Олесь Гончар. Бригантина
страница №7
...смiх майбутнього карного злочинця. Знала, що й таких зустрiне вспецшколi, матиме з ними справу день у день, i що до неї, молодої
вчительки, вони, певне, ставитимуться з особливою нещаднiстю,
ображатимуть, глузуватимуть, будуть принижувати її по-дитячому жорстоко й
цинiчно, бо де ж малюковi зрозумiти, що, принижуючи iншого, найперше
принижуєш, спотворюєш самого себе...
Ранньої осенi вперше з'явилася Марися в цих краях, а осiнь тут тиха,
довга, з високими небесами, з величним спокоєм степiв... Щедрий край. Iдеш
вулицею, i виноград лiзе з кожного двору, заходиш на веранду - аж на плечi
тобi нависає синьо-сизими та бурштиновими гронами. Хати великi, декотрi "в
шубах", розмальованi одна краще за другу, аж до самих дахiв обвитi
виноградними лозами. Причiлки вiд вулицi тонуть у заростях руж,
чорнобривцiв та ще в отих квiтах гiллястих, що iм'я їм нечесана бариня...
Паркани всюди повитi крученими паничами з дзвiночками найчистiшої
ясно-блакитної барви.
У день Марисиного прибуття Ганна Остапiвна сама запропонувала взяти її,
молодшу колегу, до себе на постiй, хоча тепер iнодi й нахваляється
жартома, що за неспокiйну вдачу постоялицi братиме з неї додаткову подать.
Ось так i почалось. Любителька лижного спорту, Марися й тут запалилась:
поставимо всiх на лижi! Самi в майстернях поробимо! Директор, хоч з
усмiшкою, проте згодився, дав завдання, поробили ще з осенi, тiльки ж
стати на лижi так i не довелось: протягом зими снiгу майже не було, раз чи
два випав, а до вечора вже його сонце злизало. Навiть птахи не всi звiдси
вiдлiтають у вирiй, декотрi й зимують по сусiдству, бiля ГЕС, бо нижче
турбiн вода нiколи не замерзає... I її, Марисю, все мiцнiше бере в свої
обiйми цей смаглочолий Пiвдень.
Жодного разу не пошкодувала, що сама напросилась сюди. Глушина? Але ж
хiба є глушина для такої людини, як, скажiмо, Ганна Остапiвна? Нема
глушини для того, хто мислить, хто має чим горiти, хто повсякчас носить у
собi невщухаючий внутрiшнiй свiт!
Важко? Звичайно, важко. Тепер Марися може зрозумiти ту однокурсницю,
яка вигукнула колись: "Iти працювати з правопорушниками - це просто
божевiлля!" Неврiвноваженi, бешкетнi, скаженi... Хоча по-своєму вони
послiдовнi, нетерпимi до фальшi, найменша несправедливiсть викликає в них
бурю... Є, звiсно, серед них грубi, пiдступнi. Є нещаснi. Є просто
смiшнi... Ось Бугор вiдмовився працювати. "Не хочу працювати - хочу тiльки
їсти". Гаразд. Сiдай он там окремо в кутку їдальнi, ось тобi черпак, ложка
найбiльша - їж. Мало однiєї порцiї, черговий принесе тобi другу, принесе й
третю, а ти тiльки їж, набивай кендюх... Уся школа стежить, як Бугор,
сидячи за окремим персональним столиком, мовчки орудує своїм черпаком.
Проте настає-таки той день, коли Бугор каже: "Годi. Набив черево по саме
нiкуди, аж набридло... Хочу тепер, як усi".
А нещодавно привезли юного вбивцю. Розважався сiрниками на iменинах
своєї сестрички, запалював i кидав до кiмнати, де дiвчатка
перевдягались... А на сестрi була сукня бiла, нейлонова - спалахнула
вмить! Вiд нейлону того рятунку нема, вiн просто розтопився на дiвчинцi, в
страшних опiках у лiкарнi й померла... А винуватець тепер тут божеволiє...
Ох, неспокiйна публiка буде на твоїй бригантинi! Ламай тепер голову, чи
стримає ваших маленьких пiратiв цей ромашковий сентиментальний бар'єр, чи
стане їм перешкодою, коли, сп'янiлi вiд своїх бешкетницьких спокус,
сипнуть врiзнобiч на дикий поклик степового роздолля?..
Марися вiльно розкинулась у травi, задивлена у навислi кетяги. Пахне
акацiя густо, медово. I всiй тобi солодко до знемоги. Бджоли гудуть,
облiплюють бiло-рожевий цвiт, - десь, видно, здалека прилiтають за
нектаром. По той бiк урочища Берестецький голосом античного громовержця
декламує якогось латинця, а потiм аж виспiвує улюбленi рядки з "Пiснi
морякiв":
...Завтра в iнший край мандрiвка:
Чорна дiвка - бiлий хлiб,
Бiла дiвка - чорний хлiб!..
Красивий його баритон Марисi приємно слухати. "Закохана", - каже вiн
про неї. З чого це вiн взяв? Певне, має на увазi її прогулянки iз
Степашком. Та чи це ж кохання? Скорше - просто дружба, щира, товариська,
трохи iронiчна... Справжнє кохання, яким воно їй уявляється, оте
всеосяжне, слiпленне, - чи прийде воно коли, чи й зовсiм її обмине?
Мабуть, могла б покохати такого, як той сивочубий у плащi, з синiми
тужними очима... Той, що його вже нема, що десь на такому ось пагорбi
востаннє зболеним поглядом свiт обiйняв... У вiчнiсть вiдпливла його
бригантина. О, як вiн глянув на Марисю коло брами пiд час прощання!..
Одним поглядом так багато можна людинi сказати...
Примовк Берестецький, натомiсть десь iз глибини урочища соловей подає
голос. Кажуть, меншає на свiтi солов'їв. Хамiв на свiтi бiльшає, а
солов'їв меншає! Невже планетi справдi загрожує розлука з цим сiреньким,
самозабутнiм, найнiжнiшим своїм поетом? А з ким же дiлити оте почуття, що
пiдiймається, росте в тобi, хоча й не знаєш для кого?
Незвичний стан переживає душа в цiм дивнiм урочищi Чортуватiм. Нiби
п'янить самий дух акацiй, вiд нього аж чадiєш, умлiваєш, поринаючи в
безмiри якогось райського блаженства... Марися знову змружує очi, i одразу
зникає все, тане, маєш над собою лише цей дивний свiт, зiтканий iз
золотавостi сонця й клубкiв бiлого, облiпленого бджолами цвiту.
Досягається якась не знана ранiш гармонiя, сонце розлилося, i сама ти вже
нiби розчиняєшся в солодкiй млостi природи, в її запашистих медах...
Зовсiм заплющуєш очi, i тодi тебе нема, життя розтануло, свiт зiллявся, -
на мiсцi сонця вирує в небi тiльки жовто-бура гаряча туманнiсть, сповнена
пахощiв цвiту й золотої бджолиної музики...
XXIII
У день iменин Ганни Остапiвни ще зрання їй приносять телеграму вiд
сина, i цього досить, щоб потiм уже до самого вечора в неї був добрий
настрiй.
Цього дня її вiтатимуть у школi, Валерiй Iванович вiд iменi колег
пiднесе Ганнi Остапiвнi букет квiтiв, а вiд служби режиму Антон
Герасимович басом побажає їй "кавказького довголiття".
Коли пiсля школи Ганна Остапiвна повернеться з Марисею додому, їй
доведеться чимало часу витратити, щоб розiбрати поздоровну пошту, що
надходила протягом дня. Не забувають свою вчительку колишнi її вихованцi.
