страница №1
Iван Багряний. Тигролови
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЧАСТИНА ПЕРША
Роздiл перший
ДРАКОН
...Вирячивши вогненнi очi, дихаючи полум'ям i димом, потрясаючи ревом
пустелi i нетра i вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон.
Не з китайських казок i не з пагод Тiбету - вiн знявся десь з
громохкого центру країни "чудес", вилетiв з чорного пекла землi людоловiв
i гнав над просторами... Над безмежжям Уралу... Через хащi Сибiру... Через
грiзний, понурий Байкал... Через дикi кряжi Зайбакалля... Через Становий
хребет, - звивався над ним межи скель i шпилiв... Високо в небi, сiючи
iскри й сморiд, летiв i летiв у безмежнiй ночi.
...Палахкотiв над проваллями... Звивався над прiрвами... Пролiтав iз
свистом спiраллю над диким бескиддям i нагло зникав десь у надрах землi -
занурювався, як вогненноокий хробак, зi скреготом i хряском у груди
скелястих гiр, свердлив їх з блискавичною швидкiстю, розсипаючи iскри.
Зникав... I раптом вилiтав з-пiд землi далеко, мов пекельна потвора,
потрясаючи реготом нiч. Пряв вогненними очима, зойкав несамовито i,
вихаючи хвостом, як комета, летiв i летiв...
I розступалися скелi, маючи тiнями. I розбiгалися злякано сосни й
смереки, кидаючись урозтiч. Заскочений нагло сохатий (лось) прикипав на
галявинi, спаралiзований жахом, а далi зривався й, ламаючи ноги та
обдираючи шкiру, гнав скiльки духу у безвiсть.
I гнали у безвiсть луни, мов духи гiрськi, - розлiтались по горах,
стрибали в провалля, ховалися в нетрях... За ними летiв дракон.
То не фiктивна потвора з наївних китайських казок i не легендарний
дракон Далай-лами. Нi, то реальний, то єдино реальний, справжнiй дракон,
найбiльший i найстрашнiший з усiх драконiв. Анi Микита Кожум'яка, анi сам
Юрiй Переможець не в силi б його подолати. На сталевих лапах, з вогненним
черевом, з залiзною пащею жахкотiв вiн, немов щойно вилетiв з пекла.
Шiстдесят коробок-вагонiв - шiстдесят суглобiв у дракона. Спереду
вогненноока голова - велетенський двоокий циклоп - надпотужний паротяг
"Й.С." (Йосиф Сталiн). Ззаду - такий же надпотужний паротяг "Ф.Д." (Фелiкс
Дзержинський). На тендерi прожектор - довгий вогненний хвiст. Бiля кожного
вагона - щетина багнетiв. Наїжився ними дракон, мов їжак... Нi, мов
дракон! I гнався зi скреготом.
Шiстдесят суглобiв у дракона - то шiстдесят рудих домовин, i в кожнiй з
них повно проглинених жертв, повно живих мертвякiв. Крiзь загратованi дiри
дивилися тоскно грона мерехтливих очей, - дивились крiзь темряву десь на
утрачений свiт, десь туди, де лишилась країна, осяяна сонцем, де лишилась
Вiтчизна, озвучена смiхом дитинства i юностi рано одтятої, де лишилася
мати... родина... дружина... Мерехтiли грона очей i летiли десь у темряву
чорну, у прiрву. Ними натоптане черево вщерть у дракона. I тягне їх
циклопiчний "Й. С.", i пiдпихає їх демон "Ф.Д.".
В цiлому ж - то є е т а п , то є "ешелон смертi", - етапний ешелон ОГПУ
- НКВД.
Дракон.
I мчить вiн без зупинки, хряскотить залiзними лапами, несе в собi
приречених, безнадiйних, змордованих, - хоче замчати їх у безвiсть, щоб не
знав нiхто де i куди, - за тридев'ять земель, на край свiту, мчить їх у
небуття. I нема того Кожум'яки... I нiхто-нiхто їх не визволить i вже не
врятує, i нiхто навiть нiчого не знатиме й не почує про них. Нiч. Чорна,
безмежна нiч.
I вiдсахуються смереки, кидаючись врозтiч. А дракон пожирає очима все
перед себе i мете услiд вогненним хвостом - фосфорить ним по шпалах, по
нетрях, обмацує слiд за собою, - чи не тiкає хто?
Iнодi бахкає пострiл... другий... То вартовому ввижається зрада чи
втеча, i вiн несамовито, пронизливо кричить i стрiляє навмання у метушливi
тiнi смерек i стовпiв.
I хоч нiхто при такому скаженому летi не змiг би зiскочити живий, i хоч
нiхто при такiй охоронi та при таких запорах не змiг би видертись геть,
але... Вартовий мусить бути пильний, "бдiтєльний". То-бо є його "дєло
чєстi, дєло слави", то-бо його "дєло доблєстi i гєройства".
А може, йому самому страшно, може, йому моторошно на хвостi цiєї
диявольської комети, i вiн пiдбадьорює себе пвстрiлами у чорну зрадливу
нiч, в фосфоричнi блиски позаду, в веремiю рухливих тiней i плям.
Утiкають кiлометри - десятки... сотнi... тисячi... Утiкають назад лiси,
i пустелi, i пасма гiр, i безлiч рiк та тьмяних озер. Пролiтають з
грюкотом мости, семафори, тунелi, - все утiкає назад. А дракон все летить
i летить - у невiдоме, вперед, у чорну сибiрську нiч, на край свiту.
Перетинає меридiани. Описує гiгантську параболу десь по сорок дев'ятiй
паралелi, карбує її вогненним приском, гейби комета. Б'є по чорнiй iмлi
вогненним хвостом, зiхо-дить їдучим димом та смородом i реве, реве...
Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний
ешелон смертi, - спецешелон ОГПУ - НКВД. Вiн - один з багатьох таких
ешелонiв; женуть вони отак божевiльним темпом через глуху пiч i крiзь ще
глухiший Сибiр, оповитi таємницею... Не просто таємницею, а таємницею
державною оповитi вони. Обставленi багнетами, устаткованi прожекторами,
женуть вони десь у таємницю ж, непроглядну, як сам Сибiр чи як тая
сибiрськая нiч.
Фантастичнi i реальнi, дивовижнi аксесуари нерозшифрованої жаскої
легенди - таємничої легенди про зникнення душ.
На окремих пунктах ешелон зупиняється. На мить, на коротку мить. Тодi
по нiм бiжать аргати, бiжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, i
стукають палками в залiзо - чи не проломлено де?! Чи немає диверсiй?! I
так само бiжать аргати по боках ешелону, перестукуючи стiни - чи не
зрушена дошка десь?! Чи не замiрився ворог з нутра на державу, закон i
порядок, рятуючись вiд того закону втечею!?
Бо ж "дєло слави, дєло чєстi", дiло їхньої "доблєстi i гєройства"
довезти цей етап до призначення, - до тiєї прiрви, що десь утворилася i що
її вiд рокiв уже вигачують людськими кiстками та душами i не можуть нiяк
загатити.
I тодi ж так само вздовж ешелону пробiгає начальник етапу. Вiн вибiгає
десь вiд "Й.С." i, задерши голову, стурбовано мчить очима вiд вагона до
вагона, - чогось шукає. Так вiн довго жене попри низку понурих, герметично
закритих, рудих коробок, тих, що кожен з них "на сорок чєлавєк iлi восемь
лашадєй", i нарештi коло середнього вагона зупиняється. Вiдсапується якусь
мить. А тодi, задерши голову до загратованої дiри, владно гукає в гроно
мерехтливих очей i блiдих облич, що поприлипали, мов паперовi, до грат.
