Олесь Гончар. Бригантина
страница №2
... водi, чи по льоду -тiльки шурх! та шурх! мiж очеретами... А тут...
Умостився Порфир на перекинутiй байдi, на сонячному пригрiвi й
задумавсь: моряк, а на такiй сушi, на такiй мiлинi опинився. Птахом,
чорним жайвороням яким-небудь стати б йому, щоб тiльки випурхнути звiдси.
Бо ж не почуває себе винуватим! У чому провина його? Може, весна винувата?
Взимку ще нiчого, а як завеснiється, так уже хлопець нiчого й не вдiє з
собою, за парту його не заженеш, з дому вийде, а до школи не втрапить...
Мама iнодi й у школу його вiдводила, за партою сидiла, та тiльки щодня ж
не сидiтиме... Ну та й що? Однаково не дурнiший за iнших! Доки живий був
дiдусь, вiн таки розумiв хлопця, заступався: хай покозакує, мовляв, ти не
дуже, Оксано, на нього нападай, без батька росте, йому ще його буде...
Не було, мабуть, кращої людини на свiтi, як дiдусь. Фронтовик, з однiєю
легенею в грудях, з медалями у вузлику, жив приймаком у якоїсь там на
вiддiлку, хоч дехто й пiдсмiювався, що в такому вiцi, мовляв, старого у
прийми потягло. (Мама цих жартiв не пiдтримувала). З дiдусем у Порфира
нiколи не доходило до сварок, i тим болючiше йому зараз за той випадок з
велосипедом. Никаючи якось по радгоспу, загледiв був: чийсь велосипед без
дiла скучає, притулившись пiд аптекою. Не довго думаючи, Порфир ухопив,
осiдлав його i - в степ! Накатався й пiд лiсосмугою кинув аж за селом, бо
не додому ж його тягти. Повертається пiсля катання, а назустрiч дiдусь iде
сумний-сумний, пiшки повертається до себе на вiддiлок: "Якийсь недовiрок
велосипед украв..." Ох, як тодi прикро почувалося Порфировi перед ним! Мав
би одразу й признатись, побiгти та мерщiй прикотити дiдусiв велосипед (i
як вiн його не впiзнав пiд аптекою!), але ж не признався, розгубився,
згорiв... Лише увечерi потай пiдкотив той нещасний велосипед i пiд куренем
тихенько поставив. Уже тiльки згодом дiдусевi признався... Все склалось
би, мабуть, iнакше, якби живий був дiдусь! На дiдусеву честь i онука
назвали цим ось нiби дорослим iменем, нiби аж нетеперiшнiм: Порфир. Так i
зовуть:
Порфир та Порфир... I нiяких нiжнощiв, нiяких тобi там "Порфирко"
абощо. Хiба лишень жартома кине котрий-небудь: "Ей ти, Оксанич!...", а той
жарт хлопцевi ножем у серце.
Влiтку цiлими днями Порфир на рiчцi, ковбаситься у водi, стрибає з
гiлляк, пiрнає на ямах без акваланга. I якщо хто вiдкушує курортникам
блешнi пiд водою, то це, звiсно, "Оксанич", пiдкрадеться, льоску на зуби:
хрусь! - i поплив з новiсiнькою японською блешнею в зубах! Матерi не до
нього, вона свої кучугури окультурює, а вiн... Та вiн не ображається на
матiр. Сюди вiддала? А що ж їй з тобою, бешкетником, робити? Щось навiть
схоже на жаль прокидається в нього зараз до неї, дома таке рiдко з
Порфиром траплялось. Скiльки разiв до безтяму її доводив, до крику та
слiз: "Горе ти моє! Тиран мiй вiчний!" У такi хвилини на все була здатна,
а тепер, коли спекалась, видно, як переживає за ним, страждає.
Найфантастичнiшi Порфировi думки все крутяться довкола одного: як
випорснути звiдси? Не страшно, якби чорна буря пройшла з курявою такою,
щоб цi мури геть зарiвняла, позамiтала... Або мiж табуретки якби залiзти,
коли їх з майстернi вивозять за браму... Або... Або... Весь мур уже вiн
очима обнишпорив, чи нема де дiрки, шпарини якої-небудь, щоб ящiркою
прослизнути крiзь неї. Нема трiщини, мiцно, клятий, стоїть. В одному
мiсцi, де стiна трохи нижча, нiж всюди, самi ж вихованцi цiлою бригадою
домуровують її, працюють, як справжнi муляри. Розвели вапно, щiтками
шпарують нiздрюватий ракушняк, щоб бiлий був, мов до свята. Та ви його хоч
золотом укрийте, а для Порфира цей мур так i зостанеться муром придухи й
неволi!
З майдану спiв стройовий долинає на рiзнi голоси:
В нашiй школi режим ох! - суровий,
Та шляхи нам - у свiтле життя!..
Скоро й Порфировi доведеться з ними спiвати. Чи, може, iншої затягне?
Хiба ви забули, що є ще й така:
"Бiжав бродяга з Сахалiну звiриной вузькою тропой"?
Розмрiявся й не помiтив, що за спиною - хтось. Озирнувся - черговий з
пов'язкою на рукавi. Синьйор Помiдор, як його тут прозвано, бо щоки надутi
й червонi, справдi як тугий помiдор, мабуть, самими тортами матуся
годувала. Цей товстун, видно, про втечу не думає, такого ковтюха хоч i
пiдсади, то через мур не перевалиться. А ось перед новачком напустив на
себе пихи, з першого слова присiкався:
- Ти - чого?
Кульбака з свого боку ошкiрився:
- А ти - чого?
- Я черговий по територiї.
- А мене в туалет вiдпустили!
- Так ти заховався i на сонечку загоряєш?
- А тобi сонця шкода?
- Припини розмови! На мiсце марш, блощиця карцерна!..
Порфир аж пiдскочив:
- Ах ти ж помiдор розчавлений, - i по носi того: хрясь!
- Хулiган! Забiяка! Ану стiй! Ану до директора! - Синьйор Помiдор
кинувся хапати порушника, та не на такого натрапив, щоб дався в руки.
Крутнувся, вертнувся, випорснув i швидше од перекотиполя поза майстернями,
поза гаражем (виходила чимала орбiта), щоб потiм уже шурхнути до
карантинного корпусу. I тут якраз заскреготiло зелене залiзо брами - вона
вiдчинилася! Перше iнстинктивне бажання було одним стрибком туди, за
ворота, одначе весь прохiд загородив трактор: саме в'їжджав вiн з
потойбiк, з волi, червоний та запилюжепий, цiлячись на хлопця фарами,
зовсiм слiпими вiд сонця. Тiльки в'їхав, важке залiзо брами знов
зачинилося, зi скреготом замкнулося на замок, нiби назавжди. По той бiк i
вiтер, i воля, i курява, а по цей бiк... Краще й не говорити.
На тракторi їхали, начiплявшись цiлою купою, хлопцi, все старшi за
Порфира, веселi, в чубах, - цi, видно, пройшли вже крiзь сито й решето.
Досягли, що й чуби їм дозволяють носити, i самих без супроводу вiдпускають
з територiї для весняних робiт на шкiльних гектарах. У доброму настрої,
обсмаглi, веселi, - що то значить волею дихнули! Трохи навiть
вихизовуються, наче напоказ себе виставляють: ось гляньте, якi ми орли,
якi ми трудяги в цих своїх розкуйовджених, аж сiрих вiд пилюки чубах, що в
них iще й польового вiтру повно!
