Олесь Гончар. Бригантина
страница №3
...озашкiльне, блакитне, вiн знову був там, де води й очерети, був насонячнiм згiрку бiля маминої хати, де старий абрикос от-от рожевим цвiтом
обцвiте...
VIII
"То ж як-таки: з хвостиком планета чи без?" Про це саме допитувались у
Марисi Павлiвни її колеги, що зiбрались в учительськiй, цю проблему саме
намагалися з'ясувати, коли з'явивсь на порозi начальник режиму - чи,
точнiше кажучи, помiчник директора школи по режиму, цей самий Тритузний
Антон Герасимович. Крутої вдачi, багатющого досвiду людина. Коли в школi
кому занедужається, Антон Герасимович пропонує свiй радикальний засiб:
"Пийте полин!" Має на увазi звичайний степовий полин, отой
гiркий-прегiркий, що його жодна худобина не вiзьме в рот, тiльки людинi,
мовляв, i пiд силу його спожити. На всi випадки життя визнає Антон
Герасимович тiльки це рятiвне зiлля, вiд усього воно нiбито йому
допомагає. Самим своїм виглядом Тритузний нiби засвiдчує, що то значить -
користуватися полином: коли невiдступне, як ось вiн, це чортове зiлля
вживаєш, тодi в тебе й колiр обличчя здоровий, i хода пружна, i виправка,
навiть у такому солiдному вiцi, ще брава, молодцювата.
З появою Антона Герасимовича вчителi одразу стають поважними, смiх де й
дiвся, хоч Марися Павлiвна аж губу прикусила, щоб утриматись пiд час
нежданого вiзиту в належнiй серйозностi. Тритузний догадався, що це була в
них пауза, весела передишка, бо, видно, до очманiння дозасiдались, аж
посоловiли всi. Антон Герасимович досить скептично ставиться до цих
нескiнченних учительських сидiнь, де люди дорослi - на чолi з директором -
годинами сушать собi голови над тим, звiдки беруться шибеники, босяцюги,
халамидники та якi педагогiчнi хитромудрощi протиставити черговiй витiвцi
котрогось iз своїх малолiтнiх правопорушникiв,
Знаючи, що має право бути присутнiм на педрадi, Антон Герасимович
повагом проходить до улюбленого свого кутка, сiдає якраз пiд написом:
"Дiти - майбутнє народу". А перед ним по стiнах барвистi художнi
орнаменти, що їх виставив на огляд колегам Артур Берестецький, вчитель
малювання та спiвiв (або, як вiн каже, "навчитель красних мистецтв").
Квiття, винограднi лози та листя, скiфськi й сучаснi мотиви в химернiм
поєднаннi - все це вiн збирається подати на обласну виставку самодiяльних
митцiв. Тритузний мимохiдь ковзнув поглядом по орнаментах, не виявивши при
цьому нi схвалення, нi осуду. Тугий крислатий картуз браво сидить на сивiй
головi Тритузного, вiн його й тут не скинув, бо, по-перше, служба йому це
дозволяє, а по-друге, в кашкетi почуваєшся якось певнiше: одразу видно,
якi в тебе обов'язки i що ти людина мiцного вишколу й дисциплiни. Знав
Тритузний, що його звичка не скидати в учительськiй кашкет викликає в
декого з педагогiв реакцiю iронiчну, так само як i його манера говорити
урочистим тоном про свої обов'язки: "Ми, надзирательський состав,
наполягаємо i т. д.", одначе й далi тримається свого, бо вважає цiлком
природним саме цей тон i цю манеру для себе, корiнного кадра, що чи не
єдиний тiльки й. зостався тут iз працiвникiв колишньої трудколонiї
неповнолiтнiх, суворої попередницi спецшколи.
- Випадок цей якраз пiдтверджує нашi спостереження, - говорив Валерiй
Iванович, звертаючись до своїх колег та колежанок. - Типова дисгармонiя
поведiнки. Безгальмiвнiсть, показна бравада, якою iнодi приховують душевну
травму, якiсь внутрiшнi розлади, що можуть призвести навiть до руйнацьких
дiй... Доки не суперечиш йому, все гаразд. А тiльки заперечив, вибухав
бурею гнiву, крику, слiз...
- Слiз не було, - уточнила Марися Павлiвна. Оскiльки начальник режиму
не зводив погляду з директора, то Валерiй Iванович у двох словах пояснив
йому, про що йдеться: розглядались зауваження, що їх залишила комiсiя,
зокрема щодо "феномена Кульбаки", як буде потiм записано в протоколi
педради. Звертаючись до Марисi Павлiвни, директор попросив доповiсти, як
почуває зараз себе той клятий комишанець.
- Пазурята випустив, i не пiдступиш до нього, - доповiдала Марися
Павлiвна. - Починав був вiдкриватись, з'явились навiть були проблиски
чогось схожого на гризоти сумлiння, а пiсля вiдвiдин комiсiї, пiсля
образи, якої йому було завдано, їжачок наш знову замкнувся, озливсь,
очужiв... Хочете знати, хто винен? Ми, вчителi. Вимагаєм слiпого послуху,
забуваючи, що слухнянiсть i покiрнiсть - це ще не ознака душевної
доброти... Затявсь, одне слово. Не знаю, як цього разу з ним i
повестись...
- Найперше, не виказуйте, люба колего, нi тiнi розгубленостi перед ним,
- порадила Ганна Остапiвна. - Бо той психолог одразу ж скористається.
- Вам добре, Ганно Остапiвно: у вас такий досвiд, такий стаж...
- За цим не журись, вiд стажу й ти не втечеш, - з усмiшкою мовила Ганна
Остапiвна. - А втiм, щоб не було нарiкань, я можу Кульбаку до своїх
забрати, менi якраз такого клятого бракує... Згода? Тiльки глядiть, щоб
потiм не пошкодували.
Директора, видно, зацiкавив такий варiант. Глянув на Марисю Павлiвну:
- То як?
Вона вагалась. Запитливо глянула на Бориса Савовича, хотiла почути, як
поставиться вiн до цього, бо ж удвох вони вiдповiдають за клас, за свiй
табунець... З самого початку директор точно визначив їхнi обов'язки:
Борис Савович втiлюватиме начало, так би мовити, мужське, суворе,
дисциплiнарне, а Марися Павлiвна має внести начало материнське, адже ласки
й нiжностi цим шибеникам треба не менш, нiж дисциплiнарних заходiв. Ось
так i виступають вони педагогiчним дуетом, у якому Марисi все ж випадає
вести першу скрипку, так велить їй дiяльне й бурхливе "начало" її вдачi. I
навiть зараз, коли вона жде слова свого колеги, вiн мовби й не чув,
сидить, схилившись у роздумi над своєю золотою каблучкою (Борис Савович
недавно одружився i ще носить на пальцi обручальний перстень).
- Самолюбство їй не дозволить визнати поразку, - пiдкинув учитель
фiзики, зiщулений, з насмiшкуватими очима чоловiчок.
- Справдi, хай уже як є, - сказала Марися Павлiвна. - Спiльно будем
його формувати.
- Посковзнутись не боїтесь? - посмiхнувся директор.
- Я нiчого не боюсь, - було йому вiдкарбовано.
- Ще раз переконуємось: в малому тiлi - великий дух, - подарував
комплiмент Марисi Павлiвнi довготелесий Берестецький.
- До того ж у вас колега надiйний, - поспiшив нагадати Марисi Павлiвнi
директор i приязно кивнув на Бориса Савовича. Всi перевели погляд на цього
крутов'язого вчорашнього моряка, аж вiн зашарiвся, це з ним часто бував. -
Ви як, Борисе Савовичу, щодо Кульбаки?
