хати бiля Григорiя.
- Куди ж це ти, дочко?! - сплеснула мати руками. А батько примружив очi
вражено. Наталка ж стала проти Григорiя з непокритою головою i мить
дивилася йому в вiчi з мукою, запитанням... Мить коротку i мить
безконечну... I знайшла там вiдповiдь, - у тiм поглядi - в тiй мiшанинi з
любовi, жалю i розгубленостi вiд свiдомостi про нездiйсненiсть щастя.
Потiм взяла його за руку, вiдчуваючи, як на нiй товчеться жилка -
товчеться кров, пориваючись до неї, - опустилась навколiшки перед
враженими батьками...
- Ой, Боже мiй! - тiльки й змогла промовити мати. А Наталка дивилась на
них мерехтливими очима, запаленими iскринками слiз та безповоротною
рiшучiстю:
- Як уб'ють мене - то я не вернусь. А як судилось менi щастя... то
нехай же я буду, мамо, щаслива! I ви, тату!.. Благословiть!..
Пауза, гнiтюча пауза збентеження. Очi Наталцi замерехтiли слiзьми, а
брови рiшуче заломались:
- За свої вчинки вiдповiдатиму я... перед людьми i перед Богом. Нi,
перед Богом i перед вами...
Батько суворо, допитливо дивився на Григорiя, а той аж шарпнувся був,
та Наталка перехопила його рух:
- Григорiй не має права говорити! Я знаю, що вiн скаже! Але вiн збреше!
Вiн зрадить сам себе ради вас. - I, заломившiї руки: - Я мовчала довгi
мiсяцi, як камiнь. Я змагалась iз собою... Я не знала, а сьогоднi я бачу,
тепер я бачу, що я загину. То ж ваша кров у менi. Ви ж знаєте, що я ваша
дочка... Не губiть же мене!
Мовчанка. А Наталка благала:
- Тату! Нехай я буду щасливою! Може ж, я буду щасливою!.. - I враз
рiшуче, з докором, хоч i крiзь сльози: - Я не переступила вашої волi, в
мене ваше серце, ви його менi дали таке, - то й хай же Бог буде суддею.
Старий Сiрко бачив, що нiчого не вдiєш. О, то Сiркова кров заговорила!
Начувайся! I вiн слухав дочку i дивився на Григорiя з-пiд волохатих брiв:
"Обоє рябоє". I посмiхнувся схованим оком пiд насупленою бровою.
"То хай же Бог буде суддею..." I уже була б звелась, але тут Григорiй,
бачачи, до чого може дiйти, мовчки опустився на колiна поруч, тяжко
похиливши голову, як пiд сокиру; бачив, що дiвчина може переступити
батькiвське слово заради нього.
- Отак-то, стара... - це батько.
А Наталка, ухопивши нотку в його голосi, пожвавiла.
- Як загину - що ж, Микола ж он загинув... А як загине вiн - то хоч
знатиму, де вiн лежатиме, та й тодi повернуся до вас. Але нехай ми будем
щасливi, тату! Мамо! Смертi ж i конем не об'їдеш. Он Микола...
Тут мати не витримала i крiзь сльози:
- Чого ж ти мовчиш, батьку?!.. Твоє ж насiння! Але не було в тiм
докору, лише розгубленiсть i далебi... спiвчуття. Так, спiвчуття. Вона
дiйшла серцем того, що старий доходив розумом.
Сiрко почухав голову i зiтхнув важко:
- Такi часи, бач... Таке життя... Ну, що ж...
Матерi тiльки цього було й треба. Вмить витерши сльози, вона хутенько
зняла iкону - ще своє благословення - i, намагаючись бути веселою (щоб
була ж дочка щаслива), благословила, а тодi вiддала старому i стала коло
нього.
- Нiчого, стара! Бог не без милостi, козак не без щастя... Та й часи
такi... Нехай же шляхи вам будуть рiвнi, люди привiтнi i щастя довiку, -
щоб нi сили темнiї, нi око злеє, нi куля ворожа... От... Та й не барiться,
дiти!