Трактор, дмухаючи спекою, зупинився поблизу Порфира. Зовсiм маленьким
вiдчув себе хлопець перед ним, одразу геть змалiлим. I хоча й остерiгався,
що ось-ось пiдбiжить Синьйор Помiдор, зчинить гвалт, однак не мiг не
пристояти, очей не в силi був вiдвести вiд цих веселих чубанiв на
тракторi.
- Чого тобi, манюнiй? - звернувся один iз них до Порфира зовсiм
незлобливо. - До мами хочеш? А ще iнший додав:
- Це якийсь новий жевжик.
Бо для них усi тут жевжики, хто менший за них, хiба тiльки й рiзницi,
що той жевжик чорненький, той руденький, а Порфира невiдомо i яким
жевжиком прозвуть... Стрибаючи на землю, хлопцi й далi розважалися
новачком, один iз них спробував дати Порфировi щигля по носi й таки назвав
його за русявiсть жевжиком сiреньким, iнший, - рославий парубчак з темним
маком, що вже висiявся на верхнiй губi, - хотiв знати, чого такий сумний
цей манюнiй:
- Свободоньки закортiло, еге ж?
Як у воду дививсь! Бо справдi ж закортiло, нi на мить кортiти не
перестає!
Найдобрiшим виявився той, що все ще сидiв з засуканими рукавами на
тракторi, вiльно тримаючи руки на кермi, все, видно, нiяк не мiг
навтiшатися своїм капiтанським правом...
Саме цей i вгадав потаємне бажання Порфирове:
- Хочеш за кермо потриматись?
- А можна?
- Ну давай...
Та тiльки Порфир розiгнався до керма, як змушений був хутенько
змiнювати вiтрила: вiд майстерень накочувалась галаснеча, грiзно ступав
звiдти начальник режиму в супроводi Синьйора Помiдора, який, на ходу
розмахуючи руками, саме, видно, доповiдав йому про свого розквашеного
носа. В такiй скрутi Порфировi нiчого не залишалося, як, вдавшись до
ганебної втечi, миттю шурхнути до карантинної, вiдгородитись вiд усiх
оцинкованими дверима своєї карцерної схованки.
Упав на тапчан, i аж дерево хотiлося гризти: втечу, втечу! Сто разiв
тiкатиму, а втечу!
IV
Плакав, уткнувшись обличчям у долонi, щоб нiхто не бачив цих його слiз,
потiм, виплакавшись, лежав, лицем до стiни, зiщулений, притихлий, хоча
здавалось, що й так за ним стежать, що крiзь оте вiчко в дверях хтось
невiдривне дивиться на нього злим, пильнуючим оком.
Начальник режиму був таки зазирнув до штрафної, але, переконавшись, що
грiшник на мiсцi, не став чiпати його, зачинив дверi, - чути було, як вiн
бере їх на засув.
I пiсля цього такий настрiй покинутостi обiйняв хлопця, таке вiдчуття
самоти накотилося, що наче на цiлий свiт тепер вiн один, нiкому не
потрiбен, геть усiма забутий. Мама не приходить i, може, нiколи й не
з'явиться тут, вийде замiж i виїде куди-небудь на цiлиннi землi, навiть
адреси не залишить. I друзi комишанськi не йдуть, видно, матерi її не
пускають. "Навiщо вiн вам здався,, той розбишака? Десятою дорогою
обминайте його, за ним уже Колима плаче!
Був би живий дiдусь - вiн, звичайно, провiдав би, вiн цi мури по
камiнчику б рознiс, не кинув би свого улюбленого онука напризволяще!
Є ще одна людина на свiтi, яка могла б виручити Порфира: дядько Iван,
материн брат, рибiнспектор. Не раз у хвилини скрути Порфировi лагiдно
лягала на голову кострубата дядькова рука. Iнодi по кiлька днiв гостював у
дядька Iвана, там навчився й мотор на човнi заводити, сам це робив щоразу,
коли дядьковi руки були ще в бинтах, пооббиванi браконьєрськими веслами.
Дядько Iван, мабуть, ще нiчого не знає про змiни в Порфировiй долi,
iнакше був би тут, - з тих вiн людей, що не зраджують. Чи долетить на
лиман чутка про Порфира? Хай тiльки долетить - доля Порфирова змiниться
одразу... Буде так: дядько Iван з'являється на подвiр'ї, чорнявий та
смаглявий, як мексиканець, веселе око його креше сюди й туди, шукає
Порфира серед тих, що марширують, шукає й бiля трактора помiж хлопцiв,
тiльки-но прибулих зi степу, бравих, запорошених, таких, що й вiтер волi
заплутався в їхнiх розтрiпаних чубах... А де ж Порфир? Це ви його пiд
замком тримаєте? Негайно його сюди! Вiддайте менi його на поруки, бо то ж
вогонь-хлопець, саме такий менi потрiбен помiчник!..
Життя в рибiнспекторiв вiдважне та ризиковане, хай найтемнiша нiч, а ти
не спи, вирушай у похiд, не вiдступай i тодi, коли намагаються веслом тобi
голову розтрощити, вибити з рук електричний лiхтарик, який ти на них
наводиш... Порфира нiщо б не злякало, без вагання пiшов би до дядька Iвана
в пiдручнi, якби той згодився взяти. Бо хоч Тритузний i пiдозрює в
Порфировi мало що не спiльника браконьєрiв (адже саме такi, мовляв,
недолiтки бiгають їм по горiлку та стоять на чатах, коли незаконний лов
iде), але щодо Кульбаки, то все це тiльки вигадки та припущення. Навпаки,
вiн як виросте, то якраз i стане на вартi гирла й лиману, буде охоронцем
птахiв i риб, а тим дичокрадам та рибохватам з сандолями та
гаками-самодерами, тим, що аж божеволiють, коли рибець iде мимо них пiд
час нересту, вiн скаже: "Оголошую вам бiй без примирення! Доки будете ви,
доти й воюватиму з вами. Воюватиму вдень i вночi, на всiх берегах, на всiх
водах гирла й лиману! I пощади вiд мене не ждiть - пощади не буде,
оголошується вам вiд мене вiчна вiйна!" Бо, крiм усього, з браконьєрами в
Кульбаки ще свої порахунки...
Мрiї мрiями, а поки що тапчан, та всевидяча дiрочка в дверях, та
високо, аж пiд стелею, єдине вiкно, хоча й чимале (бо належну норму сонця
тут навiть карцерник повинен мати, такий закон). Деколи пташина прилiтає,
сiдає навпроти вiкна на гiллячцi дерева, ще голого, весняного.
Погойдуючись, цiвкає до Порфира, щаслива, вiд квiтневого вiтру п'яна.
Здається, карасик. Є така пташка плавнева, трiшки бiльша за горобця,
любить жити в комишах. Зв'язує чотири-п'ять комишин, робить над водою
пiдвiсне гнiздечко, гамачок такий, у ньому й живе, гойдається цiле лiто та
дiтей виколихує.
Цiвкання пташине навiває Порфировi iнший настрiй, почуття покинутостi
змiнюється надiями, полонить хлопця все та ж невiдчiпна думка про втечу,
знов збуджується в ньому нестримне душевне розбишацтво, що виносить його
звiдси в плавнi та лимани, на простiр, де право-воля, де ти, як бог. I
нiякий ваш карцер, нiякi Тритузнi та Синьйори Помiдори не упокорять його,
надiя живе, жеврiє пiд попелом невдач! Нелегко звiдси втекти, та все ж
нема на свiтi нiчого неможливого, - смертi, хлопцi, нема i не буде! Хай
зловили, запхали сюди, хай i тут спiткала невдача, а колись же таки й
пофортунить. Треба лише зметикувати, зумiти їх обхитрити. Було ж одного
разу, коли торiк вантажили кавуни з причалу до барж, заплуталася й
Порфирова лобата голова помiж степовими головатими кавунами... Опинившись
на однiй iз тих лайб, заховався, защух мiж горами рябих, мелiтопольських
та голопристанських, ще теплих пiсля степового сонця. Ото була плавба!
