Iван Багряний. Тигролови
страница №2
... румбу...Лише кiлька людей посiдають цей затишок.
Бiля крайнього столика при вiкнi сидить бравий майор - чорнобривий, з
м'ясистим носом, вiком понад тридцять лiт, - майор ОГПУ - НКВД. Зсунув
синiй кашкет на потилицю, розстебнув комiр i попиває червоне бордо, тримає
склянку бiля уст, а очi втопив у газету, поставивши її сторч. Смокче бордо
i читає-смокче "Правду", студiює промову вождя, виголошену на черговому
з'їздi ВКП(б). Iнодi виймає олiвець i щось пiдкреслює, посмiхається
захоплено, потiм глибокодумно морщить брови, сьорбає бордо i пасе далi
вугляними очима по шпальтах газети. Майор виглядає, як саме втiлення
могутностi, сили i гонору своєї "пролетарської" держави. В цiлiм експресi
не тримається нiхто так гiдно, так незалежно i гордовито, ба навiть трохи
презирливо, з таємничою мiною i незрiвняним почуттям вищостi.
Його не зворушують нiякi екзотики, нiякi найексцентричнiшi iсторiї, ба
навiть тигри. Вiн не те бачив. Не те знає. I не те може. Такого полювання,
якого вiн сам є i був майстром, не зрiвняти нi з яким iншим. Коли б всi тi
аматори знали, де те диво, де та легендарна легенда... Диво - це вiн! I
легенда - це вiн! Тут - пiд блискучою унiформою - схованi такi речi, що
перед ними поблiдли б сам Арсеньєв з своїм придуркуватим Дерсу-Узала, i
навiть всi тигри, i навiть у них - у цих останнiх - стало б волосся дуба.
I не по екзотику їде вiн. Вiн їде на iнше полювання. Дiставши нове
призначення, високу посаду десь там, у чорта на зачiпку, вiн їде
перебирати її, як звичайний обов'язок. Вiн дисциплiнований i точний, i не
схильний вдаватись у дрiбницi. Тим часом не марнує часу на теревенi: п'є
отак собi бордо i студiює промову вождя.
В другiм кiнцi салон-вагона веселий гомiн, - дзвiн чарок, жартiвливi
промови i регiт. Там розташувалась весела компанiя. Зсунули два столи
докупи, заставили їх батареями пляшок, чарками й тарелями i розсiлись
уп'ятьох... Дудлять i регочуть... П'ять пройдисвiтiв-скалозубiв, п'ять
молодих безжурних шибайголiв, п'ять камарадiв. Отих, типових у цiй країнi,
молодих людей - "героїв нашого часу", що їх так рясно стало, що їх нiщо
нiде не втримає, що вiчно лiтають з мiсця на мiсце, добре заробляючи, а ще
лiпше розтринькуючи та скалозублячи; скалозублячи геть з усього... Цi теж
такi - прожигателi життя й кишень; може, квалiфiкованi iнженери, а може, й
квалiфiкованi лiтуни, а може, те й друге разом. Тi самi, що лiтають по
цiлiй цiй "шостiй частинi свiту", по цiм велетенськiм людськiм полiгонi, i
нiде не можуть нагрiти собi мiсця i що, якби могли, полетiли б геть ще й
по всiх iнших свiтах, та не можуть вилетiти.
Один з них - в пенсне i крагах, ще й в модних англiйських бриджах. Його
всi величають, не то жартома, не то серйозно, "професором". Другий - у
френчi й галiфе кольору кави, елегантний та, напевно, одчайдушний, -
бiльше за всiх i зухвалiше вiд усiх регочеться та сипле приперченими
словами. Лише iнодi раптом уриває, хмурить брови i пiдозрiло позирає
навколо спiдлоба.
Двоє гуляйпiльцiв, засмалених вiтрами вивуджених десь кримським чи
одеським сонцем, м'язистих, дебелих i суворих. А п'ятий - кубанець з
Новоросiйська i разом контрабандист з Батума; але про те нiхто не знає.
Четверо з них їдуть десь аж з Києва разом, їдуть в те золоте ельдорадо,
що десь на другiм кiнцi свiту. Чого? А так! Зiйшлися докупи в Києвi,
попиячили, вирiшили нагло їхати - i поїхали. Шукати, де лiпше. Кинули
роботу, пiдписали контракти на Далекий Схiд, дiстали пiдйомнi, сiли й
поїхали. I їдуть... А не сподобається - поїдуть назад. Подумаєш - дiла
того. КЗОТ вони знають, як молитовник, i не дадуть собi в кашу наплювати.
П'ятий - той, що у френчi й галiфе кольору кави - пристав у дорозi до
веселої; безжурної компанiї.
Хлопцi пили горiлку, потiм малагу й портвейни, потiм знову горiлку, а в
межичасi дудлили пиво i бавились собi, забувши про цiлий свiт i його
околицi... I замовляли страви... Поводились як мiльйонери.
- Кельнер! Ще кав'яр!.. Тричi...
- Кельнер! Буженину!..
Кельнер мотається, зберiгаючи iндиферентний вигляд. Вiн бачив багато,
але цi хлопцi бачили ще бiльше, i нiчим вже їх не здивуєш, анi заворушиш.
"Професор" вже був навiть там, де вони оце їдуть, i ще й занадто далi, -
аж на Чукотцi, бiля самiсiнької Аляски, над Берiнговою протокою. Це вiн
звабив i своїх колег та й розважав їх тепер веселими розмовами про смiшнi
пригоди та рiзнi дивацькi речi.
Розмови й дотепи кружляли навколо того ж, що i в цiлiм експресi.
Кельнер подає буженину. "Професор" бере виделку й нiж i починає її
пиляти. Пиляє довго, наполегливо, терпляче. Пиляє зосереджено, але нiяк не
може її розтяти.
- О! Еврика!!. - виголошує нарештi вiн захоплено, а далi урочисто i
глибокодумно, немов з кафедри:
- Еврика!.. Я з цього шматка зроблю собi пiдметки. I наб'ю їх на
чоботи. I напишу на них iм'я своє, рiк народження i повну адресу. I пiду
по тiй благословеннiй землi... I от з'їсть мене тигр. А з'їсть неодмiнно.
З'їсть з кiсточками, але цих пiдметок не подужає! Не втне! О, цих пiдметок
не втне!.. Тодi ви їх, друзi, знайдете, i поховаєте мене, чи то пак
пiдметки, i вип'єте за моє, чи пак за їхнє здоров'я... Кельнер!
Зубровки!!.
Компанiя голосно регоче. Розгублений кельнер подав "зубровку" i нишком
хоче забрати сакраментальну буженину, посмiхаючись з-пiд насуплених брiв.
Але "професор" чемно i воднораз гаряче й цiлком щиро протестує:
_-_ Нi-нi! Що ви, що ви? Я заплатив грошi i так злегка не поступлюсь.
Це ж матерiал, скажу я вам!.. А патент, прошу я вас!.. Нi-нi...
Майор спiдлоба позирає на компанiю, але на нього вже нiхто не зважає,
так нiби його й нема. Вiн кладе газету на стiл i дивиться у вiкно...
- Хлопцi! А бачили сьогоднi БАМЛАГ?.. - урвавши смiх i стрiльнувши на
майора оком, запитує котрийсь значуще.
- Бачили... - озивається один з гуляйпiльцiв понуро i мов з бочки: -
Нав-вiть бували, то пак, присутствовали на парадi сьогоднi... Хто то
викинув подушку? Ото буде хлопцям тепло спати!
- Чорт вiзьми, а хтось викинув грамофонну плиту. Навiщо вона, i кому
вона знадобиться?..
