Диво
страница №2
...а на землю спиною. Але це було б нечесно по вiдношенню до старого. Тому кiнь терпляче ждав.Далi було те, що старий звично поставив ногу в стремено, обiперся всiм своïм важким тiлом так, що коня потягнуло в той бiк i вiн мав напружити всi своï сили, щоб твердо встояти на мiсцi, потiм була хвиля, коли важуче тiло Родимове летiло над конячою спиною i для Зюзя настало полегшення, потiм Родим мiцно всiвся в сiдлi, аж прогнувся хребет у Зюзя, i аж тепер кiнь вiд здивування перейшов до обурення таким нечуваним нахабством, такою зрадою з боку свого єдиного на свiтi i, здавалося б, вiрного товариша, i в конячiй душi вмить визрiла помста проти того, хто зважився встряти мiж них двох — мiж коня й людину; Зюзь змiïну вигнув шию, скосив сизе вологе око правобiч, щоб не промахнутися, зневажливо зiбгав своï завжди ласкаво-м'якi, а тепер затвердiлi в ненавистi губи, оголивши великi жовтуватi нещадимi зуби i — ось! Кiнь мiтив на ногу малого. Може, не так хотiв гризнути, як злякати для першого разу. А може, й хватонув би за маленьку литочку — хто знає. Але Родим, хоч який здавався неповороткий i повiльний, виявився хуткiшим за коня. Вiн рвонув могутньою рукою лiвий повiд, залiзнi вудила брязнули мiж кiнськими зубами, роздираючи Зюзевi рота, повернули коневi шию на мiсце, а важкi дiдовi ноги водночас з цим щосили вдарили коня в здухвини, кидаючи з мiсця учвал.
Вiдтодi кiнь мав для Сивоока саму тiльки ненависть. Поки перед вiд'ïздом на лови Родим накидав на нього пiтник, поки прилаштовував сiдло, Зюзь норовив то наступити гострим копитом малому на ногу, то непомiтно куснути його бодай за край одягу або хоч пирхнути тому над вухом, обдаючи його своïм гарячим ненависним духом.
Купатися самого в рiчку Родим Сивоока не пускав i вирив для нього мiленьку копанку, в якiй вода прогрiвалася до самого дна i можна було лежати хоч цiлий день, пускаючи бульки, бризкаючи навпроти сонця, водячи прутиком по мулькому дну, що так нагадувало м'яку глину пiд дiдовими руками, надто ж коли прутик лишав по собi звивистi вiзерунки — несвiдоме хлоп'яче намагання прокласти першi несмiливi стежечки до великоï держави Умiння, де неподiльно володарював дiд Родим.
Зюзь пiдстерiг Сивоока, коли той вилежувався в копанцi. Попаски повертався вiн iз далеких лукiв i ще здалеку запримiтив свого супротивника i, мабуть би, помстився над ним, якби до своєï зненавистi домiшав хоч краплину хитрощiв i пiдкрався непомiтно ближче. Але не такий був Зюзь, щоб удаватися до хитрощiв. Вiн гучно заiржав здалеку, вдарив ненависно копитами в траву i, вивертаючи позад себе цiлi клаптi важкого дерниння, полетiв на Сивоока. Малий не ждав напастi, не готувався до опору, але й не розгубився, знаючи, що порятуватися може тiльки завдяки самому собi. Тож, не гаючи жодноï митi, вистрибнув з копанки, спробував утiкати в напрямку до дiдового обiйстя, але вчасно збагнув, що чотири конячi ноги мають досить-таки значну перевагу над його маленькими двома, тому кинувся до найближчого дерева, пiдстрибнув, хапаючись за найнижчу гiлку, i подерся вгору на зелену вiльшину, полишаючи Зюзя з його гнiвливою ненавистю i не заспокоєною помстою.
I хоч спiткала Зюзя на перший раз невдача, але кiнь затявся в своïй зненавистi i пiсля того випадку вперто пасся коло копанки, так що малому тепер не випадало покупатися, хiба що водив його iнодi до рiчки дiд Родим, який сам не купався нiколи, певно побоюючись, щоб берегинi й водяний не вiдiбрали в нього силу й хист.
А Зюзь звiрiв дедалi бiльше й дужче. Вже пустився навiть на те, що переслiдував Сивоока в обiйстi. Пасся зовсiм близько, i як тiльки малий вигулькував на подвiр'я, вiдразу чутно було глухе дуднiння копит, i широкогрудий Сивоокiв ворог з'являвся, наче сонне марення; хлопець встигав заскочити назад до хижi, мерщiй причиняв за собою дверi, брав ïх на мiцний дубовий засув, а кiнь пiдлiтав з того боку, ставав цапа, бив копитами в дверi i вже й не iржав, а рикав, мов дикий звiр:
Г-ги-ги-ги!
Здавалося, немає на свiтi сили, яка могла б примирити коня з малим Сивооком. Не помагали й тривалi перерви в ïхнiх дивних стосунках, коли на зиму дiд Родим ховав коня в теплу землянку i Сивоок мiг бачити Зюзя лише в днi ловiв. В такi днi, звиклий до вiдсутностi свого ворога (а вiдсутнiсть давала надiю й на остаточне його усунення), стаючи з ним знову вiч-на-вiч, кiнь шалiв, i, вже не намагаючись приховати перед Родимом своєï ворожнечi до малого, виявляв ïï, як тiльки мiг, — бурхливо й несамовито.
Захоплений своєю змаганиною з конем, Сивоок не зауважував безлiчi подiй i речей, якi його оточували, i, може, тiльки згодом згадуватиме вiн час вiд часу то перший солодкий захват вiд широкого свiту, який вiдкрився йому ще тодi, як вiн уперше пiднявся над землею, залiзши на дерево, щоб врятуватися вiд мiцних зубiв Зюзя, або ж вималюються йому в сiрiй нудьзi щоденностi барвистi плями, закружляють у нескiнченному танку, ваблячи погляд, вбираючи очi (дiд Родим розтирає в круглих дерев'яних ложках з вiдламаними черенками своï краски), а то зненацька посеред найбiльшого велелюддя обступлять його непробивнi лiсовi гущавини, землi без дорiг, попечатанi слiдами диких мешканцiв, — нахабно впевненими, несмiливими, полохливими, i рибина, яку сам уперше витрусив з вершi, i гнiздо з жовторотими пташенятами, що його знайшов у кущах, i черепаха, яка загубила яйце на теплому пiщаному пагорбi над далекими прогноями, i шум вiтру, i погук похмурого нiчного птаха — вiстуна, i трiск скресаючоï криги на рiчцi, — все те навiдуватиметься в його життя то бiльше, то менше, то бовванiтиме ледь-ледь на обрiях снiв, то гримiтиме всевладне до болю в ушах, до слiз в очах, до щему в грудях.
А з людей слiдом за дiдом Родимом вплiтався в Сивоокове життя Ситник. Ситник — це струменi ясного волосся, розбiганi очi барви неба, жадiбний червоногубий рот, рясний пiт на пухкому обличчi, краплистий, невтримний пiт i в лiтню спеку i в зимну стужу.