- Многогрiшний!!
Обличчя зникають. Гроно мерехтливих крапок розсипається. Натомiсть
з'являється одна пара таких же самих, з глибини вагона наближається до
грат, а голос понуро, нiби з могили, вiдповiдає:
- Я...
- Звать!?.
Павза. I повiльно, тяжко й так само понуро:
- Григорiй!..
Начальник якусь мить мовчки вдивляється в двi мерехтливi цятки. Потiм,
заспокоєний, обертається i йде назад.
Двi цятки наближаються до грат i миготять, проводжаючи. Блiде обличчя
прикипає до залiза. А голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного
клекоту серця, вибухає крiзь зцiпленi зуби:
- Бережеш-ш-ш?!. С-с-собака!..
I знову люто, розпачливо:
- Бережеш-ш-ш?!?
Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмiшкувато:
- Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Великої честi доскочив. Сам великий
начальник не їсть i не спить - все прибiгає з поклоном...
Третiй понурий голос, потiшаючи:
- Нiчого... Одбудеш всi свої двадцять п'ять - станеш маршалом. Ех-х!..
- i раптом вибухає зливою страшних, нестерпних прокльонiв, - в закон, в
свiт, пекло i в самiсiньке небо...
Ешелон зривається i летить далi.
В грюкотi колiс зринає пiсня, важка, бурлацька. I наростає, наростає...
Вона починається з одного голосу - з того голосу, що говорив "Я...
Григорiй!..". Понурий i глибокий, вiн починає пiсню, нiби вiддираючи
стьожку вiд серця:
"Та забiлiли снiжки... Забiлiли бiлi... Ще й дiбровонька..."
Кiнчаючи рядок, мелодiя завмирає, губиться в грохотi колiс, ось-ось
загубиться. Тодi другий голос, як побратим, враз пiдхоплює її, мiцно,
дерзко:
"Ще й дiбровонька!.."
I разом з першим на повнi груди:
"Та й заболiло тiло бурлацькеє бiле... ще й голiвонька..."
Два голоси - два друзi. До них долучається третiй. Пiсня б'ється, як
птах у домовинi. А далi, вириваючись геть з тiєї домовини, з того черева
драконового, покриваючи грюкiт i вищання колiс, тая пiсня в три голоси
здiймається на крила, вилiтає назовнi i летить слiдом, шугає i б'є крильми
над спиною дракона.
Вартовий оскаженiло б'є колбою в стiну вагона:
- Адставiть пєснi!!!
I гатить колбою рушницi щосили, пересипає грюкiт фантастичною лайкою:
- Ад-стт-а-вi-i-iть!!.
"...Ще й голiвонька... та нiхто не заплаче по бiлому тiлу..."
Вартовий перестає бити у стiнку, не в силi обiрвати пiсню. Мелодiя все
бiльше стає потужною, кипить, вирує...
Поїзд летить зi скреготом i гулом, i, може, то не пiсня вже, може, то
йому в цiм вирi скреготу i шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись
i самим спiване; може, то поїзд свистить i гуде, може, грюкотять i
клекочуть колеса; може, то вiтер сибiрський гуде стоголосо... Вартовий
обiйняв рушницю i так стоїть, важко спершись спиною об стiнку...
"Та тiльки заплаче, тiльки заридає товариш його... товариш його..."
Хмари їдучого диму лоскочуть нiздрi, душать за горло; диявольским
реготом реве "Й.С.".
"Ой, брате мiй, брате, - товаришу рiдний... може, я й умру... Може, я й
умру..."
Повiнь незмiряної туги, чи гнiву, а чи понурого смутку... В'ється та
пiсня над драконом, стелиться над торами, б'є крилом пiд колесами. А вiн
її рiже, вiн її чавить, вiн її роздирає на шмаття, замiтає рештки
вогненним хвостом i летить, летить.
А за ним тягнуться двi кривавi, двi безконечнi смужки, - миготять,
вилискують... Двi жилки висотанi з пiснi, нi, з серця висотанi, -
простяглися аж ген-ген i тягнуться слiдом. З вiтчизни втраченої тягнуться
слiдом за тим серцем, висотуються з нього, набряклi кров'ю; напнулись до
безкраю i нiяк не можуть урватись.
"...Може, я й умру... може, я й у мру...Та зроби ж менi, брате,
товаришу рiдний, з клен-древа труну..."
Поїзд вривався в тунелi i скажено просовгувався крiзь них, як набiй
крiзь люфу гармати, намагаючись зiтерти пiсню i кривавий слiд за собою, та
не одставала пiсня i не уривалися кривавi жилки.
Миготiли сильвети гiр... Приамурськi нетрi... Сопки i кряжi Малого
Хiнгану... Роз'їзди... Блокпости i станцiї. Запобiгливi семафори ще
здалеку пiдiймали руки i злякано брали "на караул" - йде етап!! ще здалеку
дзеленчали попередливi сигнали в блокпостах:
- Йде е т а п!..
Все розступалося, i вiн пролiтав зi свистом i ревом, цей привид.
По якомусь часi ешелон знову зупинився... Знову бiгли аргати по дахах
вагонiв... I знову бiг начальник етапу й спинявся бiля середнього вагона,
задерши голову:
- Многогрiшний!!.
- Я...
- Звать?!.
- Г р и г о р i й!..
Начальник вертався назад, а його проводжали двi мерехтливi цятки i
здушене, щодалi, то розпучливiшим гнiвом наснажене:
- Бережеш-ш?!. С-с-собака!..
Так повторювалося на кожнiй черговiй зупинцi. I пiсля кожної нової
зупинки в начальника було все менше хапливостi, а в його тонi все менше
тривоги. Вiн уже запитував насмiшкувато, а наостанку ще й додавав
глузливо: "Маладєц!"
Ешелон-бо доходив своєї мети.
I так само з кожною новою зупинкою все бiльше було розпуки i гнiву в
отiм: "Бережеш-ш!?" i все бiльше сарказму та пекельної ненавистi в отiм:
"С-с-собака!!." Все бiльше було туги i безоглядної рiшеностi на щось
надзвичайне у власника того понурого голосу i тих мерехтливих очей. Клекiт
зборканої, але не зламаної i не упокореної волi, що проривався зi
стиснених щелеп, не вiщував нiчого доброго.
Тим часом ешелод доходив своєї мети.
Вiн уже мчав по iнших широтах, круто повернувши на пiвдень, i
прогримiвши над широченним Амуром. Вiн iшов туди, де кiнчається земля.
Пролiтав через кряжi iнших гiр, полохав iншi, ще не баченi нетрi, проходив
останнi безконечнi тунелi... Днями було видно, як красувалась i цвiла
земля, розливаючись морем квiтiв. По них блукали розпучливо очi тих, що
мали щастя припасти до грат... Обрiї були заставленi сизими, фiалковими,
синiми пасмами гiр та гребенястих лiсiв. Блакитнi широкi долини
розстелялись i крутились казково, вкритi буйними травами, квiтами,
свiчадами озер... Дивна якась, небезпечна, фантастична країна. Та не сюди,
не в цю дивну країну мчав їх дракон. Пориваючись до волi, приреченi крiзь
грати просували руки, пхали в них очi i лиця, втискались в залiзо, - тодi
вздовж ешелону лунали пострiли. Та нiхто на них не зважав, лише поїзд
припускав ще дужче, ще скаженiше. Не сюди, не сюди везе вiн вантаж, вiн
його мчить до iншої мети.
