Усна народна творчiсть i професiйна художня лiтература
Усна народна творчiсть, як i художня лiтература взагалi, єсловесною поетичною творчiстю, тому мiж ними iснує тiсний
зв´язок. Вiн починається з того, що усна народна творчiсть
є джерелом виникнення лiтератури. Кажучи словами В. Проппа,
фольклор лоно лiтератури, яка виникає з фольклору. Фольклор
є доiсторiєю лiтератури. Тому може виникнути запитання: Чи
не може фольклор увiйти у сферу дослiджень лiтературознавства; чи не
доцiльно було б об´єднати фольклористику з
лiтературознавством?
Проаналiзувавши лiтературнi та фольклорнi тексти, а також ïх
жанровi системи, можна побачити, що мiж усною народною творчiстю та
лiтературою є значно бiльше вiдмiнного, нiж подiбного, i навiть
спiльнi риси є зовнiшнiми, вiдрiзняючись внутрiшнiм змiстом.
Серед ознак, характерних для усноï народноï творчостi та
лiтератури, першою, безумовно, є мова, за допомогою якоï
творяться i функцiонують народнопоетичнi та лiтературнi твори . Але ця
риса є вiдмiнною у народнiй та авторськiй творчостi, оскiльки для
першоï властива простонародна, дiалектна (часто говiркова) мова, а
для другоï лiтературна (як протиставлення до нелiтературноï
мови чи живого мовлення; якщо автор при написаннi лiтературного твору
використовує дiалект, то вiн це робить з художньою цiллю, i в
цьому випадку мовнi характеристики стають додатковими поетико-
стилiстичними ознаками).
Наступним чинником, що зближає усну народну творчiсть та
лiтературу, є жанрова система. У своïх класифiкацiях народне
та професiйне словесне мистецтво частково збiгаються за родами та
жанрами. Говоримо частково, бо є жанри, специфiчнi тiльки для
народноï творчостi (наприклад голосiння чи замовляння), i навпаки
властивi лише для лiтератури (повiсть, роман).
Художнi засоби, якi використовуються в обох видах словесноï
творчостi, як i жанровi характеристики, належать до сфери поетики.
Розгляд поетики як сукупностi прийомiв для вираження художнiх цiлей i
свiту думок та емоцiй, дає пiдставу до висновку, що художнi
засоби, слугуючи в уснiй народнiй творчостi та лiтературi рiзнiй метi,
виконують в них i вiдмiннi зображально-виражальнi функцiï. Так, у
народнiй творчостi епiтети, метафори, порiвняння, як правило, сталi,
традицiйнi, а в лiтературi ïх оригiнальнiсть є необхiдною
умовою, при чому тут навiть традицiйнi художнi засоби наповнюються новим
змiстом.
Окрiм уже вiдзначених вiдмiнностей, усна народна творчiсть у порiвняннi
з лiтературою має ще ряд специфiчних рис, якi вiдрiзняють фольклор
вiд авторськоï творчостi. Однiєю з iстотних вiдмiнностей
є характер творення та побутування текстiв: у народнiй словесностi
в уснiй формi, в лiтературi в письмовiй. Це пов´язано з тим, що
фольклор виникає у дописемний перiод як система поглядiв, обрядiв
та магiчних ритуалiв, якi передаються в усному мовленнi з поколiння в
поколiння, зберiгаючись у народнiй пам´ятi. Професiйна лiтература
зароджується значно пiзнiше на основi письма i твориться в
середовищi освiчених людей.