Отам право-воля! (Улюблене мамине словечко, що й до Порфира перейшло).
Вгору, навпроти течiї, поволi йде розложиста баржа, пропливають береги в
срiблястих вербах та незнайомi пристанi-причали, люд рiчковий снує,
хлопчашня купається, десь iз протоки сiно правлять човном - цiлий стiжок
пливе... Заготовачi, що супроводили баржу, розлiгшись посеред палуби,
грали в пiдкидного на кавунах, потiм вечеряли, пiсень спiвали... А коли
стрiчнi судна запитували їх: звiдки? - вiдгукувались на все Днiпро добре
знаним тут жартом-примовкою:
- З Комишанки, з козацької сторони!
I так це гучно гукалось, розгонисте, аж луна котилась... Плив i плив до
самих шлюзiв з ними маленький втiкач, i лише коли шлюзувались, виявлено
було мiж кавунами безплатного пасажира, - зi смiхом рiчкова мiлiцiя зняла
з баржi навiть їм незвичного кавунячого "зайця"...
Аж усмiхнулась душа, згадавши про ту пригоду. Повеселiшав одразу
Порфир. I нiякого вже й чуда не було в тому, що незабаром карцер знявся з
якоря, зовсiм вiдчутно поплив кудись разом зi своїми пошкрябаними стiнами:
мов летючий корабель, летить уже вiн серед вiльностi, пiд блакиттю весни
на крилах нестримної дитячої уяви. I нiхто не зупинить цього корабля,
нiяких мурiв для нього нема, все вiн розсуне, проб'є, несучись до того
свiту-галасвiту, де води такi красивi сяють, i птаство гелгоче, i вiльно
похитується пiд сонцем очерет, вилинялий пiсля зими, по-весняному бурий,
русявий, як ти!
V
- Оце, дiти, планета, - рука вчительки лягає на глобус. - Наша красуня
планета... По-перше, вона кругла...
- Як кавун?
- Вважайте, як кавун...
- А хвостик є?
- При чому тут хвостик?
- Ну, в кавуна ж хвостик!
Карантинники, понахилявшись до парт, потiшено пирскають, спiдлоба
позиркують на вчительку: чи не образиться? Нi, не образилась. Навiть
посмiхнулась їхня Марися Павлiвна:
- Ох, Кульбако... Ох, мудрець ти в нас... Хвостиком вiд планети
цiкавишся, а спитай тебе, де живеш, де твоє мiсце на цiй планетi, то
навряд чи й зумiєш на глобусi показати.
- Де живу, я й без глобуса знаю... Ось вiдпустiть додому - з
зав'язаними очима втраплю.
- Комишанка йому найлюбiша, - смiється з передньої парти Карнаух. -
Столиця!
- А то нi? Очерети в нас найбiльшi на планетi... Один в'єтнамець казав:
вони у вас - як бамбук!.. I так аж до гирла -кiнця їм не видно, нашим
очеретяним лiсам!
Заховаєшся - вiк шукатимуть i не знайдуть! А рибки там! Устанеш
раненько, ще й вода рожева, примостишся десь пiд очеретом, а воно ж
клює!..
- Ану збреши нам ще про сома, - пiд'юджують хлопцi. - Що з берега тебе
потяг!..
- А таки ж було, - стверджує хлопець. - Кiлограм на сто бюрократа
пiдчепив! Я його сюди, а вiн мене туди, я його отак, а вiн по менi хвостом
я-а-а-к дасть!..
- Годi, годi, - уриває його захват Марися Павлiвна, - знаємо твої
подвиги...
I далi веде урок. На столi перед нею лежить розкритий так званий
сигнальний зошит, куди потраплять всi твої грiхи, жодного Марися не
пропустить. Невеличка, зграбна, прудка, у светрi, що туго облягає груди,
вона схожа на студентку, на одну з тих, що час вiд часу приїздять до цих
трудних спецшколярчат, щоб практикуватись на їхнiх грiшних стрижених
душах. Марися гарна спортсменка, часто й пiсля урокiв залишається
тренуватись з художньої гiмнастики, коли спортзал вiльний; натренованiсть
почувається в її рухах, в енергiйнiй пругкiй ходi, за що, мабуть, її й
прозвано: Вiдзiгорна. Уважна, доскiплива, жваво постукує по класу у своїх
модельних на високих каблуках, або, як вона каже, "на обцасах", зазирне
сюди й туди, нiхто не випорсне з-пiд її ока. I чим її могла звабити ця
школа, яка, здається, мала б лише вiдлякувати таких, як Марися? Бо ж поряд
з малечею тут тобi зустрiнеться й бевзь, що вже на двi голови вищий за
вчительку i знає на свiтi все, крiм таблицi множення... Той курить
потайки, той про втечу виношує думки з манiакальною впертiстю. Вона його в
музгурток, щоб на трубi грати вчився, а вiн їй: я вже вмiю грати на всiх
дверних замках i навiть на дечиїх нервах! Навiщо їй це все? Влаштувалась
би собi десь у мiстi або принаймнi в селищi ГЕСу, де в неї нiбито є
наречений - лейтенант мiлiцiї Степашко, що якраз вiдповiдає за
неповнолiтнiх, по пристанях та причалах полює за такими, як оцi ангелочки.
Чемний, культурний, одначе, якщо ти де-небудь схибив, не в той бiк
задивився, кишенi чиїсь переплутав, уже вiн тебе за шкiрку та в дитячу
кiмнату мiлiцiї для ближчого знайомства... Ото й закрутила йому голову
Марися. Бо хоч нiби й нiчого особливого в нiй, не зiрка свiтового екрана,
зате з характером, про неї iншi вчителi жартома кажуть: "В малому тiлi -
великий дух".
Але з такими, як Кульбака, i цей дух не завжди раду дасть. Бо це ж
артист! Зараз ось такий, а за хвилину вже iнший, не знаєш, що встругне,
якого коника викине. Нiби на живу загадку, поглядає на нього Марися, коли
вiн, злiгши пiдборiддям на руки, мов юний сфiнкс, свiтить на вчительку
своїм лукаво-вивчаючим, притамованим усмiхом. Якесь вичiкування, насторога
в тiй усмiшцi, часом iронiя, майже глум. Аж нiяково стає вчительцi вiд
того дитячого нерозгаданого погляду, в якому переблискує безлiч вiдтiнкiв
i значень, вловлюєш у ньому затаєну недовiру й зацiкавлення тобою, iронiя
змiнюється чимось схожим на приязнь, котра, одначе, щомитi може обернутись
несподiваним глумом, зухвальством. Ведеш урок i раптом чуєш, як десь пiд
партою починає жалiбно пiдскавулювати мовби кимось пiдкинуте в клас
цуценя.
- Кульбако, це ти?
Схоплюється, виструнчується, погляд святий, невинний:
- Що таке, Марисю Павлiвно?
- Припини свої витiвки.
Губи вiн навмисно стулює мiцно, а воно й далi десь там пiдскавулюе...
- Кульбако, перестань.