Вночi мерехтiли зорi - мiльйони зiр, змiшуючись з iскрами вiд скаженого
поїзда, а вiд насипу розбiгались дерева й квiти i збiгалися знову в
химернiм танку за драконом, i вогненнi вiяла прожектора крутили з них
веремiю.
Потiм ландшафт ставав ще дивнiший. Потiм...
Нагло земля обiрвалась. На п'ятнадцятiй добi шаленого гону раптом земля
обiрвалась.
Ешелон вилетiв до синього моря i зi скреготом став. Тяжко випустив
рештки диму i пари. Став.
Все. Скiнчилась земля.
Ешелон дiйшов до своєї мети. Важко дихаючи i вiдсапуючись на кiнцевiй
станцiї Океанськiй, вiн став витрушувати з себе вантаж - викидати з черева
те, що привiз, з усiх своїх шiстдесяти суглобiв.
Дивно! Скiльки могло вмiститися люду в цих брудних, рудих коробках! I
як вони витримали! Як вони не розпалися?!
Тисячi! Тисячi обiрваних, брудних, зарослих, як пращури, i худих, як
скелети, людей! I все старих, згорблених. I хоч серед них багатьом по 20 -
25 рокiв лише, але всi вони гейби дiди. Тисячi завинених в дрантя i коци i
так - напiвголих, викинених з вiтчизни, з родини, з спiльноти,
погноблених, безправних, приречених... Так, приречених на загин, десь там,
куди ще вони не дiйшли. Ешелон дiйшов до своєї мети, та не дiйшов ще мети
етап - оцi тисячi мученикiв.
Вони купчились отарами, зiгнанi в великi купи, мов вiвцi, i, оточенi
шпалерами варти, тупо дивилися вперед - на сиву пустелю, в заткане легким
туманом безмежжя.
Туди стелився їм шлях - через те море Японське та й через той океан
Тихий безмежний. Етап iде на Магадан десь. Це ще тисячi кiлометрiв водяною
пустелею до понурої, невiдомої Колими а чи й далi.
Та нiщо їх не зворушувало i нiщо їх не лякало. Вони були тупi i
байдужi, виснаженi, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани,
кубанцi, херсонцi... - дiти iншої, сонячної землi i iншого, сонячного
моря.
Варта розiгнала всiх цивiльних зi станцiї i оточила мiсцевiсть, -
пильнувала, тримаючи рушницi i псiв-вовчурiв напоготовi.
А з вагонiв вилазили все новi й новi арештанти. Iнших тримали попiд
руки... Вони вже негоднi були йти, i їх друзi тримали попiд руки, апатично
i байдуже допомагаючи пройти останнiй пруг землi... Може, взагалi останнiй
шмат життєвого шляху.
I ось тут нагло зчинився алярм! На самiм краєчку землi нагло зчинився
алярм.
Коли всi вилiзли i стояли вже на землi, начальник повiв очима по масi
людей, а тодi прожогом побiг до вагона, до того середнього вагона:
- Многогрiшний!!!
Мовчанка.
- Многогрiшний!!!
Мовчанка. Нiхто не вiдповiдав: "Я" i нiхто не вiдповiдав: "Григорiй".
Мов ужалений, начальник пiдскочив, вихопив пiстоля i стрибнув до вагона, -
порожньо. Вибiг перед велетенський людський натовп i зарепетував:
- Ложись!!! - i закипiв брудною, скаженою лайкою.
Юрба апатично лягла в пилюку ниць.
- Многогрiшний!!!
Начальникiв крик звучав люто i водночас благальне, - не то вiн
погрожував, не то вiн кликав, просив. Нема...
На команду варта заметушилась навколо порожнього ешелону i по всiй
територiї. Зi станцiї задзвонили телефони... Стрiльцi та їхнi пси обшукали
всi кутки, всi дiри й закапелки на станцiї та навколо, - нема. Собаки
нишпорили разом iз своїми "сотруднiками", накидаючись на випадкових людей.
Нема.
Нарештi було знайдено "секрет". Та не знайдено самого збiгця. Всiх
лежачих перерахували - всi є. Нема лише одного. А виявлений "секрет" був
такий: у вагонi, у тiм, середнiм, тридцять другiм, знайдено слiди диверсiї
- чотири дошки були двiчi перерiзанi ножем упоперек. Над буфером. Саме
там, де того наймевше можна було сподiватися. Тiльки арештант, тiльки той,
хто має надлюдське терпiння i надзвичайну волю, може проробити таку
роботу. Тож на те пiшло багато ночей. Тож рiзано, либонь, вiд самого Уралу
i пильно масковано вдень. Потiм вийнято... Ясно! Той божевiльний, той
манiяк вистрибнув... Так, вистрибнув на ходу поїзда.
Стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансiв проти одного було за
те, що вiд нього запинаться самi шматки, але стрибнув.
- Диявол!.. Диявол!!! - кипiв начальник етапу; берiг вiн - i не вберiг,
пильнував, як ока, - i марно. I душила його скажена лють. Ще одне йому
було зрозумiло: хтось допомагав, хтось заклав знову дiру i замаскував
пильно.
- Встать! - гримнув начальник. Всi встали. Всi стояли, похиливши
голови, намагаючись не дивитися на начальство, щоб не показати очей, так
раптом i так дивно змiнених.
- Хто допомагав?!. Мовчанка.
- Тридцять другий вагон!.. Згною!.. Роздавлю!.. Хто допомагав!?
Тихо. Тридцять другий вагон вiдокремили. Бiля 60 людей стало окремою
купкою.
- Хто спiльник?!.
Люди стояли понуро, схиливши голови. Мовчали. Але в кожного тiпалося
серце. Не вiд страху, нi, вiд буйної радостi. Вiд злобної радостi та й вiд
гордостi за того "диявола", за того смiливця. Вони знали, як i де вiн
стрибнув. Далеко звiдси. Викинувся вночi зi скаженого поїзда.
Але нiхто не пустив i пари з вуст. Є така солiдарнiсть, є такий закон
неписаний, є така арештантська мораль, що подiбної до неї бiльше немає у
свiтi, - мораль упослiджених, святиня арештантської дружби.
Люди стояли байдужi. А рука не в одного тяглася до шапки, щоб стягти її
до сирої землi:
"Земля тобi пером, безумний смiливцю!" Пригадувались слова, киненi
якось ним у темрявi ночi зi стогоном:
- Лiпше вмирати бiжучи, нiж жити гниючиї Та з розпукою крiзь стисненi
щелепи:
- Жить!
- Вiдплатить!!.
...Або вмерти.
По цiлiй масi змарнованих, знеосiблених людей нiби хто струм пропустив.
Геть скiльки їх тут стояло - в кожного сколихнулося серце. Давно
розчавлена людська гiднiсть пiдводилась рвучко... Лиця обертались туди,
навад, i виростали крила у тих, хто був заломився вже зовсiм. А серця
калатали в схудлих, вимучених грудях, прориваючись геть. Шепiт летiв по
юрбi.
- Утiк!..
У смерть, але втiк!..
Начальник, вiдчуваючи недобре, розмахував пiстолем - квапив тих, що
йшли до арешту за кару. Решту теж погнали до порту.