- Перекуєм, - сказав Борис Савович i, помовчавши, додав:-...мечi на
орала.
Це пiдбадьорило й Марисю, вона тепер заговорила впевненiше:
- Цiла ватага вчителiв та не зможемо з одним упоратись? Зрештою, легких
тут нема: iншi теж феномени, усе дисгармонiйнi виплоди цiєї атомної
доби... Найбiльше турбує мене в Кульбацi саме оця рiзка дисгармонiя його
душевного ладу, раптовi спалахи, крайня неврiвноваженiсть... Не влучиш
його. Тiльки-но був перед вами лагiдний, вiдкритий, просто обворожливий, а
за хвилину витiє щось таке, що жахнешся. I це при тому, що вiд природи в
нього справдi ж здорова психiчна й нервова конституцiя. Я згодна з
характеристикою, яку нам дали на нього з дитячої кiмнати мiлiцiї та з
приймальника... Хлопець справляє враження натури своєрiдної, непересiчної,
як на мiй погляд, iнтелектуально навiть обдарованої, але ж оце, що вiн
несамовитiє вiд найменшого необережного доторку...
- Природна рiч... для нього принаймнi, - сказала Ганна Остапiвна. -
Спробуємо вмислитись у саму психологiю правопорушника, уявити внутрiшнiй
свiт такого маленького забiяки. Бути хулiганом, вимучувати матiр,
бродяжити - це, по-вашому, погано, але ж вiн так не вважає! Хочете, щоб
мав повагу до старших, мав жалiсть до меншого, хочете, щоб по очах
навчився впiзнавати чиєсь страждання i здатен був пройнятись спiвчуттям до
iншого, а навiщо це йому? Коли зручнiше бути розхристанцем, егоїстом,
деспотом маленьким... З нашого погляду, поняття його викривленi, але це -
з нашого! В нього ж на все своя мiрка, свiй погляд, так само як i своє
розумiння добра i зла, честi й безчестя... Тож нiчого дивного, що нам,
дорослим, так важко з ними. Всяких уже бачили, ще й не такi були, як цей
ваш Кульбака... Тричi можна посивiти, доки отроки цi переказяться, тож
раджу: набирайтесь терпiння надовго. Прискорювачiв у нашiй працi нема,
педагоговi, як i селекцiонеру, потрiбен час. Постарайтесь викликати свого
феномена на цiлковиту вiдкритiсть душi, хай вiн як матерi чи, може, навiть
бiльше як матерi, довiриться вам з усiм своїм потаємним... Хай виповiсть
до кiнця усi свої тривоги, мрiї, а то й внутрiшнi муки, бо ж їх у дитини
буває не менше, анiж у дорослого, i часом вони ще сильнiшi в пiдлiтка,
анiж у нас, бо загостренi дитячою вразливiстю, надчутливою ранимiстю юної
душi...
- Справдi, ми ж так мало ще про нього знаємо, - задумалась Марися
Павлiвна. - А може, його чимось тяжко покривджено. Може, ставав жертвою
чиєїсь сваволi, грубощiв, нерозумiння...
- Емоцiйну сльозу над ним пролийте! - вигукнув Тритузний своїм дужим
хрипкуватим голосом (чи не вiд полину прохрип?). - Та вiн сам - перший
свавiльник i грубiян! Порушником вроджений... У нього вже й хватка
завтрашнього злочинця!
Директор невдоволеним поглядом пригасив запал Тритузного.
- Навiть якби це було й так, - сказав, не пiдвищивши голосу, - ми й
тодi не перестанемо за нього боротись. Iнакше для чого ж ми тут?
Насамперед вiн мусить вiдчути, що потрапив у здоровий, вимогливий, але й
справедливий колектив. I що не для експериментiв потрапив, не в ролi
кролика пiддослiдного, а для науки найглибшої - науки життя. Антоне
Герасимовичу, до вашої мудростi волаю: перед нами ж - людина! Хай ще мала,
й запущена, i чимось знiвечена, але людина. Яка ще колись, можливо, й нас
перевершить та в колi друзiв незлобиво посмiється з наших педагогiчних
зусиль: диваки, мовляв, були, хоча дещо й тямкували. Зумiли все-таки
подолати кризову ситуацiю, вчасно вiдстояли, пiдтримали дитячу чистоту й
непорочнiсть...
- Це вiн для вас - непорочнiсть? - Тритузний мало не зареготав. - Та за
таким уже тюрма плаче, а ви тут розвели; чистота... хвеномен...
дисгармонiя...
Борис Савович дарма що не любив ув'язуватись в подiбнi дискусiї, цього
разу все ж подав голос:
- З такого, по-моєму, скорiше щось путнє вийде, анiж з якогось
тихаря-пристосуванця. Горiшок? Ну й що? Хiба це погано?
Валерiй Iванович весело нагадав Тритузному:
- Як ви там казали? Цей вовка за вухо вхопить? А таки вхопить, особливо
вовка вiдсталого... Одне слово, з живчиком та з перчиком хлопець, -
посмiхнувся Валерiй Iванович i знову перейшов на офiцiйний, твердiший тон:
- I хай перед нами справдi дисгармонiйний варiант особистостi, та
вихователi все-таки ми, а вiн тiльки вихованець. Ми озброєнi знаннями,
досвiдом, терплячiстю, зрештою, своєю небайдужiстю до його долi... В нас
на нього iнструкцiй тисяча i одна... Звичайно, вiн теж не i дрiмав, весь
час до нас приглядається: ану, якi ви, мовляв, наставники?.. Чи кожен iз
вас правдивий, стiйкий, | принциповий? Чи не лише на словах, а й на дiлi
бажаєте i менi добра? З перших крокiв уже маємо дати вiдчути йому, що
опинився вiн у колективi людей вимогливих, але й справедливих,
доброзичливих, тактовних... I з цього погляду, я вважаю, ми не зовсiм
педагогiчне повелися з нашим вихованцем пiд час вiдвiдин комiсiї. Зокрема
це стосується вас, шановний Антоне Герасимовичу. Вашi деякi припущення
щодо минулого Кульбаки були, м'яко. кажучи, безпiдставнi, отже, й не
педагогiчнi.
- Я в педагоги не пнусь, - сердито вiдказав на цей закид Антон
Герасимович. - А до чого вашi тактовностi ведуть - ось подивiться самi...
В iнтригуючiй мовчанцi вiн добув з кишенi кiтеля якийсь папiрець i,
пiдiйшовши до столу, поклав перед директором:
- Читайте.
Якесь послання на шматинi заяложеної географiчної карти. Усi притихли,
доки директор вивчав поглядом записку. Веселе щось перемайнуло по обличчю
Валерiя Iвановича, коли вiн дочитав цидулу до кiнця.
- Звiдки це у вас? Начальник режиму буркнув:
- Хтось пiдкинув у дiжурку.
- Ось так починаються анонiмки, - сказав Валерiй Iванович, передаючи
папiрець на ознайомлення Ганнi Остапiвнi.
- А помилок! - вжахнулась вона. - Ну й грамотiй...
- Та що ж там таке? - не втерпiла Марися Павлiвна.
Своїми словами Ганна Остапiвна переповiла, що перед, ними донос на
Кульбаку: нiбито вiн погрожував начальниковi режиму якоюсь страшною
помстою - чисто дитяча витiвка...
- А прiзвисько? - нахмурився Тритузний. - Це менi ще прiзвисько носити
вiд поганця!
- Яке ж? - звеселiвши, поцiкавилася Марися Павлiвна.