Той зблизька озивається, той здалека, а один вiтає Ганну Остапiвну дуже
зворушливим листом з мiсця ув'язнення, де вiн пiсля суду вiдбуває свiй
строк.
- Оце коректив до нашої педагогiки, - каже Ганна Остапiвна. - Щоб ми не
дуже зазнавались...
Розповiдає, що славний був хлопець, вийшов зi школи з вiдмiнними
оцiнками, нiхто i в гадцi не мав, що вiн знову зiрветься, сяде на лаву
пiдсудних... Працював уже скреперистом на каналi, встряв у бiйку пiд час
пиятики, що кiнчилась для когось трагiчно... I ось пише, здається, десь аж
iз тундри, спiває дифiрамби колишнiй своїй учительцi; "Щодня вас згадую,
Ганно Остапiвно... Аж коли тут опинився, оцiнив вашi душевнi поради,
тiльки тут i збагнув, що мав i що втратив..."
Лист iз тундри Ганна Остапiвна вiдкладає окремо: цьому неодмiнно треба
вiдповiсти. Всi вони для неї, як сини, а якщо котрий збився з пуття, то за
такого серце болить ще бiльше...
Квiти на столi, бiля них потертий портфель Ганни Остапiвни, де повно
учнiвських зошитiв, та купою щойно прочитанi листи й телеграми...
Обважнiла, втомлена, сидить сива вчителька над своїм багатством, Марисi з
тахти видно її задумливу постать, повнощоке обличчя, що дихає спокоєм
душевної злагоди. Не вчительку, а скорiш селянку-трудiвницю нагадує вона
своєю обважнiлiстю, врiвноваженiстю духу i цими великими, звичними до
будь-якої роботи руками. Солдатська вдова. З якою скромною, некрикливою
гiднiстю несе вона крiзь життя свої втрати й свою самотнiсть. Чоловiк був
командиром пiдводного човна, пiд час вiйни, коли вони розставляли мiни
десь у фiордах Норвегiї, їх було виявлено ворожим флотом, човен, рятуючись
вiд погонi, напоровся на пiдводну скелю, здається, сталося це у Баренцовiм
морi... I все. Вiдтодi вдова. Сама виростила сина, далеко вiн зараз вiд
матерi: є, виявляється, мiжнародна iнспекцiя по нагляду за дотриманням
якоїсь там рибальської конвенцiї, i син Ганни Остапiвни одразу пiсля
iнституту дiстав призначення в ту мiжнародну службу... По кiлька мiсяцiв
не сходить на берег, то з датчанином, то з норвежцем ганяв браконьєрiв у
мiжнародних водах, а дiло це не просте, професiя неспокiйна (як багато
неспокiйних професiй на свiтi!). Часом у вiдкритiм океанi мусиш
перебратися з судна на судно, - одного разу пiд час шторму його ледве не
розчавило мiж бортами, бо судна страшенно розгойдало на бурунах, "та ще,
може, й навмисно так пiдстроїли тамтешнi хижаки", - висловлює припущення
Ганна Остапiвна, адже в океанi iнколи промишляють запеклi порушники
конвенцiй, вони люто ненавидять цих iнспекторiв за їхню непiдкупнiсть, а в
iнспектори якраз i вiдбирають людей непiдкупних, принципових, бездоганно
чесних...
Син для Ганни Остапiвни - найбiльша вiдрада, ним живе, ним гордиться. I
хоч далеко вiн, i служба така, що все може статись, i переживання постiйнi
для матерi, зате коли озветься ось, як сьогоднi, то це щоразу для неї
свято. Перечитує Ганна Остапiвна телеграму, i ледь помiтна усмiшка їй не
зникав, i очi повнi мовби тихої музики... Людина стiйкої внутрiшньої
злагоди, Ганна Остапiвна й на Марисю впливає заспокiйливо, не раз у часи
сумнiвiв вона пiдтримувала молоду вчительку своєю увагою й материнською
добротою. Iнодi Марисi думається, що й сама вона через багато-багато лiт
стане теж такою.
Коли сiли обiдати, Марися запитує несподiвано:
- Хто вас виховував, Ганно Остапiвно?
- Найперше батьки.
- I якої педагогiки дотримувались?
- Проста була їхня педагогiка. Знала я, дочко, за ними принаймнi три
чесноти, що в народi досить поширенi... Перша, що трудились обоє весь вiк.
Друга, що по правдi жили. Нi на кого наклепу не зводили, нi обмови, вуста
свої нiякою брехнею не опоганили... А третя, що вiрно мiж собою любились.
Ото вони й були для мене взiрцi, моральнi наставники...
Якийсь час мовчали обидвi. Потiм Марися спитала:
- А далi?
- Далi саме життя взяло в крутi свої жорна. Вчителювати прийшла в часи
труднi, коли вогняна боротьба отут лютувала повсюди в цих краях, скирти,
стайнi горiли ночами, а по степах конi блукали бездомнi, з фанерними
дощечками на шиях: "Хожу-блукаю, созу шукаю"... Ох, було, було...
I знов (уже не вперше) чує Марися про тi далекi роки, коли вчителювала
Ганна Остапiвна в маленькiй степовiй школi, де печi доводилось кураєм
топити, i хоч нi електрики, нi радiо ще не було, але й там, в осiннiх
вiтрах, у негодах, ця жiнка почувалась щасливою, бо вдвох були, удвох...
Школа тiсна, гасовi лампи, заняття в три змiни, i шляхи розбагнюченi так,
що на довгi мiсяцi нiякого зв'язку з зовнiшнiми цивiлiзацiями... Однак
працювали з радiстю, не скаржились, ще й пiсень вечорами спiвали хiба ж
так!..
- А тепер глянеш: i Палац культури, i траса пiд вiкнами, а воно приїде
з своїм дипломом, та ще й носом крутить, вичiкує, як би перескочити кудись
поближче до барiв та ресторанiв, - обличчя Ганни Остапiвни на мить
хмарнiє. - Чи згадати, як цю школу ми створювали: ще досвiду нема,
страшно. Правопорушники ж! Таких ще в нас не було, ми для них троглодити,
вони для нас зарiзяки, яких маємо на кожному кроцi остерiгатись...
Недовiра, взаємний острах - боїмося ми їх, а вони нас. Спершу шестеро
всього було, а потiм цiлими партiями почали їх завозити з рiзних областей.
Та все такi - на людей не схожi: в болячках, немитi, замурзанi, в кишенях
цигарки, карти. Одного вечора цiле вогнище з їхнiх заяложених карт
розпалили. I силомiць не вiдбирали: кожен сам пiдходь i кидай, якщо
совiсть заговорила... А зате пiзнiше... Iду якось мiстом, коли хтось
гукає: "Ганно Остапiвно!" Кому це я, думаю, тут потрiбна... Юнак пiдбiгав
такий радiсний, в куртцi шкiрянiй. "Невже не впiзнали? Це ж я, Зозуля! Що
з картами не хотiв розлучатися... Зараз на судноремонтному". Завiв до
павiльйону, та ще й морозивом пригостив...
Усмiхнулась Ганна Остапiвна при тих згадках, примовкла, а Марися тим
часом уже прибирала зi столу.
Тiльки були зiбрались обидвi сiсти за учнiвськi зошити, як за вiкном
просигналив мотоцикл, почулися знайомi кроки на верандi... Жiнки
переглянулись весело. Так i є: з'явивсь на порозi власною персоною Костя
Степашко, як завжди, пiдтягнутий, сухолиций, в доброму гуморi.