Наталка квапилась. Шалено обiймала батька та матiр. I потiшала. I
гомонiла збираючись:
- Не журiться... Та я ж усi шляхи i дорiжки знаю... А там же тiтка i
родичiв скiльки... Боже... Ми вiзьмемо Заливайка, i вiн принесе вам
вiстку, як уже будемо в безпецi...
I цiлувала батькiв i брата, щаслива i радiсна.
- I все буде добре, ось побачите. Ми тодi покличемо вас на весiлля.
Батько хитав головою, дивлячись на дочку:
- Сiркова кров.
- Дай Боже, дай Боже, - це мати, пiдступивши. - На ось лiпше оце,
божевiльна ти... - I висипала їй з пригорщi в пригорщу дрiбнички - дукачi
стародавнi, обручки, сережки золотi. Потiм зняла з себе золотий хрест i
надiла дочцi на шию. - Може, здасться, дитино...
Надворi швидко сiрiло. Грицько збирався проводжати, але Наталка
заступила дорогу, обхопила руками за шию i, дивлячись в очi, нiжно, але
заперечливо:
- Твiй побратим - нехай менi, i я вiдповiдаю за нього головою. Так? А
мати й батько - тобi, i ти вiдповiдаєш за них головою. Так? Дай же слово,
що ти берегтимеш їх. I одружившись, будеш коло них. Ну ж... - I, тiльки
дiставши слово, поцiлувала й пустила.
Ще не розвиднилось гаразд, як з Сiркової заїмки в мороз, що стояв
туманом, вийшли i попливли помалу по снiгу двоє озброєних, на лижвах, з
рюкзаками за плечима, а за ними великий якутський пес. Перейшли падь i
пiрнули в нетрi.
Однiєї ночi на Н-ськiй заставi на Маньчжурськiм кордонi, бiля станицi
Пашкове, там, де Амур, стиснений обабiч горами i нетрями, лежить чистою,
але досить вузькою смугою, - зчинилась тривога.
На великiм вiдтинку почалася стрiлянина. Почалась вона з далекої пожежi
i кiлькох вибухiв там. Потiм вибухла в самiм Пашковiм, а далi розiйшлась
обабiч на яких десять кiлометрiв... Нiби тривав бiй межи всiєю Японiєю i
СРСР. Але то всього лиш - ловили порушникiв, що десь iз боєм переходили
недоторканий кордон "соцiалiстiческово Отечества". Невiдомо тiльки, в який
бiк переходили - нiч була дуже темна, нетрi густi, а варта надто
знаменита, хто йде, куди йде i де проломлює "границю на замку". Метушня
зчинилась надзвичайна.
А "диверсанти" були смiливi i досвiдченi, нi, одчайдушнi - вони
насмiлились перейти кордон там, де того найменше сподiвались - в
самiсiнькiм Пашковiм, що прилiпилось на березi Амуру. Там, де дороги
топтанi i слiду не видно, там, де Амур вкритий високими та крутими
торосами. Для цього їм треба було перейти через село, що маячiло
обiдраними дахами та голими кроквами, - колишню козачу станицю, а тепер
розкуркулену i перетворену в прикордонний колгосп. Це була крайня точка
Бiробiджану. Давнi мешканцi-козаки або "гурани" - повтiкали в Маньчжурiю,
а тут жили тепер бердичiвськi, тульськi та орловськi "патрiоти родiни". У
всякiм разi диверсанти про це знали, i зважились перейти попри самiсiньку
будiвлю прикордонного пункту. Але перед тим зробили досконало продуману
диверсiю.
За порядком все вiдбулося, власне, так:
Ще не смеркло, як двоє на лижвах i з ними великий пес, обережно
крадучись, вийшли на схил далекої сопки i стояли там, вивчаючи пильно
околицю.