Ситник привозив Родимовi меди. Знався на нелегкому вмiннi ситити це питво, високо-цiнними i князями та боярами, i купцями — зайдами, i мужнiми воями, i простим людом. Родимовi привозив вiн меди в збанах, зроблених самим дiдом (Сивоок вельми дивувався, що для себе дiд не розмальовував нiякого посуду), недбало виставляв ïх з луб'яного вiзка коло хижi, стираючи з лиця пiт, гукав:
— Гей, Родиме, маєш тут ще того добра! Якби не для тебе, то й не трудився б. Але давня повага моя...
Родим мовчки виносив йому шмат срiбла, кидав зневажливо, Ситник ловив його, виважував на долонi, i Сивоок щораз бiльше переконувався, що поважає той зовсiм не дiда, а отi шматки тьмаво-бiлого металу. Не мiг збагнути, як можна ставити метал понад людину, хоч iз часом i сам переймав од дiда замилування до тихих переливiв барв, а срiбло, надто ж у мiсцях зрiзу, давало такi несподiвано прекраснi переливи, що втiшатися ними хлопець мiг хоч i пiвдня. Навiть золото не подобалося йому так, як срiбло, бо в золотi була якась прихована пиховитiсть, воно свiтилося жовтiстю, холодною i далекою, i нагадувало цим невловимiсть нiчних вогнiв на болотах i узлiссях. А срiбло сяяло ласкаво й тихо, мов сповитий легкими хмарками лiтнiй день. Сивооковi щоразу ставало кривдно, коли дiд вiддавав гарно обрубаний шмат срiбла за таку, здавалося б, несмачну потраву, як мед, прогiрклий вiд трав i коренiв, заварених туди хитрим Ситником, а ще не хотiлося йому, щоб ота гарна тьмавiсть лягала на пухку (теж спiтнiлу!) долоню свiтлочубого Ситника.
Володiючи неабияким досвiдом крутняви посеред розмаïтого люду, Ситник досить легко вловлював неприязнь до себе, тож не дивно, що вiн вiдчитав по очах у малого все, що той мав на душi, i вже з першого разу заповзявся прихилити малого на свiй бiк. Робив це про всяк випадок, знаючи, що в життi все пригодиться, вiдаючи добре, що зайвий приятель, хоч i малий навiть, завжди лiпше, анiж ще один ворог, хай хоч i наймiзернiший, найбезсилiший.
Так i почалося Ситникове загравання до Сивоока вже в перший приïзд до них пiтнявого медовара.
— То як звемося? — прискiпався Ситник до малого.
— Не вiдаю, — вiдбуркнув той.
— Схожий єси на свого дiда Родима. Родиме, як зветься цей пуцьвiрiнок?
Родим тiльки й ждав того запитання, щоб показати Ситниковi своï похилi могутнi плечi, а за ним i малий, ведмедкувато сутулячись, посунув до хижi, лишаючи Ситника з вiдтуленим од розгубленого здивування ротом.
Та не такий то був чоловiк, щоб вiдступитися в задуманому. Вже наступного разу вiн хитро мружився, виставляючи з луб'яного коша простенькi скудельнi збани, i коли отримав срiбло i спостерiг швидкий зблиск погляду, яким малий супроводжував полiт бiлого обрубка з Родимовоï руки до чужоï долонi, засмiявся неприховане просто в лице малому.
— А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда — здогадався вiд першого разу. Очi маєш не сивi, як то нарiк твiй Родим, а каламутнi, бо прийшов з невiдомостi. I хто ти єси, нiхто не вiдає. Може, робичич?
Цього разу Ситниковi довелося спостерiгати не вислi плечi Родимовi, вiдвернутi вiд нього, а короткий змах важкоï правицi, якою Родим показував медоваровi мерщiй забиратися геть. Вiд купцiв Ситник вже давно знав, що та правиця досить швидко вмiє братися за страшний меч, тому не став ждати ще й цього i миттю завернув свою кобильчину з обiйстя.
Але до малого не перестав чiплятися, хоча робив це тепер хитрiше i мовби напрошувався на прихильнiсть.
Дивувався вельми Сивоок дiдовi Родимовi, що той вибрав собi для житла таке клопiтне мiсце коло шляху, на самому краю удiлля. Щоправда, тут була ще й рiчка, i зеленi луки вздовж неï, зате в дальнiм кiнцi удiлля починалася пуща, де можна б сховатися не тiльки вiд Ситника, а й од усiх отих набридливих, нахабних, самовпевнених купцiв, якi щоразу так зневажливо дивилися на Родима, що в малого скипалося на серцi. Вже вiн потихеньку брався до дiдового меча i вже ворушив його, а там i став потроху пiдiймати, але ще й досi не наважувався поспитати дiда, чому б йому не перебратися коли не в саму пущу, то хоч на той кiнець удiлля, де б його нiхто не знайшов i нiхто б не завдавав жодного клопоту.
Ще не знав тодi малий, що хоч як важко доводиться iнодi серед людей, але треба жити серед них, бо без них не можна.
I сам вiн пiде згодом далi й далi в люди i забереться в таке вировиння, що й не снилося всiм його предкам до десятого колiна, поки що ж мав найвищу втiху в тi днi, коли змандровували вони з дiдом з свого неспокiйного кiнця удiлля i заглиблювалися на кiлька день в притаєний свiт тисячолiтньоï пущi.
За тi кiлька щасливих лiт, що вiн прожив з Родимом, Сивоок перейняв вiд старого саме тiльки добро, навчився корисного, знав лише почуття, що пiдносять людину над свiтом, не вiдав принижень, неправди, лукавства, заздрощiв, переляк бачив лише в тих, хто пробував нападати на Родима, сам же старий жодного разу не виявив бодай крихти страху, навiть пiд час лiтнiх розклекотаних гроз, коли Перун кидав на землю вогненнi блискавицi, навiть коли заскакували ïх у пущi несамовитi бурi i гудiли бори й дiброви i ламалися, мов трiски, столiтнi дерева, завалюючи ïм дорогу, погрожуючи смертю.
Та ось прийшла нiч, коли Сивоок мав побачити острах на суворому Родимовому обличчi, хоч була то тиха нiч, без грози, без бурi, хоч були вони не в далекiй дорозi, а в своïй хижi, в захистку вiд усього злого, з своïми добрими богами.
Родим злякався темноï валки, що над'ïхала по шляху й зупинилася коло обiйстя. Кiлька повозiв, кiлька вершникiв, може, навiть озброєних, як то водилося у купцiв, що не наважувалися пускатися в небезпечнi мандри без надiйноï охорони. Вже скiльки таких купецьких валок пам'ятав Сивоок, а старий Родим знав ïх за своє довге життя в тисячу разiв бiльше, то чому ж вiн так стривожився, чому мерщiй заштовхав малого до хижi, сам ускочив за ним, ухопив його на руки, пiдсадив до сiтки, що прикривала димовий отвiр над горном, трохи пiдважив ïï i пошепки звелiв:
Сховайсь i мовкни!
Сивоок прилаштувався коло самого краю сiтки, щоб бачити все, що вiдбуватиметься внизу; не послухати Родима вiн не мiг, бо вперше бачив того мовби зляканим i вперше той вимовив вiдразу аж два слова надто ж тодi, коли, здавалося, не було потреби в словах, дитяча душа передчувала щось незвичайне, мабуть, цiкаве для малого все, що вiдбувається навколо, завжди є передовсiм видовищем, якщо не зачiпають його самого i не затягують у колотнечу подiй, тепер же вiн i поготiв перетворювався на спостерiгача, а дiдова знервованiсть пiдказувала хлопцевi, що матиме вiн неабияку розвагу.