- А чого ж, мо', й знадобиться, якщо там, той... - далi шепiт, павза. I
раптом вибух смiху.
Майор совгається, дивиться у вiкно, хмурить брови i не витримує -
посмiхається, ледве опановуючи той мовчазний смiх.
"Нехай скалозублять, прахвости. Все одно то тi, що або вже там бували,
або кандидати..."
"Професор" мiняє тему:
- Увага, увага! Говорить... - зачинає вiн, як з радiо-висильнi: -
Говорить...
- Адесса-мама... - вставляє френч кольору кави.
- Так Одеса-мама...
- А Владивосток - помийна яма...
- А от доїдемо - подивимось. Увага! Хто з вас учив географiю? А
iсторiю?.. Добре, виходить, що всi вчили. А не вчили, то ще вчитимете, ще
й боком вилiзе... Так от, порядком, так би мовити, вишколу, порядком
самоосвiти, - розповiм я вам, як Бог сотворив той край, куди ми iдемо.
Кельнер, пива!!.
I розливаючи пиво в склянки, веселий "професор" авторитетно починає
виклад на природничу, географiчну, а разом i на релiгiйну тему, про те,
"як Бог сотворив той химерний край", те золоте ельдорадо, куди вони їдуть
i що в нiм "сам чорт ногу зломить, поки розшолопає, що й до чого". Отже...
...Вiдомо, що там усе є. Все, що iснує у цiлiм свiтi, є й там, як у
музеї, скажiмо. I тварини, i рослини, i все!.. Нема тiльки бананiв та
мавп, якщо не числитися з дослiдами Дарвiна, та крокодилiв, якщо вважати
за крокодилiв лише те, що плаває у водi десь там поблизу хеопської
пiрамiди. А решта - все є. А було так, бачите... Як творив Бог свiт...
Хоча владивостоцький турок, що оце розповiдав, приписував цей подвиг
Аллаховi, але так уже на цiм свiтi ведеться, що кожен до себе гне i свого
генiя попирає. Тож, за турком, чудо те сотворив Аллах. Але правовiрнi
безвiрники i так християни зробили свою корективу...
Отже, як творив наш Бог мир, то йшов вiн iз заходу на схiд i розселяв
по землi, де що треба за планом. Як той сiвач, нiс вiн у мiшку всякої
тварi i всякого насiння до лиха i розтикав по землi, що де приходилось,
мов за точно опрацьованим промфiнпланом небесного комунхоза. Там те, а там
те... Так вiн iшов i трудився через усю землю. Iшов i сiяв, iшов i сiяв.
I прийшов вiн аж у той край, що грець його й зна де. I зупинився вiн на
хребтi Сiхоте-Алiня - гори такi є. Аж бачить - земля вже скiнчилась, а в
нього в мiшку ще до лиха всього є!
Дивився, дивився бог. Вертатись далеко... Так вiн узяв та й висипав
геть усе з мiшка тут.
- Живи тут!..
Ну, вiдтодi i почалось. I поперло. I погнало!
I таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло
трапитись, прости Господи! То, я вам скажу, край!!!
I нiхто йому не годен дати ради. "Хiба тiльки турки або запорожцi", -
мовляв той владивостоцький турок. Чому запорожцi? Тому, каже, що так уже
заведено на цiй землi - як десь нема кому дати ради, то запорожцiв туди!
Або принаймнi їхнiх нащадкiв. На Кубань? - Запорожцi. На Терек? -
Запорожцi. Пiд Петроград? - Запорожцi! I тут - теж... Цар Микола, бач, не
був дурень, коли на-посiвся на тих дурних "х а х л i в". Сам бог, як
творив цей свiт, то мав саме їх на увазi. Вiдтодi так воно вже й
ведеться... Будьмо ж!.. А кiнчиться хiба аж на нас. Бо на нас - тпрру! -
де сядеш, там i злiзеш... Кельнер! Крем-соди !!!
Прослухавши лекцiю, хлопцi запивали її бiлою; весело цокались, робили
додатки до лекцiї, вставки, редакцiйнi змiни. Було весело, було
безтурботно.
Ось так вони собi розважалися, забувши про все на свiтi i нi на кого не
зважаючи. Майор знову занурився в газету i дочитував уже шосту сторiнку,
дiйшовши до спортивної та iншої всесоюзної хронiки.
До салон-вагона зайшло двоє в гумових плащах, в елегантних хромових
чоботях i в узбецьких - таких модних влiтку - тюбетейках. Сiли бiля
крайнього столика, вiдкоркували пляшку пива, п'ють. З нудьги блукають
очима по салопу, придивляються до химерної люстри, прислухаються до смiху
i гомону. Дивляться собi на майора, дивляться собi на веселу компанiю...
Перезираються.
Потiм один встає i пiдходить до хлопцiв. Спиняється напроти того, що в
френчi й галiфе кольору кави. Якийсь час пильно вдивляється в нього, а
тодi в тишi, що запанувала на хвильку, виголошує урочисто:
- Следуйте за мной!..
Юнак у френчi лiниво подивився знизу вгору i спокiйно взявся знову до
пляшки:
- Пробачте, ви до мене?
- Так, до вас!
- Я вас слухаю...
- Следуйте за мной! - повторила тюбетейка з притиском, засовуючи руку в
кишеню.
- Ого... Чи правильно я вас зрозумiв i чи правильно - чи туди ви
втрапили?
- Мовчать! - гримнув нагло гiсть у тюбетейцi. Другий пiдiйшов i став
поруч, посмiхаючись i прудко бiгаючи очима по компанiї та по салону.
- Мовчать!.. - повторив перший погрозливо. - Слухать, коли приказують!
Ви заарештованi! Слєдуйте за мной...
- По-перше - я ще не заарештований. По-друге - я не збираюсь поки
нiкуди "слєдовать". А по-третє - то ми ще подивимось, хто i куди буде
зараз "слєдовать"... - Юнак помалу звiвся i, стиснувши щелепи, став,
пристукуючи обцасом та спершись на спинку стiльця рукою:
- Слухай-но... Ти... Чи я п'яний, чи ти п'яний? Чи я осел, чи ти... Ану
- вашi документи!!? - раптом випалив вiн до обох зразу. - Ордер на
арешт?.. Будь ласка, ордер на арешт!?!
- Прошу... - I гiсть у тюбетейцi вийняв з кишенi пiстоля й пiднiс його
арештованому до носа: - Ось ордер на арешт.
- Браво! - скривився зневажливо юнак. - Але дурню ти! То фальшивий
ордер. Такий самий ордер i я маю, прошу, ось... - i одвернувши полу
френча, зухвало поляпав рукою по кабурi, що висiла з пiстолем на пасi
ззаду.
Вмить його пiдбито пiд руку. Завернуто руки методом джiу-джитсу за
спину... Але юнак видерся, поваливши стiльцi i збивши з нiг одного з
напасникiв. По короткiй, але завзятiй боротьбi його знову скрутили,
роззброїли... Наробили матюкнi i лементу на повен салон-вагон. Переляканi
кельнери товпилися в дверях.
У цей час звiвся майор i ступив два кроки:
- В чiм справа, граждане?!.
Один з тих, що в тюбетейках, пiдлетiв до майора, виструнчився i
вiдрапортував щось пошепки... В майора полiзли очi на лоба.
- Многогрiшний!?!
- Так... - i подав якiсь шпаргалки, фотосвiтлини. Майор навiть не
глянув на те все, одвiвши рукою. Вiн протер очi. постукав долонею по лобi
i враз люто крiзь зуби вилаявся. Прошипiв страшну лайку осатанiло. Але
опанував себе i спокiйно та суворо до тюбетейки:
- Звiльнiть... Це ж не той, не вiн... Я того знаю особисто... - Павза.