Далеко на березi Амуру бовванiло Пашкове, заметене снiгом. Цiлий берег
Амуру був досить низинний з поодинокими сопками, вкритий гайками та сухою
травою й бур'янищами. Лише на пiвднi низину перетинало високе пасмо сопок,
вкритих чагарником. Пасмо пiдходило аж до Пашкова. Там попри пасмо йшла
дорога на Пашкове.
Правий, маньчжурський берег Амуру був високий, гористий. Синi кряжi
Великого Хiнгану пiдпирали небо.
Великий Хiнган справа i пасмо сопок злiва стиснули Амур, утворивши
вузьке горло.
- Там!.. - махнув Григорiй рукою.
Потiм вони знайшли велику, заметену снiгом копицю старого, бозна-коли i
ким нагребеного сiна, наносили туди ще хмизу i кiлька оберемкiв сухого
бур'яну. А далi - Григорiй знайшов два шматки товстої бревняки, побуравив
у них шомполом по кiлька дiрок i загнав у кожну з них по набоєвi, разом з
гiльзою i з усiм, i поклав тi бревеняки в сiно. Проробивши все це,
насмикав з ватянки жмут вати, всередину його заклав пачку пороху, завинену
в шмат газети, знайденої напередоднi в одному з тайгових лiсозаготiвельних
баракiв у Бiробiджанi, - в тiм покиненiм безлюднiм барацi вони ночували
востаннє на цiй землi, - i вклав ту вату в купу сухої трави.
Ось так вони приготувалися, покладаючи всi надiї на цю вигадку, на
лижви та на свою зброю... А як потемнiло, Григорiй викресав вогню i вклав
тлiючий гнiт в вату. Стали на лижви i швидко пiшли геть. Пiшли на Пашкове,
огинаючи дугу...
Вони вже були коло Пашкова, на цвинтарi, як ззаду, далеко в сопках,
спалахнула пожежа. Потiм почулись звiдти вибухи... Один... Два...
Пачкою... Десь вiд кордону - вiд Амуру - здалеку вiдгукнулось кiлька
пострiлiв. В Пашковiм заметушились. Чути, як хтось кричав:
- Сергеев!!. (Трам-трам-тарарам!) Ка мнє!!. По дорозi з Пашкова в сопки
промчав чвалом кiнний загiн. Двi постатi з собакою швидко пiшли в Пашкове.
Виринули з завулка i пересiкли площу. Саме завертали за велику якусь
будiвлю над Амуром, як напоролись на постать, що виринула назустрiч.
- Стiй!!. - загородила постать дорогу i зарепетувала п'яним голосом. То
сам начальник застави бiг десь вiд любки, пристiбаючiї на ходу пас з
кобурою.
- Чужий! - скрикнув тихо дiвочий голос. I в i у ж мить пес ударив
грудьми в груди того чужого i впився в нього пащею... Одночасно кольба
вiнчестера лягла впоперек черепа. Начальник звалився.
- Заливай! До мене!.. - I двi постатi з собакою канули в темрявi.
По всьому кордону лопотiла перестрiлка, рвучи темряву на шматки.
Японськi прикордонники, поставленi на ноги небезпекою, теж заалярмували по
всiй лiнiї, влiво i вправо десь за кiлометри. Встряли своїми пострiлами.
Лише насупроти Пашкова, де височiли крутi, непроходимi кряжi, було
спокiйно. Десь далеко-далеко гримнуло раз, удруге... У вiдповiдь залопотiв
скорострiл. I завирувало там, заклекотiло. Чути було, як строчили
скорострiли... З Пашкова знялась ракета i освiтила мертвим, слiпучим
свiтлом кряжi Великого Хiнгану, цiле Пашкове, вкритий торосами Амур...
Десь вили пси з переляку.
Ракета пливла в небi i пливли - метушились тiнi мiж високими торосами.
Веремiя тiней. Не розбереш - чи то все живе розбiгається на всi боки та
ховається, лягаючи ниць, чи то лиш омана. Брили високих торосiв - брили
криги поставленi руба пiд рiзними кутами - ожили, фантастично рухаючись.