На вiдмiну вiд лiтературних творiв, якi обов´язково мають
конкретного автора (iм´я його, як правило, вiдоме),
народнопоетичнi твори не мають автора, i в цьому виявляється
ïх анонiмнiсть (невiдоме авторство). У цьому усна народна творчiсть
ґенетично пов´язана з мовою, яка теж нiким не вигадана, i не
має нi автора, нi авторiв… Вона виникає i
змiнюється цiлком закономiрно i незалежно вiд волi людей, всюди
там, де для цього в iсторичному розвитку народiв склалися вiдповiднi
умови. Iз цим пов´язана ще одна специфiчна риса народноï
словесностi колективнiсть. Лiтературний твiр має свого автора,
iндивiдуальнiсть якого (погляди, думки, ставлення i т. д.) вiдображена в
текстi. Це не означає, що письменник вiдiрваний вiд народного
середовища, але думки, висловленi ним, не завжди збiгаються iз
загальноприйнятими. Вiн може випереджувати свiй час, може виявляти
вiдмiнне вiд iнших ставлення до навколишнього свiту, може полемiзувати
зi своєю епохою. Властиво, письменник майже нiколи не
висловлює думок загальнонародних, i в цьому планi лiтература
є вiдображенням не дiйсностi, а художньо-мистецького свiту
ïï творцiв. Усна народна творчiсть твориться колективно.
Кожен твiр у процесi побутування, передаючись з уст в уста, проходитьсвоєрiдне шлiфування з точки зору народного ставлення до моралi,
життєвих засад. Навiть коли окремi виконавцi вносять своï
змiни, вiдповiдно до власних поглядiв i уявлень, то в народi
зберiгаються лише тi твори чи ïх елементи, що повнiстю вiдповiдають
загальному свiтобаченню. Все чуже, невiдповiдне втрачається,
вiдсiюється, i народними стають тiльки тi тексти, що повнiстю
вiдповiдають загальноусталеним нормам. Таким чином в уснiй словесностi
фiксується колективне ставлення до свiту i явищ в ньому, до людини
i природи, в чому виявляється ïï народнiсть. З приводу
цього М. Грушевський зазначав: Твiр не записаний перепущений через усну
традицiю поколiнь, часом довгого ряду ïх тратить сi контури,
обтирається, шлiфується, як камiнь, несений водою. Колектив,
властиво, цiлий ряд колективiв, через якi сей твiр переходить, мандруючи
з поколiння в поколiння, з краю в край, мають тенденцiю стирати все
iндивiдуальне, зв´язане з обставинами мiсця й моменту, а полишати
й розвивати найбiльш загальне, яке вiддає настроï питомi,
загальнолюдськi, бiльше-менше спiльнi рiзним верствам, часам i мiсцям.
Притiм з такими творами поводяться часто дуже свобiдно: ïх змiняють
вiдповiдно свому уподобанню, перероблюють, комбiнують беруть з одного
початок, з другого кiнець. Часом зацiлiють iмена осiб i мiсцевостей, але
до них причепляться зовсiм новi факти; часом навпаки: затримується
тема, але тратяться всi вказiвки на мiсце, час i особи. Уснi твори, якi
перейшли через кiлька краïв, через кiлька вiкiв, не раз тратять
свiй характер ґрунтовно зiстається тiльки скелет фабули.
Твори, якi обертаються приблизно в тiм самiм соцiальнiм, класовiм i
нацiональнiм окруженнi, тратять менше, i не раз вiд колективного
шлiфування багато виграють в естетичному розумiннi та дiстають бiльшу
вартiсть як вираз колективного настрою.
Особливостi побутування творiв фольклору спричиняють ще одну його
специфiчну рису iмпровiзованiсть. Кожен лiтературний твiр, як правило,
є неiмпровiзованим, оскiльки, будучи написаним i завершеним, вже
не змiнюється. Це пояснюється вiдмiнностями процесiв
сприймання народних та лiтературних текстiв. У лiтературi процес
сприймання здiйснюється читачем через посередництво тексту твору.
За таких умов читач може погоджуватися чи не погоджуватися iз думками
вiдсутнього автора, виявляти рiзне ставлення, але не може вносити змiн у
створений ним текст.
