Диво
страница №3
...об так.— А побори — не знаєш хiба? Для князя, для боярина, а там воєвода з дружиною наскочить, а там ще хтось...
— А сховатися — хiба нi?
— Де ж сховаєшся?
Це вже й зовсiм спантеличило Сивоока.
— Як то де? — вигукнув вiн. — А в пущi!
— Ге, — сказав Лучук, шморгаючи носом, — в пущi знайдуть. Тут ïм усе вiдоме. Де бортi, а де лови. От би в полi. Там є де сховатися.
— Але ж там усе видко!
— Ге, поле широке, там так загубишся, що й боги не постережуть. А пуща тiсна, Вiд одного дерева до другого поки перейдеш, а вже тебе там хтось жде. Втечемо в поле!
— Не пiду, — сказав Сивоок, — я звiдти насилу вибрався. Нiколи не повернуся.
— Ну й дурний, — байдуже сплюнув Лучук.
— Давай я тобi покажу в пущi таке мiсце, куди нiхто й не поткнеться.
— Де ж то?
— Там, де тури.
— Турiв теж упольовують. Ще й як.
— Але не там. Бо там ïх без лiку. Розтопчуть — лиш торкни бодай одного.
— I твiй тур там?
— Там. Тiльки це далеко. Тебе не шукатимуть?
— А хто мене шукатиме?
— Ну, батько.
— А вiн щодня молиться:
А щоб тебе звiр розметав!Тебе ж нiхто не шукатиме?
— Мене шукає Ситник, але я до нього не повернуся бiльше.
Дурне то було дiло i непотрiбне. Але однаково не мали куди податися, то й побралися неквапом у глиб пущi, втiшаючись волею, маючи себе за неподiльних господарiв зеленого шуму. Перейшов дощ, затеплiло сонечко. Лучук уполював косулю, i Сивоок зготував справдi князiвську печеню. Iшли далi й далi, один одному розкриваючи лiсовi дива: то кущ, обсипаний великими яскравими ягодами, що були схованi вiд стороннього ока i ярiли сонцями, як тiльки пiдiймав один чи другий листок, то дику борть, повну запашного меду, то тепле печище в синявi високих небачених квiтiв, то хитро вибудувану нору дикого звiра, а там пiшли дiброви з вепрячими ненаситними табунами, озера, забудованi бобрячими пiдводними палацами, i вже на якийсь там ранок ïхнiх блукань вiдкрилися просторi галявини з купами дерев i густими перелiсками i на тих галявинах — брунатно-сiрi рухомi гори i пагорки великих i малих турiв.
Сивоок умiло провiв Лучука просто iуди, де залiг поранений Бутень, тиша там стояла така, що хлопцевi стало моторошно: невже старий тур загинув i вони застануть тiльки обгризений вовчуками кiстяк? Зовсiм не ховаючись, вiн швидко тягнув Лучука за собою, перший проскочив крiзь кущi на круглу галявину i поточився назад, мало не зойкнувши вiд несподiванки.
На дощенту витолоченiй i стоптанiй на багно галявинi темною горою височiв Бутень, мiцно вгрузаючи коротенькими нiжками в м'яку землю. Вiн стояв боком до Сивоока i, мабуть, спав, бо не зауважив хлопця, i тiльки це й врятувало малих заброд. Вони притьмом подалися назад у кущi, але й тут ïх пiдстерiгало лихо, бо кущi з другого боку затрiщали, застугонiла земля, почулося нетерпляче сопiння, могутня вогнисто-руда туша, вiючи на хлопцiв нетерплячою жаротою, проломлювалася просто на галявинку до Бутеня, i Сивоок насилу встиг вiдсмикнути вбiк свого розгубленого товариша. Рудь пхався до Бутеня.
Чи вiн уже не вперше сунув туди, що мчав з такою певнiстю i нагальнiстю, чи вже мiрялися вони знов i знов силою з старим туром тут а чи там, на широкому роздоллi серед трав i дерев! Чи сам вiн одкрив Бутенiв сховок i тепер доборював старого, користуючись його немiччю, а чи Бутень, трохи оклигавши пiсля поранення, заманив сюди Рудя i спробував провчити молодого нахабу?
Хоч як там було, але, мабуть, не вперше вони мiрялися тут силами, коли судити з того, якою покинув цю галявинку Сивоок i в якому станi застав ïï тепер.
Бутень не спав. Певно, вже давно зачув наближення свого супротивника i тiльки вдавав сонливiсть, насправдi ж висталюючи кожен м'яз свого потужного тiла. Досвiд пiдказав йому навiть, звiдки треба ждати Рудя, i вiн наставив своï страхiтливi роги точно в напрямку наближення ворога. I як тiльки Рудь скочив на галявину, Бутень, майже й не зворухнувшись з мiсця, вiдразу впiймав того на роги, не дав викрутитися, примусив iти в бiйку лоб на лоб. Вийшло так, що Рудь мав тулуб трохи занесений набiк, тому вiн вимушений був випрямитися, щоб пустити силу на силу, поки ж переступав заднiми ногами, послабив натиск, з чого негайно скористався Бутень. Вiн попхав Рудя назад, той задрiботiв ногами, став вiдступати, вiдступати i, певно, ганебно б утiк, якби не вперся задом у товсту вiльху, що росла на краю галявинки. Вiльха стримала вiдступ Рудя, вiн спробував навiть перейти до наступу, але Бутень не давав послаблення, вiн пхав i пхав наперед, водночас пильнуючи, щоб Рудь не вивихнувся з-пiд його рогiв, гори м'язiв на шиï й холцi в Бутеня мовби ще зростали в своïй твердiй кам'яностi i гнiтили, гнiтили Рудя, не даючи тому нi часу, нi змогу випростатися. Звичайно ж, Рудь не пiддавався так ото вiдразу. В його молодому тiлi скупчилося вже чимало нагуляноï сили, опрiч того, була за ним перевага в першому поєдинковi, коли саме вiн, а не Бутень завдав удару своєму супротивниковi. Тут вiн не мiг вiльно вiдскочити набiк i знов шпортонути рогом, затиснутий в суточках, але й зломити себе не дозволяв, випружував свою шию, затвердiлу на дуб, затвердiлу, може, навiть дужче, анiж Бутеня, хоч у старого тура й була вона вдвiчi товща. Певно, сподiвався ще Рудь i на те, що в його молодому тiлi бiльше витримки, анiж у старого тура, який ще не загоïв своєï рани. Головне для нього було — стримати цей перший кам'яний натиск Бутеня, не поступитись, не зiгнути шию, бо тодi велетенськi роги Бутеня пронижуть його наскрiзь.
