ДЖАКОМО ДЖОЙС

Хто? Блiде обличчя в ореолi пахучих хутр. Рухи ïï соромязливi
нервовi. Вона дивиться в лорнет.
Так: вдих. Смiх. Злет вiй.
Павутинний почерк, видовженi витонченi лiтери, погордливi т покiрнi:
знатна молода особа.
Я пiдiймаюся на легкiй хвилi вченоï мови: Сведенборг, псевдо
Ареопагiт, Мiгель де Молiнос, Йоахiм Аббас. Хвиля вiдiйшла. Ïï
iгi друга мурчить вiденсько-iталiйською. Це культура!
Високi пiдбори стукають голими камяними сходами. Холод у зам ку, задертi
кольчуги, грубезнi та величезнi лiхтарi пiд звивами ба вих сходинок.
Швидко стукають пiдбори дзвiнкий i пустий звук.
Форма мови малим сказати дуже багато.
Витончена, стигла: виточена рiзцем внутрiсiмейних шлюбiв оранжерейнiй
тишi свого народу.
Молочний схiд над рисовим полем поблизу Верчеллi. Опущ крила капелюха
затiнили брехливу усмiшку. По нiй бiжать тiнi, обличчю, освiтленому
гарячим молочним свiтлом, жовтаво-жов' тiнi на вологому лобi, усмiшка в
очах.
Падуя далеко за морем. Спокiй середини шляху, нiч, морок iсторiï
дрiмає пiд мiсяцем на Пяцца дель Ербле. Мiсто спить. У пiдворот-
нях розпусники: пять послуг за пять франкiв. Темна хвиля почу тiв, ще,
ще, ще.
Очi моï у темрявi не бачать нiчого, любове моя. Ще. Не треба бiл?
ше. Темне кохання, темна втома. Не треба бiльше. Темрява.
Темнiє. Вона йде через площу. Вечiр спустився на шавлiєво-
зел нi пасовиська, мовчки розливає надвечiря на росу. Вона йде за
мат сею, вуглувато-грацiйна, кобилиця веде кобилятко. Iз сiрих сутiнкЗ
випливають тонкi витонченi стегна, нiжна, гнучка худенька ш витончена
голiвка.
Вечiр, спокiй, таïна..: Гей! Конюше! Гей!
Батько з дiвчатками мчать схилом верхи на санчатах: султан т його гарем.
Низько натягнутi шапки, застiбнутi куртки, пригрiв на нозi язик чобота,
вiн туго перетягнутий навхрест шнурком, кор тенька спiдничка натягнута
на круглi колiна. Бiлоснiжний спала* пушинка, снiжинка:
Коли вона знову вийде на прогулянку,
Чи зможу я знову нею милуватися!
Вибiгаю з тютюновоï лавки i кличу ïï. Вона
зупиняється i слуха моï слова про уроки, години, уроки
години; щоки ïï червонiють. Нi нi, нi, не бiйтеся!
192ДЖЕЙМС ДЖОЙС. Джакомо Джойс
Ноже мiй! У найпростiших вчинках вона не така, як всi. Звiдки нi'/ Дочка
моя у. захватi вiд вчителя англiйськоï. Обличчя лiтнього Чоловiка,
красиве, з довгими бiлими бакенбардами, єврейське обличим
обертається до мене, коли ми разом спускаємося схилом. О!
Добре ïжааано: ввiчливiсть, доброта, допитливiсть, природнiсть,
стареча ипмiч, пiдозрiлiсть, зарозумiлiсть, вихованiсть, пристраснiсть,
спiвчуття: чудова сумiш. Iгнацiю Лойоло, де ж ти?
Серце стомилося, воно в тузi. Хресна путь любовi?
Тонкi чуттєвi таємнi вуста: темнокровнi молюски.
У ночi i негоди я дивлюся туди, на сповитий туманами схил. Свiтам у
спальнi. Вона збирається до театру.
I Iривиди у дзеркалi… Свiчки! Свiчки!
Моя мила. Опiвночi, пiсля концерту, пiдiймаюся вулицею Сен Мi- келе,
нашiптую цi слова. Облиш, Джеймсе! Чи не ти, гуляючи дуб'ï I
iи.ькими вулицями, шепотiв iнше iмя?