Ганна Остапiвна, видно, вважала, що розголосити буде неделiкатне щодо
Антона Герасимовича, але Тритузний, буряковiючи вiд обурення, сам
вигукнув:
- Саламур! Цей шмаркач, байстрюк комишанський, Саламуром мене охрестив!
Вчителi розсмiялись.
- Що ж тут образливого? - здивувався пiснолиций вчитель математики. -
Саламур, як вiдомо, це широко вживана серед наших рибалок приправа до
юшки. Щоправда, вельми гостра, часом пересолена, переперчена, але я,
скажiмо, охоче вживав, доки дозволяла печiнка... Саламур - зовсiм не
лайка, нiчого в цьому образливого не бачу.
- Я теж, - пiдкинув Берестецький. - Це ви самi собi уявили, що в його
сприйманнi саламур неодмiнно має означати щось страшне, пекуче й
нестерпне.
- До того ж кому вони тiльки цих прiзвисьок не налiплюють? - добродушно
сказала Ганна Остапiвна. - Мене ось, скажiмо, Буддою позаочi звуть...
Борис Савович для них - Боцман... Марися Павлiвна - просто Марися, або
Кручена.
- Або ще: Вiдзiгорна! - засмiялась Марися Павлiвна, - А менi це навiть
подобається.
- Вам подобається, то й носiть! - вигукнув Тритузний. - А я не маю
намiру. В мене законне прiзвище в, воно в наказах фiгурувало, в подяках за
вiдмiнну службу... Тритузний - це Тритузний, а не Саламур, так було й
буде!
Валерiй Iванович, тамуючи усмiшку, спробував заспокоїти ветерана:
- Пожалiйте себе, Антоне Герасимовичу... Це ж дрiбниця, i чи варто на
неї так бурхливо реагувати?
- Просто гоголiвська iсторiя якась! - з веселою мiною вигукнула Марися
Павлiвна. - Той того обiзвав гусаком, i вже судову тяганину затiяли на
роки... То, може, й ви передайте позов на Кульбаку в нарсуд? З дiтьми
воювати - це ж просто смiшно!
- То хай лiплять, що заманеться? - рiшуче глянув на неї Антон
Герасимович. - А в мене сiм'я! Сини, онуки! В мене пiдлеглi, крiм того!
- ...весь надзирательський состав, - пошепки пiдкинув до колег
Берестецький, але Тритузний, як людина ще доброго слуху, реплiку почув i
закипiв з новою силою.
- А ви ж як думали? - сердито обернувся вiн до патлатого "навчителя
красних мистецтв". - Дисциплiни без авторитету нема - невже цiєї азбуки
вас не вчили? I якщо вже в такому закладi начальник режиму буде Саламур,
то ким будете ви? Вони вам отi й патли обсмалять!
I знову - вкотре уже! - заговорив про своїх синiв: не пiшаки, мовляв,
вони, повага їм i згори i знизу, а тепер, виходить, дозволити, щоб i на
них прiзвисько перейшло?
- Сини у вас справдi орли, - пiдхвалила Ганна Остапiвна, мабуть, щоб
приспокоїти, але це тiльки розпалило в Тритузному його батькiвський гонор.
- Бо не панькався з ними! - гримнув вiн. - Не тинялись з транзисторами
по парках до третiх пiвнiв! Як одне так i друге знало: не прийде вчасно
додому, то дiстане по м'якишу - все пiр'я з нього обiб'ю!.. А цього, бач,
недоторканця, пальцем не торкни!
- Тут школа, - нагадав директор. - Бити чи не бити -це шекспiрiвське
питання в нас не iснує, кулачного права не визнаєм... Не штурханами -
теплом гуманностi бийте їх, Антоне Герасимовичу...
- Я ж до нього як до людини, - аж застогнав Тритузний. - I в карцер
заходив, iндивiдуально з ним бесiдував, старався отямити окаянну душу. А
вiн, байстрюк, чим вiддячив... Нi, провчити, провчити треба поганця, я
цього так не залишу! I ви також повиннi своє директорське слово сказати...
- Гаразд, - сказав директор i, звертаючись до всiх, додав дiловим
тоном: - Розгляд конфлiктної справи переноситься на вечiрню лiнiйку.
...А на вечiрнiй лiнiйцi, коли вже горнiст вiдсурмив i струнко завмерли
вишикуванi загони, директор вийшов на середину плацу й, пiднявши в руцi
школярську записку, голосно i нiби навiть весело запитав:
- Чия?
Суцiльне мовчання. Усi погляди - на той клаптик географiчної карти
(здається, шмат Нової Зеландiї), на те анонiмне посланiє, в якому котрийсь
невiдомий, звичайно ж, одразу впiзнав свiй твiр...
- Хто писав?
Нiхто нiчичирк.
Директор перевiв погляд по рядах, зупинив його аж укiнцi, де окремо
стояли карантинники - ще не в формi, ще хто в чiм.
- Впiзнавай i не соромся признатись!
Знов тиша, мовчання.
Потiм хтось запитав iз заднiх рядiв:
- А що в записцi?
Валерiй Iванович пiдняв угору той шматок Нової Зеландiї:
- В записцi повiдомляється, що вихованець Кульбака дозволив собi
нешанобливо вiдгукнутись про одного з наших заслужених працiвникiв.
Легковажним прiзвиськом образив лiтню людину - ветерана служби режиму...
Вихованець Кульбака, було таке? Правда це?
шеренги карантинникiв видихнуло глухо:
- Правда...
- Вийди наперед i повтори так, щоб усi чули.
Кульбака залишив стрiй, знехотя вичвалав аж на середину майдану й,
набравши повнi груди повiтря, видмухнув iз себе на всю силу:
- Правда!
- Стiй тут. З тобою буде окрема розмова. Тепер нам треба знати - хто
пiдкинув записку?
Ряди нiмували. Товариство горiло бажанням виявити: хто? Автор, одначе,
не озивався. Директор змушений був знову звернутись до своїх легiонiв.
- Пояснюю, - голосно звернувся вiн у бiк карантинникiв. - Ми проти
ябедництва! Такi речi в нас не практикуються. Наш колектив вважає, що
доноси принижують людину. I що з донощика, хай навiть малолiтнього, може
згодом вирости хiба що шкурник, пiдлиза й малодух, а не вiрний товариш,
мужнiй громадянин.
Щось прошелестiло по шеренгах - здається, сказане сподобалося
вихованцям. Бо хто ж не мрiє мати вiрного товариша й самому бути таким!
Але справа не зрушилась, той невiдомий писака й далi волiв залишатися
невiдомим: занишклий, прищух десь у рядах i не дихав. Кульбацi аж язик
свербiв сказати директоровi: "Я знаю хто", - але директора, видно,
цiкавило iнше, йому важливо було, щоб той сам зiзнався. I вiн знову взявся
терпляче розтлумачувати - i бiльшим, i меншим:
- Коли хто хоче зробити яку-небудь заяву, якесь оповiщення, помiтив
щось негiдне за товаришем (курив там у туалетi, чи що), то правило в нас
таке: виходь ось тут на лiнiйцi i перед лицем товариства вiдкрито говори.
Будь ти хоч третьокласник, а зважився сказати слово критики про
восьмикласника, смiливо виходь i, як ото мовиться, рiж йому правду в живi
очi.
- А тодi начувайся, - кинув упiвголоса котрийсь iз малюкiв.