Хлопець на губи вказує, дивiться ж, мовляв, це не я, це не з моїх вуст,
а те скавулiння знов озивається, десь воно там живе в ньому, в утробi,
проситься на волю. Наче Рекс, заскучавши за своїм господарем, знайшов
якусь шпарину й подав аж до класу свiй жалiбний голос. Товариству,
звичайно, розвага, клас шаленiє: ну дає цей Кульбака, от артист! А їй...
Iнодi хлопець пiсля своїх витiвок стає зовсiм серйозний, задумується
про щось, вчительцi, мабуть, здається, що вiн живе зараз у своїх
комишанських очеретах, найбiльших на планетi, а Кульбака раптом - нi сiло
нi впало - вилазить iз запитанням:
- Чи правда, що людина в Хiросiмi випарувалась? Що тiльки тiнь вiд неї
зосталась на тому каменi, де її вибух застав?
Зiтхне Марися Павлiвна. Бо що ж тут вiдповiдати, коли вiн i сам уже
звiдкись начутий про ту хiросiмську тiнь...
Часом, переступивши через власне самолюбство, Марися Павлiвна проситься
на урок до Ганни Остапiвни, щоб повчитись, як та, досвiдчена, заслужена,
погамовує цих непогамовних. У Ганни Остапiвни якось воно так виходить, що
хоча голосу й не пiдвищує, суворостi на себе не напускає, а проте цуценята
на уроках у неї не скавчать. Гляне на комишанця i рiвним лагiдним голосом
велить:
- Кульбако, розказуй вiрш.
Вiн i на неї смиренником, святенником, трохи у вiчi не вскочить:
- Ганно Остапiвно, який вiрш?
- Як який? "Менi тринадцятий минало...". Здається, якраз твiй вiк.
- Кульбака нам казав, - вкидає Карнаух, - що вiн ще й при мамонтах
жив... Отакий, як є, вже й тодi був... Я, каже, вiчний...
- Гаразд, - згоджується Ганна Остапiвна. - Вiчний, бездiтнiй ти, стоїш
над рiкою Часу... А вiрш все-таки разкажи.
- Я... я... не вивчив.
- Чому? - допитується Ганна Остапiвна лагiдно, майже ласкаво. - Поясни.
Важко дається вiдповiдь:
- Не змiг.
- Цiлий вечiр з Карнаухом у шашки програв i для завдання часу не
зосталось?
- Не дається менi... не можу...
- Бистрицький ось вивчив. I Петров... I Смалений, i Палагута... Iншi
можуть, а ти? Ти не такий, як вони?
- А хiба такий? - в поглядi змигує щось зухвальське, бешкетне.
- О, нi: ти в нас особливий. Винятковий. Мiчений. Татуювання он на руцi
- (татуйоване рученя миттю зникає пiд партою). - Хоч наколювати себе - то
не найкращий спосiб утвердити свою особу... Тож хоч i примiтний, i
винятковий ти, Порфире, одначе затям: є речi, якими не соромно бути схожим
на iнших...
- Якими ж?
- Трудолюбством. Чеснiстю. Стараннiстю. У тебе ж мати яка трудiвниця. В
неї на таких пустирищах виноград росте, де нi в кого не рiс...
- Порфир каже, - знов iнформує Карнаух, - що мати його взяла
зобов'язання виростити в кучугурах хлiбне дерево iз зернятка... Чи це вiн
розiгрує мене? Хiба хлiбне дерево витримає в нас?
- У такої, як мати його, i хлiбне дерево виросте, - з повагою каже
Ганна Остапiвна. - А ти ось, син її, той, хто повинен в життi їй стати
пiдтримкою, захистом, опорою...
- Заждiть, - нетерпляче каже Порфир i, тяжко зiтхнувши, робить
вiдчайдушну спробу витягти з себе: - "Менi тринадцятий минало, я пас
ягнята за селом..." Гм... гм... И-и...
- Загальмувало, - чується з заднiх парт. - Осiчка. Кульбака озирається,
дошукується: хто ж це дошкуляє? Здається, Бистрицький? Дотягнутись би до
нього через парту та...
- Далi, далi розказуй.
- Вони заважають.
- Не заважайте йому. Ну, смiливiше.
- "Я пас ягнята..." Й... й... Е... е... I вже, видно, загальмувало
остаточно.
- Розбiглись ягнята, нема, - знов пiдкидає котрийсь, i всi заходяться
смiхом, а найохочiше кидається у вир веселощiв сам Порфир, його аж
розколихує вiд нападу смiху.
- Чого хоч тобi смiятися? - в голосi Ганни Остапiвни - i подив, i
строгiсть. - Хай уже вони, хто завдання виконав, їм можна й посмiятись, а
тобi?..
- Менi теж весело.
- Ой Порфире, горе менi з тобою. Ну чого ти не вивчив? Наче ж не
ледачий...
- Та нi...
- Май на увазi; в нашiй школi ледарi не в пошанi, слово "ледащо" в нас
вважається найтяжчою образою, Школа така. Одного торiк обiзвали ледащом,
то вiн навiть до прокурорки побiг скаржитись, коли та приїхала школу
iнспектувати...
- Я не побiжу.
- Тебе нiхто й не образив. Скорiш ти мене, вчительку, образив, що ось
так недбало поставився до завдання. I якби ж не мiг, а то можеш, здатен,
сумнiву в цьому не маю. А тепер як порадиш: через тебе всьому класу
знижувати оцiнку?..
- На завтра вивчу.
- Це певно?
- Запiзно.
- Чую нарештi слово мужчини. - Ганна Остапiвна веселiшає i вже до всiх:
- Будете сумлiннi, дiти, то сваритись не будемо, дружний у нас з вами
складеться колектив... Улiтку ось наша Марися Павлiвна виведе вас у широкi
свiти, спортивнi забави ждуть вас на водi й на сушi, - звичайно, це пiсля
того, як добре попрацюєте в радгоспi на морквi та на черешнях... - Слова
старої вчительки розпалюють дитячу уяву. Хлопцям хоч би й зараз оце
кинутись прополювати моркву, дертися на черешнi, звiдки тобi смiються
рум'янощокi "жабуле" та "раннi степовi"... - А на зароблене протягом лiта
школа придбає вам до Жовтневих свят форму морську, на демонстрацiю вийдете
в безкозирках, усi наче юнги далекого плавання... Ви ж про це мрiєте?
Отже, головне - старанним бути, з юних лiт привчати себе до чесного
трудового життя...
I якось так виходило в Ганни Остапiвни, що нiби й не моралiзує вона, а
просто дає цим стриженим щиру материнську пораду, як їм поводитись у
майбутньому життi. "Вона їх любить, душею любить цих стрижених маленьких
людей! - вiдзначила для себе Марися Павлiвна, стежачи з останньої парти за
уроком колеги. - До пiдступних, лукавих, безсердечних, до недобрих i
добрих - до всiх вона має в душi запас материнського тепла... I, певне, нi
досвiд, нi знання, нiякi педагогiки не зарятують, якщо не буде цього, якщо
не вiдчують вони самi, що ставишся до них справедливо, з надiєю, з
любов'ю!.."
"Але вони ж нестерпнi!" -чує заперечення вiд самої себе.
Так, нестерпнi, але ж ти... ти педагог, ти старша! Кожне з цих дiтей
має ждати зустрiчi з тобою, учителькою, як радiсної подiї, як свята своєї
душi. Тiльки заходиш, вони всi вже на тебе: що на обличчi? Яка ти? Що їм
несеш? I ти не повинна їх розчаровувати. Привiтнiстю, теплом довiр'я маєш
огорнути кожного з них. Мусиш здолати його замкнутiсть i озлобленiсть,
якщо перед тобою зле вовченя... Ганна Остапiвна вмiє, чому ж не зумiти
тобi?