Нона пiдiймає руки, намагаючись застiбнути ззаду чорну серпан-
””iiу сукню. Вона не може: нi, не може. Вона мовчки пiдходить до мине. Я
пiдiймаю руки для допомоги: ïï руки падають. Я тримаю нiжний,
як павутинка, край сукнi, застiбаю його й бачу крiзь роз- |i|и чорного
серпанку гнучке тiло в помаранчевiй сорочцi. Бретельки Ионзнули по
плечах, сорочка повiльно падає: гнучке гладке голе тiло
ииолискує срiбною лускою. Сорочка ковзнула по срiбних
сiдницях… Мильцi холоднi, легкi, ласкавi…
Доторки, доторки.
Безумний, безпомiчний, слабкий подих. А ти схилися i слухай: голос.
Горобець пiд колiсницею Джаггернаута волає до володаря свiту.
Прошу тебе, пане Бог, добрий пане Бог! Прощавай, великий свiт! По це вже
свинство.
Iiеликi банти на витончених бальних черевичках: шпори знiженiй пташки.
Дама йде швидко, швидко, швидко… Чисте повiтря на гiрськiй прозi.
Похмуро прокидається Трiєст: похмуре сонячне свiтло на без-
iiмднiй тiснявi дахiв, вкритiй коричневою черепицею черепахоподiб- Мих;
натовпи пустих базiк у чеканнi нацiонального звiльнення. Кра- пупчик
встає з лiжка дружини коханця своєï дружини; темно-синi
и ютi очi хазяйки зблискують, вона метушиться, крокує будинком iз
i'КЛЯНКОЮ оцту в руцi… Чисте повiтря на гiрськiй дорозi, тупiт
копит. К )на вершниця. Гедда! Гедда Габлер!
Торгiвцi розкладають на своïх вiвтарях юнi плоди: зеленувато-жов-
11 лимони, рубiновi вишнi, збезчещенi персики з обiрваним листям. Карета
проïжджає крiзь ряди, спицi колiс слiпучо блищать. Дорогу!
193
ДЖЕЙМС ДЖОЙС. Джакомо Джойс
В каретi ïï батько зi своïм сином. У них совинi очi i
мудрiсть совине. Совина мудрiсть в очах, вони тлумачать своє
вчення (талмуд).
Вона вважає, що iталiйськi джентльмени недарма вигнали ЕттЯ рiо
Альбiнi, критика Секоло, з партеру за те, що той не пiдвiвся! коли
оркестр заграв Королiвський гiмн. Про це казав за вечерею. ЩУ б пак!
Свою краïну любиш, коли знаєш, яка це краïна! Вона
слухав дiва вельми розумна. Спiдницю пiднято швидким рухом колiна, бiля
мереживо, кайма нижньоï спiдницi, виглядає вище, нiж
дозволенi найтонше павутиння панчiх. Дозвольте?
Тихо награваю, наспiвую томну пiсеньку Джона Дауленда. Гiркоï та
розлуки: менi також гiрко розлучатися. Той час перед i мною. 0<1
розкритi з темряви бажання, затьмарюють свiтанок, ïх мерехтлии вий
блиск блиск стiчноï канави перед палацом слюнтяя ДжеймсЯ Вина
бурштиновi, завмирають наспiви нiжних мелодiй, гордови* пава, поступливi
знатнi дами у лоджiях, заманливi вуста, гнилi си' фiлiснi дiвки, юнi
дружини в обiймах своïх спокусникiв, тiла, тiла.1
У пеленi сирого весняного ранку пливе слабкий запах: анiс, волога тирса,
гарячий хлiбний мякуш: i коли я переходжу мiст Сенi Мiшель, синювато-
сталева весняна вода холодить серце моє. Вон. плескає та
лащиться до острова, на якому живуть люди вiд часiц кам яного вiку.
Iржавий морок у величезному храмi з мерзенно*] лiпниною. Холодно, як
того ранку: тому що було холодно. Там, сходинках головного придiлу
простертi у тихiй МОЛИТВI священно¹ïï служителi.