У процесi сприймання народнопоетичних творiв є двi величини
виконавець i слухач. Але цей процес не можна ототожнювати зi сприйняттям
лiтературного твору, оскiльки виконавець не є автором. Виконуючи
твiр, вiн не вiдтворює його дослiвно, а вносить своï змiни,
якi можуть бути рiзного типу: ними вiн може виявляти своє
ставлення, заповнювати забутi мiсця тексту, пристосовуватись до
аудиторiï (в залежностi вiд вiку слухачiв, тощо). Таким чином
фольклорний твiр побутує в постiйному русi i змiнi, чим
вiдрiзняється вiд лiтературного, який не змiнюється.
При постiйнiй змiнностi та iмпровiзованостi народнi твори, поширюючись
на рiзних територiях, пiд впливом багатьох факторiв можуть набувати
нових рис мовного плану (пристосовуючись до певних дiалектiв), а також
змiстового (доповнення, вилучення чи iншi змiни окремих елементiв), може
змiнюватись мелодiя та драматургiя, з якою вони пов´язанi.
З часом один твiр побутує в народi у кiлькох чи багатьох
варiантах, що зумовлює таку особливiсть народноï словесностi
як варiантнiсть. У кожнiй мiсцевостi вiдповiдно до дiалекту, клiмату,
територiï i звичаïв нова пiсня потроху змiнюється:
незвичнi або надто iндивiдуальнi ïï риси затираються,
дiалектнi форми однiєï мiсцевостi поступаються мiсцем iншим;
вiдповiдно до кращоï чи гiршоï пам´ятi спiвака однi
строфи випадають, з´являються iншi, вирванi з якоïсь
iншоï пiснi, цi знову пiдлягають поступовiй змiнi, i в такий спосiб
пiсня повiльно розщеплюється на велику кiлькiсть варiантiв, в яких
первiсний мотив з часом пiдлягяє видозмiнi, затемненню або
розвитку то в один, то в другий бiк i з яких потiм за вiдповiдних умов
можуть постати окремi пiснi з близькими, але мало мiж собою схожими
мотивами7. Тому фольклорний твiр не можна вивчати тiльки в одному
записi. Для його аналiзу потрiбно зiбрати максимальну кiлькiсть його
варiантiв. Варiантнiсть усноï народноï творчостi як паралельне
iснування рiзних версiй одного твору протиставляється одиничностi
творiв художньоï лiтератури (якщо в художнiй лiтературi певний твiр
iснує у кiлькох авторських редакцiях чи перекладах на iншi мови,
то така змiна має iншу природу).
Важливою рисою усноï народноï творчостi є ïï
зв´язок з традицiєю, тобто традицiйнiсть, що
виявляється у вiдноснiй незмiнностi фольклорних жанрiв та ïх
поетичних систем. Якщо у народнiй творчостi i вiдбуваються певнi змiни,
то це дуже довготривалий процес, який часто охоплює десятилiття, а
то й столiття. У цьому планi лiтература значно вiдкритiша до всiляких
змiн, що вiдбуваються в життi та суспiльствi. Як iндивiдуальна творчiсть
вона бiльше тяжiє до новаторства, яке умовно є продовженням
лiтературноï традицiï або ïï запереченням.
Окрiм вiдмiнностей мiж словесним фольклором та лiтературою, зумовлених
рiзним творенням та побутуванням, в них iснує цiлий ряд
диференцiйних ознак у межах жанровоï поетики. Це, перш за все,
викликано вiдмiнностями у призначеннi текстiв обох сфер. Якщо у
лiтературi основною функцiєю є художньо-естетична, то у
фольклорi на перший план виступає його утилiтарне призначення
(наприклад, замовляння сил природи, щоб мати хороший урожай, колискова
щоб приспати дитину i т. iн.). При цьому в бiльшiй чи меншiй мiрi
додатковою (а часто основною) ознакою всiх жанрiв фольклору є
побутове застосування або виконання з певноï нагоди (весiльнi пiснi
з нагоди одруження, жнивнi пiснi у час збирання врожаю, веснянки
зустрiчаючи весну i т. iн.).