А вже як повантажились на пароплав, як уже всi знали подробицi про того
"диявола", про того юнака, на двадцять п'ять лiт каторги приреченого, що
переступив "трибунал" i вистрибнув у смерть зi скаженого поїзда, - люди,
стоячи на чардаку i вiдпливаючи в сиву пустелю, оберталися обличчям на
захiд - дивились-дивились широко вiдкритими очима...
Прощались iз землею, прощались iз усiм. А ввiччю, либонь, стояв
вiдтворений образ того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ, як
символ непокiрної i гордої молодостi, символ тiєї волелюбної i
сплюндрованої за те Вiтчизни...
Пароплав канув у сивiм туманi. А за ним поснувалась легенда про гордого
сокола, про безумного смiливця...
Недосказана легенда про нiкому не вiдомого, гордого нащадка першого
каторжанина Сибiру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрiшного.
Тим часом по всiй Транссибiрськiй магiстралi i по всiх прикордонних
заставах летiла телеграма-блискавка про втечу i розшук страшного
державного злочинця, з пiдкресленням важливих прикмет: "Юнак - 25 лiт,
русявий, атлет, авiатор тчк... Суджений на 25 рокiв тчк... На ймення -
Григорiй Многогрiшний"
_Роздiл другий_
_СВIТ НА КОЛЕСАХ_
Поблискуючи нiкельованими ручками м'яких купе, сяючи яскраво
освiтленими вiкнами, тим же маршрутом по Транссибiрськiй магiстралi йшов
iнший експрес, - так званий "Тихоокеанський експрес нумер один".
М'яко погойдуючись, як у мрiйному вальсi, пишаючись шовком фiранок на
вiкнах, мерехтячи люстрами, котився вiн, нiби разок блискучих коралiв, i
миготiв емалевими девiзами на боках вагонiв: "Нєгорєлоє - Владiвосток".
Вiз, заколисуючи, екзальтованих пасажирiв десь в невiдомий i вимрiяний,
казковий край, в дивне золоте ельдорадо.
Межи пасмами блакитних гiр, повз легендарний Байкал, проходячи ген-ген
в нiчному небi через височеннi перевали Станового хребта, вiн пролiтав
мовби жмут метеорiв, блискотiв межи зiр. Спускався в долини i знову
пiдносився, бився над стiнами урвищ, крутивсь, як блискуча спiраль, чудом
тримаючись на скелястiй мозаїцi.
Це найлiпший i наймодернiший експрес в СССР; найкомфортабельнiший
експрес у так званiй робiтничо-селянськiй державi. Мавши маршрут майже на
пiв земної кулi, маршрут "Нєгорєлоє - Владiвосток", тобто вiд понурої
Прибалтики i до берегiв Японського моря, маршрут на 12 тисяч кiлометрiв i
стiльки ж назад, вiн був до того вiдповiдно пристосований i устаткований,
- до комфорту i вигод в безперервнiй десятиденнiй мандрiвцi. Чудо
цивiлiзацiї, вершок людської вибагливостi i фантазiї.
Радiсний i святковий, сповнений вщерть життям i дзвоном, цей
першокласний люксусовий експрес плив, нiби окремий свiт мiж свiтами.
Дрiботiв, вихиляючись, прицокував, мовби панна в танку закаблуками, i
мерехтiв, мерехтiв.
У м'яких купе мрiйно i затишно. Заставленi квiтами, набитi валiзами i
патефонами, осяянi свiтлом рiзнокольорових абажурiв, вони були заселенi
експансивними i горластими мешканцями рiзного вiку й статi. Цiлий експрес
був набитий ними, творячи окремий свiт - свiт на колесах, i в той же час
вiдтворюючи копiю тiєї фантастичної "шостої частини свiту" - копiю в
мiнiатюрi, лише трохи причепурену i розгальмовану.
...Iнженери i авiатори, ударники i так лiтуни, партробiтники i туристи,
колгоспнi колективiзатори i радгоспнi бюрократи, рацiоналiзатори й
iндустрiальнi авантюрники, прокурори i розтратники, потенцiальнi злодiї й
iмпотентнi фарисеї... Цивiльнi i вiйськовi... Працiвники органiв
"революцiйної законностi" i контрабандисти... I лiтнi "вiдповiдальнi"
панiї, i ексцентричнi, але так само "вiдповiдальнi" панни, чи то пак
"товаришки" панi i "товаришки" панни з коханцями й без коханцiв, з
портфелями i без, з партстажем i без... Закоханi "кiшечки" i ще бiльш
закоханi "котики"... Вiдповiдальнi вiдрядженнi i безвiдповiдальнi рвачi та
дезертири, з партквитками i без, з дисциплiнарними стягненнями i без...
...Експансивнi вiдкривателi давно вiдкритого i зухвалi рекордсмени
давно перейденого. Шукачi карколомних пригод, а ще бiльше карколомних
кар'єр. Шукачi щастя i довгих карбованцiв. Аматори довгих вiдряджень i ще
довших чисел в банкових чеках, передбачених К 3 О Том ("Кодекс Законов о
Трудє").
Аматори красного письменства в межах "КЗОТ", "Колдоговору" та "Карного
Кодексу".
Знавцi прикладної географiї, теплих посад, курортiв i залiзничних мап.
Аматори Дунаєвського, Маркса i преферансу...
Словом - цвiт робiтничо-селянської iмперiї у всiй його величi i
багатогранностi.
Все те рiзне вiком, фахом, статтю i уподобаннями, але все тут має
спiльну рису - рису шукачiв чогось i збiгцiв кудись, - рису шукачiв щастя
i збiгцiв у невiдоме.
Все те вирвалось з однiєї остогидлої дiйсностi, з одного кiпця свiту i
мчить на зламання карку в iнший, утiкаючи вiд всього i женучись за всiм,
утiкаючи вiд прикрого вже, а може, й проклятого, i женучись за
благословенним, за ще незнаним, небаченим, неопiзнаним, але прекрасним,
привабливим.
Рису б ту можна назвати лихоманкою. Так, лихоманкою хворобливого гону в
напiвсконкретизовану химеру, в якусь загадкову, екзотичну країну, в якесь
ельдорадо, десь туди, де ще їх не було.
Риса та є спiльним знаменником для всiєї цiєї маси людей - маси
мандрiвникiв, що заселяють цей оригiнальний свiт на колесах.
Проте для бiльшостi з них те "кудись" було досить сконкретизоване. Вони
їдуть на ДВК, що десь там, на другiм кiнцi свiту, на берегах Тихого
океану. I там той дiйсний, справдi казковий свiт. I там те справжнє золоте
ельдорадо, що про нього стiльки чуто, читано, мрiяно i передумано.
Ось туди все це й мчить. Мчить без вiддиху i без оглядки. Котиться,
погойдується, дрiботить експансивно. Мерехтить над прiрвами, перелiтає
мостами, заходиться смiхом i зойкає над проваллями, пролiтає тунелi,
зажмурившись, - i жиє...
Жиє реальним i напiвфантастичним, але безжурним, рожевим життям.
Веселковим, напруженим. Як той метелик-одноденка... Любиться...
Свариться... Одружується... i розлучається... I фантазує, вигадує i
вiрить, загубивши грань мiж реальним i фiкцiєю.