Мав трохи холодку в серцi через Родимову занепокоєнiсть i через його стурбованi слова, але намагався вiдсунути той холодок якомога далi, розтопити його гарячою хвилею дитячоï цiкавостi.
Однак холодок залив йому всi груди i пiдступився до горла, як тiльки вступив до
хижi невiдомий прибулець.
Щойно ввiйшовши до хижi i ще, мабуть, нiчого не розгледiвши в нiй, незнайомий мерщiй вiйнув широченним рукавом, вхопив кiстлявою рукою своє срiбне хрестовиння, високо знiс його перед собою, махнув туди й сюди, а Сивоок лише тепер змiг запримiтити, що срiбне перехрестя почеплене було в чужинця за шию на довгiм тонкiм, теж, певно, срiбнiм ретязi.
— Не ховайся в темнотi, пiдiйди пiд хрест божий i удостойся, — звертаючись до Родима, промовив незнайомий гучним урочистим голосом i знову помахав своïм срiбним знаряддям: i Сивоок уперше в своєму життi почув слово
хрестi зв'язав його звучання з зображенням. За спиною в темного з'явилося кiлька озброєних дужих людей. Ставали один до одного, мовчали, не висовувалися наперед.
I Родим теж не виступав ïм назустрiч, не мовив нiчого, не обзивався, не видавав себе бодай порухом.
— Вiдомо тобi добре, що найсвiтлiший князь наш привiв народ руський до справжнього бога нашого — Iсуса Христа, — вiв далi той, що з хрестом, i Сивоок вельми здивувався, що бога свого вiн теж називає тим самим словом, що й склепанi навперехрест двi срiбнi пластинки. — Ти ж, недостойний, сам не вiдаючи, що твориш, розмножуєш поганських iдолiв, чим вносиш сум'яття i смуту в душi християнськi.
— То нашi боги, — зненацька пролунав з темряви Родимiв голос, i Сивоок мало не випав зi свого сховку. Родим вiдповiдав, Родим устрявав у суперечку!
— Не суть то боги, — терпляче правив своє чорний з хрестом, — но глина, скудель; нинi є, а на утро розсиплеться на порох. Не ïдять-бо, не п'ють, не мовлять, но суть зробленi руками в глинi, а бог єсть єдиний, йому ж служать i поклоняються i за морем i по нашiй землi, вiн-бо сотворив небо, i землю, i мiсяць, i сонце, i чоловiка i дав йому жити на землi. А сiï боги що сотворили?
I рукою, вiльною вiд хреста, вiн показав у той куток, де, складенi на дерев'яних лавках i полицях, лежали таки справдi глинянi, але ж якi прекраснi вiд Родимового вмiльства стрибоги, перуни, ярили, свiтовиди, боги небес, вод, зелених трав i буйних лiсiв, єдинi боги, яких знав допоти Сивоок, добрi, лагiднi боги, якi не потребували собi отаких чорних та страшних мовцiв, пiдтримуваних понурою сторожею.
— Сказав-бо Христос:
Iдiте i научайте всi народи!— вигукнув чорний. — I знищено буде все, що противиться...
Як той чорний крук, визирав у темрявi, де лежали Родимовi боги. Чи надiлений був од свого Христа даром, чи мав надзвичайно вигострене око на все, що недбало лежить, а чи просто хтось заздалегiдь намовив його, пiдказав?
Хоч як воно там було, а тiльки понурий заброда, вигукнувши своï слова про нищення, спрямувався одразу до кутка, де зберiгалося дороге Родимовi його працею, вмiнням, надто ж — вiрою, успадкованою вiд предкiв, якi ще й з могил керували всiма живущими, направляли ïхнi дiï i душi. Чорний плутався в довгiй своïй киреï, поки вiн зумiв ступнути раз, його поплiчники, певно, вже набувши попередньо вiдповiдного вмiння, миттю сипнули з двох бокiв, завирували по хижi, ламали все, трощили, нищили.
— Не руш! — страшним голосом гукнув Родим i з нелюдським стогоном похилився на чорного, заносячи свiй широкий меч, заносячи не нагально, як тодi, коли боронився вiд настирливих зайд — купцiв, а мовби намiряючись тiльки вiдлякати напасникiв, примусити ïх схаменутися, вiдступити, поки не пiзно. Але згубним виявився Родимiв намiр. Ще не встигла рука його пiдняти меча догори, ще повiльно рухалася вона, описуючи велику дугу, як раптом позаду, не примiчений нi Родимом, нi навiть Сивооком, який, здавалося, не випускав з ока нiчого, що дiялося внизу, меч блиснув коротко й зловiсно, i Сивоок з жахом побачив, як Родимова правиця, мов у кошмарному видiннi, вiдокремилася вiд тiла i разом з мечем зiв'яло впала на землю. Тодi набiгло ще кiлька ззаду й з бокiв, зблиснули мечi, сталася колотнеча, а коли все розскочилося, Родима не було, тiльки темнiло щось на долiвцi, велике й нерухоме.
Бiльше Сивоок не бачив нiчого, не став дивитися. Вiн кинувся в найдальший куток горища, здичавiло рвав покрiвлю, поки пробився назовнi, не вагаючись, зiстрибнув на землю i подався удiллям туди, де темно вивищувалася збавча пуща.
Не мав куди йти, тож подався по низу вздовж удiлля i небавом був уже коло Родимового обiйстя, коло першого свого в життi дому, який знав i пам'ятав. Коло свого i не свого.
Наближався обережно, з острахом, скрадався вiд куща до куща, подовгу вичiкував, роздивлявся навкруги. Завмер, коли на обiйстi спостерiг коняку, запряжену в повiз. Довго ждав, чи не появляться люди, так i не дiждавшись, знов рушив наперед, тепер ще обережнiше. Посмiливiшав тiльки тодi, коли впiзнав i коняку, й вiзка: належали Ситнику. Сам Ситник, певно, був у хижi, чомусь довго не показувався, i це поселило в Сивооковiм серцi кволу надiю: а що, як дiд Родим живий? Порубаний, поранений, але живий! I вони й далi житимуть у цiй затишнiй хижi, i вiн помагатиме дiдовi мiсити глину й розмальовувати глечики й богiв i навчиться торгуватися з купцями, а потiм ходитиме сам на лови.
Вiн ще трохи почекав i бiгцем кинувся до хижi. Не було там нiкого i нiчого. Все потрощене, понищене. Але в хижцi щось гомонiло. Сивоок стрибнув туди, насилу гамуючи крик. Родим, Родим! Вдарився в м'яке, вхопив його хтось за руку, мiцно стиснув, витяг з чулана — Ситник! Увесь спiтнiлий i мовби розгублений.
— А тебе не забрали? — здивувався Ситник.
— Дiд Родим! Де дiд? — викручуючись з його руки, гукнув Сивоок.
— Ого, мiцний хлоп'яга! — подивувався медовар. — Вирвався, отже, й вiд них.
— Де Родим? — повторював своє Сивоок.
— I втiк, отже? Де ж блукав стiльки?
— Де Родим?.
— Поховали Родима.
— Як! — хлопець не мiг осягнути всього жаху цього слова
поховали.