Десь близько залопотiло з скорострiла вздовж по Амуру. Кулi тьохкали об
кригу i, вiдбиваючись, сюрчали як несамовитi. Десь знялась друга ракета,
да-а-леко. Там заклекотало, загупало. "Центр бою" перенiсся туди. Шляхом,
що йшов вздовж Амуру, цокотiли вершники, летючи на прорив. Бiй тривав,
розгоряючись.
А на тiм боцi Амуру, високо в сопках Великого Хiнгану, по тiм боцi
"гранiци на замкє", стояли винуватцi всiєї тiєї баталiї, весело
вiдсапуючись, розхристанi, з непокритими головами. I так, наче подурiлi.
Плачучи вiд щастя, Наталка припадала до Григорiя i цiлувала його в
нестямi, вкладаючи все серце, яке так довго стримувала:
- М i й!.. М i й!..
I шалiла в нападi безумної радостi, невисловленої любовi, безоглядної
вiрностi.
- Ми пiдем тепер... На тую... на твою Україну!
Обвилась руками за шию i припала до мужнiх грудей, слухаючи, як
товчеться там до неї суворе, розбурхане серце, - i трiпотiла на них.
Вперше цiлувала, сама цiлувала та й дала серцю волю.
I так само дав серцю волю Григорiй. Забрав її всю в обiйми, зацiловував
тiї дикi, тiї неприступнi, тiї незайманi вуста, тiї очi насмiшкуватi i
великi, як у дикої козулi, тiї руки, морозами попеченi i порохом
посмаленi, - такi жорстокi в бою i такi нiжнi до нього от... Аж ось де вiн
догнав своє щастя!
I дурiли обоє, опираючись тим щастям до нестями.
А великий якутський пес Заливай зп'явся на заднi лапи i, тихенько
скiмлючи, намагався лизнути обох в нiс.
Лемент на кордонi помалу вщух.
Далека пожежа погасла. В Пашковiм було тихо. Лише десь далеко-далеко
зрiдка ще лопотiли пострiли.
Наталка послухала якусь мить. Потiм розстебнула Григорiїв рюкзак,
вийняла великий шмат м'яса i дала Заливаєвi:
- Їж... Ну!.. У, мiй милий, мiй вiрний друже!.. - I пестила його рукою
попiд шиєю.
Пес лизнув руку i тихесенько заскiмлив, вiдчуваючи собачим серцем
наближення якоїсь змiни в своїй долi. Але на м'ясо накинувся жадiбно.
- Давай записку...
Григорiй вийняв з гiльзи маленьку записку, обачливо приготовлену ще
вранцi. Наталка оддерла стьожку вiд хустки, прикрiпила ту записку до
Заливаєвого нашийника зiсподу та й примотала її стьожкою. Готово... А тодi
довго гладила Заливаєву голову, розмовляла з ним, термосила за вуха,
поклавши голову собi на колiна. Аж но хотiлось заплакати - так шкода було
розставатися з вiрним другом. Та враз звелась рiшуче i суворо:
- Заливай!
Заливай скочив на ноги i завмер, готовий до послуху. А Наталка
завагалась хвильку, а тодi жорстоко i твердо, махнувши рукою:
_-_ Д о д о м у!..
Заливай прянув стрiмголов... та й враз вернувся. Дивився очiкуючи. "Не
рухаються". Жалiбно заскiмлив, бив хвостом по снiгу, позирав запитливо то
на Наталку, то на Григорiя. "Чого ж вони не йдуть?" Але вiн уже знав, чого
вони хочуть. Вiн добре знав свою господиню i прекрасно її розумiв, як
завжди, з самої iнтонацiї голосу. Та, либонь, не хотiлося псовi
розставатися.