- Помсти не бiйтесь! Якщо хто спробує мститись за вiдкрите, правдиве,
при всiх на майданi сказане слово... Та й не буде помсти. Бо то було б
негiдно мужчини, просто безчесно. Весь колектив стане тодi на твiй
захист... То хто ж писав? Ми, звичайно, маємо можливiсть виявити, але
хочемо, щоб автор сам зiзнався. Щоб знайшов у собi мужнiсть. Отже, ще раз
питаю: чиє творiння?
I тодi з гуртку карантинникiв пискнуло зляканим тоненьким голоском:
- Моє.
- Ти, Карнаух? Виходь на люди.
I ось вiн, пуцьверiнок капловухий, чи не найдрiбнiший з-помiж усiх,
видибує, блiдий з переляку, отетерiло зупиняється перед директором.
Занедбане, нещасне створiння з гостреньким пiдборiддячком, з гостреньким
пташиним носом. Директор якусь мить дивиться на нього з мовчазним жалем,
потiм, поволi рвучи записку на дрiбненькi шматочки, обернувся до Кульбаки:
- Знаєш такого?
- Ще й як!
- Мiг би ти йому - ось тут прилюдно руку потиснути?
- За що така честь?
- За мужнiсть. За правдивiсть. За те, що знайшов у собi духу зiзнатись!
Кульбака зверхньо глянув на геть знiченого Карнауха, свого шашкового
партнера, що так невдало дебютував на нивi тайнопису, пропiк його поглядом
i аж по тому через силу вичавив iз себе:
- Хай пiдiйде.
Директор, порухом брови пiдбадьоривши Карнауха, звелiв йому:
- Пiдiйди до Кульбаки.
Потупцявшись, поогинавшись, перемагаючи сам себе, Карнаух ступнув
нарештi до Кульбаки i сторожко, наче боячись, що його вкусять, простягнув
навстрiч комишанцевi свою грiшну руку. Порфир, одразу звеселiвши, чiпко
схопив її i, на втiху публiцi, смиконув те нещасне рученя так, що Карнаух
мало носом не заорав.
Дружнiм смiхом вiдповiло товариство на цю штукарську витiвку комишанця.
Сказано ж: артист!
IX
А тим часом веснiє, веснiє... Вечорами, коли учителi розходяться по
домiвках, iнодi чути скрики птахiв у темному небi - журавлi чи гуси
гомонять, крiзь темряву летять на пiвнiч. Буває, зупиняться вчителi просто
серед вулицi, щоб послухати вiчно бентежливу мову весняного неба, забувши
про час, про всi суєтностi дня, стоять притихнувши, проводжають нiмотно
той летючий, мовби сповнений неземної пристрастi гомiн. Ледве чутний
гелгiт дикого птаства у нiчнiй високостi до кожного з них промовляє
по-своєму, чимось розбентежує i кличе кудись...
- Звичайна рiч: птахи летять, а скiльки музики в небi, - задерши
голову, зупиняється серед колег Берестецький. - I як багато важать для
душi цi уроки гармонiї...
- Вихованцi нашi позбавленi, на жаль, змоги чути цей гелгiт небесний, -
каже пiсля паузи Марися Павлiвна. - Анекдотиками оце десь там розважаються
нишком пiсля вiдбою... I хiба ж не парадокс наш учительський: ми їм
заронюємо в душi красу свободи i водночас тримаємо пiд замком обмежень...
Це послiдовно?
- То що ви пропонуєте? - запитує зiсохлий, виснажений хворобами
математик. - Пустити, хай розбiжаться? Як отi радгоспнi цигани, що, тiльки
зачувши весну, кидають ковалювати, запрягають своїх пiвтора коня i гайда в
дорогу...
- А я й тих розумiю. На саму iнодi таке находить, що хоч би й порушити
буденний наш розпис... Хоч би закохатися в кого до безпам'ятi абощо.
- А чому б вам не закохатися в мене? - каже Берестецький, цей патлатий
красень, що давно вже лицяється до Марисi, щоправда, бiльше жартома.
- В неї ж наречений є, - нагадує Ганна Остапiвна. - Хай не такий
баритон, як у вас, але хлопець бравий, з мотоциклом. На край свiту ладен
везти Марисю в кiно, якщо тiльки вона якогось там фiльму забагла. Квiтами
її осипає... А чим би ви, Артуре Пилиповичу, могли скрасити життя своєї
подруги?
- Таж вiн на гiтарi грає й квiти малює, - заступилась за Берестецького
Килина Устимiвна, повногруда дружина викладача математики (вона кухарює в
школi). - В Артура Пилиповича до всього талант, вiн не те, що ми! Тiльки й
думаєм, де новий гарнiтур добути...
- Вiзьмусь i я за орнаменти, - озвавсь з удавано ревнивими нотками в
голосi чоловiк Килини Устимiвни. - Квадратуру кола намалюю для вашої
виставки...
- Намалюйте менi оцю нiч, - каже грайливо до Берестецького Марися
Павлiвна. - Настрiй наш барвами передайте, i нiчну музику неба, i птахiв
отих, що їх нам не видно... Пiвпланети у темрявi летять i не заблукують,
дорогу знаходять додому, - хiба ж не диво? Iнтуїцiя, чи родовий iнстинкт,
чи що там їх веде?..
I потiм вони далi йдуть широкою вулицею, помiж заснулих будиночкiв,
позаплiтаних виноградами, минають стовпи лiхтарiв, на яких лампочки лиш
де-не-де горять, а iншi знову порозтрощувано, самi склянi гузирi з
патронiв стирчать. Це вже не їхнiх вихованцiв робота, - їхнi з-за муру
сюди не дiстануть. Скорiш усього то розважались зразковi, немiченi з
радгоспної школи, де вчаться й дiти Валерiя Iвановича. Чи й взагалi дiти
тут нi при чому, може, якiсь дорослi лобурi в такий спосiб вiдводили душу
пiсля чайної.
- I чому не лобом об стiну, а каменюкою по лiхтарях? - каже Килина
Устимiвна. - Поламати, потрощити - звiдки в людинi таке дике бажання?
- Печерний iнстинкт час вiд часу прокидається, - зiтхнула Ганна
Остапiвна. - Вiн живучий.
- А Марися Павлiвна завзялась будь-що переiнакшити людську природу, -
iронiзує Артур Пилипович. - Погамувати вирiшила оте руйнiвне, агресивне,
що, може, в самих генах закладене... Намiр шляхетний, але ж... Вона до
нього з iдеалом, з свiтильником у темнi надра його душi, а звiдти лiзе з
вилицюватою мордою маленький Герострат...
- Цинiк ви, - каже Марися Павлiвна. - Тiльки з кого смiєтесь? Чого вам
i в школу було йти, якщо нема вiри?
- Я не гiрший за iнших, - не образившись, добродушно вiдбороняється
Берестецький. - Красних мистецтв учу ваших правопорушникiв, ще й шагiстику
менi накинули, - теж не вiдмовляюсь... Чергую, стiнгазету випускаю,
щоденники веду. Ви ось мене критикуєте, а самi нiяк ради своєму Кульбацi
не дасте, не можете подолати його внутрiшнiй спротив, неконтактнiсть. А я,
до речi, вже його своїми орнаментами зацiкавив... Мистецтво - найкращий
педагог!