А що натиск старого тура не згасав, а ще побiльшувався, то Рудь, тупцяючи переднiми ногами, поступово бiльше й бiльше вигинався в хребтi, вже його спина випнулася догори, вже переднi ноги ближче й ближче пiдтупцьовували до заднiх, вже й шия погнулася донизу, так наче Рудь хотiв сховати голову мiж переднiми ногами, тепер молодий тур увесь скручувався в величезне м'язисте кiльце, яке ось-ось мало розпуститися i вiдкинути старого Бугеня в ту саму хвилю, коли той витратить рештки своïх сил. У Бутеня вiд неймовiрноï напруги розтрiскалася на стегнi кора, що нею затягло рану, i червона ропа засльозилася по волохатiй нозi, вiд усього його величезного тiла здiймалася важка пара, виряченi баньки лiзли вже на боки, так наче ось-ось мали луснути. Але Рудевi справи були ще гiршi. Вiн дрiбно тремтiв вiд напруги всiм тiлом, кожен м'яз, кожна жилка зсудомлено тiпалася в нього, ноги йому якось дивно вихлялися, а спина вже напнулася так, що мала неодмiнно зламатися в самiй своïй серединi.
I якраз тодi, коли здавалося, що Рудь зломиться, як висхла вервечка, вiн останнiм зусиллям вивихнувся набiк i важко впав у багно. Боки йому ходили ходором, руда шерсть змокрiла на хлющ, з роззявленого рота висунувся безсилий потемнiлiй язик.
А Бутень стояв над своïм поверженим ворогом нерухомий i байдужий. Не добивав того i не вiдходив вiд нього, так нiби хотiв утiшитися до кiнця своєю перемогою. Насправдi ж знерухомiв вiн од безсилля, од остаточноï вичерпаностi. Мiг ще втриматися на ногах — ото й усе.
I довго було так. Один лежав, хлипаючи здухвинами, а другий нерухомо темнiв над ним, загрозливий тiльки видом своïм, а насправдi теж безсилий. Потiм Бутень, якому не годилося виказувати свою вичерпанiсть, все ж таки спромiгся ступнути вбiк до калюжi з водою, неквапом занурив туди морду, довго пив i, грiзно забутiвши, почалапав крiзь кущi до свого племенi, яке, певно, з радiстю повiтає його повернення.
А Рудь ще якийсь час полежав, а потiм трохи посунув голову, бо на бiльше не стачило сили, видовжив ще далi язика, загнув краєчок ковшиком i став хлебтати по-собачому воду з тоï самоï калюжi, в якiй вгамував свою спрагу Бутень. Вiн хлебтав довго i тяжко, з великими перепочинками, бо навiть на таку просту рiч був нездатен. Сивоок тихо штовхнув Лучука, показав очима: гайда.
Вже коли були далеко, Лучук сказав з жалем:
— Гарно язика солопив, так i бажалося менi пiдскочити та вiдкабетувати ножем. Ото б печеня була!
— Дурний ти, — незлобиво сказав Сивоок.
— Я старший за тебе на три лiта, — образився Лучук.
— А розуму не маєш.
— Зате в тебе розум — носити квiтки з пущi.
— А що, — зачеплений за живе, спалахнув Сивоок, — носив! Хочеш — ще раз понесу!
— Щоб знову попасти до ями!
— А я хитрiшим буду. Перекину Величцi квiтку через гострокiл — i так.
— Як же ти перекинеш?
— Бо я грудку можу кинути далi за будь-кого.
— Нащо тобi грудка? Можеш свою квiтку причепити менi до стрiли, я й закину ïï за гострокiл. Я все можу.
Сивоок вдячно поглянув на свого товариша, з яким хвилю тому мало не посварився.
— А тодi пiдемо далi, — сказав вiн. — Хай Величка гадає, звiдки впала на неï квiтка.
— А коли ïï знайде Ситник? — поспитав Лучук.
— То й хай гадає, звiдки впала на нього стрiла.
— Однаково гаразд! 1 пiдемо далi полем!
— А потiм пущею.
— А тодi полем!
— I пущею!
...Тiльки й слiду вiд них було, що дивна стрiла посеред Ситникового обiйстя з почепленою до неï синьою квiткою з найглибшоï пущi.
1941 рiк
Осiнь. Киïв
...Ми готовi почати заново завтра й щодня ту саму веслу карусель.
П. Пiкассо
Професор Адальберт Шнурре любив точнiсть. Вiн пишався своєю точнiстю. По ньому, як колись мешканцi Кенiгсберга по фiлософу Канту, можна було перевiряти хронометри.
Професор Шнурре знав, що серед в'язнiв є професор Отава, з яким у нього точилися мистецтвознавчi суперечки до вiйни й шукав його. Вiн читає в'язням лекцiï, перебрiхує всi думки професора Отави, привласнює його погляди.