Про Кульбаку вона увечерi запише до щоденника:
"Збудливий, майже неможливо змусити його на уроцi тихо сидiти. Реагує
на все швидко, блискавично. Iронiчний, любить розваги, навiть за рахунок
учителя. Дiапазон думок досить широкий: вiд Хiросiми до Комишанки".
VI
На перерву вони вилiтають, мов з пращi, в коридорi Марисю Павлiвну
ледве з нiг не збивають, дарма що гiмнастка. Вона для них нiби й не
наставниця, остраху перед нею немає, справдi, нiби якась практикантка, що
з нею можна бути запанiбрата. Мчить ось навстрiч цей же ошалiлий Кульбака,
геть очманiв вiд радощiв, що вирвавсь на волю. Загледiвши вчительку,
зiщулюється, як хиже звiря, розчепiреними пальцями межи очi нацiлюється
зрозгiнцi:
- Бiжу! Лечу! Цiлюсь в лiве око!
Здається, так i проштрикне. Стоїть, прикусивши губу, Марися Павлiвна.
Набiгай, мовляв, виколюй... Перекошене, хижувате, само на себе не схоже,
зупинилося, не добiгши крок. Вразила його, видно, ця витримка вчительки,
губа, прикушена мало не до кровi.
- Чого ж ти? - Марися Павлiвна аж нахилилась, пiдставляючи незахищене
обличчя. - Виколюй! Лiве чи праве... Тобi стане легше? Ти будеш пiсля
цього щасливий?
Малолiтнє хулiганча отямлюється нарештi вiд свого шаленства, стоїть в
недобрiй, очужiлiй осмiшцi. Рука, що перед цим летiла, як спис, нацiлена
межи очi, уже заховалась за спину. Одначе хлоп'я ще не може визнати своєї
поразки, ще не зовсiм зiйшла з нього безглузда його войовничiсть,
розгублена усмiшка нiяково покривлює губенята, забуто черствiє на них.
Учителька кладе йому руки на плечi, на тi щуплявi кiсточки:
- Я тобi ворог? Я тобi щось зле заподiяла? I хлоп'я, помiтивши, як на
очах учительки, з'явившись десь iз глибоких глибин, росте неймовiрно
справжня, зовсiм на мамину схожа сльоза, раптом мовби схаменулось,
похнюпилось. Кажуть, що емоцiйна сльоза здатна вилiковувати проказу. Хто
зна. Може, то колись. Може, то в Африцi...
Чи й справдi таки сльоза лiкує? Надто ж, коли вона на мамину схожа...
Може, цiєї митi все ж ворухнулося в ньому щось оте, що здатне, долаючи
власну жорстокiсть, помiтити чужий бiль? Хай ще не вiдчути, хоча б -
помiтити!
- Пожартував я, - каже насуплено, одводячи погляд убiк. - Хiба як на
режимi, то й пожартувати не можна?
Такий вiн. I хоч щойно завдав тобi образи, вiд якої, здавалось би, має
залишитись у ньому бодай слiд каять би, одначе невдовзi все це з нього як
вiтром здмухнуло. Уже вiн веселий i добрий, так жваво й дотепно розповiдав
пiсля урокiв про своє рибальство та про якогось мiфiчного бухгалтера,
котрий, працюючи на силiкатному заводi, зумiв у портфелi наносити собi
цегли на цiлий будинок! Не всi й вiрять в iснування того силiкатника, а
Порфира нiби якийсь веселий гедзь укусив: розпалився, пiшов комiкувати...
- Отак вiн iде, отак, отак! - Схопившись, хлопець з кумедним вихилясом
пускається зображувати перекособочену пiд вагою портфеля постать, у запалi
й не помiчаючи, що пiд пахвою в нього замiсть портфеля, напханого цеглою,
опинилась плетена з соломи японська сумочка Марисi Павлiвни, якою вона так
дорожить.
- Облиш, облиш мою сумку - там цегли нема, - смiється Марися Павлiвна,
яку ця щира безпосереднiсть хлопця, миттєва здатнiсть його переноситись у
стан безмежного захвату просто обеззброює. Гори педагогiчної лiтератури
написано про таких, про те, як пiдбирати ключi до їхнiх розхристаних душ,
а постане ось такий Кульбака перед тобою, i раптом бачиш, що нiякий
стандартний ключик до нього не пiдходить. До того ж вiн сам незгiрший за
тебе психолог, тiльки в нього свiй пiдхiд, своя шкала оцiнок, що випливає
з його досить-таки послiдовного мислення. З товаришами легко зiйшовся,
розважає їх рiзними витiвками та нестримним фантазуванням, справдi можна
заслухатись, коли вiн, уявивши себе там, де право-воля, бурхливо
жестикулюючи, почне показувати товариству, як спритно вiн пiрнає та як
довго, затримавши дух, ходить просто по дну, i це ж не вигадка, адже ж i в
характеристицi записано, нiбито по глибинах цей земноводний пiдкрадався до
курортникiв-вудкарiв i не раз вiдкушував їхнi цяцькованi iмпортнi блешнi!
Пiди перевiр, хто їх вiдкушував, може, самi курортники й вiдкушували, а
записано на Порфира... Чи не тому, що аж надто добре обiзнаний, як там
воно пiд водою, де вiн без акваланга принатуривсь ходити, в усiх тонкощах
вивчаючи, як рiчкова їхня риба живе! Розкаже про всi породи, що водяться в
гирлi, та якi серед риб витривалi бувають - є така, що годинами валяється
на пiску i все дихає! Нiби чарами споєний хлопець стає, коли малює
картину, як грає-виграє риба навеснi, як вигулюється рибець, iдучи на
нерест, - самицi в прозорiй водi лiтають, мов стрiли, а за ними по
камiнцях самцi табунами! Браконьєри з мосту аж слину пускають, що стiльки
пiд ними пропливав живностi, а вихапувати не смiй, не маєш права. Вiдомо
Порфировi, котра й куди ходить на нерест, яка рухається з гирла першою
навстрiч течiї, бо любить воду холодну, свiжу, а яка вирушав, вже тiльки
коли рiчку сонце прогрiє. Таке враження, мовби й сам вiн десь там пiд
водою рiс i на власнi очi бачив, як та риба iкринки на очерет прилаштовує,
а iнша кладе своє потомство по дну, по камiнцях, щоб його свiженькою
течiєю перемивало, купало...
А самого його в ногомийку ввечерi не заженеш, i в лiжко вiн перед
вiдбоєм вкладається останнiй, бо саме ж розiйшовся, саме смiшить
товаришiв, адже з усiх пунктiв урочистої клятви, яку йому належить завчити
напам'ять, вiн найбiльше уподобав один пункт, останнiй: "Не журись!"
Ще з дитячого обласного приймальника, де Кульбака сидiв - уперше в
життi! - за гратами, попередили щодо його особи:
- За цим дивiться, просто феномен якийсь. Фiзично, психiчно все в
нормi, навiть розвинений, але вдача... I головне - має непереборне бажання
тiкати. В нього це нiби iдея фiкс: на волю, хоч умри!
З думкою про втечу й тут хлопець не розлучається, про це вiдомо Марисi
Павлiвнi, i часом її аж досада бере на директора: ось такого крученого,
може, навiть небезпечного, саме їй доручив! Досi матiр мордував, а тепер
тут з виховательки нерви тягтиме, намагаючись зробити з неї посмiховисько.