- О, я того добре знаю...
Тюбетейка вагалася. Тодi майор з притиском, але тихо:
- Що вам наказано!?. I взагалi раджу бути пильнiшими. Хiба вам
повилазило?.. Пересвiдчiться в документах, а тодi подасте своєму
начальниковi рапорт.
Тюбетейка зблiдла, витяглась у струнку:
- Наказано звiльнить... Єсть звiльнить! Єсть подати рапорт начальству!
- i повернувся до мiсця баталiї. Там вони вiдiйшли втрьох набiк, дивились
папери, матюкались, виправдуючись перед френчем. Френч обкладав їх
понурою, босяцькою лайкою крiзь зуби. Йому повернули пiстоль i обiрваний
пас. Обидвi тюбетейки швиденько вислизнули.
- Йолопи!.. - бурмотiв френч, чiпляючи знову пiстоля ззаду i застiбуючи
пас. - Iдiоти!.. Не вмiють чисто "работать". Балбєси!.. - I, нi на кого не
дивлячись та не попрощавшись, вийшов геть.
Приголомшене товариство якийсь час сидiло мовчки, протверезiвши вiд
такої несподiванки. Дивилися один на одного. Довго не могли прийти до
пам'ятi.
- Анум, хлопцi, - це "професор" нарештi, - може, i у вас там у всiх
ззаду по ордеру? Анум лишень...
Жарт не вдався. Було нiяково. Пробували ще жартувати, прибували вернути
колишнiй прекрасний гумор, отой недавнiй безжурний настрiй, що його так
нагло знесло геть. Але нiчого з того не виходило. "По ордеровi", правда, у
них бiльше нi в кого не було, але не було й певностi, що пiсля всього тут
можна й далi так безпечно гуляти та точити теревенi. "Свiт настав! От
свiт, трам-трам-тарарам!!."
Мов на команду, хлопцi звелись, - чотири бравих гульвiси, чотири
синьооких пройдисвiти, кремезнi, вигартованi вiтрами, негодами та
мандрами, злютованi короткою, але мiцною дружбою, що на неї нагло так
хтось замiрився; чотири товаришi - шукачi пригод, незнаних країн i лiпшої
долi!
Налили по повнiй склянцi горiлки. Пiднесли склянки урочисто. Подивилися
один на одного з одвертим усмiхом - просто у вiчi, - i випили за одним
духом. Розплатилися з кельнером i розiйшлись.
У салон-вагонi залишився сам майор. Вiн ще довго сидiв i пив уже не
бордо, пив коньяк. Тер свого чуба, тер скронi i нiяк не мiг загальмувати
навали тривожних спогадiв, що враз завирували в ньому, зв'язанi з тим
проклятим iменем... Це ж той диявол...
Це ж той, що вiн з ним пегодеп був дати ради i що стоятиме йому у вiччю
все життя, либонь.
...Вiн пригадує ту виняткову епопею перед двома роками - епопею
веденого ним слiдства над одним бортмеханiком та авiаконструктором,
приятелем лiтуна Чухновського, - над тим зоологiчним нацiоналiстом, над
тим дияволом в образi людини.
Брр... Тiї очi з кривавими росинками на вiях, - вони стоятимуть перед
ним вiчно...
Що вiн з ним не робив!.. Вiн йому виламував ребра в скаженiй лютi. Вiн
йому повивертав суглоби... Вiн уже домагався не зiзнань, нi, вiн
добивався, щоб той чорт хоч заскавчав i почав ридати та благати його, як
то роблять всi... Авжеж! Дивиться виряченими очима - i тiльки. Як
каменюка. Спершу зухвало i скажено вiдбивався, вибухав прокльонами й
сарказмом, плював в обличчя йому - слiдчому, а потiм лише хекав крiзь зуби
i мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо... Його вже носили
на ряднi, бо негоден був ходити... Вiн уже конав - але нi пари з уст. А тi
очi, очi!..
Вони йому отруїли спокiй i сон, вони йому отруїли, далебi, все життя. З
краплинами кровi на вiях, вони горять на смертельно-блiдому обличчi
хворобливим вогнем невимовленої, безмежної, тваринячої зненавистi i
дивляться просто в саму душу, пломенiють не клiпаючи... Розп'яли б!
Роздерлiї б!
У-у, прокляття!.. Оката гримуча змiя!!! Вiн бив межи тi очi,
намагаючись їх геть повибивати. Вiн уже хотiв був їх повиштрпкувати, та не
подужав сам, бо той диявол мав голiафську силу, навiть пiдпливлий кров'ю,
навiть в ряднi ношений. Перше вони могли повалити його лише вчотирьох, але
виштрикувати очi при свiдках... Та й не вистачало в нього на те нервiв. Нi
таки! Треба було їх повиштрикувати! Бо ось так дивитимуться все життя...
Дивитимуться...
Це ж вiн сказав був напочатку:
"Я тебе переслiдуватиму все твоє життя. I всi ми, що тут пройшли... Ми
тебе переслiдуватимемо все життя i проводжатимемо тебе до могили, - тисячi
нас замучених, закатованих...
Ти лягатимеш спати - i не зможеш заснути: ми кричатимемо й ревтимемо
отак...
Ти матимеш коханку - i не матимеш з нею щастя: ти її цiлуватимеш, як
злодiй, i не здiбний будеш нею оволодiти, - ми кричатимемо, й ревтимемо, i
скавулiтимемо...
Ти голубитимеш дружину - i раптом будеш схоплюватися, як божевiльний,
вiд нашого лементу...
Ти матимеш дiти, але не матимеш радостi, - з дитячих очей дивитимемось
ми. Дивитимусь Я! I ти втiкатимеш од них геть... I нiде ти вiд нас не
втечеш...
Ти зустрiчатимеш немовля своє, що з'являтиметься на свiт, а ми
кричатимемо, кричатимемо..."
"Диявол! Чаклун!.. Сволоч!.." Майор рипiв зубами. Може, вiд зайвого
хмелю, а може, вiд нервового тремтiння, що йшло, як мороз, поза шкiрою. То
знайоме йому, вiдколи вiн попсував собi нерви на тiй роботi... Наливав
коньяк тремтячою рукою i жлоктав. А асоцiацiї напирали, як вода крiзь
прорвану греблю.
...Наврочив диявол! Пiсля того мовби наврочив. Вiн пригадує тi
задушливi безсоннi ночi, що тiльки йому одному вiдомi. I маячiння в них...
Це в нього, що мав нерви, як мотузки, - i маячiння... Вiн боявся, нарештi,
сам спати - i одружився. А одружившись, утiкав геть на люди, боявся
ночувати вдома...
А особливо, як той манiяк утiк з божевiльнi, куди його було запроторено
внаслiдок доконаного над ним слiдства. Не дочекався й трибуналу -
збожеволiв; i то було приємно - то був би кiнець. I вiн, майор (а тодiшнiй
слiдчий), мав би собi спокiй: з божевiльнi-бо є лише один вихiд - у
могилу.
Так нi - втiк! Той манiяк втiк!.. Вiн був зовсiм не божевiльний.
Потiм його спiймано. I знову вiн - майор уже - вiв слiдство; сам
напросився. Хоч i був уже великим начальником, але цю справу взяв сам до
своїх рук, бо вiдчував, що поки той житиме на свiтi, вiн не матиме спокою.
Тож мусiв довести його до точки. I от - трибунал приварив!..
Нарештi приварив, припечатав!!. Здавалось, тепер уже крапка.
I на тобi - маєш!.. Це ж вiн утiк десь тут, де i його доля кидає...