- Кажуть, десь тут iменинниця проживає? Вручив Ганнi Остапiвнi букетик
троянд у целофанi, поставив на стiл пляшку червоного угорського - "Бичача
кров"... Марисю Павлiвну запитав, чи не втiк знову вiд них Кульбака..,
Вона аж губки сердито надула:
- Звiдки таке припущення?
- Та ось тiльки що до мене один з лiсосмуги вибiгав, чистiсiнько ваш
Кульбака...
I щоб розважити вчительок, Степашко з гумором почав розповiдати свою
пригоду. Мчить оце вiн грейдером, поспiшав сюди зi швидкiстю людини, яка
квапиться на побачення, i раптом чує гук з лiсосмуги: "Стiй! Стiй!".
Голосок дитячий, вимогливий, довелося зупинитись, бо, може, що сталось...
Пiдбiгав до мотоцикла пацанок, викапаний тобi Кульбака, на головi в нього
кашкет мiлiцейський - батькiв чи братiв!.. Десь там з кущiв визирають ще
кiлька пастушат, стежать, як їхнiй вожак поведеться... А цей, видно,
смiливець, зовсiм по-бойовому звертається: "Дядьку мiлiцiонер, покажiть
свого картуза!" - "Нащо тобi?"- "Будь ласка, ну, покажiть". Що вдiєш:
скинув, показую, а воно взяло, подивилося й розчаровано назад повертає:
нi, каже, це не те... "Та що ж ти хотiв?" - "Я, - каже, - хотiв
перевiрити, чи пiдкладка у вашому картузi, як у моєму!.." Отак розiграли,
бестiї малi, блюстителя порядку...
- I колишнього правопорушника, - засмiялась Ганна Остапiвна.
- Невже був? - здивувалась Марися. - Хто б мiг подумати... Такий
зразковий!..
Марися пiдхопилась, щоб подати келешки та ще там щось приготувати, а
гiсть тим часом, вiдкоркувавши пляшку, у вiльнiй позi сидiв на стiльцi й
закохано стежив, як Марися господарює. Сьогоднi вiн їй скаже нарештi те,
що вже не раз збирався сказати. Колись це називалось: освiдчитись,
зiзнатись у своїх почуттях... Щоправда, не зовсiм уявляє, як це воно буде,
але ж... Отак би дивився й дивився на неї... Ось вона, зiп'явшись
навшпиньки бiля буфета, дiстав кришталевi келешки. Майнула з ними на кухню
i вже звiдти несе їх помитi, розставляв обережно, кладе чистi серветки...
Робить звичайнiсiньке дiло, а йому так приємно спостерiгати її, ще й
вiдкривати в Марисi оцю вроджену грацiю, плавнiсть рухiв, природну красу,
що є i в стрункiй, ладненькiй поставi, i в гордовитiм поворотi голови, i
навiть у тому мимовiльному жестi, звичному змаху руки, яким Марися раз у
раз поправляє своє неслухняне пухнасте волосся... Коли вона знов сiла до
столу, гiсть, поналивавши червоного в келешки, запропонував:
- За вас, Ганно Остапiвно...
Марися пiдтримала з пафосом:
- За людину великої душi!
Вiдсьорбнувши вина, Степашко з iронiчною мiною звернувся до господинi:
- Ганно Остапiвно, хiба є душа?
- Був час, коли не було, зникла, - в тон йому вiдповiла Ганна
Остапiвна. - У моєї подруги навiть неприємностi виникли, коли вона якось
на уроцi слово "душа" дала учням вiдмiняти. До конфлiкту дiйшло, на захист
необачної мусив стати "Робос", так звалась тодi профспiлка освiтян...
- У наш час душа теж водиться не в кожного, вiдповiла Марися
дошкульнiстю своєму "кавалiровi". - А в декого її не завжди й виявиш,
ледь-ледь ознаки життя подає...
- Здаюсь, - пiдняв руки Степашко. - Питання з'ясоване... Жаль тiльки,
що нашi Марися Павлiвна сьогоднi чомусь не в дусi...
- Бо заждалася, - сказала Ганна Остапiвна. - Переживала людина, чого
так довго не з'являється її кавалiр... Я вже її розраювала: вiн же
студент-заочник, може, консультуватись поїхав... Або десь на операцiї -
хулiганчат ловить...
- Для Марисi Павлiвни, мабуть, дивною здається людина, що обрала собi
таке заняття - ловити пацанчат? Менi самому iнодi дивно. Тiльки й тiшу
себе тим, що рано чи пiзно потреба в нашiй професiї вiдпаде...
- Все може бути, - мудро посмiхнулась Ганна Остапiвна.
- Ученi вже нiбито виявили в мозкових пiвкулях центр, що керує людською
агресивнiстю, - вiв далi Степашко. - Головне було виявити цей загадковий
центр, а далi буде простiше: таблетками збиватимуть агресивнiсть...
- Не вiрю в таблетки, - сказала Ганна Остапiвна. - Вiрю в iнше... До
речi, поздоровте й Марисю Павлiвну: її призначено начальником лiтнього
табору, вiн буде зватися "Бригантина"...
- Вiтаю, товаришу начальник! - сказав Степашко. - Вдало вирiшено:
капiтаном "Бригантини" саме й мусить бути така сувора особа.
- Не лише сувора, а й владолюбна, - додала Ганна Остапiвна. - Така вже
порода. Одна з її землячок колись навiть Оттоманською iмперiєю правила...
Ну, а цiй дiсталося зборисько маленьких пiратiв...
- Вам жарти, - зiтхнула Марися, - а мене тривога не покидає: як я їх
утримаю? Адже це буде щось схоже на повiтряний замок, i мури будуть iз
самого повiтря... Може, першого дня всi кинуться врозтiч, хто куди?
- Повиловлюєм, - усмiхаючись, приспокоїв Степашко. Марися дивилась на
нього вивчально.
- Були колись мiнезiнгери, - сказала пiсля мовчанки вона, - мандрiвнi
фiлософи, бурсаки, вiчнi студенти бродили по всiй Європi... Славний лицар
Дон-Кiхот роз'їжджав по свiтах на своїм Росiнантi... Один наш колега теж
мрiє про таке... А ви, Степашку, чи могли б зважитись на щось подiбне,
звершити сучасний лицарський маршрут?
- У наш час, Марисю, Дон-Кiхот неможливий, - переконано заперечив
Степашко.
- Чому?
- Як особа без певних занять, був би вiн затриманий негайно. Та ще й
дiстав би по вiдповiднiй статтi "за систематичне бродяжництво"... Свiт,
Марисю, розмiрений, задокументований...
Марися звикла до його жартiв у такому дусi, буває вiн часом дотепний, а
зараз... У його вiдданостi вона не має сумнiву... Та чи тiльки цього вона
прагне? Збоку їх уже розглядають як майбутнє подружжя, нiби до того воно i
йдеться, тiльки все ж випадковiсть, неповнота почувається в їхнiх
стосунках, якимись прiсними вони здаються Марисi... Видно, вiн це розумiє,
бо раз у раз за його жартами вчувається присмученiсть, i в його залицяннях
є мовби доля гiркоти...
Приїхав, виявляється, щоб забрати Марисю в кiно. Тiльки треба вирiшити
- куди? На ГЕС чи в радгосп, а можна ще в мiстечко льотчикiв, щоправда, це
далеченько в степу... Саме цього несподiвано навiть для себе й забагла
Марися:
- До льотчикiв!
Степашко не заперечуванi',
- Приймається.
Ганну Остапiвну радувало, що вони швидко дiйшли згоди.