I тодi професор Отава рiшуче ступнув наперед iз звивистоï не мертвоï шеренги i, звертаючись до своïх товаришiв тут i гам, за дротом, а найперше адресуючись до сина Бориса, голосно вигукнув:
— Брехня! Вiн усе бреше!
А вже потiм, певно вiддавшись узвичайненiй для наукових дискусiй стриманостi, вже спокiйнiше повторив:
— Все, що вiн тут казав, — i кивнув у бiк професора Шнурре, — неправда.
Так сталося самовикриття професора Гордiя Отави.
Сивоок стає зодчим й будує храм Софiï Киïвськоï — храм, якому немає рiвних у свiтi. Проте його переслiдує Ситник, що пiдозрює в ньому свого колишнього непокiрного раба. Ситник доводить Iссу — нiму кохану архiтектора — до самогубства.
Професор Отава все життя присвятив захисту Софiï Киïвськоï. По його смертi ця мiсiя лягла на плечi його сина Бориса.
1966 рiк
Лiто. Киïв
Луки твоïх брiв можуть допровадити до шаленства... твiй пружний живiт — мов арена для бою бикiв у Нiмi.
П. Пiкассо
Поïхав — приïхав. А що змiнилося? Киïв так само вигрiвався пiд лагiдним сонцем, занурювався в зеленi буйнощi своïх паркiв, скверiв; гнали кудись у лихоманковому поспiху машини по його вулицях нових i старих, гули мости, мружилися до висвiтленого лiтнього неба бiлi собори, — нiхто й нiщо не помiчало вiдсутностi Бориса Отави в цьому великому мiстi, не сталося нiяких змiн за той час, поки вiн нидiв у скляних канцелярiях I Заходу; щодня народжувалися дiти, щодня в Палацi одружень (окрiм вихiдних) вiдбувалися урочистi шлюбнi церемонiï, щодня вмирала якась кiлькiсть мешканцiв — ось так i ми приходимо в свiт i так вiдходимо непомiтно й безслiдно. Га? Непомiтно й безслiдно? Неправда! Вiн поïхав i приïхав, справдi: непомiтно, без духових оркестрiв i промов на перонi, без фоторепортерiв, але невдовзi всi газети написали про наслiдки його поïздки, про ту колотнечу, яку вiн зчинив на Рейнi, обiзвалися i живi свiдки, знайшлися очевидцi похмурих подiй зими сорок другого року в Києвi; виявилося, що сотням людей близька й небайдужа була доля Гордiя Отави, а ще бiльш небайдужою була доля всього, що належалося ïм, становило народну власнiсть.
Може, вперше Борис Отава вiдчув потрiбнiсть свого фаху не лише для окремих аматорiв старовини, а для всiх. Його запрошували до студентiв, на заводи, в клуби, зустрiчався вiн з мiським активом, скрiзь розпитували, цiкавилися, приймали резолюцiï.
Та хоч Борис уперше опинився в центрi зацiкавлень цiлого Києва, це не приносило втiхи, якесь збентеження дедалi бiльше огортало його, вiн сам не знав, що з ним дiється, пояснював це невдалою своєю мiсiєю на Рейн, бо, власне, нiчого не добився, тiльки поколошкав усiх тих оссендорферiв, а потiм поïхав собi додому, полишивши всi клопоти на долю посольських працiвникiв, передовсiм на отого симпатичного Валерiя, якому теж осточортiли рейнська глина i балакучi чиновники, що вмiють потопити в зливi слiв будь-яку справу.
Ще не усвiдомлював як слiд свого стану й тодi, коли сiдав у вагон московського поïзда, ще чiплявся думкою за якiсь там невiдкладнi справи, якi, мовляв, женуть його до Москви, заприсягався в думцi просто з вокзалу дзвонити до Мiнiстерства закордонних справ, щоб довiдатися, чи нема новин з Рейну; справдi, побiг вiдразу до автомата, вкинув двi копiйки, довго прицiлювався пальцем у вiчка над номерами, пiдсвiдоме тицьнув у одне вiчко, в друге, диск прокручувався туго, зi скрипом i рипом, лунали довгi гудки, довго й болiсно вiдлунювалися в скронях у Бориса, нарештi з того боку обiзвався голос, голос той був знайомий уже тисячу рокiв, вiн iснував для Отави вiчно.
— Таю, — майже пошепки сказав вiн, — Таю, це я приïхав.
— Справдi? — насмiшкувато спитала вона.
— Я стою на Киïвськiм вокзалi.
— Очевидно, все-таки не на вокзалi, а на тротуарi.
Вiн не вловлював насмiшкуватостi в ïï голосi i в словах, може, вперше в життi так губився перед жiнкою, якоï, власне, й перед очима не було, а перебувала десь далеко, на тому кiнцi телефонноï лiнiï.
— Я повинен тебе побачити, — сказав Борис хрипко, — ще сьогоднi.
— Знов ïдеш за кордон?
— Не в цьому справа. Я зрозумiв... Але про це — не по телефону. Ми повиннi неодмiнно побачитися i неодмiнно сьогоднi...
— Я не люблю цього слова.
— Якого слова? — вiн розгубився.
—
Неодмiнно. В ньому є щось неприємне. Принаймнi для жiнки. Може, для такоï жiнки, як я. — Тая, здається, не могла позбутися насмiшкуватостi, а може, просто хотiла виграти час у оцих розбалакуваннях про слова. Та що для неï час, коли тут iдеться про найважливiше для них обох?
— Таю, де ми побачимося? — майже ультимативно спитав Борис. — Не пробуй вiдмовлятися. В мене дуже серйознi намiри. Ти навiть не можеш уявити, якi серйознi. Отже: де?
— Ну... — вона завагалася, — вже коли ти так наполягаєш... об одинадцятiй...
— Гаразд, — мерщiй згодився вiн.