— Не так, як було колись. Звичай у нас був класти небiжчиковi в могилу одiж, зброю, коштовностi. Жертви приносили до вогнища, на якому спалювали вмерлих. А нова вiра iнакша. Християни ховають своïх голими та убогими, бо ж вони йдуть у царство небесне, де ïх i зодягнуть, i нагодують, i напоять. Отак i Родима твого, який пiд хрестом побув, поховали без нiчого, а все, що мав, роздали на хвалу божу та людський ужиток.
— Вiн згинув пiд хрестом, — заплакав Сивоок, i цим вiдразу скористався Ситник i знов чiпко вхопив хлопця за руку й поволiк надвiр до вiзка.
— Чи згинув, чи народився пiд хрестом — все християнин, — бурмотiв вiн, — а раз ти бачив той хрест, то, отже, i ти християнин, матиму християнського роба, хвала богам давнiм, i новим, i всiм укупi.
Та хлопець, хоч i не чув бурмотiння Ситникового, а просто керований неусвiдомленим прагненням до волi, знову крутнувся, щоб вирватися, а коли це не помогло, щосили штовхнув Ситника, аж той поточився i розкарячено сiв на землю, в той час як Сивоок уже бiг з обiйстя.
— Та постривай, дурню! — гукнув навздогiн йому Ситник. — Пропадеш же в лiсi. Повезу тебе хоч нагодую. Хлiба дам i м'яса. Будеш у мене за сина. Чуєш чи нi?
З усього Сивоок почув тiльки два слова:
хлiбi
м'ясо. Вони нагадали йому те, що десь на свiтi є наïдки i є люди, що втiшаються ïдлом i питвом, тодi як дiд Родим лежить у сирiй землi, голий i убогий, а вiн сам никає зрозпачений, помираючи вiд голоду.
Хлопець став i подивився на Ситника. Чи не бреше?
— Ну, iди сюди, iди, — кликав той. т Сiдай до мене, та поïдемо до села. Побачиш мою Величку. Вона теж втiшиться. Така в мене донечка є маленька. Ну ж бо!
Сивоок поволi наблизився до вiзка, вiдкинув простягнену до нього Ситникову руку, сам залiз у луб'яний короб, сiв так, щоб мати можливiсть щомитi зiстрибнути i вдарити навтьок, Ситник смикнув за вожину, коняка поволi рушила, Родимове обiйстя лишалося позаду, назавжди лишалося.
Але не згинув безслiдно дикий норов Родимiв. Упав вiн найгустiшою барвою на чисту поверхню дитячоï душi i довiчно закрiпився там, як невигубно позостаються краски на глинi, обцiлованiй палючим вогнем.
Не всидiв Сивоок довго на вiзку, зстрибнув, знову вiдбiг вiд Ситника, став — не приручений, упертий, свавiльний.
— Де Родим? — закричав.
— Ну, сказав же, сказав, — зупиняючи коняку, витирав пiт з обличчя Ситник. — Нема його, мертвий, погинув.
— Де вiн? — уперто допитувався хлопець.
— Хочеш бачити могилу? Ну, коли ти такий, то...
Ситник прив'язав коняку, пiшов розвальцем назад по дорозi, Сивоок посунув за ним, недовiрливо тримаючись здалеку.
Нижче обiйстя, де цiлях робив вигин, на морiжку височiв горбик недбало приляпаноï лопатою землi, i з того кiнця горбка, що був ближче до хижi, стримiла з землi дерев'яна подобизна того срiбного хреста, що ним вимахував чорний зайда в нiч убивства Родима. Чому дiд мав лежати пiд цим знаком його вбивства? Сивоок з розгону вдарив плечем у мертве дерево, намагаючись вивернути його з землi, щоб потiм потоптати, затягти звiдси свiт за очi, спалити, пустити за водою — та будь-що!
Але хрест навiть не схитнувся. Зроблений з двох грубих дубових брусiв, скрiплених намертво хитрим дерев'яним замком, вiн був закопаний, певно, ще глибше, нiж прах небiжчика, i мав стояти при дорозi довго-предовго, щоб кожен, хто ïхатиме, не минув його своïм поглядом i впокорився вiд споглядання чужоï смертi.
I Сивоок, мовби вiдчуваючи, що вiднинi його життя теж значитиметься отакими хрестами i порятуватися вiд них вiн не зможе так само, як не може зiпхнути знаку Родимовоï смертi, в безсилiй лютi став бити кулачками по мертвому дереву, плакав, не витираючи слiз, i до цiлковитого вичерпання сил бив, бив, бив.
Аж тут Ситник нарештi мiг згребти малого i потягти до свого вiзка, одною рукою мiцно тримаючи його, а другою витираючи бороду й вуса, що аж хлющали вiд поту. Пручатися Сивоок не мав сили.
Сивоок забув i про свiй мимовiльний перестрах, i про свою несвободу, i про зловiсне рипiння ворiт, i про незвичнiсть обiйстя, забув, завидiвши, як полетiло ïм назустрiч щось зовсiм небачене, як розсипало дзвiнкий смiх, застрибало, заляскало в долоньки, загукало:
— Татко, татко!
Бiгло просто до Ситника, вицiлювало в його розкритi обiйми тонке, довгоноге, в бiлiй ллянiй сорочечцi, з довгим у нестерпному сяйвi волоссям, з очима великими i такими блакитними, що не пiдiбрав би пiд них барву сам дiд Родим.
— А таки приïхав твiй батько, доню, — муркотiв Ситник, спливаючи потом вдоволення i обiймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створiння, — та ще й привiз тобi... Ось глянь...
I вiн вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замiсть пручнутися, слухняно вийшов наперед i опинився вiч-на-вiч з тим чудом. 1 так вони дивилися одне на одного, а Ситник вдоволено посмiювався, а потiм, гукнувши щось на свого нещасного затурканого Тюху, почвалав собi до якоïсь з будiвель, полишивши посеред двору малих.
— Ти хто? — спитав хрипло Сивоок, оговтавшись першим i за правом старшого, бо був на цiлу голову вищий.
— Величка, — продзвенiло йому на вiдповiдь. — А ти?
Вiн трохи подумав, чи годиться так ото вiдразу й розкриватися перед цiєю Величкою, але не втримався i сказав:
— Сивоок.
— Чому так звешся? — поцiкавилася Величка.
— Не знаю. А ти чому?
— Бо я дiвчина, а дiвчина повинна зватися гарно.
— А що таке дiвчина? — поспитав Сивоок.
— Як то що? Я... Хiба ти не знав?
— Не знав.
— I нiколи не бачив дiвчини?
— Не бачив.
— А кого ж ти бачив?
— Дiда Родима. Та купцiв. Та ще Ситника.
— Ситник — то мiй тато.
— А менi байдуже.
— Мiй тато найкращий на свiтi.
— Найкращий — дiд Родим.
Це зацiкавило дiвчину.
— А де вiн?
— Нема.
— То чому ж вiн найкращий, коли його нема?
— Був — його вбили.
— Знаєш що? — сказала Величка, мабуть нiчого не збагнувши з похмуроï Сивооковоï iсторiï. — Хочеш, я покажу тобi мак?
— А нащо вiн менi? — недбало промовив Сивоок, хоч нi сном нi духом не вiдав, що то таке.
— Тато варить з ним меди, — пояснила дiвчина, — наймiцнiшi й найдорожчi. А я люблю, як вiн цвiте. Ти бачив, як цвiте мак?