Марисю при iменi Кульбаки знов пройняло почуття гiркоти. Справдi ж бо,
пiсля тiєї сутички не хоче визнавати її дикий цей вихованець, не лише на
Тритузного, а мовби й на неї перенiс образу. Неконтактнiсть - це навiть
м'яко сказано... Озлився. Ще й сьогоднi пробувала втовкмачити Кульбацi, що
вчинок його негiдний, що випад проти начальника режиму неприпустимий, але
на всi свої аргументи тiльки й чула незмиренне: "А чого ж вiн..." В
iнститутi мрiяла про випроби та труднощi педагогiчнi, тож i вимрiяла - має
їх тепер вдосталь, аж далi нiкуди... Ох, попався iндивiд! I як тiльки
природа вмiє лiпити характери, в яких незлiченних варiацiях творить вона
людськi вдачi, нервовi структури, темпераменти... А ти береш на себе
смiливiсть стати її спiвтворцем, формувальником душ... Чи не надто
самовпевнено з твого боку? Переiнакшити людину, змiнити в нiй те, що в
первiсних формулах закодовано i, може, визначено наперед? У найдикiшому
поменшити "ступiнь звiрячостi"- ти вiдважуєшся на таке?
Ось, нарештi, й директорiв котедж. Бiля хвiртки стоїть уже, як на
чатах, в накинутiй хустцi Зiнаїда Петрiвна, виглядає свого Валерiя
Iвановича. "Панi директорова", як її називає Марися Павлiвна. У школi всi
знають, що ревнує вона свого мужа до Марисi Павлiвни, i тому, коли
повертаються додому й випаде так, що Валерiй Iванович iде в гуртi, тодi
Марися, пiд'юджена iншими, навмисне бере його пiд руку, їй самiй теж
неабияке задоволення - пококетувати з директором на очах Зiнаїди Петрiвни,
яка - хай це буде й за пiвнiч - не спить, вистежує iз-за хвiртки, пiдзирає
звiдти за подiями з ревнивою зiркiстю...
Помiтивши, що сьогоднi Валерiя Iвановича серед учителiв нема, Зiнаїда
Петрiвна стривожується:
- А де ж мiй?
I тiльки дiзнавшись, що Валерiй Iванович зоставсь на нiчне чергування,
пiдмiнивши бiолога, в якого розгулялась печiнка, - "панi директорова"
зiтхає полегшено, хоча око ревниво когось вишукує у гуртi.
- Зiнаїдо Петрiвно, я не в школi, я тут, - весело визиркує iз-за плеча
Берестецького Марися Павлiвна. - Можете спати спокiйно...
- Стривайте, стривайте, ще й ви взнаєте, що таке ревнощi, - сумовито
сказала "панi директорова". - Це такий звiр, що людинi, мабуть, до
старостi пощади не дасть.
- Пережиток, - недбало кидає Артур Пилипович. - Емоцiйний атавiзм.
- Добре говорити вам, неоженьбi! А ось як закрутить голову котрась iз
Будинку культури, тодi посмiєтесь... Звiсно, ревнощi - пережиток,
теоретично це менi зрозумiло, i сама добре ж знаю, що Валерiй Iванович
нiчого такого собi не дозволить, та коли уявлю, як десь там вона, оця
Вiдзiгорна, поведе до нього очима, як крутнеться перед ним на однiй нозi -
ой, не кажiть!.. Бо вона ж не те, що я: бачите, як розтовстiла,
обабилась...
- Зiнаїдо Петрiвно! Ви красуня, - твердо сказав математик.
- Була, - прикриває молодиця квiтчастою хусткою обличчя. - А зараз, хоч
хлiба зовсiм не їм, ось так мене розiгнано... Нi вареника ж, нi пирога...
- Тут вiд самого повiтря повнiють, - усмiхнулась Ганна Остапiвна. -
Тiльки Валерiй Iванович у вас чомусь iзсохся...
- Зате вiн ще бiльше тепер схожий на Шандора Петефi, правда ж? -
веселiшає Зiнаїда Петрiвна. - Колись у гуртожитку нашi дiвчата цю схожiсть
вловили... Вони були певнi, що Валерiй - як бiльшiсть закоханих - i вiршi
потайки пише, виливаючи почуття ось цiй своїй Беатрiче, ще не розповнiлiй
тодi... Ах, що тiльки не згадається в такi ночi, коли перелiтнi гуси над
нами так жагуче скрикують, комусь подають голоси!.. Студентськi весни,
кохання, ревнощi, - все наче вчора було... Йому ж аспiрантуру пропонували,
якби був пiшов, давно б уже став кандидатом наук. А тут?
- А тут всi ми його любимо, - каже Марися Павлiвна. - Хiба це менше,
нiж стати кандидатом?
- Усе з нього випиває робота, за вашими стриженими зовсiм часу для
своїх не залишається, - тихо скаржиться Зiнаїда Петрiвна. - Таня ще
нiчого, а Максим що далi, то гiрше. До урокiв не присилуєш, на трiйки
з'їхав, тiльки транзистор йому на умi, та кiно, та ще гумового човна
купiть... Жахливi сцени влаштовує. Оце вона, мабуть, i є, пiдлiткова буря?
- Переросте, - заспокоює Ганна Остапiвна.
- Вимагач, егоїст пробивається - ось що страшно, - далi вiдверто
дiлиться наболiлим Зiнаїда Петрiвна. - Прибiг, поїв похапцем, дай грошей -
бiжу в кiно. Хлiба й видовищ - цим обмежуються всi бажання. А спробуй
стримати - що вiн тодi витiватиме... Я вже й вiд Валерiя Iвановича це
приховую, бо повернеться зi школи геть виснажений, просто аж шкода його,
такий нервовий став...
- Зате на роботi - спокiй олiмпiйця! - зауважила Марися. - I до жiнок
ставлення лицарське... Нi, котрась таки закохається!
Зiнаїда Петрiвна розумiє, що це жарт, однак хвилюється. Якби вдень,
було б видно, як пiд квiтчастою хусткою яблучка щiк пашать, рум'янцем
палають. Незабаром учителi рушають, вiддаляючись, тануть в глибинi вулицi,
а її постать лишається самотньою в темрявi коло хвiртки, на яку вона
схилилась у своїх клопотах-роздумах... Поступово вчительський гурт меншав,
то один, то другий вiдстав, завернувши до своєї домiвки, а далi пiдуть
Ганна Остапiвна та її молодша колега Марися (вона в Ганни Остапiвни
квартирує), та ще, як завжди, причепиться в провожатi Берестецький, i
вчительки хоч-не-хоч змушенi будуть слухати веселi його теревенi, рiзнi
"пiкантерiї" (його вислiв), що ними вiн сипатиме, доки й виникне з темряви
бiля двору Ганни Остапiвни висока чорна тополя.
- "Нещасне дерево, Шевченкова любове!.."- скаже Ганна Остапiвна рядком
поета i, торкнувшись рукою тополi, зiтхне, i одразу вiдчуєш, що це
зiтхнула солдатська вдова.
Знизу, вiд рiки, тягне прiсною весняною свiжiстю, у березi мiж вербами,
на тьмянiм екранi води, чiтко проступає якоїсь закоханої пари силует.
Тендiтнi, може, навiть старшокласницькi постатi... Глибинно, весняно
клекоче вода, шум течiї наче зливається з шумом невидимих крил угорi, в
нiчному небi, де, почувається, птахи летять i летять, - повно там руху
життя й загадковостей одвiчних...
- Друзi мої, чи вiдчуваєте ви плин часу? - каже в задумi Ганна
Остапiвна. - Ось так вiн тече, летить мимо вас, i ви на щось сподiваєтесь,
а щось неминуче втрачаєте, i душу вам охоплює смуток вiд неможливостi
зупинити чи бодай затримати цей невблаганний плин... Зовсiм вiн вам
непiдвладний, вiн понад усiм, тiльки й того, що ось у такi ночi його
почуваєш...