— Нi, мабуть, не вийде, — швидко змiнила вона попереднє рiшення, — давай о чотирнадцятiй.
— О чотирнадцятiй. Згода.
— Манеж знаєш?
— Так.
— Отам, мiж Манежем i Александровським садом, є зупинка. Не пам'ятаю, чи тролейбусна, чи автобусна, може, для таксi...
— Знайду!
— Я ждатиму тебе там.
— Нi, це я ждатиму!
— Не смiй, — сказала вона, — якщо ти прийдеш бодай за хвилину ранiше...
— Я буду точно о чотирнадцятiй...
— Тут до мене прийшли, — трубка дзенькнула в невiдомiй далечi, Борис нiяково посмiхався до своєï занiмiлоï раптово трубки.
А потiм — сталося.
Рiвно о чотирнадцятiй вiн iшов вiд Iсторичного музею по тротуару вздовж високоï гратницi Александровського саду. З одного боку був величний спокiй Кремля, з другого — гримiла тисячами машин Москва, попереду — Борис уже бачив ïï — самотньо стояла на зупинцi Тая, в бiлому платтi, тонка, витка, мов дiвчинка; здавалося йому, що смiється вона, хоч обличчя ïï ще й не розрiзняв, те коли пiдiйшов ближче, переконався: справдi, посмiхається. Уявив ïï лукавi уста, наближенi до його обличчя, ïï рiзнобарвнi очi, мало не бiг до Таï, водночас готовий був скласти молитву на честь тих невiдомих сил, що в мiльйоннолюднiй Москвi, в самому ïï центрi, посеред бiлого дня давали можливiсть зустрiтися двом без жодного свiдка, без жодноï перешкоди. I саме тодi помiтив чоловiка, ïх могло тут бути десять, i сто, i тисячу вiдразу, бо таке ж мiсце i такий час! Був лиш один, не давало це нiяких пiдстав бентежитись, але щось мовби вдарило Бориса в груди, якесь нiби передчуття лиха вiдчув вiн, хоч i не вiрив нiколи в передчуття. Високий чоловiк швидко йшов по тротуару просто на Таю. Де взявся й коли? Бiлявий, волосся зачесане на продiл, гарне, здається, обличчя. Чоловiк випереджав Бориса. Мовби його й не було щойно, а тепер зродився нiзвiдки i вже доходив до Таï. Зараз вiн помине ïï i пiде назустрiч Отавi, помине також його i пiде далi, так завжди буває у великому мiстi i так мало статися й цього разу. Борис дуже хотiв, щоб сталося саме так.
Але нi...
Чоловiк дiйшов до Таï, обкрутився так, що був тепер спиною до Бориса, здається, мав намiр чекати тролейбуса чи якого там бiса — ну, що ж.
Але нi!
Чоловiк не спинився! Вiн продовжував свiй рух, це вже був якийсь кошмар, такого б не вигадав для Отави навiть найлютiший ворог, — чоловiк вправно якось обернувся, наставивши до Бориса спину, зачепив зiгнутою в лiктi правою рукою Таïну руку i, не зупиняючись, пiшов собi знов туди, звiдки появився, тiльки тепер уже не сам, а забравши з собою Таю, тобто ту жiнку, яка ждала його, Бориса Отаву, i до якоï квапився вiн, тобто Борис Отава, власне, єдину жiнку на свiтi, яка зумiла вирвати Бориса з зачарованого кола самотностi для того, щоб знову кинули його в самотнiсть!
Вiн не мiг стямитися. Насильство? Вчинено насильство над Таєю? Треба гнатися й рятувати ïï? Хотiв бiгти слiдом, хотiв... Але тi двоє йшли собi спокiйно i дружно, жiнка не випручувалася, не озиралася, не кликала на помiч Бориса, хоч знала, що вiн позаду, бачила його щойно. Той бiлявий, з продiлом, нахилився до неï довiрливо, iнтимно, щось казав, задирав голову в смiховi. Тая теж смiялася. Борис бачив це по ïï спинi, це було жахливе видовище — помiчати, як смiється кохана тобою жiнка, як смiється... ïï спина! Божевiлля!
Вiн iшов за ними. Розумiв, як це ганебно й принизливо, але нiчого не мiг удiяти, йшов мов прив'язаний. Чомусь гадав, що вони завернуть до Боровицьких ворiт i пiдуть у Кремль, i вiн там ïх десь наздожене i... I що?
Але вони не завернули, пiшли далi тротуаром, у саме ревище машин, у вировиння Москви, i той бiлявий молодик знов говорив щось смiшне, а Тая смiялася вже не самою спиною, а всiм тiлом, смiялася нестримно, буйно, несила було далi терпiти той смiх. Борис повернувся i пiшов до готелю.
Не пробував дзвонити, не ждав дзвiнка, не хотiв нiчого знати, не прагнув пояснень. Споконвiку Отави вiдзначалися впертiстю й твердiстю. Навiть коли та твердiсть ранить власне серце.
Сталося!
I в Києвi не ждав тепер нiчого. Студенти роз'ïхалися на канiкули. З посольства повiдомили, що з справою Оссендорфера доведеться почекати до осенi, бо всi чиновники повтiкали до моря i на води. Отава щоранку сiдав за свою звичну роботу, писав, рвав написане, знов писав. Потiм iшов прогулятися, по Володимирськiй доходив до Софiï, змiшувався з натовпами екскурсантiв, ховаючись за спинами, слухав звичнi голоси екскурсоводiв:
— Собор споруджено в часи князювання Ярослава Мудрого... Точна дата будiвництва не вiдома...
Вiдома, вiдома... Незабаром стане вiдома всiм. Вiн доведе це фактами. Батько життя поклав, щоб довести, а вiн...
— ...Не вiдомi також iмена будiвничих...