— Я все бачив, — вiдважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись вiд спокуси простягнути руку й помацати волосся у Велички: чи справжнє, живе, чи, може, зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купцiв витканi корзна, що сяють на сонцi i навiть у сутiнках?
Мак виявився червоним i пелюстки мав теж мовби несправжнi, мовби витнутi з нiжноï заморськоï тканини й почепленi до зеленого стебла.
— Я знаю лiпшi квiти, — сказав Сивоок, — в найдальшiй пущi, посеред червоних борiв росте висока синя квiтка. Завбiльшки з тебе.
— А чому бори червонi? — спитала дiвчина.
— Бо гiлля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорi, а видимi самi стовбури i кора на них вiд довголiття зчервонiла.
— А хiба може бути квiтка така завбiльшки, як я? — знов не повiрила дiвчина.
— Хочеш — я принесу тобi.
— А хочу.
— Ну, то добре.
Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повiв за собою.
— Приходь! — гукнула Величка, а вiн не знав, озирнутися на дiвчину чи вирватися вiд Ситника i побiгти знов до неï.
Ситник привiв хлопця до тоï закiптюженоï, упослiдженоï хижки, штовхнув до покорченоï грубоï дошки, що мала правити за стiл, буркнув:
— Ïж! Отут i житимеш з Тюхою.
Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидiв з другого боку столу i тьопав дерев'яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув на Ситника.
— Хочу м'яса.
— Он ба! — засмiявся Ситник, зчищаючи з себе веселощi, як гадюка стару шкiрку. — Ану, Тюхо, дай йому м'яса!
Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своïми чiпкими клешнями, але Сивоок в'юнко проринув у нього попiд руками, штовхонув Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей. Однак Ситник уже знав норов малого i ще швидше вискочив за дверi, зачинив ïх перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору:
— Ось тобi м'ясо! Знатимеш ти ще в мене!
Сивоок озирнувся. Одне — єдине вiконечко, затягнене оболонкою вiд мiхура, таке малесеньке, що тiльки руку простромиш. Стояв, важко дихав.
— Ну, чого ти? — промимрив Тюха, знов беручись хльобати поливку. — Слухайся. Треба.
Хлопець мовчав. Аж тепер зрозумiв, як попався Ситниковi в лабети, прийшло перше усвiдомлення сили, що перейшла йому в спадок вiд Родима, та водночас вiдчув i брак сили для того, щоб боротися з таким, як Ситник.
Вiн лiг спати, не доторкнувшись до ïжi, а коли вдосвiта другого дня Тюха став будити його, аби призвичаювати до роботи по господарству, Сивоок так куснув його за волохату лапу, що той завив по-вовчому й побiг скаржитися хазяïновi. Ситник звелiв не чiпати малого. Знав добре, що голод i безвихiдь зроблять своє. Сивоок довго лежав у хижi, потiм, коли сонце вже добре пiдбилося, вийшов на подвiр'я. Хотiлося пити, хотiлося ïсти, найбiльше ж хотiлося злетiти над гострокiл i полинути свiт за очi. Набрiв на криницю, дiстав дерев'яним вiдром води, напився. Ще коли пив, вiдчув, що за спиною в нього хтось стоïть. Але не подав виду. Поставив вiдро, витер губи тильною стороною долонi, як то робив завжди Родим, тiльки тодi озирнувся. Позад нього стояла Величка. Така, як i вчора. А може, ще гарнiша й нiжнiша.
— Ну, де ж твоя квiтка? — поспитала вона. Сивоок мовчав, спiдлоба поглядаючи на дiвчину.
— Чи збрехав? — доскiпувалася Величка.
— Ïсти хочу, — похмуро мовив Сивоок.
— Чому ж не наïсися?
— Ситник не дає.
— Неправда, мiй тато добрий. Вiн — найдобрiший.
— Може. А мене замкнув у хижi i не дав нi хлiба, нi м'яса.
— Хочеш, я спитаю в нього, чому вiн так зробив?
— Нi, не хочу. Не треба.
— А хочеш, я принесу тобi м'яса i хлiба?
— Нi.
— Але ж ти хочеш ïсти.
— Той що?
— Ну, то я принесу тобi.
— Не треба.
Величка трохи подумала. Нiяк не могла збагнути, як то так: хоче ïсти i не хоче, щоб йому приносили.
— Ти боïшся мого татка? — нарештi догадалася.
— Я нiкого не боюсь.
Вона ще подумала. Нелегка випала робота для ïï маленькоï голiвки. Але ж недарма була вона дочкою Ситника, не раз i не два бачила, як обмiнює батько своï питва на те
— Знаєш, як ми зробимо, — запропонувала вона. — Я принесу тобi хлiба i м'яса, а ти принесеш менi свою квiтку. Згода?
— Вона не моя, — ще бiльше спохмурнiв Снвоок.
— Але ж ти вчора казав, що знаєш, де вона росте.
— Знаю.
— От i принеси.
— Принесу. Сказав — принесу, то й принесу.
— Почекай мене он там, за коморою, щоб не бачив батько, я швиденько, — сказала вона i, побоюючись, що Сивоок знов почне вiдмовлятися, мерщiй побiгла вiд нього.
Так виникла за спиною в Ситника маленька змова. Поки вiн ждав, що Сивоока зломить голод, Величка пiдгодовувала хлопця, малий смакував Ситниковими хлiбами — житнiми й просяними, пробував його вудженими, запивав на диво доброю водою з криницi й потиху видивлявся, як вибратися на волю. Одна з рублених дерев'яних комор стояла зовсiм упритул до частоколу, i Сивоок зметикував, що коли забратися на покрiвлю, а звiдти прокласти на верх гостроколу дошку, то можна б i спробувати. Про те, як дiставатиметься на тому боцi до землi, не думалося. Полетить — i все. Вниз лiтати вмiв, не те що вгору.
Вночi, коли Тюха захрiп у своєму кублi, Сивоок крадькома вийшов з хижi, знайшов припасеного ще за дня обапола, потяг його до комори. Але на покрiвлю вилiзти з обаполом нiяк не мiг. Довго мучився, аж поки здогадався принести з хижi мотузку i, прив'язавши один ïï кiнець до обапола, а другий затиснувши в зубах, вмiло подерся на комору, призвичаєний лазити по деревах, навiть коли на стовбурi не було внизу жодноï гiллячки. Потiм вивудив iз темряви свою кладку, прилаштував ïï так, як вимiряв на око заздалегiдь, i поповз до двох гострякiв, чорнiших за саму нiч. Вхопився за них вiдразу обома руками, тiльки на мить затримався, вигинаючи спину i випружнюючи ноги, легко вiдштовхнувся й безстрашно полетiв униз, в причаєну чорноту, яка дихала на нього волею.
Земля твердо вдарила Сивоока, стало йому до слiз боляче у всьому тiлi, але не було часу на плачi та зойки, скоцюрблений i зболений, покотився вiн по схилу вниз та вниз, а там зiрвався на ноги й побiг, самим тiльки чуттям угадуючи напрямок.
Так опинився знову в пущi.