Майор наливав i пив, i повертався думками знову i знову до тих перших
днiв знайомства з цим манiяком... В головi, i без того захмелiлiй, гуло, а
з чарки - з чарки на нього позирало вже не червоне бордо i не коньяк...
Раз йому здалось, що то кров. Вiн вилив її геть за вiкно i поставив
чарку. Дивився в неї, мовби в очi. В очi, що, загораючись все бiльше,
наближались до нього з краплинками кровi на вiях... Запаленi страшною,
невгасимою, нелюдською ненавистю... Очi замордованої, розчавленої, але не
переможеної жертви...
Майор трутив стiл i звiвся, похитуючись.
- Рахунок!!.
Експрес мчав i мчав.
М'яко погойдуючись, вiз екзальтованих шукачiв щастя, вiз нетерплячих
своїх пасажирiв туди, в невiдомий, але недалекий вже, омрiяний край, - в
царство Дерсу-Узала i Амба.
Десь в те дивне золоте ельдорадо.
_Роздiл третiй_
_НАВЗАВОДИ IЗ СМЕРТЮ_
Височенна, чотириярусна тайга, буйна й непролазна, як африканський
пралiс, стояла навколо зачарована. Не шелесне лист, не ворухнеться гiлка.
Сорокаметровi кедри, випередивши всiх у змаганнi до сонця, вигнались
рудими, голими стовбурами з долiшнього хаосу геть, десь пiд небо i
заступили його коронами. Там по них ходило сонце i пливли над ними бiлi
хмари. Слiдком за кедрами пнулися велетенськi осики та iншi листатi
гiганти, що, бувши нижчi за кедри, творили другий ярус. Потiм височенна
лiщина колючого горiха, ялини, де-не-де берiзки, берестина, черемха,
перевитi лiанами дикого винограду та в'юнкiв, iшли вгору третiм ярусом. А
внизу - в четвертому ярусi - суцiльний хаос. Мiсцями густа, мов щiтка,
звичайна лiщина, височеннi трави i бур'яни. Поваленi вздовж i впоперек
дерева, мов велетнi на полi бою, потрухлi i ще непотрухлi, однi з
скрiзними дiрами-дуплами, як жерла небувалих гармат, другi вивернутi з
усiєю системою корiння, що тримали його руба, як стiни або як велетенськi
пригорщi зi стиснутими межи пальцями камiнням i землею.
Внизу, по землi, слався мох, пообростав усе, що тiльки можна. Внизу
було пiвтемно i вогко. Лише де-не-де проривались яскравi сонячнi пасма i
стояли, як мечi, уткнутi лезами в землю.
Нетрi. Несходимi, незмiрянi. Вони то спускалися схилом униз, то
пiдiймалися знову вгору i так зi "становика" на "становик", з кряжа на
кряж, як буйне рослинне море, розпливались геть десь у безвiсть.
Маленький смугастий звiрок, що сидiв собi навпочiпки на поваленiй
кедринi проти сонечка i пильно, з виглядом ученого дослiдника, розглядав
торiшнiй грибок, тримаючи його переднiми лапками, раптом нашорошився. Нi.
То так щось. В нетрях панує надзвичайна тиша, як у дивному храмi дивного
бога. Лише рябок, засвистiвши, пролетiв з однiєї височенної кедри на iншу
i завмер на гiлцi, мов сучок, нерухомо, опустивши чубату голiвку вниз i
витягши шию. Тиша.
На поваленiй кедринi тремтiли сонячнi зайчики. Смугастий
звiрок-бурундук почав бавитися з ними, задравши хвостика, як той драгун
султана, перестрибував через них. Присiдав i дивився вниз. Внизу, пiд
кедриною, виходячи десь з бур'янiв i вiтролому i зникаючи знов у бур'янах
та камiннiм розсипу, вилась вузенька стежечка, звiринна дорiжка, утоптана
за тисячолiття, їх немало, таких стежечок. А серед них десь й такi, на
яких одвiку ще не ступала нога людська.
Бурундук зiскочив на стежечку, щось поворожив, пройшовся сюди-туди i
враз, тривожно цикнувши, стрiмголов вискочив на кедрину, на пень, звiдти
на дубок. Сховався. Визирнув. Знову сховався. Цикнув i завмер, виглядаючи
з-за стовбура. Нi-таки, вiн не помилився зразу. Щось таки добирається,
щось iде стежечкою. Шелеснула суха бирка. Трiснула гiлка. Посипались
камiнцi i покотились десь, покотились униз. Щось важко, помалу йшло крутою
стежкою на "становик".
Занепокоєний бурундук вискочив вище i зацикав з усiєї сили.
Захвилювався. Не знав, з якого боку безпечнiше йому виглядати. Зовсiм
захвилювався. Вiн на своїм вiку багато чого бачив. Вiн бачив i знав усiх
звiрiв i знав, як себе тримати при зустрiчi. Знав козуль i зубрiв. Бачив
не раз, як перся тут волохатий ведмiдь, як приходили дурнi вепри, толочили
всю траву та ламали кущi. Бачив харзу, знав вовкiв i всiх своїх ворогiв, а
особливо тую рись безхвостую i зажерливу. Отож вiн знав усiх своїх друзiв
i всiх ворогiв. Одних споглядав мирно, вiд других утiкав чимдуж. Але
такого вiн ще зроду не бачив. Пробi! Тiкати чи не тiкати? Ой лихо...
Видряпавшись нарештi на гору, похитуючись i важко дихаючи, стежкою йшла
двонога iстота. Обiрвана. Худа, як кiстяк. Волосатi груди їй ходили
ходором над сухими ребрами, що вилазили з лахмiття. Дiйшовши до поваленої
кедрини, гiсть важко опустився на неї, обперся спиною об корiнь, закинув
голову i заплющив очi. Помалу обтер рукою пiт. Вiн зовсiм молодий i
зовсiм-зовсiм збезсилiлий.
Почорнiле обличчя з мiцно стиснутими щелепами заросло щетиною. На
крутому лобi двi глибокi зморшки сторч мiж крилами брiв, а в зморшках сiль
вiд поту. Одна брова тремтить, i вiд того таке враження, нiби брови тi
пориваються полетiти.
Якусь мить вiн сидiв нерухомо, либонь, сплючи. Враз широко й тривожно
розплющив очi й тихенько вiдхилився вiд кореня, - слухав. Тодi знову
заплющив очi i притулився до кореня. По якомусь часi вiн облизав спраглi
порепанi губи i, не розплющуючи очей, покрутив головою:
"Пропаду..." Потiм, зцiпивши зуби, встав i, похитуючись, зробив два
ступнi. Але махнув рукою, вернувся до кедрини i знову важко опустився на
неї. "Досить... Проклятий, проклятий край... Ху-у! Немає сил..." Вiн
шепотiв без скарги, так, за старою в'язничною звичкою говорити з самим
собою. "Ех, голова!.. Все витерпiла ти, все винесла, та от... загибаєш. I
загинеш... Хм..." Вiн посмiхнувся крiзь нiс i зiтхнув байдуже, насупив
брови i наморiцив лоба - голова паморочилась. Думки бiгли в гарячковiм
безладдi, вiдтворюючи дивовижний шлях.
П'ятий день вiн iшов. Не йшов, а гнав, як молодий гордий олень, гнав
навпростець, ламаючи хащi. Вирвавшись iз пазурiв смертi, вiн летiв, як на
крилах. "Воля! Воля!" Широко роздимаючи нiздрi, вiн захлинався нею на
бiгу, розривав грудьми зелену стiну. Всi двадцять п'ять лiт в ньому зажили
враз, запульсували, напружуючи кожний м'язок, мобiлiзуючп кожний нерв,
кожний суглоб.
"Виручай! Воля! Воля!"