- Їдьте, їдьте... Оце, друзi, тiльки й вашого. Життя, воно дуже коротке
i так летить - iз швидкiстю свiтла чи й ще швидше...
Незабаром мотоцикл уже мчав їх центральною вулицею села, потiм
прогуркоче вiн мимо спецшколи, - не могла Марися вiдмовити собi в
задоволеннi на ракетнiй швидкостi джухнути мимо Антона Герасимовича,
знаючи, як вiн ставиться до таких її "правопорушницьких" поїздок. Ось i
мур, побiлений вапном, бiля прохiдної арки срiблиться акацiя у важкому
цвiтi, аж на камiння муру кладе свої розiмлiлi кетяги... Антона
Герасимовича, на жаль, не видно, на прохiднiй стоїть iнший вартувальник,
мало знайомий Марисi.
- Що там? - запитала Марися Павлiвна, коли водiй пригальмував
мотоцикла.
- Та нiчого, - схмура вiдповiв вартовий. - Тiльки Бугор та Кульбака
побились...
I коротко розповiв: чистили на кухнi картоплю, Бугор чимось розсердив
комишанця, а той скипiв - хiба їм довго? - i ножем наослiп пошпурив...
Крiзь сорочку в плече загнав, довелося укол давати...
- А за що ж завелись? - Марися зiскочила з мотоцикла.
- Та хiба їх розбереш... Матiр той Кульбачину нiбито непоштиво обiзвав,
чи що... А воно ж, Кульбача скажене, спалахнуло одразу...
Марися обернулася до свого "кавалiра":
- Їдь. Я залишаюсь.
I на очах сторопiлого Степашка її маленька постать швидко зникла у
дверях прохiдної.
XXIV
"Гальма не вiдрегульованi"- ще й так про них кажуть. Реакцiї в таких на
все блискавичнi: йдуть, марширують по двору, пiсню горлають, а тiльки хто
ненароком на п'яту передньому наступив, - враз обертається, i вже затуляй
обличчя... Лясь! лясь! i далi пiшли, спiвають.
Так i в Кульбаки з Бугром: швидко побились, швидко й помирились. Тим
бiльше, що Бугор пiд тиском товариства змушений був визнати, що поводився,
як останнiй нахаба: навiть у вiчi не бачивши Порфирової матерi, дозволив
собi вiдгукнутись про неї брутально... Ну й дiстав по заслузi.
За кiлька днiв по цьому, коли радiсно збудженi школярчата їхали в
радгосп на роботи, обидва забiяки, нiби нiчого мiж ними й не було, вже
сидiли в кузовi поруч, i Кульбака навiть пiдспiвував, коли Бугор затягнув
своєї безглуздої:
По кривiй i нерiвнiй дорозi
Їхав безколiсний грузовик...
Цей виїзд був особливий: їхали збирати черешню! Десантом мали
викинутись на радгоспнi сади, що вже ждуть їх не дiждуться... Зустрiв їх
не карликовий сад i не пальметний, де ото молодим деревам руки викручують
та розпинають на дротах, - зустрiли хлоп'ят могутнi черешневi вежi, що
вiльно вигналися в небо й зажеврiлись уже купами ягiд по верхах, горять,
як при свiтлi вранiшньої зорi... Високо? Так це ж i добре, є куди дертися
тим, хто черешню обриватиме... Хлопцям випало таке щастя. Тiльки
зарум'янилась "тавричанка" та "рання мелiтопольська", директор радгоспу
одразу й примчавсь до спецшколи:
- Виручайте!..
I ось вони тут. Швидко розподiлились, втямкували що i як - i за роботу.
Черешню їж, скiльки хочеш, це дозволяється, а черешня така, що хоч i вiдро
її з'їси - живiт не болiтиме, тож смакуй, ласуй, але й про норму не
забувай!
Кульбака, що перед цим вiдзначився на полоттi гороху та моркви
(можливо, сприяло цьому й гасло, розмальоване Берестецьким на спецiальному
стендi: "Гостри сапу звечора! Хай вона буде гострiша за твої власнi
зуби"), - опинившись у саду на черешнях, виявив тут ще бiльше завзяття.
Першого ж дня трудар комишанський перевиконав норму i на вечiрнiй лiнiйцi
стояв правофланговим, хоч ростом i не найбiльший. Бо заслужив, трудився на
совiсть!
Iншi теж не лiнувались, за винятком хiба що Бугра, на якого в
школярськiй стiннiвцi з'явилась карикатура: стоїть руки в боки, заїдений
до вух шовковицею (десь вiн i шовковицю винишпорив). На збираннi черешнi
Бугор уперто заднiх пасе, норма йому не дається, бо, мовляв, сонце так
слiпить, що вiн не може розрiзняти, де листя, а де черешня... Смiшна була
карикатура, i сам Бугор голоснiше за всiх реготавсь, впiзнавши себе,
розмальованого...
Перший день минув загалом досить спокiйно, а ось коли виїхали вдруге...
Зовнi, однак, нiщо не вiщувало грози. Кипить робота. Хто на драбинах,
приставлених до розкiшних черешневих веж, а декотрi волiють i без драбини
обходитись, шастають, мов бiлки, мiж гiллям, меткi, верткi, тiльки листя
шелестить та лоби крiзь кетяги черешень проблискують... Пiд'їздять машини,
вiдкривають борти, i ящики з черешнями раз! раз! - i вже кузов ними
наповнений, помчать звiдси якi на консервний завод, а якi просто з саду,
ще в росi, до лiтакiв, Аерофлот вiдправлятиме їх в мiста безчерешневi,
людям у Якутiю, в Заполяр'я...
Усi задоволенi трудовим десантом спецшколи: був директор - хвалив, був
агроном - хвалив, пiдходить з костуром сторож, колишнiй мартенiвець,
людина-гiгант, у самiй майцi, у штанях широких, i теж радується працею
недавнiх правопорушникiв.
- Можна ж, виходить, i чесно свiй хлiб заробляти, - каже вiн, спершись
на костур, схожий на той черпак, що ним метал розливають. - Чесний хлiб,
вiн куди поживнiший... А то скiльки охочих бував на дармове! Як лiто, так
i штурмують цi садки, лiзуть iз пляжiв, голi, мов дикуни, продираються
крiзь живоплiт. Станеш такого соромити: та ти ж, мабуть, уже й
комсомолець, десять класiв, мабуть, скiнчив? А вiн: "Та я тiльки
попробувати!" - "А нащо ото авоську припас?" I хоч стрiляй його: звiдси
вiдженеш, а вiн з iншого мiсця лiзе, ще й зуби скалить, такi поставали -
нi сорому, нi честi.
Щира душа цей мартенiвець, пiдiйде то до одних, то до других, про свої
хвороби хлопцям розкаже та скiльки металу перетопив на заводах, перш нiж
пiти в охорону цих райських садiв... Але ж не всi люди такi.