Тепер, по смертi Родима, лiс мiг би слугувати Сивооковi домiвкою. Тiльки тут усе було знайоме i звичне, тiльки тут малий добре вiдав, проти кого можна стати на бiйку, а перед ким непомiтно щезнути, вiддаючи належно його перевазi, а там, на рiвнинi, над якою височiв Ситникiв гострокiл, все було iнакше, заплутане й вороже; як вестися в полi серед людей, дiд Родим не навчив його, певно, не хотiв, щоб Сивоок i попадав туди, бо жодного разу бодай натяком не виказав, що десь живуть iнакше, анiж вони, i що не всi на свiтi такi, як вiн сам, Родим.
Вперше ступив Сивоок пiд дерева без ляку, охоче йшов туди, куди затягувала його всевладна пуща, знов вiдбував звичну мандрiвку донизу та донизу, прямуючи до самого серця лiсу i маючи певнiсть, що все станеться так, як завжди: добрi боги пущi тiльки полякають його, тiльки поводять та покрутять по зеленому безмежжю, а потiм випустять на волю, непомiтно виведуть на те узлiсся, звiдки вiн завжди починав своï блукання.
Та, видно, мудрi боги пралiсу вiдали, що цього разу Сивооку нема куди квапитися, що не жде його нiхто, а коли й жде, то тiльки бiда, тому були милостивi до хлопця i вперше пропустили його до самого серця пущi, до найнеприступнiших гущавин, за якими лежали безмежнi галявини з найсоковитiшими на свiтi травами i тихi озеречка, де вибудовували своï химернi оселi пухнастi бобри i вигулювалося рiзноперептаство. Там був дивний простiр, який вiдкривався за гущавинами враз, зненацька, ошелешував негадано. Дрiбнi перелiски не спиняли ока, а великi дерева, порозкидуванi мальовничими купами то там, то там, ще мовби побiльшували й без того просторi обшири галяв, з'єднуючи ïх у безконечну велетенську вервечку.
Тут уже нарештi пуща не западалася донизу, вона лежала рiвно, вона заспокоïлася в своïй неприступностi, i коли б Сивоок став приглядатися, то запримiтив би, що звiдси увсебiч лiс розходиться наче вгору. Те, що вiн завжди прагнув побачити, само давалося йому, але тепер хлопець забув про своï давнi намагання досягти мiсця, звiдки пуща починає випручуватися з свого невпинного западання.
Вiн проблукав кiлька днiв. Убив палицею якогось птаха, спiк його на жару, як навчив колись Родим. Потiм у болiтцях шукав бульбистих солодких коренiв, шукав довго, ще довше потiм смакував ними. Аби мав якусь зброю, то заполював би хоч саренку, але що ж ти вдiєш з голими руками?
Лiсовi мандри мають своï закони. Якщо людина шукає i знає, що саме вона повинна знайти, то рано чи пiзно вона свого доможеться. Але Сивоок натрапив зовсiм не на те, за чим забився в пущу.
Коли вiн, уже вкрай охлявши, став, як здавалося, вибиратися ближче до краю лiсу, i вже дихнуло вiльним вiтром, i дедалi бiльше траплялося на путi просонцених кряжiв, де саме й лучаються отi рiдкiснi синi квiтки, одну з яких десь терпляче ждала мала Величка, Сивоока мало не спiткало лихо. Вiн iшов, безтурботно виловлюючи обличчям сонцевi поцiлунки, легко збiгав з пагоркiв, нечутно ступав по пухкому шаровi багатолiтньоï глицi, вмiло пробирався крiзь чiпкi хащi. Його вухо вловлювало кожен потрiск i бодай найменший шелест, його вигострене око спостерiгало все явне й притаєне. Отак би й жити йому помiж деревами, в цьому свiтi, де залежиш тiльки од власного вмiння й сприту, де немає нi ситникiв, нi дурнуватих тюх, нi отих чорних, iз срiбними хрестами. Згадав, що на обiйстi в Ситника, хоч яке воно просторе, не росла жодна деревина, i немало подивувався цiй обставинi. У них з дiдом Родимом росло чимало дерев, а Родим ще й до того щовесни привчав Сивоока саджати бодай один прутик, який десь згодом зазеленiє i звеселить не одне серце. Звичайно, таких слiв Родим не казав, Сивоок сам думав про таке, коли наступноï весни на торiшньому прутиковi набрякали бруньки i вистрiлювали з них маленькi, чистi — пречистi листочки.
Людина повинна жити помiж деревами, тiльки вони ïï мовчазнi, вiрнi, незрадливi друзi. Сивоок не знав пiсень, але в ньому сама складалася гака собi немудра пiсенька з чотирьох слiв, i поки вiн iшов, хтось повторював у ньому чотири слова:
Людинi жити помiж деревами... Людинi жити...
Аж раптом коло самого хлопцевого вуха щось свиснуло хижо i топко, Сивоок, ще й не подумавши, мимоволi хитнувся за найближче дерево, голова йому сама повернулася назад у напрямку того погрозливого свисту, i аж тепер вiн весь похолов од страху. За кiлька крокiв, вп'явшись в шкарубку кору дуба, стримiла коротенька чорнопера стрiла. Вона ще вихитувалася, ще бринiла в нiй лиховiсна напруга польоту, i Сивоок аж здригнувся, уявивши, як уп'ялася б вона в нього, аби стрiлець був не промахнувся. I чи то вiдчував невидимий напасник, що Сивоок несхвально подумав про його лучницькi здатностi, а чи вивихнувся трохи Сивоок з-за дерева, але вмить нова стрiла сухо шкваркнула об кору Сивоокового сховку, якраз на рiвнi хлопцевого серця, i впала тут таки разом з добрячим вiдламком кори. По тому, як вона впала i як застряла перша стрiла, Сивоок збагнув, що стрiлець поцiляє згори. Вiн став обережно роздивлятися i побачив те, що мусив би побачити хоч трохи ранiше. На деревах порозвiшуванi були бортi. Щоправда, вони були такi старi й замшiлi, що помiтити ïх мiг тiльки надзвичайно досвiдчений спостерiгач. Але хiба ж Сивоок не вважав себе саме таким? Видимо, вiн необачно заблукав у саму середину чийогось бортняцького господарства, i от тепер хазяïн, вистеживши нежданого зайду, вирiшив його покарати. Сивоок знав кiлькох бортникiв з тих, що приносили iнодi Родимовi мед i вiск; були то похмурi вiдлюдьки, миршавi й упослiдженi, вони виходили з лiсу лише на короткий час i знов ховалися туди, бо почували себе там надiйнiше i спокiйнiше. Але чим мiг загрожувати тому невидимому бортниковi вiн, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким має справу, чи вже його вiдлюдькуватiсть сягає аж так далеко, що вiн зустрiчає стрiлою кожного, хто насмiлюється бодай ступнути на його дiльницю!
Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, i нова стрiла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцевi край корзна. Стрiлець не жартував. Вiн продержить так до захiд сонця, а там теж ще не вiдомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, вiн i в темрявi бачить, як сова?