Химерний екстериторiальний свiт! Свiт блаженної незалежностi вiд
будь-якого "спец"- i "проф"навантаження, вiд будь-якої "спец"-, "проф"- i
"парт"дисциплiни, вiд шипiння примусiв i начальникiв, вiд безконечних черг
за калошами i безконечних "чергових зборiв" у цехах, на службi i вдома.
Свiт iдеальної свободи i повної вiдсутностi диктатури, якщо не брати до
уваги диктатуру кохання та переступленiм влади кондуктором. Свiт пригод i
романтики, свiт поцiлункiв i преферансу, фантастичних iсторiй, небувалих
подiй, трансформованих призмою екзальтованої фантазiї.
Свiт благословенної свободи, купленої за готiвку разом iз плацкартою.
Мелькають днi i ночi, i знову днi, i знову ночi. Утiкають лiси, i
пустелi, i гори... Утiкає десь цiлий свiт, розпливчастий i туманний,
нереальний свiт, поставлений шкереберть.
Повз нього пливе цей - конкретний, напружений i намагнетизовапий,
осяяний блакитним, рожевим, зеленим сяйвом вибагливих абажурiв, заслонений
газовими фiранками, наснажений коханням i поривами, озвучений патефонними
фокстротами i румбами... А над усiм - Арсеньєв! Ах-х, Арсеньєв!..
О Арсеньєв!.. Вiн бог цiлого цього експресу, цiлого цього свiту.
Володар дум i сердець. Вiн панує тут, як нiколи не панував там - у тiй
неймовiрно казковiй, вiдкритiй ним країнi, що зробила його iм'я девiзом i
прапором всiх мандрiвникiв i всiх - ось таких - конкiстадорiв. О Колумб
заамурської i надамурської голубої галiлеї!!. Вiдкриватель дивовижного,
герой i переможець непереможного, спiвець i автор найекзотичнiшої i
найфантастичнiшої країни у свiтi, - росiйського, чи то пак тепер
совєтського, Клондайку. Нi, iнтернацiонального золотого ельдорадо, куди
навiть жиди погнали "добровiльно-примусово", зрадивши Палестину, творити
свiй Бiробiджан. Його аксесуари, екзотичнi аксесуари тiєї, вiдкритої ним,
екзотики панують тут i живуть поруч iз усiма мешканцями розкiшних купе,
салон-вагонiв, тамбурiв i коридорiв. Переселились з тiєї країни i живуть
тут - проводжають цих мандрiвникiв, як чичероне, туди, до себе в гостi...
Дерсу Узала i тигри... Женьшень, Уссурi i тигри... Манзи i тигри... Фанзи
i знову тигри, тигри, тигри... Тигри над усе i над усiм! З усiх дивогiдних
аксесуарiв тiєї дивогiдної країни, що володiють серцями цих бiльших i
менших Пржевальських, бiльших i менших Колумбiв та Нансенiв, - тигри
найдивогляднiший i найфантастичнiший аксесуар. Ними наповнений цiлий цей
експрес. Вони блукають по ньому з хмарами диму i румбами, викликають
ентузiазм i викликають тремтiння в колiнах та солодкий холодок не в одного
з цих хоробрих шукачiв щастя, сильних емоцiй i справжньої екзотики.
Вони панують в уявi кожного, як символ, як страш-нпй i привабливий
образ тiєї невiдомої землi, куди вiн так легковажно вирушив i оце мчить,
мов на весiлля. Тигри... З них починаються всi розмови i на них всi
розмови кiнчаються. Вони беруть участь у преферансi i в пиятиках, у
плiтках i навiть у коханнi.
- А чи ви чули... Раз бубни! То... чи ви читали, як на Н-ськiй заставi
недавно тигр украв стiйкового?
- Та що ви!.. Раз черви... Ну, i як!!?
- Два пiки!.. Го-го - занiс, мов кошеня...
- Боже мiй... Пас!.. Боже мiй...
Або:
- Ух, ти моя смугаста кiшечко!.. - це коханець до любки, ластячись.
Сусiдка навпроти робить великi очi i пошепки до другої:
- Добра менi "кiшечка"! Вiд Уралу змiнила четвертого коханця... Це ж
тiльки вiд Уралу! А до Владивостока?! Апетит, прости Господи. Смугаста
тигрище, а не "кiшечка"!!!
У коридорi пара похiдних коханцiв туляться одне до одного, дивляться у
вiкно i мрiють-мрiють:
- Ах, який я щасливий!.. Ми заїдемо десь далеко-да-а-леко в тайгу... I
там, в нетрях, серед квiтiв i пралiсу я збудую затишну хатинку... Я її
зроблю такою... такою...
- Обережно, порвеш запонки... Ах-х! Як чудесно... А ти не боїшся
тигрiв?..
- Ну-у! Я маю... Я везу двi рушницi "Зарева" i повну валiзу набоїв, ще
й бiнокль, ще й компас... Ми будемо дивитися, дивитися...
- Ох-х!.. Який ти... Який ти герой!!.
Або:
- Чого ви на мене витрiщились, мов тигр!?.
Або:
- А скажiть, будь ласка" в Хабаровську можна ходити по вулицях?
Безпечно? Чи є мiлiцiя?!!
- Є... А що?
- Та я читала, що ще недавно тигри там гуляли по вулицях i крали людей,
ба навiть коней. Чи правда?
- Правда.
- Боже мiй! - i до чоловiка з iстеричною розпукою: - Казала тобi!..
Казала ж!.. Пропадай вiн пропадом той Де-Ве-Ка! Так нi. "Поїдем, поїдем".
Пiдйомнi йому!.. За вiддаленiсть йому!.. Мало йому!.. Мало йому!..
Висiдаю! На першiй же станцiї висiдаю! Досить з мене твоїх фантазiй!
Досить з мене кров пити!..
- Ну, заспокойся... Ну, душечко!.. - потiшав розгублений супруг -
якийсь, може, бухгалтер, якоїсь, може, "Союзриби" або "Союззолота". - Ну,
ми не поїдемо до Хабаровська, ми поїдемо на... на Сахалiн. Еге ж! Там
довкола вода, i та сатана туди не перепливе.
Або: сп'янiлий шукач сильних емоцiй, наслухавшись страшних iсторiй про
ведмедiв, що завертають людинi волосся з шкiрою на очi, про тигрiв, що
хапають людей по квартирах i навiть "бiля самiсiнького кiнотеатру,
їй-бо!", пiсля надцятої чарки впавши в фiлософський жаль до себе:
- Оттак... Жиє-жиє чоловiк... I п'є... I було йому добре... Нi, їде,
пх-х-хається... Гiк... I раптом - нема! О! I нема!.. Якась дурна кiшка
буде носити його, як мишу... Кондуктор!!!
Тигри. Страшне божество, смугасте шкiрою, а ще смугастiше репутацiєю.
Всемогутнiй "Амба", славнiший за самого Арсеньева i екзотичнiший за все на
свiтi. Володар дум i об'єкт молитовного екстазу та жаху не тiльки в того
наївного Дерсу Узали, а й в цiлого цього екстериторiального свiту.
З тиграми мiг змагатися хiба лише тiльки женьшень. З-помiж усiх тих
надзвичайних аксесуарiв потрясаючої екзотики з тиграми мiг змагатися
тiльки женьшень - чудесний корiнець, могутнiй талiсман, мiфiчний i одначе
реальний плiд уссурiйського ельдорадо, оточений ореолом всеазiйської, нi,
всесоюзної, якщо не всесвiтньої слави. Навiть папороть, що цвiте в нiч
проти Iвана Купала по цiлiй європейськiй лiтературi, з усiма скарбами, що
вона їх береже, з усiм комплексом легенд i казок, блiдне перед тим
магiчним женьшенем.