Кожному жанровi народноï творчостi властива своєрiдна форма
виконання: думи виконуються речитативом пiд музику, пiснi спiваються
однiєю особою чи хором, веснянки у формi хороводу, де спiв
супроводжується певними рухами, потiшки чи iгри вимагають вiд
виконавцiв певних дiй. Є ряд обрядiв, для здiйснення яких
необхiднi ще й рiзнi предмети (свiчки, дзеркала, вода, зерно, тощо). У
таких випадках текст, музика , танцювальнi рухи, дiï та допомiжнi
предмети становлять з текстом єдине цiле, i народний твiр не може
розглядатися тiльки у словеснiй формi, вiдiрвано вiд допомiжних
елементiв. У своєрiднiй розмитостi жанрiв, а також поєднаннi
у них елементiв iнших видiв мистецтв (музики, драми i т. д.)
виявляється синкретизм фольклору. Синкретизм (гр. synkretismos
об´єднання) у первiсному мистецтвi поєднання
рiзнорiдних елементiв (танцю, спiву, музики, слова, жестiв i т. д.) у
єдиному вираженнi. Так, наприклад, загальновiдома гаïвка
Подоляночка може сприйматись i як драматична сценка, i як гра, i як
пiсня, що супроводжується рухами.
Лiтературнi жанри виразно окресленi, мiж ними iснує вiдносне
розмежування. Тут також немає такоï рiзноманiтностi щодо форм
виконання. Лiтературнi твори , як правило, сприймаються у процесi
читання або слухання, пiд час декламування, яке часом
супроводжується музикою, але це не обов´язково (крiм того
вибiр мелодiï носить суб´єктивний характер i в
бiльшостi випадкiв лiтературний твiр не пов´язується з
конкретним музичним варiантом за винятком поезiй, покладених на музику).
До того ж лiтературнi твори не виконують побутових функцiй i, як
правило, не стосуються конкретних випадкiв чи ситуацiй, до яких би вони
були приуроченi.
Засадничою вiдмiннiстю мiж усною народною творчiстю та лiтературою
є ïхнє вiдношення до дiйсностi. Якщо у художнiх творах
авторiв вiдображаються ïхнi естетичнi концепцiï так звана
друга дiйснiсть, тобто дiйснiсть, пропущена крiзь iндивiдуальну
свiдомiсть, то в народних творах дiйснiсть зображена крiзь призму
сприйняття народу, i вона, як правило, змiщена опоетизована,
героïзована, звеличена з метою ïï наближення до народного
iдеалу. Звiдси особливостi образiв головних персонажiв. У лiтературному
мистецтвi вони можуть бути настiльки рiзноманiтнi, наскiльки це
виявляється у життi з позитивними та негативними прикметами
характеру, рiзними зовнiшнiми ознаками, тощо. Головний персонаж
народного епосу це завжди позитивний герой, що втiлює в собi все
найкраще з народноï уяви. Вiн зображений монументально, його
постать iдеалiзована, героïзована, звеличена. Незалежно вiд того,
чи це герой казкового чи неказкового епосу, iсторичноï пiснi чи
думи, це завжди тип, який водночас є уособленням сили, вiдваги,
добра. I хоч в текстi рiдко подається його розгорнута портретна
характеристика (якщо вона є, то окреслюється окремими
штрихами), вiн постає в народнiй уявi абсолютним втiленням
фiзичноï i духовноï краси. У вiдповiдь на суперечки про те, чи
головний герой фольклору є трудовим iдеалом краси (Чернишевський)
чи сексуальним iдеалом краси (Пропп), можна сказати, що народ не
висуває на перший план якусь одну з позитивних характеристик за
рахунок применшення iншоï. Головний персонаж iдеальний цiлковито.
Усi образи фольклору (i позитивнi, i негативнi) є втiленням чи
уособленням певних сил. Про це свiдчить багато фактiв. По-перше, вони не
iндивiдуалiзованi: у текстi рiдко дається ïхня психологiчна
характеристика. По-друге, герой народноï творчостi у бiльшостi
випадкiв не має iменi. Вiн завжди тип: князь, царевич, змiй i т.