Шкода було пса. Але не було випадку ще, щоб Наталка, сказавши раз,
мiняла наказ. А зараз - тим бiльше. Так мусить бути. Вона нагнулась до
пса, що, скориставшись з того, лизнув її в губи, i повторила, нiби людинi,
умовляючи лагiдно:
- Додому! Так, додому... Чуєш? - I, поторсавши нiжно за шию, враз
випросталась:
- Заливай! - Та й простягла руку туди, звiдки вони прийшли:
- Додому!!!
Пес шарпнувся, потоптався на мiсцi, водячи очима то на одного, то на
другого. А тодi враз тихесенько гавкнув... Та й враз, розпачливо
скiмнувши, зiрвався з мiсця i погнав скiльки духу.
Щез.
Чути лише, як десь шелестiв снiг унизу...
- Втрапить? - подумав вголос Григорiй. Наталка мовчала дослухаючись.
- Як виплутається в Пашковiм - втрапить. А не виплутається - верне i
дожене нас. Але... Заливай не вернеться вже.
Трохи було смутно. Та не було на той смуток мiсця в безмежному,
героїчно здобутому щастi.
Шлях їм прослався вперед, в невiдоме. Десь навколо свiту. Приготованi
на всi труднощi, на жорстоку боротьбу й на втрати, вони спалили всi
кораблi за собою та й вiрили в свою зорю, що присвiчувала їм шлях, - шлях
в життя. Шлях туди - десь на ту далеку, для одного з них зовсiм незнану,
сонячну Україну. А чи в героїчну битву i смерть за тую далеку, за тую
незнану, за тую омрiяну Україну.
Шлях прослався вперед, а думки летiли назад, - тим своїм безконечним
слiдом через снiговi пустелi i нетрища, що ними мчав одинокий пес, вiрний
i до кiнця вiдданий чотириногий товариш, припадаючи к слiду по-вовчому, -
туди, до заснiженої, загубленої в нетрищах домiвки суворих тигроловiв.
Краєва преса була сповнена сенсацiйними повiдомленнями. Перше:
Чiльна сторiнка офiцiозу "Тiхоокеанская звезда" чорнiла жалобою. Пiд
грiзною чорною шапкою - "СМЕРТЬ ВРАГАМ НАРОДА!!" та "ВИ УМЄРЛI, НО ДЄЛО
ВАШЕ ЖИВЬОТ! МИ КЛЯНЬОМСЯ, ДОРОГIЄ ТОВАРIЩI, ОТОМСТIТЬ ЗА ВАС I УНIЧТОЖIТЬ
ВСЄХ ВРАГОВ ВО ВСЬОМ МIРЄ!" - пiд цiєю шапкою в текстi було надруковано
два портрети в чорних рамцях. Пiд портретами товстими лiтерами
повiдомлялося про те, що в тайзi "ВЕЛИКА, ОЗБРОЄНА ДО ЗУБIВ БАНДА ВОРОГIВ
НАРОДУ, на чолi з крупним державним злочинцем, збiгцем з каторги, шпигуном
i агентом фашизму i т. д., на прiзвище Григорiй Многогрiшний, - ПIСЛЯ
УПЕРТОГО БОЮ ЗВIРСЬКИ ЗАМОРДУВАЛА тов. МЕДВИНА - начальника Краєвого
особого вiддiлу УГБ НКВД на ДВК та начальника Н-ського райвiддiлу НКВД".
Перечислялося всi заслуги того орденоносного тов. МЕДВИНА - "ветерана
ВЧК - ОГПУ - НКВД, славного i доблесного чекiста", що в боротьбi з
ворогами не знав пощади i жалостi i що рука в нього не дрижала нiколи... i
т. д. Потiм сипалися страшнi погрози i прокляття на адресу "ворогiв народу
усiх мастей" та їхнiх приспiшникiв i симпатикiв, а особливо металося громи
викорiнювати всiх пiдряд жорстоко, немилосердно, повсякчас, i на вiки
вiчнi.
Кричалося про "бдiтєльность" та "священний" обов'язок всiх - старих i
малих - допомагали органам ЧК.
