Iвановi Франковi
Категории
Оригинал
Вiдповiдь на його ПосланiєLa poesie n'a pas la vйritй pour
objet, elle n'a qu'elle-meme.
Charles Baudelaire
Нi, мiй учителю i друже,
Про мене все це не байдуже.
Життя з його скаженим шалом,
З погонею за iдеалом,
З його стражданням i болiнням
I невгамованим сумлiнням,
Життя — се двi противнi сили,
Що мiж собою в бiй вступили.
Одна з них — велетень — гнобитель,
А друга — генiй — визволитель;
Його двосiчна гостра криця
Влучна, як з неба блискавиця;
Але i велетень могучийВ руцi тримає меч блискучий?
Страшнi, тяжкi його удари,
А ще страшнiшi таємнi чари...
Як маю я його цуратись
Чи вiд ударiв ухилятись?
О, нi! Я, взявши в руки зброю,
Iду за генiєм до бою.
I знаю я, що замiсть плати
Мене чекають кари, страти...
Та чи ж грiзний удар обуха
Там, де буяє творчiсть духа?
Одна хвилина раювання
Там вiдкупляє всi страждання.
Бо то чуття свобiднi, щирi
Бринять у святобливiй лiрi.
I прикро, як ураз зi мною
Стають, немовби теж до бою,
А справдi для пихи своєï
З порожнiм серцем фарисеï
I паперовими мечами
Вимахують над головами.
Хто кликав ïх? Чого ïм треба?
Чи хробакам потрiбно неба?
Нехай iдуть всi тi нездари
На торговицi та базари
Нiкчемний крам, дрiбнi вигоди —
От ïх найвищi клейноди.
Але коли повсякчас битись,
То серце може озлобитись.
Охляти може, зачерствiти,
Зав'януть, як без сонця квiти.
Душа бажає скинуть пута,
Що в ïх здавен вона закута,
Бажає ширшого простору —
Схопитись i злетiти вгору,
Життя брудне, життя нiкчемне
Забути i пiзнати надземне.
Все неосяжне — охопити,
Незрозумiле — зрозумiти!
О, друже мiй, то не дурницi. —
Всi тi щасливi небилицi
Про райських гурiй, про нiрвану,
Про землю ту обiтовану.
Вони тягар життя скидаютьI душу раєм надихають.
Чи все ж те розумом збагнути,
Що дасться серцевi вiдчути?
I чи можливо без утрати
Свобiдний творчий дух скувати?
I хто Поезiю — царицю
Посмiє кинуть у в'язницю?
Хто вкаже шлях ïй чи напрямок,
Коли вона не зносить рамок?
В нiй всi краси кольори сяють,
В нiй всi чуття i змисли грають!..
I ще скажу, мiй славний друже,Я не беру життя байдуже.
Високих дум святi скрижалi,
Всi нашi радощi i жалi,
Всi тi болiння i надiï
I чарiвливi гарнi мрiï, —
Все, що вiд тебе в серце впало,
Не загубилось, не пропало...
Моя девiза: йти за вiком
I бути цiлим чоловiком!
Поезiя М. Вороного розкриває внутрiшнiй свiт лiричного героя, який постає як особа, що тонко вiдчуває красу природи i людськоï душi.