У вигадках вiн невтомний, цим живе, просто дивуєшся, скiльки в цьому
створiннi енергiї до життя! Уже й перед сном, коли в лiжко заженуть,
хлопець, комiкуючи, визиркує з-пiд ковдри, ще не нажартувався, оченята -
двi iскорки хитруватi - жваво нишпорять по сусiдах, вишукують комiчне щось
i в тобi, виховательцi, i лише коли зачуються з коридора командорськi
кроки вартового, аж тодi замруть, стануть одразу святi... Уперше
зустрiчається молода вчителька з таким характером, з маленькою затятою
людиною, в якiй так химерно поєдналось вроджене й набуте... Лагiднiсть i
пiдступнiсть уживаються в ньому поряд, вiн умiє зачаїтись, зробити
ангельськi очi, пiсля зухвальства шовковим стане - i все це заради чого?
Втекти, вирватись звiдси - ось його найжагучiша потайна мета, i задля неї
вiн це зупиниться нi перед чим, нi перед яким обманом, пiде на лестощi, на
хитрощi, на будь-яке крутiйство, - адже такi речi в його очах зовсiм не
вада, це скорше геройство. День за днем виношує своє потайне бажання, i
почувається, що воно живить його, дає полiт уявi, для нього вирватися
звiдси - це єдиний спосiб самоутвердитись, вiдстояти себе, непогамовну й
затяту свою особистiсть.
Вчителька пробувала бесiдувати з ним наодинцi, пiдбирала тон
довiрливий, вiдвертий:
- Скажи: чому з усього ти обираєш втечу? Звiдки ця бiгоманiя? Чи болить
тобi що? Чи так дуже сумуєш за кимось потай?
Не вiдкривається, не хоче нiкого пускати у свiй з iлюзiй збудований
свiт. Один раз тiльки, нiби ненароком, признався:
- Находить на мене таке... Як засмокче отут, як пiдступить пiд душу!..
I мушу, мушу тiкати!
- Куди?
- Хто зна й куди.
- Чим тобi в нас погано? Ми хiба не уважнi до тебе? Ми хiба злого
чогось тебе вчимо?
Насуплюється хлоп'я, перемовчує, i лише тiнь якась болiсно перебiгає по
обличчю. Говори пiсля цього скiльки хоч i що хоч, а вiн нiмуватиме,
замкнеться в собi надовго. Сидить, повитий смутком дорослого, думою
людини, що вже по-своєму вмислюється в життя.
Деколи Марися Павлiвна й пiсля вiдбою заходить з черговим по режиму до
кiмнати, де малюки сплять, заходить, щоб упевнитись, чи всi на мiсцях, чи
нiхто не прихворiв, чи рiвно дихають цi звезенi з усiх усюд, по горищах та
пiдвалах назбиранi, по вокзалах та пристанях наловленi люди, труднi,
малолiтнi... Лежать, спочивають хлоп'ята, звiльнившись аж тепер вiд усяких
обмежень, пiдданi лише одному - владi своїх сновидiнь. Декотрi усмiхненi,
iншi присмученi i всi - значнi, загадковi. Той лоба нахмурив, а цей раптом
здригнувсь... Чого вiн? Психiка помiтно порушена: бо втiкав, ловили,
жахавсь... Бешкетники, правопорушники зараз, а виростуть - будуть ким?
Пристоїш над його, Порфировою, бешкетною душею, що нарештi втихомирилася
пiсля денних витiвок та шаленства, i, вслухаючись, почуєш, як i вночi
продовжує вона жити, як i ввi снi ця баламутна душа воює з якимись
невiдомими силами. Оце, дiти, ваша планета, в материках вона, в океанах, в
голубих серпанках летить у всесвiтi ваша красуня, а правопорушне дитя
дихає нервово, раз у раз здригається пiд казенною ковдрою щупляве його
тiльце, що вночi став зовсiм маленьким, безпомiчним. Лише ось тут, мабуть,
до кiнця й вiдчуваєш, що перед тобою дитина, створiння беззахисне перед
всiма тривогами свiту, iстота, в якої, одначе, в свої проблеми, i не менш
серйознi, анiж у дорослих, є переживання, скрути свої i внутрiшнi драми, i
аж тут до болю вiдчуваєш, як потрiбна цiй маленькiй людинi пiдтримка
чиясь, материнське тепло та батькiвська опора... Стоїш над ним, i горло
тобi здушується, що не знаєш, як йому допомогти в цiй нервовiй нiчнiй
метанинi, коли вже нема нi хвацькостi в ньому, нi розбишацтва, а тiльки
голос так благальне докликає з темряви найрiднiшу людину, з такою
пронизливою ласкою-мукою кличе крiзь жахiття снiв:
- Мамо! Мамуню!
Нiколи не чула такої пронизливостi благання, нiкого не було їй так
шкода, як зараз його. Що йому сниться? Хто його переслiдує? Щось його
мучить, якихось страхiть ще вiн не подолав, б'ється, може, з браконьєрами
на лиманi чи з гуркотнявою екранних вiйн, з неонами мiст i кошмарами
Хiросiми... То передихне, то знов заскiмлить, то раптом аж засмiється, -
сни втоми не знають! - дитяча вiдважна душа знов i знов стає на бiй з
нападами якихось тiльки їй вiдомих чудиськ-химер... Заспокiйливо торкнешся
рукою його колючої гарячої голови, i душа тобi заходиться, проймається
спiвчутливiстю до хлоп'яти, а воно нiколи й не дiзнається, з яким почуттям
стояла колись вчителька над ним у цiй карантиннiй темрявi, де маленьке
нервове тiльце, аж звиваючись, жалiбно поскавулюючи, б'ється й б'ється з
темними загадковими силами ночi.
VII
Одного дня прибула якась комiсiя, довго ходила по територiї школи, в
усi закутки заглядала, а карантинники тим часом млiли вiд догадок: чи
зайдуть i до них, чи не обминуть? Невiдомо було, хто приїхав, може, якраз
ота всемогутня жiнка iз прокуратури, яка щоквартально навiдується до цього
спецзакладу наглядати, чи все гаразд, чи не порушується законнiсть. Тож як
її зустрiти, коли зайде? Як на Порфира, то добре було б ту комiсiю
розвеселити чимось, скажiмо, заскавчати потайним способом, як це тiльки
вiн умiє; стоїш перед учителькою з мiцно зцiпленими губами i навiть
усмiхаєшся безневинно, а воно десь там у тобi так жалiбно поскавулює, ну,
чистiсiнько цуценя, кинуте напризволяще десь у бур'янi. Йому вже навiть
уявилося, як поважна комiсiя торопiє, здивовано роззиркується увсiбiч i
нiяк не може втямити: де ж це воно заховалось, звiдки воно пiдвива? Ото
було б смiху! Може, пiсля такої витiвки i в комiсiї серце ворухнулось би:
"А цього веселого хлопця навiщо ви тут тримаєте? Вiддати його на поруки!
Хай станцiя його вiзьме! Хай краще матерi допомагає на виноградниках, анiж
тут пiдвивати!.."
Одначе можуть i не зрозумiти жартуна. Бо рiзнi я люди: одним жарти
подобаються, а iнший ще бiльше насупиться, вважатиме, що ти глузуєш з
нього. Ще коли сидiв Порфир в обласному приймальнику та показував iз-за
грат язика перехожим, переконався, яке людство не однакове: той
озирнеться, усмiхнеться на твою перекривлену пику та й далi пiшов, а iнший
(трапився й такий!) зупиниться та давай у дверi кулаком гатити: що ви тут
своїм хулiганчатам ладу не дасте? Пройти не можна, перекривляють, глузують
з перехожих!..