Невидимий голос ширяє, читає нарозспiв з Осiï. Так
говорить Гос подь: У скорботi своïй вони з самого ранку шукатимуть
Мене i казе тимуть: Пiдемо i повернемося до Господа! Вона стоïть
бiля мене бл) да i закацубла, сповита тiнями темного, як грiх, нефа,
тонкий лiкот ïï бiля моєï руки. Ïï тiло
ще памятає тремтiння того сирого, затягн;И того туманом ранку,
квапливi факели, жорстокi очi. Ïï душа сповш на печалi, вона
здригається i ось-ось заплаче. Не ридай за мною, доч ко
ршалаïмська!
Я розтлумачую Шекспiра тямущому Трiєсту: Гамлет, кажу я,В який
вишукано ввiчливий i зi знаттю, i з простолюдом, був грубиД тiльки з
Полонiєм. Iдеалiст, вiн втратив вiру i, можливо, бачить у батьках
своєï коханоï лише нiкчемну спробу природи вiдтворити
ïï образ…
Невже не помiчали?
Вони йдуть коридором попереду мене, повiльно розсипається вуЯ зол
ïï волосся. Повiльний водоспад волосся. Вона чиста i йде
попереï ДУ> проста i гордовита, ось так вона йшла у Данте,
проста i горда, Н0 194ДЖЕЙМС Д Ж О Й С. Джакомо Джойс
плямована кровю i насильством, дочка Ченчi, Беатрiче, йшла до иiпсï
смертi:
Менi
пояс затягни i завяжи менi волосся
У простий вузол…
Покоïвка каже, що ïï довелося негайно вiдвезти в лiкарню,
бiдна, ”ома дуже, дуже страждала, бiдна, це дуже серйозно… Я йду з
ïï по- рпжнього будинку. Сльози пiдступають до горла. Нi,
цього не може Пути, не так одразу, нi слова, нi погляду… Нi, нi!
Моє дурнувате щас-
ii не зрадить мене!
Оперували. Нiж хiрурга проник у ïï нутрощi i вiдсахнувся, зали-
нi iншiй свiжу рвану рану у ïï животi. Я бачу глибокi, темнi,
страж- дiчiiii очi, прекраснi, як очi антилопи. Страшна рана!
Кровожерливий бог!
I знову в своєму крiслi бiля вiкна, щасливi слова на вустах, щасли-
” iiii смiх. Пташка щебече пiсля бурi, щаслива, дурненька, що уникли
кiгтiв припадочного владики, щебече щасливо, щебече i щасливо
кнiрiнькає.
Нона каже, що, якби Портрет художника був вiдвертий лише поради
вiдвертостi, вона запитала б, чому я дав ïй читати його. Так, ми
спитали б! Дама вчена.
Вся у чорному бiля телефона. Боязкий смiх, сльози, боязкi сло- ип, якi
згасають… Поговори з мамою… Цип-цип! Цип-цип! Чорна ку-
… ка-молодка перелякалася: тупоче, зупиняється,
схлипує де
мима-курка?
Гальорка в оперi. Стiни у патьоках випарiв. Безформна купа тiл

• пилася у симфонiï запахiв: кислий сморiд пахв, висмоктанi апель- i иии, затхлi притирання, ïдка сеча, чорне дихання часникових ве- чi'р, гази, прянi парфуми, наглий пiт достиглих до замiжжя дiвчат та iтмiжнiх жiнок, сморiд чоловiкiв… Весь вечiр я дивився на неï, всю мiм я буду ïï бачити: висока зачiска, оливкове овальне обличчя i безпристраснi оксамитнi очi…

Зелена стрiчка у волоссi i вишита зеленою ниткою сукня, колiр Hf дiï родючостi пишноï трави, цього могильного волосся.
Моï молитви: холоднi гладкi каменi, якi поринають у вир.
Цi блiдi безпристраснi пальцi торкалися сторiнок, огидних i пре-
ьрмсних, на яких моя ганьба горiтиме вiчно.
Нлiдi, безпристраснi пальцi. Невже вони нiколи не грiшили?
Тiло ïï не пахне: квiтка без запаху.