А внизу великими лiтерами оголошувалося велику премiю за зловлення того
страхiтливого "отамана банди" - Григорiя Многогрiшного.
А ще нижче подавалося свiдчення очевидця, що та банда пiшла на схiд,
намагаючись, очевидно, прорватись до Японiї, i що бачено її вже аж на
Охотському узбережжi. Друга сенсацiя була ще цiкавiша. Подавалося
карколомне повiдомлення про "чергову провокацiю" "нєкой" агресивної
держави на совєтсько-маньчжурському кордонi... В зв'язку з чим цiле мiсто,
нi, цiлий край заговорив про швидку вiйну, потираючи з радостi руки:
"Нарештi все скiнчиться! Дай боже! Хоч би вже швидше!.." I в зв'язку з тим
же заворушилось ПХВО та ОСОАВIЯХЕМИ, поливаючи вулицi iпритом та ганяючи в
газмасках, - без вiддиху прискорено проходячи курс протиповiтряної оборони
i не маючи до того анiякiсiнької охоти... Отже - подавалося повiдомлення
про черговий конфлiкт на маньчжурському кордонi. Про кiлькагодинний бiй i
вiдбиття великої диверсiйної групи ворога, що хотiла проламати "границю на
замку". Про героїзм начальницького складу Н-ської застави. А особливо про
заслуги начальника тiєї застави, який в героїчнiм бою був поранений тяжко,
проте не зiйшов з революцiйного посту до остаточного розгрому ворога.
Краєва "Тихоокеанская звезда" рябiла жирними кличами i гаслами. "СМЕРТЬ
ПОДЛИМ НАРУШIТЄЛЯМ!" "СВIНЬЯ ЛЄЗЄТ В СОВЄТСКIЙ ОГОРОД!" "СМЕРТЬ
ЗАХВАТЧIКАМ СОЦIАЛIСТIЧЕСКОЙ РОДIНИ" тощо.
Потiм наводилися привiтальнi телеграми на їм'я того героїчного
начальника Н-ської застави i представлення його до найвищої нагороди. I
тут же описувалося подробицi з епiзоду поранення начальника. Говорилося
про великий бiй i, мiж iншим, про "двох негодяїв з гiгантським псом", що в
тiм бою нагло напали на начальника "з тилу"...
Старий Сiрко, що привiз з Грицем до Хабаровська на базу здавати живого
тигра, слухав всi тi надзвичайнi новини, всi тi дивовижнi подiї та
страхiтнi прокльони й погрози i хмурився, а йому хотiлося нагло i
гомерично реготатися. А хiба не смiшно! Отак-о воно й все!
Що то за iсторiя вийшла з тими "полеглими в бою з великою бандою
ворогiв народу" грiзними енкаведпстами, вiн знає. Та це його и не так
цiкавило, доправди, хоч там i говорилося про велику премiю. Його увагу
прикувала друга сенсацiя, i йому хотiлося гомерично смiятися.
"Ага!!. Трясця вашiй матерi! Отак-о!"
О, старий Сiрко - то старий вовк. Одразу вхопив у всьому тому тропи, що
й до чого. Ясно, що ця друга iсторiя має ту саму причину, що й перша. А
головне - з усього йому було найперше ясно одно, а саме, що "н а ш i б р и
к а ю т ь". Бо отi "два негодяї с гiгантскiм псом" - то й були саме вони.
Авжеж. I то вони, власне, втрьох такого там шелесту наробили. I бiльше там
нiкого й не було! Напевно.
"От так встругнули!!! А той дурний начальник - нехай не лiзе! Чого вiн
пiдставив свою дурну голову та й став на дорозi! Хiба не знав вдачi
Сiркової доньки?.."
Дiд дивився на тигра в клiтцi, слухав, як якась дiвчина читала тiї
новини службовцям бази, i йому чомусь раптом захотiлося взяти та й
випустити того тигра геть. Нехай бiжить! Га! От би було лементу!..