Стануть вiдомi... Рано чи пiзно все стає вiдомим на цьому свiтi! Не грає ролi, яким чином i хто вiдкриває людям таємницi i якою цiною. Де ти бродиш, моя доле?..
— Цей собор належить до найцiннiших пам'яток архiтектури...
Не так! Нащо вживати слово
пам'ятка? Його треба назвати просто: диво. I як зродився понад дев'ятсот лiт тому в уявi Сивооковiй, i як ставився, i як оздоблювався, i як протривав єдиний у цiлiй Європi з того столiття цiлий i прекрасний — хiба не диво?
Може, був iнодi жорстокий цей собор. Вимагав пожертв не самими коштовностями, а навiть людського життя. Хiба професор Гордiй Отава не пожертвував своïм життям?
Мабуть, так треба.
А потiм виходив Борис на подвiр'я, било йому в обличчя сонце, собор бiлiв добрий, ласкавий посеред зеленi й золота, i все в Борисових грудях кричало й протестувало:
Нi, нi, нi! Людина повинна жити як людина, а не перетворюватися на жертву! Треба жити, як живуть усi люди!
Коли вже й не ждав, знайшов у поштовiй скриньцi лист з Москви.
Вона писала:
Борисе!
Всi цi днi моє сумлiння обтяжене, мов у поганоï лiкарки дитячих хвороб. Тодi вийшло гак негарно i неприємно для тебе. Повiр: це просто збiг випадковостей, а не мiй свiдомий намiр. Я ждала там тiльки тебе. Навiщо ждала? Сама не знаю. Може, воно й краще, що саме нагодився вiн. Якщо вже бути щирою до кiнця, то скажу, що ми з ним часто призначали побачення на тому мiсцi. Не в той день. Нi. В той день я призначила тобi. Заприсягаюся! Але гак вийшло. Ти подумаєш з погордою: вертихвiстка. Мабуть, взагалi викинув мене з голови i з серця (якщо я там була). Але будь великодушний. Порадiй, коли й не за Тайку, то просто за ще одну людину, яка щось цiкаве знайшла в життi. А це ж не така малiсть. Нема нiчого жахливiшого, як шукати й нiчого не знайти. Пам'ятаєш iбсенiвського Пер-Гюнта? Шукав по всiх усюдах, шукав у самому собi, здiймав з себе нашарування й прибранi машкарн, як знiмають кожушки з цибулини. I — нiчого. Пустка. Порожнеча. Це найжахливiше. А життя вкорочується кожним днем, кожним вимовленим словом, кожним кинутим поглядом. Нiхто не помiчає цього так, як жiнка. Повiр менi, Борисе. Кажу це для тебе, бо ти вважаєш, що життя давно вже зупинилося, десь у десятому чи одинадцятому столiттi...
Вiн читав i мимоволi ловив себе на думцi, що не заглиблюється в суть слiв, не розумiє майже нiчого, поки що вiн просто по-дурному, якось дико зрадiв самому фактовi отримання листа вiд Таï — так мав би, певне, тiшитися дикий чоловiк гарно зробленою бомбочкою з прихованим у нiй годинниковим механiзмом, не вiдаючи про те, що бомба ця невдовзi рознесе його на шмаття.
...Той чоловiк, якого ти бачив (i як добре, що ти побачив його i тепер не треба пояснень!), — композитор. Вiн зрозумiв мене. I як жiнку, i як людину. Що вiн зробив? Ти посмiхнешся, почувши, але для мене — це надзвичайно важливо. Вiн узяв всi моï малюнки (ясна рiч, тi, якi подобаються менi самiй) i зробив щось, мовби музикальнi гравюри з цих малюнкiв, а потiм усе це з'єднав у цiлiсть. Вийшла ораторiя на теми моïх малюнкiв, щось нечуване, неймовiрне, всi, хто чув, захоплюються, хвалять. Ти не можеш уявити, яке це чудо! Кожен хоче сказати щось свiтовi. Кожен хоче, щоб його почули. Тодi затримується час — i життя стає майже вiчним! Ти чуєш, Борисе? Вiчнiсть — не в твоïх соборах, а в кожному з нас, тiльки треба вмiти ïï виявити i добути. Цей чоловiк...
Той чоловiк... цей чоловiк... Нарештi Борис примусив себе зосередитися, вiн тепер не просто прочитував слова — складав ïх докупи, формував з них речення, вiн збагнув нарештi, що то останнiй (!) йому лист од Таï, до того ж, здається, лист не з комплiментами, i не з каяттям, i не з перепросинами, а сповнений звинувачень, незаслужених i болiсних для чоловiка в такому становищi, як Отава.
Першим його почуттям пiсля того, як став усвiдомлювати змiст цього жорстокого листа, було обурення. Нi, просто якась погiрдлива iронiчнiсть. Читав далi, але знов липi ковзав очима по рядках, нiчого не розумiв, бо вiдбiг думками в цей час далеко, вiв безмовну суперечку з неприсутньою i неiснуючою нинi для нього Таєю, кидав ïй коротко й насмiшкувато, як вона тодi до нього в телефон:
Що? Ще один чоловiк? Ах, ах! Взятися за ручки — i так iти. Голубонько! Життя — це не дитячий садок! Тут за руки беруться цiлком умовно, бо кожен повинен робити своє дiло.
Але тобi знати це не цiкаво, — писала далi Тая, — ти навiть маєш право мене висмiяти. Я шкодую, що написала так, нiби хотiла перед тобою виправдатися тодi, коли вже нiякi виправдання не поможуть i не мають для тебе нiякоï цiни (якщо, звичайно, була я для тебе хоч трохи дорогою людиною, в чому б не хотiлося менi сумнiватися, бо високо ставлю твою поряднiсть). Цей лист я написала не про себе — я не варта того. Просто егоïстична особа, яка переоцiнює своє мiсце в життi, захоплена своïм талантом, зачарована власними жiночими якостями, про якi протурчали менi вуха чоловiки, — нi, не задля себе самоï написала я цього листа, а задля тебе, Борисе!