Тож краще, мабуть, буде повестись перед комiсiєю на вже випробуваний
манiр - покiрненьким телятком, ангелочком: комiсiї люблять, щоб перед ними
стелився, щоб аж погладити себе дав.
Комiсiя таки не минула карантинного класу: цiла юрба людей зайшла,
вiдтиснувши Марисю Павлiвну подалi, до вiкна. На чолi комiсiї виступала
поважна дама, пишнотiла хiмiчна блондинка з лелечим гнiздом на головi, i
хоч на лобi в неї не написано було, що вона старша, але Порфир одразу це
вловив iз самого її милостивого тону розмови, з пiдкресленої чемностi,
яка, видно, їй самiй подобалась, - дама була нiби одягнута в якусь
службову ласкавiсть. Що перед ними не прокурорка, Порфировi це ясно стало
одразу, бо цiкавилась жiнка не скаргами вихованцiв, а бiльше їхнiм
розумовим розвитком та санiтарним станом (може, була це дама з
мiнiстерства чи, може, дисертацiю пише хто її зна?). Повагом пройшлась
помiж партами, велiла хлопцям, щоб руки їй показували, наче по руках
хотiла вгадати, до чого вони, грiшнi, торкались та з якого ларка що
поцупили... А скорше просто оглядала, чи нема болячок та чи кiгтiв на
пальцях не позаводили, на Порфирiв татуйований якiрець звернула увагу,
запитала з привiтним виразом, чим виколював. Потiм, стоячи бiля дошки,
вибiрково зупиняла зелений свiй погляд то на одному, то на iншому з
хлопцiв, запитувала, звiдки та за що сюди попав. I коли нарештi дiйшло й
Порфировi вiдповiдати на оте неминуче:
"Звiдки?" - хлопець, схопившись, жартiвливо виструнчився i вигукнув
хвацько, мов для великого простору:
- З Комишанки, з козацької сторони!
Нависпiв, аж весело та незвично це пролунало серед напруженої тишi
класу, вигукнулось у тiй розлогiй днiпровськiй iнтонацiї, що її перейняв
хлопець пiд час плавби на баржi з кавунами. В такiй вiдповiдi виявляла
себе не тiльки широка натура комишанця, тут була ще й хитрiсть,
розрахована на те, щоб комiсiю розважити, потiшити цiєю примовкою, здобути
її симпатiю - це ж таки щось! Як i передбачав хитрий комишанець, комiсiя
справдi клюнула на його наживку, повеселiшала, а дама просто медовим
голосом звернулася до Порфира:
- Жартун ти, одначе... Мабуть, веселi там люди, у вашiй Комишанцi?
- Смiються, аж кашляють.
- Але ж i впертi, самолюбивi, - буркнув iз-за плеча в дами ще один iз
комiсiї, лисий, осадистий (чомусь Порфировi саме таким уявився цiєї митi
злощасний той силiкатник, що цеглу в портфелi носив, аж поки був
застуканий на гарячому). - Хто-хто, а я вже їх знаю... - I суворо запитав
хлопця:- За що сюди?
Порфир вiдповiв без брехнi:
- Школу кидав, з дому тiкав.
- А ще?
Мiг би сказати Порфир, як матiр не слухався, з двiйок не вилазив, як
тинявся цiлими днями по пристанях, що аж у порт його занесло... Мiг би,
мiг, одначе вiдповiдь чомусь так i присохла на язицi. Стояв, i непевний
осмiх блукав йому по губах - зараз це був осмiх погорди й самозахисту. Тут
захищаються, хто чим може. Той мовчанкою. Той понурiстю. Той схлипом, якщо
маму згадають. А в Кульбаки, якщо вже його притискують, мимоволi
з'являється на губах оцей напружений, сухий, наче павутиною наснований
осмiх. Бо в ситуацiї, коли. краще тiнню усмiшки прикритись, прикусити
язика або скористатись давнiм комишанським правилом: цить та диш!
- Чого ж мовчиш? Чим ще вiдзначився? - наполягав лисий, осадистий.
I тодi почувся вiд порога дужий, хрипкуватий бас начальника режиму
товариша Тритузного:
- Розкажи, як черговому по територiї носа розквасив!
- Таж питають про ранiш...
- Ну, тодi розкажи, - знову глумливо порадив Тритузний, - як блешнi
курортникам вiдкушував та рибу гачив!.. - I, звертаючись до комiсiї,
додав, нiби вiн був тут з усiх найвiдповiдальнiший:- Це ж наш маленький
браконьєр, маємо й такого кадра...
- Неправда! - обурено викрикнув хлопець. - Чого набалакуєте? Хто мене
зловив? Коли це я гачив?
Доки дама з лелечим гнiздом, нахилившись до директора, з'ясовувала, що
воно має означати "гачив", - начальник режиму, щоб не морочились, поспiшив
сам розтлумачити:
- Якщо хто рибу гаком за ребро хапає - ото й гачив.
Дикий, варварський спосiб. Тiльки якщо й був такий грiшок, то хiба ж
вiн признається... - I Тритузний, вивищуючись над усiма своїм картузом,
виступив упевнено наперед, мовби смiливим рапортом здобувсь одразу на таке
право.
- А з малих браконьєрiв великi виростають, от у чiм лихо! - заговорив
вiн ще гучнiше. - Скiльки самих тiльки "законних" розвелось, що з
мисливськими квитками, у моторках з державного алюмiнiю! На кожне зайченя
- їх дюжина п'яних пикатих ледацюг! Що вони - голоднi? Нема їм iнших
розваг? Давно б уже треба рушницi в усiх у них повiдбирати, а їм ще й
премiї за шкурки видають... Ну, а такi, як Кульбака, це ж бачать - то що ж
ви хочете?
Директоровi, видно, не дуже подобалась надмiрна активнiсть начальника
режиму, одначе Валерiй Iванович навiть поглядом йому не зауважив, бо чи
остерiгався, чи звик уже до цiєї риси в Тритузному, який при комiсiях
мiнявся на очах i, рiшуче вiдтискуючи iнших, щоразу запопадливо пробивавсь
наперед iз своїми рапортами або з гнiвним, як оце зараз, викриттям якихось
явищ, для нього нестерпних... I хоч обурення його нiби й не стосувалось
Кульбаки, та все ж...
- I оце ти так мiг? - дама дивилася на Порфира докiрливо i водночас
нiби жалiючи, його. - Живе створiння гаком за ребро? А що рибцi теж болить
- ти про це подумав?
- А що менi вiд брехнi вашої болить, ви про це подумали? - вiдсiк
хлопець i вiдвернувсь до вiкна.
- Будь чемнiший, Порфире, - нагадав директор - бiльше для протоколу.
Марися Павлiвна, що досi, нiби вiдсторонена, стояла бiля вiкна, не
витерпiла, озвалась:
- А коли справдi не гачив, не браконьєрив... Навiщо ж кидати тiнь
пiдозри?
- А ви не заступайтесь! - крикнув i на неї хлопець, не прийнявши
захисту. - Може, й гачив! Може, й чужi сiтки ночами трусив!
Якщо вже вони уявляють його таким розбiйником днiпровським, то хай
таким i буде...
Тритузний не проминув скористатися гарячкуванням Кульбаки:
- Такий митець, та щоб пропустив, коли вона сама на гака йде? Хвалився
ж, як наловлював риби повнi каюки, навiть осетрiв тягав бiля гесiвської
греблi з-пiд самих турбiн... Казав таке?
Хлопець понуро мовчав.