I вiн би, може, й випустив, та вже тигр був не в його клiтцi, а в
загальнiй i пiд великим замком, а головне, - дiд згадав, що першого
роздере ж той тигр, звичайно, його, як головного винуватця своєї бiди. Але
то так собi, химерна парубоцька думка.
Такого втрьох шелесту наробили!.. Га! А тiльки втрьох. Решта - то все
брехня, як i з тiєю "великою озброєною бандою".
Слухав, як читала дiвчина, i курив собi байдуже, чекаючи. коли там той
бухгалтер скiнчить пiдрахунки та и вiдчислення на позику "Готов к труду i
оборонє" тощо. "А що з тими "негодяями" сталося, не пишуть!.."
Звелiв Грицевi наскуповувати всiх газет, якi тiльки є ("Дома будемо
читати"), сподiваючись щось вичитати там, що з тими "негодяями" було далi.
Слухав, що гомонять люди, хмурився i мовчав собi. Люди теж нiчого
особливого не гомонiли, вони бiльше помовчували. Так їх вимуштрувало життя
та й вся ота писанина. I до сенсацiй таких вони звикли, бо їх так рясно,
та ще й не таких! - ого, - що, здавалося, без них цiле життя в цiм свiтi
стане ненормальним. То бо стало стилем цiлої цiєї збожеволiлої країни, всi
тi "диверсiї", "нарушителi", "вороги народу", "процеси", "бдiтєльность",
"знищення", "розстрiли", "чекiсти", "енкаведисти", "орденоносцi герої",
"прокльони", "тюрми", "диверсанти", "шпигуни" i т. д. i т. п. Почадiли,
подурiли. Геть всi люди подурiли. То було стилем. I так само було стилем
нишкнути, втягувати голову в плечi i чекати, як вiл обуха, грому з ясного
неба на свою голову. А от як би їх взяв та й розкрив, розлущив, як
розлущують горiх, - гляди цiкавi та й несподiванi речi побачив би. А вже
напевно побачив би, як вони кпили з усiх тих сенсацiй, а то й ще побачив
би що-небудь цiкавiше...
Iдучи додому, старий Сiрко всю дорогу тiльки те й робив, що курив
люльку. Набивав та й знову курив. Набрав-бо махорки пiвмiшка в столицi.
Цiлi кiлометри мовчав зосереджено та й враз крутив головою:
- "Негодяї!.."
I смiявся собi. А вони стояли йому вiччю тiї "негодяї".
Один "негодяй" i одна "негодяйка"... То ось навколiшки, схиливши
покiрно голови, посеред хати... А то Наталка ходила вистрибом по сонячнiй
рiцi, по каменях i дурiла з Заливаєм... А то вони з Григорiєм на
пантовцi... Пробiгали картини одна одної яскравiшi, одна одної радiснiшi,
- дзвiнкi картини минулого, так прекрасно прожитого лiта.
Старий кректав, зiтхаючи. I вертався думками до тiєї маленької,
тривожної, як гостра шпичка:
"I чому вони не написали в газетi, що ж далi з вими?"
Дома стара Сiрчиха скучала, мовчки журилася за дiтьми. Але не нарiкала.
Приїхавши, старий Сiрко розiклав газети на столi i довго та пильно
блукав по них пальцем. Але нiчого цiкавого не вичитав, крiм того, що було.
А було все те, що вже чув. I бiльше нi слова. Читання кiнчилося тям, що
вiн спересердя викинув газети тi всi в пiч.
Другого дня пiсля приїзду Сiрка з Хабаровська, надвечiр, прибiг
Заливай. Хвора i одноока тепер Нерпа i Рушай зчинили раптом радiсну
гавкогняву. Старий Сiрко вiдчинив на ту гавкотняву дверi... На порозi
лежав Заливай. Схудлий. Здичавiлий. Боки йому позападалися. Шерсть на
спинi сторч, як у вепра. А ребра можна було перечислити здалеку.