Вiн спiткнувся на тому рядку, на тому звертаннi
Задля тебе, Борисе, вирiшив за краще не читати далi, щоб хоч трохи погамувати щось таке, чого ще й не знав нiколи; йому хотiлося й плакати, i смiятися водночас, йому мовби й зовсiм нiчого не хотiлося: нi рухатися, нi бачити, нi чути, нi дихати, нi жити.
— От єрунда! — промовив Борис уголос i простягнув руку до телефону, щоб подзвонити до товариша, з яким давненько вже не обмiнювався своïм бадьорим паролем
Є-2-Є-4. Але вiдсмикнув руку й знову задивився в лист. Писано довго, тяжко, рiзним чорнилом, нещадно перекреслювано, дописувано збоку, багато мiсць геть нерозбiрливих, кривулястi рядки наповзають один на один...
Ти незвичайний, Борисе. Я побачила це вiдразу. Тодi, в санаторiï. Хоч писати про санаторiй не годилося б тут, бо знайомства санаторнi — бр-р-р! Не буду про мiсце. Просто я побачила тебе i зрозумiла, що це чоловiк справжнiй. Незалежний. Упевнений. Твердий. В твоïй iронiчностi я вичитала знання тих сучасних хворощiв (не суспiльства! Суспiльство гаразд знає, куди прямує i що йому слiд робити, але окремi його члени, на жаль, не всi й не завжди володiють тою певнiстю). Ти скажеш:От дурепа! Закохується в iронiчних мужчин. Нi, я не закохуюсь. Повiр менi, що вмiю бачити далi, анiж здається на перший погляд. Масова освiченiсть призвела до того, що тепер мало не кожний iнтелiгентний мужчина при першiй же зустрiчi, пiд час першого знайомства змобiлiзовує всi наявнi резерви й кидає ïх на вас, щоб приголомшити вiдразу! Скiльки можна отак зустрiти ерудитiв, краснословiв, дотепникiв, тонких натур, вiльнодумцiв! Але в переважноï бiльшостi добра того вистачає лиш на один раз. Це мовби вивiска, за якою нiчого нема. Казка про солом'яного бичка. Зовнi наче й бичок, а насправдi — напханий соломою. Куди не повернись — солом'янi бички. Ерудицiï вистачає на один день, дотепiв — на один вечiр, вiльнодумства — для розмови наодинцi з жiнкою, якiй хочеться сподобатися. А треба ж прожити життя. А життя довге. Спробуй настачити на все життя своïх душевних скарбiв.
Менi сподобалася твоя iронiчнiсть, ти не виказував ïï спецiально, навмисне нi перед ким, я зрозумiла, що в тобi неймовiрнi запаси душевних сил, — i не помилилася...
— Хотiв би я знати, — пробурмотiв Борис, розгублено потираючи перенiсся, — хотiв би я знати, яке це має вiдношення до того дня, коли я йшов уздовж границi Александровського саду... i коли твою спину... а ти смiялася... смiялася...
Вiн знову одсунув листа, рiшуче пiдвiвся. Так можна збожеволiти. Глянув на купу свiжоï пошти. Помiж газет, журналiв був там товстий пакет. Недбало розiрвав його. Хтось прислав щойно виданi листiвки за мотивами картин художника, який усе життя присвятив змалюванню Киïвськоï Софiï. Борис розсипав листiвки по столу, вони лягли барвистим вiялом на Таïн лист, закрили його, вiдгородили. Так лiпше.
Софiя лежала в нього перед очима. В синявi перших днiв весни. I в теплiй тихостi лiтньоï ночi. Сивi брови заснiжених бань, а поряд — язичницька розкiш першоï зеленi, i все на свiтi має барву й вiдтiння пазеленi: трави, листя на деревах, самi дерева, покрiвлi собору, його стiни, навiть визолоченi банi й шпилi. Зелене золото. А он рука реставратора випустила на волю з-пiд багатовiкових нашарувань кiлька клаптiв первiсноï стiни. I вiдразу набрали рельєфностi абсиди, могутня сила прозирнула в ïхнiй рожевiй випуклостi, колись у кладцi стiни стосовно вапно, яке вiд вологи змiнювало колiр, ставало зовсiм рожевим, тому собор у першi роки по збудуванню змiнював свою барву при всякiй погодi, вганяючи в подив i в захват давнiх киян i всiх гостей цього праслов'янського града. Художник саме й прагнув, як видно, вловити ту давно вже втрачену вiд дiï часу рожевiсть, вiн надав своïм абсидам такоï буйнощi кольорiв, яка, може, привиджувалася лише першому будiвничому цього великого храму. Так через вiки передається прагнення до вiчноï краси. Людина йде до краси, вона творить ïï, цим i вiдрiзняється людина вiд усього сущого.
А що пише йому та жiнка, з якою в нього тепер нема нiчого спiльного i бути не може? На жаль. Що? На жаль?