Псує настрiй хлопцям новий доглядач вiд служби режиму, вiн тiльки
влаштовується до них, проходить iспитовий строк i, може, тому на всiх
в'їдається, такий причепа виявивсь, що хлопцi одразу його не злюбили, для
них вiн з першого дня Алiгатор, або просто - Крокодил (Хлястик запевняє,
що очицi в нового справдi схожi на крокодилячi). Невiдомо, звiдки й
узявся; тi кажуть, з гесiвської охорони його вигнали за пияцтво, iншi, що
вiн нiбито строк вiдбував на комишитовому заводi. Пригорблений,
жовтолиций, втягнувши голову в плечi, перебiгав вiд дерева до дерева,
винюхує, де що не так, кого на чому можна б зловити. А тут якраз i нагода
трапилась. З консервного заводу завернули кiлька ящикiв з черешнею, де
було виявлено фальш: знизу пiдкладено гiлочок з листям та груддя землi, а
черешнею зверху тiльки прикрито... Наглядач ревно взявся дошукуватись
винуватця, з пiдозрою кидався до кожного: "Мабуть, твоя робота?", аж поки
Бугор непомiтно для iнших i, нiби жартома, кивнув йому на Кульбаку, на
передового: то вiн, мовляв, утнув... Це можна було вважати за жарт, одначе
причепа одразу вхопився, давай мерщiй зганяти злiсть на Кульбацi:
- Оце ти такий ударник? Очi замилюєш? Грiш цiна твоїм рекордам! I вгорi
ото, - кивнув на дерево, - на вершечку позалишав, то для кого? Для
горобцiв?
- То не моя черешня, - буркнуло хлоп'я, ображене пiдозрою.
- А чия? Хто обривав? Тебе питаю!
- Не скажу.
- Ага, втаюєш! Тодi лiзь сам i позривай менi до останньої ягодини!
- Не полiзу!
- А я кажу: лiзь!
- Нi i нi! - кричало хлоп'я, доведене трохи не до слiз, бо справдi ж не
його це була черешня, i ящики бракованi теж не його, - всi хлопцi знали
про це.
Товариство пробувало захистити Кульбаку, але заступництво ще бiльше
розлютило наглядача:
- Змова? Кругова порука? Якщо так, завтра всi аж зашумите на кукурудзу!
Отам погартуєтесь!
А коли нарештi Крокодил, так i не домiгшись свого, подався до iнших, ще
там на комусь зганяти злiсть, Бугор, наставивши пальцi рiжками над лобом,
затанцював перед Порфиром:
- Второпав тепер, яка правда на свiтi? Хто зробив, а на кому окошилось!
Доводь тепер, що ти не верблюд!
I признався, що то вiн, Бугор, таку штуку з ящиками встругнув, бо пiсля
вчорашньої карикатури теж вирiшив норму перекрити, вийти в
правофланговi... I викрутився, бо треба вмiти, бо в нього правило таке:
роби що хоч, тiльки не попадайся!..
Сумно стало Порфировi, одразу й охота до роботи вiдпала. Старався як, а
ще й винним зробили. Навiть подумалось: а може, й має рацiю Бугор? З цим
Бугром у Порфира складались дивнi стосунки: то мiж ними доходить до бiйки,
до ножа, то iнодi Кульбаку й самого тягло до цього татуйованого переростка
з волячою шиєю, якого комишанець хоч i вважав за бовдура, одначе змушений
був рахуватися з Бугровою досвiдченiстю у важливих життєвих справах.
- Ти старався, хотiв, як i мати, у знатнi вийти, - розпатякував Бугор,
- а я їм грудомах на дно, гiллячок з листям, ягiдками зверху притрусив i
теж норма! I теж передовий! Одержуйте, будь ласка!
- А якби в Заполяр'я пiшло? - вислухавши хвальковите патякання, мовив
Гена Буткевич. - Або до тих, що в шахтах?
Бугор задумався на мить, потiм вигукнув ще рiшучiше:
- А до нас вони як? Нам до одурiння товчуть: будь чесний, справедливий,
а самi? Дуже вони справедливi? Крокодиляча їхня правда! Не пий, не кури,
бо вiд сигарети коняка дохне, а я ж ось не дохну? - i Бугор натужно
затягнувся сигаретою, випускаючи дим, як фокусник, кiльцями. - Мого пахана
третiй раз живосилом вiд алкоголiзму лiкують, а вiн звiдти повернеться та
знову як дасть концерт, - не знаєш, де дiватися... I такi вони всi, -
розмiрковує упевнено Бугор. - Нам нотацiї пудами, правила тисячами, а для
себе в них одне: "Поживем! Пiсля нас хоч потоп, хоч атомна пустеля!"
- За всiх не розписуйся, - заперечив Порфир, бо йому чомусь майнула
думка про маму.
- Наївняк ти. Правдою хочеш жити? Ну, то й живи! Вiн тебе з тiєю
правдою завтра на кукурудзу пожене або й зовсiм за браму не випустить...
I головне, що й поскаржитись на Крокодила зараз нiкому було: директор у
вiдрядженнi, в мiнiстерство на нараду викликали. Ганна Остапiвна знов
прихворiла, а Марися цiлi днi заклопотана влаштуванням лiтнього табору,
тiєї "Бригантини", що невiдомо - з ким та куди вона попливе...
Хлоп'яча рада, вже й про роботу забувши, зiбралася на чолi з Бугром пiд
черешнею обмiркувати дуже важливу для себе рiч: як провчити Крокодила? Як
помститися йому?
- Чого вiн чiпляється до всiх, халява стара?
- Яке має право?
- Учудити щось йому треба, - сказав Бугор, - Щоб лопнув з досади - таке
учудити!.. I це сподобалось товариству:
- Учудити! Учудити! - почулися звiдусiль веселi правопорушницькi
голоси.
XXV
Фрегати хмар бiлiють по обрiях, а помiж них, серед пустельного
бугристого ландшафту, серед уявних лiсiв Геродотових, що колись зеленiли
тут, переповненi нiмфами, сатирами-фавнами, пробирається щось на мiсячний
всюдихiд схоже. Нiяких фавнiв: безжиттєво, голо, молочаєво. Пiщанi видми
жовтiють, лобато лиснiються кучугури, чубатi й безчубi. Чи, може, десь там
i фавни серед них попршцухали, як цапки, пiдглядають звiдти: хто їде? хто
смiється в тiм брезентовiм шарабанi? Рухається газик-всюдихiд
науково-дослiдної станцiї. Крiм водiя, хлопця iронiчного, в машинi ще
доктор наук (вiн же й директор), симпатичний товстунець у брилi, в
окулярах, та Оксана Кульбака, що їде провiдати сина. Вирушаючи в справах
на ГЕС, директор прихопив i її, бо це майже по дорозi. Весело в машинi,
смiшне згадалось, що могло обернутись i дуже сумним: як учора сапери
знешкоджували в цих пiсках мiни та снаряди. Настягували їх цiлу купу,
заклали вибухiвку, пiдпалили шнур i швидше до машини. Др-р! Дрр! - а вона
не заводиться!.. Довелося рекорд iз бiгу ставити: таку швидкiсть
розвинули, пустившись у лозняки, що олень мiг би позаздрити... Пригадалися
також рiзнi штуки, що їх викоював Порфир. Одного разу осами нагодував
станцiйного балакуна. Є такий у них, рота не затуляє, нiчим його не
спиниш, то Порфир йому скибку кавуна з осами пiдсунув. Той як вхопив - три
днi потiм не розмовляв, тiльки на мигах показував: язик розпух, у ротi не
вмiщається... А Порфир ще й слiдом з ватагою ходить: розкажiть нам ще про
свою дисертацiю...
- Гуморист вiн у тебе, з ним не заскучаєш, - вiдгукується водiй. -
Вогонь-хлопець!
- Вогонь-то вогонь, та от чи не тиранять вони там його за цей вогонь...
Чи на користь йому пiде їхня муштра?
- Вишколять! Там учителi такi, що й зайця навчать сiрники запалювати...
Я чув, їм навiть платять бiльше, бо робота з хулiганчатами дорiвнюється до
роботи в шкiдливому цеху: кiлька рокiв попрацює - i вже руки трусяться...
- А в нас без Порфира аж надто тихо стало, - зауважив директор станцiї.
- То, було, як не та пригода, так iнша оживлювала наш буденний ландшафт...