I вiн гнав. Вiн знав, що вiд того залежатиме його бути чи не бути, -
вiд того, як далеко вiн встигне загнатися зразу. I коли не ставало сили,
досить було йому зупинитися i озирнутись, як в очах ставав страшний привид
пережитого i ще страшнiший привид приреченого майбутнього. Тодi сила
вибухала раптовим вогнем, i вiн зривався вихором знову. Далi, далi!
Скiльки вистачить сил! Ще трохи - i тодi вiн врятований! I тодi
подивимось! О, тодi ще подивимось! Вiн чкурне геть за межi цiєї
"батькiвщини", геть в Маньчжурiю, Японiю, Аляску, в Китай... Новi краї,
дивнi, незнанi. Вiн об'їде навколо свiту i повернеться додому. Так.
Прийде, але вже як завойовник, як месник. Вибув на схiд, а повернеться з
заходу.
I вiн летiв. Власне, то йому лиш здавалось, що вiн летiв початковим
темпом. Насправдi ж вiн уже йшов, i дедалi повiльнiше й важче. Повз. Душа
летiла, як сокiл, а ноги, перемагаючи надзвичайнi труднощi, не поспiшали
вже, плутались у хащах.
Так дерся навпростець, без дорiг. I коли траплялись стежечки, уникав, а
йшов просто, як цькований звiр: боявся зустрiчi з людьми. Забрьохувався в
росi по самi вуха ранками i був мокрий, як хлющ, але не зупинявся. Сонце i
швидкий рух осушували його. Вiн збивав ноги об пеньки й камiння, але не
зважав, не вiдчував болю.
Загнавшись у вiтроломник, змагався там одчайдушне, зцiпивши зуби,
цiлими годинами, обдирав на собi рештки одежi i шкiру до кровi. Лiз через
велетенськi стовбури, потрапляв ногами у камiннi розсипи - в раптовi
глибочезнi щiлини, невиднi в бур'янi - i нагло падав, аж суглоби трiщали
йому. Пiдiймався i йшов. А коли заходила нiч, коли темрява заливала
геть-чисто все i ставало так темно, як вiн ще нiколи не бачив, вiн
зупинявся i спав, де випадало. В нього не було лi вогню, пi зброї, в нього
не було нiчого, навiть шапки й черевикiв, лише напiвзiтлiле тюремне
лахмiття, та й те геть обривалось i лишалось шматками на кущах.
Першу нiч спав просто на величезнiм поваленiм стовбурi, розпластавшись
уздовж, i прокинувся вранцi вiд холодної роси, що капала з високих вiт
йому на обличчя. Другу нiч - десь у ямi, а коли прокинувся, дивився
зачудовано на страхiтну брилу, що нависала над ним; вона стояла руба на 5
метрiв заввишки, - цiла стiна корiння велетенського дерева, вивернутого з
землею i камiнням. Корiння так мiцно сплелося, що тримало тую землю й
камiння мертвим похватом, а коли б воно випустило хоч один такий камiнь,
то його б стало на те, щоб прибити вола. Шукав води, пив i йшов далi.
Третьої ночi звалився в купу сухої трави та бур'яну, кимсь зiбрану в
улоговинi. Звiдти щось вискочило з гуркотом i ухканням i подалось геть,
ламаючи суччя; вiн збагнув, що потрапив до лiгва якогось страхiтного
звiра, але не додумав цiєї думки до краю, як уже спав.
Втома. Вiн почав розумiти, що таке втома. Досi нiколи її не знав, бувши
живучим i витривалим на диво. Спочатку вiн не думав про їжу. Потiм прийшов
голод. Раптовий i лютий, вiн вимагав удоволення, вiн вимагав за сьогоднi i
за пропущенi днi. Зразу думалось, що це найпростiша рiч в такiм дивнiм i
буйнiм царствi рослин i звiрин, риб i птахiв. Потiм закрався острах. Вiн
не мiг знайти нiчого такого, що можна було б з'їсти, проглинути. Тайга не
давала йому нiчого. Даремно вiн нишпорив з пильнiстю вченого i з вiдчаєм
голодного. Нi ягоди, нi якогось овоча, крiм гадючих грибiв, нiчого такого,
про що вiн читав, як про звичайнi речi в лiсах. Ба, був ще не час.
Могутнi сплетiння винограду не могли йому дати й одного грона. Нiякої
риби в струмках, нiякого звiра, нiяких пташок у тих нетрях. Скiльки вiн
iншов - жодної живої iстоти не бачив, тiльки iнодi гадюка шелесне з
осяяного сонцем гниляка чи каменя. I все. Де ж вiн, той дивний та ще й
екзотичний тваринний i пташиний свiт тут? Пустеля! Мовчазна, зелена
пустеля. Проте вiн же сполохав раз уночi якусь тварину. Значить, вона є.
Але... чим вiн її добув би, коли б i здибав? Зi ста шансiв дев'яносто
дев'ять було за те, що його самого заполювало б таке страхiття. Проте
страх до нього не доходив, просто не доходив до свiдомостi. Вiн вирвав з
землi навмання якесь корiння й гриз, гриз i спльовував. А раз погриз i
проглинув щось таке, що йому в очах потемнiло i тiло вкрилося холодним
потом; довго блював, пив воду i знову блював, думав, що з нього всi
нутрощi вискочать крiзь горлянку.
Прокляття! Проте вiдчай не брався його. Дуже-бо багато вiн перетерпiв,
щоб ще впадати в вiдчай. Вiн уже мав нагоду безлiч разiв умерти, i це
велике щастя, що вiн iде цим зеленим, безмежним океаном. Коли б трiшки,
хоч трiшки поїсти, i вiн був би щасливий! Iшов би, плив би цим морем
весело i радiв би буйно, як радiє все живе на цiй землi, як тi кедри, що
вигналися геть пiд хмари. Нi, вiн не впадав у вiдчай. Лише зцiплював
дедалi дужче щелепи i йшов, i йшов. Його гнала вперед надзвичайна
впертiсть, сто разiв випробувана i загартована мужнiсть. Вперед, наперекiр
всьому! А спокiйний його розум констатував, що все ж таки вiн гине, йде
тонюсiнькою гривкою, як лезом меча, межи життям i небуттям. Один подув - i
вiн звалиться в чорну безодню. Нi!!! Щось у ньому люто поривалося з самої
глибини i пiдкочувалось до горла клубком. Провiв язиком по кривавих,
зашерхлих губах i, затискуючи мiж бровами посмiшку, переклав зручнiше
голову. В головi наморочилось. Потiм розплющив очi. Спокiйнi й яснi, вони
якийсь час дивились просто себе, дивились байдуже. I враз здивувався:
навпрост сидiв смугастий звiрок. Теж витрiщив очi i теж дивився на гостя
пильно i з цiкавiстю. Цикнув, кивнув хвостиком. Схилив голiвку набiк i
цикнув ще раз. "Не ворушиться". Тодi скiкнув униз i зашарудiв десь у
бур'янi. По хвилi вискочив знову на дерево, вмостився зручно на гiлцi
навпочiпки, сiв, як татарин, ще й в строкатiм халатику, - виштовхнув з
рота горiшок i почав його пильно розглядати, тримаючи переднiми лапками.
Переконавшись, що горiшок путнiй, почав швидко гризти, розглядаючи тим
часом гостя. Швидко-швидко точив щелепками, кумедно випльовував лушпиння i
розгладжував, витирав об лапки вуса.
А на нього дивилась пара очей, здивованих i жадiбних. До горла
пiдкочувалась клубком слина:
- Диви! Їсть... Стерво.
Мандрiвник помалу, тихенько звiвся. Не спускаючи очей iз звiрка, хижих,
запалених раптовим вогнем лютого голоду, почав ледве помiтно пiдкрадатись.