Але потiм побачила тебе зблизька. Це сталося так несподiвано, так швидко. Очевидно, є глибокий сенс у тому, щоб люди сходилися поступово й поволi. Власне, я нiчого не вiдкрила в тобi нового, свiдомо йшла на все, сподiвалася на свою силу. Бо належу до жiнок, яких не вибирають, а якi вибирають самi. Я вибрала тебе, знайшла, розпiзнала, я не могла тебе вiддати будь-кому, не могла втратити, могла тiльки вiдмовитися добровiльно, сама, без примусу, так само, як i знайшла. I я це зробила. Ти назвеш мене, мабуть, несправедливою. Що ж! Справедливiсть не має серця. Вона врiвноважує, а серце завжди перетягує на один бiк, воно, як тобi вiдомо, злiва. В мене є серце, i я не збираюся забувати про нього. Навпаки. В своïх художницьких амбiцiях я нiколи не заходила аж так далеко, щоб виставляти ïх поперед свого серця. Розумiєш? Хочу залишатися жiнкою. Бути нею найперше, а вже потiм художницею, мислячою людиною тощо. I ще вiдкрию тобi таємницю: мрiялося менi, що i своïм серцем завоюю тебе, розгромлю, розруйную всi твоï бастiони зацiкавлень i замилувань, вирву тебе з-поза товстезних соборних стiн, витягну з далеких вiкiв, поверну дневi сьогоднiшньому, теплому, зеленому, як молода отава (адже твоє прiзвище — Отава!). Чомусь перед очима в мене стояв Петрарка. Був людиною одноï iдеï. Все життя присвятив вдосконаленню стилю латинського письменства, нiколи не розлучався з Вiргiланським кодексом, над яким сидячи так i помер; коли Боккаччо прислав йому свiй.Декамерон, писаний мовою iталiйською, Петрарка переклав на латину останню новелу й вiдiслав своєму друговi, щоб показати тому, як треба було писати, на що витрачати життя, а тим часом, потай од усiх, складав iталiйською мовою своï сонети до Лаури, безсмертнi пiснi кохання, рiвного якому не знає людська iсторiя
— Здається, з Петраркою в мене спiльного — тiльки зрiст, — хмикнув Борис, — сто вiсiмдесят три сантиметри. Бiльше нiчого. Вiршiв не писав. Сонетiв не складав. Латину, щоправда, знаю, але не так досконало, як великий флорентiєць. Не був вигнанцем, як Петрарка i його попередник Дайте. Обох недалекоглядна Флоренцiя позбавила громадянства. Згодом, через триста рокiв пiсля смертi Петрарки, якийсь святий отець Мартiнеллi вiдбив стiнку саркофага в Арка, де поховано поета, i вкрав нраве рамено Петрарки, бажаючи офiрувати його Флоренцiï, яка не могла знести багатовiкового сорому за те, що два великi поети були вигнанi з рiдного мiста i лежать тепер серед чужих. Але ж, вельми поважна Тая Зикова! Магнiфiцiа! Навiщо мою скромну особу — i аж з Петраркою!
Чомусь гадалося менi, що в тобi повинна приховуватися велика пристрасть, про iснування якоï ти й сам не вiдаєш. Я повинна була вiдкрити ïï в тобi, показати!
Але, але... Ти виявився людиною тiльки одноï iдеï, одноï лiнiï в життi, одноï справи, а одна тiльки справа, навiть велика, — це для людини замало. Вона пригнiчує, вона знищує людину, перетворює ïï на жертву. Ти принiс себе в жертву соборовi. Так само, як твiй батько. Згадай: батько твiй загинув. Собор розчавив його. Ти сам сказав:Не можна уявити жодного собору без пролитоï кровi. Здавалося б, я художниця i повинна любити все, що пов'язано з музейнiстю. В музеï, як i в життi, завжди в достатку пустих мiсць. Але в музеï можна ходити. Жити в них не можна. Ти розповiдав менi, як твiй батько мiг просидiти мiсяць або й бiльше, продерши на стародавнiй iконi дiрочку патини столiть i зазираючи в десятий або в одинадцятий вiк, милуючись його барвами, його навiки втраченим свiтлом, його дивами. Ти теж здатен на таке. Це прекрасно. Але гiрше, що ти здатен тiльки на таке. Тобi досить одного собору на цiле життя, поза ним для тебе не iснує нiчого. Я зрозумiла це, коли ти сказав менi отам, над Днiпром, серед не баченоï ще мною язичницькоï пазеленi Києва, що кидаєш мене, що тобi треба ïхати. Кидав мене, тiльки знайшовши. Цього я не могла зрозумiти i нiколи не зрозумiю. Навiть тепер, коли прочитала в газетах, що ти борешся за якiсь державнi справи, за справи нашого престижу, вiдвойовуєш у цих бандитiв, якi пограбували цiлу Європу, одну з дорогоцiнних релiквiй нашого народу. Звичайно ж, ти маєш слушнiсть, i всi це ствердять. Всi, окрiм мене. Бо мiж нами з тобою замiшано ще один елемент, невидимий, iнтимний елемент, що не надається до розголосу й до писання в газетах, — людський. Я не можу забути, як ти, вiдiпхнувши мене твердим своïм плечем, пiшов до свого собору.
Борисе! Людинi мало самого тiльки собору! Людинi потрiбен цiлий свiт! Почуй мене i зрозумiй!
Йому чомусь сплив на думку лiтургiйний вигук
Вонмем!. Це звучало тiльки на старослов'янськiй мовi, не надавалося до перекладу на жодну iншу мову. Вонмем! Чи не до цього закликала й вона його? Вонмем! Голосу чого?
Менi страшно усвiдомити, що я тебе втратила назавжди, але... Ти викинеш цей лист, забудеш його, але,.. Борисе! Зрозумiй, що людей об'єднує нинi безлiч речей! Колись, ти це знаєш набагато лiпше за мене, об'єднували людей урочистi гробницi й першi храми над ними, це був пункт збору людей докупи i, може, найперша власнiсть, яка належала всiм, навiть тим, хто нiчого не мав. Чи ми повиннi ще й дотепер стерегти своïх великих небiжчикiв, забуваючи про живе життя?