А тепер вiн десь там штукарює...
- Отож таке кляте: доки чогось не викоїть, i спати не ляже... А буває ж
золоте дитя. I заспокоїть тебе, i школу обiцяє бiльше не пропускати, з
усiх сил клянеться, звичайно, й тут iз фокусом: "От щоб я вчорашнього дня
не побачив!.."
Тепер синовi штукарства навiть потiшали матiр, вона вже уявляла свою
незабарну зустрiч iз ним. Добротою та нiжнiстю, невихлюпнутими ласками
була їй переповнена душа. Надiї на сина - це було зараз найсвiтлiшим у її
життi. Ось тiльки чи не забуває вiн там свою неню, чи не розучиться за
всiма науками та муштрами матусю любити?
Своїми сумнiвами вона й подiлилася з доктором наук, котрому це теж,
видно, було не байдуже.
- Там, де дiти перестають любити батькiв, - сказав вiн, - там кiнець
усьому... Звiдти й починаються всi нещастя. I насамперед нещастя для них
самих, для дiтей. Жаль, що вони доходять до розумiння цього, коли буває
вже пiзно...
- Ви вважаєте, що й Порфир... забуде мене? Вiдвикне?
- Я цього не сказав. Навпаки, менi здається, в ньому є моральнiсть,
багатство почуттiв... А що хлопець зараз у випробах, то це не страшно. За
моїми спостереженнями, любов мiцнiшає, коли людинi трудно.
- Вчителька говорила, що мiй труднощiв не боїться, - похвалилася мати.
- Особливо на годинах працi себе показав.
- У матiр вдався, - весело сказав водiй. - Та й дiд був трудяга... Ото
був старий! Теж штукар! Iде в аптеку, i яструбок на плечi: не чiпай, мов,
мене, бо й очi повидираю!.. А дiло як своє знав!
- Ще й дочцi передав науку, - зауважив директор. - Скiльки ось до неї
за досвiдом їдуть. Тiльки з машин - одразу: ану, де тут ваша знаменита
виноградарка, що на вогнi вирощує...
- Годi вам, бо перехвалите, - сказала Оксана.
- Iване Титовичу, а що будем робити, як її в нас засватають, - весело
мовив водiй, - i вивезуть хтозна-куди?
- Кому там я вже потрiбна, - вiдмахнулась Оксана не без кокетства.
- Ми їй тут, на мiсцi, пiдшукаємо пару, - сказав Iван Титович. - Так
тому й бути: за рахунок станцiї справимо весiлля, хай уже потiм налiтає
контроль...
- Не завадило б хоч весiллям трохи розворушити нашу Комишанку, - сказав
водiй. - Бо вже рiдко й живу пiсню почуєш, все бiльше з радiоли.
- Це правда, - пiдтримала Оксана, зiтхнувши, - Мотоцикли по дворах,
антени над головою, кожен у достатку живе, а вийдеш увечерi - нi пiсень,
нi гукiв... Темно по хатах, тiльки у вiкнах голубенькi вогнi, як на болотi
блукають, - усi перед телевiзорами сидять, хокей дивляться, провалився б
вiн вам...
- Не лайся, я болiльник: нi хокея, нi футбола не пропускаю, - нагадав
водiй. - А тебе висватаєм за такого, що матиме аж два телевiзори в хатi...
Догадується Оксана, кого вiн має на увазi. Один такий у них молодий
удiвець - механiк Юхим Обертас, що торiк дружину втратив: струмом убило
її, коли прасувала бiлизну... З переселенок, лаборанткою працювала.
Любились вони мiцно, здавалось, так i до старостi дiйдуть у глибокiй
взаємнiй любовi... Коли поховав, думали, чи аж не схибнувся вiд горя, вiд
переживань. Попервах Оксана з сусiдками iнодi забiгали до механiка в хату
хоч трохи навести лад, - запущено ж, незаметено... Забiжать, а вiн в
чоботях лежить горiлиць на постелi, блiдий, з заплющеними очима, - спить
чи тiльки думає... по кутках телевiзори аж два (жоден не працює), на
вiкнах важкi, з червоного плюшу портьєри, вiд них i в хатi сутiнь, якийсь
червоний висить туман... А одного разу застали Юхима за дивним заняттям:
стоїть бiля столу з електричним прасом у руцi i прасує блузку дружинi!
Кажуть, перед кожним святом механiк сам пере її i сам прасує... Бо
Лiда-дружина - ще вона жива для нього, i хiба її хто мiг би йому замiнити?
А цi, бач, не розумiють, уже б їм сватати... I ви, товаришу директор, хоч
i доктор наук, хоч про мiльдiю та про фiлоксеру все знаєте достеменно, але
в науках сердечних, людських, пробачте, не дуже, здається, тямкуєте...
- I людина надiйна, - каже директор, знову натякаючи на механiка. -
Свiй, корiнняк... Це вам не з прийшлих: одною ногою тут, а другою десь...
Вiд лiтуна тiльки й чуєш: "Я ж у вас не вiчний..." А ви обоє корiнням тут,
у цих пiсках, ви якраз вiчнi. Обоє ще молодi, мiцну сiм'ю створили б...
- Облишмо цю розмову, - сказала, посумнiвши, Оксана. - А коли вiн ще
свою любить i йому не до мене? Та й у моїй душi не все ще, може,
вигасло...
I несподiванi сльози враз їй виступили на очах. Непроханi свати пiсля
цього бiльше її не чiпали.
Де їм знати було, як усе складно для жiнки, для матерi, що має дитя.
Раз уже зробила спробу, та опеклась. Були й пiсля того нагоди, були ночi
вагань, та кiнець кiнцем знов материнське перемагало, думаючи про сина,
знову казала собi:
"Нерiдного батька йому? Нi, краще буду сама, для нього житиму!.."
XXVI
Любив Антон Герасимович ось такi тихi години, коли, пiдмiнюючи
вартового, доводиться йому самому залишатися в будцi на прохiднiй. Як
нiде, почуває тут повноту своєї влади, адже кожен, хто до тебе звертається
чи повз тебе проходить, виявляє тобi шану й повагу, бо ти вiдаєш брамою,
стоїш при тiм найсерйознiшiм рубежi, вiд якого починається режимне чи
безрежимне життя.
В будцi прохолода, тут навiть у середлiття спеки нема; стiни товстi,
намурованi ще монастирськими мулярами, а вiкна затуляє вiд сонця лапатий,
вихованцями посаджений виноград. У спокiйному й возвишеному (як вiн сам
каже) станi духу перебуває Антон Герасимович. Озброївшись окулярами,
сидить бiля столика над розгорнутим фолiантом, одним iз тих обстрьопаних
стародрукiв без початку й кiнця, що якимось чином потрапляють час вiд часу
в руки начальника режиму. Має пристрасть вiн до книжок рiдкiсних, звiдкись
чудом добутих, за це дружина його називає вдома чорнокнижником, звiсно,
бiльше жартома. Процес читання стародрукiв подобається Антоновi
Герасимовичу не тiльки сам по собi, а ще й тому, що маєш потiм можливiсть
несподiваним випадом загнати в глухий кут котрогось iз цих шкiльних
мудрагелiв з iнститутськими дипломами, прилюдно втреш носа комусь iз них,
зацитувавши при нагодi напам'ять щось таке, як, скажiмо, указ Петра
Першого вiд 9 квiтня 1709 року за номером 1698: "Нами замечено, що по
Невскому прошпекту и в ассамблеях недоросли отцов именитых в нарушение
этикету и регламенту штиля в гишпанских панталонах и камзолах, расшитых
мишурою, щеголяют предерзко. Господину полицмейстеру из Санкт-Петербурга
указываю впредь оных щеголей с рвением великим вылавливать, сводить их в
литейну часть и бить кнутом, пока из гишпанских панталон зело похабный вид
не останется..."