Вiн ще не знав безлiчi речей. Не бачив великих мiст, i здогадувався трохи про них по купцях, що ïх спостерiгав у Родима. Не знав нi бояр, нi князiв, нi iмператорiв i майже не чув про них i не уявляв, який може бути зв'язок мiж ним i далекими володарями. Найголовнiше ж, що Сивоок зовсiм не уявляв, у який час вiн живе. А то були дивнi, каламутнi часи. Часи, коли люди дозрiвали швидко, старiли рано, часи, коли чотирнадцятилiтня королева наказувала задушити вночi свого шiстнадцятилiтнього чоловiка (застарий для неï) i сама приходила в темну спальню, стояла на порозi в довгiй ллянiй сорочцi, тримаючи високо над головою свiчку, присвiчувала своïм слухняним челядницям, якi чинили розправу, скору i нещадну, i тупотiла ногами:
Швидше! Швидше! Швидше!То були часи, коли одинадцятилiтнi єпископи посилали бородатих мiсiонерiв звойовувати для жорстокого християнського бога новi терени, замешкуванi дикими поганинами, i, суворо суплячи своï рiденькi бровенята, погладжували золотi панагiï, прикрашенi сапфiрами i дiамантами, слухали, скiлькох непокiрних убито, спалено живцем, утоплено, порубано i скiлькох упокорено.
Не думайте, що я прийшов послати спокiй на землю; не прийшов я послати спокiй, а меч. (Євангелiє вiд Матвiя, 10, 34.)
То були часи, коли нiхто нiкому не вiрив, коли вчорашнiй союзник, одержавши заплату, сьогоднi виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хрестi перед iншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, вiдрубував мечем голову тому, з ким тiльки-но замирився.
Чи була тодi любов у тому темному i понурому столiттi? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так i зосталася не простеженою i непомiченою, i жоден лiтописець або хронограф не занотував нiчого свiтлого, нiжного, людяного, а тiльки кров, руïни, зради, пiдступи.
Бо прийшов я, щоб поставити чоловiка рiвно проти батька його, й дочку проти матерi ïï, й невiстку проти свекрухи ïï. (Євангелiє вiд Матвiя, 10, 35.)
I хто б то там побачив, як малий хлопчик у безмежнiй своïй наïвностi пiсля багатоденних блукань у дикiй пущi несе звiдтам дивно-синю квiтку до похмурого обiйстя, оточеного високим гостроколом, з-за якого насилу змiг утекти. Повертатися добровiльно в неволю заради якоïсь квiтки? Навiщо? I кому потрiбнi квiти в такий безжальний час?
Та, мабуть, коли чиниш добро, то не думаєш про це. Заздалегiдь обдумують лише
пiдлоти.
Синя квiтка лежала посеред потолочених, поприсушуваних сонцем ромашок, i ïï топтали босi Тюшинi ноги i ноги Ситниковi, взутi в мiцнi ремiннi постоли, топтали жорстоко, безжально, всмак.
— Величко-о! — закричав з останнiх сил Сивоок, ще пробуючи випручатись. — Величко-о!
Вони ще били його, вже зваливши на землю, може, тепер вiн своïм тiлом прикриває оту синю квiтку, безпомiчну, нiкому не потрiбну, наïвно смiшну синю квiтку, про яку хлопець, може, й забув, бо пам'ятав ще тiльки про Величку, пробивалася ця пам'ять крiзь удари, крiзь бiль, крiзь знущання.
— Величко-о!
I тодi сталося чудо. Воно налетiло з-за вигину гостроколу, сяйнуло золотом волосся, бiлими ноженятами й рученятами, воно пiдбiгло до знавiснiлих, засапаних, здичавiлих, вдарило маленькими кулачками по пухкiй Ситниковiй спинi, заплакало-закричало:
Пустiть! Пустiть його!Ситник хотiв вiдтрутити дитину, вiн недбало погорнув дiвчинку товстою рукою, тодi Величка вчепилася зубами йому в палець, Ситник завив вiд болю, спробував висмикнути пальця, але гострi зуби ще глибше вп'ялися йому, не думаючи, вдарив дiвчинку вiльною рукою. А Сивоок у цей час намагався пiдвестися, якби тiльки йому вдалося стати на ноги та ще аби вiн хоч на два-три роки старший, щоб мiг подужати оцих обох, о якби!
Але Тюха згрiб його знову, налягаючи на спину, тiльки й устиг Сивоок наставити голову в черево Ситниковi, який, розправившись з дочкою, знову повертався до нещасного хлопця, i чи то сам Ситник з розгону наштрикнувся на голову, чи малий зумiв наддати вперед, а тiльки товстун здивовано гикнув, пустив очi пiд лоб, промимрив:
Убив!— i м'яко осiв назад. Тюха пригнiтив Сивоока до землi i став ждати, що буде далi. Але тут знову набiгла Величка, яку батько вiдкинув був геть, не помiтивши, в якому станi Ситник, знову кинулася на нього, знов учепилася зубами йому в руку, i бiль повернув череваня до тями, той змахнув рукою, вiдбиваючись од Велички, швидко пiдхопився, заревiв до Тюхи:
Тягни його до ями!
Так Сивоок опинився в ямi, виритiй у кутку Ситникового дворища, прикритiй зверху товстими колодами, ще й приваленiй потiм важучим каменем.
Глечик з водою i крихкий просяний плескачик — ото й усе, що йому iнодi подавав Тюха з вдоволеним посопуванням: радий був мати товариша по кабалi, до того ж ще бiльш упослiдженого, спущеного вже й зовсiм низько. Сивоок до нього й не обзивався. Що б то дало? Той, хто помагав закинути тебе в яму, не ворухне й пальцем, аби ти звiдти видобувся. Це вже так. Мудростi великоï тут не треба.
Спершу пробував вести лiк дням i ночам, бо крiзь шпари мiж колодами свiтило сонце, i Сивоок навiть намагався пiдставляти пiд вузькi промiнчики то руку, то лице, але згодом збився з лiку, бо сидiв довго, сонце на небi зникло, пiшов дощ, в ямi захлюпала вода, вiн уже не мав де й лягти на нiч i кулився як попало. Отодi й прийшла до нього Величка.
— Сивоок! — гукнула тихенько, мабуть остерiгаючись, щоб ïï не почув батько. — Ти там?
— Тут, Величко.
Вона заплакала.
— Не плач, — сказав вiн.
Вона заплакала ще дужче.
— Я принiс тобi синю квiтку, — сказав вiн.
Вона й далi плакала.
— Але вони вiдiбрали, — сказав вiн.
Вона тiльки й могла, що плакати.
— Не плач, а то й я заплачу, — сказав вiн.
Тодi вона перестала.
— Ось я виберуся звiдси, то принесу тобi квiтку неодмiнно, — сказав вiн.
— Тут такi важкi колоди, — знов заплакала Величка.
— То нiчого, — сказав вiн.
— Я принесла тобi хлiба i вепрятини, але колоди такi важкi.
— Не бiда, — сказав вiн.
— Я й завтра прийду, — вона не переставала плакати.
— Ждатиму тебе, — сказав вiн.
Може, й прийшла, але вже Сивоока в ямi не застала. Вдосвiта його витягли звiдти Ситник i Тюха, мiцно зв'язали руки сирицею, пiдвели до знайомого вже хлопцевi вiзка, на якому тепер темнiла невеличка гнута буда. Сивоока заштовхали у вiзок, спереду сiв Ситник, ховаючись пiд будою, по якiй торохтiв краплистий дощ, Тюха розчинив ворота, i знов воля оточила хлопця. Щоправда, мав вiн зв'язанi руки, був голодний i виснажений без мiри, i без того мокрого його й далi шмагав безжальний дощ, бо мiсця пiд будою вистачало для самого лише Ситника, але однаково для Сивоока це вже була воля, бо не сидiв бiльше в ямi i вирвався з дубових обiймiв жахливого гостроколу. Такий був радий, що навiть не подумав, куди й навiщо везе його Ситник, та хоч би й подумав, то не вгадав би нiзащо, бо в своïй дитячiй наïвностi, яку чимдуж пiдтримував у ньому чесний Родим, Сивоок i в гадцi не мав, що на тiй великiй i вiльнiй землi, де вiн зростав, можуть продавати людей за срiбнi гривнi так само, як продавав колись Родим глинянi горщики i глиняних богiв.