Чого ïй треба вiд мене? — з болем думав Отава. — Адже це найпростiше: зрiвняти з землею всi могили минулого, зруйнувати всi храми й будiвлi, щоб не мозолили очей i не заважалижити живим, виконувати плани, ставити панельнi будинки, ïсти з пластмасового посуду... Iсторичний парадокс: людям дiстався такий багатий спадок, що не вiдають тепер, що з ним робити, ïï пригнiчує велич минулого, бо з минулого ми помiчаємо лиш велике, вони намагаються вiдплатити за свою малiсть вандалiзмом, руйнуванням, знищенням. Жiнки теж люблять нищити все довкола себе, лишаючи тiльки ïм потрiбне. Може, тому з царства амазонок не дiйшло до нас жодноï пам'ятки. Видно, вони нiчого не мали, тiльки гасали на конях на степах...
Не було рацiï читати лист до кiнця. Власне, прочитано головне. Йому винесено вирок. Може, й справедливий, хто знає. Досi не думав про жiнок. Жiнка несе свiтло нiжностi або ж стає каменем урази. Для нього — камiнь урази. Собору мало для людини... Але й людини теж мало для цiлого собору — ось у чому лихо.
Борис дiстав рукопис, над яким працював усе життя його батько, а тепер ось уже скiльки рокiв i вiн сам, поклав грубезну папку на стiл, поклав на неï долонi, зiтхнув. Збирано по крихтi, вiдтворювано iсторiю по найменших ïï уламках, здавалося, ось i робота, гiдна пошани й подяки найбiльшоï i найвищоï. А прийшла жiнка i...
Вiн згадав, як покинув усе i гайнув до Москви. Вiдчував тодi себе хлопчиськом, але iнодi багато можна вiддати за таке вiдчуття. Ще згадав: початок вiйни в Києвi. Чомусь найбiльше запам'яталося, як вивозили звiдусюди, вантажили на машини сейфи. ïх виносили з великими зусиллями, товпилося коло них завжди багато чоловiкiв, але пiдступитися не могли, бо сталевi скринi були занадто малi. Так колись обтiкали хвилi людського муравлиська будовану Софiю в Києвi. Кожному хочеться доступитися, а мiсця не вистачає. Але чому тi люди так прагнули вивезти з Києва передовсiм сейфи, малий Борис тодi не мiг збагнути. Лишали Киïв, лишали собори, музеï, пам'ятники, Богдана й Шевченка лишали, а тягли якiсь незграбнi, вугластi залiзнi скринi. Мабуть, i тi люди тодi гаразд не знали в запамороченнi, що дiяли, везли що-небудь, аби лиш везти, а потiм, повернувшись до рiдного мiста i побачивши в ньому уцiлiлi собори й пам'ятники, зрадiли ïм, як рiдним людям, i тiльки тодi збагнули, що є цiннiстю найвищою, i то було святе почуття в ïхнiх душах. Бо хiба ж у час вiйни не звернули погляд усього народу в глибину столiть i не нагадали йому великих iмен, щоб змiцнити всiх у почуттi патрiотизму, яке виростає й формується в серцях поколiнь протягом вiкiв i вiкiв, а не прищеплюється за одним замахом, як вiспа.
Все це було так, i все це звучало тепер непереконливо. Бо на столi лежав лист вiд жiнки, яку вiн покохав по-справжньому вперше в життi, а за листом вимальовувалася висока гратниця Александровського саду... I його ганьба, його приниження, i ота спина, i смiх, i вже нiколи не повернеться вона до нього, як нiколи не може воскреснути людина, що вмерла, i прожити ще одне життя на землi, нiколи, нiколи...
Вiн рiшуче розгорнув свою папку, дiстав останню сторiнку рукопису, не глянувши навiть, на чому там обiрвано речення, рiшуче дописав з нового абзацу:
Тут я припиняю розповiдь про забутi й загубленi подiï давнини, даючи змогу всiм бажаючим слiдом за мною дозбирувати й дописувати решту.
Зв'язав рукопис. Отак вiн i вiднесе його видавцевi. Бракує завершення, але — не бiда, не бiда.
Вiдiйшов, збоку довго дивився на рукопис. Цiла гора списаного паперу. Якби ж то просто списаного! Там було вже не тiльки життя його батька i його власне — жили там люди забутi, невiдомi, але великi. Повиннi були ожити. Вiн людина одноï iдеï? Ну, так.
Вiн нудний? Згода. Дивак? Але саме отакi диваки тримають на своïх плечах один з нарiжних каменiв будiвлi сучасностi.
Iєроглiфами було виписано в нього з єгипетського папiрусу й умiщено пiд скло шафи:
Тi, хто будував з гранiту, споруджуючи прекраснi творiння... ïхнi жертовнi каменi так само пустi, як i тих утомлених, що впокоïлися на березi, не полишивши по собi спадкоємцiв...
Нiхто за тебе не дозбирає i не докiнчить, не довершить!
Сивоок знайомиться з дивною дiвчиною й до нестями закохується в неï. Ярослав розшукує свою позашлюбну дочку. Кожний, хто приховує ïï, повинен бути вбитим. Так гине Сивоок. Його кохана князiвського роду втiкає й зникає. Але несе пiд серцем нащадка генiального зодчого.
Настане час — й син Сивоока повернеться, щоб нести красу в свiт.
Роман
ДивоП. Загребельного — один з найкращих зразкiв сучасноï iсторичноï прози. Подiï, охопленi твором, розгортаються одночасно у трьох часових площинах: часи Киïвськоï Русi — XI ст., 40-вi рр. та 60-тi рр. XX ст. Рiзнi долi в героïв роману, проте всi вони нерозривно пов'язанi з дивом архiтектурного мистецтва — храмом Софiï. Кожний з персонажiв присвячує своє життя побудовi, захисту цього мистецького витвору, пiклуванню про нього. Iсторiя Сивоока незакiнчена, адже його духовнi нащадки в рiзнi часи оберiгатимуть Софiю.
Метки
Диво, ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