"Пiймати". Ним заволодiло непереможне бажання пiймати цей живий шматочок
кровi i м'яса. Це ж у ньому його порятунок! Поволеньки, як неживий,
приплющивши очi, вiн посувався дедалi ближче, ближче... Звiрок гриз свiй
горiшок i нiби не помiчав нiчого... Почав зводити руку. Ближче. Ближче...
Уже лишилось тiльки рвучко зiмкнути пальцi, - як звiрка враз нiби вiтром
здмухнуло. Вiн зiскочив у траву, впустивши горiшок, i подався, перелякано
цикаючи. Мисливець стрибав незграбно за ним, намагаючись притоптати,
привалити його травою. Звiрок добiг i гулькнув у дупло велетенської
колоди. Сховався. Сидiв там мовчки. Мисливець почав люто бити босою ногою
в колоду. Вона дуднiла гнилою порожнявою, проте не пiддавалась. Тодi вiн
вхопив дебелого замашного сука i почав гатити. Проломив в однiм, проломив
у другiм мiсцi - нема, в третiм - нема... Вiн навiть не помiтив, як звiрок
давно вже вискочив з протилежного кiнця колоди, вигнався на височезне
дерево i перелякано визирав з-за стовбура; почував себе в безпецi, але
йому було страшно за домiвку. А домiвка трiщала пiд шаленими ударами,
розвалювалась геть-чисто. Кинувши сук, мисливець почав мацати руками в
проломинах, - либонь, прибив! Порпався в купах трухлятини. Нема! Раптом
рука намацала щось. Загрiб, витяг... Горiхи! Пробував - горiхи! Цiлi.
Прекраснi. Одiбранi. I як їх багато! Пхав їх у кишенi, вони висипались з
дiрок. Тодi загорнув край надiрваної поли i вибрав їх туди. Скарб! Цiлий
скарб - з добру миску горiхiв. Вiн трощив їх, мов вепр, а рука мацала
далi. Все... А бурундучок з жалем i страхом дивився, як i двоногий
розбiйник грабував його комору, i не мiг зарадити. Чи думав вiн, старанно
добираючи ще минулої осенi, всiх професiйних знань докладаючи, носивши їх
в защiчних мiшечках по одному та по два, що така їх доля стрiне?
А розбiйник, розтрощивши колоду, вiдiйшов геть, сiв на кедринi i
смакував горiхи. Вiн їх нищив з блискавичною швидкiстю... Помiтив збоку
якусь чудну рослину, вирвав, - нiби часничина. Понюхав - часничина!
Покуштував. Здорово! Часничина! Вiн зсипав горiхи на купу i рачки облазив
увесь бур'ян навколо. Назбирав кiлька таких часничин, i тодi взявся до
горiхiв, додаючи чудернацький часник. Чудесно! Горiхи з часником!
Вiн їв, i обдурений голод помалу вщухав. Повертався спокiй. Поверталась
потроху сила. I не так вiд горiхiв, як вiд тiєї надiї, вiд очевидного
доказу, що ще не так кепсько.
Бурундучок наблизився до колоди, побачив зблизька, яка страшна руїна
упала на його дiм, i, жалiбно цикаючи, сiв засмучений на гiлцi, повернувся
до напасника: "Цик-цик-цик!" - скаржився комусь.
- Диверсiя, братку! Грабунок!..
Мандрiвниковi повернувся його добрий гумор, i вiн, дивлячись на
пограбованого, спiвчував йому: "Грабунок, братку, каюсь. Але що зробиш?
Могло бути гiрше, адже правда? Але знай, - з усiх злочинiв, сотворених
мною за i життя, - це найбiльший i за це варто прилiпити менi двадцять
п'ять рокiв. А то менi прилiпили лихо його знає за що... Але це, я тобi
скажу, було цiкаво! Вони мене везли, берегли як! А я взяв та й утiк! На
край свiту завезли, а я взяв та й утiк! Ха-ха!.. Стрибнув у чорну нiч, у
смерть, iз скаженого поїзда. Е, це там начальник лютує! Як вiн пiклувався
про мене! Берiг! Тiльки но зупинимось де, пiдбiгає до вiконечка, та:
- Многогрєшний!..
- Я...
- Звать!
- Григорiй!..
I не вберiг. Ха-ха!"
Ось так мандрiвник сидiв i в доброму гуморi розповiдав бурундуковi, як
його везли етапом з України на Колиму. Присудили до 25 рокiв каторги i
везли десь поховати в снiги. Потiм iз жалем подивився на те, що залишилося
вiд горiхiв - на купу лушпиння, пiдтягнув мiцнiше паска, виломив палицю i
бадьоро пiшов стежкою. Ще й кепкував iз себе: "Вперед, Робiнзоне! Бог не
без милостi, козак не без щастя".
Спустившись у падь, напився з тонюнького пiдземного струмочка, i стало
зовсiм добре. В тайзi аж наче повиднiшало. Перед очима, по буйнiй яскравiй
зеленi, бiгали сонячнi зайчики. Десь реготала вивiрка.
Ще ж було зовсiм рано, ще роса мерехтiла на травах, вилучаючи промiння,
як найкоштовнiшi перлини. Десь у верховiттях кедрiв шепотiв вiтер, а внизу
було тихо i затишно.
Iшов стежкою, а очi до всього додивлялися, все обмацували i шукали.
Вони шукали, що б iз'їсти. Iнодi сходив зi стежки, пiддурений оманою, i
дерся в нетрi, - що то рудiє? I розчаровувався - гниляк! Iшов далi.
Стежка пiдiймалась вгору, вилась межи пнями й колодами, перелазила
через високе камiння. На стежку нависали трави, гiлляччя. Iнодi доводилось
попiд вiттям i крiзь лiани пролазити, мов у темну нору, зiгнувшись. I
скрiзь було видно слiди звiрiв. Тут повно звiрiв! I хоч їх самих не видно,
але вiн знав це. Дивно, як вiн цього ранiше не помiчав? Ось бiля кедра
поприлипала щетина i шерсть до кори, - терлось щось, щось здоровенне, бо
щетина облiпила кору на пiвтора метра вiд землi. Ось кiгтистi лапи
здряпували сиру землю на стежцi. Ось вiдбитки-ямочки якiсь, мовби овечка
походила. Ось голi, обгризенi, пожовклi костi... Таж вiн тут не сам! Тут
повно пожильцiв! Але де вони? Чом їх не видно нiде?
Йшов годину, двi. Стежка йшла вгору та вгору.
Хвилеве пiднесення спадало. Страшна перевтома i голод виснажили до
краю, i здавалось, що вiн iде знову вiчнiсть. Противний пiт заливав очi, а
пiд серцем нудило, i голова йшла обертом. Часто зупинявся, ставав бiля
дерева i стояв, заплющивши очi, - слухав, як у вухах дзвонило i нiби
молотiї били по черепу. Здавалось, що вiн нiколи не добереться до
перевалу, до вершини. Там, за цiєю горою, там, далебi, кiнець усiм
стражданням. Ну, йди ж!.. Ще раз перемагав себе i йшов.
Нарештi вибрався на гору. Тут лiс поступився i гора височiла гола, вся
вкрита квiтами. А за нею... Дивний краєвид вiдкрився його гарячковим очам.
Скiльки оком сягнеш, розпростерся хвилястий, зелений океан, збрижений
велетенськими химерними хвилями, що йшли одна за одною: то лiс пiдiймався
на кряжi гiр, опускався i знову пiдiймався... Найближчий гребiнь -
сизо-зелений, зубчастий. За ним - сизо-фiалковий: лiворуч, скiльки оком
сягнеш, i праворуч тягся ламаний контур. Потiм - сизо-голубий...