Сходи. Холодна тендiтна рука: боязкiсть, мовчання, сповненi м постi очi:
тоскно.ДЖЕЙМС ДЖОЙС. Джакомо Джойг
-i
Кiльця сiроï пари над пустищем. Обличчя ïï таке мертве i
похмурi Вологе спутане волосся. Ïï губи нiжно торкаються, я
вiдчуваю ïï па дих. Поцiлувала.
Голос мiй потопає у лунi слiв, як потопав у вiдлуннi пагорбiв
вiчниi голос Передвiчного, який кликав Авраама. Вона вiдкидається
на па душки, одалiска в розкiшному присмерку. Я розчиняюся у нiй: душi
струменить, ллється, вивергає рiдкеiрозкiшнесiмяувологий,
тепли! податливий та зазивний спокiй ïï жiночностi…
Тепер бери ïï, хто хочiï
Вийшовши з будинку Раллi, я побачив ïï, вона подавала милосте
ню слiпому, Я вiтаюсь, моє вiтання застає ïï
зненацька. Вона вiдвеï тається i ховає чорнi очi
василiска. Той, хто тiльки дивиться на на| вже отруєний. Дякую,
мессiр Брунетто, добре сказано.
Пiдстилають менi пiд ноги килими для Сина Людського.
Чекають, коли я увiйду. Вона стоïть у золотистому присмерк! зали,
холодно, на похилi плечi накинутий плед; я зупиняюся, шукв ïï
поглядом, вона холодно киває менi, проходить сходами, кинувлН на
мене отруйний погляд.
Вiтальня, дешева, зiмята горохова завiса. Вузька паризька кi4 ната.
Щойно тут лежала перукарка. Я поцiлував ïï панчохи i
окраєЩ ïï темно-iржавоï запиленоï спiдницi. Це
iнше. Вона. Гогартi прийшД учора познайомитися. Взагалi-то через
Улiсса…
Символ совiстi… Отже, Iрландiя? А чоловiк? Походжає по корид
ру у мяких туфлях i гра,є у шахи сам iз собою.
Навiщо нас тут залишили? Перукарка щойно лежала тут, затис нувши мою
голову мiж бугристих колiн. Символ мого народу. Слi хайте! Впав вiчний
морок. Слухайте!
- Я не впевнений, що подiбну дiяльнiсть духа або тiла можна н звати
нездорового. Вона говорить. Слабкий голос з-за холодних зiроД Голос
мудростi. Говори, говори, обдаруй мене мудрiстю. Я нiколи Д чув цього
голосу.
Звиваючись змiєю, вона наближається до мене у зiмятiй
вiтальн Я не можу анi рухатися, анi говорити. Менi не сховатися вiд
цiєï зiц ковоï плотi. Мудрiсть перелюбу. Нi, я пiду.
Пiду.
Джиме, милий! Нiжнi жадiбнi губи цiлують мою лiву пахвуЬ цiлунок
проникає у мою вируючу кров. Горю! Зiщулююся, як папЯ рець, який
згоряє. Полумя виривається з-пiд моєï правоï
пахви.
Зiркова змiя поцiлувала мене: холодна змiя у ночi. Я згинув!
Нора!
Ян Пiтер Свелiнк. Вiд дивного iменi старого голландського музиЦ ки
стає дивною i далекою будь-яка краса. Я слухаю його варiацiï
длИ
клавiкордiв на старий мотив: молодiсть проходить.
196ДЖЕЙМС ДЖОЙС. Джакомо Джойс
У туманi старих звукiв зявляється цяточка свiтла: ось-ось заго-
iирить душа. Молодiсть проходить. Кiнець настав. Цього нiколи не Луде.1
ти це знаєш. То й що? Пиши про це, чорт тебе забирай, пиши! IIп що
ти iще здатен?
Чому?
Тому що в iншому разi я не могла б вас бачити…
Ковзання простiр повiки водоспад зiрок, схожих на лисi н —
спадають небеса безгомiнно безнадiйне безгомiння. без- IIIМIННЯ
зникнення у ïï голосi.
1 Iе його, але Варавву.
Запустiння. Оголенi стiни. Холодне денне свiтло. Довгий чорний |iупль:
мертва музика. Дамський капелюшок з червоною квiткою, складена
парасолька. Ïï герб: шолом, червлень i тупий спис на щитi,
мпроному.
Посилка: любиш мене, люби й мою парасольку.