Зацитує ось таке Антон Герасимович їхнiй педагогiчнiй асамблеї, а надто
ж тому патлатому дискутеровi Берестецькому, з яким найчастiше схрещує
списи, i стоїть тодi, вдоволено пожинаючи лаври їхнього сум'яття та
подиву: "А що, вхопили? Оце вам i Саламур з Дипломом це-пе-ша (тобто
церковноприходської школи)!"
А зараз Антон Герасимович сидiв над книгою, за якою давно вже полював i
яка аж оце, зрештою, потрапила йому до рук, i мiстила вона в собi справжнє
багатство - поiменний реєстр усiх куренiв сiчового лицарства. З бiльшою
цiкавiстю, нiж який-небудь детективний роман, вичитував Антон Герасимович
тi довжелезнi списки козацьких сотень, маючи таємну думку зустрiти серед
реєстровцiв i котрогось лицаря на прiзвище Тритузний. Бо десь iз глибинних
надр, з туманних переказiв дитинства перейшла йому в спадок певнiсть, що
сам вiн роду лицарського, що недарма дубовий сволок у дiдовiй хатi
прикрашало рiзьблене - з ятями та з твердими знаками - свiдчення про
лицарське походження роду Тритузних. "Десь має бути й Тритузний, неодмiнно
десь має бути", - з цiєю думкою читав, вчитувався у списки реєстровцiв
(теж з ятями та з твердими знаками).
- Охрiм Пожар!.. Лесько Квiточка!.. Ясько Дудка!.. - шепотiли губи
його, вимовляючи кожне iм'я з насолодою. - Андрушко Великий!.. Михайло
Чучман!.. Махно Заплюйсвiчка... Олешко Вiчний... Iван Семибаламут... Iван
Злий!..
Антон Герасимович зiтхнув сумовито: Тритузного поки що не було. Але ж
якi iмена; Лесько, Ясько, Дорош, Жадан, не те що в теперiшнiх: Едик -
Вадик - Жорик... тьху!
За цим роздумом i застала Антона Герасимовича несподiвана вiдвiдувачка.
Стала на порозi, як тихе лiто, як видиво його, Тритузного, юностi, що
прийшло глянути на його осiнь. У газовiй косинцi, вив'язанiй аж трохи
грайливо, красуючись у своїх смаглих рум'янцях, стоїть усмiхнена, приязна,
з високим бюстом... Антон Герасимович одразу її впiзнав. Це ж та,
комишанська, що на пристанi тигрицею на них накинулась, заступаючись за
свого синочка, а тепер ось така з'явилась культурна, губи пiдфарбованi,
золотий годинник на руцi й плетена з синтетичної соломи сумочка (з тих, що
їх можна добути лише в китобоїв, син Антона Герасимовича, гарпунер, теж
таку дружинi привiз). I нiяких вузлiв на нiй та корзин з передачами...
Тримає в руцi лише жмуток синiх волошок, що десь синiли перед цим у
гарячих її кучугурах, - вважає, певне, що для синочка це буде наймилiше...
Чемно привiталась, питає:
- Це ви будете товариш Саламур?
Мав би вибухнути гнiвом, розкричатися при такому звертаннi чи й вигнати
її геть, але ясно було, що запитує вона щиро, без намiру образити (ось так
слава його пiшла по свiту пiд цим прiзвиськом). I тому вiн, торкнувши
вуса, вiдповiв молодицi з спокiйною статечною гiднiстю;
- Лева по кiгтях впiзнають... А ви що хотiли?
- Та син мiй тут у вас... Кульбака Порфир...
- Знаєм такого... На черешнях зараз, повернуться на обiд. Так що
доведеться зачекати.
Жiнка озирнулась, де б сiсти, i Антон Герасимович аж тепер дотямив, що
дав маху, вчинив не як лицар, i, щоб виправити свою похибку, досить браво
пiдскочив, подав жiнцi стiльця. Сiв i сам бiля столу з телефоном, з
металевою шпичкою, на якiй були понаколюванi якiсь папiрцi, мабуть,
перепустки. Руку Антон Герасимович поклав на розгорнутий фолiант.
- Тритузний я. Нiякий я не Саламур, - незлобиво пояснив вiдвiдувачцi. -
Начальник режиму. А Саламуром став з ласки вашого синочка, це вiн -
семибаламут! - мене так охрестив!
. - Це на нього схоже, - вдавано посуворiшала мати, хоча в душi тiльки
усмiхнулась з затаєною гордiстю. - Чи не хворiв вiн тут у вас? Чи не
бешкетує?
- Сам розкаже... У нас, правда, побачення тiльки по вихiдних, але для
вас зробимо виняток як для знатної виноградарки... Я теж вдома виноградом
займаюсь, ну в мене рiзносортиця, бiльше напiвдикi, не те що вашi "сенсо"
та "карабурну"...
А вiдвiдувачка знов за синочка:
- Це правда, що отряха мiй став тут у вас ударником працi?
- Що не лацюга, то не лацюга, - визнав Антон Герасимович. - Хапкий до
всякого дiла, а це вже неабиякий плюс... Можна надiятись, що вилюднiє,
обере чесну трудову путь... Праця, вона-таки лiкар найкращий!
Оксана, слухаючи Тритузного, була згодна з ним: так, вся мудрiсть
людини - в працi. З нею почуваєш, що живеш недаремно на свiтi, дає вона
певнiсть тобi й шану людську, приносить навiть у самотностi радiсть, iнодi
майже насолоду, яку, може, й називають щастям...
- Але тiльки праця обрана, улюблена...
- Авжеж. У нас вона саме така. Черешню збирати - що може бути приємнiше
для дiтвори? Учора ваш на лiнiйцi вже серед правофлангових стояв, - це в
нас честь така для тих, хто перед веде... Трудяга, нiчого не скажеш...
Слухаючи цi похвалки, мати аж цвiте:
- А дома ж був такий шалений!
- Вiн шалений i тут... Прямо скажем, трудний хлопець, але є в ньому й
таке, що хоч-не-хоч викликав симпатiю... I що роботи не боїться. I
взагалi... смiлива, хвацька душа! Одне слово, з живчиком, з перчиком
хлопець. - Антон Герасимович i незчувсь, як скористався примовкою
директора, що її сам свого часу висмiював.
- Спасибi ж вам, - тихо, з почуттям вимовила молодиця. - Така я вдячна
вашiй школi... Хiба я не розумiю, що було б зi мною, матiр'ю-одиначкою, в
iншi часи, яка доля ждала б i його, i мене? А тут, бач, сама Батькiвщина
взяла малого пiд свiй прихисток, щоб не пiшов по безпутнiй дорозi...
- Вiрно, мiг би хлопець зовсiм розпоганитись, а зараз вiн у надiйних
руках, - запевнив Тритузний. - Тут до нього увага, тут за ним догляд i
вдень i вночi. Звiсно, нам, персоналовi, це не минається безслiдно, декому
передчасно здають нерви, зношується органiзм... Одначе щадити себе не
доводиться, бо - треба...
- Спасибi, спасибi, - знов повторила жiнка душевно.
- Можете уявити, яких сюди нам направляють... Понiвеченi вже та
покрученi, як отой карагач у пустелi... Так уже його крутило та
викручувало життєвими бурями... А мусимо приймати, братись за його
формування. Ох, не просте це дiло - формувати людину...