Голубий... I все вище й вище. Фантастична, дивовижна панорама. Могутня в
своїй красi i... страшна. Його нiколи не перейти i не подужати, не
випливти з цього жахливого океану.
Мандрiвник сiв просто на землю. Стежечка збiгала з гори кудись у нетрi.
Але вiн сiв; Тер рукою чоло, мiцно стискав набряклi жили на скивицях.
Може, перестане стукати в череп. Це, далебi, пропасниця. Боже, якби йому
рушниця! I якби хоч пара сiрникiв!
Навколо гудуть бджоли. Вiн сидить, заплющивши очi, i йому здається, що
вiн на пасiцi... Це вiн маленький... Прийшов до дiдуся... Пiд велетенською
липою iконка Зосими i Савватiя, а навколо вулики-вулики... Стоять
дуплянки, мов козаки в брилях, накритi великими, череп'яними покришками.
Спiлi шпанки, як дiвоче намисто, як дiвочi губи, мiж зеленим листом. А там
черешнi... А жовна клює десь їх i гукає до нього: "Ти вже пообiдав?" А
друга: "Уже-е!" Дражниться. Дiдусь бiлий увесь - в бiлих полотняних штанях
i сорочцi, з бiлою бородою зазирає в вулики, щось ворожить... Дивиться, як
рiй полетiв i гуде-гуде...
Вiн розплющує очi: по дивних, рiзнобарвних квiтах справдi лiтають
бджоли i гудуть, гудуть, мов на пасiцi. Куди вони летять? Куди вони носять
свою здобич?.. Навколо гудуть iншi комахи, пурхають метелики i рiзна
мошкара, - хмари їх. Бджiлки заповзають в рожевi дзвiночки, що вкривають
рясно високi стебла (точнiсiнько, як рожi, тiльки дрiбнi!), порпаються
там, потiм здiймаються i летять десь. Але куди? Годi в цьому хаосi
перестежити. Сонце слiпить очi, а в них i так плавають барвистi кола.
Мандрiвник схоплюється, - тут десь недалеко є житло! Це ж i стежка
туди. Йти туди! Це єдиний порятунок. А там що буде. I вiн, спотикаючись,
iде. Стежка зводить вниз i знов у нетрi.
Йшов до полудня, але не здибав нiякого житла, навiть натяку... Нi,
далебi, цiєю стежкою зроду-вiку не ходили люди. Це звiрi протоптали її за
тисячолiття, подекуди вибили її глибоку на пiвметра в м'якому грунтi, а на
каменях вичовгали i виковзали у долоню.
Зате стежка вивела його до рiчки. Бистра гiрська, завширшки з Ворсклу,
рiчка текла, петляючи в нетрях. Чути було, як булькотiла вода навколо
камiння, що рясно стирчало у нiй. А десь вона ревла (порiг, либонь)
невпинно, однотонно.
Змучений мандрiвник сiв на дрiбне камiння i простяг ноги у воду. Потiм
лiг горiлиць. Було приємно, аж здавалося, що ноги п'ють воду жадiбно i
вона поступає по жилах вище, вище i заспокоює, i втихомирює бiль у м'язах
та суглобах. А як ноги напились, тодi повернувся навпаки, - лiг лицем до
води i вмочив спраглi губи. Вода кавкала в горлянцi, вливалась струменем,
сповнила душу вщерть. Потiм проповз аж до половини в воду i занурив
голову, плечi i груди. Вилiз i знову лiг горiлиць.
Дивився в прозоре i до болю синє небо. Потiм заплющив очi й задрiмав.
Сонце пекло немилосердно... Аж враз схопився i сiв нагло. Очi йому були
широко витрiщенi й безтямнi:
- На ем?!. Многогрiшний!.. Я зараз... Я одягаюсь...
Йому приверзлось... Будь воно тричi прокляте!.. Його беруть на допит.
"Я зараз..."
Та до свiдомостi дiйшов плюскiт води та шум порогiв, i привид зник.
- Ху-у! Погано, брат. Кепськi твої дiла, Робiнзоне!
Почав зводитись. I враз очi упали на щось межи камiнням. Боже мiй!
Сквапно простяг руку i вхопив дивну знахiдку. Нiж! Мисливський нiж.
Власне, пiхви, з яких стирчало iржаве рукiв'я ножа. Пiхви напiвзiтлiлi, i
рукiв'я аж позеленiло, але, Боже мiй! Це ж, може, рятунок.
Проте видобути ножа було не так легко. Не пiддавався i сидiв у пiхвах,
мов прирiс. Потер рукiв'я об пiсок, обмив, потер полою, - рукiв'я засяяло
мiдяними, олив'яними та костяними кiльцями, що були нагнатi одне до
одного. Добре. Далi взявся до пiхов. Злегка стукав об камiнь, розхитував,
мочив у водi i кiнець кiнцем видобув ножа. Нiж був зовсiм iржавий, аж
чорний, але то пусте. Це ж бо чудесний нiж! Важкий i загонистий. Двадцять
хвилин - i нiж блищав. I хоч був рябий, мов вiспою побитий, та проте
добрий ще, дебелий. Таких ножiв нiде немає бiльше, як цi мисливськi ножi.
Це не просто собi нiж, це зброя, i неабияка. Для того й рукiв'я у нього
зроблене з тяжкого металу та костi, щоб був важкий i не схибив у слушний
час.
Мандрiвник радiв, мов дитина. Це хтось загубив його тут давно. Це вiн
тут лежав мiсяцi, а може, й роки, чекаючи на нього, чекаючи свого
призначення. I дочекався... Тепер мандрiвник не квапився. Найперше - нiж
мусить бути гострий. Тож сидiв i гострив його об камiнь. Пробував на волос
i далi гострив. Аж поки нiж став, мов бритва. Гаразд. По цьому направив
пiхви, почистив, пiдстругав, полагодив каблучку i ланцюжок, щоб чiпляти до
пояса. Тодi засунув ножа в пiхви, надiв на мотузку, що була замiсть паса,
i пiдперезався. Зовсiм добре!
Вiдтак, озброївшись, пiшов через рiчку по камiнню. Може, той бiк буде
гостиннiший. За рiчкою, продираючись на стежку, сiк ножем верболiз, стинав
гiлки, що заважали просто йти, - шукав ножевi застосування. А нiж гострий
же, як бритва! Надибавшiї зразу за верболозом тиху ковбаньку, глянув у
неї, мов у люстро. О, нiж мусить дiяти! На нього дивилось чуже, заросле
щетиною, почорнiле обличчя. Боже мiй! I мати б не впiзнала. Тим-то й доля
його цурається. Голитись!
Примостившись на каменi i перемагаючи бiль у суглобах та у всьому тiлi,
вiн почав голитись. Може, життя покращає. Дивився у воду, як у люстро, i
шкрiб ножем намочену щетину. Бере! Лiпше, анiж було голитись склом у
в'язницi... Потiм умився i глянув у "люстро". От, зовсiм молодий юнак.
Боже, скiльки змiн вiдтодi, як бачив себе востаннє голеним! Аж самому
стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого, веселого обличчя, що
колись зводило дiвчат з розуму. Шкода молодостi, шкода втраченого
безповоротно того, що вже нiколи, нiколи не повернеться. З води дивилося
суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але... I тi прямовиснi зморшки межи
бровами, i крилатi брови, заломленi уперто... Великi очi горiли мов у
божевiльного.
"Та-ак, мандрiвнику! З такою пикою тiльки в нетрях i жити та живих i
мертвих полохати. При таких лiтах - i така у вас, прости Господи, мордяка!