Х
Ще як займались Порфиром батькiвський комiтет та комiсiя у справах
неповнолiтнiх, мати Порфирова часом кидала їм, бувши в гнiвi та вiдчаї:
- Вiдправте його, мучителя, та тiльки в таку установу, що вдень i вночi
добре охороняється. Бо втече!
I як у воду дивилась. Бо хоч тiлом Порфир її ще й тут, та дух його
шугає хтозна й де, для лету уяви брам не iснує.
На рiзнi способи вдається до втечi Кульбака. То вiн перекине якiр вiд
човна через мур i з його допомогою вибирається на волю, то пiдкоп робить з
пiдвалу кочегарки i звiдти пiдземним ходом вибирається в степ. А то ще в
гумовiм колесi викочувався з територiї, за автобусом услiд. Iнодi занишкне
в кузовi, навантаженiм табуретками, що їх вихованцi роблять у майстернях,
щоправда, на прохiднiй при перевiрцi втiкача неодмiнно виявляють, i вахтер
наказує: "Ану, вилазь, чоловiче! Ти ж таки жива душа, а не табуретка!" Ще
вiн нагинав ледве не до землi пругку молоденьку яворину, одну з тих, що
ростуть на подвiр'ї неподалiк муру, i деревце, вiдпружинивши, вистрiлювало
Кульбаку, шпурляло через загорожу на той бiк, просто в обiйми жаливи,
дерези й волi...
Проте все це були тiльки розваги духу, фантазiї та вимрiйки, народженi
в буднях карантинних. Насправдi ж хлопець з раннього рання пiдлогу мив в
довжелезному коридорi, де, скiльки не пильнуй, однаково буде смiття й
пiску, як тiльки промчить орда правопорушницька. Засукавши штаненята,
бореться за чистоту хлопець, шваброю драїть пiдлогу, немов палубу готує
для огляду який-небудь новачок-матрос. Старається, аж лоб у росi. Мати
пiдходить та через плече заглядає у страшенному подивi:
"Невже це мiй син? Той, що вдома хату не пiдмете, вiдро води принести
його не допросишся? I оце вiн у вас - без грозьби та бiйки - пiдлогу миє?
Нi, це не мiй Порфир! Може, це чийсь Вiтько, або Сашко, або Микола!"
Ясна рiч, мама теж над ним лише уявна стоїть у своїм великiм i радiснiм
подивi. Не приходила ще, а якщо й була, то не пустили, бо право на
побачення з нею тут маєш спершу заслужити. Власне, ради цього й старається
Порфир. Ревно працює сам, не дає лiнуватись i своєму пiдручному, в ролi
якого сьогоднi виступав Карнаух, цей невдалий Навуходоносор: вiн у Порфира
з ганчiркою повзає по пiдлозi, i найменша спроба ухилитись вiд чесної
працi не минається без того, щоб вiн не дiстав нагiнки вiд комишанця, а
подеколи й дружнього щигля по лобi. I це зовсiм не вiдплата за цидулку, за
неї Кульбака мститись не став. Пiсля пам'ятної лiнiйки, коли Кульбака,
вiдбувши ще окрему розмову з директором, знов опинився у карантинному
товариствi, вiн нiби й не помiтив колишнього свого побратима, що сидiв на
лiжку, тяжко похнюплений. Лише перед вiдбоєм Порфир кинув у його бiк майже
сумовито:
- I що за народ - гiрш од людей... За те, що тричi в шашки його
обiграв, нужникiв йому наставив, уже вiн доноса на тебе шкрябає...
Недосконала, мовляв, природа людська. Бiльше на цю тему розмов не було.
Бо якої ще йому кари, цьому нещасному Карнауховi, коли воно й так
затовчене, занехаяне, коли його й мати-алкоголiчка вiдцуралась... I все ж
у шашковий гурток Порфир вiдмовився записатись, хоча ранiше мав такий
намiр. Багато тут рiзних гурткiв. Воно, звичайно, цiкаво було б спробувати
i мотогуртка, й хорового, але поки що Марися Павлiвна, навiть не питаючи
Порфирової згоди, сама записала його в драмгурток, тобто в артисти, бо в
тебе ж, мовляв, така багата мiмiка, така смiшна жестикуляцiя, ти будь-кого
можеш скопiювати, виобразити на кону! А як на Порфирiв розсуд, то краще б
вiн у майстернях табуретки робив, день i нiч би їх збивав, аби тiльки
швидше звiдси випустили. При нагодi вiн, звичайно, не вiдмовиться щось
утнути, як на тому вечорi, де хлопцi, перевдягнутi в дiвчачi сарафани,
спiвали частiвки, i раптом у самому розпалi виступу Кульбака, нiби
"забувши" текст i те, що вiн "дiвчина", задер на втiху публiцi свiй
сарафан i полiз до кишенi за словами...
Гуртки гуртками, а поки що пiдлогу мий, потiм на подвiр'ї, бiля клумб,
пiд наглядом iнструктора продовжиш свою трудову дiяльнiсть. Буйна
правопорушницька челядь, гроза садкiв та паркiв, зараз сама тут
садiвникує, повзаючи по клумбах, чемненько квiти висiває та висаджує в
сиру землю трояндовi кущi!
Iнструктор - Василь Якимович, трудяга з трудяг (руки весь час у землi)
i аж облущений вiд сонця, терпляче показує, як що робиться, i, коли
стараєшся, вмiє твою роботящiсть оцiнити. Кульбаку теж вiдзначив
збадьорливим кивком:
- Є в тебе жилка трудова... Видно, не раз матерi на виноградниках
допомагав?
- Було, - каже Порфир, хоч нiчого такого й не було. Тут гарно: сонце
пригрiває, земля пахне, а ти в неї, в теплу, вiдволожену, насiннячко кидь
та кидь!.. Чи трояндовий корiнець втикаєш.
- Тiльки ж вирости не дадуть, - каже Порфир, - як конi, перетопчуть.
Iнструктор посмiхається:
- Нi, цього не буде... Iнодi аж дивуюсь: тi, що в парках клумби
топтали, квiтники нiвечили, тут за лiто нiчого не зачеплять. Ще самi й
поливають... Ось на собi перевiриш: якщо сам посадив - уже його не
перетопчеш, не зломиш. Рука не пiднiметься, щоб ламати. Бо вже воно тобi
рiдне.
- Цiкаво, а якби дикий мак тут посiяти? - запитує Порфир. - Вiн би
прийнявся? Або воронець? (Рiдко де побачиш той воронець, а дiдусь якось
показував Порфировi).
- Все прийметься, аби тiльки з любов'ю, - весело каже iнструктор.
-Женьшень i той виросте, якщо душi докладеш...
Рiзна тут публiка довкола Порфира. Той з мiлiцiї сюди переданий, iншого
самi батьки привезли, бо на товарняках десь аж до Баку ганяв, хоча, може,
й вигадує, може, далi Генiчеська й не бував. А Гаркавенко, цей ось у
дитбудинку вирiс, його мати аж у Карагандi, строк там по вироку вiдбувала,
- за розтрату, чи що. Школа допомогла розшукати хлопцевi матiр, замовили з
Карагандою телефонну розмову, запитали розшукану:
"У вас син Василько є?"
I звiдти, здалека, через тисячi кiлометрiв долинуло ледве чутно:
"Не знаю, як звати... А десь є".
"Так ось вiн бiля нас, поряд!.. Передаємо йому трубку!"
Взяв Василько i вперше у життi здалека-здалека, iз чорних степiв
карагандинських почув материн голос:
"Здрастуй, синку... Це я - твоя мама... На шахтi працюю... Живем
нормально... В тебе вже й сестричка маленька є..."