п. Окремi iмена, такi як Iван Царевич, Василиса Прекрасна та iн.
вказують не на окрему iндивiдуальнiсть, а окреслюють певний тип. Навiть
реальнi народнi героï, якi є персонажами iсторичного епосу,
зображаються з цих самих позицiй (є типiзованими, схематичними,
iдеалiзованими). Крiм того, головнi героï давнього народного епосу
нiколи не вмирають (вони народжуються, воюють, дiють). Щодо негативних
персонажiв, то нiколи не оповiдається про ïхнє
народження i життя, зображається лише ïхня загибель. Смерть
позитивного героя є ознакою пiзнього перiоду творення тексту.
Оскiльки всi героï є втiленням певних сил, то основний
конфлiкт у народному епосi побудований на боротьбi цих сил (царевича зi
змiєм, богатиря з ворожим вiйськом, Байди з турецьким ханом тощо).
У лiрицi цей конфлiкт виявляється у суперечностi мiж лiричним
героєм та жорстоким, ворожим до нього свiтом.
У цьому планi близькою до усноï народноï творчостi є
лiтература романтизму, що у своєму виникненнi багато в чому
завдячує фольклорнiй традицiï.
Важливою характеристикою епiчних народних творiв є побудова сюжету
на основi дiй головного персонажа. Тому оповiдний фольклор
характеризується надзвичайною динамiкою дiï. Почавшись, дiя
стрiмко розгортається до завершення твору. Героєвi часто
доводиться здiйснювати незвичайнi за силою та героïзмом вчинки,
долати труднощi, але вiн завжди виходить переможцем, а зло
виявляється переможеним. Дiя у народнiй творчостi не терпить
перерв, на нiй зосереджується вся увага слухачiв, тому перешкоди,
якi трапляються на шляху до благополучноï розв´язки,
пiдвищують iнтерес, нiколи не порушуючи єдностi i безперервностi.
Виняткове зацiкавлення оповiдача та слухача перипетiями пояснює
вiдсутнiсть у народних творах деяких ознак, властивих для лiтератури.
Тут, перш за все, немає iнтересу до середовища дiï
(наприклад, опису умов життя героïв, iнтер´єру житла).
Також вiдсутнi будь-якi лiричнi вiдступи, якими б тимчасово переривалася
дiя. Навiть пейзажi зустрiчаються рiдко: Художнього опису природи ми в
епiчному фольклорi нiколи не маємо. До природи оповiдач байдужий:
нi мiсце дiï, нi пори року, нi вечiрнє чи нiчне небо, нi стан
погоди його не цiкавлять, якщо тiльки цього не вимагається за
умовами ходу дiï.
Крiм того, подiï чи вчинки, описанi у фольклорi, не вимагають
логiчного обґрунтування чи пояснення, причинно-наслiдкового
зв´язку як у реалiстичнiй лiтературi. У народних творах достатньо
вказiвки на певний факт: Жив собi чоловiк, i сталось так, що…,
Одного разу вiн вирiшив…, Вона пiшла в лiс, i там
заблудилась…, Треба було йому вирушати в дорогу…. Але при
цьому незмiнно важливим залишається збереження хронологiчноï
послiдовностi розгортання подiй. Тому в народних творах нiколи не
порушується порядок елементiв сюжету (як це буває в
лiтературi, коли твiр, наприклад, може починатись кульмiнацiєю,
тощо). З огляду на це сюжетно-композицiйна будова фольклорних текстiв
завжди простiша. Цьому сприяє i те, що тут, як правило, є
лише одна сюжетна лiнiя, яка вiдбиває динамiку дiï головного
героя. Якщо у творi фiгурує два головних героï брати,
побратими, друзi (що характерне для пiзнiх перiодiв розвитку фольклору),
то дiя нiколи не вiдбувається одночасно у двох рiзних мiсцях. Коли
один з героïв зображений у дiï, iнший завжди знаходиться у
бездiяльностi (спить, зачарований, перетворений у камiнь чи iнше, в
полонi), i перший персонаж про це довiдується вiд людини, тварини
чи пташки, у казках йому про це повiдомляє вiтер, сонце, мiсяць чи
спецiально залишений для цього предмет (меч ржавiє, кровоточить,
всихає дерево i т. iн.).