Сама його назва - саме те двоскладове слово набуло магiчної сили i вже
вiдмолоджує старикiв, зроджуючи в них надiю, що ще не все втрачено, змушує
хвилюватись старечi серця, якi вже давно одвикли реагувати на такi собi
опуклi бюсти й iншi принади, на малиновий дзвiн острогiв i далебi юнацькi
бiцепси; провокує старих кавалерiв на хлоп'ячi вибрики i донжуанськi пози,
а молодих доводить до гарячки, - виснаженi надужиттям по тамбурах i
пiвтемних закапелках, вони гарячкове маячать тiєю хвилиною, коли той
чародiйний женьшень буде вже па-рештi до їхнiх послуг... I не в силi
дочекатись цiєї благословенної хвилини, тягнуть свою "кiшечку", свою
"ципочку", уявивши, ба навiть вiдчувши досить виразно, що той женьшень уже
в них вступив i зараз буде робити чудеса...
О Арсеньєв!.. Чи думав ти, що станеш отаким-о могутнiм промотором,
таким рушiєм отакої-о маси людей, пiдiймаючи i пориваючи їх на надзвичайнi
дiла та ще й женучи їх уперед, в ту химерну, казкову країну? Ось туди, де
ти пообморожував ноги й легенi, де ти, врештi, в бiдi та злиднях, серед
страхiтливих пригод i азiатських турбот дочасно склав свої бурлацькi,
ревматичнi костi.
Чи думав ти, що пiсля смертi станеш таким промотором, таким володарем
дум i сердець прекраснооких панянок i їхнiх мамунь та папунь, i
одчайдушних шибайголiв, i навiть п'яниць, i навiть бухгалтерiв, i навiть
старих гемороїдальних кооператорiв?!. Що поженеш їх за тридев'ять земель,
за незчисленнi пасма гiр, несходимi простори пустель i нетрiв з родичами
та "со чадами" завойовувати, опановувати i посiдати той - вiдкритий тобою
- свiт, той опоетизований Клондайк i заразом едем... Так, едем, де росте
виноград i клюква, коркове дерево i - якщо вiрити тобi - полярна береза,
живе субтропiчний барс i гiмалайський ведмiдь, ще й полярний "урсус
арктос" на придачу; шляхетний олень i снiжний горал; тендiтний єнот i
сестра гiєни - росомаха тощо... Край - як гарячкова фантазiя п'яного, як
маячiння божевiльного.
Витвiр космiчного жарту, а чи плiд космiчного катаклiзму. а чи то плiд
всесвiтнього гумору. Край парадоксiв. Симбiоз субтропiчного раю i
сибiрського пекла...
А експрес летiв i летiв, поспiшаючи, приспiвуючи, пританцьовуючiї на
гладеньк й дорозi.
I летiли, переганяючи його, серця i думи всiх тих екзальтованих
конкiстадорiв. Вирушивши з мiсця - десь з Таганки чи з Сухаревки, з-над
харкiвської Лопанi, з київської Шулявки, з ленiнградських, одеських та
iнших всесоюзна баюр, - видершись з нудьги i прози всесоюзних буднiв
соцзмагання та одтявши все те одним махом бiля двiрця, вони всiли до
поїзда найдальшого рейсу i нiби наново почали жити. Наново жити, наново
любити i наново прагнути. Гнанi геть з метою i без мети, вони кинулись, як
у вир головою, туди, вперед, у невiдоме. I те невiдоме почало вдиратися в
їхню свiдомiсть вже з перших же днiв далi - бiльше, стверджуючи, що вони
таки їдуть туди, де все не так, де все iнакше, де зовсiм iнший свiт.
Мiнялисьсь краєвиди, мiнялись настрої; мiнялась флора, люди, обрiї. Все
вражало новиною, щораз, то чудовiшою. За Уралом спостерiгали снiг на
вершинах гiр... У Вятцусi спостерiгали в натурi той фольклор, що звикли
його бачить в столичних крамницях народної творчостi.
I купували його скiльки хотiли тепер: купували гармонiйки i гармонiї,
свистiлки i сопiлки, купували вибагливi дрiбнички - дерев'янi, паперовi,
глинянi, ликовi, розмальованi, випаленi, рiзьбленi генiєм вятської
росiйської цивiлiзацiї. I тi дрiбнички, i тi гармонiйки та свистiлки
одразу змiнили декоративний i вокальний стиль цiлого, можна сказати,
експресу. Стиль європейський зазнав цiлковитої поразки, переможений стилем
вятським. Все в нiм цвiло i пишалося iстинно народним мистецтвом,
шедеврами всiх вятських кустпромiв, - кошиками, капцями, валiзами,
ведмедиками i паяцами, гребiнцями i збаночками, сопiлками i пiвниками,
балабайками i найхимернiшими iграшками...
Вокальному європейському стилевi повелося ще гiрше. "Заткнувся" увесь
найкласичнiший репертуар, - експрес засвистiв, запищав, зачиргикав як
навiжений. Всi тi коники, i сопiлки, i пiвники, i чортики - все те почало
дiяти, нiби виповiдаючи оте знамените "догнать i перегнать". А гармонiї i
гармонiйки ревли так, що витиснули геть румбу i навiть рiдного
Дунаєвського, роздираючи вуха i душу не тiльки пасажирам, а й станцiйним
диспетчерам та кочегарам. Але нiхто тим не переймався, - все те нове,
небачене, прекрасне своєю новиною i екзотикою.
На кожнiй станцiї, де тiльки експрес зупинявся, щось було нове, таке,
що ще нiхто не бачив з них. Пасажири вибiгали геть з усього поїзда,
розхапували всю ту новину, всю ту екзотику i напихали нею експрес. Сiдали
i мчали далi. Зi смiхом i жартами, з частушками та з "шiрака страна моя
родная", а ще бiльше - просто з виском i галасом.
Бiля Iркутська вони пнулися в вiкна i спiвали давньої каторжанської
пiснi, тiєї знаменитої, що її знали всi, як гiмн колишньої царської
iмперiї: "Далєко в странє Iркутскай..."
Бiля Байкалу вони купували омулi... Не менш давнi i не менш легендарнi
омулi, що стали одною з перлин всеросiйських гордощiв i що купувати їх тут
стало священною традицiєю. Поїзд спецiально зупинявся, i все висипало
геть... Зупинка та була не на станцiї, а так, на самiсiнькому березi
справдi химерного моря; колiя проходила пiд скелястими урвищами попри саму
воду, роблячи дугу навколо Байкалу в кiлькадесят кiлометрiв. Велетенське
озеро, обставлене крутими горами, стелилося геть на десятки миль, як
фантастичне люстро в блакитнiй оправi лiсистих кряжiв. Як завжди, експрес
зупинявся тут, щоб дати пасажирам розривку - змогу не тiльки подивитися на
цей нацiональний скарб, а й вмочити пальцi в нього - в те "священне море"
та пошпурляти в нього камiнцi.
