ЄВШАН-ЗIЛЛЯ
Микола Вороний ()
(Поема)
Да лучче єсть на своей земле костю лечи, ине ли на чюже славну бьiти.
(Лiтопис, за Iпатським списком)
У наших давнiх лiтописах є одне оповiдання, яке не блищить красою, не вихвалює героïв, але зворушує серце. У ньому таïться якесь пророкування, що пiдтримує надiю й вiру в iдеали тих,
котрi вже край свiй рiдний зацурали, занедбали...
Жив колись у Києвi в неволi улюблений син половецького хана, малий хлопчина. Якось пiд час походу його взяв у полон князь Володимир Мономах i залишив при собi за вроду.
Хлопчик жив у розкошах i з часом потроху став забувати рiдний степ, а чужий край i звичаï вважав рiдними.
Та не так жилося хану
без коханоï дитини
, в самотинi. Вiн сумував i журився, не ïв i не спав.
Тодi покликав свого гудця i звернувся до нього з такими словами:
Слухай, старче, ти шугаєш ясним соколом у хмарах, сiрим вовком в полi скачеш, розумiєшся на чарах. Божий дар ти маєш з неба — людям долю вiщувати, словом, пiснею своєю всiх до себе привертати
.
I попросив гудця пiти у Руську Землю, вiдшукати сина, розповiсти, як за ним побивається його батько. А щоб вiн згадав усе, хан сказав посланцю:
Заспiвай ти йому пiсню нашу, рiдну, половецьку, прожиття привiльне наше, нашу вдачу молодецьку. А як все те не поможе, дай йому євшан-зiлля, щоб, понюхавши, згадав вiн степу вiльного привiлля
.
I пiшов гудець в дорогу, йшов три днi й три ночi. Прийшов до Києва опiвночi, прокрався, як злодiй, до сина свого пана i почав його умовляти повернутися. Але слова на хлопця не дiють, бо забув вiн i батька, i родину. Тодi гудець вдарив по струнах, заспiвав пiсню
вiльного народу
про лицарськiï походи
,
про славетнiï подiï
. Спочатку
ревли — стогнали струни
,
мов скажена хуртовина
. Потiм спiв змiнився на
народний, колисковий
. Гудець тихо заспiвав молодому половчаниновi ту пiсню, яку йому спiвала мати, коли колисала. Але нi спiв лагiдний, як молитва, нi сильний, дужий
не вразив юнацьке серце
. Схилив голову старець у розпачi:
Там, де рустка замiсть серця, порятунку вже не буде!..
Раптом згадав про євшан-зiлля, дiстав заповiтний сповиток i дав юнаковi понюхати те бадилля. Iз тим сталося диво. Хлопець поблiд, зiрвавсь на рiвнi ноги i перед ним
Рiдний степ — широкий, вiльний, пишнобарвний i квiтчастий — раптом став перед очима, з ним i батенько нещасний!.. Воля, воленька кохана! Рiднi шатра, рiднi люди...
Вiн скрикнув:
Краще в рiднiм краï милiм полягти кiстьми, сконати, нiж в землi чужiй, ворожiй в славi й шанi пробувати!
— i подався разом з гудцем у дорогу, оминаючи сторожу.
Украïно! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось?
Чи багато твоïх синiв зосталось, чи не вiдцуралися вони вiд тебе?
Колись були кобзарi — гудцi народнi, що доносили до людей
Заповiти благороднi
,
а проте тiєï сили, духу, що зрива на ноги, в нас нема i манiвцями ми блукаєм без дороги!.. Де ж того євшану взяти, того зiлля — привороту, щоб на певний шлях направить, — шляху край свiй повороту?!
1899 р.
Євшан-зiлля — рiзновид полину, що росте в пiвденних степах; має сильний i водночас нiжний, приємний запах.
Гудець — музикант i спiвак.
ЛIТЕРАТУРА XX СТОЛIТТЯ, ЄВШАН-ЗIЛЛЯ, МИКОЛА ВОРОНИЙ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