Як у Мефiстофеля. Ну ж засмiйся! Будь веселiший. Життя перемiниться..."
Але життя не змiнилось.
Довго ще йшов тайгою. Йому здавалось, що швидко йде, але насправдi
посувався, мов тiнь, хитаючись. Аби не лежачи помирати. Нiж бiльше не
ставав у пригодi. Нiяк не ставав. Спершу вiн стинав ним гiлочки знiчев'я,
а потiм засунув у пiхви i не виймав. В руцi не вистачало сили.
А надвечiр сили зовсiм покинули його. Край.
Лiг голiчерева пiд височенними кедрами, тягуче-важко i глибоко зiтхнув,
нiби випустив дух, поклавши голову на корiнь, i так лежав. Згодом витяг
помалу ножа i поклав коло себе. По хвилi намацав i переклав ножа зручнiше.
Ще зiтхнув глибоко-глибоко.
"Так... Кiнець..."
Думки плуталися у головi, що була немов гарячим оливом наллята. "Який
пак сьогоднi день?.. А, шостий... Ну, це ще здорово... Коняка б уже
здохла... А якби я був конякою - було б лiпше?.. Шостий... Так... Але Бог
за шiсть день свiт увесь сотворив... i цi нетрi теж... Атож..." Чорна
павза. I знову: "Шостий день... Оце й б вiн - останнiй, уже зовсiм
останнiй день мого життя... А ще б трохи..."
Проте це вже така собi, млява думка.
Не хотiлось рухати нi рукою, нi ногою. Не хотiлось думати. Хотiлось
лежати й лежати. Вiчнiсть лежати так. I хай шумлять високi кедри. I нехай
розповiдають пiд синiм небом хмаркам удень i зорям уночi, як один хоробрий
i смiливий... I хай слухають вивiрки... Як один хоробрий i смiливий п'ять
разiв перемiг смерть, видерся з пащi дракона i, гнаний буйною радiстю,
донiс свою голову аж сюди, доганяючи щастя, а знайшов - смерть...
Чужинець. Далекий-далекий чужинець. Чужак... Пробив нетрi грудьми i лiг
тут, мiж корчами, донiс свою голову аж сюди, за кiлька тисяч кiлометрiв,
аж на край землi...
I дзвенять кедри... Нi, то не кедри дзвенять, то золоте дитинство
дзвонить дзвiночками в гаях, синiми волошками зорiє в полях, бризкає водою
на Ворсклi... на Днiпрi... Ге-ен... I смiються, смiються дзвiнкi дiвочi
голоси, i скачуть луни лугом, горою... Пахне терпкий-терпкий чебрець пiд
бором...
Вiн лежить на гарячiй печi i дивиться, як горить лампада i мерехтять
образи пiд королiвськими рушниками. А мати крутить веретено i снує
тонюньку-тонюньку пiсню:
...Мати ж моя пава,
Тепер я пропала,
Що ти ж мене туди дала,
Де я й не була...
Мати ж моя вишня...
Мати ж моя вишня...
Хтось у ньому, непокiрний i бунтiвливий, хоче пiдвести йому голову, але
вона не пiдводиться. То її держить .йому тутешнiй волохатий бог, лютий,
скупий i ненажерливий; насiдає на груди i не дає вже йому дихати... А мати
схилилась близенько-близенько... Раптом - що це?! Вiн розплющив очi.
Стукiт?.. Пострiл!
Вiн зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокiрний
у нiм пiдводить його. В вухах дзвенить. Знову пострiл! Пострiл як грiм! I
враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дiвочий:
- Грицьку!!!
Жахливий крик молодостi, що її вхопила зубами смерть:
- Грицьку!!!
Вiн шпарко схоплюється на ноги. А Боже мiй! Мерщiй!.. Кидається чимдуж,
точачись, плутаючись у бур'янi, поспiшає, поспiшає. Знову крик. Близько...
Напружуючи рештки сил, вiн виламується на галявину. Ось!..
Величезний чорний ведмiдь, ставши на заднi ноги, намагається схопити
пащею людину, що, забившись у розколину межи камiнням, люто вiдбивалась
прикладом рушницi.
Ось вiн! Це вiн, волохатий, безжалiсний i грiзний бог нетрiв. Ага!
Пожираючи потвору гарячковими очима i нiчого не бачачiї, як манiяк,
пiшов на неї всторч, гнаний п'яною жагою помсти. Ага!!! А рука намацувала
нiж...
Ведмiдь хапнув повiтря, кинув жертву i, ревнувши, повернувся на нового
ворога всiєю тушею, посунувся на нього бiлою плямою "нашийника"...
Людина в розколинi тихо, по-дитячому, скрикнула... Нiж з диявольською
сплою пiрнув у бiлу пляму, в самiсiньку горлянку i повернувся там
упоперек.
Мандрiвниковi очi, трiумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всi боки
кров, заливаючи бiле, i ще бачили (коротка блискавична мить), як тая
людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднiм одягу звiролова,
простоволоса, i кинулась до нього... Це останнє, що його погляд встиг
побачити. Мить - i сили враз залишили його, в очах потемнiло, i вiн
повалився на землю пiд волохатою, чорною масою, як нiч накрила його...
Тiльки десь у пiдсвiдомостi ще якусь мить бринiло здалеку-здалеку:
"...Мати ж моя пава...
Мати ж моя вишня..."
I замовкло. Як iскра, заллята водою.
Мiсяць, що зiйшов над хребтами лiсистих кряжiв, стояв, мов вогненний
щит, низько прибитий до брами в новi краї, в невiдомi свiти. Вiн здавався
живим - то яснiв, то темнiв, надимаючись. То обличчя! То обличчя великого
духа - демона невiдомого, несходимого "Далеко". Воно то хмурнiло, то
яснiло i знову хмурнiло, червонiючи, - з долин, з улоговин, з мiжгiр'їв
пiдiймались тумани i хвилями десь сходили вгору. Межи кряжами внизу вони
лежали велетенськими намiтками - чи як хвилi бавовни, чи як зiгнатi вiтром
снiги...
Над падями, над проваллями, над становиками безкраїми i покрученими,
над тайною нетрiв стояла iмла, проснована тьмяним, червоним баговинням.
Зацокали пiдкови...
По голому кряжу, по становику, вигнались три вершники черiдкою. I
стали. Рушницi через плече. Витягнутi шиї. Ворушаться в сiдлах. Маячать,
як китайськi тiнi на тьмянiм екранi.
- Батьку! - це дзвiнкий, молодий голос. - Ну, як?..
- Добре... - це бас. - А пiдтягнiть-по попругу, злiзьте котрий...
Двоє метнулися з коней... А в того третього щось упоперек сiдла... Як
давнi запорожцi десь на козацькiй могилi, везучи бранця чи рятуючи
товариша. Сiдланi конi вимальовуються до дрiбниць, прядуть вухами,
пирскають i хапають губами бур'ян.
- Треба поспiшати.
Це молодий, швидко пiдтягши попругу i дослухаючись до кладi, що
впоперек сiдла.
- Вже? Ну, з Богом, дiтки.
- А ми не збились?
- Бог з тобою...
Двоє птицями вилетiли на коней. Враз всi зiрвались з мiсця i поскакали
черiдкою. Гейби привиди чи гiрськi духи на тьмяному тлi. Проскакали,
промигтiли рушницями, процокали пiдковами... i щезли.
Тиша зiмкнулася знову. Напружена i зрадлива тиша нетрiв.
Десь нагло розiтнувся далекий рев. Лютий i страшний. I покотивсь,
покотивсь. Урвавсь... Гавкнуло десь iз другого боку, так само хижо i
тужно... Закричав спросоння глухар... Зрадливi звуки, притаєнi шелести....