Мешканцi експресу метушились, як сарана на озиминi: все те вдихало
емоцiї, айкало, ойкало, плюскоталось у водi i розкуповувало шпарко омулi -
вудженi, варенi й соленi, що їх нанесло сюди тубiльне жiноче населення,
либонь, з цiлої округи - з усiх чотирьох берегiв Байкалу. Омулi були
свiжi, омулi були й смердючi, але всiх їх розкуповувано, бо це ж були не
звичайнi собi риби-омулi, а священнi риби омулi, - тiєї "омулевої бочки",
либонь, що про неї вiд столiття спiвала цiла романiвська iмперiя, а тепер
спiває цiла "широка страна родная", словом, екзотичнi омулi...
Кондуктор свистiв, i все те разом з омулями пхалося назад до купе,
чiплялося за поручнi... Експрес не рушав доти, доки не чiплявся останнiй
пасажир. Провiдники всiх своїх знали в обличчя i могли здалеку точно
устiйнити, чи вештається ще котрийсь по юрбi, а чи сiли всi.
Рушили вiд Байкалу, експрес довго смердiв рибою i дуднiв баргузинським
та взагалi прибайкальським чи "про"байкальським фольклором. То шукачi
щастя їли омулi, ревли "Славноє морє, священний Байкал" i розповiдали та
вислухували легенди, трагедiйнi i героїчнi iсторiї, анекдоти та
географiчнi й природознавчi довiдки про те дивне море, в якому вода стоїть
вище, нiж у всiх iнших морях, бо:
..."I ото у днi є дiрка. I йде та дiрка аж до Льодового океану. А там,
як вiдомо, лiд. Лiд тисне на воду - ну, вода й випирає в дiрку, i пре в
Байкал, i пiдiймається в морi тiм - у Байкалi... I коли б не височеннi
гори, що стоять, бачите, як височенний казан, то море б те геть
розiллялося i була б бiда... А в дiрку ту плавають риби i звiрi морськi,
так дiркою-дiркою - та й у Байкал... Доказiв?!? Прошу: звiдки тут у цiм
казанi взявся сивуч або нерпа!? Ага! Отож! Байкал - межи лiсами
непрохiдними, межи горами неприступними i вiд найближчого моря за мiльйон
кiлометрiв. Тiльки дiрка!.."
Дiйсно. Фантастична i дивовижна земля тут!
Разом iз змiнами у зовнiшнiм, видимiм свiтi дають себе знати i змiни у
свiтi внутрiшнiм, зумовленi змiнами в часi. Поїзд йде по паралелях iз
заходу на схiд, назустрiч сонцю, i з кожним днем, з кожним географiчним
градусом довготи пересуваються ранок, вечiр, нiч - на годину... на двi...
на чотири... Бiля Байкалу рiзниця в часi вже на чотири години проти
звичного.
Здезорiєнтованi пасажири вiдчувають, що щось не гаразд, що щось у свiтi
чудне дiється, щось з ними коїться. Вдень хочеться спати, а вночi - їсти.
В обiд нерви стають млявi, а вночi нападає ентузiазм. Призвичаєнi до
певного укладу, вони вiдчувають, що зiйшли з рейок. Створився хаос, - однi
вибилися зi сну й з апетиту; не могли вже нi їсти, нi спати, а другi,
навпаки, - борюкались, борюкались i вийшли переможцями - спростили своє
життя до тiльки їсти i тiльки спати, а iншi й ще краще - могли спати i
тiльки спати. Але назагал, абсолютну бiльшiсть опанувало безсоння,
тривожний неспокiй, хвороблива експансивнiсть i... в деяких геть-чисто
застрайкували шлунки. Особливо потерпали нервовi, чутливi, занепокоєнi
своїм здоров'ям, - вони мацали свої голови, хвилювалися, ковтали порошки i
докучали лiкарям, що, втративши самi спокiй i сон, грали напропале в
преферанс, загубивши межу мiж нiччю i днем.
Пересувається поїзд, пересувається час, пересувається життя в експресi,
а ще бiльше - настрiй. Попри всi тi, зрештою, смiшнi неприємностi, вiн
пiдноситься до найвищого ступня передсмаку чогось надзвичайного,
констатуючи його поступове, але неухильне наближення, недалеке здiйснення
мрiї. Про те свiдчить кожна хвилина, кожен кiлометр, кожна деталь назовнi.
Поїзд iде до мети.
За Байкалом вони спостерiгали екзотичних тубiльцiв: червоношкiрих
бурятiв та бурято-монголiв в Улан-Уде; гордих, вiтрами, сонцем i блиском
снiгiв засмалених, бронзових якутiв, подiбних до тих джеклондонiвських
iндiйцiв, i таких же бронзових, в нацiональнi строї убраних якуток в Читi;
тунгузiв з гостровухими псами... Китайцiв... "Гуранiв"...
Поїзд iде Забайкаллям. Розважаючи пасажирiв i пишаючись своєю
ерудицiєю, якийсь професор iсторiї - кругленьке пузце, окуляри над
волосатою бородавкою i розчепiренi перед носом карти - викладав, як
легенду, iсторичну довiдку про перших-найперших каторжникiв Сибiру, про
перших-найперших полiтичних засланцiв, що склали тут свої костi, i саме в
цiм Забайкаллi, в цiм найсуворiшiм i найпонурiшiм закутку Схiдного Сибiру.
I було їх двоє, тих пiонерiв: навiжений протопоп Аввакум... Але цей
розкольник був другим. А першим був - бунтар i "iзмєннiк" -
"малоросiйський" гетьман на ймення Дем'ян Многогрiшний.
Це вони були вiдкривателями i зачинателями тiєї жахливої сторiнки,
першої сторiнки в епопеї невимовних людських страждань на цiй землi...
За ними пiшли чередою безлiч iнших, бiльших i менших, вiдомих i
безiменних каторжникiв... Серед них багато славних, оспiваних до того, а
особливо пiсля того, нацiональних героїв цiлої низки народiв... Брязкаючи
кайданами, вони вимощували кiстками це гробовище, цю понуру "юдоль розпачу
i слiз людських"...
Професор розповiдав повiльно, помежи "вiстами", але ерудитно i
барвисто, як справжнiй професор iсторiї взагалi, а Сибiру - зокрема. Вiн
розповiдав, власне, про те, про що всi знали бодай з тих тягучих i
грiзних, безнадiйних i розпучливих каторжанських пiсень, якi становили
колись чи це половину всеросiйського нацiонального пiсенного репертуару,
та становлять ще й тепер, i що їх спiвано кожним колись i тепер.
Не знали тiльки хiба про того першого пiонера, про того патрiарха
каторжанського, того прапракаторжанина, про того гетьмана малоросiйського
з химерним, але таким пiдходящим до ролi каторжанського патрiарха
прiзвищем. Поза цим багато було вiдоме. Тi-бо кайдани у кожного з них
дiнькали i бомкали з дитинства, розповiдаючи про той Сибiр i про це
Забайкалля. Лекцiя професора справила враження.
Нiхто тiльки не замислився над тим, як той "iзмєннiк", той патрiарх
каторжанський так мiцно i так широко проторував шлях на Сибiр для всiх
своїх онукiв i правнукiв i тим воiстину заслуговує на пам'ятник десь тут,
серед цих голих кряжiв, серед цих забайкальських пустель...
У вiкнах миготiв, обертаючись, понурий ландшафт, перерiзаний пасмами
скелястих гiр. Вiн пропливав обабiч експресу, вiдстрашуючи своєю жаскою
iсторичною репутацiєю.
I ось... Нiби зумисна iлюстрацiя до професорової iсторичної екскурсiї,
нiби марево, викликане ним з небуття, з'явився додаток до того
ландшафту...