"Приїдьте, мамо! - тремтячим голосом кричав, як у безвiсть. - Я хочу
побачити вас!"
I за кiлька днiв мати приїхала. Це було взимку, в завiрюху. Мати
виявилась людиною доброю, душевною, над сином плакала, не розлучалася з
ним. Умовили її забрати Василька, i хоч вагалася спершу, бо не знала, як
вiтчим зустрiне пасинка, проте згодилась-таки, пообiцяла наступного дня
прийти, забрати з собою Василька назавжди.
О, як вiн ждав! Як готувався до вiд'їзду! З товаришами i вчителями вже
попрощавсь...
А вона... не прийшла. Втекла! Вiн не вiрив, кричав, що вона, мабуть,
десь в аварiю потрапила, пiд автобус абощо, мусили навiть до мiлiцiї
вдатись, по лiкарнях наводити довiдки... Та марне. Зникла, щезла
безслiдно, кинула дитя, i ось вiн зараз сумний, замкнутий, ходить поблизу
в нарукавнiй пов'язцi чергового i лише зрiдка в хвилини одвертостi
котромусь iз найближчих товаришiв виллє свiй бiль:
- Не розумiю, чого вона втекла... Я ж їй сподобавсь... А що нова сiм'я,
то я нахлiбником їм не був би - здатен уже сам заробити на себе, маю
розряд...
Вiдчувається, що не має вiн до матерi зла, а тiльки болить йому за неї,
гiрко й соромно, що вона так вчинила... Краще б i не приїздила, щоб i не
знали, що в нього мати є...
Цей, звичайно, втiкати зi школи не буде. Вiн би ладен, щоб його й пiсля
восьмого класу тут залишили, якщо, звичайно, дев'ятий вiдкриють пiсля
педагогiчних дискусiй... А ось Швачко-бiлобровець, цей, як i Порфир, в
вовчою думкою поглядав за мур. Швачко вже раз вдавався до втечi, через три
днi його, впiйманого, привезли назад, i вiн тепер, знехотя порпаючись на
розритiй клумбi, переживаючи гiркоту й ганьбу поразки, при нагодi дає
хлопцям цiннi, як вiн вважає, поради.
- Головне, додому не тiкай, - таємничим напiвшепотом звертається вiн до
Порфира, - бо евакуатор якраз додому найперше нагряне...
- А хто це - евакуатор?
- Той, що ловить нас, вiн у них у штатi, йому за це грошi платять!
Премiальнi має за кожну впiйману душу!..
- Ну, я вже якби втiк, то чорта з два їм у руки дався б, - каже Порфир,
усмiхаючись. - Знаю, де заховатись... Хай хоч на ланцюг посадять, однаково
втечу - от щоб я вчорашнього дня не побачив, - жартома клянеться вiн.
- I не забудь одежу змiнити, -дораджує Швачко, - брови сажею натри, щоб
нiчим на себе не схожий був, бо прикмети твої по всiх мiлiцiях пiдуть...
Усе це на вус мотав Порфир, може, справдi знадобиться, хоча вiн уже як
вирветься звiдси, то хай i сто Саламурiв женуться - облизня вхоплять!
Наперед усе обметикував: де й першу нiч переночує (скорiш усього це
буде в радгоспних теплицях), потiм на лиманах промишлятиме, а там i кавуни
зарябiють в степах, виногради наллються, - буде йому де пастись. Додому
вiн i ногою не ступить, щоб ловцям до рук не потрапити, не наскочити на
їхню засаду. Та ще ж невiдомо, як i мама зустрiне.
Iнодi, бувало, повернешся з плавневого походу, а вона, нiч не впавши, з
очима червоними, замiсть радуватись, аж зашкварчить вiд лютi й: з криком:
"Чорним зроблю!"- мерщiй хапається за дiдусевого ременя з бляхою... Як
усмажить тiєю бляхою раз i вдруге - довго потiм носиш на заднiй частинi
мамину татуїровку... Отже, тiкатиме будь-куди, тiльки не додому. Хiба що з
кучугур iнодi пiдкрадеться, хоч здалеку подивитись на маму, як вона йде на
роботу або, зiгнувшись на дiлянцi серед очеретяних кулiв, чаклує там над
своїми "iзабеллами", виноградними немовлятами... Увечерi вона деколи буває
бiля Палацу культури, аж звiдси видно йому: причепурена, принаряджена, з
кимось розмовляє, смiється. I голос її мовби чути Порфировi: "Оце вiддала
свого тирана в спецшколу, тепер хоч трохи передихну!.. Бо правду кажуть:
малi дiти спати не дають, а пiдросте, то не дасть i дихати... Спекалась
нарештi - тепер i менi право-воля!"
В очеретах житиме Порфир, у своїй очеретянiй державi. Серед птахiв i
сам як птах. А коли закортить у кiно податись до радгоспного клубу - сажею
себе розмалює, такi на себе прикмети наведе, що стане мов сатана, нiякi
дружинники не впiзнають... I хлопцi не викажуть, там не такi ябеди, як
оцей Карнаух, вони не зрадять... Ну, а прийде осiнь, тодi видно буде.
Може, знов на лиман подасться, браконьєрiв з дядьком Iваном ловитиме. Одне
слово, тут його довго не втримають на припонi...
Увечерi Порфир дає хлопцям спектакль: показує нафантазованi сцени з
власного життя, як ганяються за ним комишанськi дружинники на чолi з самим
доктором наук - директором наукової станцiї (здається, Кульбака й сам
вiрить, що таке було), як ловлять його, в'яжуть i пiд голосний плач усiєї
Комишанки вiдправляють до цього спецзакладу, ну й, звичайно, все
завершується знову його вiдчайдушним рибальством. Тiльки зайдеться про це,
як мова Порфирова одразу переходить на самi вигуки та жестикуляцiї,
оченята розблискотяться, товариство тiльки й чує його енергiйне,
натхненне:
- Джик! Вжик! Бульк! Шубовсть!
I як вершина всього:
- Смик - i є! Смик - i є!
Вилицювате обличчя його при цих "вжик" i "джик" розцвiтає, грає кожним
живчиком, очi, сяючи, стрiляють сюди й туди - услiд за рибиною, що вже
нiби й тут, у карантиннiй, вистрибує з води, в ясну нiч при мiсяцi з
переплеском виграє... Вдесяте почують, як далеко пiрнав, як по дну ходив
та блешнi курортникам вiдкушував, - тiльки слухай i всьому цьому вiр...
Таранi вiн цiлi кучугури за лiто нав'ялить i насушить, є матерi й сусiдам,
ще й знайомим iз радгоспу та наукової станцiї перепадав вiд його щедрот,
бо тепер навiть для докторiв та кандидатiв наук тараня - то головна
пробивна сила. Коли десь треба чогось добути, виканючити, вибити наряд на
запчастини або на шифер, - мiшок таранi не забудь прихопити, їдучи у
вiдрядження, повернешся з перемогою...
- Не тараня, виходить, а таран? - розроджується дотепом Синьйор
Помiдор, i тут уже вони, забувши розбрат, обидва вдоволено регочуть.
Нарештi настає той день - мусив же вiн колись настати! - коли на
урочистiй лiнiйцi пiд музику духового оркестру Порфира переводять у вищий
ранг, кiнець карантину! Бо заслужив, не захворiв, не втiк i правила
назубок вивчив, весь майдан слухав, як дзвiнко вiдкарбовує вiн перед
колективом заповiдi вихованця:
- Не вмiєш - навчать, не хочеш - примусять!