- Заливай!!! А Боже мiй!!. - Стара Сiрчиха кинулась, як до людини,
зрадiла i стривожена.
Пес загавкав хрипко i вбiг, нi, вповз до хати. На ногах йому була
льодовиця - снiг, понабивавши межи пальцi, позмерзався й поробив крижанi
черевики. Лiг i дивився на всiх хворобливими, розумними очима i лизав
старому руку, що, невимовне зрадiвши такому гостевi, трiпав його по мордi:
- Ух ти ж, дурашка... Ну-ну... Читав я, брат, про тебе, читав...
Ге-ге...
А пес тихенько вищав. Так нiби розповiдав. Та нiхто не мiг його мови
зрозумiти.
Стара мерщiй насипала псовi їсти, краючи хлiб, мовби людинi. А Грицько
тим часом обшукав Заливая.
I знайшов записку!
То був радiсний день у Сiркiв. Старий розправив тремтячою рукою
малесенький шматочок паперу i тримав його, наче бозна-яку газету. "Депеша
прийшла!" В хатi було темно. Тодi засвiтили каганець та й заходились
читати. Тую "депешу" читати. Заходився, власне, старий Сiрко, водячи
пальцем од лiтери до лiтера. А в тiй "депешi" печатними лiтерами стояло:
"ЖИВI. ЗДОРОВI... О! (це вже "о" вiд дiда).
ОБIЙМАЄМО ВСIХ. ЦIЛУЄМО.
ВЖЕ ПЕРЕЙШЛИ ДО ТIТКИ!"
Стара Сiрчиха плакала вiд зворушення.
- Ну, читай же, читай...
- Що тобi ще читати? Хiба мало? Ого! Все.
- Ну, читай ще...
Але Сiрка не треба було змушувати. Вiн сам, помовчавши урочного, брався
до "депешi" знов. Перечитував її з насолодою. Клав її на стiл. Закурював
люльку, пихкаючи поволi. Розгладжував вуса. А тодi знов брався оглядати
депешу. Обдивлявся пильно з усiх бокiв, - чи не написано часом чого-небудь
ще десь у куточку.
Нi. не написано.
Тодi перечитував, уже десять разiв чуте, та й все приголомшуюче:
"ЖIIВI. ЗДОРОВI... ОБIЙМАЄМ... ЦIЛУЄМ..."
- От "негодяї" так "негодяї"!
Я ж так i знав!.. Таки Бог їх одне для одного сотворив!
Цiкавiшого чогось в своєму життi Сiрко ще не читав, вiдколи був
письменний.
Нарештi стара вiдiбрала у дiда записку i вiднесла до сховку. В хатинi
поцiлувала її нишком, так, нiби обох їх цiлувала, так, як у нiй було
написано, а тодi завинула в шовкову хустинку i поклала в скриню на самий
спiд, де лежали-зберiгалися всякi дрiбнички Наталчинi. А потiм, вклякнувши
на колiна та мерехтячи очима, повними слiз, молилася до старенької Божої
Матерi. Нишком вимолюючи зовсiм-зовсiм небагато - зустрiчi. Бодай на
старiсть. Бодай наостанку лiт.
Гриць прип'яв Заливая, щоб не втiк. Так звелiла мати. I вона вже бiля
нього ходила, як бiля дитини. Годувала та доглядала, та й розмовляла з
ним.
Але Заливай скучав. Скучав смертельно. Вiрний пес не мiг звикнути без
веселої своєї господинi, без тiєї товаришки вiрної, що вiн був до неї
прип'ятий мiцнiше, анiж такою мотузкою. На п'ятий день вранцi Заливая не
дошукались. Вiрьовка була, а Заливая не було. Зринув десь вночi i втiк.
Одчайдушний i безмежно вiрний пес розумiв дружбу по-своєму i зробив так,
як велiло йому собаче серце.
Подався доганяти без надiї догнати.
Але - смiливi завжди мають щастя.
1943