Либонь, вони встали з-пiд землi - цiлi тi поколiння каторжникiв, армiї
їх!.. Вони вишикувалися обабiч колiї, вздовж насипу безконечною хмарою i
стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки... По колiна в водi i в
болотi... У ровах i ямах...
- Ребята!!! Сматрi!!! Бамлаг!!!
Все кинулося до вiкон.
Боже ж мiй!.. Так ось вони!!. Справжнi, реальнi, невигаданi i -
незчислимi. Як розгадка болючої i жаскої таємницi. Як сама таємниця, на
яку страшно було дивитись...
А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою - вимученi,
виснаженi... В химерних i страшних бамлагiвських одностроях: в ганчiр'яних
шапочках-ушанках i в такiм лахмiттi, що здавалося, нiби їх рвали всi
собаки всього свiту i трiпали всi сибiрськi й транссибiрськi вiтри та
буревiї.
Стояли i дивились... Проводжали експрес - мерехтливе чудо небаченого чи
давно забутого свiту...
Неголенi... Забрьоханi... З хворобливо запаленими очима... Безконечнi
лави людей, списаних геть з життєвого реєстру, обтиканi патрулями з
рушницями i псами...
Однi махали руками. Iншi дивились байдуже, тупо, чекаючи, поки вiн
пройде...
I не було їм кiнця, i не було їм краю...
Прокладали шлях, прокладали нову магiстраль, вимощуючи її своєю
розпукою, гатили собою прiрви, й баюри, й провалля... А тепер ось стояли
як на парадi. Полтавцi... Чернiгiвцi... Херсонцi... Кубанцi... Нащадки
Многогрiшного i нащадки того Аввакума вiльнодумного... Каторжники. Тi, що
про них потiм будуть розповiдати легенди й спiвати тягучi, понурi пiснi,
такi тягучi, як забайкальськi вiтри узимку...
З вiкон експресу нагло починають летiти речi... Спершу вiд паротяга, -
як сигнал, - кiлька пачок махорки. А потiм, мов на команду, з усiх вiкон
полетiли: цигарки... плитки шоколаду... цитрини, черевики, шматки хлiба,
пакунки, завиненi в папiр... - цiла веремiя найрiзноманiтнiших речей.
Дiти махали ручками i, пiдхопленi стихiйним поривом, загальним
психозом, що опанував експрес, викидали квiти... цукерки... гармонiйки...
i плескали з ентузiазмом в долонi, i смiялись радiсно.
Люди в бамлагiвських одностроях ожили i кинулись стрiмголов до
подарункiв, збираючись купами i топчучи один одного.
Над насипом почалась стрiлянина.
I, нiби на знак протесту, хтось ошалiло викидав з вiкна експресу все,
що трапилося пiд руку: подушку, калошi, грамофонну плиту, простирадло,
жмут грошей...
Пiдхопленi вiтром, летiли вони i крутились над поїздом, наче голуби на
Iорданi, розполоханi стрiляниною.
А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем,
вибухнув нестримним приглушеним риданням.
Грошi ще довго кружляли в повiтрi i летiли слiдом за експресом. А
шерегам не було краю. Вони мов з-пiд землi вставали назустрiч i вже махали
руками мовчки, махали, махали, мiшаючись в невиразний сiрий туман.
Експрес летiв божевiльне, нестримно.
I так само нестримно текли в когось сльози в замкненому, м'якому купе
вагона.
Це теж екзотика...
Але те промайнуло, як марево, i лише на хвилинку затьмарило настрiй у
мешканцiв експресу. Новi вражiння, щодалi, то цiкавiшi, щодалi, то
екзотичнiшi, вiдсунули те марево геть i стерли. Нiби його й не було. Так,
далебi i не було. Лишилося десь там, разом з Забайкаллям, а назустрiч
бiгли iншi дива, iншi мiсця i ландшафти, незнанi, небаченi, неопiзнанi.
За гуркотiнням i чорнотою тунелiв враз било в очi слiпуче сонце,
розгортались дивнi панорами, аж но тяглася рука до гальма "Вестингауза" -
до тiєї аварiйної ручки, щоб зiрвати пломбу i нагло спинити експрес:
"Зупинити тут!" - I пiти, побiгти туди...
Знову тунелi...
Потiм експрес влiтав у нiч, як у суцiльний тунель, i, запалавши вогнями
та опустивши фiранки, летiв у фантазiю. Гойдаючись пiд звуки патефонних
танго i фокстротiв, гомонячи, вiдступаючи, люблячи й мрiючи, мрiючи,
мрiючи... - летiв, миготiв десь у казку.
Творив її i стремiв у неї, гублячи межу мiж дiйсним i фiкцiєю, мiж
фактами та їх iнтерпретацiєю. Гуготiв у неї i був уже її часткою - часткою
свiту пригод, того царства Арсеньєва, того царства Дерсу-Узала i Амба.
В салонi-вагонi було ясно i затишно. В стелi крутились вiяла,
оберталися нечутно по горизонталi, творючи лагiдний вiтер.
На снiжно-бiлих столиках в такт поїздовi видзвонювали малиновим дзвоном
пляшки: червоне "Бордо" i пиво, коньяк i лiкери, i золотоверховi портвейни
- стоять вони купками, не вiдкоркованi, посерединi бiлих обрусiв i
гомонять срiбно. Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують.
Вклоняються нiжно одна до одної i до гостей.
"Розкрийте, розкрийте нас! Берiть!.." - i смiються, гомонять,
пританцьовують.
Обабiч пляшок стоять склянi вази з помаранчами, цукерками, плитками
шоколаду, пастилою, тiстечками, - мерехтять, випромiнюючи з бокiв веселку
i снопи промiння.
Запопадливi кельнери в чорних убраннях, з бiлими рушниками через руку,
стоять на чатi. Готовi кинутися на один порух брови, угадуючи наперед
кожне бажання клiєнта...
Стiльки вигод! Стiльки трункiв! Стiльки розкошiв!..
Далебi це єдине мiсце у цiлiй тiй фантастичнiй "шостiй частинi свiту",
де можна зустрiти щось подiбне. Стiльки фасону, стiльки шляхетства i
багатств i стiльки пiклування про людину.
Це лише тут, у цiй екстериторiальнiй державi - у цiм єкспресi. Тут-бо
свої закони, свої звичаї i свiй режим. Це-бо окремий свiт. Тут-бо iнодi
бувають чужинцi - якiсь дипломати, мiнiстри чи гостi з далеких заморських
країн.
Весело видзвонюють пляшки, i мрiйно вихляють вiяла. З обвiшаної
скляними призмами люстри ллється химерне мерехтливе свiтло, - то призми
гойдаються, трiпотять, як сережки, i витворюють свiтляний веселковий
танок, випромiнюють спектри...
А у вiкнах бiжать вечоровi сильвети, бiжать двома безконечними
стрiчками: фiалково-рожевi краєвиди, бiлi вершини гiр, облямованi в колiр
iндиго долини, фантастичнi сильвети дерев, блокпостiв, будiвель... Гейби
два безконечнi кiнофiльми.
У салон-вагонi майже порожньо. Вже нема тих аматорiв пива i вин i
веселих гутiрок, що виповнювали його перших днiв. В декого вже спорожнiли
кишенi, бо всi цi розкошi коштують грошi; iншi вдалися до преферансу i
смалять до одурiння десь там, по купе; iншi романсують, саме цiлуються
десь у присмерку коридорiв i тамбурiв; iншi накручують...