Та хоч i не вiдав нiчого про своє майбутнє Сивоок, знав уже гаразд, що сподiватися добра вiд усмiхненого Ситника йому не слiд, i незабаром по виïздi радiсть вiд волi змiнилася в хлопцевому серцi тривогою, вiн совався в вiзку, то одним, то другим плечем намагався витерти змочуванi безперервним дощем щоки i отак, ворушачись, став вiдчувати, що сириця в нього на руках намокає бiльше та бiльше, стає слизькою, i здається, варто лиш трохи напружитися — i ти вивiльнишся. Сивоок смикнувся раз i вдруге, мало не втративши рiвноваги, схитнувся до Ситника, той помiтив хлопцеве вовтузiння, засмiявся:
— В буду хочеш? Нiчого, покупайся на дощику, смердиш вельми.
Сивоок мовчав. Принишк, злякавшись, що медовар одгадає його потаємний намiр — i тодi кiнець усiм сподiванням. Але як тiльки проïхали ще трохи i Ситник, дiставши з торби добрий кусень вудженими, став закладати за обидвi щоки, Сивоок знову взявся за своє. Сириця, хоч була м'яка i слизька, не дуже подавалася, треба було вперто розтягувати зав'язi, i тут ще доводилося робити це потай, щоб не зауважив Ситник. Щоправда, той тепер був заклопотаний ïдлом, смачно плямкав, сопiв, зригував, мов жирний гусак, знов вiдхоплював величезнi шматки, жадiбно ковтав, аж Сивооковi видно було, як пiсля кожного ковтка нiби корч проходить по Ситниковiй спинi, i вiн ще бiльше ненавидiв i самого Ситника, i те, як вiн жере, ненавидiв пахощi вепрятини, од яких у голодному животi йшли млостi. I до Ситника знов дiйшло щось — чи то необережний порух Сивоокiв, чи то зiтхання хлопцеве, вiн недбало плямкнув через плече до малого товстими губами, насилу проштовхуючи слова крiзь запханий рот, промимрив:
— Не схотiв шануватися. Жив би собi з Тюхою. У мене добре.
— Тюха-Матюха! — мало не плачучи, вiдбуркнув Сивоок, якому не хотiлося мовити бодай слова до ситого медовара, але стриматися не мiг, щоб не висловити свою зненависть i до нього, i до його дурнуватого холопа. — Тюха-Матюха! — повторив, вважаючи, що знайшов саме тi слова, якi як найстислiше передають його зневагу i ненависть.
— Хочеш шматочок? — спитав подобрiлим голосом Ситник. Сивоок мовчав. Що мав вiдказувати на таке вiдверте знущання? Але Ситника заïдала добрiсть. Вiн пошпортався в торбинi, дiстав звiдти шматок хлiба, тицьнув його, не дивлячись, до рота Сивооковi, потримав, поки той вiдкусив, потiм так само наослiп подав йому шмат м'яса, в яке хлопцевi зуби вчепилися вже з бiльшою поквапливiстю без жодних вагань.
— Смачно, правда? — чавкаючи, спитав Ситник.
— У-ум! — промимрив Сивоок, вдаючи, що зручнiше вмощується, i водночас щосили смикаючи лiву руку з ослизлоï, мов жаба, сирицi. Рука мовби проскочила крiзь вузол, але потiм застряла ще мiцнiше, однак Сивооковi чомусь здавалося, що вона от-от має виприснути, i вiн, не гаючись, став уперто тягти ïï на волю.
— Шанувався б, то щодня б мав повен рот такоï вепрятини, — правив своє Ситник. — Я добрий. Хочеш ще?
I, не ждучи вiдповiдi, знов подав Сивооковi наперемiну шмат хлiба i шмат вепрятини, i хлопцевi зуби без перепрошувань зробили своє дiло, аж сам медовар здивувався i хихикнув:
— Ой жереш!
А в Сивоока вже були вiльнi руки. Щоправда, на правiй ще висiла сириця, але то вже його не турбувало. Тепер вiн мав iнший клопiт; чи стрибати з вiзка вiдразу, чи пiдождати, поки Ситник його нагодує як слiд, бо голодне його молоде тiло аж стогнало вiд бажання насититися. Але шлях якраз проходив по верху крутого косогору. Сивоок збагнув, що лiпшого мiсця ждати не випадає, i рiшуче зробив вибiр мiж волею i ситiстю. Навiдлiг полоснув Ситника мокрими вузлами сирицi по ситiй мордяцi, вискочив з вiзка i покотився вниз, супроводжуваний розлюченими плачливими зойками медовара:
— Ой, убив! Ой, ой, ой!
Коняка злякалася крику й понесла, Ситник розгукався ще бiльше, тепер уже вiд лютi на втiкача й на худобину, а що дужче вiн кричав, то швидше несла коняка, тим часом як Сивоок мелькав п'ятами в геть протилежному напрямку. Струмок трапився хлопцевi на шляху, Сивоок перелетiв його, розплескуючи увсебiч скаламучену воду в грузькому полi мало не зав'язнув, вчасно схаменувся i пустився в оббiг, утiкав од
Ситника, прославляючи волю i кленучи цей голий, вiдкритий усiм очам край, де годi знайти прихисток i сховок. Нiколи вiн не повернеться сюди, нiколи! Не вийде з пущi, зостанеться там назавжди серед могутнiх дерев, серед звiрiв, якi живуть самi по собi i не заважають тобi теж жити, як хочеш.
...Лучук вже й не ждав свого товариша. Був ще пошарпанiший за Сивоока, залишки корзна, що висiли на його худеньких плечах, намокли пiд дощем, i тепер стало видно, яка то збиранина рiзномасних латок: шмат полотна, обривок начисто облiзлоï вивiричоï шкурки, ще якась брудна стьожка, а там то й зовсiм лубок, вплетений на спинi. Замiсть портiв на Лучуковi висiли смiшнi пацьорки, якi не прикривали навiть сорому. Сивоок, хоч наскрiзь промоклий, хоч вимазаний в багно, поряд з нещасним бортником виглядав майже багачем. Ще не зношенi вовнянi порти, мiцнi ремiннi постоли, корзно доброго тонкого хутра поверх лляноï сорочки — весь справунок ще вiд Родима, все придбане в купцiв, все таке, що хоч i на боярського сина. Ну, там по протиралося, там порозривалося, там порозшарпувалося, але ж не так, як на Лучуковi, бо на тому й розшарпуватися нiчому було.
— Стрiлець, а не можеш вполювати собi хоч на корзно, — посмiявся Сивоок, жартом штурхаючи товариша в плече, аж той упiймав сторчака.
— Ге, уполюєш, а все заберуть, — вiдмовив той.
— Як то заберуть? — Сивоок уперше чув, щ...