- Безвiдмовно слухайся вихователiв, чергових по режиму i членiв ради
командирiв! ("Ох, скiльки вас на нас!"- хотiв би при цьому додати Порфир).
- Будь правдивим i чемним! (Це ще нiчого...)
- Розпочату справу доводь до кiнця! (А що саме доводь, це дозвольте
йому тримати в таємницi...)
А насамкiнець - його найулюбленiша з усiх заповiдей:
- Не журись!
Порфир її вигукує хвацько, з насолодою, - вся вишикувана братiя аж
веселiшає...
Iнше товариство буде вiдтепер у Порфира, i вiн сам стає нiби iнший,
мовби пiдростає одразу. Висвятили! Вперше ведуть його пiсля карантину на
третiй поверх спального корпусу, куди ранiш не мав права й ногою ступити.
Ось виникає перед ним вiкно велике, з пiднятою фрамугою, - з такого
пiвсвiту видно. Забувши все, Порфир вишурхнув з-пiд руки Боцмана, чи то
пак Бориса Савовича - вихователя, i мов очманiлий кинувся до вiкна,
припав, просяяв, нагледiвши там щось... Нiби в широкоекранному раптом
вiдкрилась його очам якась екзотична краса, що вiд неї аж дух
перехоплює... Уп'явшись у вiкно, пив жадiбним поглядом те, про що марив у
снi, що тiльки i можна побачити звiдси, з горiшнього поверху, - знизу воно
муром закрите. А коли спитали, яке ж вiн там диво вгледiв, хлопець ледь
чутно видихнув у тихому, безмежному захватi:
- Очерет!..
XI
Отже, спатиме вiн тепер тут, на третьому поверсi, де квiти в кiмнатах,
фiранки на вiкнах, мережива на подушечках - усе бiлоснiжне, аж вiдлякує
чистотою. Увечерi перед сном туалет вечiрнiй, маєш бiгти з усiма в
"ногомийку" (яке слово смiшне!), помиєш ноги - рушничком витирай, кожному
з вас рушничок для лиця i для нiг окремий, персональний. I тодi вже далi
тебе по командi передаватимуть. Тут весь час вiд когось до когось тебе
передають, iз рук до рук. Перед самим сном вихователь повинен усiх вас ще
раз перелiчити i аж тодi, повмиваних, перекупаних, обов'язково в лежачому
станi передасть старшому по режиму. Ногомийку обминути не смiй, без неї до
спальнi, в оце накрохмалене, бiлоснiжне царство не маєш права зайти.
Ну, а вiкна так просто в небо, просто на волю, на Днiпро! Виявляється,
школа мiститься на виступi берега, що вдається аж в очерети, вода
поблискує майже бiля самого муру, видно мiж вербами шкiльний причал,
човен, ще не спущений, лежить на згiрку догори дном, i - як мрiя мрiй! -
потяглися понад затоном кудись у бiк гирла очерети, похиливши торiшнi
мiтлицi... Хай прижухлi, вилинялi пiд негодами, але високi, густi, пiшли й
пiшли в понизов'я, вiльно й таємничо розкинувшись на весь простiр i мовби
єднаючи хлопця з його рiдною Комишанкою.
Одначе:
- Марш в ногомийку!
Ногомийка та душовi - це мов клуб, з усiх бокiв тут надивишся цих
ангелочкiв. Хоч не такi вже вони й ангелочки, як приглянешся ближче. Тi,
що на лiнiйцi їх бачив чепурненьких, пiдтягнутих, що командирiв
слухаються, команди карбують, а як до майстерень, то й зовсiм бiжать
наввипередки (бо для багатьох там куди цiкавiше, анiж за партою), вони в
ногомийцi одразу дикiшають, як тiльки вихователь куди-небудь вiдвихнеться,
так уже й чуєш:
- Ану вiдступись вiд крана, робот!
- А то що?
- По iклах хочеш? Як урiжу, то майстер не збере!
Двоє малюкiв теж завелися, мов пiвники:
- Не бризкайся, бо так i дзизну.
- Ану, дзизни!
- I дзизну!
I вже штурханина, борюкання, доки котрийсь iз старших таки розборонить
їх стусанами.
Старшi, яким скоро випуск, поводяться стриманiше, вони змушенi
оглядатись на заднi колеса, бо кому ж охота пiсля спецшколи та потрапити
ще й до спецпетеу, - вони того спецпетеу, як вогню, бояться: там режим ще
крутiший... Iнша рiч - морське училище, але ж туди з поганою
характеристикою не потикайся. Отже, стараються, наганяють бали... Тiльки
не всi, є такi, як Бугор, у котрого вся надiя на кулаки. Переросток з
бичачою шиєю, весь розтатуйований, вiн тут верховодить у ногомийцi. Не
встиг ще Порфир оговтатись, як Бугор уже стояв над ним, витрiщившись
баньками своїми нахабними:
- Ще не купаний? А таких Нептун купати велить!.. Водохрещу йому!
I як був Кульбака в одежi, так його й пхнули гуртом у душову кабiну,
регочучи, пiдперли спинами дверi й пустили зверху струмiнь холоднющої
води! Добре, що хоч не кип'ятку. Викупали, вибанили до цокотiння зубiв, а
випустивши, ще й пригрозили, щоб не жалiвся, - якщо ж спитають, кажи, що
сам ненароком пiд струмiнь потрапив...
I тут же Бугор та його пiдлабузники, оточивши, влаштували новачковi
екзамен.
- Урок як по-нашому буде?
Не знає Порфир, тiльки плечима знизує. Самi йому й пiдказують:
- Ходiння по муках!
Ну, це неважко запам'ятати. Йдемо далi...
- Школяр на екзаменi? Знов знизує плечем i знов чує:
- Живий труп!
Двiйка у них - "Звичайна iсторiя", новий вихованець - "Пiдкидьок",
вартовий - "Непроханий гiсть", п'ятiрка - "Невловимий Ян" або "Фата
моргана". Кожен учитель, кожна шкiльна рiч мають у них якесь химерне,
тiльки їм зрозумiле назвисько. Учись, мовляв, розмовляти цiєю потаємною
мовою, якщо хочеш, щоб тебе вважали своїм...
Змагаючись у вигадках, навперебiй загадують Порфировi рiзнi соромiцькi
загадки й тiшаться, що вiн анiяк не влучить їх вiдгадати.
Потiм Бугор, виглянувши в коридор, чи нiхто не йде, починає впiвголоса
наспiвувати свою блатняцьку пiсеньку:
Когда шумит ночной Марсель,
Моя чувиха пьет коктейль,
А я сижу, гляжу в окно
И пью шампанское вино...
I далi заводить другу, зовсiм безглузду:
Лап-тап-туба!
Вiн гумку жує,
Смокче гiркий самогон крiзь соломину.
Лап-тап-туба!
Лап-тап-туба!
I оце безглузде "лап-тап-туба" хором пiдхоплюють iншi голоси, а
декiлька голякiв, взявшись за руки, ще й пританцьовують, мов дикунчата з
якогось африканського племенi.
- А ти чого тiльки сопеш крiзь двоє дверцят? - Бугор суворо глипає на
Кульбаку. - Чого не пiдтягуєш?
- А менi не подобається.
- Ух ти ж мiчений атом! Ану ще раз його пiд душ! Мабуть, i потягли б,
та, на щастя, якраз проходить десь там вартовий Григорiй Микитович, що
здебiльшого висиджує в задумi бiля своєї тумбочки в кiнцi коридора. З
наближенням вартового хлопцi прищухають, аж надто ретельно хлюпощуться
бiля умивальникiв, мовби змагаючись за чистоту. Та...