- I не кожному воно дається, потрiбен хист i до цього, - узгiдно каже
вiдвiдувачка. - Та ще хто як ставиться до своєї роботи... Вiзьмiть хоч i в
нас, коли вийдемо навеснi на виноградники обрiзати кущi... Один робить це
швидко та якiсно, а iнший - особливо з гастролерiв перелiтних - женеться
лише за заробiтком, ганебний слiд кидає позад себе: цiлiсiнькi кущi, якi
йому здалися трудними, геть повикидав, бо легше вiдразу зрiзати цiлий кущ,
анiж думати над тим, як правильно його сформувати.
- Так то ж просто кущi, - вигукує Антон Герасимович, - а нашi кущi - це
живi людськi душi! Юнi ще та незаскорузлi, куди його спрямуєш, так воно й
ростиме... Сьогоднi дiти - завтра народ!
- Чомусь погане до дитини само липне, а добре так важко доводиться
прищеплювати, - з сумом сказала Оксана.
- А прищеплюєм! - вигукнув начальник режиму. - Хай навiть воно i
кричить, i вiдборсується, бо ще не тямить, що добро йому щеплять... Беремо
сюди найтруднiтих, тих, що вже пройшли Крим i Рим, - iнший i дорослий не
бачив того, що воно вже встигло пережити.
- I звiдки в них ця пристрасть до бродяжництва?
- А звiдки - до безглуздого руйнування? Ти зробив, ти цi лiхтарi
поставив, засвiтив, а я поламаю, потрощу, бо менi так хочеться. А якщо до
автобуса, то вскакую першим, захоплюю мiсце бiля вiкна, бо там моїй особi
приємнiше сидiти, вона хоче вiтерцем обвiватися, а ви грубi, черствi, бо
вимагаєте, щоб я встав, поступився мiсцем перед кимось старшим... Говоримо
все про пережитки, а воно й нажитки нашi нiчим не кращi... Скiльки їх
таких розвелося, котрим пошанувати старших здається принизливим. Iнодi
навiть у добропоряднiй сiм'ї воно раптом стає бездушним вимагачем,
шкурником без совiстi й честi. А батькам? Нема ж тяжчої кари, нiж кара
дiтьми! Жорстокими, невдячними... Ще на свiтi не жило, а вже набралося
звiдкись диких понять, хамства, нахабства, а нам усе це треба вичавити з
них, як отому письменнику, що по краплi вичавлював iз себе раба. Тiльки
вiн сам iз себе, а цi ще самi не вмiють, мусимо допомогти. Бо нiкому ж не
байдуже, якими вони виростуть, оцi потомки, оцi, що завтра мають нас
замiнити... Дивишся на нього й думаєш собi: ким же ти будеш? Бур'яниною,
шкурником безсовiсним чи людиною, якою пишатиметься народ?
Дедалi бiльше розпалювався Антон Герасимович, i вiдвiдувачцi до душi
був цей його щирий пал, звертався до неї вже не просто один з вартових, що
стережуть хлоп'ят, а наметикований педагог, який багато чого спостерiг у
життi i близько приймає до серця долю цих трудних малолiткiв, що потрапили
за браму. Вже чула вона вiд нього мудреннi слова про агресивнiсть натури
пiдлiтка, i про дисгармонiю поведiнки, i про те, як обережно треба
торкатись до пуп'янка ще не розквiтлої дитячої душi... Мабуть би, занiмiла
в подивi педагогiчна рада, почувши, якими термiнами тут оперує зараз Антон
Герасимович...
- Буває, розводять дискусiї, чим краще виховувати: любов'ю чи страхом?
- дедалi збудженiше вiв Антон Герасимович. - А по-моєму, i тим, i тим...
Бо плакатиме наша педагогiка, коли тiльки по голiвцi гладитимем, так само
як i тодi, коли тiльки ремiнь над ним свистить... Адже воно тодi скритним
стає, ховається, причини його настроїв уже для нас невiдомi... Крик,
сльози, лють, тiкав свiт за очi, а ми й не здогадуємось, чого воно
казиться. А його, може, хтось покривдив, може, мати його замiж вдруге або
втрете виходить, i воно страждає вiд цього, ревнує, - у такому вiцi дитячi
ревнощi страшнi, воно на все здатне...
"А я ж його, як доведе, теж лякаю, що вийду замiж, виїду кудись", - з
жалем подумала Порфирова мати i знову з надiєю i пошаною дивилась на
Антона Герасимовича. Адже цей чоловiк, здавалося їй, у спромозi дати щодо
сина справжню пораду, видно, вiн наскрiзь бачить своїх пiдопiчних, читає,
мов розгорнуту книгу, їхнi дитячi правопорушницькi душi. З вигляду
простий, навiть грубуватий, не одразу вгадаєш у ньому аж он якого вченого
чоловiка, що, як на її думку, мiг би бути й доктором вiдповiдних наук.
Недарма ж ото бiля нього книга така серйозна, у шкiрi... Анiтрохи зараз не
шкодувала Оксана, що вiддала коханого синочка сюди, на вишкiл цим
досвiдченим, терплячим i вимогливим людям.
- У вас, мабуть, теж дiти? - запитала.
- У мене й онуки, - з гордiстю посмiхнувся Тритузний. - Так, знаєте,
швидко все змигнуло. Життя, воно не стоїть на однiй нозi, мчить i мчить
вперед, мов поїзд пасажирський: одних висадить, iнших набере, та й далi,
далi... Мало хто й помiтить, кого лишили на цiм полустанку, а хто новий
сiв... Ще наче вчора був молодим, до дiвчат лицявся... Бо хоч i бiднi
були, зате веселi, спiвучi, виходимо, було, увечерi в плавню, на човнах
катаємось, купальськi розводимо вогнi... До пiзньої ночi спiви та гуки...
Ех, не спiвайте, пiвнi, не вменшайте ночi!.. А тепер уже й плавнiв тих
нема, i русалок усiх рiчковi ракети розполохали, не гойдаються на вербах
ночами...
Говорив це Анiон Герасимович з настроєм, бо чомусь хотiлося постати
йому в очах вiдвiдувачки людиною, якiй поетичнiсть не чужа i думки якої
сягають далеко поза цi мури.
- А я ж вашi плавнi сама корчувала, - сумовито всмiхнулася жiнка. -
Може, якраз тi, де ваша молодiсть зi спiвами при мiсяцi ходила...
Промовчав Антон Герасимович, задумливо дивився в принишклий на столi
телефонний апарат.
- Є люди, - сказав нарештi, - що мало чим цiкавляться, я їх
дрiбнодухами чи й зовсiм пустодухами назвав би... Одним днем живе, як та
качка: ряски нахапавсь, воло набив i чого йому ще... Наїдений, напитий,
пiвлiтра на столi, а в кутку телевiзор з футболом, можна цiлий вечiр
сидьма сидiти до нього прикутим... А ми б не хотiли, щоб нашi вихованцi
такими виростали. Людинi замало качиного щастя!..
Голос Тритузного лунав гучно, пiднесено, i таким його й застала Марися
Павлiвна, що зненацька влетiла до прохiдної чимось збуджена,
розхвильована, напалена сонцем польовим. Десь була, десь їздила, вбрана
по-святковому, в мiнi-спiдничцi, хоч така вiльнiсть i суперечить шкiльним
правилам... Вона вже, видно, бiльше почуває себе десь там, на своїй
"Бригантинi", якою зараз тiльки й живо. З вiдвiдувачкою привiтно
перекинулась словом, Порфира, мовляв, ви тепер ...