Таким чином всi подiï вiдбуваються на очах у слухача. Не зважаючи
на те, що дiя динамiчна i розгортається дуже швидко, в Уснiй
народнiй творчостi хронотоп (просторово-часовi зв´язки) також
вiдрiзняється вiд лiтературного. У народних творах питання
простору та часу становить досить складну проблему. В. Пропп навiть
висловлює думку, що часу i простору в фольклорi власне нема,
оскiльки Поетика фольклору є поетикою рухомих тiл, то простiр
iснує не сам по собi, а тiльки вiдносно руху героя (емпiричний). У
народнiй традицiï немає описiв простору, вiдокремленого вiд
мiсця подiй. Досить рiдко зображається те, що знаходиться поза
горизонтом бачення головного персонажа: послiдовно змальовується
тiльки те, що вiн бачить, куди йде, де знаходиться. Усе iнше є
наче в iншому вимiрi, який не описується. Яскравим прикладом цього
є казки, де зустрiчаємо: Тут звiдки не вiзьмись змiй, Раптом
прилетiв вихор, певнi явища чи речi з´являються з-поза меж
досяжного героєвi простору, який сприймається як потойбiччя.
Подiбний прийом зустрiчається у лiрицi: коханий поïхав у
далекий край, звiдки вiсточку може принести тiльки вiтер, вода, сива
зозуля, ворон тощо.
Час у народнiй творчостi не виступає як окрема величина. Навiть
вiк героïв тут майже нiколи не вимiрюється роками (жив собi
старий чоловiк, i мав вiн трьох синiв: старшого, середульшого i
молодшого, була в царя дочка молода дiвчина). Тим бiльше, що героï
нiколи не старiють: будучи типами характерiв, вони, водночас, є
вiковими типами: дитина, юнак, чоловiк, старець. Головний герой
постає як сформована постать, при цьому процес формування його
нiколи не змальовується (у лiтературi цьому може придiлятися
значна увага). Також рiдко можна сказати, який промiжок часу охоплюють
описанi в творi подiï. Тому час у фольклорних текстах
вимiрюється, як правило, не мiсяцями чи роками, а дiями головного
героя. Мiж усною словеснiстю та професiйною авторською лiтературою
вiдбуваються постiйнi взаємовпливи, вони запозичують одна в
одноï теми , мотиви, образи: Мiж писаною i неписаною словеснiстю
завжди iснує певний зв´язок, часами дуже тiсний i
нерозривний певна дифузiя, ендосмос i екзосмос, процес просочування з
однiєï сфери до другоï. Мотиви i манери писаноï
лiтератури ширяться в тих кругах, де розвивається словеснiсть
неписана…. (Ендосмос процес просочування iз зовнiшньоï сфери
всередину середовища; екзосмос процес просочування iз середовища
назовнi).
Отже, попри певнi взаємовпливи та взаємодiï усноï
народноï творчостi та лiтератури, враховуючи всi вище вказанi
ïх вiдмiнностi, приходимо до висновку, що вони настiльки
принциповi, що це змушує нас видiляти усну народну творчiсть та
лiтературу як окремi види словесного мистецтва, якi вiдрiзняються не
тiльки своïм походженням, а й функцiями та формами iснування.
Вiдповiдно розмежовуємо фольклористику та лiтературознавство як
окремi дисциплiни, що вiдрiзняються об´єктами дослiдження, а
також методами ïх аналiзу та вивчення.