- Треба ж знати психологiю рибалки, - звернулась за пiдтримкою Марися
Павлiвна до найближчого з членiв комiсiї - мовчуна в окулярах. - Йому аби
слухали, вiн вам такого нагачить!.. Перед вами великий фантазер, людина
унiкальної уяви, ось ви це зважте! Фантазiя в нього рiвносильна
реальностi, в заняттi своєму вiн завзятець, в нього темперамент
ловецький...
- Захищайте його, захищайте, - зневажливо посмiхнувся начальник режиму
i дiловим тоном став пiдкидати комiсiї новi данi про Порфира: як був
затриманий у порту, i як аж до мiських пляжiв улiтку добирався...
- Пляжним роззявам, мабуть, не раз кишенi перевiряв... - напiвжартома
закiнчив Тритузний.
- I це брехня! - злiсно викрикнув хлопець, блiднучи вiд обурення, аж
ластовиння повиступало бiля носа (щораз воно виступає, коли Порфир блiдне,
розхвилювавшись). - Як не бачили, не кажiть!
Настовбурчився весь, у поглядi ненависть, кулачата стиснулись, видно,
був до глибини душi скривджений цiєю намовою. Крадiєм, злодiйчуком
малюють!
В його очах була це чорна зрада з боку Тритузного: адже Порфир сам
розповiдав йому пiд час бесiдувань у карцерi про свої походи, про те, як
на пляжах улiтку з хлопцями з'являвсь i, тiшачи публiку, ходив по берегу
на руках, але ж про кишенi й мови не було, бо не його це заняття.
- Здоровi, а вигадують! Набрiхують, чого й не було! Оце ви такi?!
Вкрай знервований, скривлений вiд болю й ненавистi, хлопець аж
нетямився, його взялись приспокоювати, однак вiн усе викрикував своє:
- Неправда! Неправда! Не лазив по кишенях! Не було цього!
- Ну, не було, так не було, - злагiдливо казала дама з комiсiї. -
Заспокойся, ми вiримо тобi.
Проте хлопець уже, видно, не чув її, оглушений i заслiплений болем
образи. Вигадують, наговорюють, виходить, вiн злодiйчук, крадюга якийсь!..
А вiн ще нi в кого й остiлечки не вкрав! Бо вiд дiдуся не раз чув
засторогу: чужого не руш, Порфире, я ось вiк прожив, а нiчийого не
торкнувсь, бо як його брати, коли воно людське... Порфировi мiцно
вкарбувалось дiдусеве слово. I коли навiть кортiло щось потягти з
радгоспного гаража або на пристанi, то щоразу згадувалось: чужого не руш!
То ж людське... Траплялося, звичайно, що каюка чийогось прихопиш, але ж
потiм i на мiсце його приженеш, прив'яжеш до верби, просто нiби напрокат
брав. А тепер ось Тритузний таке наклепує, набрехи зводить перед лицем
комiсiї, мабуть, щоб вислужитись перед нею...
Тритузний, вiдчувши, що переборщив, спробував загладити враження:
- Може, в чому й згущено фарби, але ж диму без вогню не буває. Чи такi
вже ми святенькi?
Хлопець, одначе, нiяк не мiг погамуватися:
- Що було, з тим не криюся, а набрехи зводити... Це є у вас таке право?
- Годi, годi, Порфире, - заспокiйливо сказав директор, а хiмiчна дама,
всмiхнувшись, додала:
- Не слiд образу затаювати надовго. Бо з маленьких образ потiм одна
велика виросте, i ти вiдгородишся нею, як муром, вiд усiх, ничого доброго
в людях не помiчатимеш.
- Комишанськi вони дуже самолюбивi, - нагадав про своє осадистий. - А
вiн же того кореня... Бачите, який амбiтний. Чи не скiфських царiв
нащадок?..
Щось мовби знущальне вчулося Порфировi в останнiх словах, i це його
зовсiм сказило:
- Корiнь, нащадок, - гугняво перекривив вiн члена комiсiї. - Чого ви
розписуєтесь за мене? А може, нiчийний я? Може...
I голос його осiкся. Усе горiло в ньому, ятрилося раною, яку досi
витерплював у собi, утаював вiд стороннiх очей. Син матерi-одиначки, та й
усе! А ви вже, дорослi, пояснiть, що це воно таке - син одиначки? Що це,
коли батька нi разу й у вiчi не бачив! I слова його нiколи в життi не чув?
Як це буде по-вашому? Вiд святого духа вродився? Лелека на хвостi принiс?
Чи, може, в капустi знайшли? Знайшли й гарячим залiзом на тобi тавро
випекли: одинак! Оксанич! З тим i живи на вашому бiлому свiтi.
- Труднi, ох, труднi дiти, - зiтхнула жiнка з комiсiї. - Я згодна з
Корчаком: недисциплiнована й зла дитина тому, що страждав. А ми часто
забуваємо про це. Забуваємо, що в такого ось отрока швидше, нiж у
дорослого, розгальмовуються небажанi iнстинкти та збудники.
Ще один з комiсiї, той мовчун в окулярах, нарештi подав голос, бiльше
звертаючись до Марисi Павлiвни. I хоча йшлося про "пiдвищену реактивнiсть"
та про "органiчне вiдчуття справедливостi" в її вихованцевi, але це можна
було сприйняти також як вияв пiдтримки молодiй учительцi, бо, видно,
мовчуновi до душi було, що ця чорноброва, з смiливим лицем особа в
потрiбну хвилину рiшуче взяла свого "великого фантазера" пiд захист. Перед
тим вiдсторонено стояла бiля вiкна та тiльки губи кусала, прибравши
iронiчного виразу обличчя, а коли вибрала мить... От вам, будь ласка.
Одразу видно, що людина має свою думку i вдачею не з полохливого десятка.
Дама з комiсiї тим часом звернулася до дiтей:
- Друзi, любi нашi малята. Це тiльки напочатку вам тут незвично. А
закiнчиться карантин, ви себе одразу iнакше вiдчуєте, школа зробить усе,
щоб ваше дитинство було щасливим i сонячним...
Пiсля цього стала спiвучим голосом розводитись про дисциплiну, про
гiгiєну, але Порфировi вже не слухалось, нудило вiд її пiдсолоджених слiв,
як вiд пасльону.
Не зводячи сердитого погляду з хiмiчної дами, з її отого лелечого
гнiзда на головi, вiн рiзко пiдняв руку:
- Пустiть у туалет!
Коли ж хлопець, нiби з ланцюга зiрвавшись, вискочив iз класу, начальник
режиму сказав, аж нiби зрадiло:
- Ох, i штукар!... Тiльки злегка зачепи i вже - наче окропом налитий...
Цей у життi не пропаде, цей зумiв впiймати вовка за вухо!
- Я вважаю, - твердо сказала Марися Павлiвна, - що вам би годилося
вибачитись перед ним.
- О! Перед цим пуцьверiнком? Це ж за що?
- Самi знаєте.
Аж коли комiсiя вiдбула, тiльки тодi Кульбака приплентався до класу.
Забився, як вовченя, в куток на останню парту, мовби й на Марисю Павлiвну
сердився за те, що вона заступилась за нього. Вчителька, щадячи хлопця,
вирiшила не чiпати його: хай вiдтане, перестраждає. До кiнця уроку нiхто й
слова не почув вiд Кульбаки. Усамотнений, вiдсторонений, сидiв, злiгши
пiдборiддям на парту, пiрнувши стуженим поглядом у вiкно. Не iснувало
зараз для Порфира нi вчительки, нi товаришiв, нi навiть обмежень, якi його
тут тримають. Уява, дужча за саму реальнiсть, розломивши мури,
пiдхоплювала й несла хлопця вiд образ i суворостей в iснування
п...
